Фонодокументи – складова частина бібліографічного фонду

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

фотодокумент звукозаписувальний бібліотека

Актуальність теми. Приєднання України до єдиного світового інформаційного простору передбачає вивчення і урахування міжнародно - визнаних норм інформаційного співробітництва, знання специфіки й особливостей функціонування інформаційно-бібліотечних систем, розуміння основних принципів інформаційної політики в окремих країнах та в об'єднаннях країн.

Поняття «документ» є центральним, фундаментальним у понятійній системі документознавства. Матеріальний об`єкт стає документом тільки у випадку єдності речового носія й укладеної на ньому інформації. Фонодокумент - музично-звучний, аудійний документ. По матеріальній конструкції носія фонодокументи ділять на стрічкові і дискові.

Мета роботи - дослідити особливості фотодокументів, ознайомитися з процесом створення фонодокументів, обробки, зберігання та їх використання.

Задля реалізації головної мети дослідження необхідно було розв`язати такі основні завдання:

- обґрунтувати та дослідити низку теоретичних питань теми, пов'язаних з метою дослідження. Зокрема: виокремити фонодокумент як змістовний вектор документознавства, визначити поняття фонодокумента,

- дослідити ознаки для його описування і класифікації, а також його основні різновиди;

- виявити та проаналізувати колекції фонодокументів в фондах бібліотек та філіалів;

- дослідити використання нових технологій для збереження інформації на фонодокументах.

Об'єктом дослідження є класифікації видів документів, та роль і особливості фотодокументів.

Предметом дослідження є всі фонодокументи, які спеціально створені людиною для зберігання і передачі спеціально-семантичної інформації у просторі і часі.

Наукова новина роботи полягає в тому, що в роботі вперше в українському документознавстві досліджено поняття «інформація» та «фонодокумент»; виділено ознаки для класифікації фонодокументів на основі виду інформації, яку він містить; визначено види фонодокументів.

Одним з найважливіших проявів людської поведінки є комунікація - спілкування з іншими людьми за допомогою певних знаків або символів. Спочатку інформацію про навколишній світ чоловік передавав за допомогою жестів, міміки, крику, дотиків, іншими словами найпростіших засобів зорової, слуховий, дотиковий комунікації. Виникнення осмисленої мови і мови ознаменувало, на думку ряду вчених, поява першої інформаційної технології в історії людського суспільства. Тим часом у міру розвитку людини зростала потреба в передачі інформації не тільки в просторі, але також і в часі, в зберіганні інформації. Однак найпростіші засоби комунікації, передачі інформації були недосконалі. Та ж людська мова чутна лише на невеликій відстані і тільки в момент її виголошення. Важко було зберігати потрібну інформацію, оскільки знання на перших порах ще не були відокремлені від суб'єкта, який володів ними. Не випадково в той період роль своєрідних банків знань і каналів їх передачі грали старі, найдосвідченіші члени суспільства.

Саме тому людина з давніх пір намагався зафіксувати на матеріальному носії свою промову, створюючи прилади для записування або відтворення звуків. У наш час такі прилади виступають в якості однієї з основних форм поширення інформації, формі співучасті суспільства в подіях сучасній світовій історії.

Звукозапис дозволяє багато в чому прискорити процес документування. Наприклад, для запису однієї сторінки рукописним способом потрібно не менше 9 хвилин, тоді як диктофон дозволяє це зробити всього лише за 3 хвилини. Крім того, навіть найкращі стенограми не в змозі в точності передати сказане в промові, виступі і т. п., хоча б тому, що значна частка інформації (за деякими даними, до 40%) укладена в інтонації мовця.

Звукозапис - процес запису звукової інформації з метою її збереження і подальшого відтворення. Вона відбувається за схемою: мікрофон - Підсилювач електричних коливань - пристрій, що впливає на носій запису. Іноді звукозаписом називають записану звукову інформацію, тобто фонодокумент.

Фонодокументи (грец. phone - звук + документ) - музично-звучний, аудіальний документ. Він містить звукову інформацію, зафіксовану будь-якою системою звукозапису, яка використовується в тому випадку, коли отримання інформації можливе тільки з її допомогою (Запис голосів тварин, птахів, людей, звучання музичних інструментів, аудіальний діагностика в медицині і ін)

Спроби створення апаратів, які могли б відтворювати звуки, робилися ще в Стародавній Греції. У IV-II століттях до н. е. там існували театри саморушних фігурок - андроїдів. Руху деяких з них супроводжувалися механічно видобуваються звуками, що складаються в мелодії.

В епоху Відродження був створений цілий ряд різноманітних механічних музичних інструментів, що відтворюють в потрібний момент ту чи іншу мелодію: шарманок, музичних шкатулок, скриньок, табакерок.

У Середні століття були створені куранти - баштові або великі кімнатні годинник з музичним механізмом, що видають бій у певній мелодійної послідовності тонів або виконують невеликі музичні п'єси. Такі Кремлівські куранти і Біг Бен у Лондоні.

Музичні механічні інструменти - це всього лише автомати, які відтворюють штучно створені звуки. Завдання ж збереження на тривалий час звуків живого життя була вирішена значно пізніше.

Лише в 1807 р. фізик Т. Юнг зумів вперше закріпити сліди коливань звуку на закопченій папері.

У 1857 р. Скотт створив фонаутограф - апарат для запису звукових коливань, передаваних через повітря. І тільки в 1877 р., тобто через 70 років, американському винахідникові Т.А. Едісону вдалося створити апарат, що отримав назву фонограф, за допомогою якого проводилася не тільки запис, але і відтворення звуку, спочатку на валику з олов'яної фольгою, а потім на восковому валику. Паралельно в різних країнах велися розробки інших способів механічного звукозапису. Зокрема, француз Ш. Кро запропонував ідею, а німець Е. Берлінер здійснив на практиці запис звуку не на обертовий циліндричний валик, а на цинковий диск. Так у 1888 р. був винайдений грамофон. На відміну від воскових валиків, з диска виявилося набагато зручніше робити копії, тому цілком закономірно фонограф поступово був витіснений грамофоном.

Механічна звукозапис на протязі багатьох десятиліть була основним способом фонодокументірованія, поки не поступилася місцем магнітної звукозапису. Ідею про можливість використання явища залишкової намагніченості для запису звуку висловив ще в 1870 р. Сміт. Перший апарат магнітного запису, названий телеграфон, був запатентований в 1898 р. Його винайшов і побудував данський інженер В. Поульсен, що використав для запису звуку залишкове намагнічування сталевого дроту або стрічки. Однак низька якість звуку не дозволяло використовувати цей винахід в практичних цілях протягом трьох десятків років. Воно виявилося затребуваним лише в першій половині 1930-х років, після того як були винайдені порошкова магнітна стрічка та електронні підсилювачі запису і відтворення сигналів, що зумовили появу магнітофона. Електромагнітна запис звуку дала можливість не тільки документувати людську мова, але і коректувати записи. Надалі відбувалося безперервне вдосконалення магнітного запису, а також відповідної апаратури і матеріальних носіїв.

В даний час фонодокументірованіе використовується ледь Чи не у всіх областях людської діяльності: для запису ходу різних нарад, засідань, ділових зустрічей, телефонних переговорів, ділових листів, усних розпоряджень і вказівок з метою подальшого їх передрукування. Звукозапис використовується в сучасних телекомунікаційних системах в якості голосової пошти; в промисловому, політичному, побутовому шпигунстві; з метою фіксації кризових ситуацій («чорні ящики» в авіації) та ін



1. Фонодокументи в контексті документознавства

1.1 Поняття та особливості фонодокументів, їх зберігання

Державні установи створюють фонотеки для тимчасового зберігання фонодокументів, використання їх у виробничих та інших цілях.

Фонотеки зобов'язані забезпечувати схоронність фонодокументів, їх облік, підготовку і передання на постійне зберігання до відповідних державних архівів.

Правовий статус, завдання, функції і обов'язки фонотек визначаються положенням про них.

Дляпроведення попередньої експертизи цінності фонодокументів і відбору їх на державне зберігання установи створюють експертні комісії (ЕК). Положення про ЕК розробляються на основі Типового положення про експертну комісію державного органу, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації, затвердженого наказом Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України від 13 березня 1996 р. №9 (z0173-96), зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 квітня 1996 р. №173/1193.

Передання фонодокументів до державних архівів здійснюється за актом передання-приймання, який складається у двох примірниках і затверджується керівником державного архіву, згідно з додатком.

Акт передання-приймання фонодокументів містить такі реквізити:

- назву державного архіву;

- назву документа;

- дату і номер акта;

- місце складання акта;

- заголовок;

- гриф затвердження;

- назву установи, що передає фонодокументи;

- назву державного архіву, що приймає фонодокументи;

- підставу (лист установи про передання фонодокументів);

- обсяг фонодокументів у назвах, одиницях зберігання і тривалості звучання;

- інформацію про наявність супровідної документації;

- посаду, підпис, прізвище та ініціали особи, яка передала фонодокументи;

- посаду, підпис, прізвище та ініціали особи, яка прийняла фотодокументи.

Фонодокументи - це документи, інформація яких зафіксована будь-якою системою запису звуку. Кожний фонодокумент є окремим, тематично закінченим записом певної події, виступу, виконання художнього твору. За матеріалами носія інформації розрізняють три групи фонодокументів: з механічним (електромеханічним), оптичним і електромагнітним записом звуку.

До групи фонодокументів з механічним записом належать фонографічні валики, граморигінали, стрічки шоринофона. Фонографічні валики - найдавнішій вид звуконосія прямого відтворення, який не має дубліката. Фонографічні валики - це порожнисті циліндри діаметром біля 5 см і завдовжки близько 12 см. Звукову доріжку наносять на поверхню валика у вигляді гвинтової лінії глибиною від 1/6 мм до 1/4 мм. Фонографічний валик покритий сумішшю до складу якої входять віск, парафін, церезин, стеарати. Основні недоліки цих звуконосіїв - слабка сила звуку, обмежений інтервал відтворюваних частот (до 2000 Гц), швидке спрацювання і неможливість тиражування фонограм. Граморигінали - форми для розмноження металевих матриць, які використовують для пресування грамплатівок. Граморигінал - плоский нікелевий диск діаметром 330-340 мм і завтовшки 0,5-0,6 мм із центровим отвором діаметром 8-10 мм. Стрічка шоринофона - целулоїдна плівка, на поверхні якої записано кілька паралельних звукових канавок. У державних архівах зберігаються магнітні копії цих документів, а самі стрічки шоринофона підлягають спеціальному зберіганню.

Фонодокументи з оптичним записом звуку - це тонфільми, тобто запис звуку виступу, музичного твору, на кіноплівці оптичним способом. Основа тонфільму - нітроцелюлозна плівка завширшки 35 мм з нанесеною на неї світлочутливою емульсією. Тепер тонфільми не виготовляють. У державних архівах ці документи переводять на магнітну стрічку, а самі тонфільми підлягають спеціальному зберіганню.

Фонодокументи з електромагнітним записом звуку мають в основі незворотні зміни магнітного стану феромагнетиків у результаті дії зовнішнього магнітного поля, тобто явище гістерезису. За своєю будовою магнітні стрічки поділяють на суцільні й двошарові. Суцільні стрічки складаються із полівінілхлориду, в якому рівномірно розподілено магнітний порошок. Двошарові магнітні стрічки складаються з основи, виготовленої з полімеру (ацетилцелюлози, поліетилентерефталату, полівінілхлориду і ін.) і робочого шару, утвореного магнітним порошком, диспергованим у зв'язуючій речовині - лаку. Товщина робочого шару становить 20-35% від загальної товщини стрічки.

Магнітний лак складається з магнітного порошку, зв'язуючого, розчинників, пластифікаторів та різних добавок. До складу магнітного шару входять залізо, кремній, марганець, натрій тощо.

1.2 Особливості та поняття грамплатівки

Звуковий документ фіксує й передає інформацію звуками. Це так званий фонодокумент (грамплатівка, магнітний запис).

Звукозапис - процес запису звукової інформації з метою її збереження і подальшого відтворення; Звукозаписом називають також записану звукову інформацію. Звукозапис заснований на зміні фізичного стану або форми різних ділянок носія запису - магнітної стрічки, грамофонної платівки, кіноплівки, цифрових носіїв інформації тощо.

Звукозапис є окремим випадком запису і відтворення інформації і здійснюється двома способами: акустичним і електроакустичним. У першому способі звукові коливання безпосередньо керують роботою приладу, що впливає на носій запису, в другому - спочатку перетворяться мікрофоном в електричні коливання, потужність яких підвищується підсилювачем до необхідного значення, після чого електричні коливання поступають в прилад, що впливає на носій, який безпосередньо проводить запис.

Запис може бути здійсненим на аналогові та цифрові носії інформації. У випадку аналогового запису, електричний сигнал являє собою «аналог» акустичних коливань, в якому періодичні зміни звукового тиску можна представити як зміни електричної напруги, які фіксуються на магнітній стрічці або фотоплівці. У випадку цифрового звукозапису, електричний сигнал після підсилення поступає на аналого-цифровий перетворювач (АЦП), який перетворює аналоговий сигнал на цифровий, який можна зафіксувати на тому чи іншому цифровому носії інформації.

Грамофомнна пламтівка (Додаток Б.1) - аналоговий звуковий носій. Являє собою диск з синтетичних матеріалів, на поверхні якого по спіралі розташовані канавки (доріжки) із записом звуку, відтворюваного за допомогою призначених для цієї мети пристроїв - грамофонів, електропрогравачів, тощо. Процес виробництва грамплатівок включає створення оригінальних записів на магнітній стрічці, перенесення їх за допомогою рекордера на лакові диски, з яких гальванічним способом виготовляються металеві оригінали матриць для пресування грамплатівок з пластичних мас.

Існують грамофонні платівки монофонічні (з одним звуковим каналом на доріжці) - звичайні (звук з яких відтворюється з частотою обертання диска 78 об/хв, ширина звукової доріжки - 140 мкм) і довгограючі (45, 33 1/3, 16 об/хв при ширині звукової доріжки 55 мкм), стереофонічні (з двома звуковими каналами на доріжці) - тільки довгограючі.

Міжнародними стандартами встановлені наступні типи грамплатівок по діаметру: 17,5 см (до 6 хв. звучання однієї сторони пластинки), 25 см (до 18 хв.), 30 см (до 28 хв.).

1.3 Особливості та характеристика фонограми

Фонограма - звукозапис на відповідному носії (магнітній стрічці чи магнітному диску, грамофонній платівці, компакт-диску тощо) виконання або будь-яких звуків, крім звуків у формі запису, що входить до аудіовізуального твору. Фонограма є вихідним матеріалом для виготовлення її примірників (копій).

Оригінали фонодокументів:

- восковий валик - оригінал фонодокумента на порожньому циліндрі з воскоподобной маси, отриманий за допомогою фонографічного запису;

- грамофонний (Додаток Б) оригінал - оригінал фонодокумента на металевому дисковому носії, отриманий за допомогою механічного запису;

- запис на магнітній стрічці (Додаток Д) - оригінал фонодокумента, отриманий за допомогою магнітного запису;

- запис на дисковому носії (Додаток Г) - оригінал фонодокумента, отриманий за допомогою цифрового запису;

Отже, серед найважливіших проблем архівної справи є забезпечення збереженості архівних документів. Це складова частина охорони пам'яток історії та культури, що має велике суспільне значення.

Широка різновидність документів і властивостей матеріалів, на яких вони виготовлені, недостатнє вивчення механізму їх старіння і руйнування утруднюють вирішення науково-технічних завдань, пов'язаних з пошуком і розробленням оптимальних умов зберігання, технології спеціального оброблення і реставрації документів. Майбутній архівіст повинен мати уявлення про природу, фізичний стан, хімічний склад і властивості паперу, плівкових матеріалів, їхніх особливостей, оскільки від цього значною мірою залежить вибір умов і технологій збереження документів, їхня реставрація та довговічність.

Звукозапис - процес запису звукової інформації з метою її збереження і подальшого відтворення; Звукозаписом називають також записану звукову інформацію. Звукозапис заснований на зміні фізичного стану або форми різних ділянок носія запису - магнітної стрічки, грамофонної платівки, кіноплівки, цифрових носіїв інформації тощо.

Звукозапис є окремим випадком запису і відтворення інформації і здійснюється двома способами: акустичним і електроакустичним. У першому способі звукові коливання безпосередньо керують роботою приладу, що впливає на носій запису, в другому - спочатку перетворяться мікрофоном (Додаток В) в електричні коливання, потужність яких підвищується підсилювачем до необхідного значення, після чого електричні коливання поступають в прилад, що впливає на носій, який безпосередньо проводить запис.

Запис може бути здійсненим на аналогові та цифрові носії інформації. У випадку аналогового запису, електричний сигнал являє собою «аналог» акустичних коливань, в якому періодичні зміни звукового тиску можна представити як зміни електричної напруги, які фіксуються на магнітній стрічці або фотоплівці. У випадку цифрового звукозапису, електричний сигнал після підсилення поступає на аналого-цифровий перетворювач (АЦП), який перетворює аналоговий сигнал на цифровий, який можна зафіксувати на тому чи іншому цифровому носії інформації.

При механічному записі звуку голка або різець видавлює або вирізує на поверхні рухомого носія канавку, форма якої відповідає формі записуваних звукових коливань. В процесі відтворення електропрогравачем грамофонна голка, рухаючись по звивині канавки, повторює ці коливання і передає їх або мембрані, випромінюючій звук через рупор, або електромеханічному перетворювачу звукознімача, що виробляє електричні сигнали. Механічний звукозапис вперше практично здійснена в 1877 американським винахідником Томасом Альва Едісоном, який побудував фонограф із записом звуку на валу, обернутому олов'яною фольгою. Надалі фольга була замінена воском. Механічний звукозапис на грамофонних платівках набув широкого поширення через простоту і зручність відтворення звуку в домашніх умовах.

Магнітний запис

При магнітному записі в такт із звуковими коливаннями намагнічуються окремі ділянки носія, що рухається через магнітне поле. Поле створюється магнітною головкою, через обмотку якої проходять посилені електричні струми мікрофону. При відтворенні відбувається зворотне перетворення: рухома магнітна фонограма порушує в магнітній головці електричні сигнали. Перший апарат для магнітного звукозапису на сталевий дріт (телеграфон (Додаток Е)) був запропонований в 1898 данським інженером В. Паульсеном. З 40-50-х рр. 20 століття набув поширення магнітний звукозапис на магнітну стрічку за допомогою магнітофонів, які стали простими і зручними апаратами для виробництва звукозапису у домашніх умовах.

Цифровий запис

Докладніше: Аналогово-цифрове перетворення.

Аналогово-цифрове квантування

Перетворення звукового сигналу в цифрову форму полягає у вимірюванні миттєвих значень його амплітуди через рівні проміжки часу і представленні отриманих значень, званих відліками, у вигляді послідовності чисел. Ця процедура називається аналого-цифровим перетворенням, а пристрій для її реалізації - аналого-цифровим перетворювачем (АЦП).

Цифрове аудіо

Термін «цифрове аудіо» (або цифровий звук) в загальному випадку означає інформацію про звук, зафіксовану в цифровому сигналі. Цифровий сигнал отримується при оцифруванні аналогового сигналу, він може бути збережений на таких цифрових носіях, як компакт - чи DVD-диски, DAT-касети, у пам'яті комп'ютера у вигляді аудіофайлів тощо. При відтворенні цифрового аудіо здійснюється цифро-аналогове перетворення

Історично аналогові технології роботи зі звуком виникли значно раніше ніж цифрові - першим пристроєм механічного запису і відтворення звуку вважається винайдений у 1877 році фонограф, тоді як експериментальні цифрові звукозаписи з'явилися лише в 1960-їх роках. На рубежі XX-XXI століть цифрове аудіо поступово витісняє аналогове, особливо в побутовому вжитку, проте високоякісне аналогове устаткування досі використовується звукорежисерами й аранжувальниками.

Відтворення звуку в сучасних технологіях відбувається через колонки (Додаток А).

Числа, отримані в результаті аналого-цифрового перетворення, виражаються в двійковій системі числення, тобто у вигляді комбінації двох цифр - нулів (0) і одиниць (1).

Процес перетворення безперервного аналогового сигналу в послідовність його миттєвих значень (виборок) називаєтьсядискретизацією. Визначення чисельного значення величини вибірки (відліку) називається квантуванням. Для цього весь діапазон можливих змін амплітуди перетворюваного сигналу ділиться на певну кількість рівнів квантування, яка визначається розрядністю використовуваного при цьому двійкового числа. Чим більше число розрядів квантування, тим менше відстань між рівнями квантування (крок квантування) і тим вище виходить точність перетворення.

Основними характеристики аналогово-цифрового перетворення є:

Частота дискретизації сигналу (частота квантування) - визначає швидкість проходження відліків в секунду. На практиці застосовується від 11 025 до 96 000 кГц. Чим вища частота дискретизації, тим більша точність перетворення.



2. Фонодокументи - складова частина бібліографічного фонду

Найбільш загальним визнається визначення документа як «будь-якого матеріального об'єкта, яким можна скористатися для передачі інформації в суспільстві». Подібне тлумачення дає в «Трактаті про документацію» (1934) Поль Отле, з чого фактично й розпочинається наука про документ. Зараз ця концепція узгоджується з поглядами на документ як на будь-який матеріальний носій (речовий об'єкт) соціальної інформації. На думку Ю.М. Столярова, документом вважається будь-яка нооінформація (інформація, створена людським розумом, на відміну від інформації, зафіксованої в діях неживої природи чи біології), зафіксована в просторі та часі з метою її використання, передачі й зберігання. А.В. Соколов визначає соціальну інформацію як рух ідеального в суспільстві.А оскільки такий рух може розглядатися як передача повідомлення у вигляді сукупності знаків чи окремого знака, що є текстом, то, вважає вчений, «документи-це документовані тексти». Аналіз цієї концепції потребує уточнення класифікації знаків, поданої А.В. Соколовим, що допоможе одночасно зрозуміти склад текстової основи різних трактувань документа. З усієї сукупності знаків, розглядуваних у спеціальній літературі з семіотики, ми виокремили ті, що можуть відігравати роль засобів обміну інформацією між людьми. Для показу спектра знаків здійснимо їх диференціацію за характеристикою природи і форми існування.

Воснову класифікації знаків за Соколовим покладено поділ на знаки мовні та знаки-зображення (немовні).

Мовні знаки мають дві групи: знаки природної мови (враховують знаки усної та письмової мови, мови жестів) і знаки штучних мов. Знаки письмової мови, в свою чергу, включають графічні (письмо піктографічне та умовно-геометричне) та речові (письмо для сліпих, історичне речове письмо-кіпу, вампуми). Знаки штучних мов поділяються на графічні (символіка математики, хімії, логіки, картографічна, креслення, нотна, шахмат, кодових інформаційно-пошукових мов, азбуки Морзе, тайнописів тощо), світлові (мови сигнальних вогнів на кораблях, різних племен), звукові (музика, мова тамтамів тощо).

Знаки-зображення (немовні) - це зображення наявних чи уявних об'єктів, позначень понять, їх схематичне подання. Вони поділяються на знаки - «пікчери» (від англійського слова «picture» - картина, малюнок, кінофільм, кадр фільму) - знаки творів живопису (в тому числі графіки), художньої вишивки, художнього карбування на металі, фотографій (включаючи кінофільми) об'єктів (крім фотографій мовних, графічних знаків), емблемні та речові. Знаки емблемні - різна емблематика (військова, спортивна, торговельно-фірмова, геральдична, міфологічна тощо), дорожні умовні позначення. Знаки речові (тривимірні) - скульптура, макети, моделі та різні зразки як експонати виставок, музеїв та ін. Серед речових знаків-також різноманітна (здебільшого, обрядова) речова символіка, що означає різні поняття, наприклад, обручка на четвертому пальці-людина одружена, гарбузприсватанні

- відмова, чорна пов'язка на руці-траур тощо. Тобто функція знака надається окремим предметам у конкретному випадку.

Бібліотечний фонд-систематизоване зібрання творів друку та інших документів, підібраних у відповідності до завдань бібліотеки і потреб її читачів. Протягом багатьох століть історії бібліотечної справи зібрання книг називалося просто бібліотекою. Це пояснюється тим, що саме слово «бібліотека» вживалося у буквальному розумінні - «зібрання» або «сховище» книг.

Поняття «фонд» виникло значно пізніше і в перекладі з французької мови воно означає «основа чого-небудь». На початку XX ст. широкого розповсюдження набув термін «книжковий фонд» у зв'язку з перевагою обсягу книг у бібліотеках, але вже наприкінці 30-х років досить часто вживається поняття «бібліотечний фонд». У60-80-ті роки завдяки працям Ю.В. Григор'єва та Ю.М. Столярова, уточнюється зміст поняття «бібліотечний фонд», його функції і властивості. Цей термін остаточно входить до бібліотечного лексикону.

Динамічність (рухливість) бібліотечного фонду проявляється в безперервній зміні його обсягу, оновленні складу документів, включенні до нього нових видань, вилученні застарілих, виданні і прийнятті книг чи інших документів від читачів. Інколи виникає необхідність у переміщенні окремих частин фонду з одного приміщення в інше. Найбільш динамічними є фонди масових бібліотек.

Інформативність - властивість фонду бути джерелом інформації для читачів. Фонд не формується безконтрольно, ним керує бібліотекар з метою підтримання постійної відповідності обсягу та складу фонду безперервно уточнюваним завданням бібліотеки і зростаючим потребам її читачів. Тобто керованість фонду проявляється в його здатності піддаватися керуванню. Властивість кумулятивності бібліотечного фонду виявляється в його спроможності накопичувати, збирати інформацію, що зафіксована в документах. Кумулятивність фонду забезпечує функцію збереження та спадкоємності людської культури. Похідним від кумулятивності є цінність бібліотечного фонду, його корисність для читачів.

Стохастичний характер бібліотечного фонду обумовлений можливістю помилкипривключенні та вилученні з нього окремих документів, а також можливості відмовлення читачеві в потрібному документі. Оскільки відбір і замовлення бібліотекарем конкретних документів у фонд передує не тільки запитам читачів, а й виходу видань з друку, можливі помилки в придбанні документів. Бажано, щоб ці помилки були мінімальними, а замовлені видання користувалися попитом читачів.

Властивість гетерогенності (різнорідності) бібліотечного фонду зумовлена наявністю в ньому різноманітних за змістом, різнойменних за назвою та неоднорідних за формою документів, внаслідок чого з'являється можливість найповнішого задоволення найрізноманітніших запитів читачів.

Надійність бібліотечного фонду проявляється в повноті та оперативності задоволення читацьких потреб, у відсутності відмовлень читачам. Властивість надійності фонду суперечлива за своїм змістом: чим менший фонд за обсягом, тим швидше і простіше можна знайти в ньому необхідний документ, проте тим більша імовірність відмовлення читачеві. Фонд не можна вважати надійним, якщо в ньому відсутні необхідні читачеві твори друку; якщо читацькі вимоги виконуються оперативно, але неповно, або, навпаки, повно, але не оперативно. Наявність усіх властивостей одночасно зумовлює високу якість бібліотечного фонду.

Фонди сучасних бібліотек складають не тільки книги і періодичні видання, а й грамплатівки, діафільми, карти, ноти, рукописи, мікрофільми тощо. Для їх позначення прийнято вживати узагальнюючий термін «документ». Документ-це засіб закріплення пізними способами на спеціальному матеріалі інформації з метою її зберігання, розповсюдження і використання. Всі документи, що складають бібліотечний фонд, можна штучно плілити на такі основні групи: видання або твори друку (книги, газети журнали, плакати, буклети, карти, ноти, стандарти і каталоги промислового обладнання); фонодокументи (магнітні фонограми, грамплатівки);

неопубліковані документи (рукописи, звіти про науково-дослідні роботи, переклади, дисертації); репродуктивні документи (мікрофільми, мікрофіші, мікрокарти); машиночитані документи (перфострічки, перфокарти) тощо.

Основну частину бібліотечних фондів складають різноманітні видання: твори друку, поліграфічне самостійно оформлені, що пройшли редакційно-виробничу обробку, мають вихідні дані та призначені для передачі певної інформації. Твори друку не однорідні, вони поділяються на кілька різновидів у залежності від певної ознаки:

- за матеріальною конструкцією (книжкові, журнальні, газетні; карткові видання, плакати і буклети);

- за знаковою природою інформації (текстові, нотні, картографічні, образотворчі);

- за періодичністю і структурою (неперіодичні, періодичні, видання, що продовжуються, серійні видання);

- за цільовим призначенням та характером інформації (офіційні, наукові, науково-популярні, нормативно-виробничі тощо).

На особливість складу фонду впливають всі ці ознаки видань, але в першу чергу цільове призначення та характер інформації, що міститься в них. Саме ця ознака і зумовлює типологічний склад фонду кожної бібліотеки.

Офіційне видання - це документ, виданий державними, партійними, громадськими організаціями, установами чи відомствами, що містить матеріали законодавчого, нормативного чи директивного характеру: постанови, укази, закони тощо.

Наукове видання - це видання, яке висвітлює теоретичні чи експериментальні дослідження і служить першоджерелом для наукової роботи:

- монографії, автореферати дисертацій, препринти, матеріали наукових конференцій, збірники наукових праць тощо.

Науково-популярне видання - це видання, яке містить відомості про теоретичні чи експериментальні дослідження в галузі науки, культури і прикладної дисципліни, викладені в формі, доступній читачу-неспеціалісту.

Навчальне видання-неперіодичне видання, яке містить систематизовані дані наукового чи прикладного характеру, викладені у формі, зручній для викладання та вивчення. Найпоширенішими є підручники, наукові посібники, наукові програми, практикуми, учбово-методичні посібники.

Виробниче видання - видання, що містить відомості про технологію, техніку, організацію виробництва і розраховане на спеціалістів різної кваліфікації, які зайняті в сферах практичної діяльності. Розрізняють виробничі видання для кадрів масових професій і для фахівців.

Нормативно-виробниче видання-неперіодичне видання, що встановлює певні правила, вимоги до всіх сфер практичної діяльності (стандарти промислові каталоги, описи винаходів до авторських свідоцтв або патентів тощо).

Довідкове видання - видання, яке містить стислі відомості наукового чи прикладного характеру, розміщені в порядку зручному для їх швидкого знаходження, та не призначене для суцільного читання. Це словники, енциклопедії, довідники тощо. Крім видань, бібліотеки активно придбають у свої фонди також і інші документи не книжкової форми: грамплатівки діафільми, кінофільми, мікрофіші, мікрофільми, мікрокарти тощо. Відповідаючи на зрослі потреби читачів, бібліотеки все активніше комплектують свої фонди фонодокументами (грамплатівками, магнітними фонограмами комплектами фонодокументів).

Таким чином, очевидно, що перевага фонодокументів перед іншими видами документів полягає в комплексному впливі на зір і слух людини, що підвищує емоційність сприйняття, знижує ймовірність втрати тієї чи іншої частини інформації. Чим більша бібліотека, тим різноманітніший за видами документів її фонд.

2.1 Колекції фонодокументів в фондах бібліотек та філіалів

У фондах сектора нотних видань Національної бібліотеки ім. Вернадського (НБУВ) зберігається найбагатша музична скарбниця нашої держави. Серед унікальних нотних колекцій Розумовських, І.І. Гаврушкевича, рукописів творів сучасних українських композиторів та інших значне місце займає музейний фонд грамплатівок поч. XX ст.

Оскільки сучасна апаратура не придатна для відтворення записів, цей фонд не використовується для обслуговування читачів, а зберігається як архів і видається лише для наукових досліджень.

Виробництво перших грамплатівок пов'язане з ім'ям винахідника з Ганновера Еміля Берлінера, який у 1888 p. запропонував замінити валик цинковим диском, що покривався вощиною. Після вдосконалення технології в 1893 p. він заснував «Грамофонну компанію Сполучених Штатів» з дочірними компаніями в Лондоні («Hismaster'svoice») і Ганновері («DeutscheGrammophon-Gesellschaft»).

З початку XXст. з'являються й інші компанії з виробництва грамплатівок - «Columbia» в США, «Pathe» у Франції, «Fototipia» в Італії та ін.

Видатною пам'яткою музичної україніки, яка зберігається у фондах НБУВ, є грамплатівка (№92088) із записом голосу та автографом славетної української співачки Соломії Крушельницької (1872-1952). Гастролюючи у театрі LaScalaв Мілані (1907), вона записала в італійській грамофонній компанії «Фонотипія» арію та романс Адріани з опери Чилеа «Адріана Лекуврер» у супроводі великого оркестру.

Є в музичному фонді НБУВ кілька платівок фабрики «Пишущий Амур» із записами голосу Ф. Шаляпіна (1873-1938), який виконує «Соловейка» П. Чайковського (4-22583), а з українського репертуару - «Ой зелений дубе» (4-22587) тощо. «Соловейка» співак записував двічі: в1932 p. (№2825)і в1913-1914 pp. У НБУВ зберігається повторний запис.

На початку XX ст. на грамплатівки було записано голоси видатних співаків А. Патті, Ф. Таманьо, Л. Тетрацціні, Е. Карузотаін.

Серед платівок із записом голосу Е. Карузо у фондах НБУВ - цікава серія продукції фірми «MonarchRecord «Gramophpone», яка мала відділення в різних країнах. У фірмі «DeutscheGranimophon-Gesellscliaft» співак записав арію Аддіо Тості (2-052035), в Іспанії - пісню «Лоліта» Буцці-Печіа (Buzzi-Peccia(062005), а у Франції - арію Фауста Гуно (332030). Ця ж фірма записала в Ризі українську народну пісню «Ой у лузі та ще й при березі» (022180) у виконанні Ф. Шаляпіна з хором Імператорської московської опери (під керівництвом М Л. Семенова), а також дует Левка й Ганни з опери «Майська ніч» М. Римського-Корсакова (024036) (співають у супроводі оркестру артисти російської опери В.П. Дамаєв і В.Н. Петрова-Іванцова).

Український репертуар був дуже поширений у тогочасних грамофонних записах. Вважається, що перші записи українських пісень (пісня «Сонце низенько» і дует Оксани й Андрія з опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм») здійснило товариство «Еміль Берлінерс Грамофон» у Лондоні 1899 p. під час гастролей російського хору С. Медведєвої. На жаль, записи розшукати не вдалося.

У 1907 р. інженер-звукотехнік фірми «Грамофон» Сінклер Дербі записав у Полтаві голос видатного драматурга, актора й режисера МЛ. Кропивницького та українські пісні у виконанні оперного співака М.Ф. Швеця. Напевне, тодіж було записано «Заповіт» Т. Шевченка у виконанні українського хору П-А-Шереметінського (є у фондах НБУВ). Цей запис відіграв важливуроль ватрибуції авторства твору, оскільки на обкладинці першого віщання хорової партитури прізвище композитора Г.П. Гладкого (1849-1894) було скорочено до Г-го. Після виходу цієї платівки, де вказаний автор музики. авторство стало безперечним.

З 1911 р. фірма «Зонофон рекорд» почала випускати двосторонні платівки, аз1913 р.-з синіми та зеленими етикетками.

Платівка фірми «Зонофон» із записом пісень «І шуме, і гуде» та «Ой гиля» у виконанні хору української трупи відомих українських режисерів та антрепренерівО.З. Суслова (1857-1929) ІД.А. Гайдамаки (1864-1936), має зелену етикетку. Отже, була випущена після 1913 p.

Одна з поширених в Україні грамофонна фірма «Сірена гранд рекорд» (Вільно) мала відділення у Варшаві, Одесі, Петербурзі й Москві. Платівки з її етикеткою з'явилися на рубежі 1908-1909 pp. Ф. Погребенник вважає, що запис цією фірмою пісень «Закувала та сива зозуля» і «Гей, не дивуйте, добрії люди» (№9449) у виконанні малоросійського хору під керівництвом Н.І. Кочергіна належить до 1910 р. На конверті цієї грамплатівки вказано адресу: Київ, Хрещатик, 41 у бельетажі-і прізвище власника-Г.І.Індржишек.

Після відкриття у1912 р. В Києві грамофонної фабрики виготовляються власні грамплатівки з етикетками «Артнстотипія» і «Екстрафон». У фонді НБУВ є декілька платівок цієї фірми із записами Київського симфонічного оркестру під керуванням відомого на той час диригента театру Бергоньє Б.І. Воячека (1857-1934). Номери платівок - №117. 118 і 121,122 - говорять про те, що записи здійснено на початку виробництва платівок в Україні.

Знайомство з музейним фондом грамплатівок НБУВ свідчить про давні традиції українського музичного грамзапису і значні художні надбання музичної україніки в цій галузі.

Унікальною пам'яткою минулого є фонографічні воскові циліндри (ФВЦ). ФВЦ з фонозаписом - це особливий вид документів, носієм інформації яких є нетрадиційний композиційний матеріал на основі карнаубського та інших твердих рослинних восків з додаванням бджолиного воску, парафіну, ладанного масла та пластифікаторів (рицинова й оливкова олії, мінеральні мастила тощо). Обстеження показало, що найхарактернішими пошкодженнями ФВЦ є механічні, фізико-хімічні, біологічне. Щоб запобігти передчасному руйнуванню фоноциліндрів, слід дотримуватися певних умов зберігання. Реставрація фонозаписів є надзвичайно складною і тонкою операцією, яка виконується, зважаючи на конкретну цінність тієї чи іншої одиниці зберігання.

Найбільшим зібранням ФВЦ у нашій державі є колекція фонозаписів єврейського фольклору НБУВ, сформована в 1929-1936 pp. Інститутом єврейської пролетарської культури, пізніше реорганізованим у Кабінет єврейської культури АН України (1936-1949). Колекції фонозаписів в Україні: Центральний державний кінофотофоноархів (20 од. зб.); Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАНУ. На сьогодні загальна кількість ФВЦ, що зберігаються в інституті рукописів НБУВ, становить 1014 од. зб.

У 1877 р. Т. Едісон (США) винайшов фонограф, який дав змогу записувати інформацію на циліндричних звуконосіях. Ч. Тайнтер удосконалив як сам прилад (електричний привід був замінений годинниковим пружинним механізмом з відцентровим регулятором, що забезпечувало рівномірне обертання циліндра), так і циліндр-звуконосій (олов'яну фольгу (станіоль) заступив еластичний матеріал - воскова композиція). Перекупивши патенти Ч. Тайнтера, Т. Едисон організував компанію по виробництву фонографів «EdisonBusinesPhonograph».

Універсальність фонографа (і записував, і відновлював звук) сприяла його швидкому розповсюдженню в світі. Аж до середини 30-х років ХХ ст., тобто протягом майже 60 років з часу винаходу, фонограф слугував для збирання фольклорної музики та пісень, запису голосів видатних діячів культури й історії.

У багатьох бібліотеках та архівах світу збереглися різні за обсягом колекції ФВЦ, зокрема: Фольклорному центрі Бібліотеки Конгресу (одне з найбільших зібрань); Віденському фонограмархіві; Фоноархіві Берліна;

Національному звуковому архіві Британської бібліотеки (З тис. од. зб.); Центральному державному архіві звукозапису (майже 400 од. зб.); Музеї музикальної культури ім. М. Глінки; Політехнічному музеї; Музеї Л.М. Толстого (19 од. зб.) (усі - Москва); Фоноархіві інституту російської літератури Російської Академії наук (Пушкінський Дім) (7 тис. од. зб.); Музеї зв'язку - (обидва - Санкт-Петербург).Колекції фонозаписів в Україні (Київ): Центральний державний кінофотофоноархів; Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАНУ.

У 1930 p., після закриття в Ленінграді єврейських установ, у Київ було передано велику збірку фономатеріалів з Єврейського історико-етнографічного музею, її основний розділ - це матеріали фольклорних експедицій Єврейського історико-етнографічного товариства 1911-1914 pp.

У лютому 1930 р. в архів Інституту єврейської пролетарської культури було передано ще 29 фоноциліндрів з приватної колекції, сформованої за матеріалами етнографічної експедиції 1912 p.

Дружні стосунки та обмін досвідом між НБУ ім. В. І. Вернадського та Національною бібліотекою Польщі (Бібліотека Народова-далі БН) сприяють збагаченню обох книгозбірень. Так, фонди НБУ поповнилися переданими бібліотекою Музичної академії ім.Ф. Шопена, Музичним товариством його імені, Спілкою композиторів Польщі документами музичної полоніки, а також подарованими видавництвом «ProMusikaCamerata» різними виданнями (близько 70 од.), зразками бібліографічних описів (БО) та бланків.

Музичні бібліотеки Польщі зацікавлені в обміні виданнями та мікрофільмами, а передані нам фонди Спілки композиторів України дають змогу здійснювати його. Проведено попередній обмін інформацією з цих питань з п. Піглою (БН), Софією Ольжевською (Музична академія), п. Заморським (Ягеллонська бібліотека).

Безперечно, унікальні фонди Ягеллонської бібліотеки потребують ґрунтовного обстеження і дослідження, оскільки там є матеріали з історії та культури України. У відділі рукописів, наприклад, зберігаються автографи Мазепи на охоронних грамотах 1699 і 1705 рp., автограф поеми Ю. Словацького «Мазепа». Рукописний фонд музичного відділу - 4 тис. од. зб.

Відділ аудіофонду БН має 20 тис. од. зб.: 17,5 тис. грамплатівок (з них 10 тис. до 1918 p.), 79 фоноваликів, 178 механічних нотних валиків, 1600 аудіолистівок. БН збирає всю продукцію польських фірм, усі аудіодокументи полоніки: музичні записи, декламацію, виступи, курси іноземних мов, записи звукових ефектів. Це єдина бібліотека в Польщі, яка має право на отримання обов'язкового екземпляра звукозапису.

Для прослуховування записів є різноманітна апаратура: патефони, грамофони, піанола, найсучасніша техніка. Каталоги (алфавітний, систематичний, предметний) доволі повно відображають аудіофонди БН. Полоніку відбито до1918 p. Нині для БО грамплатівок використовується программа NORMA. На картках зроблено БО третього ступеня докладності.

Отже, вивчення досвіду організації аудіофонду в Національній бібліотеці Польщі було дуже корисним, адже в нас зроблено тільки перші кроки в цьому напрямі. Від БН отримано зразки документів і програма БО, які допоможуть в організації аудіофонду НБУ.

2.2 Використання нових технологій для збереження інформації на фонодокументах

Створення найсучаснішої комп'ютерної техніки та впровадження нових інформаційних технологій суттєво вплинули на розвиток документознавства.

У розвинутих країнах результати аналітико-синтетичної переробки документальної інформації фіксуються, як правило, на компактних оптичних дисках (КОД).

Яку ж фізичну структуру має CD-ROMі в чому його перевага порівняно з іншими носіями інформації? CD-ROM-це оптичний компактний диск, з якого можна тільки зчитувати інформацію. Він призначений для збереження різних типів даних, таких, як аудіо, відео, цифрових, мультимедіа.

Спочатку ці дані записуються на покритий фоторезистором скляний диск, що обертається, за допомогою променя лазера, який залежно від кодованого сигналу (логічна одиниця чи нуль) змінює свою силу і відповідно залишає на поверхні в потрібних місцях випалені ямки. Отриманий «Майстер» - диск використовується для виробництва металевих штампів, а ті, в свою чергу, - для масового виробництва CD-ROM. Кінцевий продукт - це покритий рефлексивним металом (алюмінієм) пластмасовий оптичний компактний диск, захищений лакованою поверхнею.

При зчитуванні з CD-ROM слабкий промінь лазера потрапляє на диск, який обертається з постійною лінійною швидкістю (~1 м/сек), і відбивається від покритого рефлексивним металом штампованого інформаційного сліду. Зміни в інтенсивності променя фіксує зчитувальний пристрій, а потім декодер перетворює дані у звичайний вигляд.

Міжнародна організація стандартизації розробила формат даних ISO9660 - як основу для всіх дисків CD-ROM, що дало змогу широко їх використовувати. Нині поряд з іншими видами оптичних дисків найбільше поширені CD-ROM 74-хвилинні (Ж120 мм), які можуть вміщувати до 650 Мб інформації, 63-хвилинні (Ж120 мм) - 553Мб та 18-хвилинні (Ж80 мм) - 184Мб.

Величезна ємність «КОД» порівняно з друкованими виданнями (на один диск ємністю 650 Мб можна записати текст тисячі книжок, кожна з яких має 100 сторінок) дозволяє кожній великій бібліотеці зібрати практично всю бібліографічну інформацію про світовий документальний потік.

На відміну від стрічки, доступ до інформації на CD-ROM не є послідовним. Це дає змогу швидко отримувати дані з будь-якої ділянки БД, що економить час користувача.

При масовому виробництві CD-ROM ціни на інформаційний носій значно нижчі порівняно з цінами на папір, тому розміщувати інформацію на CD-ROM набагато економніше й надійніше. Випробування показало, що якісно зроблений CD-ROM може зберігатися кілька десятиліть.

За останні роки на міжнародному ринку з'явилося багато різних інформаційних продуктів на CD-ROM (Додаток Г). Значну кількість складають бібліографічні, реферативні, текстові, тематичні та інші БД. Серед них виділимо ті, якими користуються найбільші книгозбірні світу і які мають величезний попит серед наукових працівників та інших абонентів бібліотеки. Це відомі як за кордоном, так і у нас БД: Science Citation Index, CD-Marc Names, F&S Index plus Text, Global books in print, Medline, Periodical abstracts research (ProQnest) тощо.

Розглянемо деякі з них, оскільки всі вони мають свої особисті переваги і надають інформацію по-різному.

SCIENCE CITATION INDEX:

(An International inter disciplinary index to the literature of science, medicine, agriculture, technology and behavioral sciences) - вироблена Інститутом наукової інформації (США) бібліографічна, політематична БД, що охоплює публікації з таких галузей знань: науки про Землю, фізики, хімії, математики, сільськогосподарських наук, харчової промисловості, техніки, технології, охорони навколишнього середовища, клінічної медицини, прикладних наук, будівництва. БД протягом календарного року включає бібліографічні описи публікацій і бібліографічних посилань, які є в них, з понад 3600 назв найважливіших журналів та 1400 збірників, які видаються у всьому світі. Указані в цих публікаціях посилання є засобом наукової комунікації і дають змогу простежити розвиток наукових напрямів, подають загальні відомості про наукові проблеми, а також використовуються в наукометричних дослідженнях при визначенні вагомості окремих публікацій і рейтингу вчених.

БД «SCI» має зручний і простий інтерфейс користувача. Пошук ведеться за: ключовими словами, взятими з назви публікацій; прізвищами авторів публікацій; назвами періодичних видань; прізвищами цитованих авторів; адресами авторів публікацій. Усі пошукові поля супроводжуються словниками, що полегшує пошук необхідної інформації. Зокрема пошуком за ключовими словами, який є ключем для входу в тематичну галузь науки, можна послуговуватися для створення самостійних тематичних (або галузевих) БД.

Одною з головних властивостей цієї БД є те, що вона гіпертекстова.

У ній можна відстежувати до шести рівнів пов'язаних між собою записів. Пошукові ознаки можна комбінувати і таким чином поглиблювати пошук, що особливо цінно для науковців.

LIBRARY OF CONGRESS - електронний каталог Бібліотеки Конгресу США. Виходить у випусках:

CD-MARC Bibliographic, CD-MARC Names, CD-MARC Subjects. БД вміщує понад 4 млн. назв книг, серійних видань, карт, музичних і відеоматеріалів з 1968 по 1994 рр. на 450 мовах.

Основний пошук проводиться за БД CD-MARC Bibliografic. CD-MARC Names та CD-MARC Subjects використовуються як допоміжні покажчики при складанні й уточненні пошукового припису. Пошук уБД можна проводити за будь-якими елементами бібліографічного опису:

автором, назвою, колективним автором, предметною рубрикою, ключовими словами, видавництвом, мовою, країною видання, ISBN, ISSNтощо.

Можна здійснювати комбінований пошук, що сприятиме отриманню необхідної для користувача інформації.

F&S INDEX plus TEXT INTERNATIONAL - бібліографічна, реферативна БД, яка включає відомості про компанії, продукти, індустрію та прикладні технології всього світу. Бібліографічні відомості про окремі документи, статті з журналів, газет з даної тематики супроводжуються ґрунтовними рефератами або текстами. Відображаються також матеріали, що стосуються України, країн СНД. Виробником цієї БД є Information Access Company та Silver Platter Information (США).

PERIODICAL ABSTRACTS RESEARCH I (ProOuest) - бібліографічна, реферативна БД, вироблена University Microfilms International (UMl), США. Містить бібліографічні відомості з рефератами з понад 1000 найважливіших періодичних видань США та інших країн з усіх галузей знань, включаючи суспільні, гуманітарні, природничі науки, бізнес, охорону здоров'я, комп'ютерні науки, спорт.

Інтерфейс користувача зручний і надає можливість здійснювати пошук за ключовими словами, галузями, авторами, назвами фірм та організацій, журналів, географічними назвами, продукцією тощо, користуючися словниками. Проводиться контексний пошук по всіх полях одночасно.

Ці БД мають дуже великі масиви світової бібліографічної інформації і за рахунок зручних пошукових систем надають можливість абонентам бібліотеки своєчасно отримувати необхідні відомості за тематикою їх наукових досліджень.

Отже, за останні роки зростають можливості інформаційних технологій використання CD-ROM за рахунок нових світових технологій. У НБУВ створено локальну CD-ROM - мережу, яка дає змогу працювати з багатьма БД. Компактні оптичні диски основних БД (Science Citation Index, CD-MARC Names, F&S Indexplus Text, Global book sinprint, Medline, Periodical abstractsre search, Academic Press AP Professional) стаціонарно встановлено на пристроях (CD-ROM Changer) та підключено для масового користування з довільної ЕОМ - мережі. Це значно підвищило доступність та простоту використання інформаційних ресурсів на оптичних носіях, а також сприяло збереженню фонду існуючих CD-ROM. Стало можливим працювати на окремій ЕОМ з кількома БД одночасно, за рахунок чого час на надання інформаційних послуг помітно скоротився. Тобто довідково - бібліографічне обслуговування набуло якісно нового рівня.