Історія рукописної книги в Україні

Дослідження історичних джерел про українську рукописну книгу, її моральні цінності в історії України. "Повість минулих літ" як перша в Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Історія східних слов'ян.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 16.08.2016
Размер файла 65,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

на тему:

«Історія рукописної книги в Україні»

ВСТУП

Письмо, а надалі книга як форма існування письма - воістину геніальні відкриття людства, які можна співставити з приборканням вогню, винайденням колеса та іншими найвагомішими здобутками цивілізації.

Історія книги є складовою частиною історії культури, а сама книга є складним явищем соціального та культурного життя. Книга є важливою історичною формою закріплення й передачі в часі та просторі різноманітної інформації у вигляді текстового чи ілюстративного матеріалу. Як предмет матеріальної культури, книга має певні особливості, характерні для того чи іншого історичного періоду: матеріал та інструменти, за допомогою яких її виготовлено; форму та розмір; письмо, яким вона написана, художнє оформлення та ін. Разом з тим, невіддільним від матеріальної форми є зміст, закладений у книзі, що впливає на людину і в процесі побутування книги формує суспільну свідомість, що дає поштовх для нового витка в розвитку суспільства.

Дана курсова робота «Історія рукописної книги в Україні» розглядає історію української книги в рукописному вигляді.

Предмет:

Предметом дослідження даної роботи є моральні цінності рукописної книги в історії Ураїни.

Обєкт:

Обєктом дослідження даної роботи є книгознавство та історія книги.

Гіпотеза:

Гіпотезою дослідження даної роботи є популяризація і дослідження історичних джерел про українську рукописну книгу.

Актуальність:

Духовний прогрес народу неможливий без глибокого пізнання та засвоєння культурних надбань, створених ним упродовж багатьох століть. Особливе місце в цьом процесі займає книга. Книги втілили в собі основні досягнення суспільства, відповідаючи вимогами тієї або іншої історичної епохи. Книга як продукт, створений у сфері матеріального виробництва, має різноманітну форму, відмінну своєрідність та індивідуальність елементів. Для духовного розвитку необхідна, книга, а для книги необхідне правильне ставлення, щоб вона збереглась. В даній роботі представлена актуальна проблема на сьогоднішній день, оскількі, книга - це насамперед джерело знання, що сприяє поступовому розвітку світової цивілізації. Не зважаючі на цю значущість важливо знати як зароджувалась, розвивалась рукописна книга на території сучасної України.

Особливо, актуальна тема є для тих, хто навчається та працює на бібліотечних, видавничих та філологічних напрямах. Дослідження даної роботи допоможе дізнатись історію рукописної книги. Адже, кожна освічена людина повинна володіти цими знаннями, бо книги - це перш за всього знання.

Мета:

Метою дослідження даної роботи є створення на основі українського досвіду історії рукописної книги та дослідження їх впливу на українську культуру.

Завдання:

1) Дослідити витоки створення книги в Україні.

2) Охарактеризувати історичні етапи української рукописної книги.

3) Дослідити стан рукописної книги в Україні від IX- XVIII ст.

4) З'ясувати вплив рукописної книги на українську культуру.

Методи під час дослідження:

Методами дослідження даної роботи є методи популяризації, порівняльно-історичний, термінологічний, культурологічний, інформаційний, пізнавальний та аксіологічний методи.

Наукова новизна:

Науковою новизною даної роботи є те, що вперше з урахуванням багатьох джерел комплексно досліджуються витоки, історія створення рукописної книги та вплив рукописної книги на культуру в Україні.

Практичне значення:

Результати дослідження є новим знанням для подальшого об'єктивного дослідження процесів історичного розвитку української книги, писемної культури України, що може бути використаним при підготовці відповідних вузівських курсів та спецкурсів з книгознавства, історії книги та літератури. Вони стануть у пригоді при створенні праць з історії мови та літератури, палеографії, текстології, історії українського народу та його духовної культури.

Розділ І. Історія рукописної книги в IX ст.

Протягом багатьох століть на території сучасної України відбувався розвиток рукописної книги. Особливий розвиток рукописної книги відбувався після прийняття християнства, але є історичні докази, що до прийняття християнства на сучасних українських землях вже був алфавіт, письмо та рукописи.

Ще починаючи з IX ст., коли на сучасних українських землях проживали слов'яни, є чи мало фактів, свідчень та гіпотез про існування письма.

Насамперед, це таке історичне джерело, як трактат «Про письмена» відомого болгарського монаха Чорноризця Храбра, який проживав в кінці ІХ - Х на початку століття. Чорноризець Храбр описує про три умовних періоди розвитку слов'янської писемності. Перший період - це період, коли користувались «чертами і різами» за часів поширеного язичництва. Це підтверджується і археологічними розкопками: так званими рубцівськими знахідками на Донеччині в 1937 р. - горщик з письменами (належить до зрубної культури), пам'ятки черняхівської писемності, численні сарматські знаки тощо. Також, є історичні джерела про найдавніші писемні пам'ятки слов'ян, які писалися арабськими мандрівниками в X ст.

Другий період - це період, коли користувалися латинськими і грецькими літерами «без устроєнія», тобто без пристосування їх до фонетичних особливостей словянської мови. За свідченням Чорноризця Храбра, таке використання продовжувалось довгий час. Про існування у дохристиянський час у слов'ян алфавітної системи письма свідчать договори слов'янських князів з Візантійською імперією ще в ІХ -Х ст. Договорили зазвичай писалися двома мовами. Відомим свідченням про слов'янську писемність в Київській Русі ще в IX ст. описуються в грецькому рукописі «Житіє Костянтина Філософа». В цьому рукописі розповідається, що в 860 р. на шляху до хозарів Кирило Філософ зустрів у Корсуні (зараз це місто Херсонес, в Криму) людину, яка мала з собою Псалтир і Євангеліє, які були «руськими письменами писані». Якщо читати далі, то в цьому рукописі розповідається про те, що Кирило дуже швидко навчився читати ці Святі книги.

Ці історичні джерела підтверджують, не тільки те, що до прийняття християнства на території Київської Русі було письмо, а й те, що було поширено християнство. З цього випливає, що Київська Русь, ще за часів князя Аскольда (приблизно в 60-ті роки IX ст.) мала багато християн і вже почала створювати свої власну християнську літературу, тобто перекладати релігійних книг на слов'янську (руську) мову ще до того, як з'явилась просвітительська діяльність Кирила і Мефодія. Але на сьогоднішній день, не відомо яким алфавітом ці книжки були написані, тому не можливо точно підтвердити, яку азбуку створив Кирило.

Третій період - це період, коли просвітителі Кирило і Мефодій створили слов'янську абетку, з допомогою чого поширювалась рукописна книга у слов'ян.

Починаючи від Чорноризця Храбра, створення слов'янської азбуки пов'язується з іменами відомих просвітителів Візантійської імперії, братів Кирила і Мефодія. За історією, в 862 р. до Константинополя приїхали посли від моравського князя Ростислава з проханням до імператора і патріарха Візантійської імперії відправити проповідників та просвітителів до Моравії (сучасна Чехія), щоб проповідувати не на латині, а зрозумілою для народу слов'янською мовою. Для виконання цього прохання до Моравії були направлені саме «Солунські брати» - Кирило і Мефодій, які були високо освіченими людьми родом із Солуні. Вважається, що там у 863 р., Кирило й створив слов'янську азбуку, з допомогою якої «Солунські брати» переклали основні релігійні книги.

Невідомо, який саме алфавіт тобі був винайдений, лишається досі не відкритим. Але вважається, що найдавніші пам'ятки слов'янської писемності написані за допомогою двох різних алфавітів - кирилиці та глаголиці, котрі графічно відрізняються одна від іншої, але мають певні аналогії в зображенні та назві букв, однаковий порядок розташування літер, тобто свідчать про сильний вплив однієї азбуки на іншу.

За історичними джерелами відомо, що глаголиця мала велике розповсюдження серед західних слов'ян, бо там була зосереджена проповідницька діяльність Кирила. А у східних слов'ян була поширення набула кирилиця, як більш проста й зручна азбука, що,ймовірно, була позичена з грецького алфавіту та була остаточно закріплена в кінці IX ст. учнем Кирила в Болгарії, куди пізніше перейшов в цей час центр православної просвіти.

Серед найвідоміших рукописних джерел IX ст., збереглися до наших днів «Велесова книга» та «Літопис Аскольда».

1.1 «Велесова книга»

«Велесова книга» - це твір, який описує історію Київської Русі з IX ст. до н.е. до часів правління Аскольда і Діра, які проживали в IX ст. н.е. Твір був написаний не пізніше IX ст. н.е. особливою азбукою на кількох десятках дерев'яних дощечках. За одними даними, вони були виготовлені з дуба, за іншими з берези.

«Велесова книга» має унікальну форму. «Верхні ліві краї цих своєрідних книжкових сторінок мали круглі отвори для з'єднання їх шкіряними нитками в окремі блоки-томи.

Текст на дощечках писався (випалювався) гострим предметом на зразок сучасного шила методом заглиблення в деревину для утворення тієї чи іншої літери, а потім покривався спеціальним розчином, що унеможливлювало псування дерев'яних пластин шашелем. (До речі, таким способом навощені дерев'яні дощечки вживалися для написання текстів ще в стародавній Римській імперії). Для рівності рядків упоперек кожної дощечки проведені паралельні заглиблення-лінійки, місцями далеко не рівні. Букви вирівнювалися відповідно до цих лінійок верхніми своїми частинами. Текст на дошках-сторінках написаний з обох боків. Поля деяких дощечок були, кажучи сучасною мовою, проілюстровані малюнками. То були ледь вгадуванні зображення різних тварин -- бика, вівці, собаки, а також сонця. Йдеться, очевидно, про символьне виділення місяців року.

Час написання книги відноситься до IX століття, точніше,обмежується 70-ми рокам и цього століття, бо саме описом подій, пов'язаних з приходом на ці землі варягів Аскольда і Діра, як також і Рюрика, завершується хронологічний ряд твору. А початок цієї оповіді повертає нас до світанку першого тисячоліття перед Різдвом Христовим і базується переважно на переказах, легендах, повір'ях, що побутували серед наших пращурів задовго до прийняття християнства. Географічні межі опису подій, які перебувають у полі зору автора, сягають степів поміж середнім Дніпром , Карпатами, Доном

і Кримом, де постали перші об'єднання антів, полян, як представників праукраїнських слов'янських племен» [1].

Якщо досліджувати весь рукописний текст «Велесової книги», то можна коротко написати, що в ній описується про: історію східних слов'ян (русів або русичів); протиставлення їм візантійців і готів; язичницькі обряди слов'ян та язичницьких богів, в яких вірили руси.

1.2 «Літопис Аскольда»

Ще одним з найвідоміших рукописних джерел цього періоду є «Літопис Аскольда». Він є першою історичною працею в Київській Русі, де описуються події про правління князя Аскольда. Джерело писалося близько 865-866 рр., який являє собою важливий ідеологічний документ історичної епохи, спрямований на осмислення та затвердження Київської Русі як невід'ємної частини християнського поширення і введення його історії в систему загальнолюдського розвитку.

В ньому гарно описані історичні події IX ст. в Київській Русі, а саме «за князя Аскольда в Києві починається кам'яне будівництво, для чого з Візантійської імперії запрошують досвідчених майстрів. Розвивається образотворче мистецтво і письмова культура. Київська Русь перекладає на свою мову церковні книги. Крім релігійної літератури, з'являються і перші світські твори, зокрема починається літописання. Перша історична хроніка Київської Русі, так звана «Літопис Аскольда», являла собою, перш за все ідеологічний документ, покликаний визначити місце Київської держави у тогочасному світі» [2].

Якщо досліджувати «Літопис Аскольда», то можна коротко написати,

що в ньому написано про: керівництво князя Аскольда, початок кам'яного будівництва у слов'ян, поширення освіти, переклад релігійних книг, дипломатичні відносини з Візантійською імперією тощо.

Розділ ІІ. Історія рукописної книги в X ст.

Найбільший розвиток рукописної книги в Україні починається в X ст., а саме після прийняття християнства. Великий князь київський Володимир в 988 р. н.е. запроваджує християнство, як державну релігію в Київській Русі. З прийняттям християнства починається швидкий розвиток культури, який прийшов з Візантійської імперії. Поширення новоприйнятої культури та релігії вдалося з допомогою візантійських майстрів, викладачів та священників. Починається переклад релігійної літератури, навчання писанню і читанню, проповідництво християнського вчення, будування молитовних будинків тощо. Можна вважати, що першим з осередків рукописної справи на київських землях після прийняття християнства є Десятинна церква.

Протягом 989-996 рр. Володимир Великий будує першу церкву в Києві - Десятинну церкву. Ця церква була духовним і просвітницьким центром усієї Київської Русі в X ст. «Безумовно, що при ньому працювала і школа, і бібліотека як унікальне сховище поступу думки й розуму іноземців та наших пращурів. Поповнювалася вона не лише книгами, привезеними з далеких країн (переважно це були тексти класиків грецької богословської писемності IV--VI століть), а й переписаними місцевими книжниками інші, пізніші, зарубіжні джерела. Тут творці нових рукописів набували тієї майстерності, яка вдосконалювалася вже при дворі іншого правителя -- Ярослава Мудрого.

На існування при Десятинній церкві гуртка переписувачів книг вказує та обставина, що за ініціативою Володимира Великого саме в цей час у Києві здійснюється нове літописне зведення, яке увібрало весь історичний матеріал, накопичений на час прийняття русичами християнства, починаючи від Літопису Аскольда. Ніде краще як при цьому храмі таку скрупульозну роботу можна було організувати.

Тому, можна дійти висновку, що в X ст. найбільший вплив на розвиток рукописної книги відбувався в Десятинній церкві, яка поширювала освіту, книги та релігію на всю Київську Русь [1].

Розділ ІІІ. Історія рукописної книги в XІ ст.

В XІ ст. починається чи не найшвидший розвиток культурної діяльності. Швидкими темпами поширюється релігійна література, перекладаються відомі релігійні, богословські роботи та Святе письмо, будуються в різних містах молитовні будинки, створюються перші повчання та закони для русів на основі християнського вчення тощо.

Основною мовою Київської Русі була давньоруська мова. На цю мову перекладали та писали багато книг привезених з Візантійської імперії. Книги переписувалися або писалися тільки в церквах. В церквах були приміщення в яких писалися, перекладалися та переписувалися джерела. Ці приміщення називалися - скрипторіями. Майже в кожній церкві знаходився скрипторій, де була зосереджена основна книжкова справа. Разом з скрипторіями в церквах знаходилися бібліотеки. В скрипторіях, через книжкову роботу майстри допомагали поповнювати бібліотеку літописами, книгами та іншими документами.

Серед найвідоміших церков XІ ст. можна віднести Софіївський собор в Полоцьку (1030), Спасо-Преображенський (Спаський) собор у Чернігові (1036), Софіївський собор в Києві (1037), Собор Святої Софії в Новгороді (1045), Києво-Печерську лавру в Києві (1051), Видубицький монастир в Києві (1070) та інші.

«Кількість рукописних книг, створених на Русі у ХІ ст., була, без сумніву, значною, проте до нашого часу дійшла лише маленька частка цього багатства - Євангелія, Ізборники, службові Мінеї, Псалтирі, Повчання, Требники, Житія, Патерики та інші твори. Їх можна поділяти на оригінальні, тобто створені на Київській Русі, та перекладні - як правило, з грецької чи болгарської. Крім того, їх можна поділити умовно ще на три великих групи - богослужбова, літургійна література (для відправлення служб у церквах); література релігійного змісту для читання (т. зв. четьї книги); література не релігійного змісту, світська (збірники законів, літописи, художня література).Написані всі книжки на пергамені кирилицею трьома різними видами почерків - уставом (коли всі літери великі, квадратні, не зв'язані

між собою), півуставом (літери менші, виписані не так старанно, як в уставі) і, пізніше, скорописом. Заголовки писали в'язью» [3].

Також, можна зазначити чи мало відомих рукописних книг цього періоду, до них можна віднести: «Руська Правда» (1016), «Реймське Євангеліє» (1037), «Остромирове Євангеліє» (1056-1057), «Ізборник Святослава» (1073), «Ізборник» (1076), «Архангельське Євангеліє» (1092) та інші.

3.1 «Реймське Євангеліє»

Серед найперших та найвідоміших рукописів ХІ ст. можна віднести «Реймське Євангеліє». Ця унікальна книга була створена в 1037 р. Вона є найдавнішою книгою, яка походить із бібліотеки київського князя Ярослава Мудрого.

«Реймське Євангеліє» складене з двох частин:

· Кириличних євангельських читань, бракує 19 початкових аркушів (збереглося 16 аркушів), східно-словянської редакції, мабуть, з ХІ -- ХІІ ст., придбаний імператором Карлом IV в Угорщині та подарований Емауському монастиреві в Празі.

· Хорватсько-глаголичної частини (31 аркуш) із євангельськими й апостоловими читаннями й пареміями на свята за римським обрядом, списаної з хорватського оригіналу 1395 року ченцем Емауського монастиря для католицько-слов'янської богослужби.

«Реймське Євангеліє» було вивезено в середині ХІ ст. до Франції в якості приданого Анною Ярославною, дочкою київського князя Ярослава Мудрого, дружиною французького короля Генріха І.

«Анна Ярославна привезла подаровану батьком книгу до невідомої їй Франції 1050 року. Це давньоукраїнське Євангеліє, як засвідчують дослідники, було написане в Києві спеціально для Анни Ярославни, бо її ім'я вказане в самому рукописі. Створена кирилицею, книга довго нагадувала доньці Ярослава Мудрого та про її далеку Батьківщину. Вона присягалася на цій книзі, ставши незабаром королевою Франції. Можливо, це з її доброї легкої руки, покладеної в урочистий момент коронації на сторінки батькової книги, наступні королі Франції започаткували цю традицію - присягу на вірність своєму народові, засвідчену на привезеному з Києва Євангелії.

Після смерті Анни Ярославни Євангеліє якийсь час зберігалося в королівських палатах. Та ось майбутній король Чехії Карл IV вивозить цю духовну реліквію до Праги. З добрими намірами, аби прислужилася вона чеському народові, він дарує книгу одному з монастирів своєї столиці. Незабаром заново переписана книга, уже з доданим чеським варіантом, знову опиняється у Франції, у місті Реймсі (тому називається «Реймське Євангеліє»)» [4].

«Реймське Євангеліє» зробило великий внесок не тільки в розвиток української рукописної книги, а й великий внесок для інших народів. Особливо те, що на ньому в м. Реймсі, тодішній столиці Франції, на книзі присягали французькі королі та те, що король Чехії подарував її одному з монастирів в Празі, для внеску в свою культуру, де до кириличного Євангелія було приплетено глаголичне. Але не дивлячись на такий довгий шлях «Реймське Євангеліє» зберіглось до наших днів, яке зараз зберігається у Франції, в м. Реймс.

3.2 «Остромирове Євангеліє»

«Остромирове Євангеліє» є одним із скарбів української культури, який вважається найдавнішою точно датованою рукописною книгою наших предків. Воно переписувалося з староболгарського оригіналу протягом 1056-1057 рр., як вважають, у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира, який описується в рукописі «близьким» родичем князя Ізяслава Ярославича. В ньому містяться євангельські читання для неділі і свят.

«Остромирове Євангеліє» має дивовижну оправу, зображення, гарне уставне письмо тощо. «Ініціали, які яскраво розфарбовані зеленою, червоною, блакитною і білою фарбами та обведені чистим (накладним) золотом -- найпомітніша особливість художнього оформлення рукописної книги. Кожен з них оригінальний, відрізняється особливим малюнком і комбінацією кольорів. Загадковими для дослідників залишаються східні риси в малюнках заголовних літер, що зображають голови хижих птахів і фантастичних химер --крокодилів та саламандр. У складний геометричний орнамент ініціалів вміло вписані і людські обличчя (у профіль або фас)» [5].

«Книга великого формату й обсягу (35х30 см, 294 арк., по 18 рядків, два стовпці) на пергаменті, розкішно та старанно виконана, прикрашена трьома кольоровими мініатюрами на повну сторінку, заставками з орнаментами рослинного типу, ініціалами з зображеннями людських облич, а також тіл реальних і фантастичних тварин чи птахів. Книга свідчить про сталі традиції книжкової культури в Київській Русі.

Письмо - устав чотирьох почерків, наявність південнорусизмів. На сьогоднішній день книга зберігається в Російській національній бібліотеці в Санкт-Петербурзі» [3].

3.3 «Ізборник Святослава»

Також, одна з найвідоміших рукописних книг ХІ ст. на сучасній території України вважається «Ізборник Святослава», який був написаний в 1073 р.

«Збірник, що складається з 383 статей та виписок релігійного, філософського, історичного змісту, серед них - список книжок «істинних і ложних»; своєрідна енциклопедія свого часу. Переписаний на пергаменті дияконом Іоанном для київського князя Святослава уставом. Великоформатна книга (33,6х24,8 см, 266 арк., по 29 рядків на сторінці, два стовпці), багато прикрашена, містить 6 мініатюр на повну сторінку, виконаних фарбами і золотом, серед них зображення Святослава в колі сім'ї - найдавніший вітчизняний портрет; архітектурні зображення, малюнки птахів та звірів. Є заставки, ініціали, кінцівки. Мовні особливості - численні південнорусизми. Оригінал зберігається в Державному історичному музеї в Москві» [3].

У рукописі були розглянуті питання не тільки релігійного, а й науково-популярного характеру, вміщено статті з ботаніки, зоології, медицини, астрономії, граматики та поетики. Книга призначалася для особистого користування князем і членами його родини.

«Ізборник Святослава» складений з 266 пергаментних аркушів, написаний кириличним уставним письмом у два стовпці; кожен із двох стовпців на сторінці налічував 29 рядків. У рукописі намальовані дві кольорові заставки великого розміру, шириною двох стовпців, у формі квадрата з вирізьбленими по середині заставок прямокутником і колом, у яких розміщено тексти заголовків. Заставки оздоблені орнаментом візантійського стилю, складеного зі стилізованих рослинних і геометричних елементів. У верхній частині заставок розміщені зображення левів і павичів, а з боків - куріпок. Під заставками - великі ініціали, виконані червоною, зеленою, синьою фарбами і обведені золотим контуром.

Рукопис прикрашений чотирма архітектурно-монументальними фронтиспісами, на яких умовно подаються одночасно інтер'єри екстер'єри храмів. Композиція фронтисписів побудована за єдиним принципом: у її основі лежить квадрат, щільно заповнений елементами геометричного та рослинного орнаменту. Вгорі над квадратом у перших двох мініатюрах намальовано по три напівсферичні куполи, завершені кулями.

Отже, відомий «Ізборник Святослава» підтверджує красу рукописних книг в ХІ ст. на території Київської Русі.

Розділ ІV. Історія рукописної книги в XІІ ст.

В XІІ ст. продовжується швидкий розвиток книжкової справи в Київській Русі. Продовжується поширення релігійних, богословських та церковних книг та Святого письма, будування в різних містах молитовних будинків та особливе ведення літописання.

В XІІ ст. велику увагу приділяють написанню історії на літописах. Літописи - це історичні твори, в яких розповідь велася роками. В літописи писали не тільки лаконічні записи, а й цілі новели, народні перекази, історичні пісні, легенди, в яких подавалися згадки про окремі історичні події.

«Найвизначніша пам'ятка в цьому жанрі - «Повість временних літ», створена у 1111 - 1113 рр. монахом Києво-Печерського монастиря Нестором. Вона дійшла до нашого часу лише в більш пізніх списках, які містять, як

правило, початковий Київський літопис, Київський літопис ХІІ ст. і Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст. Особливе місце в оригінальній давньоруській писемності займали патерики - розповіді про отців церкви, наприклад, високохудожній «Києво-Печерський патерик»; риторичні твори, серед яких «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Повчання дітям» Володимира Мономаха. Перлиною давньої літератури світового значення по праву вважається «Слово о полку Ігоревім», знайдене в кінці ХVІІІ ст. графом О. І. Мусіним-Пушкіним і опубліковане вперше 1800 р. Знайдений

список «Слова» датувався ХVІ ст. (він згорів під час пожежі Москви 1812 р.), проте написана поема була, як вважається, зразу після походу Ігоря на половців у 1185 р. Автор твору невідомий, хоча гіпотез щодо авторства «Слова» існує багато. Текст «Слова о полку Ігоревім» свідчить про наявність усталеної традиції поетичної творчості та високу культуру часів Київської Русі» [3].

В XІІ ст. найвизначнішими просвітницькими центрами по книжковій справі були Києво-Печерський монастир, Видубицький монастир, Софіївський собор та Печерський монастир. В них продовжується плідна праця переписування, написання та переклад іноземних книг завезених зазвичай з Болгарії та Візантійської імперії.

Серед найвідоміших церков, які були побудовані в XІІ ст. можна віднести Михайлівський Золотоверхий монастир (1108--1113), Церква Спаса на Берестові (1113--1125), Кирилівська церква (1140--1146), Успенський собор Володимира-Волинського (1160) та інші.

Протягом XІ-XІІ ст. в церквах для навчання, проповідництва та релігійних свят повинні були бути «вісім церковних книг: Євангеліє апракос - основна частина Нового Завіту, яка описує життя та навчання Ісуса Христа; текст розміщений не за чотирма євангелістами, а розкладений для богослужбового читання протягом року; Апостол апракос - містить «Діяння апостолів» і їх вчення; текст розкладений для богослужбового читання протягом року; Служебник - православна богослужбова книга, складена з текстів церковних служб на кожен день, святців і настанов введення богослужіння; Требник - православна богослужбова книга, складена з текстів церковних служб і правил виконання треб; Псалтир - одна з книг Біблії, яка складена з 150 псалмів - пісенних молитов; Тріодь пісна - книга церковних пісень і молитов - три пісенних канонів для богослужінь у буденні дні; Мінея загальна - збірка про життя святих, складена за церковним календарем.

Цей мінімум для використання при проведенні служб внесений у церковний статут для парафіяльних і домових церков, а для монастирських храмів і кафедрально-єпископських соборів потрібно було значно більше рукописів - у середньому 25-30. А коли до всіх цих розрахунків додати ще численні світські книги та Четеї-Мінеї, то книжковий фонд Київської Русі у до монгольську добу повинен був складатися з 130-140 тисяч рукописів» [6].

Також, можна зазначити чи мало відомих рукописних джерел цього періоду, до них можна віднести: «Христинопольський Апостол» (XІІ), «Повість минулих літ» (1111 - 1113), «Повчання» Володимира Мономаха (1117), «Добрилове Євангеліє» (1164), «Слово о полку Ігоревім» (1185) та інші.

4.1 «Повість минулих літ»

«Повість минулих літ -- літописне зведення, складене в Києві на початку XІІ століття, пам'ятка історіографії та літератури Київської Русі.

Оригінал (першопис) «Повісті минулих літ» до наших днів не зберігся. Збереглися лише пізніші списки. Під «списком» розуміють «переписування» («списування») з іншого джерела. Найдавніші з них -- Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повісті минулих літ»: перша -- складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором із літописних зведень поч. XII ст. з доведенням розповіді до 1113; друга -- ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116; третя виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава -- сина Володимира II Мономаха.

«Повість минулих літ» -- перша в Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди» [7].

«Повість минулих літ» тісно пов'язаний з фольклором: вона містить топологічні перекази про походження міст і селищ, елементи обрядової поезії. «Цей твір характеризується поетичним викладом, відчутно, що літописець користувався дружинним епосом: він у найменших подробицях розповідає про прохід князя Олега на Царгород, столицю Візантії, на воротах якого він повісив свій щит на знак перемоги; розповідає про смерть Ігоря і помсту древлянам за неї княгині Ольги; описує войовничих та хоробрих князів Святослава та Володимира» [8].

«Повість минулих літ» є яскравим свідченням високого рівня розвитку культури Київської Русі.

4.2 «Повчання» Володимира Мономаха

«Повчання» Володимира Мономаха є визначною пам'яткою української культури Київської Русі. Точної дати написання рукопису не встановлено, але датується приблизно 1117 роком. Зберігся рукопис в Лаврентіївському списку «Початкового літопису».

Володимир Мономах увійшов в історію як один з найдавніших князів Київської Русі (жив наприкінці XІ - на початку XІІ ст.). За його князювання Київська Русь суттєво зміцнила і розквітла як держава і культурний центр.

Твір складається з трьох частин - вступної, біографічної і дидактичної, композиційно пов'язаних між собою. У вступній частині автор, що його робота написана не тільки для його дітей, а й для інших читачів. Володимир Мономах, з одного боку, каже про необхідність дотримання Божих заповідей, а з іншого боку - пояснює образ правдивого правителя, який повинен сам розумітися в усіх дрібницях держави. Він зазначає причину, що привела до написання «Повчання», а саме ворожість між князями.

Дидактичну частину твору Володимир Мономах підкріпляє автобіографічною, щоб на прикладі власного життя застерегти дітей від нерозважливих вчинків і помилок. Він відмовлявся він замахів на князів Київської Русі, щоб не порушувати клятву і припинити ворожі стосунки між князями. Здійснив 83 великі походи і багато маленьких, уклав 19 мирних угод з половцями, відпустив з полону близько ста їхніх ватажків, а найлютіших на осторогу іншим позбувся. Також, він зробив великий внесок в розвиток освіти, в книжкову справу, в зібрання історичних джерел в бібліотеках, в будівництві бібліотек, церков, монастирів тощо.

Слід відзначити, що «Повчання» Володимира Мономаха був значним рукописом як в Київській Русі, так і в Візантії та на Заході.

Розділ V. Історія рукописної книги в XIII - XIV ст.

«У ХІІІ-ХІV ст., у зв'язку з татаро-монгольським нашестям, центр вітчизняного книгописання переходить до Галицько-Волинського князівства, яке зберегло відносну самостійність.

Саме на цих землях у ХІІІ ст. був створений Галицько-Волинський літопис, визначний твір Давньої Русі, що дійшов у складі Іпатіївського списку початку ХV ст. Проте і в Києві книгописання не втратило своїх традицій. До найвизначніших пам'яток українського книжкового мистецтва цієї доби належить «Київський Псалтир» 1397 р. - великоформатний, виконаний на добротному пергаменті кодекс, написаний уставом і прикрашений 302 мініатюрами, сюжетно-орнаментальною заставкою, багатьма художніми ініціалами. Деякі малюнки, переважно на полях, для зручності з'єднано з ілюстрованим місцем тонкими лініями» [3].

В цей період спустошливі навали татаро-монгольських орд на землі Київської Русі, книжкова справа почала занепадати. Багато освічених людей, в тому числі й майстрів книги, подалися в міста і монастирі Галицько-Волинського князівства, які мали відносну незалежність від ординських ханів. Створилися великі книжкові осередки у Холмі, Перемишлі, Львові та Володимирі-Волинському. Почали діяти та зміцніли нові монастирі: на Волині Жидачівський (1227) і Башівський (1241), у Карпатах - Полонинський (ХІІІ), у Лаврові - святого Онуфрія (1250), у Львові - святого Георгія (1272) і святого Онуфрія (1292), у Володимирі-Волинському - Богородичний (ХІІІ) та інші.

Як у попередні століття, церковні ієрархи та представники князівських родин докладали багато зусиль до того, щоби пропагувати серед людей національну культуру й літературу. Особлива увага приділялася книжковій справі. У Галицько-Волинському літописі, наприклад, розповідається про діяльність потужного скрипторію, створеного при дворі волинським князем Володимиром Васильковичем (ХІІІ ст.). Літописці зауважують, що князь був найосвіченішою людиною свого часу, порівнюючи його з Володимиром Святославичем та Ярославом Мудрим, і наголошують, що князь багато читав і вчив. «Він особисто переписав («сам же списав бяше») декілька рукописів і передав («положи») їх у монастирі: для волинських монастирів - Євангеліє апракос та Апостол, а для Перемишльського єпископату - Євангеліє апракос «оковано серебром с жемчугом». У літописі названо 47 манускриптів, виготовлених у цьому скрипторії, «які князь розіслав по багатьох містах свого та інших князівств».

Літописи зберігають численні записи про місцеві міжусобиці війни: з 1055 до 1238 рр. було близько 80 таких воєн, деякі з них тривали 10 і більше років. У часи міжусобних воєн особливо оберігалися і переховувалися рукописи з монастирських або князівських бібліотек у пишних окладах, з використанням золота, срібла, перлів, коштовного каміння, бо їх забирали в сутичках як військовий трофей. Наприклад, у 1203 р. Рюрик Ростиславич напав на Київ, пограбував Софію, Десятинну церкву, монастирі й забрав дорогоцінні хрести, посуд і книги» [6].

Крім цього, дуже багато рукописів загинуло під час пожеж, які знищували цілі бібліотеки, села й міста. Багато цінних рукописних книг знищено при нападах печенігів на міста і селища Київської Русі. Але найбільших збитків зазнала руська культура у страшні роки татаро-монгольської навали.

В середині ХІV ст. зміцніло Велике князівство Литовське: воно приєднало до себе всі білоруські землі, більшість українських земель, включаючи й Київ, і деякі руські князівства, які були ослаблені татаро-монгольською навалою та постійними міжусобними війнами. Частину західноукраїнських земель загарбали польські та угорські феодали. Після прийняття Литвою католицької віри і підписання у 1385 р. унії з Польщею почало зростати ідеологічне протистояння Католицької та Православної Церков.

У період формування Литовської держави литовське населення ще не мало власної системи письма - офіційною мовою Католицької церкви була латиська мова. Дипломатичні й торговельні зв'язки із західноєвропейськими країнами теж велися латинською та німецькою мовами. Тому феодали Литви для внутрішньодержавного користування почали послуговуватися письмом і мовою населення, що проживало у складі Литви - кирилицею і руською мовою, яка була спільною у той час для білорусів та українців.

Наприкінці ХІV ст. руська мова стала офіційною державною мовою Литви. Кирилицею писали не тільки канцелярські документи, а й державні акти та іншу правову документацію, наприклад, «Судебник» та «Литовський статут».

«Розвиток української культури та книгописання, починаючи з кінця ХІV ст. відбувався в дуже несприятливих умовах. «Українське населення чинило опір колонізаторам, - пише академік Запаско Я., - зберігало і розвивало свою культуру, мову, писемність, відстоювало свої духовні надбання, яким загрожувала велика небезпека з боку войовничого католицизму. Під час цієї боротьби, скерованої, зокрема, на захист пам'яток писемності, які гинули, значну роль відіграли православні монастирі, кількість яких тоді значно збільшилася» [6].

В ХІV ст. більшість книжкових пам'яток, які дійшли до нашого часу, виготовлені в монастирях - Богородичному в м. Володимир-Волинському, Спаському Красносельському в м. Луцьк, Путенському на Буковині, Грушівському на Закарпатті, Печерському в Києві та інших.

Незважаючи на тяжкі роки, наприкінці ХІV ст. Київ ста одним з провідних осередків книжкової справи. Перемога на Куликовському полі руських полків над ординцями у 1380 р. сколихнула у слов'янському світі патріотичну хвилю, наповнивши новим змістом героїчну боротьбу слов'янських народів за свою незалежність, національну самосвідомість і самобутню культуру. український рукописний книга історія

Надзвичайно цінною і потрібною у той час для українського населення стала книга, написана рідною мовою. Відповіді на актуальні питання - соціальні, економічні, політичні, культурно-історичні, освітницькі та багато інших, читачі шукали в книгах.

Налагоджуються міжнародні культурні зв'язки, пожвавлювався обмін рукописами між східнослов'янськими і греко-слов'янськими православними монастирями на г. Афоні та в Царгороді. Ці культурні зв'язки сприяли активному розвиткові книжкової справи у слов'янських країнах, підвищенню рівня книжкового мистецтва.

Художнє оздоблення української рукописної книги традиційно було на високому мистецькому рівні: українські творці книги вправно писали шрифти, професійно виконували мініатюри та декоративні прикраси. Вони виготовляли багато чудово оформлених рукописів.

Цей мистецький доробок не був випадковим: майстри української рукописної книги з покоління в покоління прийняли творчу естафету від майстрів доби Київської Русі і гідно продовжили розвиток великих художніх традицій української рукописної книги.

«Писані всі рукописні книги на спеціально виготовлених для того шкірах, білих, вигладжених, що називалися в нас «пергамен», «паркгамен», «паркомен». Мабуть, здебільшого це були шкіри телячі, бо на Московщині, де до XVII століття не знали слова «пергамен», називали його «харатія» або «телятина». Цей пергамен спочатку, напевно, був привезений і привозився, мабуть, з грецьких земель, бо якістю своєю нагадує пергамен грецьких манускриптів -- білий, рівний, тонкий; в XIII -- XIV століттях натомість бачимо пергамен хоч теж добрий, вигладжений, але грубіший -- це вже, мабуть, пергамен власного місцевого виробу. Пурпурового візантійського пергамену в нас на Україні не зустрічається. Так само, хоч який дорогий був пергаментовий матеріал, а на Україні, здається, зовсім не зустрічається палімпсестів, себто пергаменів, з яких би було витерто одні, старі тексти, а натомість вписано інші, нові.

З огляду на те що пергаментовий матеріал коштував дуже дорого, робилися зусилля його заступити матеріалом дешевим, і в XIV столітті вперше з'являється папір. Хоч папір спочатку теж не був матеріалом особливо дешевим, але значно дешевшим, ніж пергамен, і тому він швидко витіснив з ужитку, принаймні з уживання для книг, дорогий пергамен. З появою паперу пергамен продовжували вживати тільки в особливо парадних випадках, як і досі уживають для урочистих грамот або для особливо важливих книжок» [9].

5.1 «Київський Псалтир»

Серед найвідоміших книг ХІІІ-ХІV ст. на території Київської Русі можна вважати «Київський Псалтир». Книга є з пергаменту великого формату на 229 аркушах. В ній містяться псалми Ізраїльського царя Давида, а також десять хвалебних пісень і молитов з інших книг Біблії. Вся рукописна книга прикрашена мініатюрами на берегах.

«Мініатюри славетної «Київської Псалтирі» були виконані у 1397 р. дяком Спиридонієм на замовлення смоленського єпископа Михаїла. Як нотує у своїх працях Л. Міляєва, "у Псалтирі поетичні образи природи перекликались із народними анімістичними уявленнями, книжні елементи -- з фольклорними мотивами. Тому такий життєрадісний і оптимістичний увесь лад художнього оздоблення книги. Рисунки, що супроводжують текст, пояснюючи і коментуючи його, заповнюють усі береги рукопису. Їх каліграфічна загостреність поєднується з певною декоративною площинністю, яка допомагає їм органічно співіснувати з текстом.

«Київська Псалтир» скопійована з візантійського оригіналу ХІ--ХІІ ст., який зберігся лише у фрагментах. З нього взято композиційні прийоми та принципи розташування ілюстрацій. Проте, незважаючи на споріднені риси, малюнки Київської Псалтирі просякнуті духом іншої доби й відрізняються стилістично. Маленькі постаті сповнені особливої вишуканості, їхні пропорції видовжені, їхня каліграфічна витонченість доведена до ювелірної довершеності. Ілюструючи книгу, автор мініатюр йде шляхом докладної розповіді, часто насичуючи свої малюнки наївними побутовими деталями.

Для кращого розуміння зв'язку тексту з мініатюрами до останніх проведені рисочки-вказівки. Сяючі золоті штрихи, густо покладені на сині, яскраво-червоні, багряні й зелені одежі, надають мініатюрам виключної барвистості та пишності й змушують пригадати розкішний колорит мозаїк Михайлівського монастиря в Києві. Це й зрозуміло, адже майстер мініатюр Київської Псалтирі жив у оточенні київських творів живопису, які не могли не вплинути на його мистецтво.

Надзвичайно поетичною є мініатюра Псалтирі "Вознесіння". Христос сидить в мандорлі-сяйві, яку підтримують чотири янголи. Їхні фігурки з розставленими крильцями надають зображенню краси вишуканих узорів. Внизу -- Богоматір і апостоли, які моляться. Два тоненькі деревця, що відділяють постать Богоматері від апостолів, роблять композицію дуже витонченою. У ній з'являється легкість, обидві її частини добре поєднуються в одне ціле. Силует у більшості сюжетів відіграє головну роль -- він гранично відточений і виразний, його лаконічність і скупість дають право говорити про монументальність форми цих невеличких зображень. Нескінченно різноманітні численні фігурки вершників, які то поволі ідуть, то стрімко мчать, то переходять вбрід річку.

Мініатюрам «Київської Псалтирі» належить особливе місце в історії українського мистецтва. Їх високий художній рівень є незаперечним доказом того, що спустошливі напади татаро-монгольських військ не знищили Київ як культурний центр. Йому вдалося зберегти і передати наступним поколінням традиції давньоруського мистецтва. Той факт, що смоленський єпископ Михайло, проїжджаючи через Київ, замовив дякові Спиридонію написати цю книгу, говорить про те, що в ХІV ст. ще не померкла художня слава Київської Русі» [10].

Розділ VI. Історія рукописної книги в XV - XVI ст.

В ХV-ХVІ ст. в книжковій справі на території сучасної України сталися великі зміни: з'явилися нові осередки книгописання, відбувся поступовий перехід від писання на пергаменті до писання на зручному та дешевому папері, що сприяло значному збільшенню писемної літератури і ширшому проникненню її до споживачів. Розширилася тематика книжок, розвинулася актова писемність та адміністративне діловодство. Також формувалися церковні книжкові зібрання, окремі примірники книг у яких були оправлення сріблом, золотом і коштовними тканинами. Почали з'являтись перші спроби перекладацької роботи богослужбових текстів на зрозумілу мову для руського народу.

Наприкінці ХV ст. у зв'язку з завершенням процесу об'єднання північно-східних князівств у єдину централізовану державу. Москва стала політичним, економічним і культурним осередком північно-східної Київської Русі. Це зумовило пожвавлення книжкової справи, оскільки книзі відводилася активна роль у пропаганді московської держави. Почалися збирання, перегляд і редагування існуючих літописів. В ХVІ ст. цю справу очолили відомий державний діяч Олексій Адашев і думський дяк Вісконтов Іван. Із численних зібраних літописів було складено новий літописний звід, який отримав назву «Никонівський літопис» (1539-1542). Загальна світова історія в цьому була переглянута редакційною колегією з ідеологічних позицій Московського князівства.

Пізніше, в 50-х рр. ХVІ ст. на основі «Никонівського літопису» під безпосереднім контролем Івана Грозного (1530-1584) було створено так званий Лицевий літописний звіт, який складався з 10 томів великого формату і містив близько 16 тисяч мініатюр.

Також, в ХV-ХVІ ст. художня стилістика української рукописної книги поступово почала набувати рис ренесансного стилю. Традиційна площина манера малювання ілюстрацій стала поступатися об'ємному світлотіньовому моделюванню форми - художники почали виявляти інтерес до матеріальності предметів та індивідуальних рис людини. Набувають поширення декоративні прикраси, виконані з елементів розвиненого рослинного орнаменту ренесансного характеру, яким пишно заповнювали книжкові поля, оздоблювали заставки та обрамлення сторінкових мініатюр. У декорі почали з'являтися букети квітів у вазах і квіткові гірлянди.

«Вершиною українського книжкового мистецтва середини ХVІ ст. вважається «Пересопницьке Євангеліє», яке має точну дату і місце написання. Робота над «Пересопницьким Євангелієм» тривала приблизно 5 років. Початкову частину було створено в селі Двірець (тепер Хмельницької області), продовжено і завершено рукопис у Пересопницькому Пречистенському монастирі на Волині. Перекладачем тексту на «просту» мову був архімандрит Пересопницького монастиря Григорій, а переписав Євангеліє надзвичайно майстерним красивим напівуставним почерком каліграф Михайло Васильович із Сянока. Чудово виконані багатобарвні з золотом плетінчасті заставки, рослинні кінцівки, орнаментальні рамки навколо тексту, декоративні віньєтки на полях, ренесансні рослинні облямування початкових сторінок і чотирьох мініатюр - зображень євангелістів за роботою» [3].

6.1 «Пересопницьке Євангеліє»

«Пересопницьке Євангеліє» вважається першою рукописною книгою, в якій переклад всіх чотирьох Євангелій тогочасною українською літературною мовою.

Робота над рукописом тривала протягом 5 років, з 15 серпня 1556 року у Троїцькому монастирі в селі Двірець на Хмельниччині, а закінчилася 29 серпня 1561 року в Пересопницькому Пречистенському монастирі, що в колишньому давньоруському місті Пересопниця (зараз село на Рівненщині).

«Перекладачем Святого Письма мовою свого народу був архімандрит Пересопницького монастиря Григорій -- високоосвічена на той час людина, яка володіла кількома мовами.

Текст складається з чотирьох послідовно розміщених Євангелій -- від Матвія, Марка, Луки, Іоанна. Кожному з Євангелій передує детальний покажчик його основних частин. Наприкінці книги вміщено велику післямову, а також покажчик читання за місяцями. Має вона 960 пергаментних сторінок, обкладинку склали обрамлені в зелений оксамит дубові дошки.

Книга написана графічно виразним і естетично привабливим почерком, який нагадує пізній устав. Особлива художня вартість видання -- мініатюри, заставки, ініціали, які по праву можна вважати гордістю українського Ренесансу.

Значення Пересопницького Євангелія лежить і в мовній площині. Книга є наочним свідком активного вживання української мови в нашій церкві вже в середині XVI століття, на чому з ідеологічних міркувань раніше не наголошувалося. Словникові, граматичні і синтаксичні особливості видання дають підстави говорити про високий рівень розвиненості народної мови на ту пору і про активне використання її у книжковому стилі.

Надзвичайно цікава й драматична доля цієї пам'ятки. Після передачі князем Миколою Черторийським Пересопницького монастиря 1630 року єзуїтам православні монахи покинули його, захопивши й цю книжкову святиню. Я кимось дивом вона потрапила до рук гетьмана Івана Мазепи. 1701 року він дарує її Переяславському кафедральному собору, про що засвідчує напис на кількох початкових аркушах. Після заборони московською владою відправи богослужб українською мовою цей примірник книги було передано

Переяславській семінарії, згодом -- Полтавському єпархіальному музею, де він й зберігався до 1941 року. Після війни книга потрапила до музейних фондів Києво-Печерської лаври. Нині -- в Центральній науковій бібліотеці ім. В. Вернадського НАН України» [1].

Розділ VII. Історія рукописної книги в XVII - XVIII ст.

«У ХVІІ-ХVІІІ ст., незважаючи на активний розвиток у цей час друкарства, рукописна книга залишалася популярною, оскільки значна частина писемної творчості, передусім художня та наукова література, канцелярські документи, потреба в яких зростала, опинилися поза межами друкування. Прозові, віршовані, драматичні твори, козацькі літописи, праці з географії, ботаніки, медицини, господарські порадники традиційно поширювалися в рукописних списках. Серед літургійних книг рукописним способом найчастіше створювали Ірмологіони - нотні збірники церковних співів, оскільки їх у той час важко було друкувати. Щодо почерків - переважав скоропис, часто з примхливими завитками у верхніх і нижніх виносних елементах літер, а також використовувався півустав. В оздобах слід відзначити народну орнаментику. З'являються в рукописних книгах портрети історичних осіб, сюжетні малюнки, а також ілюстрації, що наслідують гравюри в друкованій книзі» [3].

Папір в Україну спочатку привозили з Німеччини, а пізніше з Англії. Лише в XVI ст. в Галичині починається виготовлення паперу, на Волині - в кінці цього ж століття, а в друкарні Києво-Печерської лаври - на початку XVII ст. Наприкінці XVII або на початку XVIII століття було заложено папірню й в Чернігові.

В XVIII столітті розвивається написання документів історичного змісту. Особливо це пов'язано з Національно-визвольною війною українського народу під проводом Хмельницького Богдана (1648-1652 рр.).

Серед найвизначніших історичних документів даного періоду є козацькі літописи. «До козацьких літописів відносять зазвичай три класичні пам'ятки української історіографії - літописи Самовидця, Г. Граб'янки та С. Величка, однак їх число, безумовно, більше. Особливістю козацьких літописів було те, що їхніми творцями виступають представники козацького стану. Власне, термін «літописи» вже не цілком відповідає жанру, у якому вони працювали. їхні твори поєднують у собі риси літопису, історичної повісті, щоденників, мемуарів тощо і розраховані на широке коло читачів» [12].

«Дуже популярними у XVIII ст. стали рукописні збірки пісень -- світських (в основному ліричних і жартівливих) і духовних (коляди, побожні пісні, в т.ч. про чудотворні ікони 44). Своєрідним, характерним тільки для України й Білорусії, типом рукописної книги впродовж XVIІ-XVIII ст. був нотолінійний Ірмолой багатожанровий збірник, куди входили вибрані, переважно святкові церковні піснеспіви. Внаслідок тривалого попереднього розвитку на кінець XVI ст. виробилася спільна для таких збірників структура, хоча кожен з них мав і свої індивідуальні особливості. Тоді ж було створено і специфічну форму 5-лінійної нотації, що стала відома як "київська"» [11].


Подобные документы

  • Історичний огляд виникнення й розвитку державності, починаючи з VI-VII ст.н.е.: зародження слов'янських та європейських держав, аналіз їх основних історичних подій, які впливали на течію загальної історії та, зокрема, на становлення української держави.

    шпаргалка [622,9 K], добавлен 04.06.2010

  • Березне. Історія дослідження населеного пункту. Історія населеного пункту за писемними джерелами. Походження назви поселення, мікротопоніміка. Історія топографічного населення. Характеристика пам'яток історії та культури. Характеристика музейних збірок.

    реферат [1,8 M], добавлен 09.07.2008

  • Історія України як наука, предмет і методи її дослідження. періодизація та джерела історії України. Етапи становлення, розвитку Галицько-Волинського князівства. Українські землі у складі Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої. Запорізька Січ.

    краткое изложение [31,0 K], добавлен 20.07.2010

  • Предмет, методи та джерела вивчення історії. Кіммерійці, скіфи, сармати на території. Античні міста-держави Північного Причорномор’я. Західні, східні й південні слов'янські племена. Розселення слов'ян. Норманська та антинорманська теорії походження держав

    шпаргалка [99,8 K], добавлен 08.03.2005

  • Передумови прийняття християнства в Київській Русі. Історичний нарис з історії формування давньоруської державності. Розгляд язичництва як системи світогляду. Особливості історичного вибору князя Володимира. Ствердження християнства як панівної релігії.

    курсовая работа [38,3 K], добавлен 27.09.2011

  • Історія виникнення писемності на Русі. Створення першої абетки для слов'янської мови солунськими братами Кирилом та Мефодієм. Переклад філософами церковних книг з грецької мови. Дослідження впливу християнства на культурний розвиток Київської Русі.

    реферат [32,6 K], добавлен 21.09.2015

  • Дослідження з історії України XIX ст. Ястребова Ф.О. Праці А.Ю. Кримського з історії та культури арабських країн. Українське наукове товариство у Києві. Роль друкарства у розвитку історії у XVI-XVII ст., Києво-Могилянська академія - осередок їх розвитку.

    контрольная работа [36,7 K], добавлен 29.01.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.