Розвиток промислового виробництва. Соціальний розвиток України в XVIII ст.

Формування національної національної буржуазії у XVIII ст. Зміни внутрішньополітичної ситуації в Україні. Поширення мануфактурного виробництва. Формування ринку робочої сили. Становище селянства, поширення панщини. Зміни в національному складі населення.

Рубрика История и исторические личности
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 21.11.2011
Размер файла 33,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

РОЗВИТОК ПРОМИСЛОВОГО ВИРОБНИЦТВА. СОЦІАЛЬНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ В XVIII СТ.

Поширення мануфактурного виробництва

буржуазія мануфактурний панщина внутрішньополітичний

Промислове виробництво, як і раніше, розвивалось і в містах, і в селах. Але його головними осередками дедалі більше стають міста. Вони розростаються, наповнюються різноманітними майстернями й робочим людом. Кількість жителів Києва на 1786 р. зросла до 35 тис., Охтирки -- 13, Ніжина -- 11, Харкова -- 11, Сум -- 10, Полтави -- 7 тис. чол. З другої половини XVIII ст. бурхливо розвиваються південні українські міста. Вони з'являються, як гриби після дощу. Катеринослав, Новомосковськ, Павлоград, Токмак, Таганрог, Тавань, Єлисаветград, Новомиргород, Херсон, Миколаїв, Одеса, Нові Дубосари та інші перетворили сільські запорізькі й причорноморські землі на регіони з досить розвинутою промисловою структурою. Розташовані у вигідному географічному середовищі, на багатих чорноземах, вони швидко надавали запорізьким і причорноморським землям промислового вигляду. На важливі промислово-торгові центри перетворювалися Житомир, Луцьк, Старокостянтинів, Кременець тощо. Пожвавилося промислово-торговельне життя закарпатських міст Ужгорода, Мукачева та Хуста. Але порівняно з центральними містами вони були невеликими й не відігравали помітної ролі в економічному житті краю.

Юридичний статус окремих українських міст змінився. «Грамота на права і вигоди містам Російської імперії» 1785 р. зрівнювала у правах українські міста з російськими. За ними закріплювалися герби, колишні землі, угіддя, право на організацію міського життя та самоправні функції магістратів. Створювалися міські думи. Вони складалися з голови і шести гласних -- по одному від кожної групи міщан.

Промисловість була представлена ремеслами й промислами. Найхарактернішою її ознакою стало швидке переростання нижчих організаційних форм виробництва у вищі. Традиційне ремесло хоч і продовжувало розвиватись, але на його базі піднімалося дрібнотоварне виробництво. Воно руйнувало цехову замкнутість ремесла, наближало його до потреб ринку й сприяло підвищенню якості вироблюваної продукції та її кількісному зростанню.

Дрібнотоварні майстерні й децентралізовані мануфактури, у свою чергу, перетворювалися на централізовані. На базі дрібного виробництва казна у 1719 р. заснувала у с. Глушкові суконну мануфактуру. В 1720 р. почала працювати парусно-полотняна мануфактура у Великому Топалі Стародубського полку. Таке ж підприємство з'явилося 1726 р. у Почепі. Мануфактури продовжували створюватись і в другій половині XVIII ст. У 1782 р. на Лівобережжі та Слобожанщині діяло приблизно 240 мануфактурних підприємств, які належали казні й приватним особам. Серед найбільших були київський «Арсенал» (1764), суконна й панчішна мануфактура в Катеринославі (1788), завод з ремонту зброї в Кременчуці (1789), фаянсова фабрика під Києвом (кінець XVIII ст.) та ін.

У такому ж напрямі розвивалася промисловість і Правобережної України, щоправда, за темпами розвитку, концентрацією підприємств і вільнонайманої робочої сили вонавідставала від Лівобережжя. У маєтках корони, магнатів ішляхти створювались панчішні, полотняні та інші мануфактури. Лише на Волині в 1795 р. працювали 18 поташнихпідприємств мануфактурного типу. На них було зайнятопонад 700 робітників з числа панських кріпаків і вільнонайманих людей. У Тульчині та Корці діяли полотняні мануфактури С. Потоцького і Ю. Чарторийського. Остання зних у 1798 р. випустила понад 10 тис. аршин високоякісногосукна.

У промисловості започатковувалися важливі технічні нововведення. Почалася заміна традиційних гідравлічних двигунів машинами. Але були вони досить рідкісними й діяли тільки в окремих галузях промисловості. На Лівобережній Україні з 1751 р. почала працювати чи не єдина в лісо-обробній промисловості «машинна пильниця». Із запровадженням машинної техніки встановлювався безперервний виробничий процес, який не залежав ні від пори року, ні від традиційних видів енергії. Виникла потреба в майстрах з відповідною професійною підготовкою, здатних працювати не сезонно, а постійно.

За характером робочої сили не всі мануфактури належали до підприємств буржуазного типу. До введення кріпацтва в 1783 р. приватні мануфактури на українських землях, що входили до складу Російської імперії, діяли переважно на базі вільнонайманої робочої сили. Праця залежних майстрів і допоміжного персоналу оплачувалась, тобто відносини між власником і робітником мали договірний характер, що стимулювало розвиток виробництва. Казна й російські поміщики переводили на мануфактури своїх кріпаків і приписних селян, що стримувало продуктивність праці й нарощування виробництва товарів. На правобережних і західноукраїнських землях залежна праця домінувала на мануфактурних підприємствах. Тільки окремі власники робили ставку на вільнонайману робочу силу як першорядну умову власного збагачення.

Зі збільшенням кількості мануфактур і різних майстерень зростала чисельність робітників. Лише на винокурних заводах Лівобережної та Слобідської України у 80-х роках працювало приблизно 10 тис. чол. У Катеринославському намісництві кількість робітних людей протягом 1774-- 1789 pp. збільшилася в15 разів. Повільніше формувалися кадри промислових робітників на правобережних і західноукраїнських землях. В Ужгороді за 1764-- 1785 pp. їхня чисельність зросла у 4,5 раза. Україна набувала дедалі чіткішого індустріального вигляду.

Формування ринку робочої сили

Головною умовою індустріалізації була наявність ринку робочої сили. З утратою основних засобів виробництва формувалися соціальні групи людей, основним джерелом існування яких стала робота за наймом. Замість тимчасового й нетривалого наймитування почався масовий відхід збіднілого населення на тривалі заробітки.

На середину XVIII ст. основна маса вільної робочої сили Ніжинщини поглиналася місцевим виробництвом. Зокрема, кравці, шевці, ковалі, обручники та інші майстри працювали за наймом у ближчих селах і містечках. Частина жителів Остерщини в другій половині XVIII ст. епізодично відходила на Дон для роботи на рибних промислах і заготівлі сіна. Те ж саме практикували й жителі Пирятинського, Миргородського, Говтвянського і Городиського повітів. Окремі козаки й селяни влітку наймалися косити траву в Катеринославському намісництві або перевозити товари з Криму в Гетьманщину чи навпаки. Мешканці Чернігівщини, Ста-родубщини й Полтавщини відправлялися на заробітки в сусідні райони Росії та Слобожанщини. Жителі Харківського намісництва найчастіше наймалися перевозити вантажі, переганяти худобу в Росію або йшли на заробітки на Дон і в Катеринославське намісництво.

Значні зміни відбувалися й на річковому транспорті. Пожвавився рух плавних засобів на всій річковій мережі. Вільнонаймана робоча сила здавна використовувалася при транспортуванні вантажів річками. Але з активізацією у XVIII ст. товарно-грошових відносин і зубожінням людей створювалися необхідні умови для послідовного прогресування процесу становлення ринку робочої сили на річковому транспорті. Особливо помітним він був на Дніпрі, головній водній артерії України. Основним постачальником наймитів на судна залишився Київ -- найбільший річковий порт Середнього Подніпров'я. Але багато їх було також і у Острі, Чернігові, Переяславі, Крилові, Ржищеві, Стайках, Трахте-мирові, Келеберді, Каневі, Корсуні, Черкасах, Кременчуці, Катеринославі, Херсоні та інших містах, що стояли на Дніпрі та його притоках. Кількість наймитів у власників суден і товарів визначалась їхньою потребою у робочій силі й фінансовими можливостями. Житель містечка Крилів Переяславського полку Юрій Митя в 1745 р. найняв для сплаву чотирьох плотів з лісоматеріалами 51 челядника. Козак з Ляшівки Лубенського полку підрядив для транспортування Дніпром різного вантажу до свого села 16 чол. Протягом 6 червня -- 6 серпня 1745 р. у портах Середнього Подніпров'я найнялося на роботу не менше 610 чоловік, а в червні 1747 р.-- не менше 163 киян. Робота на Дніпрі за наймом ставала звичною справою для тисяч людей.

Окрему групу наймитів становили фурманщики й челядники купців і торгових людей, які користувалися сухопутними шляхами сполучення. У 1725 р. у Крим через Переволочнянський форпост разом з купцями проїхало 2718 челядників. Ще більший рух торгових наймитів спостерігався на Васильківській митниці, яка зв'язувала Лівобережну Україну з Правобережною та західноукраїнськими землями. В окремі дні крізь неї проїжджали по 400-- 800, а то й більше візників і челядників. Чимало з них наймалися на роботу до багатих чумаків.

Складався ринок робочої сили й в промисловості. За рахунок наймитів кількість робітників у металургійному виробництві протягом 1700-- 1740 pp. зросла з 374-- 425 до 850-- 884 чол. Якщо спочатку більшість з них були особисто вільними, то пізніше потрапили в залежність від власників підприємств. Існували цілі покоління майстрів, котрі кілька десятків років працювали на одних або різних руднях. Подібне спостерігалось і в інших галузях промисловості. Наприклад, на 58 лівобережних гутах на середину століття працювало приблизно 754 майстри й кількасот осіб обслуговуючого персоналу. Третина працівників 17 гут у 1767 р. раніше працювала на інших підприємствах цього циклу. На 44 селітряних майданах у 1768 р. було зайнято принаймні 1232 чол. Причому серед них були вихідці з місцевих сіл і міст, а також з Правобережжя. Кількість наймитів у винокурінні в 1749 р. обчислювалася десятками тисяч.

У Маріуполі в 1782 р. налічувалося 1149 цехових ремісників, на суконній і панчішній фабриках Катеринослава в 1798 р.--1164 чол. У Миколаїв на тимчасову роботу на початку 90-х років прибувало до 1700 чол. щорічно. У Григорополі в 1799 р. 403 особи працювали за наймом у майстернях і торгових закладах.

Економічні зв'язки

З розвитком товарного виробництва активізувались економічні зв'язки між населеними пунктами, регіонами і країнами. Збільшилася кількість торгів і базарів та днів їх проведення. Сфера економічного впливу міст і містечок поширювалася, втягуючи в товарно-грошові відносини й віддалені села та хутори. Основними товарами на них була продукція переважно місцевих ремісників і селян. Значно ширший асортимент товарів надходив на ярмарки, їх кількість і тривалість також збільшилися. Якщо в 50-х роках на Лівобережжі діяло 350, то в 1802 p.-- 394 ярмарки. Великі ярмарки збиралися на Слобожанщині й Правобережній Україні. На Закарпатті в другій половині XVIII ст. щорічно діяло 70 ярмарків у Мукачевому, Хусті, Ужгороді та інших містах. Ярмарки проводились так, що торгівля велася майже безперервно. Переїжджаючи з одного ярмарку на інший, торгівці могли місяцями не бувати вдома. Розвиток торгівлі гальмували зловживання властей, високі мита й митні кордони. На Правобережжі до цих перешкод додавалися привілеї магнатів і шляхти в торгівлі й право забороняти селянам торгувати. Однак під впливом товарних відносин російський уряд мусив відміняти митні кордони на підвідомчій йому території, що відкривало нові можливості для розвитку внутрішньої торгівлі.

Надзвичайно важлива роль належала торгівлі в економічному зближенні українських земель. Незважаючи на міждержавні кордони, торгівля між Слобожанщиною, Лівобережжям, Північним Причорномор'ям, Правобережною Україною і Західною Україною ніколи не припинялася. На ярмарки до Кременчука прибували купці з поблизьких, а також досить віддалених міст, у тому числі з Катеринослава, Могилева та Пінська. Широко були представлені різні регіони на торгах у Києві. Жоден київський ярмарок не відбувався без слобідських, південних, кримських, подільських, волинських, західноукраїнських та іноземних купців. Перенесення до Києва в 1797 р. Хрещенського контрактового ярмарку перетворило місто на центр паломництва східноєвропейського купецтва й цікавого до всього люду. Торгові зв'язки між Лівобережною і Правобережною Україною здійснювалися в основному через Васильківську, Стайківську, Сорокошицьку, Кам'янську та інші митниці й форпости.

Економічні зв'язки сприяли нівелюванню місцевих особливостей людей у побуті, матеріальній і духовній культурі та мові, кристалізації рис, властивих для переважної більшості народу України. Важливе значення для розширення загальноукраїнських економічних зв'язків мало об'єднання більшості українських земель у складі Російської держави. Незважаючи на шовіністичну політику російського уряду, єдиний економічний простір сприяв відродженню національної свідомості українців на різних теренах України. В ході економічного спілкування і закарпатці, і буковинці, і поліщуки, і волиняни, і подоляки, і запорожці, і слобожани переконувалися у належності до одного народу із спільною мовою, культурою й традиціями.

Торгівлею займалися різні прошарки населення. Але найбільше, звичайно, купецтво, кількість якого незмінна зростала. Відбувалося формування національного купецького стану, започаткованого революцією 1648 р. У Києві, Острі, Прилуках, Полтаві та в інших містах серед купецтва переважали українці. Винятком залишався древній Ніжин, де купці-греки займали домінуюче становище. Почала збільшуватись кількість купців євреїв і росіян. Українські купці неодноразово зверталися до царського уряду з проханням зрівняти їх у правах з російським купецтвом, а також затвердити монополію на торгівлю всіма товарами. Така позиція купецтва знайшла відображення в діяльності його депутатів у Комісії із складання нового Уложення законів. Депутати від погарських і стародубських купців внесли пропозицію заборонити торгівлю в селах і зосередити її виключно в містах. Але її не підтримали ні урядовці, ні інші депутати.

Якщо купці займалися перепродажем товарів і притому у значних масштабах, то торговці часто збували свої вироби, причому в незначній кількості. Як правило, більшість з них спеціалізувалася на продажі певних товарів. Окрему групу торговців становило чумацтво. Зародившись у попередній час, воно у XVIII ст. переживало піднесення. Чумацтво -- це торгово-візницький промисел, який переважно спеціалізувався на перевезенні солі та риби. Сіль завозилася в центральні райони України з Північного Причорномор'я, Криму й частково Коломиї, а риба -- з Північного Причорномор'я, Дону і Приазов'я. У ті місця підприємливі чумаки доставляли кустарні вироби місцевих майстрів. Тим самим кращі надбання української культури ставали відомими в найвідцаленіших місцях України. Валки чумаків досягали 100 і більше возів, найменші з яких могли взяти 60 пудів вантажів кожен.

З'явилися різні прошарки торгового люду -- скупники, баришники, перекупники. Користуючись нагодою, вони скуповували товари в безпосередніх виробників і перепродували їх з чималим для себе зиском. Вони відсторонювали селян і ремісників від ринку, диктували їм певні умови й ставили у свою залежність. Скупники почали постачати виробникам сировину й змушували їх здавати товар лише їм. Звідси починалося перетворення виробника у найманого робітника, а скупника на буржуа.

З розвитком торгівлі пожвавилися старі й з'явилися нові торгові шляхи. З Києва до Харкова дорога йшла через Переяслав, Лубни, Миргород, Сорочинці, Прилуки, Зіньків. Інша -- через Бровари, Гоголів, Биків, Прилуки. З Чернігова виходило 10 доріг і виїздів на різні боки. Ними місто зв'язувалося з Глуховом, Новгородом-Сіверським, Березкою, Стародубом, Кременчуком, Києвом, Херсоном, Катеринославом. З'явилися дороги, що вели на Південь України: Харків -- Валки -- Полтава -- Кременчук -- Катеринослав -- Херсон, а також на Дон.

Більшість торгових шляхів перетиналася в Києві. Тут сходились і звідси розходилися дороги, що зв'язували північні та південні, східні та західні українські землі. Через Київ велась транзитна торгівля з країнами Західної Європи та Близького Сходу. Звідси пролягав шлях до древнього Константинополя -- через Васильків, Фастів, Паволоч, Брацлав, Бендери, Ізмаїл, Баби, Гаджали, Карабунар, Селіврію і т. д. Другий шлях вів через Васильків, Фастів, Паволоч, Немирів, Брацлав, Сороки, Ясси, Базарчик. Третій шлях ішов Дніпром і Чорним морем. Дніпровські пороги судна проходили під час весняної повені. Купецькі каравани рухалися з різною швидкістю, в залежності від багатьох факторів. За день вони могли долати 15-- 20, а то й 50 км. Існували й інші сухопутні та річкові торгові артерії. Густа мережа старих і нових шляхів зв'язувала між собою міста і села, українські землі й створювала необхідні умови для дальшого розвитку торгівлі.

Еволюція соціальної структури України до загальноросійської

Самобутній соціальний устрій України не мав перспектив для розвитку в складі Російської держави. Він неминуче повинен був еволюціонувати в тому напрямі, що й російське суспільство. Найшвидше такі зміни почали відбуватися серед панівної верстви населення. Кількість козацької старшини продовжує зростати, посилюється її влада над залежними селянами і зміцнюється економічне становище. Одночасно на її позиції посилюється тиск з боку російського уряду, який намагається усунути з владних структур місцеву знать і замінити її росіянами. Щоб утриматися при владі й зберегти нажите багатство, вища козацька старшина почала масово відмовлятись від національної культури і русифікуватися. Завдяки цьому, а також особистим чиновницьким здібностям та протекції колишній київський полковник Олександр Безбородько став канцлером Російської імперії, секретар Малоросійської колегії П. Завадов-ський -- міністром освіти, Віктор Кочубей -- віце-канцлером. Окремі вищі посади в російських органах влади в Україні посіли вихідці з давніх старшинських родів Гудо-вичів, Мшюрадовичів, Миклашевських та ін. Однак лише окремі з них, як, наприклад, Безбородько, продовжували підтримувати освіту в Україні.

Великої шкоди збереженню національних особливостей серед старшинських родин завдало зрівняння урядом Катерини II української знаті з російським дворянством у 1785 р. Щоб потрапити до стану дворянства, чимало середньої, дрібної старшини та інших претендентів заходилися перевертати домашні скрині та архіви, вивчати літописи, відшукуючи документи про шляхетство своїх предків. Заради цього підроблялися відповідні королівські грамоти й гетьманські універсали, вербувалися свідки шляхетного походження предків. Шукання дворянства тривало багато років. Водночас на Правобережжі польська шляхта зберегла свої виняткові права, привілейоване місце в суспільстві.

Українське козацтво як окремий стан доживало останні дні. Започаткований раніше процес розорення і розшарування на початку XVIII ст. набрав нових обертів. Дедалі більша кількість козаків втрачала землі, худобу, бідніла й ставала неспроможною відбувати військову повинність. Російський уряд, з одного боку, виявляв занепокоєння ослабленням боєздатності лівобережного козацького війська, з іншого -- сприяв перетворенню козаків на панських підданих. У 1700 р. царський уряд затвердив поділ слобідського козацтва на виборних (3,5--5 тис.) козаків і козаків-під-помічників. За першими визнавалися всі козацькі права й привілеї. Другі -- мали матеріально допомагати їм у виконанні військової повинності. Те ж саме відбувалось і в Гетьманщині. Російський уряд у 1728 р. заборонив власникам скуповувати козацькі угіддя. Але повністю припинити обезземелення власті були безсилі.

У 1735 p. уряд знову затвердив поділ козацтва на дві соціальні групи: виборних козаків (20 тис.) і козаків-підпомічників. У другій половині 60-х років була зроблена чергова спроба заборонити розпродаж козацьких земель, а вже продані повернути колишнім власникам. Однак об'єктивні процеси нівелювання соціального устрою в масштабах всієї країни брали своє. У 1765 р. слобідське козацтво переведено в розряд «військових обивателів». Запорожців після ліквідації Січі зрівняно у правах з державними селянами. З лівобережних козаків у першій половині 80-х років утворено окремий стан, близький за своїм становищем до державних селян. Незначна кількість українського козацтва ще залишалася за Дунаєм, у Північному Причорномор'ї, Приазов'ї, а також на Кубані. На кінець XVIII ст. під тиском нових порядків стан козацтва фактично зник. Але пам'ять про нього надійно зберігалась серед народу. Саме в становищі козацтва в період його розвитку він вбачав ідеал справедливого устрою суспільства й прагнув до його відновлення.

Невідворотного характеру набрали започатковані раніше соціальні процеси на селі. Кількість селян «вільних» військових сіл на 1764 р. скоротилася до 4,2 тис. жителів чоловічої статі. Натомість зростала чисельність підданих, особливо у маєтностях старшини й російських вельмож. Після секуляризації в 1786-- 1788 pp. монастирських маєтностей на Лівобережжі та Півдні і в 1793 р. на Правобережжі монастирських підданих було передано у відання Колегії економії й переведено в розряд економічних селян. Селян колишніх рангових маєтностей, вільних поселенців, колоністів та деяких інших зрівняно у правах з російськими державними селянами. За структурою українське селянство поступово починало нагадувати російське.

Становище селян у цілому погіршувалось. Центральні райони вирізнялися малоземеллям. У Кролевецькому повіті на Лівобережжі у 1767 р. до одної десятини землі мали 28,2 %, від 1 до 15--45 % і понад 15 дес.--26,8 % усіх господарств. У Дубровицькому повіті на Волині у 1769 р. не залишилося жодного одноволочного господарства. Більшість мала від половини до 1/8 волоки (волока -- 16,8-- 17,3 га) землі. Забезпеченість господарств робочою худобою зменшувалась. Одночасно збільшувалася кількість селян, що не мали основних засобів існування. На Лівобережжі та Слобожанщині -- це переважно халупники, комірники, городники, бобилі, підсусідки. На Правобережжі до них додавалися ще поєдинкові, піші та інші категорії незаможних селян. Поступово зростала чисельність заможного селянства, котре у цілому становило незначний відсоток селянської маси. Важливу роль у його збагаченні відіграв царський указ кінця XVIII ст. про дозвіл купувати незаселені землі. У кращому становищі перебувало селянство Півдня України, хоча й тут значна його кількість потрапляла в залежність від поміщиків. Поширення панщини набуває загальноукраїнського характеру. Якщо на початку XVIII ст. у Гетьманщині її розмір становив 1--2, то в 1740 p.-- вже 2--3, а пізніше й більше днів на тиждень. У такому ж напрямі еволюціонувала відробіткова рента й на Правобережжі. Піддані Клеванського маєтку з 18 моргами (морг -- 0,6 га) землі працювали на поміщика 220 днів на рік, піші й халупники з 9 моргами наділів -- 72--156 днів. В окремих маєтках панщина доходила до 5 днів на тиждень. Незначні відмінності в розмірі панщини спостерігалися на Поділлі. На західноукраїнських землях панщина також була найобтяжливішою для селянських господарств. Австрійський уряд у 1782 р. відмінив деякі повинності й особисту залежність селянина від поміщика, а в 1786 р. обмежив розмір панщини. Але його спроба у 1789 р. встановити всі повинності пропорційно розміру наділу успіху не мала. Підприємливі поміщики почали замінювати панщину грошовим чиншем і за рахунок цього діставали більші прибутки. На користь поміщика селяни виконували й інші повинності.

Селяни платили податки і в казну, розміри й види яких поступово збільшувалися. У 1765 р. царський уряд замінив на Лівобережжі та Слобожанщині податки на утримання військ рубльовим окладом. У 1776 р. на Слобожанщині, а в 1783 р. на Лівобережжі введено подушний податок на всі селянські господарства.

На землях, що входили до складу Російської імперії, особиста залежність селян набирала виразних форм кріпацтва. Дедалі більше обмежувалися особиста свобода й розпорядчі права залежних селян. На початку століття селянам-відхідникам заборонялося продавати залишені землі. У 1760 р. гетьман Кирило Розумовський спеціальним універсалом заборонив селянам самовільно переселятися на нові землі з усім майном. Через три роки новий універсал не дозволяв поміщикам приймати до себе чужих підданих. Були й інші форми обмеження особистих прав залежних селян.

Лівобережне та слобідське панство зверталося до російського уряду з проханням запровадити кріпацтво в Україні. Лише в ньому частина поміщиків вбачала можливість утриматися на плаву в міцніючому товарному виробництві й збільшити прибутковість своїх господарств. Царизм поділяв прагнення поміщиків і з допомогою законодавчих актів намагався задовольнити інтереси своєї основної соціальної опори в країні. Водночас він сподівався таким чином стримати зростаюче свавілля поміщиків і зняти соціальне напруження в суспільстві. Спеціальним указом 3 травня 1783 р. Катерина II заборонила селянські переходи на Лівобережній Україні та Слобожанщині і ввела кріпацтво. Цей законодавчий акт засвідчив слабкість панівних суспільних відносин, які базувалися на примусовому принципі, і наявність кризових явищ у суспільстві. Введення кріпацтва не могло вирішити проблему економічного розвитку ані поміщицького, ані селянського господарств. На цей час селяни вже втратили багато необхідних засобів для існування, тому не могли плідно працювати на полі поміщика й самі ледве зводили кінці з кінцями. Не зарадило справі й прагнення російського уряду захистити селян від свавілля кріпосників шляхом обмеження панщини трьома днями на тиждень. Поміщики одразу обійшли цей закон. Вони почали встановлювати кріпакам норми денного виробітку, так звані уроки, виконання яких вимагало двох, а то й більше днів. Серйозний соціально-економічний прорахунок уряду прирік селянство на ще більші страждання, призвів до занепаду традиційних форм господарювання та економіки в цілому, загострив соціальні суперечності в суспільстві.

Зміни в національному складі населення

Одночасно з соціальним змінювався й національний склад народу України. Українці становили абсолютну більшість. Проте частина населення, насамперед місцевої знаті, русифікувалась, полонізувалась, мадяризувалась і татарщилась. За таких умов стабільними носіями національної свідомості залишалися середні верстви українського народу. Найхарактернішою демографічною рисою України стало збільшення кількості росіян за рахунок утікачів-кріпаків і офіційно переведених з Росії селян і майстрових людей. Особливо збільшився притік росіян на відвойовані у татар і турок південні українські землі.

Крім них, на запорізьких і причорноморських землях уряд селив втікачів від турецького іга, німецьких, а також шведських колоністів. Але навіть при цьому українці в південному регіоні кількісно переважали всі національні групи населення, разом узяті. У 1763-- 1764 pp. у Новоросії українців налічувалося 50672 (74,81 %), росіян -- 8164 (12,05 %), волохів - 6227 (9,19 %), сербів - 1410 (2,08 %). Решта етнічних груп не досягала одного відсотка кожна від загальної кількості населення. У 1782 р. на Півдні України проживало 144754 українці (71,5 %), 18426 росіян (9,1 %), 18196 молдаван (8,99%), 8746 греків (4,32 %), 7087 вірмен (3,5 %). Решта населення -- поляки, серби, болгари, цигани, татари, калмики, грузини, німці, угорці, євреї -- становили не більше одного відсотка кожна група.

Тривалий час на Північному Причорномор'ї кочувала значна кількість татар. Білогородська орда налічувала 20-- ЗО, Єдисанська -- 40, Єдичкульська -- близько 20 тис. кибиток. Чимало населення було і в найбільшій Джамбуй-луцькій орді. Після визнання в 70-х роках російського протекторату орди були ліквідовані як державні формування, а населення зігнане з одвічних земель і вислане на Кубань. На нових місцях татари не прижилися й більшість із них пізніше переселилася до Туреччини.

Серйозні зміни відбувалися серед населення Криму. На 1783 р. на півострові проживало близько 140 тис. населення чоловічої статі, з них -- 54 936 татар (78,7 %), 12000 греків і вірмен (17,2 %), 1500 циган (2,1%), 1407 євреїв, караїмів і кримчаків (2,0 %). За рахунок материкових татар кількість татарського населення на 1795 р. зросла до 126 тис., а на 1804 р. зменшилася до 70 тис. чол. Почалося переселення до Криму росіян і українців. У 1796 р. на півострів їх прибуло приблизно 1,5 тис. чол.

Формування національної буржуазії

Започатковане в попередній час формування національної буржуазії у XVIII ст. активізувалося. Дедалі більше власників і орендаторів підприємств організовували виробництво на базі використання вільнонайманої робочої сили і таким чином виривалися з кріпосницької системи. На буржуа перетворювалися підприємливі власники капіталів, незалежно від їхнього соціального стану. Прагнення отримувати щонайвищі прибутки спонукало їх до перебудови своїх господарств, максимального пристосування виробництва да потреб ринку. Найбільші можливості для примноження вільних капіталів шляхом договірних відносин з виробниками мала козацька старшина. Вона створювала прибуткові переробні підприємства й за рахунок збуту власної продукції за вільними цінами одержувала величезні прибутки. Такі виробництва розвивалися завдяки переважно найманій робочій силі. На нові соціально-економічні відносини орієнтувалися Ханенки, Маркевичі, Політики та інші підприємці з числа старшини.,

Значні соціальні зміни відбувалися в становищі купецтва. Купці, крім торгівлі, частіше почали вкладати капітали у виробництва. Поповнюючи ряди буржуазії, купецтво поступово відвойовувало в дворянства економічні та політичні проживало 144754 українці (71,5 %), 18426 росіян (9,1 %), 18196 молдаван (8,99%), 8746 греків (4,32 %), 7087 вірмен (3,5 %). Решта населення -- поляки, серби, болгари, цигани, татари, калмики, грузини, німці, угорці, євреї -- становили не більше одного відсотка кожна група.

Тривалий час на Північному Причорномор'ї кочувала значна кількість татар. Білогородська орда налічувала 20-- ЗО, Єдисанська -- 40, Єдичкульська -- близько 20 тис. кибиток. Чимало населення було і в найбільшій Джамбуй-луцькій орді. Після визнання в 70-х роках російського протекторату орди були ліквідовані як державні формування, а населення зігнане з одвічних земель і вислане на Кубань. На нових місцях татари не прижилися й більшість із них пізніше переселилася до Туреччини.

Серйозні зміни відбувалися серед населення Криму. На 1783 р. на півострові проживало близько 140 тис. населення чоловічої статі, з них -- 54 936 татар (78,7 %), 12000 греків і вірмен (17,2 %), 1500 циган (2,1%), 1407 євреїв, караїмів і кримчаків (2,0 %). За рахунок материкових татар кількість татарського населення на 1795 р. зросла до 126 тис., а на 1804 р. зменшилася до 70 тис. чол. Почалося переселення до Криму росіян і українців. У 1796 р. на півострів їх прибуло приблизно 1,5 тис. чол.

Формування національної буржуазії. Започатковане в попередній час формування національної буржуазії у XVIII ст. активізувалося. Дедалі більше власників і орендаторів підприємств організовували виробництво на базі використання вільнонайманої робочої сили і таким чином виривалися з кріпосницької системи. На буржуа перетворювалися підприємливі власники капіталів, незалежно від їхнього соціального стану. Прагнення отримувати щонайвищі прибутки спонукало їх до перебудови своїх господарств, максимального пристосування виробництва да потреб ринку. Найбільші можливості для примноження вільних капіталів шляхом договірних відносин з виробниками мала козацька старшина. Вона створювала прибуткові переробні підприємства й за рахунок збуту власної продукції за вільними цінами одержувала величезні прибутки. Такі виробництва розвивалися завдяки переважно найманій робочій силі. На нові соціально-економічні відносини орієнтувалися Ханенки, Маркевичі, Політики та інші підприємці з числа старшини.

Значні соціальні зміни відбувалися в становищі купецтва. Купці, крім торгівлі, частіше почали вкладати капітали у виробництва. Поповнюючи ряди буржуазії, купецтво поступово відвойовувало в дворянства економічні та політичні позиції, посилювало свій вплив на вирішення внутрішніх питань. Для консолідації своїх сил і одержання від уряду певних пільг торгово-промислова буржуазія об'єднувалась у компанії. До торгової буржуазії належали також власники торгових лавок і багаті торгівці. У 80-ті роки тільки на Чернігівщині і Полтавщині вони тримали понад 2 тис. торгових лавок і 800 корчем.

Однією з основних галузей примноження капіталів було винокуріння (ґуральництво). Переробка зерна на горілку давала в 2--3 рази більше прибутків, ніж продаж його у чистому вигляді. Тому нею активно почали займатись як старшина, котра мала відповідну агротехнічну базу, так і заможні козаки. Дехто будував справжні винокурні заводи, які давали щороку до 20 тис. відер спиртних напоїв. Певна частина козацтва швидко розбагатіла й перетворилася на буржуа в селітровому промислі. Серед них найпомітніше місце в першій половині XVIII ст. посідали козаки Гадя-цького полку Андрій Тимченко та Іван Кирилів. Лише протягом 1731 р. вони постачили в казну понад 5 тис. пудів селітри вартістю 11 тис. крб. Козаки Іван Корецький, брати Кир'яки, Роман Коростовець та Іван Тимченко щорічно мали від її збуту 6--8 тис. крб. Однією з важливих сфер вкладання вільних капіталів багатих козаків залишалося чумацтво. Перед власниками грошей і кількох маж відкривалися широкі можливості дальшого збагачення шляхом транспортування й продажу різних товарів за допомогою наймитів. Своєрідний поштовх для обуржуазнення цієї категорії населення дало відвоювання приазрвських і причорноморських земель та вихід країни до південних портів.

До буржуазії вливалися також і розбагатілі селяни. У жорстокій конкуренції з представниками інших соціальних груп населення вони займалися тими видами промислів, які хоч не вимагали значних капіталів, але швидко давали прибуток. Ними були винокуріння, металургія тощо. У 1761 р. 177 підприємливим селянам містечка Серединна-Буда належало майже 400 винокурних котлів. Окремі з них мали прибуток до 5 тис. крб. на рік. Частина коштів спрямовувалася на розширене відтворення цього або організацію інших промислів, що супроводжувалось обуржуазненням наймасовішої частини населення. Ці процеси зачіпали навіть таку обплутану середньовічними порядками верству населення, як кріпаки. Уряд вже не міг зберегти існуючі в недоторканому вигляді старі, середньовічні відносини з їх суворою регламентацією й обмеженнями особистої свободи виробника. За відповідну плату поміщики із задоволенням відпускали своїх кріпаків на заробітки, дозволяли займатися підприємництвом. Не дивно, що кріпаки у XVIII ст. володіли руднями, селітроварнями, гугами, а також торгували.

Висновки

Формування національної торгово-промислової буржуазії спричинило певні зміни й у внутрішньополітичній ситуації в Україні. Новоявлені або ще повністю не сформовані буржуа особливо прагнули відміни кріпосницьких порядків, дальшого розвитку індустріалізації, торгівлі, вільного вкладення капіталів і, нарешті, перерозподілу соціально-політичної ролі багатих прошарків населення в житті країни. Загострюються суперечності між молодою порослю національної буржуазії та місцевим дворянством у галузі економіки й політики. Водночас шлях до нового стану національна буржуазія часто торувала, доводячи належність предків до шляхти, а свою, таким чином, до дворянства.

Література

1.Субтельний О. Україна:Історія. - К.:Либідь, 1994. - 736с.

2. Борисенко В. Й.Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. -- К * Либідь 1998.- 616 с.

Размещено на www.allbest.ru


Подобные документы

  • Політичні та соціальні перетворення в Україні у кінці XVIII – на початку XIX ст. внаслідок геополітичної ситуації у Центральній та Східній Європі. Зміни у правовому статусі Гетьманщини. Витіснення з домінантних позицій українських ремісників і купців.

    реферат [21,5 K], добавлен 15.11.2009

  • Причини, характер й рушійні сили національної революції 1648-1676 рр.. Розвиток боротьби за визволення України. Формування козацької держави. Переяславська Рада. Політичне становище України після смерті Б. Хмельницького. Гетьманування І. Виговського.

    реферат [25,0 K], добавлен 27.02.2009

  • Сільське господарство як стрижень економіки України у XVII ст. Розвиток промисловості, ремесел, міст. Еволюція соціальної та національної структури населення. Перетворення в сфері релігії, статус православного духовенства. Особливості соціальних відносин.

    реферат [30,1 K], добавлен 17.03.2010

  • Формування й розвиток Давньоруської держави. Галицько-Волинська держава як новий етап у процесі державотворення на українських землях. Створення Української національної держави Гетьманщини. Відродження національної державності України (1917-1921 рр.).

    реферат [24,5 K], добавлен 28.10.2010

  • Поразка Росії у Кримській війні. Реформа 1861 року. Скасування кріпосного права. Особливості аграрної реформи. Міська реформа 1870 року. Судова реформа 1864 року. Зміни у складі населення. Формування національної інтелігенції. Інтерес до марксизму.

    презентация [3,4 M], добавлен 19.04.2015

  • Загострення соціальних суперечностей. Київська козаччина - наймасовіший селянський рух у першій половині XIX століття. Криза кріпосницьких відносин. Формування національної інтелігенції. Ставлення властей до музики й музикантів. Театральна інтелігенція.

    реферат [24,7 K], добавлен 21.11.2011

  • Дослідження особливостей соціальних трансформацій у середовищі селян Правобережної України наприкінці XVIII - середині XIX століть. Нещадна експлуатація та закріпачення українського селянства після входження Правобережжя до складу Російської імперії.

    статья [25,2 K], добавлен 14.08.2017

  • Дослідження явища Великої грецької колонізації в історії античної Греції. Вивчення її причин, напрямків та поширення. Характеристика впливу колонізації на розвиток метрополій та самих колоній. Розвиток торгівлі та ремісничого виробництва в колоніях.

    курсовая работа [41,9 K], добавлен 27.05.2014

  • Становище українського селянства в складі Речі Посполитої. Посилення феодального гніту. Дискримінація українського селянства у національних та релігійних питаннях. Участь селянства у козацько-селянських повстаннях.

    дипломная работа [81,6 K], добавлен 04.02.2004

  • Розвиток та функціонування єврейських навчальних закладів на території України. Процес навчання в хедерах та ієшивах. Пілпул і хілуккім та їх критика. Особливості єврейського книговидавництва. Вплив кагалу на розвиток освіти. Поширення маскільського руху.

    курсовая работа [77,1 K], добавлен 28.11.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.