Велика грецька колонізація: причини та особливості

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

І. Причини та характер

ІІ. Західний напрям колонізації

ІІІ. Південний та північно-східний напрями

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

У світовій історії Стародавня Греція виділяється і займає визначне місце. Тут на порівняно невеликій території закладається античний світ, виникає і досягає найвищих вершин антична цивілізація з такими яскравими проявами, як філософія, образотворче мистецтво, республіка.

Актуальність теми полягає у дослідженні важливого явища в історії античної Греції, як Великої грецької колонізації. Адже вона стала тим стимулом формування та розвитку античної цивілізації в багатьох районах Середземного та Чорного морів. Велика кількість міст-колоній стали центрами античних держав, які визначали історію окремих регіонів античного світу. Багато сучасних європейських міст є колоніями греків або засновані на їх руїнах та нині відіграють важливу роль в суспільно-політичному та соціально-економічному житті європейських країн.

Мета полягає у дослідженні основних віх Великої грецької колонізації.

Відповідно до мети були сформульовані такі основні завдання дослідження:

Ш описати процес колонізації;

Ш проаналізувати основні причини та характер Великої грецької колонізації;

Ш визначити основні її напрямки та поширення;

Ш дослідити вплив колонізації на розвиток метрополій та самих колоній.

Об'єкт курсової явище Великої грецької колонізації в історії античної Греції.

Предмет курсової роботи особливості, процес та наслідки колонізації.

Хронологічні рамки дослідження обмежуються VIII - VI ст. до н. е.. Територіальні межі - це територія Західного, Східного та Південного Середземномор'я, узбережжя Сицилії та Південної Італії, акваторія Чорного моря. Історіографія дослідження Великої грецької колонізації виділяються декілька етапів. Перший можна охарактеризувати як антикварно-публіцистичний або аналітичний. Він охоплює першу половину XIX ст. У цей час побачила світ оглядова праця Р. Рошета «Історична критика облаштування грецьких колоній» (1814 р.), присвячена Великій грецькій колонізації. Книга містила відомості, взяті, переважно, із стародавніх джерел. Проте Р. Рошет не тільки зібрав відомості про грецькі колонії, а й торкнувся таких теоретичних проблем, як причини, рушійні сили і мотиви колонізації.

У цей же час зароджується і російська історіографія Великої грецької колонізації. У 1865 р. вийшла праця Ф.Ф. Соколова «Критичні дослідження, що відносяться до найдавнішого періоду Сіцілії», в якій було піддано критиці німецький скептицизм по відношенню до стародавніх джерел, вказано на недоліки праць деяких німецьких вчених і проаналізовано легендарну і історичну традиції про заснування грецьких колоній в Сіцілії.

З кінця ХІХ ст. починається якісно новий етап вивчення історії Великої грецької колонізації, якому були притаманні фактологічна точність і критичний відбір античних джерел. Результати аналітичних досліджень були узагальнені у «Підручнику грецьких державних старожитностей» К. Германа (1855 р.) та в «Керівництві по грецьким державним старожитностям» Г. Гілберта (1885 р.), в яких містився огляд грецьких колоній і їх державного устрою, аналізувались стосунки колоній з метрополіями. Але основним результатом досліджень цього періоду була сформульованість двох теорій -- «торгівельної колонізації» (Е. Мейєр) та «аграрної» (Ю. Белох, П. Гіро).

Теоретичними питаннями історії колонізації займався В.В. Латишев. У 1887 р. він висловив думку, що головною причиною проникнення греків у Надчорномор'я були їх торгівельні інтереси.

Перший ґрунтовний нарис грецької колонізації був написаний С.О. Жебелєвим, як складова загального курсу з історії Греції (1936 р.). На його думку, причиною колонізаційної активності греків був економічний переворот VIII-VII ст. до н.е. У повоєнний час вийшла книга О.О. Ієссена “Грецька колонізація Північного Причорномор'я” (1947 р.), в якій автор висловився про двобічний характер колонізаційного процесу. Післявоєнні дослідження північно-причорноморських колоній дали можливість В.В. Лапіну на конкретному матеріалі дослідити процес проникнення греків у Нижнє Побужжя. У своїй книзі “Грецька колонізація Північного Причорномор'я” (1966 р.) автор докладно проаналізував роботи з питань грецької колонізації і дійшов висновку про її аграрний характер і спростував теорію О.О. Ієссена про двобічність колонізаційного процесу.

Історіографічний характер має монографія В.П. Яйленко «Грецька колонізація VII-VI ст. до н.е.» (1982 р.). Крім докладного аналізу досліджень з питань колонізації, починаючи з кінця XVIII ст., автор аналізує епіграфічні джерела, зокрема грецькі декрети про формування і виведення колоній, а також їхнє правове влаштування.

Структура роботи. Дана робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

І. Причини та характер колонізації

Переломним в історії Греції був період VIII -VI ст. до н. е.. У результаті подальшого розвитку продуктивних сил грецького суспільства саме в цей час відбуваються значні зрушення в різних галузях виробництва: отримує розвиток гірничорудна справа, різні види ремесел, мореплавство, сільське господарство. Міста перетворюються на центри ремесла і торгівлі. Все підсилююча соціальна диференціація загострює боротьбу між родовою земельною аристократією і широкими колами вільного і невільного населення. В обстановці цієї напруженої соціальної боротьби відбувається формування класового рабовласницького ладу. У сформованих умовах виняткового значення набуває колонізація - виселення частини жителів з міст Греції на узбережжя інших країн, де виникають нові самостійні поліси.

Зважаючи на те, що антична Греція була розташована на багатьох островах Егейського моря та на самому узбережжі Балканського півострова, морська справа була досить достатньо розвинена у Греції. «Кажуть, коринфляни перші засвоїли морську справу найближче до теперішнього його зразку і першими в Елладі трієри споруджені були в Коринті. Мабуть, і для самосців коринфський кораблебудівник Амінокл сколотив чотири судна… У іонійців флот з'являється набагато пізніше, за царювання Кіра, першого царя персів, і сина його Камбіса. У війну з Кіром іонійці деякий час були панами на своєму морі. Тиран Самоса царювання Камбіса Полікрат також мав сильний флот підкорив своїй владі різні острови, між іншим заволодів Рене, яку присвятив Аполлону Делоському. Накінець фокейці, що населяють Массалію, перемагали в морських боях карфагенян. Такі були найбільш значні морські сили. Хоча флоти ці утворилися багато поколінь опісля після Троянської війни, проте, як і в той час, вони містили в собі, мабуть, мало трієр, складаючись всі з пентеконтер і довгих суден».

Щодо поняття «колонія», то Лісовий Ігор подає таке означення: Колонії античні (лат. соlоnіа, від соlо - обробляю, заселяю) гр. і рим. поселення, засновані на чужих землях. У Греції процес виведення к. проходив у два етапи: велика грецька колонізація VIII--VI ст. до н. е. (апойкізація) і колонізація періоду розквіту гр. полісів.

Причини великого колонізаційного руху архаїчної епохи можна обговорювати безкінечно. Перш за все ми повинні провести різницю між прямими, безпосередніми (активними) причинами і причинами непрямими (пасивними). Греки звичайно ж не змогли б нічого колонізувати без сприятливих пасивних підстав для виведення поселень: відповідних географічних умов, етнополітичних відносин, сили і рівня розвитку місцевих племен, а також володіння самими греками необхідними знаннями й уміннями. І все ж безпосередні причини необхідно шукати в самих державах Еллади. Без їх прагнення і усвідомлення необхідності виводити дочірні поселення ніяка колонізація не змогла б відбутися.

Щодо самих причин, то найкраще це питання висвітлила Колобова К., яка чітко розкрила історіографічний екскурс по розвитку вивчення даного питання. Так, інтерес до проблем грецької колонізації виник в другій половині XVIII ст. під безпосереднім впливом нової колоніальної політики європейських держав. Піонерами з вивчення грецької колонізації були якраз французи та англійці - барон Сен-Круа, мореплавець і колонізатор Луї Бугенвіль, Дж. Симмондс та ін.

Однак найбільш повним і фундаментальним з ранніх робіт з історії грецької колонізації був здобув широку популярність чотиритомний працю Рауль-Рошетта «Критична історія заснування грецьких колоній » (1814 - 1815 рр.). Основними причинами грецької колонізації Рауль - Рошетт вважав національне честолюбство греків і їх релігійну сістему. До цих основних причин приєднувалися й інші: надлишок населення при малому родючість землі і страх голоду, кровна помста; переможені в політичній боротьбі партії, приховуючи ганьбу, йшли за море. Колонізацією запобігалась громадянська боротьба. Одночасно колонізація створювала бар'єр, який охороняв цивілізацію греків від навколишнього їх світу варварів. І лише потім були тільки усвідомлені і вигоди землеробства на родючих полях колоній і вигоди торгівлі. Вже тоді Рауль-Рошетт висунув тезу про цивилізуючої ролі грецької колонізації, що мала благотворний вплив на розвиток людської культури. Найважливішим фактором грецької колонізації є малоземелля і надлишок населення. Вже Рауль-Рошетт намалював страшну картину, як греки вбивали своїх дітей, встановлювали норми дітонародження і примушували вагітних жінок до викиднів.

Далі - в ряді робіт основною причиною колонізації вважається торгова експансія, викликана розвитком грецького мореплавства. Ед . Мейер, наприклад, стверджує, що грецькі мореплавці відкрили нові землі і це відкриття викликало такий же потік колоністів, як і відкриття Нового Світу і так само, як при колонізації європейської, тут переважали торгово-морські інтереси, а не землеробні. Концепція Ед. Мейєра зустрічає заперечення ряду вчених, і в першу чергу Белоха , який вважає , що торговельна експансія була лише наслідком первісної аграрної експансії.

Така та загальновизнана схема, яка міцно утвердилася в працях західноєвропейських істориків Греції. За 130 років після виходу книги Рауль-Рошетта, до перерахування причин грецької колонізації, по суті, не було додано нічого нового. Удосконалювалася техніка наукової роботи , розвивався апарат критики джерел , до літературних джерел приєднувалися джерела епіграфічні , але залишалася незачепленою і апологія колонізації і два її непорушних стовпи: перенаселення при малоземельних і торгова експансія, пов'язана з розвитком мореплавства (або як початок, або як наслідок).

Однак, після перемоги Більшовицької революції в Росії, відбулась революції і в історіографічній школі. Так, розпочалося розробка під пильним оком радянської цензури нових поглядів на основні історичні процеси під причиною соціальної боротьби класів, яка на багато десятиліть стала тавром радянської історіографії. Торкнулось це питання і проблем грецької колонізації. Відкинувши перераховані вище причини, які були напрацьовані і офіційно визнані історичною наукою, радянські історики до однієї з основних причин Великої грецької колонізації ввели вже згадану мною соціальну боротьбу. Тобто, утверджувалась марксистсько-ленінська ідеологія, яка безпідставно насаджувалась основним науковим школам СРСР. Так, дійсно, явища боротьби в метрополіях і подальшого заснування колонії на фоні цієї конфронтації дійсно були в Античній Греції (напр. колонія Кірена в Північній Африці). Але це виступає ліпше винятком, аніж правилом.

Український автор трьохтомного видання Історія античної цивілізації Балух Василь в першому томі - Історія античної Греції перераховує й узагальнює ряд причин грецької колонізації:

1. Невідповідність між наявними продуктивними ресурсами країни і кількістю населення, тобто природне перенаселення. Слабкий розвиток сільськогосподарської техніки, примітивні методи обробітку землі, низька родючість у багатьох областях Греції та їх невеликі розміри-все це вело до того, що частина населення не могла прохарчуватися на батьківщині і єдиним порятунком була вимушена еміграція.

2. Неадекватність розподілу ресурсів країни у перерахунку на душу населення.

3. Масове обезземелення рядового селянства і частини родової аристократії, що було викликане розкладом родової власності та спадковою парцеляцією (поділом) родових ділянок між нащадками.

4. Розвиток ремісничого виробництва і пошуки ринків сировини та збуту готової продукції.

5. Політична боротьба в метрополіях і, частково, стихійні лиха. Наприклад, у Мілеті після перемоги демократів були розтоптані биками діти їхніх противників, а перемога аристократів супроводжувалася спаленням демократів разом з дітьми. У таких умовах переможені мали лише один вибір: смерть на батьківщині чи від'їзд у далекі краї. І саме такі групи людей були засновниками колоній. Так, Тарент в Італії заснували «парфенії», неповноправні жителі Спарти, після невдалої спроби досягнути рівності в правах із спартанцями. Так, серед перерахованих ним п'ятий фактор - соціальна боротьба є трохи невірним. Адже Тарент заснували вихідці з Мессанії - підкореної Спартою території, які після повстання змушенні були виїхати з Пелопонесу в південну Італію. Однак дане питання потребує глибокого вивчення та аналізу. І хочу зазначити, що в процесі роботи над даною науковою роботою, я ще раз мав можливість пересвідчитись в тому, що Балух В. користується в плагіатом старих історичних робіт, аніж проводить свій науковий пошук.

Щодо характеру колонізації, то спочатку ця примусова еміграція була пов'язана з недоліком придатної для обробки землі, більша і краща частина якої виявилася зосередженою в руках землевласницької родової аристократії.

Збанкрутівші дрібні виробники часто не знаходили застосування своїм силам на батьківщині і були змушені переселятися в інші місця. Колонії цього часу тому носили по перевазі аграрний характер. Надалі в прямого зв'язку з розвитком товарного виробництва і морської торгівлі первісний тип поселень грецьких колоністів видозмінюється. З'являються колонії землеробсько-торгового характеру. Частина їх населення продовжує займатися землеробством, але вже з розрахунком на збут своєї сільськогосподарської продукції, основним заняттям іншій частині стає ремесло, нарешті, виділяються групи, зайняті головним чином торгівлею. У цьому відношенні дуже показово, що на перших порах в колонізації брали участь не лише міста, що стали потім великими торговельними центрами, а й населення землеробських районів, надалі ж ініціатива виведення нових колоній перейшла до торговельних міст.

Таким чином, колонізація представляла собою явище в достатній мірі складне. Для неї характерно кілька етапів розвитку. У ранній період колонізація була епізодичним явищем і проходила так: відважні, підприємливі люди з різних міст вирушали в чужі далекі країни в пошуках кращого життя і збагачення. Згодом колонізація набуває більш систематичний характер.

Підстава нових колоній стає справою не тільки приватної, а й державної ініціативи. У ряді міст, які брали активну участь в колонізації, створюються особливі посади так званих ойкіст (грец. п?кйуфЮт), в обов'язок яких входило управління колонії. Політична структура колоній була в основному такою же, як і в метрополіях, за винятком, звичайно, тих випадків, коли засновниками колоній виступали політичні емігранти. Виникнувши, колонія незабаром перетворювалася на таку ж самостійну державу - місто-поліс, як і її метрополія. Між колоніями і метрополіями зазвичай встановлювалися жваві економічні, політичні, культурні та релігійні зв'язки, які носили характер взаємин незалежних один від одного, але зазвичай дружніх полісів. Ці зв'язки нерідко скріплювалися особливими договорами. Тим не менш, незважаючи на наявність настільки тісних юридичних, релігійних, економічних і всяких інших зв'язків, колонія з самого моменту свого виникнення розглядалася як цілком самостійна держава-поліс, - в принципі ні в чому не уступає своїй метрополії. Спроби метрополії підпорядкувати колонію чи колонії своєму політичному контролю приводили навіть до військових зіткнень. У своїй переважній більшості грецькі колонії займали дуже невелику територію, достатню лише для того, щоб прогодувати кілька сот, в рідкісних випадках тисячі першопоселенців разом з їх сім'ями. Майже всі вони розташовувалися у вузькій прибережній смузі, іноді, як було вже сказано, на невеликих островах або півостровах і були тісно пов'язані з морем. У цієї прихильності до морського узбережжя полягає суттєва особливість грецької колонізації в її початковій, архаїчній фазі.

Деякі міста самі ставали потім метрополіями; так, боспорити заснували Танаїс, сибарити - Посейдон, массаліоти - Никею (нині Ніцца) і т. д. Іноді вони вдавалися до допомоги своїх метрополій; наприклад, керкіряни вивели колонію в Епідамні разом з Коринфом, а гелейці - Акрагапт разом з родосцями. Часто траплялося, що ця вторинна колонізація, або субколонізація, носила інший характер, ніж первинна. Так, фокейська колонізація на заході була переважно торгово-реміснича, а массаліотска колонізація була переважно аграрна. Навпаки, в ахейській колонізації Італії переважав аграрний аспект, але ахейський Сібарис створював колонії як опорні пункти для торгівлі з Етрурією та іншими областями Італії в обхід халкідян, що зміцнилися у протоки.

Таким чином основними причинами Грецької колонізації в сучасній історичній науці офіційно визнаються торгівельна та землеробська (аграрна). Грецькі колоністи розселилися в багатьох частинах Середземного та Чорного морів, поклавши в цих місцях початки цивілізації.

І хоча на даний момент йдуть суперечки щодо проблеми соціальної боротьби, причини грецької колонізації є вивченими і не викликають сумнівів.

ІІ. Західний напрям колонізації

Західна частина Середземномор'я здавна приваблювала греків родючістю ґрунту і відносною легкістю освоєння. Італія відділена від Епіру і Керкіри протокою шириною всього близько 75 км. Окремі місця «Одіссеї» свідчать про знайомство греків ще героїчної епохи з Сицилією та Італією. У ряді районів Італії знайдені залишки споруд мікенської епохи, а зв'язки Сицилії з Критом підтверджуються багатьма історичними пам'ятниками.

Піонерами колонізації виступили Евбейські міста Халкіда та Еретрія. Уже в першій половині VIII ст. до н.е. вони були досить розвинені. Розташовані на березі протоки, що є важливим морським шляхом між Північною і Середньої Грецією, вони зосередили у своїх руках значну частку торгівлі в цей час. До того ж вони володіли покладами міді і родючою територією, що знаходилася в руках аристократів. Слідом за ними на шлях колонізації вступили Коринф і Мегара. Вони були значними ремісничими і торговельними центрами, але земля їх була неродюча, так що жителі виїжджали за море не лише заради торгівлі, але і в пошуках хороших земель. Недарма в коринфській колонізації активну участь взяли селяни з села Тегеї. За цими містами пішли й інші центри Греції. Основний міграційний потік, що поклав початок Великої колонізації, кинувся на захід - до берегів Італії і Сицилії. Першими почали освоєння цієї частини Західного Середземномор'я колоністи з о. Евбея, найзначнішими полісами якого вважалися Халкіда і Еретрія. Ними було засновано ще у другій чверті VIII в . до н. е. . найдавніше грецьке поселення біля берегів Апеннінського півострова, розташоване на острівці Пітекусса (суч. Ісхія ) біля входу в Неаполітанську затоку. Антична традиція датує цю подію 774 р. до н. е. Виявлені на острові сліди залізоробного виробництва (ковальські шлаки) дозволяють припустити, що Пітекусса служила для Евбейських мореплавців перевалочною базою на шляху до багатого на поклади заліза о. Ельба, на північ, біля берегів Етрурії. Це цікаве археологічне відкриття вперше наочно показало, що одним з головних стимулів грецьких моряків вживати такі далекі і, безсумнівно, пов'язані з чималим ризиком морські подорожі, була потреба в дефіцитних, відсутніх в самій Греції видах сировини, і насамперед у металі. Влаштувавшись на Пітекуссі, переселенці з Евбеї незабаром слідом за цим (мабуть, десь близько середини VIII ст., якщо не раніше) переправилися на протилежне узбережжя Італії і там, на території родючої області Кампанія, заснували колонію Куми, яка надалі стала головним опорним пунктом на шляху грецького проникнення в Лацій і Етрурію.

З держав балканської Греції найбільш активну участь в колонізації Італії та Сицилії брали Евбейськая поліси, а також держави, що займали прибережні райони Північного Пелопоннесу і Середньої Греції, розташовані навколо глибоко вдаються в сушу затоки Корінфа, звідки відкривався найкоротший морський шлях до південного краю Апеннінського півострова.

Першою грецькою колонією на Сицилії був Наксос, закладений в 734 р. до н. е.. вихідцями з Халкіду Евбейской під проводом Феокліт, згідно з твердженням Фукідіда. Перші еллінські поселенці прибули до Сицилії на кораблях під проводом Фукла з евбейскої Халкіди. Вони заснували Наксос і спорудили Аполлону Архегету вівтар, тепер знаходиться поза міста (на ньому феори кожен раз приносять жертву вперше перед відплиттям із Сицилії). З Наксоса незабаром виведені були ще дві колонії - Катана (біля підніжжя Етни) і Леонтіни.

На початку VII ст. на березі вузької протоки, що відділяла Сицилію від Італії, виникла колонія Занкле (Мессана), яка була заснована піратами з Кіми, а пізніше заселена халкідянами. У свою чергу, Занкле заснувала на протилежному березі Італії колонію Регій, населення якої потім поповнилося мессенянами, переселялися з Пелопоннесу після підкорення Мессенії Спартою. Уздовж північного і східного узбереж Сицилії занклейці і халкідяни заснували ще ряд дрібних колоній, з яких найбільш значними були Гімера і Тавроменія (Таорміна). Мегарці, що брали участь в Халкідській експедиції, була заснована колонія Мегара Гіблейська. Через 80 років Мегара виводить сюди ще одну колонію - Селінунт, який зіграв потім роль важливого форпосту в боротьбі греків з карфагенянами.

У 734 р. до н. е.. прибула в Сицилію коринфська експедиція опанувала островом Ортіге, розташованим біля входу в кращу гавань Сицилії. «Сіракузи заснував наступного року корінфянин Архій з роду Гераклідів, вигнавши спочатку сікулів з острова Ортігії, де тепер знаходиться вже не омиване морем внутрішнє місто. Пізніше і зовнішнє місто також було оточене стіною і стало багатолюдним. На п'ятому році після заснування Сіракуз халкідяни на чолі з Фуклев виступили з Наксоса, відтіснили силою зброї сікулів і заснували Леонтіни, а потім Катану. Засновником ж своєї колонії самі катанці зробили Еварха». Переправившись звідти в Сицилію, коринфляни заснували Сіракузи, що стали надалі одним з найбільших і багатих грецьких міст-колоній цього острова. Засновники Сіракуз подбали насамперед про те, щоб заволодіти прилягающою до міста родючої територією. Як і інші засновані одночасно з ними грецькі колонії Сицилії, Сіракузи спочатку представляли землеробське поселення. Торгівля і ремесло отримали розвиток в Сіракузах лише пізніше. Місто швидко перетворилося у великий центр західного еллінства, а під його керівництвом виникає могутня держава, що сперечалася з Коринфом за гегемонію над західними греками. У західній частині Сицилії грецька колонізаційна хвиля зустрілася з хвилею, що виходила з Карфагена - фінікійської колонії в Африці. Карфаген претендував на західну частину Сицилії. Надалі Сицилія перетворилася на яблуко розбрату спочатку між Карфагеном і греками, а потім між Карфагеном і римлянами.

Наприкінці VIII - початку VII ст. цілим «намистом» грецьких колоній було обплямовано вигнуте дугою узбережжя Тарентської затоки в Південній Італії. В основній своїй частині це були поселення, засновані вихідцями з Ахайї (область у північно-західній частині Пелопоннесу). Серед них особливо відомі Метапонт, Сібарис і Кротон, що стали згодом багатими і процвітаючими містами. Запорукою процвітання ахейських полісів півдня Італії було, по всій видимості, виключна родючість їх земель, завдяки якому вони з часом зробилися найважливішими постачальниками зерна в інші грецькі держави. По сусідству з ахейцями в тій же частині Апеннінського півострова влаштувалися і колоністи з деяких інших районів Греції. У їх числі були, зокрема, вихідці з Спарти, що заснували близько 700 р. до н. е. один з найбільших полісів південній Італії - Тарент (суч. Таранто ), що дав назву омиваючої це узбережжя затоки (до речі Тарент став єдиною колонією Спарти). Спартанська колонія Тарент була заснована, за переказами, однією з груп безправного і позбавленого земельних наділів населення Лаконіки. Жителі Тарента аж до V ст . до н. е. . зберегли в його державному устрої багато з спартанських порядків. Незабаром після заснування Тарент перетворився на великий економічний центр. Він володів кращою в Південній Італії гаванню, а прилягаюча до нього територія відрізнялася родючістю. Зустрічаючи, однак, на півночі опір з боку мессапів і япіги, на заході - з боку ахейців, Тарент міг поширювати свої володіння лише у східному та південному напрямках, де ними і було засновано кілька колоній.

Колонії в Південну і Середню Італію і Сицилію виводилися до початку VII ст. до н.е. Пізніше нові еллінські міста створювалися тут уже існуючими колоніями. Тобто, колонізаторський процес набрав ланцюгового характеру. Тільки в VI ст. до н.е. окремі міста Греції намагалися влаштуватися в цих районах: так, кнідяни закріпилися на Ліпарських островах, Самосці - в Дікеарх (нині Поццуолі на околиці Неаполя). Розміри континентальної Італії вражали. Мабуть, саме в цій обставині полягає головне пояснення того, що територія Південної Італії отримала назву Велика Греція (грец. МегЬлз ?ллЬт, лат. Magna Graecia).

Щодо подальшої західної колонізації, то тут тривалий склалася, втім, стійка традиція родосської колонізації в даному регіоні; проте є досить сумнівним, щоб місцеві топоніми, такі, наприклад, як Роде, Родан, Роданузія, походили від назви острова Родек. Однак, історично достовірно встановлено, що грецька колонізація на узбережжі сучасних Франції та Іспанії була здійснена фокейцями. Цілком природно пов'язати цю фокейську колонізацію з відомим Геродотовим описом заморських плавань фокейців та їх торгових підприємств. «Фокейці були першими серед еллінів, які розпочали далекі морські подорожі, і це вони проторували шлях до Адріатичного моря, до Тірсенії, Іберії і Тартесса. А подорожували вони не на округлих кораблях , а на п'ятдесятивесельних. Коли вони прибули до Тартесса, то вони прихилили до себе царя тартессійців, ім'я якого було Аргантоній, а царював він у Тартессі протягом восьмидесята років, а всього він прожив сто двадцять років. Ось цієї людини вони привернули до себе любов, уже не знаю, як це було, настільки, що спочатку він їм запропонував покинути Іонію і оселитися в якій завгодно частині його країни, де б їм хотілося. Проте, згодом, коли йому не пощастило вмовити фокейців, він довідався від них, як страшенно збільшилася сила Мідійця, він дав їм грошей, щоб вони оточили своє місто мурами».

Це свідчить про те, що фокейцям вдалося налагодити торгівельні зв'язки з містом Тартессом, локалізація якого є проблемною в сучасній історіографічній науці, можливо він знаходився на березі Гібралтарської протоки. Але слід зауважити, що подальша грецька колонізація на західному Середземномор'ї викликала запеклий опір в етрусків та фінікійців з центром в місті Карфаген. Ось чому подальший колонізаційний потік на заході набрав меншої сили. На узбережжі Галлії, неподалік від гирла річки Родан (суч. Рона), вони заснували колонію Массалія (сучасна Марсель), згодом перетворилася в один з найбільших і процвітаючих міст Західного Середземномор'я. Массалія була заснована на східній кромці дельти Рони, на пагорбі на північ від глибокого затоки, де була влаштована прекрасно захищена гавань. Страбон відзначає, що дане місце було обрано для поселення через тих переваг, яке воно дає мореплавцям. «Массалія заснована фокейцями і розташована в скелястій місцевості. Гавань її лежить у підошви скелі, що має вид театру і зверненої на південь. Сама скеля і все місто, хоча він значної величини, прекрасно укріплені». Існували дві різні версії щодо дати заснування цієї колонії: одна відносить цю подію до 600 р. до н. е., а інша до 545 р. до н. е.., після взяття Фокеї персами. Массилія, після того як стає великим квітучим містом, в свою чергу надіслали ще далі на захід колонію Менака (близько нинішньої Малаги, в Іспанії). Греки дійшли таким чином майже до Атлантичного океану.

Отже, колонізація в західному напрямі набрала широкого поширення серед грецьких міст-полісів. Ними були засновані міста-колонії, які в майбутньому стали центрами провідних цивілізацій Середземномор'я, які боролися за керівну роль в цьому регіоні з Карфагеном та Римом. Серед особливостей даного напряму є те, що колонізація проходила в умовах жорсткої боротьби, чим далі на захід йшло переселення, тим жорсткішою була боротьба. Наприклад боротьба фокейців за колонізацію Корсики. Однак, не зважаючи на це, саме на заході утворилися найпотужніші колонії греків, які стали не тільки значними аграрними центрами, а багатими торгівельними полісами.

ІІІ. Південний та північно-східний напрями

Південний напрямок в епоху Великої колонізації великої ролі не відігравав, як не приваблювала греків торгівля з східними країнами та Африкою. І це природно: східне узбережжя Середземного моря займали фінікійські міста, які змагалися з греками. У VIII-VII ст. до н.е. боротьба Ассирії і Єгипту не сприяла іноземній торгівлі, а тим більше поселенню на цих берегах. На захід від Єгипту елліни зіткнулися з суперництвом карфагенян, і хоча греки і там намагалися влаштуватися, але швидко були витіснені. Тільки в районі Кіренаїки, між Єгиптом і Карфагеном, елліни зуміли створити кілька міст, першим з яких було Кірена. На початку 30-х рр.. VII ст. до н. е.., в період загострення соціальної боротьби на острові Фера, як можна зробити висновок з різних версій переказів, колоністи на чолі з ойкістом, який прийняв царську владу та ім'я Батта, зайняли прибережний острів Платею, потім переселилися на материк, де в 631 р. до н. е. . заснували колонію Кірену. У половині VI ст. до н. е.. в Кірену прибула нова партія колоністів. Для новоприбулих колоністів потрібні були нові землі. Це призвело до того, що лівійці, з якими греки до того підтримували, мабуть, мирні відносини, були витіснені з частини своєї території. Колонізація Кіренаїки носила лише аграрний характер.

У той час як в Лівії Кірена і сусідні з нею поселення відповідали звичайного типу грецьких колоній, для якого характерно проживання переселенців в незалежному місті-державі серед більш відсталого тубільного населення, Єгипет являв собою найдавнішу цивілізацію, в багатьох відношеннях більш розвинену, ніж цивілізація еллінська; ця країна була повністю заселена і політично організована набагато раніше, ніж Греція. Тому ті форми, які прийняла в Єгипті грецька колонізація, неминуче вироблялися під впливом запитів розвиненого в культурному відношенні місцевого населення. Фараони Саїсської династії потребували греків двох категорій: найманців і торговців. Великі постійні поселення найманих солдатів, хоча й організовані зовсім інакше, ніж грецькі колонії, свідчать про прагнення багатьох еллінів виїхати за межі своєї батьківщини і про їхню здатність знайти кошти до існування, застосувавши свою військову майстерність на службі якого-небудь заморському правителю.

Єгипетський цар Псамметих I , як повідомляє Геродот , звільнив свою країну від ассірійського ярма (близько 645 р. до н. е.) завдяки допомоги іонійських і карійських піратів, випадково висадилися в Єгипті і поступили до нього на службу найманцями. «Коли цар Псамметих прийшов у Елефантині, це написали ті, які пливли на кораблях разом з Псамметіхом, сином Феокліт. Вони пройшли вище Керк доти, докуда дозволяла річка, Потасімто був перед іншомовними, а Амасіс - єгиптянами. А написав мене Архон, син Амебіха, і Пелек, син Евдама».

«Амасій був дуже прихильним до еллінів і виявляв різні ознаки своєї прихильності до них узагалі та зокрема до тих, що прибували в Єгипет. Він передав їм місто Навкратіду, щоб вони там жили. А тим, які не хотіли там жити, а приїжджали в торговельних справах, він відвів місця, де вони могли побудувати святилища богів і жертовники. Найбільше з цих святилищ, і найславніше, що його найчастіше відвідували, називалося Елленіон. Його побудували спільно - Кнідос, Галікарнасс і Фаселід, а з еолійських лише Мітілена. Інші міста, які твердять, ніби вони брали участь у заснуванні цього святилища, твердять, не маючи на це жодного права.

За давніх часів лише Навкратіда була відкритим для торгівлі портом, а іншого ще не було в Єгипті. І якщо хтось припливав до якогось іншого Нільського гирла, він був зобов'язаний скласти присягу, що він мимо волі прибув туди, а склавши присягу, мусив на тому ж судні повертатися і пливти до Канобського гирла, якщо це йому дозволяли супротивні вітри, перевантажувати товари на човни і об'їжджати всіма каналами Дельти перед тим, як прибути в Навкратіду. Отакі привілеї мала Навкратіда». Південне узбережжя Середземного моря виявилося менш сприятливим для грецької колонізації. Кращі райони на цьому узбережжі вже були зайняті фінікійськими колоніями. Уже в VIII ст. до н. е. халкідяни й еретрійці почали освоювати і північно-східний напрямок, особливо на великому півострові в північно-західній частині Егейського моря, який через створення халкідських колоній отримав назву Халкідіки. Наприкінці VIII - на початку VII ст. до н. е. греки проникають у протоку Геллеспонт і далі на північ. Провідну роль тут відігравали поліси Східної Греції (Самос, Хіос, Мітілена, Мілет, Колофон), а також Мегара. Досить швидко береги Геллеспонту, Пропонтиди і Боспору Фракійського покрилися сіткою еллінських колоній на березі Боспору - протоки, яка вела в Чорне море. Іраномовні скіфи називали це море Ахиіайна - «Темне». Греки сприйняли цю назву як Аксинський Понт - «Негостинне море» (відсутність островів, вітри і бурі). Однак, вірячи в магію імен, вони стали вважати, що така назва не принесе їм нічого доброго. Крім того, скоро переконалися в багатствах моря і його узбережжя. Тому вони перейменували місцеву назву на нову - Евксинський Понт - «Гостинне море».

Але до початку колонізації Чорного моря греки колонізовували узбережжя проток Дарданелли (суч. - Геллеспонт), Пропонтида (суч. - Мармурове море) та Боспор (суч. - Босфор). Тут провідну роль грав Мілет, також один з найбільших і багатих грецьких міст. За переказами, Мілет вивів до 100 різних поселень і колоній. Великими грецькими колоніями Пропонтиди стали міста Кизик (756 р. до н. е.), Халкедон (685 р. до н. е.), Візантій (667 р. до н. е.). Особливу роль відігравало місто Візантій. Розташоване на Європейському узбережжі Боспору, воно, засноване як землеробська колонія, згодом перетвориться в один з найбільших торгівельних міст античної Греції.

Щодо колонізації Чорного моря, спочатку грецька експансія була спрямована вздовж малоазійського узбережжя. Найдавнішою з заснованих тут колоній була Сінопа. Відповідно до античної традиції, вона виникла в 812 р. до н. е. . на місці тубільного поселення, на березі кращої та зручної на південному узбережжі бухти. Звідси йшла давня дорога всередину країни, в Сарди і Вавилон. Близько 750 р. до н. е. сінопці заснували свою колонію - Трапезунт. Можна думати, що в основі Трапезунта сінопцям допомогла їх метрополія Мілет. У подальшому сторіччі мілетяни засновують тут ще ряд колоній, правда менш значних, ніж Сінопа. Це невеликі колонії Сесам і Кромни, що виникли на місці поселень, висхідних до епохи, попередньої грецької колонізації, потім Теос, який грав невелику роль, і Кітор. Сама Сінопа також заснувала ряд поселень - Керас, Котіору і кілька дрібніших.

Крім мілетян та інших іонійців, в колонізації Причорномор'я брали участь дорійці з Мегари. Ними були засновані Гераклея Понтійська на південному узбережжі Чорного моря, Месембрія і Каллатіс на західному узбережжі.

Поступове просування на північ супроводжувалося колонізацією фракійського узбережжя. «Переселення паросців на о-в Фасос. До вас, змученим нуждою, мова, про громадяни, моя. Кинути морське життя, і Парос, і смоковниці його. Життя колоністів на Фасосі. Немов скорботи всієї Еллади в нашому Фасосі зійшлися. Як осла хребет Порослий дикими лісом, він здіймається… Непоказний край, немилий і непогідного… Не те, що край, де плещуть хвилі Сіріс…»

Освоєння греками Західного Причорномор'я почалося значно пізніше, ніж Південного - з середини VII ст. до н. е.. Місцеве населення - фракійці були відомі грекам дуже давно і увійшли в грецьку міфологію. В епоху проникнення греків на чорноморське узбережжя Фракії місцеві племена знаходилися на стадії розкладання родового ладу. Основним заняттям їх були скотарство і землеробство, розвиток отримали ремесла, зокрема металургія. Більшість міст Причорномор'я заклав Мілет. Рухаючись вздовж західного узбережжя Евксинського Понта, мілетяни заснували Аполлонію, Одес, Істрію і з'явилися в Північному Причорномор'ї.

Колонізація північних берегів Понта Евксинського протікала в три етапи. На ранньому етапі ( середина VII ст. до н. е. ) засновується одне поселення - Борисфеніда на о. Березань поблизу Дніпро-Бузького лиману. Рубіж VII-VI і перша половина VI ст. до н. е. характеризуються масовим освоєнням греками узбережжя. У цей час виникають апойїки: Ольвія, Пантікапей, Німфей, Мірмекій, Гермонасса, Кепи. У другій половині VI ст. до н. е., На завершальному етапі виникали великі колонії: Тіра, Ніконій, Керкінітіда, ранній Херсонес, Феодосія, Тірітака, Фанагорія, Анапське поселення і ряд дрібніших центрів.

Краще познайомившись з місцевими умовами, греки перебралися і на материк. В гирлі р. . Гіпаніса (Південного Бугу) на самому початку VI ст. до н.е. з'явилося місто Ольвія («Щаслива»), а навколо нього виникли інші поселення. На захід від Ольвії було створене місто Тіра в гирлі однойменної річки (суч. Дністер).

Іншим вогнищем грецької колонізації був Боспор Кіммерійський (Керченська протока ). Сюди греки, мабуть, проникли в останні десятиліття VII в . до н.е. Тут було засновано місто Пантікапей (сучас. Керч), що став найбільшим еллінським містом Східної Тавриди і Тамані. У VI ст.. до н. е., на кримському березі з'явилися Мірмекій, Німфей, Феодосія, а на кавказькому (за грецькими уявленнями, азіатському) березі - Фанагорія, Кепи, Гермонасса, Горгіппія. Близько 480 р. до н. е.. всі ці міста об'єдналися в Боспорське царство зі столицею в Пантікапеї Боспоріти проникли і в Меотидське (нині Азовське) море і в його північно-східному кутку в гирлі р.. Танаїс (Дон) заснували поселення, що стало найдальшої північно-східною колонією греків.

Єдиною дорійською колонією на північночорноморського узбережжі був Херсонес, заснований переселенцями з мегарської колонії Гераклеї Понтійської в V ст. Він був розташований в 3 кілометрах від нинішнього Севастополя, на скелястому півострові між Пісочною і Карантинною бухтами. Не виключена можливість, що до вторгнення гераклійських колоністів на цьому місці існувало невелике іонійське поселення.

У подальшому розвитку північночорноморських колоній греків поряд із землеробством і місцевим ремеслом дуже важливу роль починає грати торгівля . У VI ст. потреба в причорноморському сировину і особливо хлібі відчувалася вже багатьма грецькими містами. Грецькі ремісники також потребували ринку збуту для своєї продукції. Таким чином, в VI ст. грецькі колонії на узбережжях Чорного моря, зокрема північночорноморського, набувають виняткового значення в економічному житті Греції. Вони стають постачальниками сировини, хліба та робочої сили - рабів. Від їх діяльності залежить матеріальний добробут багатьох грецьких міст.

Отже, можна зробити висновок, що на відміну від західного напряму колонізації, південний відзначався особливістю колонії Навкратіс в Єгипті. На відміну від другої південної колонії - Кірени, Навкратіс мав статус торгівельної факторії і був вигідний Єгипту торгівлею та грецькими найманцями, які допомогли Саїсській династії скинути Ассирійське поневолення. Північно-східний проходив спокійніше і не греки не відчували конкуренції з боку інших цивілізацій (так як Карфаген на Заході). До того ж, колоністам вдалося досягнути компромісу з місцевими племенами - фракійцями, скіфами та ін. В цьому аспекті налагоджувались торгівельні відносини, які були вигідними як для колоній, так й для племен. Таким чином зумівши забезпечити не лише себе, а й метрополії хлібом. І в майбутньому стати важливими союзники грецьких міст-полісів.

Висновки

Колонізація зробила великий вплив на всі сфери життя грецького суспільства. Вона сприяла зміцненню і розвитку рабовласницького способу виробництва, остаточного відокремлення ремесла від сільського господарства, розширення обміну між грецькими містами. Остаточного утвердження товарно-грошових відносин та торгівлі, що в майбутньому відігравало важливу роль в античному суспільстві. Метрополії встановили жваві торговельні відносини з колоніями, а через них і з негрецьким (варварським) світом. Колонії, особливо в перший час, не могли обійтися без метрополій, а метрополії потребували колоніях як в ринках збуту виробів свого ремесла.

Цілий ряд людей, яких «кращі» люди в місті, аристократи, вважали паріями і які самі на себе дивилися як на людей другого сорту, стали володіти великими багатствами і поставили в залежність від себе багато співгромадян, завдяки чому придбали вплив у державі. Грецькі міста гомерівської епохи зазвичай лежали в декількох кілометрах від морського берега; тепер на березі моря біля цих міст виростають великі торгові селища з гаванню для суден і ринком.

Багато грецьких міст-колоній стали провідними центрами античної цивілізації і вирішували долю цілих регіонів. Так, наприклад Сіракузи стали основним конкурентом Карфагену за торгівельну боротьбу в Середземномор'ї. А Пантікапей став столицею потужного державного утворення - Боспорського Царства. Велика кількість міст-колоній принесли цивілізаційні блага в регіони, де ще тривав первісно-общинний лад. Варвари та греки жваво обмінювалися товарами, що в майбутньому призвело до розкладу цього ладу в цих регіонах.

Колонії стали найважливішими джерелами сировини для ремісничого виробництва, що стимулювало прискорене розвиток міст Греції. У результаті Великої грецької колонізації весь регіон Середземномор'я і Причорномор'я стає єдиної економічної макросистемою, центром якої була Греція. З варварської периферії до Греції ввозилися дешеві товари: зерно, солона риба, руди металів, ліс, шкіри та інші види продовольства і сировини, а також раби. З грецьких полісів у колонії (а через них до варварів) відправлялися дорогі товари: оливкова олія, високоякісне вино, розписна кераміка, різноманітне озброєння, ювелірні прикраси, парфумерія та багато іншого.

Колонізація значно розширила кругозір греків, налагодила контакти з різними народами, що сприяло інтенсивному розвитку грецької культури. Греція стала однією з провідних цивілізацій античного світу.

грецький колонізація метрополія ремісничий

Список використаних джерел та літератури

1. Архилох, отрывки. Колонизация греками о-ва Фракийского побережья / Хрестоматия по истории Древней Греции / под. ред. Д.П. Каллистова. М., Мысль. 1964. - С. 93.

2. Балух В. О. Історія античної цивілізації: У 3-х т. - Т.1. Стародавня Греція: Підручник. - Чернівці: ТОВ Видавництво «Наші книги», 2007. - 656 с.

3. Геродот. Історія: в дев'яти книгах; Ред. П. П. Толочко ; АН України. Ін-т археології. - Київ : Наукова думка, 1993. - 576 с.

4. Греческие наемники в войсках Псамметиха II (594--589 гг. до н. э.) Надписи, вырезанные греческими наемниками на левой ноге ко¬лоссальной статуи египетского фараона Рамсеса II / Хрестоматия по истории Древней Греции / под. ред. Д.П. Каллистова. М., Мысль. 1964. - С. 95 - 96

5. Дьяконов И. М. История древнего мира. Под ред. И. М. Дьяконова, В. Д. Нероновой, И. С. Свенцицкой. Изд. 3-е, исправленное и дополненное. М.: Наука: Главная редакция восточной литературы издательства, 1989. [Кн. 1.] Ранняя древность. Отв. ред. И. М. Дьяконов. - 470 с.

6. История Европы. Т. 1. Древняя Европа. - М.; Наука, 1988. - 704 с.

7. Кембриджская история древнего мира. Том III, часть 3. Расширение греческого мира. VIII-VI века до н. э. Под ред. Дж. Бордмэна и Н.-Дж.-Л. Хэммонда. Пер. с англ., подготов. текста, предисловие, примечания А. В. Зайкова. М., 2007. - 653 с.

8. Колобова К. М. К вопросу о причинах греческой колонизации VIII-- VII вв. до н. э. / Из истории раннегреческого общества: о. Родос IX-VII вв. до н.э. Ленинград: Издательство Ленинградского государственного ордена Ленина университета имени А.А. Жданова, 1951. - 339 с.

9. Кузык Б.Н., Яковец Ю.В. Цивилизации: теория, история, диалог, будущее / Б.Н. Кузык, Ю.В. Яковец; Авт. вступ. ст. А.Д. Некипелов. -- М.: Институт экономических стратегий. Т. III: Северное Причерноморье --пространство взаимодействия цивилизаций / Б.Н. Кузык, Ю.В. Яковец; Науч. ред., авт. предисл. В.И. Гуляев. -- М.: Институт экономических стратегий, 2008. - 908 с.

10. Кузищин В.И. История Древней Греции: Учеб./Ю.В. Андреев, Г.А. Кошеленко, В.И. Кузищин, Л.П. Маринович; Под ред. В.И. Кузищина. -- 3-е изд., перераб. и доп. -- М.: Высш. шк., 2003. - 399 с.

11. Лісовий І. А. Античний світ у термінах, іменах і назвах : Довідник з історії та культури Стародавньої Греції та Риму / І. А. Лісовий . - К.: Вища школа, 1988 . - 200 с.

12. Лурье С. Я. История Греции/Сост., авт. вступ. статьи Э.Д.Фролов.-- СПб.: Издательство С.-Петербургского ун-та. 1993. - 680 с.

13. Паневин К.В История Древней Греции сост. Паневин К.В. - СПб. : Полигон, 1999. - 639 с.

14. Сергеев В. С. История Древней Греции Москва: Издательство Восточной Литературы, 1963. - 531 с.

15. Страбон IV, I. 4 / География в 17 книгах / Перев. Г.А.Стратановского: М.: Наука, 1964. - 957 с.

16. Фукидид, История, І, 12, 4 - 14,1 / Хрестоматия по истории Древней Греции / под. ред. Д.П. Каллистова. М., Мысль. 1964. - С. 91-92.

17. Фукидид История. VI. 3. 2. Изд. подгот. Г. А. Стратановский и др.; [Примеч. Г. А. Стратановского]. Л. : Наука, 1981. - 543 с.

Размещено на Allbest.ru