Грецька цивілізація в Північному Причорномор’ї

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

з історії України

на тему: «Грецька цивілізація в Північному Причорномор'ї»

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

1.1 Аналіз свідчень давніх авторів

1.2 Аналіз праць сучасних науковців

1.3 Міфи про маловідомий Північнопричорноморський край

РОЗДІЛ 2. ОРГАНІЗАЦІЯ ГРЕЦЬКОГО КОЛОНІЗАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ

2.1 Причини грецької колонізації

2.2 Характеристика колонізаційного процесу

2.3 Періодизація грецького періоду історії античних держав

РОЗДІЛ 3. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОЛОНІЙ

3.1 Перші грецькі поселення на території України

3.2 Політичний та соціально-економічний устрій колоній

3.3 Культура

3.4 Значення колонізації греками Північного Причорномор'я

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

грецький колонізація причорномор'я

Античні міста Північного Причорномор'я - міста, що виникли в ході грецької колонізації на північному березі Чорного моря в VIІ -VІ ст. до н.е. Початок дослідження їх припадає на кінець XVIII ст. Воно здійснювалося на основі археологічних пам'яток - артефактів і свідченнях давніх авторів. За цей довгий час було відкрито багато античних поселень, деяким із яких судилося зникнути назавжди, велику кількість матеріальних предметів, які складають сучасні наукові колекції музеїв і розкривають проблеми, пов'язані із соціально-економічним, політичним і культурним розвитком грецького населення, було написано безліч наукових праць, з метою ознайомлення фахівців і найширшого кола читачів України й інших країн з пам'ятками античної культури Північного Причорномор'я. Але на сучасному етапі розвитку науки інтерес у дослідженні античності, а саме на території України, у Північному Причорномор'ї, не зменшується, а набирає обертів. З'являються нові білі плями у історії античних міст-держав, які стосуються різних сфер життя людей і привертають увагу не лише науковців України, а й Російської Федерації, США, Польщі, а також широке коло людей, які цікавляться неосяжною й багатогранною історією стародавніх Греції та Риму, маленькою складовою частинкою якої є історія Північного Причорномор'я.

Мета дослідження: проаналізувати особливості грецької цивілізації у Північному Причорномор'ї та вплив на неї сусідніх народів.

Завдання дослідження:

1) визначити основні причини Великої грецької колонізації та місце в ній Північного Причорномор'я;

2) охарактеризувати стан дослідження проблеми античних міст-держав у Північному Причорномор'ї на сучасному етапі розвитку історичної науки;

3) розкрити значення колонізації греками Північного Причорномор'я.

Об'єктом дослідження є грецькі колонії у Північному Причорномор'ї.

Предмет дослідження: грецька цивілізація в Північному Причорномор'ї.

Географічні межі охоплюють територію Північного Причорномор'я, материкової Греції і грецької частин Малої Азії.

Хронологічні межі: друга половина VII до н.е. (час заснування першого полісу-колонії) - середина І ст. до н.е. (входження грецьких колоній до складу римської провінції - Нижньої Мезії).

РОЗДІЛ 1. Огляд літератури та джерел

1.1 Аналіз свідчень давніх авторів

Давно відомо, що будь-яке свідоцтво літературних джерел про ту чи іншу подію давньої історії має для дослідника першочергове значення. Його цінність підвищується, якщо воно йде від сучасника чи безпосереднього учасника подій. Якщо ж свідчення такого джерела підтверджуються ще й археологічними знахідками чи даними епіграфіки, то важливість свідчення взагалі важко переоцінити.

Античні письменники проявили великий інтерес до місцевого населення Північного Причорномор'я, але історія грецьких причорноморських міст звертала їх увагу лише епізодично, головним чином у зв'язку з певною ситуацією власне грецької історії. Так, наприклад, Плутарх в біографії Перікла повідомляє про його експедиції на Чорне море в 444 р. до н.е. Короткі свідчення про царів і правителів Боспору повідомляє Діодор Сицилійський, використовуючи (на думку багатьох вчених) працю якогось невідомого нам місцевого боспорського історика. Ряд цікавих, хоча і не зовсім достовірних епізодів з історії Боспора можна знайти в «Військових хитрощах» Поліена. Але в цілому стан джерел не дає можливості відтворити історію Північного Причорномор'я з тією повнотою, з якою це можна зробити для основних центрів Греції.

Є фрагментарні свідчення, які дають можливість відтворити окремі факти чи проливають світло на суспільні відносини. Нажаль, праці місцевих істориків, уродженців причорноморських міст, не дійшли до нас, хоча такі історики, без сумнівів, були: надпис зберіг ім'я одного з них, історика Херсонесу, Сіріска, сина Геракліта.

Цінними є праці античних географів, серед них на першому місці стоїть «Географія» Страбона. Страбон - знаменитий грецький географ, сучасник виникнення Римської імперії і кінця епохи еллінізму. Географія як наука для нього була наукою практичною, мета якої - користь для правителів, тому він підкреслював, що при написанні своєї «Географії» він мав на увазі «державні інтереси і користь народу». В 7 із 17 книг Страбон говорить, про «країну аж до приморських областей між Борисфеном і гирлом Меотиди». Цінність цього джерела велика, так як автор при створенні своєї праці використовував не лише власні спостереження, а й твори своїх попередників, які жили задовго до нього, таких як Неоптолем, Гіпсікрат, Ератосфен та ін. Він говорить про міста та невеликі поселення, детально описує клімат, природні умови, рослинний і тваринний світ, місцевість, надаючи у цифрах відстані між об'єктами . Він не прагне до причинного пояснення явищ і до теоретичних побудов і гіпотез, замість пояснень у нього лише констатація фактів і явищ. Дані Страбона доповнюють так звані Періпли Понта Евксинського - особливі путівники по Чорному морю, які широко були поширені в античній географічній літературі.

Особливе місце серед праць античних авторів посідає «Історія» Геродота із Галікарнасса. Залишається невідомим, чи міг відвідати Північне Причорномор'я та місто Ольвію, чи він просто переказував повідомлення своїх грекомовних інформаторів. Прямих вказівок про його знайомство з цими далекими краями ми не знаходимо в його творі, а деякі моменти свідчать скоріше про поверхову обізнаність, ніж про справжнє знайомство. Четверта книга («Мельпомена») із дев'яти, а точніше, її перша половина, присвячена Східній Європі дослов'янської епохи, - про скіфів та їхню країну, різні версії походження скіфів, сусідні зі скіфами племена. Подається географічний опис Азії та Європи. Розповідається про карну експедицію Дарія проти скіфів і звичаї таврів, агатирсів, неврів, андрофагів, меланхленів (меланхлайнів), будинів, савроматів, про просування персів у Скіфії. Таким чином, із праці «батька історії» ми можемо отримати відомості про землі, на яких оселилися греки-переселенці і про їх сусідів, культура яких значно вплинула на еллінів. Його продовжувачами стали Фукідід (бл. 460-399 рр. до н. е) і Ксенофонт (бл. 430-354 рр. до н.е.), але, на відміну від Геродота, їхня увага була зосереджена лише на політичних подіях.

Для доповнення творів Геродота вчені часто використовують трактат славетного грецького лікаря і реформатора медицини Гіппократа «Про повітря, води й місцевості». В його праці міститься чимало згадок про Скіфію. Відповідні клімату, за Гіппократом, не лише рослинність і тваринний світ, а й людність цієї місцевості. Він досить докладно розповідає про «довгоголовий» народ і природу їх зовнішнього вигляду, згадує плем'я савроматів та степових скіфів, що ведуть кочовий спосіб життя. Взагалі ж він описує природні умови території, звичаї народів, які на ній проживали, їх зовнішність, та пов'язані з цим особливості їх організму. Хоча його свідчення і не завжди достовірні та інколи суперечать одне одному, але є надзвичайно важливими, для вивчення особливостей організму людей, які населяли південні території сучасної України, як реакцію на навколишнє середовище та спосіб життя.

Ще один давньогрецький історик - Діодор Сицилійський у своїй «Бібліотеці» наводить чимало фактів та оповідей щодо Північного Причорномор'я. Він спирається на попередній нагромаджений історичний та географічний набуток, але наводить і чимало оригінального матеріалу, що дозволяє припустити, що історик користувався також і скіфськими джерелами. Діодор повідомляє легенду про амазонок, про гіпербореїв з їхнім культом Аполлона та і життям взагалі, про Крим (Тавриду): культ Артеміди, релігійні обряди, царів і правителів, природні умови. Окремий інтерес становить викладення генеалогії та спадкоємності боспорських правителів.

Свідчення давніх авторів становлять важливу групу джерел для вивчення історії степової України. Насамперед це «Історія» Геродота. Крім нього деякі відомості залишили Страбон, Гіппократ, Діодор Сицилійський та ін. Для істориків вони становлять особливу цінність, бо без них дослідження нашої батьківщини були б не такими повними і майже неможливими.

1.2 Аналіз праць сучасних науковців

Складність роботи полягає в тому, що ми не маємо достатньої кількості суто історичних джерел, зокрема свідчень давніх авторів. Тому для відтворення певних подій, встановлення хронології, особливостей вірувань, повсякденного життя, торговельних та культурних зв'язків, занять населення, економічного розвитку вченими широко використовуються археологічні джерела, які суттєво доповнюють наявні писемні джерела та дозволяють усунути прогалини в сторінках історії.

У праці Крижицького С.Д., Зубара В.М., Русяєвої А.С. «Античні держави Північного Причорномор'я», досить докладно показано грецьку колонізацію та її причини; основні періоди та етапи загального історичного розвитку еллінської спільноти, а також розвиток та життя античних міст і держав до їхньої остаточної загибелі.

Скржинська М.В. у своїй праці «Будни и праздники Ольвии в VI -І ст. до н.е.» описує щоденне життя невеликого давньогрецького провінційного міста в Північному Причорномор'ї. Тут докладно показаний побут ольвіополітів, їх заняття, освіта, виховання, культура, свята, а також представлені ілюстрації, які повніше розкривають духовний світ населення Ольвії.

Саприкін С.Ю. у своїй статті «Боспорское царство: от тирании к эллинистической монархии» спираючись на останні розробки в області нумізматики, археології та епіграфіки намагається представити загальну концепцію розвитку Боспорського царства починаючи з архаїчного періоду (бл. 600-480 рр. до н.е.) і закінчуючи варваризацією суспільства (середина ІІІ ст. н.е.).

Наукові інтереси В.М. Зубаря зосереджені в області вивчення історії і культури античних держав Північного Причорномор'я, а особливо Боспорської держави, тому його статті «Утворення Боспорської держави», «Про так звану Боспорську війну» та «Виникнення воєнного та релігійного союзу грецьких міст Боспору Кіммерійського» присвячені саме цій темі. На основі археологічних та епіграфічних даних він намагається охопити всі аспекти політичного та релігійного життя населення Боспорської держави протягом античності.

Русяєва А.С. у своїй статті «К вопросу об основании ионийцами Ольвии» спираючись на свої професійні набутки, набутки своїх колег та на археологічні дані намагається показати актуальність дослідження цього питання і висвітлює, на основі ґрунтовного аналізу, своє бачення його вирішення.

Отже, останнім часом вчені-археологи провадять посилену роботу з вивчення Північного Причорномор'я. Завдяки їхній скрупульозній і копіткій праці тут накопичується ґрунтовна інформація про ті давні часи, коли процвітали міста, про їхніх мешканців, про економічне і громадське життя, а також про військову справу, про мистецтво і релігію. Спираючись на порівняно бідні писемні джерела та нові археологічні відкриття історики намагаються розкрити загадки античного періоду історії не лише Криму і України, а також і Європи в цілому.

1.3 Міфи про маловідомий Північно-причорноморський край

Стародавні греки вважали Причорномор'я окраїною Ойкумени - «дому людей». За їхньою уявою ця місцевість була розташована поблизу Аіда, за її межами лежав Океан - світ мертвих. Але для греків тут був не тільки поріг пекла, а й раю! Саме тут лежала країна, в якій жили гіпербореї - найщасливіший народ на планеті, яким не були відомі суперечності та усілякі неприємності. Смерть вони знаходили тоді, коли, поживши вдосталь, переситившись бенкетами та старечими лінощами, кидалися з якої-небудь скелі в море.

Жив тут ще один щасливий народ - тибарени, метою устремлінь яких були розваги та сміх - вони й вважали це найбільшим благом.

За давньогрецькими уявленнями, територію сучасної України заселяли численні екзотичні народи. Так, античні автори згадували народи лисих людей, людей з вивернутими назад ступнями, жінок, які зачаровували поглядом, і племена зовсім не міфологічних, а реальних людожерів. За повідомленням Геродота, агресивні скіфські племена, причому досить численні, харчувалися людським м'ясом [5, с. 239].

Північне Причорномор'я посідає значне місце у давньогрецьких міфах. Це стосується Геракла і його неодноразових відвідин Скіфії. Він мандрував цими територіями для здійснення своїх героїчних подвигів. Це міфи про Ахілла та його дружину Іфігенію на острові Левка (нині Зміїний) і про Ахіллів Дром (нині - Тендрівська коса). За уявленнями греків це був острів блаженних, де жили душі героїв. З цим островом пов'язані також міфи про Ахілла Понтарха - могутнє божество, - володаря Левки, покровителя Понту та його мореплавців. На Ахілловому Дромі було святилище Ахілла та священний гай, а назва Дром (дромос - місце, де відбуваються змагання з бігу), за однією з версій, походить від змагань, що їх влаштовував тут Ахілл із друзями на честь якоїсь перемоги на Понті Евксинському.

Ще за одним міфом про Іфігенію в Тавриді Артеміда перенесла її до свого храму, який був розташований на північному узбережжі Понту серед жорстокого племені таврів, і зробила її там своєю жрицею. Іфігенія мусила приносити у жертву Артеміді всіх іноземців, які потрапляли до таврів.

Існували також місцеві варіанти міфів, зокрема оповіді про амазонок - войовничих жінок, які, за Геродотом «… напавши на чоловіків - еллінів, які після перемоги на Термодонті відпливли на своїх кораблях із усіма полонянками, зарізали їх. Після цього вони віддалися на волю хвиль і вітру, так як не вміли поводитися з кораблями. І так вони прибули на Маєтідське озеро до Кремнів. А Кремни розташовані на землі вільних скіфів. Там амазонки, зійшовши з кораблів, пішли далі вглиб країни. Спершу, знайшовши там стайню коней, вони захопили їх і почали на конях грабувати скіфські господарства…

… Скіфи-чоловіки і амазонки перейшли ріку танаїд і пройшли ще на відстань трьох днів шляху від Танаїду на схід і три дні шляху на північ від Маєтідського озера. Коли вони прибули в край, де вони й тепер мешкають, там і оселилися. І відтоді і дотепер жінки савроматів живуть, як і за давніх часів, тобто і на полювання їздять увесь час верхи, і разом зі своїми чоловіками і без них, і на війну ходять, і одягаються так, як чоловіки» [5, с. 265].

Взагалі, античним народам Скіфія уявлялася містичною країною, заселеною чудовиськами та напівбогами. Тут міфічні герої жили пліч-о-пліч з людьми. Сюди, на узбережжя Чорного моря, греки влаштовували своїх античних героїв на постійне місце проживання. Одне слово, наша країна викликала в еллінів змішані почуття жаху, подиву й захоплення.

РОЗДІЛ 2. Організація грецького колонізаційного процесу

2.1 Причини грецької колонізації

На VIII ст. до н.е. грецьке населення складалося з трьох основних етнічних спільнот: еолійців, іонійців і дорійців. Кожна із них відрізнялася від іншої різним рівнем розвитку в усіх сферах життя суспільства. В соціально-економічному плані найбільш розвиненими виявилися іонійці, які проживали в Малій Азії. Найбільшими їхніми містами були Мілет і Ефес, з яких і були виведені перші колонії. Мілет був найбільшим містом Іонії. Він став метрополією рекордної кількості колоній. Одні давні автори нараховували їх 75, інші - навіть 90. Зараз неможливо встановити їх дійсну кількість, але точно можна сказати, що мілетяни заснували декілька десятків поселень, привертаючи увагу жителів інших іонійських міст [36, с. 10]. Процес заснування міст за межами Еллади, що розпочався в VIII ст. до н.е., отримав в науці назву Великої грецької колонізації. У своєму словнику Михальчук Петро Анастасійович це явище пояснює так: «колонізація - заселення вільної території на окраїнах власної країни, заснування поселень у залежній країні; перетворення незалежної країни на свою колонію шляхом військового, економічного та політичного поневолення» [24, с. 18].

Основними причинами колонізації були фактори соціально-економічного характеру, що укорінилися в рабовласницькому способі виробництва, і в повільному розвитку науки і техніки. Це ставило громадян полісу в залежність від конкретного кількісного співвідношення, яке не можна було перевищувати. І виходом із положення було виведення колоній.

По-перше, інтенсифікація грецької економіки, змушувала еллінів шукали ринки збуту для розширення на той час ремісничого виробництва і тому влаштовувалися на нових землях. Ремісники все більше потребували сировини, якої не вистачало на батьківщині, в першу чергу металів, і деякі колонії з'явилися в місцях, де можна було отримати необхідну сировину.

По-друге, важливою причиною створення колоній був процес класоутворення і соціальної диференціації грецького суспільства, що відбувався у VIII - VI ст. до н.е. Бідняки, які втратили свою землю чи потрапили в лапи лихварів, закабалені знаттю родичі, отримавши поразку в соціальній боротьбі представники різних соціальних груп шукали щастя і багатства на чужині, в новоутворених колоніях. Аристократія не заважала такому переселенню, бо в колонію йшли невдоволені, небезпечні для панування знаті елементи, політичні суперники. Разом з тим правлячим колам міст-метрополій було вигідно мати свої колонії, з якими встановлювалися взаємовигідні зв'язки, звідти отримували цінну сировину, а туди можна було збувати продукцію маєтків і ремісничих майстерень, за допомогою яких метрополії розширювали свій політичний вплив.

По-третє, переселення багато чисельного населення в колонії було б неможливим без загального зростання чисельності грецького населення. Греція VII - VII ст. до н.е. переживала свого роду демографічний вибух викликаний цілим рядом причин, до кінця не з'ясованих, але без сумніву однією з головних був бурний розвиток грецької економіки, яка створювала забагато продукції, що потребувала збуту, достатньої кількості сировини, робочої сили, щоб забезпечити деякі матеріальні вигоди.

Крім того, певну роль відігравав і зовнішньополітичний фактор: ворожі навали і розорення міст на прилеглих до них сільськогосподарських зонах змушували жителів іноді цілих полісів переселятися в інші місцевості.

Розглядаючи колонізацію VIII -VI ст. до н.е. як прояв постійно працюючого в старому світі закону народонаселення, не можна не відзначити деяку умовність виділення її в певний етап, до якого і відносять термін «грецька колонізація». Немає сумнівів, що колонізація VIII -VI ст. була продовженням більш давніх міграцій грецьких племен, привівши до утворення самих колоній. Фукідід, наприклад, говорячи про рухи грецьких племен, включає колонізацію VIII -VI ст. до н.е. в загальний ланцюг цих рухів. З ним перегукується Ісократ: « Приблизно в той же час варвари займали велику частину землі, а греки були замкнені на невеликій частині. Нестача землі примушувала їх ворогувати й воювати між собою. Наше місто не залишилося в стороні, бачачи як одні вмирають від голоду, а інші - в боях. Воно послало по містам полководців, які об'єднали і очолили потребуючих допомоги греків, отримали перемогу над варварами острова. Так врятували вони тих, хто залишився вдома, і тих хто пішов за ними. Одним вони залишили достатньо землі на батьківщині, для інших завоювали більше, ніж у них було: засновані ними колонії оперезали всю землю, яку ми тепер маємо. Це полегшило шлях тим містам, які пізніше наслідуючи наше місто, захотіли вивести колоністів: їм вже було непотрібно ризикувати життям при захопленні земель: вони заселяли територію, вже завойовану» [15, с. 224].

Отже, грецька колонізація у різний час і у різних місцях була викликана різними причинами: війнами, класовою диференціацією суспільства та боротьбою між різними верствами населення, пошуком ринків збуту для високорозвиненого ремісничого виробництва греків, а також пошуком джерел сировини. Колонії у Північному Причорномор'ї були фактично периферією грецької цивілізації, яка відзначалась оригінальністю, будучи своєрідним поєднанням античності і «варварства», які гармонійно доповнювали один одного. Розвиток міст з пануванням грецької культури дав можливість дослідникам виділити певні етапи їх розвитку, які мали свої певні особливості.

2.2 Характеристика колонізаційного процесу

В VII - VI ст. до н.е. колонізаційний рух розвивався насамперед в напрямках, що були підготовлені доколонізаційними зв'язками греків, які відносяться до мікенської і домікенської епохи. Ці зв'язки спочатку виливались у форму міжплемінного обміну; окремі речі, переходячи з рук одного племені до другого, іноді були віддалені тисячами кілометрів від місця свого походження. Подальший розвиток цих зносин привів до встановлення більш міцних форм майнових відносин. Стародавня торгівля мала, проте, спорадичний характер, часто переплітаючись з морським грабежем. З подальшим розвитком продуктивних сил і переходом до військової демократії ці мінові зносини, все ще не мали систематичного характеру. Проте мінові зв'язки, які встановились тоді, відіграли потім, в час розвитку грецької колонізації свою роль, а саме, грецькі колоністи оселилися спочатку саме в тих місцях, які були охоплені цими зв'язками.

Поліс, який вирішив заснувати нову колонію, здійснював набір колоністів. Звичайно знаходилися люди, які бажали випробувати долю на новому місці. Але якщо їх було замало, то доводилося кидати жереб чи навіть в обов'язковому порядку здійснювати набір серед усіх жителів. До них часто приєднувалися люди з інших міст. Таким чином формувався загін, готовий відправитися в експедицію. Чисельність його була не дуже велика, від 150 до 1000 чоловік. Очолювала колоністів спеціально призначена, всіма шанована людина із давнього знатного роду. За її іменем нерідко називали новоутворене місто. Перед відправкою експедиції було прийнято звертатися за порадою до божества. Частіше за все для цього використовувалося святилище Аполлона в Дельфах, де знаходився оракул - спеціальне місце, в якому можна було отримати пророцтво бога і його відповідь на задане питання. Аполлон, устами своїх жерців, радив колоністам, коли краще вирушати в путь і де обирати місце для нового поселення.

Особливу увагу приділяли колонізатори вибору нового місця для проживання, обов'язковою умовою при цьому були наявність родючої землі, зручних гаваней, джерел прісної води, а також стабільна політична атмосфера.

Велика грецька колонізація охопила Північне Причорномор'я в останню чергу. І це не дивно, бо Крим і прилеглі до нього території вважалися греками незвіданими і холодними землями, які були заселені дикими племенами. Однак відважні купці-мореплавці, просуваючись вздовж берегів моря не просто так названого ними Понтом Авксинським («негостинним морем»), досягали інколи його північного узбережжя і вступали в контакти з варварами, які проживали в тих місцях. За ними і направився потік переселенців. Страбон в своїй «Географії» говорить: «… в те времена это море было недоступно для плавання и называлось Негостеприимным по причине бур и дикости живущих вокруг него племен, в особенности скифских, приносовших чужеземцев в жертву, питавшихся человеческим м'ясом и употреблявших черепа вместо чаш; впоследствии же оно названо было Гостеприимным, когда понтийцы основали города на его побережье…» [34, с. 273]. Тому пізніше Чорне море почало називатися Понтом Евксинським - «гостинним морем». Азовське море вони вважали озером Меотидою - «матір'ю Понту», Крим називали Таврикою, тобто країною таврів (?), які шанували биків (грецькою «таурос» - бик).

Форми організації колонізаційного потоку були різними. За існуючими літературними моделями, реконструйованими на ґрунті дослідження пам'яток епіграфіки та свідчень античних авторів, ще в метрополії призначався або обирався керівник загону переселенців - ойкіст. Прибувши на нове місце, колоністи розмежовували територію міста на ділянки для окремих громадян - ойкопедони, для громадських та адміністративних будівель, відводили десяту частину під культові центри тощо. Насамперед місто оточувалося захисними спорудами. Відбувалося також межування і сільської території, що належала місту, де кожний громадянин отримував свою частку. Зазвичай таке місто від самого початку набувало регулярної прямокутної системи планування.

Нові міста одразу ж ставали незалежними від метрополії, хоча й зберігали з нею культурні та економічні зв'язки. Поступово освоювалися і території між великими містами, а сільські поселення входили до сільськогосподарських округ, будучи цілком підпорядкованими містам. Древні колоністи культивували свої звичаї, дотримувалися своєї віри, культури й мови.

Проте колонізація могла мати і стихійний характер, коли переселенці не мали чіткої організації і переселялися на нові місця невеличкими колективами. Серед північно причорноморських міст лише Херсонес був детально розпланований, тому це дає підстави вважати, що колонізація мала переважно стихійний характер. Це пояснюється і соціальним складом переселенців, велику частину яких становили звичайні сільські жителі, обезземелені на батьківщині. Звичайно, серед них були ремісники, рибалки, торговці, будівельники тощо, але, судячи з демографічних підрахунків, вчені зробили висновок, що селяни становили якщо не більшу, то значну частину населення колоній Північного Причорномор'я [21, с. 21].

Отже, колонізація Північного Причорномор'я була частиною так званої Великої Грецької колонізації VIII - VI ст. до н.е. і не являлася випадковим явищем. З давніх-давен грецьких мореплавців приваблювали безмежні степи, заселені кочовиками, з якими можна було вести торгівлю, родючі землі вздовж узбережжя, багаті на рибу річки Північного Причорномор'я. Внаслідок цього середземноморські греки мали значні відомості про природу та клімат узбережжя Чорного моря. Згодом із розвитком в Середземномор'ї античного суспільства, контакти двох регіонів посилюються, і нарешті відбувається масове переселення греків у Північне Причорномор'я. Сам же процес колонізації мав організований характер, так як формувався спочатку загін переселенців і обирався їх ватажок, а потім вони відправлялися до святилища чи храму за порадою божества.

2.3 Періодизація грецького періоду історії античних держав

Освоєння грецькими переселенцями узбережжя Північного Причорномор'я відбувалося поступово, в цілому в напрямі із заходу на схід. VI ст. до н.е. загалом було часом заснування більшості північно причорноморських держав. Кожна з них мала власну історію, але оскільки всі вони тісно взаємодіяли з античним світом, а також із варварським оточенням, в їхньому розвитку простежується багато спільного. Історія цих держав за абсолютного домінування в матеріальному і духовному житті колоністів еллінських традицій поділяється на три етапи: архаїчний, класичний та елліністичний, що охоплюють значний проміжок часу, який тривав від другої половини VI і приблизно до середини І ст. до н.е.

На архаїчному етапі (друга половина VI - початок Vст. до н.е.) на Півдні нинішньої України відбувається становлення держав, розбудова міст, яка полягала у будівництві храмів, формуванні агори; розпочинаються активні контакти з грецькими містами Східного Середземномор'я, зокрема Іонії, та острівними центрами: Родосом, Хіосом, Самосом та ін. Аналізуючи археологічні дані українські вчені (Зубар В.М., Крижицький С.Д. та ін) зробили висновок, що на даному етапі перед жителями новоутворених держав загроза з боку сусідніх кочових племен не поставала [21, с. 28]. Як доказ, вони наводять відсутність укріплень на перших грецьких поселеннях. Зароджуються ремесла, розвивається торгівля, виникає монетна справа.

На класичному етапі (початок V - друга третина IV ст. до н.е.) розпочинається поступовий розквіт держав, середземноморськими державами починає усвідомлюватися економічна значимість Північного Причорномор'я, його роль у постачанні метрополіям зерна, шкіри, рабів тощо, посилюються контакти з кочовиками та племенами Лісостепу. Активізується культурний розвиток міст-держав, помітну роль починає відігравати наука, література, мистецтво - зростає значення цих центрів у грецькому світі.

Елліністичний етап (остання третина IV - середина І ст. до н.е.) позначився максимальним економічним розвитком, піднесенням сільського господарства, ремесел, торгівлі, культури в цілому. Розвиваються міжнародні зв'язки, зокрема з Південним Понтом, Малою Азією, а також між самими північнопричорноморськими містами. Ці процеси вчені схильні пов'язувати з діяльністю Олександра Македонського, а саме з його східними походами, які призвели до синтезу східної і західної культур. Однак вже з другої половини ІІІ ст. до н.е. поступово назріває криза - скіфська агресія, пересування варварських племен у Нижньому Побужжі і Подніпров'ї, входження до складу римської провінції - Нижньої Мезії.

Отже, можна сказати, що в цей період своєї історії грецькі міста-держави у Північному Причорномор'ї досягли піку свого розвитку. На першому етапі своєї історії вони були сировинним придатком метрополій, а також головним постачальником харчових та сировинних ресурсів. Для другого етапу характерний активний розвиток всіх галузей матеріальної і духовної культури, і добрі відносини з сусідніми кочовими племенами. А третій етап характеризується самостійним виходом міст на міжнародну арену, початком занепаду грецької цивілізації у Північному Причорномор'ї, та переходом цих територій під владу Римської імперії.

РОЗДІЛ 3. Загальна характеристика колоній

3.1 Перші грецькі поселення на території України

З VII ст. до н.е. на узбережжі Чорного моря з'являються грецькі міста-держави - Тіра (сучасний Білгород-Дністровський), Ольвія (поблизу сучасного Миколаєва), Херсонес (біля Севастополя), Феодосія, Пантікапей (Керч), Фанагорія (Таманський півострів - Росія) та ін.

Перше давньогрецьке поселення в середині VII ст. до н.е. з'явилося поблизу північного узбережжя Чорного моря на острові Березань, що знаходиться недалеко від невеликого міста Очакова. Цей острів невеликий - 850х350 м в Чорному морі. Одним із ранніх свідчень присутності греків на Березані слугує фрагмент східно-грецької чаші середини VII ст. до н.е. і група ранніх хіоських амфор, а також окремі екземпляри хіоського та корінфського столового посуду, які були знайдені під час розкопок. Історія археологічних розкопок Бережанського поселення нараховує більше 100 років. Першими дослідниками Борисфена були Б.В. Фармаковський, Е.Р. фон Штерн, Р.А. Прендель, Г.Л.Складовський, В.В. Латишев. Після 1917 року розкопки проводились з перервами в 1924, 1927-1931, 1946 і 1947 рр., під керівництвом співробітника Одеського археологічного музею М.Ф. Болтенко. Посуд місцевого походження - ліпні глечики, банки і чаші - характерні для культур землеробського населення Лісостепової Скіфії і Північного Причорномор'я. Давньогрецька назва поселення - Борисфен. Поселення на Березані було утворене вихідцями із Мілета. Борисфен вважається найбільш раннім поселенням Північного Причорномор'я. припускається, що давній острів Березань був півостровом, який, так би мовити, замикав собою вхід у гирло двох великих річок - Буга і Дніпра. По цим двом морським дорогам давньогрецькі купці проникали вглиб материка. На острові знайдено велику кількість зернових ям, що свідчать про торгову направленість економіки поселення, однак пізніше тут виникає ремісниче виробництво і сільське господарство. В V ст. до н.е., коли з ростом могутності Ольвії Березань втрачає своє значення, її економіка набуває ремісничо-аграрного нахилу. Борисфен існував аж до ІІІ ст. н.е.

Недалеко від гирла Дунаю, знаходиться острів, який давні греки називали Левка, що значить «білий» (сучасна назва острова - Зміїний). Збереглися численні свідчення грецьких і римських авторів про існування в давнину на острові Левка святилища героя Троянської війни Ахілла, оспіваного в безсмертній поемі Гомера «Іліада». Ахілл користувався особливою популярністю в давній Греції. З початком Великої грецької колонізації і освоєння берегів Чорного моря вшанування Ахілла поширюється в Північному Причорномор'ї. Тут відомі святилища Ахілла на Тендрі, Кінбурнській косі, Тилігульському лимані. Одним із самих шанованих і відвідуваних був храм Ахілла, збудований на о. Левка в кінці VI ст. до н.е. і проіснував на острові аж до ІV ст. н.е. Таким чином, культ Ахілла на острові відправлявся майже 10 століть, що дає можливість стверджувати, що саме Левка була головним святилищем героя в Північному Причорномор'ї. Можливо, тут Ахілл шанувався головним чином як божество, пов'язане з підземним світом і мореплавством. Однак спочатку культ Ахілла з'явився не на о. Левка. Археологічні дані свідчать про те, що вихідною точкою поширення культу Ахілла в Північному Причорномор'ї був о. Березань, бо саме звідси почалося освоєння греками Північно-Західного Причорномор'я. Спочатку саме жителі Березані в VII - VI ст. до н.е. контролювали острів Левка і заснованим святилищем, що згодом стало головним місцем вшанування героя.

Серед грецьких міст-держав відрізнялося місто Ольвія (Ольбія), яке заснували вихідці із Мілету в гирлі Дніпро-Бузького лиману біля сучасного с. Тарутине Очаківського району Миколаївської області. Хронологічні рамки заснування Ольвії можна обмежити, з одного боку, 90-70-ми роками, коли на її території виникла невелика апойкія, спочатку названа Борисфеном, але, імовірно, самими колоністами іменована Мелітополем, і з іншого - 60-50-ми роками VI ст. до н.е., коли прибуття нової партії колоністів змінило всю ситуацію в нижньобузькому регіоні [29, с. 169]. Своїм розквітом вона виправдовувала своє ім'я, яке в перекладі з грецької означає «щаслива, благословенна». В античній літературній традиції її мешканців називали ольвіополітами або борисфенітами.

Перші десятиліття існування Ольвії пройшли мирно. Бо вона знаходилася на землях, де не було місцевого землеробського населення, а кочові скіфи лише починали освоювати північно причорноморські степи. Основними партнерами в торгівлі з місцевим населенням стали лісостепові племена, до яких вели водні шляхи по Гіпанісу і Борисфену (нині Південний Буг і Дніпро).

Отже, за археологічними даними на о. Березань виникло перше поселення греків у Північному Причорномор'ї, яке згодом переросло в місто, під назвою Ольвія, а на о. Левка було засновано святилище Ахіллу. Саме з часу виникнення поселень на цих островах вчені починають еллінську періодизацію історії Північного Причорномор'я.

3.2 Політичний та соціально-економічний устрій колоній

За словами давньогрецького філософа Платона греки розташовувалися навколо морів «як мурахи чи жаби навколо болота». Римський оратор Цицерон порівняв грецькі міста зі смужкою «підшитою до обширної тканини варварських полів» [36, с. 120].

Міста були добре укріпленими фортецями, у центрі яких розташовувалася агора, або ринкова площа. Тут не лише велася жвава торгівля, але і збиралися дорослі чоловіки, щоб поговорити про політику і культуру. Навколо агори знаходилися будівлі органів управління, храми, суди, гімназії, жертовники, священні гаї, державна скарбниця. Житло розміщувалося кварталами відповідно до плану. Поряд з містом знаходився цвинтар - некрополь. Міста оточувались міцними оборонними стінами з баштами. Грецькі міста були упорядкованими, мали спеціальні гідросистеми, в яких вода подавалась керамічним водопроводом, широкі вулиці завжди були чистими.

Більшість північнопричорноморських полісів була рабовласницькими демократичними або аристократичними республіками (лише Боспорська держава була монархією), де раби , жінки та іноземці не мали прав громадянства (лише за певні заслуги іноземці могли отримати певні права). Громадянство мали, як і на батьківщині, тільки вільні дорослі чоловіки. Найвищими органами законодавчої влади були народні збори («народ») і рада. В народних зборах брали участь лише повноправні громадяни, які вирішували питання зовнішньої політики, оборони, грошового обігу, забезпечення населення продовольством, надання привілеїв купцям, громадянських прав деяким особам тощо. Рада готувала ті або інші питання до розгляду на зборах, контролювала дії виконавчої влади, перевіряла ділові якості кандидатів на державні посади. Виконавча влада складалась з різних колегій - магістратур або окремих службових осіб - магістратів. Звичайно найбільшими правами користувалися колегії архонтів, які скликали народні збори, керували іншими колегіями, стежили за станом фінансів. Існували спеціальні колегії, котрі займалися виключно фінансовими або військовими справами (колегія стратегів), торгівлею (колегія агораномів), благоустроєм міста (колегія астиномів) та ін. Окремі магістрати керували конкретними міськими закладами (гімнасіархи, глашатаї, секретарі, жерці тощо).Діяли й судові установи, що складалися з кількох відділів. У судочинстві брали участь судді, свідки, обвинувачі.

Молодь, перед тим як одержати громадянство, складала урочисту присягу на вірність колонії та її законам. Одним із найважливіших обов'язків громадянина поліса була оборона його від ворогів. Вояками ставали всі дорослі чоловіки. В пізніші часи міста набирали військо з найманців: греків, фракійців, скіфів. Озброєння колоністів залишилось грецьким, але військова тактика змінилася, пристосувавшись до бою з кіннотою.

На час заснування античних північнопричорноморських міст етнічний субстрат становили греки - переселенці з Малої Азії, Аттіки, Гераклеї Понтійської. Протягом всього грецького періоду греки становили абсолютну більшість населення колоній, не зважаючи на те, що кількість населення зростала, і сюди переселялося місцеве варварське населення.

Соціальна структура держав Північного Причорномор'я була досить різноманітною. Крім громадян та рабів, існувало багато категорій вільних та залежних або напівзалежних людей, які могли вільно працювати в різних сферах життя полісу. Наприклад, у сфері торгівлі могли брати участь як повноправні громадяни, так і економічно залежні особи. В сільському ж господарстві, де землею володіла тільки держава або її громадяни, особисто вільні могли бути тільки економічно залежними. Тут були відсутні численні групи державних рабів. Соціальний статус не завжди відповідав матеріальному становищу - могли бути багаті вільновідпущеники й бідні природні (ті, які походили від засновників колоній) громадяни. Соціальним статусом зумовлювалася й можливість брати участь у роботі тих чи інших державних структур.

Греки перейшли на територію сучасної України через нестачу у Греції посівних площ. Тут вони займалися, як і вдома, хліборобством - сіяли пшеницю, ячмінь, просо, жито, займалися садівництвом (вирощували груші, яблука, фігове дерево, волоський горіх) і виноградарством, скотарством, рибним промислом, добуванням солі. Були розвинуті різноманітні ремесла: металургія і ковальство, гутництво, ткацтво, чинбарство і кушнірство, гончарство.

Чи не перше місце в житті колоністів посідала торгівля з метрополією та з іншими грецькими містами, з місцевими племенами. Місцевим племенам греки продавали грецьке вино і оливкову олію, грецьку тканину і різноманітні прикраси, чудові вироби із золота і срібла, художній, розписний грецький посуд, а від них отримували хліб і шкури, різноманітні хутра, льон, вовну, мед, віск, невільників, і відвозили все це на продаж у грецькі краї. Вони їздили зі своїми товарами далеко вглибину краю, і різні грецькі вироби проникали далеко на північ: в сучасних Київській, Полтавській, Харківській областях часто можна зустріти в курганах монети із чорноморських колоній, грецький глиняний посуд для вина і оливкової олії, грецькі вази і різноманітні вироби із золота і срібла роботи грецьких майстрів. З цими товарами проникала в прибережні краї і грецька майстерність. Племена, які жили тут, разом з товарами переймали і різноманітні знання від греків, великих майстрів того часу, - навіть переймали їх звичаї та обряди [7, с. 17].

Кожна колонія карбувала свою монету. На початку колонізації греки Малої Азії ще не знали карбованої монети. Учені довели, що найдавніші монети відливалися переважно з електру (сплаву золота і срібла), а в Північно-Західному Причорномор'ї найдавніші монети виготовляли із бронзи (сплаву міді з оловом). Покровителем іонійців, які заснували більшість грецьких поселень на теренах Південної України, був Аполлон Дельфіній. Тому не випадково в Ольвії спершу почали виготовляти бронзових дельфінчиків, які, власне, ще не були монетами, але вже виконували функцію не лише оберегів, а й грошей. Згодом ольвіополіти почали відливати великі бронзові монети - аси - трьох номіналів із зображенням сови. Карбування монет в Пантікапеї розпочалося близько 530-520 рр. до н.е. Виявлені цікаві зразки монет, що виготовлялися не лише державою, а й храмом Аполлона Лікаря. Цей факт пов'язаний з діяльністю представників знатного мілетського роду Археанактидів, які стали спадкоємними жерцями цього храму. Останній із них випустив монету із зображенням скальпа лева. Монети карбувалися також у деяких полісах (Німфея, Феодосія, Тіра та ін.). серед них є чудові зразки бронзових (халки, тетрахалки), срібних (драхми, дидрахми, тетрадрахми) та золотих (стратери) монет. Їх зміст і форма несуть відбиток впливів політичних, економічних та соціальних історичних умов розвитку античних міст Північного Причорномор'я.

Отже, античні міста-держави Північного Причорномор'я мали чіткий політичний устрій і соціальний лад. В економічному плані інтенсивними темпами розвивалося сільське господарство, ремесла і торгівлі, що сприяло існуванню тісних взаємин між самими містами-державами та метрополією. Все міцнішими ставали стосунки з місцевими племенами - скіфами, праслов'янами і фракійцями. Взагалі - підвищується авторитет міст-держав Північного Причорномор'я на міжнародній арені, доказом чого є випуск власної монети більшістю держав.

3.3 Культура

За своє багатовікове існування античні держави, засновані греками, досягли значного розвитку в державотворенні та зовнішній політиці, економіці й торгівлі, культурі, мистецтві й побуті. Населення грецьких міст-полісів не тільки зберігало засади й традиції метрополії, а й позитивно впливали на сусідні племена - скіфів, таврів, мешканців лісостепу, сарматів тощо. Внаслідок взаємодії еллінів та місцевих племен відбувався культурний поступ та взаємозбагачення народів, які населяли територію сучасної України.

Духовна культура, мистецтво і релігія античних міст-полісів Північного Причорномор'я відповідали традиціям античних полісів материкової Греції. Характерною рисою релігійних вірувань переселенців був політеїзм - шанування багатьох божеств, які уособлювали різні явища й сили природи. До їх пантеону входили Зевс, Афіна, Аполлон, Арес, Артеміда, Деметра, її дочка Персе фона, Діоніс, Кібела та інші боги. З часом до релігійних культів античних міст-полісів проникають елементи релігійних вірувань місцевих племен. Ряд основних божеств у тих і інших мали аналогічні функції. Про це повідомляє Геродот, який порівнює найшановнішого скіфського бога Папая із Зевсом, богиню Табіті - з Бестією, бога війни називає Ареєм [5, с. 249].

Віра в силу божеств і поклоніння їм, відправлення певних обрядів у взаємозв'язку з їх культами, а також різними віруваннями, в яких особливе значення надавалося поховальному ритуалу, становило невід'ємну складову життя кожної людини.

Античні держави Північного Причорномор'я приділяли чималу увагу вихованню та освіті. Упродовж усієї історії їх існування пріоритетною тут була еллінська мова і писемність з її різними діалектами. Оскільки більшість міст, крім Херсонеса, засновувалися іонійськими еллінами, в них переважав іонійський діалект. У Херсонесі розмовляли на дорійському. Разом з тим створили умови для збагачення рідної мови. Особливо цей словниковий запас поповнився скіфськими, сарматськими словами, топонімами, етнонімами, іменами тощо.

Численні епіграфічні джерела засвідчують, що багато жителів міст і сільських поселень знали грамоту, вміли писати й читати. До нашого часу дійшло багато пам'яток офіційної лапідарної (кам'яної) епіграфіки - написів, вирізьблених на кам'яних плитах, що містили державні закони, декрети, угоди тощо. Судячи з великої кількості графіті на уламках посуду, стилів, можна зробити висновок, що писемність і освіта були найбільш важливими сторонами культурного життя населення цього регіону [22, с. 136].

В античних державах архітектурна традиція існувала практично ціле тисячоліття. Надбанням античного будівництва стала розробка прямокутного планування міст. Житлові будинки об'єднувалися в квартали, вулиці перетиналися під прямим кутом, дороги мостили дрібним каменем, а вздовж доріг прокладали водостоки. Однією з найважливіших особливостей містобудування була наявність великої кількості колонад різного призначення - стої, портики храмів. Створювали й декоративні прикраси суто функціональних споруд - міські брами, водорозбірні фонтани тощо.

Міста оточували фортечними мурами та вежами. У них формували майдани чіткої квартальної структури, зводили споруди адміністративного та громадського призначення - гімназії, театри, будинки різних магістратур тощо. У цілому для значних міст була типовою тричленна топографічна схема розташування: верхнє місто, нижнє біля гавані та схили, що з'єднували їх.

Пластичне мистецтво також відігравало важливу роль у житті північно причорноморських держав. Скульптури прикрашали храми, палаци і житло, їх встановлювали на могилах. Основним матеріалом для скульптур був привезений мармур, місцевий вапняк. Скульптуру завжди фарбували. Розписували брови, очі, губи, волосся і одяг. Фарбу брали воскову і мінеральну, а особливо червону, яка була дуже стійкою [22, с. 139].

Мистецько-естетичне начало відіграло значну роль у духовному світогляді населення північнопричорноморських міст. Якщо за художнім рівнем виконання вони і поступалися мистецтву великих культурних центрів Еллади, то в ідейному продовжували грецькі традиції звеличення людини. Провідне місце в розвитку образотворчого мистецтва належало живопису. Пов'язаний з архітектурою, він найчастіше був декоративним.

Великого значення у грецькому суспільстві надавалося музиці. З дитячих років елліни не лише слухали музику й співи, а й самі навчалися гри на лірі й флейті, тому що це не входило до шкільної програми. Сольний і хоровий спів був обов'язковим під час багатьох релігійних свят, пісні звучали під час весільного обряду, вдома, у колі друзів.

Отже, можна говорити, що греки-переселенці послідовно у своєму культурному розвитку наслідували еллінів, використовуючи їх здобутки у різних галузях матеріальної та духовної культури. Переселенцям була властива освіченість, любов до спорту та мистецтва, вони наслідували звичаї та вірування жителів материкової Греції. Але все ж у культурному розвитку держав Північного Причорномор'я були певні особливості, що були пов'язані з географічним положенням: сусідство з кочовими племенами - скіфами, савроматами, таврами та ін., і розселення на території поєднання Східної та Західної культур. Особливо це було помітно в ідеології населення, коли поряд із збереженням грецьких культів з'являлися культи синкретичних божеств, притаманних східним релігійним системам, грецька мова була поповнена місцевими словами.

3.4 Значення колонізації греками Північного Причорномор'я

Залучення варварського населення до сфери торговельної діяльності греків, до політичних взаємин - чи то в межах союзницьких відносин і навіть об'єднань (Боспорська держава), чи то у вигляді стягування кочовиками данини з античних міст (Ольвія) або навіть військової боротьби, - все це не могло не позначитися на соціально-економічному, політичному, культурному розвитку цього населення. Під безпосереднім впливом північнопричорноморських античних держав у скіфів формувалася своя державність, виникали міста й поселення з рисами, притаманними грецькій містобудівній традиції.

Особливо глибокий вплив антична цивілізація мала на культуру варварського світу. Це виявлялося у спорудженні фортець (Неаполь Скіфський), запозиченні містобудівних і житлобудівних прийомів, виконанні кружальної античної кераміки, а також виготовлених греками високохудожніх прикрас і прикладних мистецьких виробів із дорогоцінних металів. Уже сам факт яскравого відображення в цих речах повсякденного побуту скіфів свідчить про тісні культурні контакти між античними Північним Причорномор'ям та Степом. Поряд зі скіфами під цивілізуючу дію давньогрецьких держав півдня України підпадали й інші тогочасні племена - меоти, савромати, черняхівці та ін.

Взагалі, північнопричорноморські держави впливали не лише на кочові племена, а й мали велике значення для метрополій, які встановлювали тісні економічні зв'язки з колоніями, підтримували контакти з «варварським» світом, звідки в Грецію стали надходити хліб, інші продукти харчування, сировина для ремесла і раби. Поява нових ринків збуту прискорила розвиток ремесел, сприяла розподілу праці і спеціалізації по виготовленню окремих виробів. Регулярне надходження на ринки рабів збільшило масштаби рабства, число міських рабовласників і сприяло укріпленню їх позицій в суспільстві. Позиції ж родової знаті слабіли, так як родова власність на землю з розвитком приватної власності все більше підривалася. Це привело до подальшого загострення соціальної боротьби.

Роль та значення античних держав і античної культури в історії Європи важко переоцінити. Їхні досягнення лягли в основу багатьох сфер сучасного життя. Насамперед це мистецтво, філософія, історія, математика, поезія, театр, юриспруденція. На думку Русяєвої А.С. майже немає такої галузі людських діянь, яка б не мала свого зародження ще за античних часів [21, с. 343].

ВИСНОВКИ

Колонізація Північного Причорномор'я була частиною так званої Великої Грецької колонізації VIII-VI ст. до н.е. Колонізація, яка розпочалася у VIII ст. до н.е., була у різних місцях і на різних хронологічних етапах обумовлена різними причинами: війнами, внутрішніми політичними поразками певних груп населення, пошуком ринків збуту виробів розвиненого грецького ремісництва, а також джерел отримання сировини, зокрема металів: заліза, міді, олова, свинцю, золота, срібла тощо. Проте найголовніша причина масової колонізації VII ст. до н.е. полягала в стрімкому зростанні кількості населення, що примушувало надлишки жителів окремих полісів і навіть цілих регіонів шукати вільні землі.