Експорт соціалізму в країни східної та центральної Європи на завершальному етапі II світової війни

Отже можна сказати, що за допомогою радянських військ в Румунію було звільнено від німецьких військ, та скинуто диктатуру Чауческу. А після закінчення війни було проведено перехід до соціалістичного етапу (30 грудня 1947 р.). До Румунії радянська влада віднеслася добре і запропонувала цілком гарні умови договору не зважаючи на те, що Румунська армія воювала на боці Германії.

3.2 Угорщина

Дана тема багата на спогади оцевидців. Як правило, автори мемуарів і спогадів стоять або по один, або поінший бік барикад. Книга Міклоша Сабо в цьому відношенні істотно відрізняється від творів цього жанру, так як її автор спостерігав події історії, перебуваючи спочатку на одній, апотім на іншій стороні барикади, більше того, в певний період свого життя він був очевидцем і учасником подій, що відбувалися одночасно з обох сторін. Також цікавими є спогади генерал-майора Івана Замерцева, колишнього коменданта радянського гарнізону в Будапешті. Він розповідає про бої, про налагодження мирного життя в Угорщині, про допомогу радянської армії мирному населенню, про ставлення різнихверств угорського суспільства до радянської армії.

Влітку 1944 року радянські війська домоглися серйозних успіхів в просуванні у Східній Європі. Складавшася ситуація, не могла сподобатися їх союзникам по антигітлерівській коаліції: слід було якомога швидше вирішити питання, пов'язані зі Східною Європою, спільно з СРСР, поки той не вирішив ці питання самостійно. Побоюючись останнього, Уїнстон Черчілль, зокрема, зауважував, що «просування радянських армій в Центральну і Східну Європу влітку 1944 року створило нагальну необхідність прийти до політичної угоди з росіянами щодо цих районів» [21,с 260-278].

23 вересня 1944 на територію Угорщини вступила Червона Армія. Вигнанням фашистів з Баттона війська 2-го Українського фронту при підтримці угорських антифашистських сил почали здійснення своєї визвольної місії в Угорщині. У жовтні було очищено від гітлерівців територію країни на схід від Тиси і південні райони між Тисою і Дунаєм. Реген М. Хорті в обстановці підходу радянських військ до кордонів Угорщини хотів добитися входу в країну англо - американських військ. Він сподівався, що доля цого країни в такому випадку складется краще ніж коли в країну ввійдуть радянські війська. Хорті хотів укласти сепаратний мир з західними країами, але в умовах безпосереднього наближення ралянських військ до кордонів Угорщини уряди США та Англії вирішили дотриматись домовленостей які були дані СССР.

Опинившись в складному становищі, М. Хорті змушений був звернутися за з'ясуванням умов перемир'я до Радянського Союзу, спочатку приватним шляхом, а потім і офіційно[10,с 40-76]. Враховуючи той факт, що Червона армія, форсувавши Тису, вийшла в район Кечкемет, вела битву за Дебрецен і погрожувала повним оточенням 1-й і 2-й угорських армій,Угорщина булла змушена прийняти зазначені МЗС СРСР попередні умови. Однак Хорті намагався обійти вимогу про оголошення війни Німеччині. В кінцевому рахунку регент не зміг довше продовжувати гру в переговори і вважав за краще піти у відставку, передавши владу новому ставленику німецького фашизму в Угорщині Ференцу Салаші.

Наступник Хорті продовжив війну на стороні Гітлера, тим самим відклавши питання про перемир'я.

У цей час ВКП закликала на боротьбу з фашизмом всі патріотичні сили, в тому числі які не входили до Угорський фронт. За пропозицією комуністів у роботу Угорського фронту включилася створена в 1939 році Національно-селянська партія (НКП). У вересні утворився Виконком Угорського фронту і почалося створення його місцевих комітетів. 10 жовтня було досягнуто згоди про єдність дій компартії і СДП, яка мала велике значення для розвитку руху опору. Відповідно до 5-го пункту цієї угоди виник комітет зв'язку двох партій; до складу його увійшли Дюла Каллаї і Арпад Секашіч. На новій основі реорганізовувалося молодіжні та студентські рухи.

У жовтні - листопаді компартія розширила свою діяльність в армії, де антигітлерівські настрої наростали у звязку з подіями на фронті. 16 жовтня командувач 1-ї угорської армії генерал Бела Далнокі Міклош разом зі своїм штабом наділянці 4-го Українського фронту добровільно перейшов на бік Червоної Армії, хоча і незважився зробити це з усією армією. Під потужними ударами радянських військ і впливом комуністичної пропаганди 1-а угорська армія розпалася, переставши являти собою серйозну військову силу. На бік радянських військ перейшли понад 10 тис. солдатів і офіцерів цієї армії[16,с 310-340]. Аналогічний процес відбувався і в 2-ї угорської армії. У жовтні - листопаді з еміграції на звільнену територію Угорщини повернулися керівники закордонних центрів партії. На скликаному в Сегеді (центрі політичної діяльності компартіїв період окупації гітлерівцями Будапешта) 2 листопада 1944 року на першій легальній нараді були присутні представники парторганізацій Сегеда, Орошхази, Ходмезевашархея і Мако. З ініціативи комуністів та за участю ряду інших партій виник Повстанський національно-визвольний комітет (Угорська комітет звільнення), який ставив за мету підняти народні маси на збройне повстання в той момент, коли Червона Армія почне штурм Будапешта, проте 22 листопада комітет був розгромлений, у зв'язку з чим обезголовлений Угорський фронт опору на початку грудня розпався.

Проте найбільш активні елементи в демократичних партіях продовжували діяти. Коли стало ясно, що повстання не відбудеться, комуністи взяли курс на створення невеликих бойових груп, що діяли в Будапешті та його передмістях.

У листопаді - грудні війська Червоної Армії, підтримані партизанами і учасниками руху опору, звільнили значну частину країни і оточили Будапешт[22,с 80-100]. Слідом за гітлерівцями бігли найактивніші ніланшисти і хортисти. Виниклі за ініціативою комуністів національні комітети брали адміністративне управління на місцях у свої руки.

В результаті перемог радянської армії у Східній Європі на початку 1945 року між США, Великобританією і СРСР назріла необхідність вирішити спірні питання щодо післявоєнного світового устрою. Оскільки військові дії не дозволяли Сталіну залишити СРСР, Гопкінс (спеціальний помічник президента Рузвельта) висловив пропозицію, що конференція могла б відбутися в Криму, і росіяни запропонували Ялту. На конференції, яка проходила з 4 по 11 лютого 1945 року, в числі інших обговорювалося і угорське питання.

У той же час не можна говорити про звільнення Угорщини радянськими військами однозначно як про окупацію. Звичайно, спочатку, за словами І. Замерцева, «деяка частина населення, залякана гітлерівської пропагандою, зустрічала наші війська зі страхом і недовірою. І це цілком зрозуміло: в країну прийшла армія противника. Вона могла вбивати і мстити ». Проте угорці незабаром могли переконатися у зворотному.

На території Угорщини ще йшли бої, коли компартія очолила боротьбу за відновлення економіки країни, і в першу чергу подбала про забезпечення трудящих великих міст, особливо Будапешта, продовольством. Вона звернулася до селянства із закликом допомогти місту у постачанні робітників хлібом. В результаті заходів ВКП, а також завдяки допомозі Радянського Союзу вже у квітні 1945 року більше 1 млн. жителів столиці стали отримувати щоденний хлібний пайок. Поліпшувалася робота транспорту, пошти. Налагоджувався підвезення до міста та інші промислові центри вугілля і продовольства, що сприяло відновленню роботи промислових підприємств.

В умовах розрухи радянська армія була, як зазначає І. Замерцев : « гарантом порядку навулицях Будапешта». Нерідко відбувалися грабежі (причому бандити часто переодягалися врадянську форму), крадіжка машин взагалі булла частим явищем, тому що спекулянти возили на них продукти і т. д. Колишній комендант Будапешта наводить численні факти допомоги жителям міста з боку радянської армії, як наприкладя - допомогу в забезпеченні гіпсом костнотуберкулезной дитячої лікарні, чи порятунок обладнання з палаючої фабрики радянськими воїнами. У той же час не можна не відзначити, що компартія не була єдиною партією в Угорщині, яка взялася за звільнення і відновлення країни. В. Алексєєв зазначає, що підготовка збройного повстання, партизанських дій і переходу угорських солдатів і офіцерів на бік Радянської армії після нілашистского перевороту в жовтні 1944 року була б немислима без співпраці комуністів з соціал-демократами, офіцерами-антифашистами і буржуазними демократами і лібералами.

Але комуністи відмовилися від цього союзу після того як в угорщині утвердилась Черона армія. Насправді багато Угорських комуністів вбачали реальним установлення соціалізму. Тем паче цьому сприяло звільнення Червоною армією Угорщини. Є відомості про те, що робітники, які з'явилися відразу після звільнення Будапешта у ЦК партії з радісною звісткою про те, що вони встановили у себе на заводі робочу владу і заарештували директора.

Радянська влада, розуміли, що не можна відразу нав'язати соціалізм цілій країні, робити це необхідно поступово. Тому, приміром, Демена, який закликав до встановлення диктатурипролетаріату і до створення на заводах і фабриках, в установах, а також у районному масштабі робітників і солдатських рад, просто заарештували за допомогою радянських органів як троцькістського провокатора і посадили у в'язницю.

Ракоші писав, що було зрозуміло, що «навіть теоретична постановка питання про диктатуру пролетаріату як мети викликала б тривогу серед наших супутників по коаліції і ускладнила б здійснення наших прагнень, спрямованих на завоювання не тільки дрібнобуржуазних мас, а й більшості робочих мас» [6,с 40-52]. Таким чином, щоб не викликати масові невдоволення і обурення в країні, в якій велика частина населення не ставилася до комуністів співчутливо, СРСР наказав компартії Угорщини стратегію поступового впровадження в органи влади. У той жечас Угорщина потрапила в сферу радянського впливу, тому можна було очікувати, що встановлення соціалізму в ній - справа часу.

Отже ми бачимо, що Радянська влада поводила себе доволі обережно і не поспішала всатновлювати свою владу. Державні керівники тверезо дивилися на стан в країні, але разом з тим не відмовлялися від подальшого захоплення влади.

Висновки

Отже в результаті дослідження можна дійти висновку, що радянські війська брали очевидну участь в поваленні існуючих режимів і встановленні соціалістичного, або підготовці фундаменту для подальшого його встановлення. Влада переходила обо до підпільних рухів, або до Народних Фронтів які були створенні за підтримки Москви. В результаті роль Радянської армії в країни звільнених Радянськими військами полягає в передачі нею влади комуністам. Надалі присутність радянських військ в Європі створювало сприятливі умови для того, щоб закріпити результати політичної перемоги комуністів, орієнтованих на СРСР, і не допустити втручання західних держав у зміну внутрішньополітичної ситуації у небажаному для Москви напрямку. Радянський союз був в деяких випадках скований в своїх діях щодо захоплення влади в окупованих країнах, особливо такі дії сковувавло відкриття другого фронту, але після значних перемог під Сталінградом та на інших стратегічних напрямках, Москва все менше уваги звертала на цей фактор. Таким чином, боротьба з окупантами була нерозривно пов'язана з боротьбою проти реакційних сил і їх режимів, за нову організацію суспільства.

Список використаної літератури

Антифашистская борьба в Болгарии: Документы и материалы. Т. 2. София, 1984.;

Болгария - непризнанный противник Третьего рейха: Сборник документов. София, 1995.;

Болгаро-советские политические и военные отношения (1941-1947): Статьи и документы. София, 1999.

Васильченко А. Между дуче и Гитлером. - М.: Эксмо, Яуза, 2004. - 480 с.

Валев Л.Б. Болгарский народ против фашизма. М., 1964.;

Валева Е.Л. Болгария в 20 веке. Очерки политической истории. М.: изд-во «Наука», 2003.;

Волокитина Т.В., Мурашко Г.П., Носкова А.Ф. Народная демократия: миф или реальность? Общественно-политические процессы в Восточной Европе 1944 - 1948 гг. М., 1993.

Восточная Европа в документах российских архивов. 1944-1953. - Т. 1 (1944-1948). -М. - Новосибирск, 1997.

Димитров Г. Дневник. София, 1997.;

Документы и материалы кануна Второй мировой войны, т. II. М., 1948.;

Жуков Г. Воспоминания и размышления. Т. II. М., 1974.;

Советско-болгарские отношения и связи: Документы и материалы. 1917-1944. Т. I. М., 1976.;

Зашкільняк Л.О, Крикун М.Г, Історія Польщі: від давніх часів до наших днів / JI.О. Зашкільняк, М.L. Крикун, - Львів, 2002.

«Из Варшавы. Москва, товарищу Берия»: документы НКВД о польском подполье 1944-1945. - Москва - Новосибирск, 2001.

История Румынии / И. Болован, И.-А. Поп и др. / Пер. с рум. - М.: Весь мир, 2005. - 680 с

Из истории народно-демократических и социалистических революций в странах Центральной и Юго-Восточной Европы. Сборник статей. Под ред: Палева Л.Б. М., 1977.

Ковальов I. «Становлення комуністичної влади в Польщі (1944-1945 pp.): зовнішньополітичний, воєнний та суспільний контексти» Актуальні проблеми 2009.-№ 12.

Краткая история Венгрии: с древнейших времен до наших дней. Под ред. Исламова Т.М. М., 1991.

Минчев М. Отечественный фронт в Болгарии (1942-1944 гг.) София, 1999.;

Никова Г. Историческая судьба Болгарии между Германией и Советским Союзом // Человек на Балканах в эпоху кризисов и этнополитических столкновений XX века. СПб., 2002.;

Мусатов В.Л. "СССР и венгерские события 1956 г.: новые архивные материалы"// Новая и новейшая история 1993, №1.

Носкова А.Ф. Политические системы СССР и стран Восточной Европы 20-60 гг. М., 1991.

Очерки политической истории Румынии 1859 - 1944. / Под ред. А.А. Минца, Н.И. Лебедева, И. Э.

Перевалов В.П. Тоталитаризм и социализм. М., 1990.

Социально-политические и социокультурные предпосылки перехода к социализму / Под ред. Я.М. Бергег. М., 1991

Строительство основ социализма в странах Центральной и Юго-Восточной Европы. Под ред. Мурашко Г.П. М., 1989.

Сирков Д. Внешняя политика Болгарии 1939-1941 гг. София, 1979.;

Размещено на Allbest