Актуальність теми дослідження. Кінець XX століття в історії Європи ознаменувався розпадом одної з великих держав континентальної Європи - Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії. Ця подія перегорнула ще одну сторінку балканської історії. Союз слов'янських народів, що існував близько семидесяти років виявився неміцним і не витримав випробування часом.

Югославська криза, що вибухнула на початку 90-х років, з'явилася результатом розвитку ситуації як усередині СФРЮ, так і в міжнароднім співтоваристві. Крах комуністичних режимів у країнах Східної Європи й Радянському Союзі заклав заряд потужної руйнівної сили під неміцний фундамент югославської федерації.

Конфлікт у колишній Югославії, почавшись як внутрішньодержавний, переріс свої рамки. Він створив напруженість на кордонах сусідніх держав, порушив торгово-економічні й транспортні зв'язки країн Балканського регіону із прилягаючими до нього країнами. Конфлікт прийняв європейський (і навіть всесвітній) масштаб, породивши потоки біженців у країни Західної Європи.

Проблема урегулювання югославської кризи в період розпаду Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія (СФРЮ) безпосередньо пов'язана зі змінами в європейській системі безпеки наприкінці 1980-х - початку 1990-х рр.:- закінченням « холодної війни», припиненням існування соціалістичного блоку, кардинальними змінами соціально-політичного ладу країн, що входили в нього. Виникла в результаті нестабільність,яка стала причиною сплеску націоналізму й привела в рух «що дрімали» до цього этнонаціональні конфлікти в Східній Європі. Практично весь пост-соціалістичний простір, тією чи іншою мірою, виявився охоплений такого роду конфліктами, однак югославська криза розвивалася по найнебезпечнішому шляхові. Він супроводжувався сплеском націоналізму й сепаратизму, що призвело до збройних зіткнень, громадянських війн й геноциду національних меншин. У результаті виникли самі кровопролитні конфлікти в Європі із часів Другої світової війни, що загрожувало стабільності й безпеці всього європейського регіону.

Після закінчення епохи « холодної війни» Балкани, що перебувають на перетинанні Європи й Близького Сходу, з їхньою політичною, конфесіональною й національною неоднорідністю виявилися вкрай уразливі з погляду появи нових погроз міжнародній безпеці, таких як тероризм. Дотепер територія колишньої Югославії залишається одним із самих нестабільних регіонів світу, представляючи собою серйозну погрозу регіональної та європейської безпеці, викликаючи заклопотаність провідних світових держав. З початку розпаду Югославії й по сьогоднішній день урегулюванням югославської кризи займалися різні міжнародні організації: ООН, ОБСЄ, Європейське співтовариство (з 1992 р. - Європейський союз), НАТО, але нікому не вдалося добитися повного його врегулювання, про що свідчать триваючі дискусії щодо статусу найбільш проблемних регіонів, таких як Косово.

Факторами розпаду югославської федерації стали смерть Тито й фіаско проведеної його спадкоємцями національної політики, розпад світової соціалістичної системи, сплеск націоналізму в Європі (причому не тільки в країнах Центрально-Східного регіону).

Через наростаючі національні розбіжності за заповітом Тито після його смерті пост президента країни був скасований, а на чолі країни встала Президія, члени якої (глави союзних республік і автономних областей) щорічно міняли один одного по черзі. Короткочасне економічне чудо в середині 1980-х рр. закінчилося стрімкою інфляцією й розвалом економіки, що призвело до загострення відносин між економічно більш розвиненими Хорватією й Словенією й іншими республіками.

В 1990 році у всіх шести республіках СФРЮ були проведені місцеві вибори. Перемогу на них усюди одержали націоналістичні сили.

У ході громадянської війни й розпаду від Великої Югославії наприкінці XX століття відділилися чотири із шести союзних республік (Словенія, Хорватія, Боснія й Герцеговина, Македонія). Тоді ж на територію спочатку Боснії й Герцеговини, а потім автономного краю Косово були введені миротворчі сили ООН під керівництвом США. У Косово, під приводом урегулювання згідно з мандатом ООН міжетнічного конфлікту між сербським і албанським населенням, США і їх союзники провели воєнну операцію по захопленню й фактичному відділенню від Югославії й Сербії цього автономного краю, який виявився під протекторатом ООН. Тим часом Югославія, у якій на початку XXI століття залишалося дві республіки, перетворилася в Малу Югославію (Сербію й Чорногорію). На сьогоднішній день, після проведення референдуму про незалежність у Чорногорії, останні залишки колишньої федерації пішли в історію, Сербія й Чорногорія також стали незалежними державами.

Об'єктом дослідження є криза і розпад СФРЮ, формування нових державних об'єднань.

Комплексна криза в СФРЮ носила системний характер, її складовими частинами були: криза розподільної економії, адміністративної системи держави, комуністичної ідеології й політичної системи, криза концепції міжнаціональних відносин (югославізму). Нові еліти окремих республік прагнули знайти власну національну ідею, опираючись на конфесіональні й історичні характеристики своїх народів. Так, приналежність населення до західних галузей християнства визначила вибір Словенії й Хорватії на користь форсованої «європеїзації» і інтеграції в ЄС, а історія сербського народу направила політичну думку убік збирання сербських земель і будівництва Великої Сербії. Спроби твердження нових ідеалів викликали сплеск націоналізму у всіх республіках СФРЮ, а також прагнення до перебудови відносин у федерації. В 1989 р. між представниками різних республік і федерального центру почалася дискусія щодо можливих сценаріїв федеративного обладнання Югославії. Основною позицією сербів було збереження єдиної Югославії як основи сербської національної держави, а коли стала очевидною неможливість його існування, вони стали проводити об'єднання всіх земель, проголошених сербськими. Вихід зі складу єдиної держави інших народів повинен був, на їхню думку, здійснюватися в рамках території, на якій він проживав, тим самим не порушуючи прав інших народів.[27, 53]

Підхід до врегулювання кризи, висунутий Словенією й Хорватією, являв собою модель конфедеративного обладнання Югославії. За їхньою пропозицією Югославія повинна була являти собою союз суверенних держав, кожне з яких було б суб'єктом міжнародного права, що фактично означало утвір незалежних національних держав з орієнтацією на західноєвропейське соціально-політичне обладнання.

Македонія й Боснія й Герцеговина також виступали за реформування Югославії й переказ югославським республікам міжнародної правосуб'єктності. Однак їх варіант не припускав територіальних переділів, розривів міжреспубліканських зв'язків. Можливо, тому даний варіант виходу із кризи не ухвалювався всерйоз націоналістичними елітами інших республік, оскільки не давав можливість здійснити їхні політичні цілі.

Таким чином, основними сторонами конфлікту були Сербія, Словенія й Хорватія, які прагнули до радикального перетворення взаємин у федерації, що припускає територіальні зміни, а можливо й розпад СФРЮ. Реалізовувати ці цілі сторони намагалися різними шляхами: Сербія - спробами збройного відторгнення територій інших республік, які вважала сербськими, і відстоюванням права існування Югославії в урізаному виді, Словенія й Хорватія - спробами впливу на міжнародне співтовариство й змушенням його де-юре визнати їхню незалежність. По їхніх оцінках, визнання розпаду країни було, безумовно, небажаним для Заходу, однак у випадку розвитку збройного міжнаціонального конфлікту країни ЄС повинні були змінити своя думка. В інтересах Словенії й Хорватії було розростання кризи до рівня міжнаціонального конфлікту й пошук серед західних держав прихильників їх незалежності, які при міжнародній процедурі врегулювання зайняли б їх сторону.[27, 54]

Проблема врегулювання югославської кризи в період розпаду Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія (СФРЮ) безпосередньо пов'язана зі змінами в європейській системі безпеки наприкінці 1980-х - початку 1990-х рр.: закінченням « холодної війни», припиненням існування соціалістичного блоку, кардинальними змінами соціально-політичного ладу країн, що входили в нього. Виникла в результаті нестабільність стала причиною сплеску націоналізму й привела в рух «, що дрімали» до цього етнонаціональні конфлікти в Східній Європі. Практично весь постсоціалістичний простір тією чи іншою мірою виявилося охоплене такого роду конфліктами, однак югославська криза розвивалася по найнебезпечнішому шляхові. Він супроводжувався сплеском націоналізму й сепаратизму, який визвав збройні зіткнення, громадянські війни й геноцид національних меншин. У результаті виникли самі кровопролитні конфлікти в Європі із часів Другої світової війни, що загрожувало стабільності й безпеки всього європейського регіону. [27, 56]

Після закінчення епохи « холодної війни» Балкани, що перебувають на перетинанні Європи й Близького Сходу, з їхньою політичною, конфесіональною й національною неоднорідністю виявилися вкрай уразливі з погляду появи нових погроз міжнародної безпеки, таких як тероризм. Дотепер територія колишньої Югославії залишається одним із самих нестабільних регіонів миру, представляючи собою серйозну погрозу регіональної і європейської безпеки, викликаючи заклопотаність провідних світових держав.

З початку розпаду Югославії й по сьогоднішній день урегулюванням югославської кризи займалися різні міжнародні організації: ООН, ОБСЄ, Європейське співтовариство (з 1992 р. - Європейський союз), НАТО, але нікому не вдалося добитися повного його врегулювання, про що свідчать триваючі дискусії щодо статусу найбільш проблемних регіонів, таких як Косово.

У зв'язку із цим вивчення початкового етапу врегулювання кризи Європейським співтовариством, багато в чому, що заклав основні принципи політики міжнародних організацій у цьому регіоні, є актуальним для розуміння його сучасних проблем.

Крім того, початі в 1991-1992 рр. спроби врегулювання югославської кризи Європейським співтовариством мали велике значення й для ходу європейської інтеграції. По-перше, географічно будучи частиною Європи, Югославія і її держави-спадкоємці прагнули ввійти в Європу, що поєднується, що заохочувалося з боку ЄС. Спроби врегулювання югославської кризи означали продовження процесу європеїзації Балкан, поширення зони стабільності на територію Східної Європи, розширення європейського політичного простору й служили поступовому досягненню давньої мети - об'єднання Європи.[7, 128]

По-друге, у цей період ЄС перебувало в стадії створення політичного союзу. У цьому зв'язку антикризові заходи сприймалися як можливість випробувати механізм співробітництва в сфері зовнішньої політики й політики безпеки, а також затвердити ЄС у Європі й світі в якості нового політичного лідера.

У рамках антикризової політики ЄС на Балканах лінія європейської політичної інтеграції піддалася серйозному випробуванню на міцність. Результати дій ЄС у Югославії вказали на ті проблеми, з якими зустрічається Співтовариство дотепер при формуванні єдиної зовнішньої політики й політики в сфері безпеки.

Спроби ЄС - першої міжнародної організації, що втрутився в балканський конфлікт - вплинути на хід югославського конфлікту були найважливішим фактором, що визначали дії конфліктуючих сторін. Лідери югославських республік, що прагнуть до незалежності, намагалися використовувати політику міжнародного співтовариства у своїх цілях, навіть якщо вони йшли в розріз із інтересами міжнародного співтовариства.

Неврегульованість ситуації на території колишньої Югославії, неоднозначність оцінок російських і закордонних істориків і експертів щодо процесів, які відбуваються з кінця 1980-х років по теперішній час, а також триваючі спроби антикризового врегулювання в різних регіонах світу роблять вивчення даної теми актуальним з наукового погляду й надають їй політичне й суспільне значення. Вивчення всіх аспектів етно-національних конфліктів і криз має також актуальне політичне значення для інших сучасних багатонаціональних держав.[7, 130]

1.1 Причини та наслідки югославського конфлікту

Крім того, у складі Сербії були виділено два автономні краї - Воєводіна (зі значним угорським населенням) і Косово й Метохія (з перевагою албанського населення).

Незважаючи на споріднення всіх південнослов'янських народів, між ними зберігалися й істотні релігійні й етнолінгвістичні відмінності. Так, серби, чорногорці й македонці сповідують православну релігію, хорвати й словенці - католицьку, а албанці й словенці-мусульмани - іслам. [38, 73]

Серби, хорвати, чорногорці й словени-мусульмани говорять на сербохорватській, словенці - на словенській, а македонці - на македонській мовах. У СФРЮ застосовувалися дві писемності - на основі кирилиці (Сербія, Чорногорія й Македонія) і латиниці (Хорватія, Словенія, Боснія й Герцеговина).

Важливо підкреслити, що до цих етнолінгвістичних особливостей додавалися й дуже істотні відмінності соціально-економічного характеру, насамперед між більш розвиненими Хорватією й Словенією й менш розвиненими іншими частинами СФРЮ, які загострювали й багато соціальних протиріч. Наприклад, православні й католики вважали, що однією з головних причин високого рівня безробіття в країні є високий приріст населення в її мусульманських областях.

До пори до часу владі СФРЮ вдавалося не допускати крайніх проявів націоналізму й сепаратизму. Однак в 1991-1992 рр. етнічна нетерпимість, що збільшувався тим, що багато границь між союзними республіками були споконвічно проведені без урахування національно-етнічного складу населення, придбала дуже великий розмах, і багато політичних партій стали виступати під відверто націоналістичними гаслами. [38, 74]

У результаті саме в ці роки відбувся розпад СФРЮ: в 1991 р. з неї виділилися Словенія, Хорватія, Боснія й Герцеговина, Македонія, а в 1992 р. сформувалася нова югославська федерація - Союзна Республіка Югославія (СРЮ), у яку ввійшли Сербія й Чорногорія. Цей швидкоплинний розпад СФРЮ протікав у різних формах - як щодо мирних (Словенія, Македонія), так і вкрай запеклих (Хорватія, Боснія й Герцеговина).

Найбільш мирний характер носило відділення Словенії, у ході якого хоча й не вдалося уникнути невеликого збройного конфлікту, але він виявився лише епізодом у цьому досить спокійному "шлюборозлучному" процесі. Та й надалі яких-небудь серйозних політичних й тим більше військово-політичних ускладнень тут не виникало.

Виділення зі складу СФРЮ Македонії супроводжувалося не військовим, а дипломатичним конфліктом. Після проголошення незалежності цієї держави сусідня Греція відмовилася його визнати. Справа тут у тому, що до 1912 р. Македонія входила до складу Османської імперії, а після звільнення від турецького панування її територія була розділена між Грецією, Сербією, Болгарією й Албанією. [38, 75]

Отже, незалежна Македонія, що виділився зі складу СФРЮ, охоплювала тільки одну із чотирьох частин цієї історичної області, і Греція побоювалася, що нова держава пред'явить свої права й на її грецьку частину. Тому в остаточному підсумку Македонія була прийнята в ООН з формулюванням "Колишня Югославська Республіка Македонія".

Набагато більшими військово-політичними ускладненнями супроводжувалося відділення від колишньої СФРЮ Хорватії, у населенні якої на початку 1990-х рр. частка сербів перевищувала 12%, причому деякі її області здавна вважалися споконвіку сербськими.

У першу чергу це ставиться до так званої Військової Крайні - прикордонній області, створені ще в XVI-XVIII ст. Австрією й збережені в XIX ст. після створення Австро-Угорщині уздовж границі з Османською імперією.[38, 77]

Саме тут осіло багато православних сербів, що бігли від переслідувань турків. Виходячи зі своєї кількісної переваги, ці серби ще в період існування СФРЮ оголосили про створення в межах Союзної Республіки Хорватія своєї автономної області Крайни, а після виходу Хорватії зі складу СФРЮ наприкінці 1991 р. проголосили утвір незалежної Республіки Сербська Крайна із центром у м. Книн, оголосивши про відділення її від Хорватії.

Однак ця самопроголошена республіка не була визнана ООН, яка направила в Хорватію миротворчий контингент, щоб запобігти військовому розвитку конфлікту.

А в 1995 р. Хорватія, вибравши момент, коли Союзна Республіка Югославія була економічно сильно ослаблена твердим ембарго з боку країн Заходу, увела в Крайну свої війська, і через кілька днів республіка хорватських сербів перестала існувати. В 1998 р. Хорватія повернула собі й територію Східної Славонії, захоплену сербами ще в 1991 р. у результаті кровопролитної військової операції. Такий розвиток подій дав привід сербським радикалам обвинуватити тодішнього президента СРЮ Слободана Милошевича в "зрадництві Крайни".

Ареною ще більш непримиренного військово-політичного й етнорелігійного протистояння стала колишня союзна республіка СФРЮ Боснія й Герцеговина, яка відрізнялася самим багатонаціональним складом населення, що протягом багатьох століть служило першопричиною різного роду етнічних конфліктів. [39, 114]

Згідно з переписом 1991 р., серби становили 31% її жителів, мусульмани - 44, хорвати - 17%, а решта припадало на інші етнічні групи. Після проголошення незалежності Боснії й Герцеговини виявилося, що серби становлять більшість у її північних і східних районах, мусульмани - у центральних, а хорвати - у західних.

Небажання сербів і хорватів виявитися в мусульманській державі, а мусульман - у християнській, із самого початку незалежного існування Боснії й Герцеговини призвело до конфронтації між ними, яка навесні 1992 р. переросла в громадянську війну.

Боснійська війна завершилася пізньою осінню 1995 р. За мирною згодою Боснія й Герцеговина формально зберегла статус незалежної держави з єдиним президентом, парламентом, центральним урядом і іншими органами влади.

Але фактично вона була розділена на дві частини. Одну з них утворювала мусульмано-хорватська федерація з територією 26 тис. км2, населенням 2,3 млн чоловік і столицею в м. Сараєво, яка має свого президента, парламент і уряд. На іншій частині утворювалася Республіка Сербська з територією 25 тис. км2, населенням більш 1 млн чоловік і столицею в м. Баня-Лука. [39, 115]

Конфігурація території Республіки Сербської дуже вигадлива: дотримуючись розселення боснійських сербів, вона як би облямовує з північної й східної сторін більш компактну територію мусульмано-хорватської федерації. Республіка Сербська також має свого президента, свої парламент і уряд.

І мусульмано-хорватська федерація, і Республіка Сербська належать до самопроголошених держав, оскільки ні та, ні інша не визнані ООН. Між ними зберігаються й багато колишніх протиріч, особливо з обліком недостатньо чітко певної прикордонної лінії.

Наступний акт югославської драми розігрався вже наприкінці 1990-х рр. і був пов'язаний із проблемами історичної області Косово й Метохія, розташованої в південній частині Сербії.

Історична область Косово й Метохія (Косово займає її східну рівнинну, а Метохія - західну гористу частину) зіграла величезну роль у становленні сербської державності. Про це свідчать і численні історико-архітектурні пам'ятники, що дійшли до наших днів.

Однак в XIV в. ранній розквіт Косово був перерваний навалою турків-османів. Саме тут, на знаменитому з тих пор Косовом Поле, відбувся вирішальний бій між військом турецького султана Мурада I і сербським ополченням, яке було розбито турками. Із цього часу землі Косово й Метохії стали приходити в запустіння й одночасно заселятися албанцями, що прийняли мусульманську віру. [39, 118]

Поступово албанців тут ставало усе більше, і після втрати Туреччиною свої володінь у Європі в 1912 р. була утворена незалежна Албанія, косовські албанці стали вживати спроби возз'єднати свої землі з нею.

Якоюсь мірою вони реалізувалися тільки в 1941 р., коли фашистська Німеччина, окупувавши Югославію, створила "Велику Албанію" у складі Албанії, більшої частини Косово й Метохії й частини македонських і чорногорських земель із албанським населенням.

Після Другої світової війни історична область Косово й Метохія у складі спочатку народної, а потім соціалістичної федеративної Югославії із самого початку одержала досить широку автономію, а по конституції 1974 р. цей автономний край фактично став самостійним суб'єктом федерації з дуже широкими правами ( за винятком права вийти зі складу Сербії).

Однак на початку 1980-х рр., після смерті керівника країни маршала Тіто, албанські націоналізм і сепаратизм знову підсилилися, у Косово почалися антисербські виступи. У відповідь на це в 1989 р. сербські центральні влади фактично скасували автономію Косово й Метохії.

Однак ця акція ще більш загострила обстановку в краї, а вона збільшувалася й тим, що по всіх основних економічних показниках Косово займало в країні останнє місце: його частка в національному доході й промисловім виробництві становила всього 2%. Зате по кількості безробітних і частці неписьменних Косово посідало перше місце.

Коли почався розпад СФРЮ, косовські албанці також проголосили незалежність і створили Республіку Косово. Оскільки влади Сербії цю республіку, природно, не визнали, у краї фактично виникло двовладдя.

Факторами розпаду югославської федерації стали смерть Тіто й фіаско проведеної його спадкоємцями національної політики, розпад світової соціалістичної системи, сплеск націоналізму в Європі (причому не тільки в країнах Центрально-Східного регіону).[1, 47]

Через наростаючі національні розбіжності за заповітом Тіто після його смерті пост президента країни був скасований, а на чолі країни встала Президія, члени якого (глави союзних республік і автономних областей) щорічно міняли один одного по черзі. Короткочасне економічне чудо в середині 1980-х рр. закінчилося стрімкою інфляцією й розвалом економіки, що привело до загострення відносин між економічно більш розвиненими Хорватією й Словенією й іншими республіками.

В 1990 році у всіх шести республіках СФРЮ були проведені місцеві вибори. Перемогу на них усюди одержали націоналістичні сили.

У ході громадянської війни й розпаду від Великої Югославії наприкінці XX століття відділилися чотири із шести союзних республік (Словенія, Хорватія, Боснія й Герцеговина, Македонія). Тоді ж на територію спочатку Боснії й Герцеговини, а потім автономного краю Косово були введені миротворчі сили ООН під керівництвом США.

У Косово, під приводом урегулювання згідно з мандатом ООН міжетнічного конфлікту між сербським і албанським населенням, США і їх союзники провели воєнну операцію по захопленню й фактичному відділенню від Югославії й Сербії цього автономного краю, який виявився під протекторатом ООН.

Тим часом Югославія, у якій на початку XXI століття залишалося дві республіки, перетворилася в Малу Югославію (Сербію й Чорногорію). На сьогоднішній день, після проведення референдуму про незалежність у Чорногорії, останні залишки колишньої федерації пішли в історію, Сербія й Чорногорія також стали незалежними державами.[1, 48]

Розділ 2. Загострення міжнаціональних відносин та війни за незалежність