Позитивні та негативні фактори державно-правового розвитку КСХС (Югославії) у міжвоєнний період

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Реферат-самостійна з історії південних і західних слов'ян

на тему: Позитивні та негативні фактори державно-правового розвитку КСХС (Югославії) у міжвоєнний період

Підготувала: Кичак О.

Ужгород - 2010

ЗМІСТ

королівство югославія національний світова війна

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика КСХС (Югославії)

Розділ 2. Позитивні та негативні фактори державно-правового розвитку КСХС (Югославії) у міжвоєнний період

Розділ 3. Досвід історії країни, якої не було (становище різних народів у складі КСХС (Югославії) в 1918-1939 рр.)

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Актуальність теми реферату. Доба між Першою і Другою світовими війнами у Королівстві сербів, хорватів і словенців (далі КСХС), а з 1929 р. - у Королівстві Югославія, залишається малодослідженою в історичній науці. Міжвоєнні роки в історії південнослов'янських народів були часом змін, формування нових ідеологій, побудови нового суспільства, нової політичної та економічної системи. Основним завданням істориків було показати утворення КСХС як закономірний результат розвитку політичної свідомості південнослов'янських народів у ХІХ ст.

Історія країн Центрально-Східної Європи є одним з найважливіших напрямів дослідження в українській історичній науці. Історія сербського і хорватського народів є невід'ємною складовою досліджень з історії цього регіону. Недостатня увага до історії народів Югославії (з якою у Радянського Союзу були складні політичні стосунки) в УРСР була наслідком офіційної політики СРСР в галузі розвитку історичної науки. В Україні вивчення історії Югославії ХХ ст. обмежувалося проблемою Народно-визвольної боротьби 1941-1945 рр. За такого стану досліджень великого значення й актуальності на сучасному етапі набуває аналіз позитивних та негативних тенденцій у розвитку КСХС. Дослідження цього характеру дають можливість визначити коло актуальних проблем того часу, а також ключові події в югославському державно-правовому розвитку.

Тема реферату є актуальною для розвитку української історичної науки, зокрема слов'янознавства. Вивчення проблеми дозволить краще зрозуміти закономірності й особливості історії української державності в порівнянні з державотворенням в інших країнах Центрально-Східної Європи.

Мета реферату полягає у визначенні й аналізі позитивних та негативних рис державно-правового розвитку КСХС (Югославії) між двома світовими війнами.

Реалізація цієї мети передбачає висвітлення:

· основних політичних подій від проголошення Держави словенців, хорватів і сербів в жовтні 1918 р. до початку Другої світової війни;

· економічного становища в різних регіонах цього державно-політичного об'єднання;

· стану вирішення національного питання у КСХС і Королівстві Югославія;

· особливості розвитку православної церкви в країні тощо.

Об'єктом реферату є історія Королівства сербів, хорватів і словенців, згодом Королівства Югославія, у міжвоєнний період.

Предметом реферату є процес державно-правового розвитку КСХС (Югославії). проголошення югославія національний питання

Методологічну основу реферату становлять загальнонаукові методи аналізу і синтезу. В основу викладення матеріалу покладено проблемно-тематичний підхід. У дослідженні використано метод текстуального й тематичного аналізу. Застосовується також історико-порівняльний метод, що дозволило виділити спільне й відмінне у розвитку окремих народів у КСХС.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період від проголошення королем Олександром ІІ Карагеоргієвичем Королівства сербів, хорватів і словенців 1 грудня 1918 р. (Королівство Югославія від 3 жовтня 1929 р.) до початку Другої світової війни.

Наукова новизна реферату полягає у тому, що вперше у спеціальному дослідженні розглянуто позитивні і негативні риси розвитку КСХС (Югославії) у міжвоєнний період. Показано процес проникнення югославської політичної ідеології до сербської і хорватської концепцій національної історії. Запроваджується авторський підхід до визначення головних тенденцій у вивченні цієї проблеми.

Структура реферату. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури. Обсяг друкованого тексту - 36 с., список літератури та джерел нараховує 10 позицій.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КСХС (ЮГОСЛАВІЇ)

КСХС (Югославія) - держава, розташована па півдні Європи. Основна його територія знаходиться в північно-західній і центральній частинах Балканського півострова у басейні Дунаю, а територія на північ від річок Дунаю і Сави - в Центральній Європі; на заході Югославія омивається водами Адріатичного моря, через яке вона має широкий вихід в зовнішній світ. Завдяки Дунаю - міжнародній річці, упродовж 591 км що протікає по її території, Югославія тісно пов'язана з іншими державами Центральної і Східної Європи. По югославській території проходять і сухопутні комунікації з Північної і Західної Європи в Передню Азію. Шляхи, що йдуть через Будапешт на південь, через Відень на південний схід, через Венецію на схід, перетинаючись у Белграді, потім тривають до Салонік і Афін, до Софії, Стамбулу, Багдаду і Персидській затоці. Завдяки географічному положенню Югославія придбала важливе в економічному і військовому стосунках значення сполучної ланки між континентами. Комунікації, що проходять по долинах Вардара і Морави, є найважливішою транспортною артерією Балканського півострова, а завдяки своєму дотриманню через долину Сави до Загребу, Марибору і Відню є стратегічною магістраллю на південному сході Європи.

Країна ділиться на національних областей, що дещо історично склалися. На півдні Югославії розташована Македонія із столицею Скопле. Река Вардар ділить її на Східну і Центральну Македонію: високогірний район між Охридським озером і Шар-Планиною носить назву Західної Македонії.

У широкому басейні Морави розташована Сербія, природними межами якої є річки Дунай і Сава, Дрина і Лим. Белград - столиця Сербії і усієї Югославії. На південному заході республіки, між гірськими хребтами Шар-Планипой, Копаоником і Проклетиієм розташований автономний край Косово і Метохія, а між югославо-болгарською межею і Великою Моравою - Східна Сербія. Район з центром в р. Ніше, що лежить у басейні Південної Морави і на захід від річок Ібар і Західна Морава, відомий під назвою Південної Сербії. Центральна частина Сербії, включаючи Белград, знаходиться між Західною і Великою Моравою, на захід від р. Чачак і річок Ліг і Колубара, носить назву Шумадии. Інші райони Сербії, прилеглі до Дрине в Ліму, складають Західну Сербію.

На півночі Сербії в Паннонською низовини розташований автономний край Воеводина; її головне місто - Нови-Сад. Воеводина складається з чотирьох районів: Баната, Бачки, Баранячі, Срема. Банат розташований між Дунаєм, Тисою і югославо-румунським кордоном; Бачка - між Тисою і Дунаєм до Суботици. Бараняча знаходиться між Дунаєм, Дравой і югославо-угорським кордоном; її територія - невелика. Срем розташований між Дунаєм і Савой від Белграда до околиць р. Винковци.

У центральній частині Югославії знаходиться Боснія і Герцеговина. Столиця цієї республіки - м. Сараєво. Межиріччя Дрини і Боснії до р. Сави на півночі - Східна Боснія, далі на захід від неї до р. Врбас - Центральна Боснія, а ще західніше - між Савою, нижньою течією р. Уни, південними схилами гірського масиву Зриньська Гора, північними схилами Плешивици і гребенем Динарського хребта - Західна Боснія, або Боснійська Крайна. Герцеговина займає територію між східними схилами Динари і Бьєлашниці, верхньою течією Дрини і р. Требішница. На схід від гирла р. Неретви вона має вузький вихід до моря.

Територія Чорногорії (столиця - Титоград - колишня Подгоріца) розташована між гірським масивом Ловчен, містами Бар і Ульцинь на морському узбережжі, нагір'ям Проклєтіє, верхньою течією р. Лим і горою Дурмитор до злиття річок Пиви і Тари. До складу республіки входять Санджак і Боки Которская. Санджак займає частину басейну р. Лим від верхньої течії Тари до гірського масиву Рогозна в районі середньої течії р. Ибар, гори Голия і нпжнего течії р. Увац. Боки Которская (включаючи Паштровичи) охоплює вузьку смужку суші уподовж надзвичайно вигідно розташованої морської затоки і порту між р. Херцегнови, горою Ловчен і околицями р. Бар.

Хорватія, територія якої по своїй формі нагадує підкову, тягнеться від Срема до Загорської планини і півострова Істрія на заході і до Боки Которской на південному сході. Столиця Хорватії - Загріб. Область між річками Савой і Дравой, від Винковцев і далі на захід, що охоплює нагір'я Билогора і Мославачка Гора, називається Славонією. Від них на захід, між містами Загреб і Вараждин і р. Сутла, лежить Загір'я, а в межиріччі Драви і Мури - Меджумурье. На південний захід від Загребу височіє Жумберачка Гора, а південніше, між нижньою течією річок Купа і Уна, включаючи горпий масив Зриньська Гора і територію, прилеглу до Саве, розташована Бания. Кордун - це район між містом Карловац, північними схилами Великої Капели і Петровой Гори. Горський Котар займає територію між Великою Капелой і верхньою течією р. Купи. Вузький прохід між Великою Капелой і гірськими масивами Плешивица і Велебпт називається Ликой. Від західних схилів Велебита до р. Риека тягнеться Хорватське Примор'я. Далмація охоплює увесь прибережний пояс від південних схилів Велебита до Боки Которської, уклинюючись в глибину до Динарського хребта. Гирло р. Неретви відділяє Південну Далмацію від Середньої, а територія на захід від р. Сплита відноситься до Північної Далмації. Півострів Істрія, р. Риска з островами Црес і Лошинь і р. Задар раніше за Версальським мирним договором відходили до Італії.

Словенія знаходиться в північно-західній частині Югославії; її столиця - м. Любляна. Територія між р. Мурою, югославо-угорським і югославо-австрійським кордонами носить назву Прекомурье; район, що включає міста Марибор і Целье, нагір'я Похорье і що тягнеться до східних схилів гірського масиву Караванке, називається Штаерська (Штирія), а місцевість, розташована у верхній течії р. Сави, від Любляни до Караванке і до гори Триглав, відома під назвою Гореньсько; а - на південний схід від Любляни, у басейні р. Крка (аж до Сави) - Доленьско, а на захід від неї знаходиться Нотраньско, що розкинулася на гірському масиві між містами Любляна, Постойна і горою Сніжник. Територія між містами Пиран, Ілирська-Бистриця і Постойна з долинами річок Ідриця і Сочивши (до впадання останньої в Адріатичне море), згідно з Версальською угодою, входила до складу Італії, а Каринтия, населена словенськими, залишилася в межах Австрії.

На початок 1941 р. територія Югославії складала 247542 км2.

Серби, хорвати, мусульмани, словенські, македонці і Чорногорія складали близько 85% населення Югославії, а національні меншини - албанці, угорці, німці, турки, словаки, італійці, цигани і румуни - 15%. До початку 1941 м. Югославія налічувала близько 15 920 тис. чоловік.

Від минулого Югославія успадкувала нерівномірний економічний розвиток складових її областей. Її східні області розвивалися украй повільно і були відсталими, що стало результатом негативної дії панування турецького феодалізму, західні - Словенія і Хорватія - були промислово-розвиненими, їх розвиток йшов під впливом австро-угорської промисловості. У 1938 р. в країні було 3365 фабрик і 589 електростанцій, на яких, проте, працювало всього лише 330150 чоловік. У тому ж році в промисловості було зайнято близько 300 тис., а в здобичі копалин - близько 54 тис. робітників : в ремісничому виробництві налічувалося 150 тис. майстрів і 81 200 підмайстрів.

Три чверті населення Югославії (76%) складали селянство, продукція сільського господарства давала велику частину національного доходу країни. На початок другої світової війни Югославія мала близько 10 500 км залізниць; у країні були і близько 43 тис. км шосейних і путівців, правда, лише половина була придатною до використання, автотранспорт розташовував приблизно 20 тис. автомашин різних типів. Повітряні сполучення тільки почали розвиватися. Найбільш розвиненим видом транспорту був морський, в цілому задовольняючий потреби країни.

Велике місце в югославській економіці займав іноземний капітал. У 1939 р. він складав 14 351 млн. динарів (1 долар США = 50 динарів) і вкладався переважно в промисловість, видобуток корисних копалин, енергетику і лісорозробки, складаючи 51,39% усіх капіталовкладень. У цих інвестиціях брали участь монополії різних капіталістичних держав, причому напередодні другої світової війни значне місце зайняв німецький капітал. Королівство Югославія залишалося слаборозвиненою країною.

Монархічна система правління не відбивала ні за формою, ні по суті національні інтереси тривалий час окремо існуючих югославських народів, не сприяла їх сильному внутрішньому прагненню до об'єднання в ім'я рівноправного і прогресивного розвитку. Королівство Югославія відрізнялося украй нестійким і дуже бурхливим політичним життям, що багато в чому визначалося антагонізмом між буржуазією різних національностей. Сербська буржуазія, спираючись на армію і своє політичне панування, а також на підтримку країн-переможниць в першій світовій війні, домагалася збереження за собою гегемонія в усій державі. Буржуазія інших національностей, особливо хорватська і словенська, прагнула поділити владу з сербською буржуазією. Багато партій і групи, що відбивали інтереси національної буржуазії, укладали один з одним різні угоди і угоди, створювали всілякі блоки, аби отримати долю влади. Це були короткочасні і неміцні компроміси, визначувані класовим і національним егоїзмом.

Ліквідація парламенту і встановлення королівської диктатури в 1929 р. ще більше загострили розбіжності між ними. Спроба відновити парламентаризм не привела до бажаних результатів, хоча 26 серпня 1939 р. між сербською і хорватською буржуазією було підписано угоду, по якій була створена Хорватська бановина і хорватській національній буржуазії надавалася певна автономія. Проте ця угода не вирішила хорватського національного питання. Буржуазія ж інших національностей не отримала навіть і такій куцей автономії.

Сепаратистські групи - хорватські усташі, македонські терористи, чорногорські сепаратисти і різні організації національних меншин - за підтримки сусідніх, в першу чергу фашистських, держав прагнули добитися влади шляхом розчленовування Югославії на окремі дрібні держави. Велика буржуазія різних національностей, навпаки, прагнула добитися свого панування в єдиній країні.

Внаслідок затяжної державної кризи міжнародне становище Югославії було украй неміцним. До того ж її стосунки з сусідніми державами були не однакові. Вона знаходилася в дружніх стосунках з Румунією і Грецією, в терпимих стосунках з Австрією, але її стосунки з Болгарією. Угорщиною і Італією із-за їх територіальних претензій на югославські землі нерідко доходили до відкритої ворожнечі. Не розриваючи наявних договорів з Францією, Польщею. Чехословаччиною, Грецією, Румунією і Туреччиною, югославський уряд став поступово пристосовуватися до тих політичних змін в європейських стосунках, які виникли після приходу у владі фашистів в Німеччині. Тому воно підписало пакти про дружбу спочатку з Італією, а потім з Болгарією і Угорщиною. Під сильним натиском демократичних сил в країні, враховуючи новий міжнародний стан, югославський королівський уряд літом 1940 р. вимушено було піти на встановлення також дипломатичних і торгових стосунків з Радянським Союзом.

Буржуазні партії і групи, що змінили один одного в уряді, зовсім не піклувалися про інтереси держави і народу, а тому ніколи не хотіли прийти до щирої співпраці між собою. Вони були єдині лише у своєму прагненні загальмувати і подавити розвиток революційних сил, єдність яких продемонстрував той, що відбувся 21-24 квітня 1919 р. у Бєлграді з'їзд, на якому була створена Соціалістична робоча партія Югославії (комуністів). Наступного року партія стала називатися Комуністичною партією Югославії і, налічуючи у своїх рядах близько 60 тис. членів, зуміла завоювати 58 депутатських місць в Засновницькій (законодавчою) скупщині. До компартії примикали Спілка комуністичної молоді Югославії і організації революційних профспілок. Програма партії декларувала: перехід Югославії від капіталізму до соціалізму міг бути здійснений лише шляхом перетворення її на Радянську республіку. Комуністична партія була єдиною політичною партією, що мала свої організації в усіх областях країни, створених на принципах інтернаціоналізму. Страшившись подальшого посилення революційного руху, що приймав під впливом Компартії ідеї Жовтневої революції, уряд заборонив Комуністичну партію, а Народна скупщина ухвалила закон, оголосивши комуністичну діяльність поза законом. У 1921 р. Комуністична партія виявилася вимушеною повністю перейти на нелегальне положення. У подальшому вона зазнала важких втрат, особливо в період королівської диктатури. Великого збитку партії завдавала також її ідейна і політична слабкість. Проте, незважаючи на усі труднощі, партії вдалося зберегти революційне ядро, яке ні на хвилину не припиняло революційної боротьби, чим робила великий вплив па усі прогресивні сили країни.

Після 1937 р. під дуже успішною дією нового керівництва компартії, діяльність КПЮ активізувалася: почалося її відродження; упорядкувалася організаційна діяльність. Збільшилася чисельність її організацій. До того ж були здолані ідеологічні і кадрові недоліки, широко розгорнулася пропаганда наукового соціалізму, завершилася теоретична розробка національної політики партії і було намічено її практичне здійснення на принципі права кожного парода на самовизначення; визначена політична лінія на об'єднання прогресивних сил країни у боротьбі за демократію, на практичне здійснення єдності дій робочого класу, зміцнилася Спілка комуністичної молоді. Усе це значно розширило вплив партії в масах, дозволило створити і зміцнити бойовий антифашистський фронт; партія грала провідну роль у справі захисту незалежності Югославії, в організації інтернаціональної допомоги іспанському народу, що боровся з фашизмом.

Відповідно до позиції партії з національного питання 17 квітня 1937 р. у рамках КПЮ була створена Комуністична партія Словенії, а 2 серпня того ж року - Комуністична партія Хорватії. V Загальноюгославська партійна конференція, що відбулася 19-23 жовтня 1940 р. в Загребі, констатувала успіхи в зміцненні і консолідації рядів КПЮ. На конференції були підведені підсумки роботи партії, намічена подальша програма її діяльності, обраний Центральний Комітет КПЮ на чолі з Иосипом Броз Тито - генеральним секретарем партії. До цього часу Комуністична партія Югославії ідейно і організаційно піднялася до такого рівня, який дозволив їй успішно вирішувати історичні завдання, що стоять перед нею. Це стало не стільки результатом чисельності партійних організацій (тоді партія налічувала 6455 членів), що виросла, скільки її збільшеного політичного впливу на широкі верстви населення.

До весни 1941 р. над Югославією вже нависли хмари військової небезпеки. Країна опинилася в кільці армій фашистських держав і їх союзників.

РОЗДІЛ 2. ПОЗИТИВНІ ТА НЕГАТИВНІ ФАКТОРИ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВОГО РОЗВИТКУ КСХС (ЮГОСЛАВІЇ) У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

1 грудня 1918 р. було створене Королівство сербів, хорватів і словенців (КСХС), а в результаті державного перевороту 6 січня 1929 р. і встановлення режиму монархо-фашистської диктатури стару назву держави було замінено на Королівство Югославія. Поява КСХС (Югославії), з одного боку, означало об'єднання в одній державі майже всіх південнослов'янських народів, а з іншого - ці самі народності втрачали свою самобутність, розчинялись у «морі» інших національностей і народів, які теж увійшли в нове державно-політичне об'єднання. Таким чином, як на мене, до негативних факторів державно-правового розвитку КСХС (Югославії) у міжвоєнний період можна віднести те, що:

До складу Королівства СХС увійшли Сербія (з приєднаною до неї Вардарською Македонією), Чорногорія, Хорватія, Словенія, Далмація, Боснія, Герцеговина та Воєводина. Однак у країні обминалися питання про права цих народів; не були визначені компетенція органів місцевого самоврядування, права парламентів і урядів Хорватії, Словенії, Далмації та інших національних областей. Отже, з точки зору перспективи існування держави ідея «трьохіменного народу» мала істотну ваду: не враховувала інтереси македонців, боснійців, албанців та інших народностей;

Королівство об'єднало області з неоднаковим рівнем економічного розвитку, історичними традиціями та національною культурою. Вони відрізнялися як за національним так і за релігійним складом населення. Серби, чорногорці, македонці здебільшого сповідували православ'я, хорвати й словенці - католицтво, а частина жителів Боснії, Герцеговини та Косова - іслам. Найрозвинутішими економічно областями були Словенія і Хорватія, потім ішла Сербія, а до найвідсталіших належали Чорногорія, Боснія й Герцеговина, Македонія, Далмація;

Нова держава успадкувала господарство, здебільшого зруйноване війною, непрацюючі підприємства, фінанси в стані хаосу. Залізниці, не пов'язані в єдину систему, дуже потерпіли від воєнних дій. Десятки тисяч солдатів, що повернулися з армії, не могли знайти роботи, не вистачало продуктів харчування, відчувався гострий дефіцит предметів повсякденного вжитку. Різко скоротився обсяг зовнішньої торгівлі. Замість кордонів існували тимчасові демаркаційні лінії, що ускладнювало зовнішньополітичне становище нової держави. Багатонаціональне Королівство СХС було відсталою країною із слаборозвинутою промисловістю. 86 % населення працювало в сільському господарстві, де зберігалися пережитки феодальних відносин у вигляді кметчини в Боснії й Герцеговині, чифтлікчийства в Македонії, колонату в Далмації;

Правлячі кола Сербії, які фактично домінували в керівництві нової держави, проводили великосербську націоналістичну політику, від чого потерпало населення несербських районів. Наслідком така політика мала виступи хорватських та словенських політичних партій, які обстоювали ідеї федералізму та вирішення на цій основі національного питання. Так, найактивнішою була Хорватська селянська партія (ХСП), яка вже з лютого 1919 р. стала вимагати проголошення «миролюбної селянської республіки Хорватія» в межах єдиного КСХС та збереження монархічного ладу в країні. Лідер ХСП С. Радич порушив питання про право хорватів на самовизначення; згодом партія провела ряд акцій під відповідними гаслами. Все це сприяло розгортанню національно-визвольного руху в Хорватії. Окремі виступи проти велико-сербських зазіхань відбулися й у Словенії.

В Чорногорії, де автономістський рух був досить сильним, також мали місце стихійні виступи проти сербської великодержавної політики. Особливе невдоволення населення викликали відкрите пограбування та переслідування з боку сербських військових властей.

У Вардарській Македонії широку підтримку дістала декларація групи політиків Внутрішньої македонської революційної організації (ВМРО), звернена до держав-переможниць, яка закликала не допустити розділу Македонії й надати їй можливість стати автономною державою у складі майбутньої федерації балканських народів. Угорське та румунське населення Воєводини вимагало надання національним меншинам рівних із сербами прав тощо;

Серед представників правлячих кіл і національних меншин не було єдності з питання про державний устрій Королівства. Так, найвпливовіший в Установчій скупщині блок Радикальної й Демократичної партій обстоював політичну гегемонію сербів та ідею унітаризму. Радикали, очолювані Н. Пашичем, розглядали приєднані до Королівства землі як частину Сербії й прагнули внести відповідний пункт до конституції. Створена навесні 1919 р. Демократична партія виступала за принципи централізму й сербської великодержавності, але вважала національну політику радикалів занадто «прямолінійною».

Інші позиції займали партії національних меншин. Так, Південнослов'янський клуб, до якого входили Словенська народна партія, Хорватське об'єднання, пропонував створити федерацію шести національних областей, підпорядкованих центральній владі в Белграді. Проти монархії за республіканський лад разом із комуністами виступали Хорватська республіканська селянська та Південнослов'янська республіканська партії;

Видовданська конституція закріпила унітарний устрій Королівства СХС та пануюче становище в ньому Сербії. Хоча конституція проголошувала й гарантувала права і політичні свободи громадян, права несербських народів і національних меншин цілком ігнорувалися. Конституція узаконила нерівноправність населення Вардарської Македонії, Чорногорії та інших земель. Створення органів місцевого національного самоврядування на несербських територіях не передбачалося. Конституція містила положення про новий адміністративний поділ. Він покликаний був полегшити процес сербізації. Критерієм служив не національний склад населення, а розмір території, чисельність населення та економічні умови. В кожну область король призначав великого жупана та керівний склад апарату. Всього було створено 33 області;

Несталим було політичне становище країни. Зокрема, 20-ті роки ознаменувалися загостренням політичної й особливо національної боротьби. За 10 років змінилося 24 уряди. Існуючі декілька десятків партій відрізнялися за національним і соціальним складом. Спроби деяких із них перетворитися на загальноюгославські успіху не мали. Серед сербських партій найвпливовішими залишалися Радикальна і Демократична партії, які підтримували династію. Вони найчастіше здобували владу, вступаючи в коаліцію з іншими партіями.

Найбільш впливовою партією в Хорватії була ХРСП. її лідер С.Радич вирізнявся схильністю до різких політичних хитань. Отримавши на виборах до Народної скупщини в березні 1923 р. 70 місць, ХРСП стала другою за значущістю в країні після радикалів і вступила в переговори про утворення коаліції. ХРСП відмовилася від принципового засудження великосербського гегемонізму, зняла гасло «селянської республіки». Вона знову стала називатися ХСП, визнала конституцію 1921 р., припинила бойкотування скупщини. А в 1925 р. ХСП разом із Радикальною партією увійшла до коаліційного уряду. На знак протесту проти великосербської політики радикальної більшості уряду лідер ХСП С. Радич у 1926 р. залишив міністерську посаду. Але коаліція проіснувала до лютого 1927 р.;

Національна антидемократична доктрина унітаризму, що служила ідеологічною базою гегемоністської велико-сербської політики, зневажала національні почуття широких мас і різко негативно сприймалася несербськими народами. Та унітаризму й шовінізму протистояли прихильники федералізму, центром яких залишалася Хорватія. Наприкінці 1921 р. під егідою ХСП був створений Хорватський блок, до якого ввійшли партії, що вимагали федерального устрою Королівства СХС. Для албанців, угорців, німців, мусульман програма блоку передбачала запровадження культурно-національної автономії.

Гасло права націй на самовизначення аж до відділення висунула компартія, яка, втім, досить нігілістично ставилася до національного питання. Але в 1921 р. КПЮ змушена була піти в підпілля і якоїсь суттєвої політичної ролі в країні впродовж 20-х років майже не відігравала;

У 30-х рр. політична боротьба в країні набрала форми кризи державного режиму й парламентської системи. Розчарування в політиці правлячих кіл спричинило відмежування від них окремих політичних сил. Так, Незалежна демократична партія не тільки відмовилася від підтримки уряду, а й разом із ХСП наприкінці 1927 р. створила Селянсько-демократичну коаліцію, до якої приєдналися всі незадоволені становищем у країні. В програмі коаліції містилися вимоги щодо зміцнення демократії й парламентаризму, політичного та економічного рівноправ'я всіх областей країни, розширення місцевого самоврядування. Між коаліцією та урядовою більшістю у скупщині розгорнулося жорстоке протиборство, яке посилювало хронічну політичну кризу;

Після державного перевороту 6 січня 1929 р. парламентаризм заступив монархо-поліцейський режим, який спирався на великосербську буржуазію та армію. КСХС стало військово-поліцейською державою із самовладною бюрократією та корумпованою адміністрацією;

У 30-тих рр. значно загострилися стосунки між православною та католицькою церквами, зріс опозиційний рух;

Суспільно-політична база монархії була вкрай вузькою. Всі спроби створити для неї масову опору у вигляді партії двору -Югославської радикально-селянської демократії, або Югослов'янської національної партії («борбаші») - закінчилися невдачею. Плюс невдоволення курсом монархічного уряду, яке охопило широкі верстви населення (студентський рух та ін.);

«Аншлюс» Австрії, який уряд Югославії розцінив як «суто внутрішньонімецьку справу», та Мюнхенські угоди 1938 р. призвели до розпаду Малої Антанти й серйозно погіршили міжнародне становище Югославії. Країна, затиснута між Німеччиною та Італією, мусила проводити складну політику лавірування між ними, а також між фашистськими країнами та державами, які їм протидіяли;

Наприкінці 30-х років відсутність більш-менш реальної програми вирішення національного питання в країні в умовах загострення політичної кризи в Європі стала реальною загрозою для цілісності Югославської держави. Саме тоді хорватське питання набуло характеру міжнародного й перетворилося на засіб тиску Німеччини та Італії на Югославію;

Еміграція з країни…

Що стосується позитивних факторів державно-правового розвитку КСХС (Югославії) у міжвоєнний період, то до них належать те, що:

Утворення КСХС (Югославії) було по-суті першим і найважливішим кроком на шляху до національного визволення південнослов'янських народів з-під гніту Австро-Угорщини;

Стабілізації нової держави та зміцненню становища династії Карагеоргієвичів сприяло визнання Королівства сербів, хорватів і словенців країнами Антанти, а потім і всіма країнами, що підписали Версальський мирний договір;

Після утворення КСХС (Югославії) на території країни розгорнули свою діяльність перші, як правило, російсько- і українсько-південнослов'янські культурно-просвітницькі і доброчинні організації - Російсько-південнослов'янський комітет, Товариство слов'янської спільності та ін. Основним у їх діяльності було надання допомоги буженцям і поширення інформації про події в Росії;

Утворення КСХС (Югославії) сприяло формуванню нових умов для розвитку освіти, науки і культури.

Основні риси культурного розвитку країни цього періоду:

· у 1919 р. було прийнято закон про загальну обов'язкову початкову освіту, а з 1929 р. середня освіта стала 8-річною;

· вищу освіту молодь отримувала у Бєлградському, Загребському та Люблінському університетах;

· чисельність студентів у міжвоєнний час зросла з 2 до 20 тис. осіб;

· центрами розвитку науки були АН та Академії мистецтв (Сербська південнослов'янська АН та Словенська АН);

Цвіїч заснував і став президентом Географічного товариства при Бєлградському університеті;

у 1927 р. було утворено Югославське історичне товариство;

значного розвитку досягли образотворче мистецтво, театр, музика та художня література…

Таким чином, КСХС (Югославія) у 1918-1939 рр. переживала досить складний період у своєму розвитку. Хоча країна і була благополучно утворена у 1918 р., та це було скоріше за все утворено подобу держави, адже між національностями, які тут проживали, не було ні етнічної, ні культурної, ні тим більше політичної єдності. Це все негативно позначилося як на внутрішньополітичному так і на зовнішньополітичному становищі Королівства. Численні зміни державного устрою, зміни конституції та змови - ось неповна картина тогочасного становища країни.

РОЗДІЛ 3. ДОСВІД ІСТОРІЇ КРАЇНИ, ЯКОЇ НЕ БУЛО (СТАНОВИЩЕ РІЗНИХ НАРОДІВ У СКЛАДІ КСХС (ЮГОСЛАВІЇ) В 1918-1939 РР.)

У 1918 р. було створене Королівство СХС. Але Сербія, Чорногорія, Хорватія, Словенія, Далмація, Боснія і Герцеговина та Воєводина - ці національні держави з багатовіковою історією - зникли з політичної карти світу. Вони як держави пішли в історію, але сама ідея їх відтворення під новою назвою Королівство СХС продовжувала не лише жити в умах, планах, проектах сербських і інших національних політиків, але і почала втілюватися в життя. Вже сама внутрішня ситуація в Королівстві за багатьма параметрами свідчила про складність поставленого завдання. У багатонаціональній державі проживали 4 704 876 (39%) сербів, 2 889 102 (23,9%) хорвати, 1 023 588 (8,5%) словенських, 759 656 (6,3%) мусульман, 630 000 (3.3%) македонців, 198 857 (1,6%) представників інших слов'янських народів, 512 207 (4,3%) німців, 483 871 (4%) албанець, 472079 (3.9%) угорців, 183 563 (1.6%) румуни, 142 453 (1.2%) турки, 11630 (0,1%) італійців, 42 756 (0.3%) представників інших національностей. Загальна чисельність населення на 1921 р. складала трохи більше 12 млн. чоловік. Відмінності в культурі і історичному житті народів лише підкреслювали складність державного буття нового Королівства, створеного на післявоєнному попелищі.

Якщо ж говорити про сербську ідею в її югославському вигляді, про її провідників-сербів, що стояли біля керма Королівства, потрібно передусім підкреслити, що саме об'єднання югославських земель навколо Сербії потрібно розглядати як складні і суперечливий процес. Шлях був визначений, але він проходив, образно кажучи в такому дрімучому лісі, що благополучний результат був під знаком питання. Принцип самовизначення націй, що благополучно перебрався з XIX ст. в XX ст., мав певні шанси стати для нового Королівства тим детонатором, за допомогою якого можна було підірвати в нім порядок і розчленувати країну, скроєну на швидку руку Заходом. По суті Версаль вирішував минулі проблеми, але не хотів прораховувати майбутнє.

Почнемо в алфавітному порядку. Албанці. Це «плем'я», що налічувало близько півмільйона чоловік, жило по звичаях родового ладу, населяло «великі» простори Косово, Метохії і Македонії. Ідея Великої Албанії, що включала сербські і македонські території, була рушійною силою, яка рухала албанців на повстання і теракти проти сербів. Не було, грубо кажучи, албанської нації. Навіть у численних книгах з історії Югославської держави надзвичайно рідко можна зустріти хоч би яку-небудь згадку про албанців. Відповідною була і політика сербського Белграда, для якого було легше «закрити очі» і не працювати там, де потрібна лише сила. Проте при цьому не враховувалися чинник часу і небезпека з'єднання фанатизму з книгою. Вороги великосербства здобували освіту в сусідній Албанії. Ніякі заходи заборонного характеру не давали результатів. Потрібно, мабуть, згадати і ту обставину, що для тих же міських сербів робота серед албанського населення сприймалася, м'яко кажучи, як посилання. Ситуація була надзвичайно важкою і заплутаною: великоалбанські настрої можна було нейтралізувати тільки наданням певних пільг і вкладанням засобів в просвіту - і одне і інше не викликало довіри. В той же час не можна говорити, що влада нічого не робила: відкривалися албанські школи, бібліотеки, читальні. Проте набагато успішніше йшла робота мусульманських учбових закладів, учителі яких не володіли вільно сербською мовою, а їх виховна робота могла бути зазначена як антисербська. Для того, щоб «розбавити» концентрацію албанського населення тисячі сербських селян були переселені у Вардарську Македонію і Космет, де отримали землю і невелику фінансову допомогу і інші пільги. Проте албанське населення так і залишилося «закритим» суспільством, що живе досить довгий час на сербській землі, щоб рахувати її своїй і дивитися на владу сербів як окупаційну. Як відомо, під попелом вугілля набагато довше зберігає свій жар: саме таким і являвся албанський сепаратизм.

Босанци (мусульмани). Для них, колись колишніх хазяїв Боснії і Герцеговини, настали важкі часи. Ролі змінилися: тепер серби могли безперешкодно творити свої «суд і волю». За даними одного з босанських істориків, в період з 1918 по 1921 рр., тобто до ухвалення Основного закону, були убиті 2 тис. босанцев. Йшов «переділ» землі. Мечеті перевлаштувалися в православні церкви. Траплялося, що босанци були вимушені, щоб зберегти собі життя, переселятися в інші краї. Тепер вони випробовували на собі усе те, що раніше вони влаштовували сербам. У багатьох місцях стало діяти правило: хочеш жити - плати викуп. Але іноді і гроші не рятували мусульман від нападів сербів навіть під час молитви в мечетях. Уся та лють, що довго приховується під час турецького панування, тепер виплеснулася назовні. По суті, Боснія і Герцеговина повинні були стати територією сербського панування, де не було б неприємностей, що лагодяться невдоволеними агами і перегонами, яким, як писала бєлградська газета «Звоно», місце в Туреччині. Проте колишні хазяї також вважали Боснію і Герцеговину своєю батьківщиною і вотчиною в не збиралися покидати її, хоча причин для цього було більш ніж достатньо.

Мусульманські політичні діячі, об'єднані передусім в Югославську мусульманську організацію (ЮМО), підтримували ідею південнослов'янства, роблячи ставку на еволюцію. В той же час керівництво ЮМО декларувало тезу про те, що їх одноплемінники спочатку мусульмани, а потім - югослави. Виступаючи за ревізію Видовдаиської Конституції, за федеральне облаштування Королівства, ЮМО тим самим висувала вимога автономії мусульманської Боснії і Герцеговини і відповідно, формування свого уряду. Проте теза автономізації була взята з Белградом, що мав давні спори з цієї проблеми з хорватами, різко негативно.

Македонці. У новому Королівстві македонська проблема була «розв'язана» переходом частини «сербських історичних земель» в сербські руки. Фортецю рішення забезпечували чотири дивізії і два десятки тисяч комітаджей з «цивільного» населення, що отримували жандармську платню. У законодавстві Королівства був пункт, по якому особи, що служили у болгарській армії під час останньої війни, могли бути засуджені на 15-річне ув'язнення. Якщо врахувати, що безліч македонців свого часу носила болгарські шинелі, то слід визнати одне - серби були талановитими учнями Н. Макіавеллі. Вони були плови захищати свої ново-старі землі у боротьбі з відомим Комінтерном, що робив ставку на роздмухування революційної пожежі на Балканах і, відповідно, на створення Балканської Соціалістичної Федеральної Радянської Республіки

Досить успішно сербський Белград боровся зі своїм старимо суперніком за Македонію - ВМРО (Внутрішня Македонська революційна організація), яка виступала під гаслом незалежності Македонії. Сам Белград в процесі колонізації сербської Македонії Чорногорією, не жалів грошей на антимакедонську пропаганду і жорстоко переслідував усіх тих, хто підривав «спокій» в краю. На побутовому рівні серби відносилися до македонців досить зневажливо. Грубі жарт і вульгарні анекдоти про македонців існували дуже довго в сербському міщанському середовищі, де їх визнавали болгарами, заперечуючи право на самоназву.

У політиці було дещо по-іншому: висувалося і вирішувалося завдання «сербізації» населення, передусім через просвіту. У боротьбі з македонськими націоналістами серби були готові йти на конфлікт з Болгарією, чия території служила базою для численних четнічеських загонів, що постійно вторгалися в сербську Македонію.

Сутичка сербства з націоналізмом народів, що населяли країну, була характерна для усього періоду існування королівської Югославії. При цьому слід підкреслити, що ідеологи сербства бачили завдання створення єдиного цивілізованого простору різних традицій і культур тільки через сильну державну владу. Був проголошений курс «на Європу» з «запереченням» яких-небудь сепаратистських спрямувань, викликаних етноконфесійними відмінностями, політичними іграми і культурною приналежністю до того або іншого світу. Стратегія Белграда по реалізації ідеї югославського «братерства і единениа» не виключала при цьому контроль над нею. Проте процес розчинення сербів в південнослов'янстві вимагав певних умов, раніше усього консенсусу усіх народів. А цього не було і не могло бути з причин історичного характеру.

Сама Конституція 1921 р., що визначала державу як конституційну, парламентську і спадкову монархію, була круто замішана на централізмі з перевагою виконавчої влади над законодавчою, корони над народом. Уряди країни в основному складалися не в Народній скупщині, а при палаці Олександра, що славилося майстром політичних ігор. Будучи главою армії, він спирався на таємну організацію «Біла рука», очолювану командиром королівської гвардії генералом П. Живковичем. По суті, міністри були лише виконавцями і провідниками королівської волі і політики. При цьому відмічу, що пости прем'єр-міністра, глави Скупщини, міністра закордонних справ майже завжди знаходилися в руках сербів. Зрозуміло, це не означає, що вони повинні були вести просербську політику, але сам факт концентрації влади в сербських руках в наявності.

Неординарність ситуації полягала і в тому, що в Сербії сформувалися два консервативні політичні центри : один біля монарха, інший - навкруги Н.Пашича і його прибічників, що виступали на захист державних і національних інтересів сербства тепер уже у межах нового Королівства. Безумовно, обоє вони - Нікола Пашич і Олександр Карагеоргиевич - відстоювали централізм в управлінні державою, в якій, грубо кажучи, серби домінували над іншими народами. Їх різнила відповідь на питання: хто буде хазяїн в країні? Для лідера радикалів хазяїном в Югославії повинна виступати конституційна і парламентська монархія, що має потужного поліцейського і бюрократичний апарат управління, що дозволяє тримати під контролем Бєлграда внутрішню ситуацію, в нових землях особливо. При цьому теза тих же радикалів про те, що серби, хорвати і словенські - один народ, відходила на задній план. Король же наполегливо працював передусім над твердженням і зміцненням монархічної, самодержавної влади. Саме влада монарха без якого-небудь посередництва могла, на його думку, набагато успішніше вирішувати завдання державної єдності, ніж Скупщина з партіями і їх політиками. Саме фігура монарха повинна символізувати народну єдність і державну цілісність. Його концепція була реалізована 6 січня 1929 р. : Конституція практично ліквідовувалася, заборонялися політичні партії і суспільства, самоврядування зводилося до нуля, була розбещена Скупщина, главою кабінету призначений генерал П. Живкович. Свої дії король виправдовував «вищими народними і державними інтересами і їх майбуттям». (У 1931 р. під тиском Парижу, що надав Бєлграду переконливу позику, Олександр «подарував» країні октоіровану Конституцію.)

Найбільше клопоту сербам і їх королеві доставляла Хорватія з її наполегливими вимогами більшої незалежності. Вже з 1920 р. серби почали замінювати хорватів на великих адміністративних постах. У армії кар'єру міг зробити передусім серб. У самій Хорватії поліція і адміністрація знаходилися в сербських руках. Підпорядкування «диким» сербам було принизливе для «культурних» хорватів. Сербський монархізм не подобався хорватським республіканським почуттям. Королівство як форма державного об'єднання національностей після проголошення Вільсоном права на самовизначення народів виглядало деяким атавізмом для хорватських націоналістів. Та і сама політика сербів, в множині представлених в держапараті, давала численні приводи для звинувачення центральної влади (сербських) у беззаконні, хабарництві, навіть в тілесних покараннях, що викликало особливе обурення в європеїзованих Хорватії і Словенії. Ймовірно, такі ж почуття випробували хорвати, коли в 1924 р. Пашич висунув ідею відділення Хорватії, але без Далмации і Славонії, які залишалися б за Сербією.

По суті, усе політичне життя Королівства СХС (чи «Великій Сербії») так чи інакше було пов'язане з національним питанням, зокрема, з сербсько-хорватськими протиріччями в цій сфері. Боротьба зі змінним успіхом йшла по багатьох напрямах. І хорватський націоналізм не поступався сербському, користуючись усіма доступними йому способами для розвалу сербської гегемонії у формі унітарного Королівства. Для цього використовувався цілий комплекс прийомів, методів, засобів - від політичної боротьби в цивілізованих рамках багатопартійної держави і до терору. Усе, в чому хорвати перевершували сербів, служило наочним доказом сербського «примітивізму» : тут була і земляна пола в сільських будинках, і неписьменність маси сербства, і ін. Вороги сербства старанно створювали стереотипи про дикість сербів, про «нахабство» їх політики по об'єднанню свого народу. Боснія і Герцеговина оголошувалися ними виключно мусульманським і хорватським доменом, Косово і Метохія - албанським, Воєводина - угорським, а Славонія і Далмація, мовляв, історично належать хорватам. Та і самі серби не забували злочинів, здійснених в ході недавньої війни тими слов'янами, які билися під прапорами Австро-Угорщини. Тому і не лише у зв'язку з цим сама ідея «південнослов'янської нації» не була такою вже близькою і самим сербським масам, що не забували, на чиїй стороні воювали хорвати у Великій війні. В той же час не можна сказати, що уся політична еліта сербського народу була налагоджена і діяла з позицій «племінного націоналізму». У ній були і свої «непримиренні» і свої, що «погоджуються», діяли «переможці» і «переможені».

У Сербії, наприклад, розгорнулося так зване південнослов'янський народний рух на чолі з монархістом Д. Льотичем. Його ідеологія і програма були розраховані передусім не на «партійну» інтелігенцію, а на селянство, на «грунт», не заражений чужорідними «тілами і віяннями». Так, концепція Льотича мала яскраво виражений антикомуністичний характер. У свою чергу комуністи, прагнучи затаврувати його в очах суспільства, представляли Льотича фашистом, що не є вірним.

Говорячи про національно-державні погляди Льотича, слід підкреслити, що в них поєднувалися ідеї південнослов'янства, всеслов'янства, сербського традиціоналізму, органічного консерватизму. Проте не слід забувати, що Льотич був одним з тих, хто вітав січневе 1929 р. рішення короля Олександра, що зміцнило унітаризм управління. У заочній дискусії з В. Мачеком з хорватського питання Льотич не втомлювався підкреслювати, що хорватський лідер може говорити про усю Югославію як про свою країну, але не сміє вимагати її третини і виділяти цю частину в окреме «царство». І не слід забувати, що, по суті, Льотич і його нечисленний рух «грали» в національному питанні на стороні королеві Олександра. У «Збор», разом з сербами, входили і хорвати і словенські, та все ж в патетичних висловлюваннях його лідера відчувається любов передусім до Сербії, до Великої Сербії. Саме на сербів він робив ставку в прозреваемом ним зіткненні з хорватами. Він був державник, охоронець і монархіст. Але прокламовані ним ідеї південнослов'янства не могли охопити ні сербів, ні хорватів, ні словенських вже з тієї причини, що держава розпадалася, кількість захисників його в тодішньому оформленні скорочувалася, монархічна ідея, особливо після смерті короля Олександра, згасала.

Не менш цікава діяльність Сербського культурного клубу (СКК), чий статус був офіційно затверджений в січні 1937 р. Основна мета цієї інституції полягала в розвитку сербської культури у рамках південнослов'янства без якої-небудь домішки політики. СКК був створений інтелектуалами, представниками політичної і економічної еліти. Певна нейтральність клубу давала можливість брати участь в його роботі людям різних політичних поглядів і світоглядів. Підкреслювалася несумісність діяльності СКК з розпалюванням якої-небудь етноконфесійної ворожнечі. Навпаки, одне із завдань полягало в тому, щоб між сербськими, хорватськими і словенськими культурними кругами встановлювати зв'язки і розвивати співпрацю з питань загального характеру. Причому діяльність СКК найактивніше розгорталася в пограничних областях, де сербство - його національна і духовна компоненти - було схильне до «чужих впливів».

Підкомітети в Скопле і Штипе розвивали бурхливу діяльність, намагаючись через історію довести сербський характер Македонії. У хід йшли найрізноманітніші засоби і прийоми, аж до аргументу, що «македонська мова» як така зникла тисячу років тому. На противагу тим, хто стверджував, що Македонія - болгарська земля, Боснія і Герцеговина - хорватська і мусульманська, Косово і Метохія - албанська, Воєводина - угорська і так далі, СКК висунув гасло: «Де живе хоч би один серб, там і Сербія».

Робота самого СКК йшла в двох напрямах: читання лекцій з важливих національних і культурних проблем, а також висунення і підтримка усіх акцій по пожвавленню приватної ініціативи сербів в національній і культурній сферах. Турбота про сербську культуру об'єднувала в рядах СКК демократів і монархістів, унітаристів і федералістів. Звідси абсолютно природно, на думку СКК, що саме інтелігенція повинна була грати провідну роль в сербстве, його пробудженні, відродженні, розвитку. При цьому підкреслювалося, що соціальна література дегенерировала в марксизм, а комунізм є не що інше, як продукт іноземної пропаганди.

Не обходив стороною СКК і ідею інтегрального південнослов'янство. На думку його членів, вона була помилкова в корені, оскільки об'єднувала в одні народ сербів і хорватів. На думку Сл. Йовановича, поняття «південнослов'янство» вимагалося трактувати і відстоювати як державну ідею, але не як національну. При цьому головного ворога СКК бачив не в хорватах, інтегральному південнослов'янстві, комунізмі, диктатурі, іноземній пропаганді, а в слабкості сербства, вираженою передусім у відсутності єдності, розмежуванні інтересів.

З часом діяльність СКК все більше придбавала риси суто сербського традиціоналізму в його найбільш жорсткій формі: конструктивні роздуми на тему сербської культури у рамках південнослов'янства, тверезістю оцінок діяльності сербських політиків поступово поступалися місце політичним деклараціям, де не було південнослов'янством.

Якщо в СРСР усі були радянськими людьми, то в державі перейменованому в Королівство Югославія, - югославами. Така стратегія тільки посилювала прагнення «покінчити» з Олександром крайніх хорватських націоналістів, так званих усташів. Король щасливо уникнув двох замахів в Загребі, але в 1934 р., коли він знаходився з офіційним візитом у Франції, югославським терористам вдалося здійснити свій план і сховатися на території інших країн.

Унаслідок малоліття короля Петра II було призначено регентство, доручене принцові Павлу (1934-1941), на плечі якого і лягла основна тяжкість по управлінню державою, цілісність якої як і раніше знаходилася під знаком питання, поставленим Загребом.

«Велика Сербія« і тепер не хотіла чути про яке-небудь перевлаштування Королівства на федеральних началах. Учень Пашича М. Стоядинович, кабінет міністрів (1935-1938), що очолював деякий час, у відповідь на вимогу хорватської сторони відповів дипломатично, але жорстко: пропоновані зміни пов'язані з переглядом Конституції, внесення »поправок« в яку можливе лише після повноліття короля Петра ІІ. Сербсько-хорватська суперечка на тлі Мюнхена не могла не викликати тривогу у політиків в Югославії, що терміново потребувала хоч би замазування проблеми. Паліативне рішення, як завжди, було знайдене в зміні кабінету, черговим главою якого став Цветкович.