Позитивні та негативні фактори державно-правового розвитку КСХС (Югославії) у міжвоєнний період

Певною мірою сербам допоміг аншлюс Австрії в 1938 р. вже з тієї причини, що «деякі загребські елементи, що працювали проти Белграда і розраховували на повернення Габсбургів на австрійський престол, нині повинні викреслити цю злочинну можливість зі своїх рахунків». Незважаючи на пожвавлення тортових і економічних стосунків з Німеччиною, Белград (королівське регентство і уряд Стоядиновича) був вірний союзу з Парижем, уникаючи усього того, що могло б загострити відносини з Берліном.

Той же уряд Стоядиновича, «наслідуючи традицію», всіляко затягував визнання СРСР : «Югославії, потрібна ще одна гарантія, яку досі від радянського уряду ми не отримали : це - гарантія невтручання Рад і наші внутрішні справи... Поки Ради не припинять комуністичної агітації у нас в Югославії, доти не може бути і мови про визнання радянського уряду».

Але у народу була своя думка. У 1938 р. в Югославії, як писав далі російський дипломат, «велася пропаганда з боку угрупувань, що у той час переконували Москву зробити висновок з ними різного роду політичні і військові договори. Успіх пропаганди настільки великий, що заможні люди відкрито говорять про доцільність вступу до комуністичної таємної партії, щоб при приході більшовиків в Югославію вони їх не торкнули. Приходу більшовиків чекають як якогось позбавлення».

Розуміючи усю небезпеку комуністичної пропаганди, тісно пов'язаної з Росією і її будівництвом «нових небес», Стоядинович був послідовним супротивником встановлення яких-небудь знесенні з більшовиками.

Зазвичай, говорячи про М. Стоядиновиче, історики підкреслюють його германофільство. Проте не слід забувати його зусилля із зміцнення югославської ідеї в сербському оформленні. Так, в результаті його діяльності було утворено Югославське радикальне об'єднання, до якого увійшли словенські на чолі з А. Корошцем і боснійські мусульмани, керовані Спахо. Осторонь залишалися лише хорвати, які не бажали «йти в йогу» з Белградом. У свою чергу «Збор» виступав непримиренним ворогом поступок Загребу. Цю ситуацію у своїх пропагандистських цілях поспішили використати комуністи, виступивши прибічниками перевлаштування держав на федеральних началах. Їх тактика може бути пояснена тільки через «постепеновщину»: потрібно спочатку «зламати» монархію, щоб потім через демократизацію прийти до «соціалізації».

Укладення югославо-італьянського договору (25 березня 1937 р.) дозволив сербам в обмін на «лояльність» в абіссінському питанні на якийсь час забути про домагання Італії на узбережжі Адріатики.

14 березня 1938 р. Гітлер в'їхав у Відень, тобто після аншлюсу Германію стала для Югославії пограничною державою. 29 квітня 1938 м. Англія і Франція уклали оборонний союз, але Німеччина знала свою силу - 29 вересня був Мюнхен, що означав кінець Чехословаччини. Європа спішно укладала союзи, угода договори. У гонку договорів, зондувань і консультацій включився і намісник князь Павло. 31 травня 1939 р. він, за наполяганням Стоядиновича, разом з дружиною княгинею Ольгою виїхав у Берлін з візитом, під час якого мав намір прозондувати майбутнє югославо-германських стосунків. Результати візиту повинні були зняти побоювання, що Югославія піддасться розділу: Гітлер заявив про непорушність германо-югославської межі, тобто про «вічний» світ.

У серпні 1939 р. між прем'єром Югославії Ю. Цветковичем і представником Хорватії В. Мачеком з відома принца-регента Павла була досягнута давно бажана хорватами угода про відновлення парламенту і створення нової бановини (регіону) Хорватії з певними правами в області самоврядування. Ця поступка, зроблена напередодні війни, по суті справи може бути охарактеризована як один з її попередніх результатів. Ета широко задумана реформа стала відповідним моментом. Для більшовицької агітації, яка, з одного боку, підбурювала хорватів до постійно нових вимог великих свобод з іншою, - нацьковувала сербську частину населення Югославії на тих же хорватів і проти уряду, який нібито руйнує справу єдності королівства і так далі

Угода не задовольнила ні «крайніх» хорватів, ні тих сербів, які не були прибічниками автономізації Хорватії. Зокрема, члени СКК з їх кредо «сильне сербство в сильній Югославії» гнівалися з приводу меж нової бановини, в якій опинився близько мільйона сербів. Хорвати ж підкреслювали, що угодою реалізована лише частина їх народної програми. Серби були уражені і безцеремонністю у відношенні до сербів під час чищень новою владою чиновництва. Практика показувала: на місцях творилася неправда, крики невдоволення доносилися до Белграда. Залишалася надія лише на всесвітнього лікаря - час. Але його не було. Націоналізм набирав силу в Королівстві.

ВИСНОВКИ

1 грудня 1918 р. на політичній карті Європи виникла нова країна - Королівство сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. - Королівство Югославія). Незабаром Видовданською конституцією (прийнята 28 червня 1921 р.) було закріплено унітарний устрій КСХС. Домінуюче становище у країні здобула сербська еліта, яка зайняла майже всі адміністративні посади в країні.

Саме від цього часу найбільш гострим питанням для Королівства стала національна великосербська політика. Вона привела до розгортання сепаратистських рухів хорватів, словенців і мусульман, які вимагали зрівняння в правах усіх народів і надання автономії. Та це й не дивно, адже щоб зміцнити державну єдність, уряди Югославії постійно й безуспішно намагались придушити національну свідомість народів країни. Так, наприклад, оголошувалось, що існує лише єдиний югославський народ, «представником» якого проголошувалась створена придворною клікою «Югославська національна партія». Діяльність культурних, спортивних і інших організацій, створених на національній основі, була заборонена. Адміністративна реформа, проведена урядом Живковича у жовтні 1929 р., ліквідувала поділ країни на національні області, що історично складені. Югославія була поділена на 9 бановін на чолі з банами (губернаторами), яких призначав король. Національні області були роздроблені між різними бановінами, які дістали назви залежно від їх географічного розташування (Дрінська, Дравська, Дунайська та ін.). І це ще не повний перелік утисків, яких довелось зазнати народам, що проживали у міжвоєнний період на території Королівства.

Що ж стосується зовнішньої політики країни, то тут Югославія (до 1935 р.) дотримувалася союзу з Францією, входила до Малої Антанти і Балканської Антанти (Югославія, Греція, Румунія, Туреччина). Найбільш напружені відносини склалися в неї з Італією та Болгарією. А з літа 1935 р. почалась зовнішньополітична переорієнтація Югославії на Великобританію.

«Аншлюс» Австрії, який уряд Югославії розцінив як «суто внутрішньонімецьку справу», та Мюнхенські угоди 1938 р. призвели до розпаду Малої Антанти й серйозно погіршили міжнародне становище Югославії. Країна, затиснута між Німеччиною та Італією, мусила проводити складну політику лавірування між ними, а також між фашистськими країнами та державами, які їм протидіяли.

Внутрішньополітичне становище Югославії перед Другою світовою війною також характеризувалось загостренням соціальних та національних суперечностей, що створювало атмосферу напруженості в суспільстві.

Таким чином, можна зробити висновок, що, характеризуючи міжвоєнний період державно-правового розвитку Королівства, більша увага приділяється саме негативним факторам тогочасної дійсності, бо позитиву як такого, як на мене, там майже й не було.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бейліс О.С. Новітня історія Югославії (1918-1974 рр.). - Львів, 1975.

2. Джурич М.М. Образование многонационального государства Югославии, 1918-1921. - М., 1970.

3. История Югославии. - М., 1963. - Т. 2.

4. Козлитин В.Д. Общественная жизнь руських и украинских эмигрантов в Югославии (1920-1930-е годи) // Славяноведение, - № 5. - 1996 г. - с. 30-41.

5. Косик В.И. Русская церковь в Югославии 1921-1939 годи // Славяноведение, - № 6. - 1996 г. - с. 66-75.

6. Кузнечевский В.Д. Какая концепція самоуправления осуществлена в Югославии? // Советское славяноведение, - № 2. - 1991 г. - с. 17-29.

7. Стецкевич С.М. Великая октябрьская социалистическая революція и образование національних государств в Центральной и Юго-Восточной Европе // Славянский сборник, - Вип. 2. - 1985 г. - с. 3-15.

8. Стругар В. Югославия в огне войни, 1941-1945. - М.: Наука, 1985.

9. Фрейдзон В.И. О хорватской историографии 1930-1980-х годов по национальной идеологии до возникновения Югославии // Славяноведение, - № 5. - 1999 г. - с. 78-87.

10. Ярко Н.А. Підтримка Країною Рад національно-визвольної і революційної боротьби південнослов'янських народів у 1917-1920 рр. // Проблеми слов'янознавства, - Вип. 36. - 1987 р. - с. 19-30.

Размещено на Allbest.ru