Історія України од найдавніших часів

Не самі себе, мабуть, прозвали сі люди Полянами, Деревлянами, Сіверянами: до сього бо часу наші Чернігівці звуть Полтавців Польовиками і Степовиками, а ті звуть Київців, що живуть вище Києва, Поліщуками, так само, як задесенських Сіверян -- Литвинами; самі ж Полтавці і верхові Києвці не говорять про себе: «Ми -- Польовики, ми -- Степовики, ми -- Поліщуки», все одно, як і за-Десенці не скажуть про себе: «Ми -- Литвини». Певне, вони звались поміж себе тільки Слов'янами, розуміючи слово одне другого.

П.Соловйов, розбираючи літописця Нестора, докладно вивів, що в XI віку мусив Нестор позаписувати споминки про ІХ-й і давніші віки, розуміючи діло по своєму часові, -- тим він і князів натворив Полянам ще до Аскольда і Діра. (Истор. [ия] Росс. [ии. Москва, 1852] III. 123). Справді нічого й споминати про Кия, Щека і Хорива, которі нібито княжили в Полян. Чужоземні писателі, як от Прокопій, запевняють, що Слов'яне правувалися спершу без князів, радами; та й сам Нестор пише, що до Кия (про которого не просто оповідує, а приписує: якоже сказують) Поляни «живяху кождо с родом своим и на своих містех, владіюще кождо родом своим», і в літописці Переяслава Суздальського записано: «а Деревляне собі, а Дрягвичи собі жить (начаша), а Словене собі Новгородци, а Полочане також без князей».

Нестор хвалить найбільш Полян, бо й справді пахарство ладнає між собою людей найкраще і звичаї їм надає найкращі: «Поляни бо своих отець обычай имут кроток и тих, и стьідінье к снохам своим и к сестрам, к матерем и к родителем своим, к све- кровем и к деверем велико стьідінье иміяху; брачныи обычаи имяху: не хожаше зять по невісту, но приводяху вечер, а завтра приношаху по ней, что вдадуче». (П. [олное] С.[обрание] Русск.[их] Лет.[описей Санкт-Петербург, 1846] I, 6). А Деревлян Нестор гудить, що вони «живяху звіриньским образом, живуще скотськи: убиваху друг друга, ядяху вся нечисто, и брака у них не бываше, но умыкиваху у воды дівиця*. И Радимичи и Вятичи, и Сівер один (такий же) обичай имяху». (Там же). Отож певно все був народ звіроловний, а не пахарський*. Що Сіверяни и Радимичі не сховались у пущах од хижаків Козар, то се тим, що вони жили по сей бік Дніпра; Деревляни ж мали собі захист: одні -- Дніпро, другі -- Полян, а треті -- великі пущі і болота; то жили народом диким і вольним, і самому Олегові не зразу піддалися, а послі на Ігоря повстали. Мабуть, неволя їх змусила до такого звичаю, щоб жінок собі силою хапати, бо Поляни, живучи на ролі⁷³, не давали своїх дівчат (як-то домислятися можна) волоцюгам, що од них по гаях порозходились, не хотівши, мабуть, укупі на ворогів бити, або данину хижакам давати. Послі вже, як обжились у пущах, то й самі в себе, старим звичаєм, дівчат хапали. Історія інших народів, що з розбишак постали, догадку сю підпирає. Новгородці ж, видно, не з таких волоцюг зложились, бо про них Нестор не спом'янув, говорючи, що й Радимичі, і В'ятичі і Сівер[яни] одні звичаї мають, та і вся їх історія свідчить, що вони більш до Полян, аніж до яких В'ятичів, чи Радимичів приподоблялися. Се, мабуть, були добрі молодці, которі човнами по широкому Дніпру гуляли, всі його притоки з'їздили та й до славного озера Ільменя перескочили, і Новгород собі, на взір старого наддніпрянського города, над річкою Волхвою збудували. Хоч же й змусили їх заморські хижаки дань собі давати, та гляньмо, якого духу се були люди: «Изгнаша Варяги за море, и не даша им дани, и почата сами в собі володіти». (П. [олное] С. [обрание] Русск. [их] Лem. [описей] І, 8).

Тільки ж, що навпослі, мабуть, багатші на убожших насіли, або одна сторона другу обижала, чи городяне селян утискали, або Новгородці Мерю, Весь, Чудь почали під себе підгортати, а ті, мабуть, не давались, -- тим і написав Нестор: «и не бі правды в них». Тоді-то, мабуть, знемігшись у чварах та боях, якось поміркувались усі -- старшу голову, князя, із-за моря собі визвати. А що новий город над Волхвою був сином старого города над Дніпром, видно по мові й звичаях Новгородських (дарма, що Іван III Московський десятки тисяч сімей у глибоку Московщину виселив, а Москалів сюди понасилав, а Іван IV Грозний ще більше Новгородців, старих і нових, вигубив); та й по тону самого літописця нашого те ж саме завважити можна. Ось бо погляньмо. Піднявши з собою людей охочих до здобичі з своїх підручних сусід: Чуді, Мері, Весі, Кривичів, Олег прийшов до Києва і заявив, що Новгородський князь має до його право: «и рече Олег Асколду и Дирови: вы ніста князя, ни рода княжа, но аз есмь роду княжа, вынесоша Игоря, и се есть сын Рюриков. И убиша Асколда и Дира». (Там же, 10 ). Київ прийняв до себе Олега Новгородського без бою. А навпослі Новгород просить собі за князя, для порядку, кого-небудь із молодих княжат у отця їх, Київського князя Святослава. Владимер князь із Новгородцями ви- руговує з Києва Ярополка; Ярослав -- Святополка; і завсігди -- чий Київ, до того тягне й Новгород, і не одривається він од Києва аж до Татар. Та й Нестор, говорючи, як прозивались сусіди Новгородські, про самих Новгородців пише, що в них не було ніякого такого ймення, як от: Весь, Чудь, Меря, Кривичі, а звались вони по-старому Слов'янами. «Словіни же сідоша около езеря Илмеря, прозвашася своим имянем, и сділаша град, и нарекоша Новгород». (Там же, 3). Вбачаємо в тому ознаку, що Новгородці прийшли на Ільмень, як уже там були інші народи, бо каже літописець прозватися. Не самі вони себе прозивали, а сусіди. Чого ж вони звали їх Слов'янами, бувши й самі (як домислюється) теж Слов'янами? Ото, мабуть, сі Слов'яни позаходили здавна і осіли поміж народів неСлов'янських і з ними вже певно помішалися; як же прийшли чисті подніпрянці, то як інше було їх прозивати? Подніпрянами не до ладу, бо Дніпро був далеко;

Полянами теж не впадало, бо вони поля покинули; а народ вони були чистий, архі-Слов'янськи, -- от і «прозвашася своим имянем». А що не прозвано їх по річці або по озеру, то се -- домислюємось -- тим, що вони мусили прийти торговими гістьми між давніх тубільців, а як були люди порядку вищого, ніж Меря або Весь, то зараз собі «сділаша град». Гляньмо: ні про кого не сказав Нестор, щоб прийшовши зараз град і зробили. Певно, то були люди з города захожі; певно ж було що й оберегати в городі; певно ж і порядку були сі люди вищого од сусід, коли городом уміли сидіти. І показує-таки дальша історія, що вони були поміж верховими Слов'янами передовиками, бо завсігди були серцем всіх окружних народів. Гляньмо ж іще й з другого боку. Як осілись Новгородці над Волхвою, то й Поляни ніяк інше їх не звали, як Слов'янами, або, по новому городу, Новгородцями (причина та ж сама, що й у сусід Новгородських), -- все одно, як пізніші Українці Запорожан прозивали по Порогах -- Запорожцями, по Дніпровому Низу -- Низовцями, а проте знали, що вони та ж Русь, ті ж Українці. Нестор так само споминав письмом про тих Слов'ян далеких, як ми в своїх книжках споминаємо про далеких наших земляків Запорожців, або Чорноморців.

Коли Новгородці з Полян походять, то, певно, не розбоєм мандрували їх предки по річках-верховинах: не з великою, мабуть, силою вийшли вони з низу, що, зробивши собі город, сусід під себе не підгортували, а з малою силою не здолали б вони пройти розбоєм людні узріччя (бо тоді узріччя були найлюднійші), та й мусили б вернутись до свого коша, вниз; а то ні: перейшли через волок з Дніпра на річку Ловать і саме видне місце, до торгу найгідніше, під новий кіш вибрали.

Н. Костомаров вияснив нам докладно слово Варяг ([Начало Руси //] Совр. [еменник] 1860, кн. І, 6). Слова сього ще й не було тоді, як князі Русь загніздились у Новгороді і в Києві. Нестор, писавши в XI вікові, як уже слово варяг почало значити оружного затяжцю, приложив се слово і до князів, которі були Русь по своєму родові, а варягами не звались.

І про Київ пише Нестор, оповідуючи про міфічних князів Кия, Щека і Хорива: «Бяше около града лЬс и бор велик и бяху ловяща зверь». (П. [олное] С. [обрание] Русск. [их] Лет. [описей] І, 4 ). И вдруге: «наидоша я КозарЬ сЬдящая на горах сих в лЬсЬх». (Там же, 7). То правда, що сими самими словами Нестор показує, що за його часів не було вже навкруги Києва великого бору; так не забуваймо ж, що двісті років пройшло од первого находу Русі до Несторового писання; та ще ж: коли Київ таким диким лісовим містом здавався Несторові в давні часи, то мусив він -- і мимо традиції -- з чогось узяти свою звіроловну картину. Що води стояли тоді по Вкраїні великі і наповняли річні корита, по котрих тепер трави косять, або й плугом орють, се всякому відомо з тих находок водоходніх, що в наших річках і болотах знаходять. От і недавніми часами найдено в річці Золотоноші величенний мідяний якір; і досі він стоїть у Золотоніському монастиреві.

Нестор пише, що Поляни і їх сусіди давали Козарам дань «по бЬлЬ и вЬверицЬ от дыма», то, може, ся данина і тоді вже звалась подимним.

Знаємо, що так воно мусило бути з того, що, як пороздавано навпослі деякі села монастирям, то ченці ходили восени на полюддя тим же самим робом, що й князі. Старосвітські звичаї не записувались, бо з роду в рід їх пам'ятали і іншого права надзвичай не знали. Се вже тоді почали звичаї законами в статути і в уставні грамоти вписуватись, як нові порядки на Вкраїні позаводились і старе звичаєве право стали занедбовувати. Тим-то державці випрошували на свої землі у князів Литовських і в королів Польських оборонні грамоти, і в грамотах поновляли письмом стародавні звичаї і на дальші часи уже законом їх переказували. До нас дійшла з початку XV віку запис про грошові і медові дані Софійської митрополичої отчини, і з неї ми вбачаємо стародавній звичай підіймати и вгонобляти бірчих. Написано там: «ПодолЬшенськая земля под Полозом, а с ней идут три ведра меду и поданье, а ночь пити». (Акты [, относящиеся к истории] З.[ападной] Р.[оссии. Санкт-Петербург, 1846] І, під 1415 р.).

[1] Що тяжко лягало на селян княже люднування⁶*, видно з того, що де схотів князь, там і прибільшував дань. Новгородці платили Олегові «мира дЬля» (одчепного б то) 300 гривень, як перейшов він у Київ, а за Владимера вже ся «мира дЬля» коштувало їм у десятеро, бо 2000 гривень присилали вони в Київ та 1000 роздавали дружині, що стояла в Новгороді залогою. Який же був драпіка Ігор Рюрикович, се ми знаємо добре.

«И приспі осень, нача мыслити на Деревляны, хотя примыслити большую дань -- иде в Дерева в дань и примышляше к первой дани, насиляше им, и мужеве его; воземав дань, поиде в град свой. Идущю же ему вспять, размыслив рече дружині своей: идіте с данью домови, а я возвращюся, похожю и еще -- и вышедше из града Изкорстеня Деревляне, убиша Игоря и дружину его» (П. [олное] С. [обрание] Русск. [их] Лет. [описей] I, 23) Послухаймо ж іще Данила Заточника, що він про князів пише: «Не имій себі двора близь княжа двора, не держи села близь княжа села, потому что тиун его -- как огонь и рядовичи его -- как искры». ([Калайдович К.Ф.]. Пам. [ятники российской] Слов. [есности] XII в. [ека, изданные с объяснением, вариантами и образцами почерков. Москва, 1821] 235).

[2] Тим-то й Олег, підпливши човнами під Київ, оповістив себе Аскольдові і Дірові людом торговим, родичами державців Київських. Сю історію ми в своєму тексті пропустили, бо вона й Нестору давнім поданням передана, і хто знає, скільки в ній правди? Здається, воно так було, що не всім Рюричанам у верхових землях уподобалось, то двоє якихсь значних людей кликнули на охотника, та й спустились униз кращої долі собі шукати. Аскольдом і Діром Нестор їх називає. В Києві їм добре повелося; плавали вони Дніпром і в Грецьку землю за здобиччю, Грецькі села жакували і хижацької слави собі набували. Ся-то, мабуть, слава дійшла й до Новгорода. Новгородські князі, певно, Аскольдові й Дірові позавидували і приплили з потугами під Київ. Покинувши більшу часть човнів оддалік Києва, підплили вони двома чи трьома до пристані, поховали під чердаки свою дружину, щоб людей не полохати, і послали до Аскольда и Діра. «Родичі ваші, мовляв, прийшли; ходіть на пристань привітайтеся». Ті прийшли, про свою голову не порахувавши, а тут їх зараз обскочили, та й темний похорон їм справили. «И убиша Аскольда и Дира, несоша на гору, и погребоша и на горі, еже ся ньіні зоветь Угорьское, гді таїні Олмин двор; на той могилі поставил Олма церков святаго Николу, а Дирова могила за святою Ориною». (П. [олное] С. [обрание] Русск. [их] Лет. [описей] І, 10).

[3] Козаки воювали звичаєм варязьким і звали свою славу золотою. Певно, так вона звалась і в варягів. Святослав говорив про славу (у Лева Дякона кн.ІХ, гл^ІІ) зовсім так, як козаки:

Пропаде, мов порошина з дула,

Та козацька слава,

Що по всьому світу дивом стала...

[4] По Руській Правді гривню плачено за вола: така була її ціна. «Оже за кобылу 60 кун, а за вол гривну». (Иссл.[едования] о Р.[усской] Правде [Москва, 1846. Ч.1], Н.Калачова, 95). Про гривню див. у Карамзина в Ист.[ории] Г.[осударства] Р.[оссийского. Санкт-Петербург, 1816] I, прим. 298.

[5] Добре, мабуть, вдалися взнаки Грекам ті хижаки, що, договорюючись із Ігорем, вони постановили, щоб, прийшовши Русь у Царьград, жили тільки коло святого Мами, а не по всьому городу, і в город щоб увіходили з човнів своїх невеликими купами, по півсотні, без оружжя. «Да входят в город одиніми вороты со царевым мужем без оружья муж 50, и да творят куплю, якоже им надобі, паки да исходят; и муж царства нашего да хранит я». (П. [олное] С. [обрание] Русск. [их] Лет. [описей] I, 21).

[6] Так навпослі наші гетьмани держали собі в покорі Запорозький Низ, которий добре промишляв звіроловством, рибою, стадами, табунами й отарами, а хліба робити не спромігся (за Татарами). Гетьман Виговський говорив царському посланцеві Рагозину 1657 року: «Як не звелю я до Запорожців пропускати з запасами людей торгових, то їм нічого буде їсти». (Моск.[овский] Арх.[ив] Мин.[истерства] Ин.[остранных] Д.[ел] 1657, №16).

[7] Як воював Святослав із Цимісхієм, то одвітував йому згорда, що його дружина не поденщики; своїми руками собі хліба не роблять. (Ьео[тя] Dma^m Coloensis Historiae, libri X, cap 10, e recensionne C. B. Hasii. Corpus scriptorum historiae Byzantinae. Bonnae, 1828] VI.). Навертаються тут на пам'ять козацькі слова з народної думи.

І вже мені не честь, не подоба по ріллях спотикати,

Жовті сап'янці каляти,

Дорогії сукні пилом набивати;

А хочеться мені, мати,

Під город Тягиню піти погуляти,

Слави-лицарства козацькому війську достати.

[8] Вже в договорі Ігоря з Греками, року 945, між родичами княжими і торговими людьми вбачаємо ймення Слов'янські; а в договорі Олега все ще були чужоземні.

[9] За Олега князя Печеніги воювали з Козарами і їх підданими Уграми, а послі, погнавши Угрів на захід, присунулись вони до землі Київської. Нестор споминає про них уперве під 915 роком.

[10] Гіпотеза п. Іванишева, которий про ту судню раду виявив ученому мирові великої ваги і ціни факти. (Русск. [ая] Бес. [еда] 1857, III, 18).

[11] Поки сиділи князі-Русь в Новгородській землі, то притягли під свою руку тільки Кривичів, Мерю, Весь, Чудь; більш несила була притягти; Козари на низу панували. Та й про походи їх було не чувати. А, сівши в Києві, кинулись вони і на Волгу, і на Чорне, і на Каспійське море. Хто ж їм ту силу надав? Неабияких, мабуть, людей знайшли вони на Подніпрянщині.

[12] Справді дивує нас та Олегова рядна з Греками: такої рядни не зложив би ніякий варварський люд того часу, -- не зложили б і Нормани, що всюди тоді в Європі побережжя шарпали. Там сказано: «на удержаніе и извіщеніе от многых літ межю христіяньї и Русью бывшую любовь». Отож, певно, Греки здавна торгували з Полянами, і не за диких варварів їх знали, коли у рядні божбу їх за оборону права прекладали; коли, там же в рядній, караючи чоловіка за душогубство смертю і худобу його родичам убитого оддаючи, частину добра на жінку винуватого одділяли; коли за злодійство в рядні пеню з ними уставляли; коли чужоземське судно, на берег вержене, вповали Греки в цілости між ними бути и на їх сторожу вбезпечалися.

[21] Яка була умова в Новгородців з первими князями, которих вони до себе поприймали, ні звідкіля не знаємо. Мабуть, тоді ще скрізь по нашій Слов'янщині закон із роду в рід звичаєм переходив, і старі голови були на вічових радах замість вічистих книг і писаного права, як от п. Іванишев і в XVI вікові ще завважив*. Як же од крутої волі князької почало судне право іти в непам'ять, або умисне князькими похлібцями⁸⁷ притлумлятися, тоді Новгородці узяли в свого князя Ярослава писану Руську Правду, щоб не всякий тіун княженецький що хотя драв з винуватого на князя, а послі, приймаючи до себе нових князів, укладали з ними особні умови од старіших і менших людей*. От із тих-то найстаріших писаних прав довідуємось, що князь стояв тільки на обороні права мирського, як третій суддя між сутяжними, і на обороні землі мирської, як отаман оружної сили, а сам -- щоб ні податків над давній звичай не вимагав, ні землі в свій рід не привлащував. Випишемо з первої Новгородської грамоти, як вона зветься, найголовніші речі: «На сем, княже, цілуй хрест к всему Новугороду, на цім то ціловали діди и отци и отець твой Ярослав: Новгород ти держати в старині по пошлині*; что волостій всіх Новгородских того ти, княже, не держати своими мужи, не держати мужи Новгородьскыми, а дар имати тобі от тіх волостій, а без посадника тебі волостій не роздавати; а кому роздаял волости брать твой Александр или Дмитрій с Новгородцы, тобі тіх волостій без вины не лишати; -- а в Біжицах, княже, тобі, ни твоей княгыни, ни твоим боярам, ни твоим дворяном сел не дьржати, ни купити, ни даром пріимати, и по всей волости Новгородьской; -- а из Біжиць, княже, людій не выводити в свою землю, ни из иной волости Новгородьской, ни грамот им даяти, ни закладни- ков пріимати, ни княгыни твоей, ни бояром твоим, ни дворяном твоим, ни смерда, ни купцыни; -- а что, княже, брат твой Александр діял насильні на Новігороді, а того ся, княже, отступи. А что, княже, мыть по твоей земли и по иной волости, и по всей Суждальской земли, а то, княже, имати по дві векши от лодье и от воза, и от льну, и от хмільна короба; а дворяном твоим по селом у купцев повозов не имати, разві ратной вісти. Тако, княже господине, пошло от дідь и от отець, и от твоих и от наших, и от твоего отчя Ярослава». (Ист.[ория] Государства] Р.[оссийского. Санкт-Петербург, 1819] изд. 2-е, IV, пр.114).

[22] Не минали, мабуть, і старих людей, що в Нестора записано: «И пріиде един стар муж ко князю, и рече ему: княже! суть у мене един сын меншей дома, а с четырми есмь вышел, а он дома» (П. [олное] С. [обрание] Русск. [их] Лет. [описей] І, 53).

[23] Помагаючи князям, хижа орда, як от Половці, хапала людей у неволю, старих побивала, оселі палила, бо то була для неї найкраща забава, так вона війну розуміла. Де пройшла, щоб було пусто, -- от-то була Половецька слава. Затягши один князь на другого орду і побивши свого супротивника, сідав у городі княжити, а орду напускав на села: то була дяка їй за поміч. Так от у Нестора читаємо, що Олег Святославович, внук Ярослава Владимеровича, вируговавши з своєї волості дядька Владимера, за підмогою Половецькою, дав їм волю що хотя навкруги Чернігова робити. «Приде Олег с Половци, из Тмутороканя приде Чернигову, Володимер же затворися в граді, Олег же приде к граду и пожже около града, и манастирі пожже; Володимер же створи мир с Олгом, и иде из града на стол отень Переяславлю, а Олег вниде в град отца своего. Половци же начаша воевати около Чернигова, Олгови не взбранящю, бі бо сам повеліл им воевати. Се уже третьее наведе поганныя на землю Руськую; его же гріха дабы й Богь простил, занеже много хрестьян изгублено бысть, а друзіи полонени и расточени по землям». (Там же, 96 ). Року 1160 Ізяслав Давидович привів Половців на Смоленську волость, і вони вивели звідтіля більш 10 000 полону, а скільки ж то побито! «Той же зимы оттуді иде в Смоленскую волость Изяслав, и повоевав; и тамо много зла створиша Половци, взяша душ болі тмы, а иныя изсікоша» (Там же, II, 87). Брали полон князі й без Половців один в одного. Року 1148 ходив Ізяслав Мстиславович у землю Ростовську воювати князя Юрія: 7000 полону записав літописець. «...приде Изяслав Новугороду, сын Мьстиславл, из Кыева, йде на Гюргя Ростову с Новгородці, и много воеваша людье Гюрьгево, и по Волзі взяша 6 городов, оли до Ярославля попустиша, а голов взяша 7000». (Там же [Санкт-Петербург, 1841], III, 10).

[24] Що князі таких невольничих сіл у нас не застали, видно з того, що Слов'яни наші полонян брали в неволю на годи, а не навіки, а послі випускали на волю, або приймали в своє товариство. Про се пишуть Маврикій і Лев Мудрий.

[25] В договорі Олеговим єсть уже річ про Руських бранців, рабів. Ігор, помирившись із Греками, одпустив їх послі з Києва, «одарив скорою и челядью и воском». (П. [олное] С. [обрание] Русск. [их] Лет. [описей] І, 23). Княгиня Ольга оддала Деревлян у неволю своїм дружинникам: «... овых изби, а дргія работі предаст мужем своим».

(Там же, 25). Грецький цар, по Нестору, переказував Ользі через свої посли: «ты бо глаголаше ко мні, яко аще возвозвращаюся в Русь, многи дары пришлю ти, челядь, воск и скору и вои в помощь» (Там же, 26). Про Ярослава и Мстислава Нестор пише: «идоста на Ляхы и заяста грады Червенскыя опять и повоеваша Лядьскую землю и многи Ляхы приведоста и разділиста я, и посадив Ярославь своя по Рси» (Там же, 64).

[26] Що в князів були куповані слободи, видно із літописця: «В літо 6666 (1158). Заложи Андрій князь в Володимери церковь каменну -- и да ей много имінья и свободы купленыя и с даньми» (Там же, 149).

[27] В первій Новгородській грамоті читаємо: «Из Біжиць, княже, людей не выводити в свою землю, ни из иной волости Новгородськой, ни грамот им даяти, ни закладниковь пріимати, ни княгыни твоей, ни бояром твоим, ни смерда, ни куцыни».

[28] Мабуть, добре налягали вони на свої маєтності, що, як їздила княгиня Ольга землю Руську порядкувати, то мусила визволити селян з-під права так званого княжого (думають, що се право було jus primae noctis). У Татищева, которий стародавні літописі докупи позводив ([История российская с самых древнейших времен. Москва, 1773] II, 45, 329), знаходимо, чого нема в інших списках первого нашого літописця: «Тогда ж отріши княжее, а уложила брать от жениха по черной куні, как князю, так боярину от его подданнаго».

[29] Не мало ж, мабуть, вони й броїли, коли Новгородці, найсмілійший і вольній- ший люд з усіх наших Слов'ян, написали в своїй грамоті: «А что был отял брать твой Александр пожні, а то ти, княже, не надобі; а что, княже, брать твой Александр діял насильні на Новгороді, а того ся , княже, отступи». Згадаймо ж іще, що витворяв князь Владимер у Києві, нікого не боячись и не соромлячись: «И бі несыт блуда, приводя к себі мужськи жены и дівиці растляя» (П. [олное] С. [обрание] Русск. [их] Лет. [описей] І, 34). Згадаймо, як вибив Ярослав Новгородців за те, що заступились за своїх жінок і побили його варягів: «И разгнівася Ярослав, и шед на Роком, сіде в дворі; послав к Новгородцем, рече: “уже мні сихъ (варягів) не крісити”. И позва к собі нарочитые мужи, иже бяху изсікли Варяги, обольстив и січе» (Там же, 61). Згадаймо, як злякались Кияни, прочувши, що Ізяслав, которого вони прогнали, вертається з Ляхами. Хороший, мабуть, був, що хотіли Київ запалити і втікати зо всім нащадком у Грецьку землю: «А се ведеть на ны Лядьскую землю зажегше град свой, ступим в Гречьску землю». Брати не дали Ізяславу пліндрувати отцівського города; так він, аби зогнати серце, послав поперед себе сина свого Мстислава в Київ. «И пришед Мьстислав, и січе иже быша вьісікли (вирубали з темниці) Всеслава, числомь 70 чади, а другыя сліпиша, другыя же без вины погуби, не испытав» (Там же, 74).

[30] Нестор пише: «Аще ли кто усрящет черноризца, то взращается» (Там же, 73). Князі й бояри, охрестившись, новому богові по своєму розуму догоджали і не то по городах і селах до хреста людей силували, та й по пущах із попами за старовірцями ганяли; то мусили попи й ченці добре їх налякати. З тих часів і досі в селах ведеться примха, що, як стрінеш попа, або ченця в дорозі, то без пригоди тобі не минеться.

[31] Чужоземські писателі не споминають, щоб у Полян були кумири. Перве слово про богів роблених знаходимо в Нестора, як присягав князь Ігор із своєю дружиною, поклавши перед Перуном свою зброю і золото, -- і то були боги, запевне, не Полянські, а прихожі з варягами. Пише Нестор, що князь Владимер, вернувшись од варяг у Київ, поставляв по горах Київських кумири. Той же Владимер їх послі порубав, попалив, або в воду покидав. Плакали, каже, люди за богами, а які люди, того в літописці не сказано: може, варяги та захожі, которих до князя в Київ назбиралось багато з усіх земель. Що кумири були не Новгородські, видно з того, що тільки, опанувавши Київ, Владимер поставив Перуна в Новгороді. «Володимер же посади Добрыну уя своего в Новігороді; и пришед Добрына Ноугороду, постави кумира над рікою Волховом, и жряху ему лю- дье Новгородстіи аки Богу» (Там же, 34). Що Перуна Новгородцям накинуто, вбачаємо і з того ще, як дорікав йому ганчар Новгородський тими жертвами, що, певно, мусили люди неволею давати. Як укинули Перуна в річку Волхву, то став заказ, щоб ніхто не переймав його. «Иде Пидьблянин рано на ріку, хотя горнеци везти в город, оли Перун приплы к берви, и отрину и шестом: ты, рече, Перунище, до сыти еси іль и пилъ, а нынича поплови прочь». (Там же [Санкт-Петербург, 1851.], V, 121). Ще ж звернемо увагу й на те, що, коли б кумири були народні, а не вивезені варягами із Жмуді, чи відкіля з-за моря, то в літописцях би писалося, що велено їх по всій землі руйнувати, або -- що знаходили їх попи по гаях, чи що, і палили; а то ні: тільки за волхвами ганялись, а про кумири ні словечка! До нас подоходили казання і послання попів і ченців X, XI і XII віку. Попи й ченці дорікають людям, що вони приносили жертви бісам на болотах і коло криниць, та все-таки виходить -- духам, а не кумирам; дорікають селянам, що вінчаються без попа, що не ходять до церков, а ні один ні разу не сказав, що люди кланяються кумирам. В уставі первого Владимера «о церковних судіх и десятинах» перелічені всі случаї, в которих церковний суд має судити городян і селян. Про кумири нема ні слова, а єсть про молитви до хліба святого и до краси Божої поміж деревами і понад водами. Уже б же попи наперед усього вписали в устав, щоб брати судню плату, як знайдуть де кумира, і дику б виру (повшехну плату з села чи волості) назначили за сю находку; а то ні: тільки й сказано всього «...или кто под овином молится, или во ржи, или под рощеніем, или у воды». (Там же [Санкт-Петербург, 1853], VI, 83).

[32] Писана старо- свіщина споминає такі часи, що не було ще в Слов'ян Перуна: може, се вона споминає про то время, як ще князі-Русь Полян не опанували. Єсть у Кириловому монастиреві на Білому озері стародавній збірник, а в тому збірнику написано: «Оттуда же ізвьїкоша елени класти требы артемиду і артемиді, рекше роду рожаниці таціи же егуптяне. Тако і до Словін доіде се слово і ті начаша требы класти роду и роженицам прежде Перуна бога их, а переже того клали требу упирем и берегиням» (Шевирева [С.] Поездка в Кирилло-Белозерский монастырь[: Вакационные дни профессора С.Шевырева в 1847 году. В двух частях. Москва, 1850], 11, 33). Про Слов'янську міфологію писали в нас недавніми часами п. Срезневський ([Исследование] о [языческом] богослужении древних Славян [Санкт-Петербург, 1848]) і п. Костомаров (Славянская Мифология [Київ, 1847]). Ні той, ні другий не знайшли у Слов'ян кам'яних, чи дерев'яних божищ. Що були людські жертви богам у Києві, видно з Нестора; тільки знов ніхто не докаже, щоб се не пришельці богів своїх людською кров'ю вгонобляли. В одному варіанті старосвітської думи про Олексія Поповича козаки врізали винуватому перед Богом мізинного пальця, пустили в море крові -- і море, зачувши кров, утихає. Се спомин давніх жертв людських, а все ж і тут хто докаже, що не варяги занесли до Полян разом з Перуном людські жертви? а козаки пішли од стародавніх княжих дружин, то й далеким родам сю примху переказали.

[33] «Созва Володимер боляры своя и старцы градскіі. Да что ума придасте? что отвіщаете?». (П. [олное] С. [обрание] Русск. [их] Лет. [описей] I, 45).

[34] «Развергше Гречьскый Номоканон», -- пише в своєму уставі первий Владимер, -- «обрітохом в нем, оже не подобает сих судов и тяжь князю судити, ни бояром его, ни тіуном: и аз сгадав своими дітми, со всіми князи и со всіми бояры дал есмь ті суды церквам Божіим, митрополитом и всім епископьям по Русской земли» (Там же, VI, 82).

[35] Не судили князі не то ченців і черниць, попів, попадь, поповичів, та й тих, що по монастирях на прощу ходили (паломників), і тих, що яким-небудь ремеством⁹⁴, чи роботою монастирям служили («кто порти чернечьскые свержеть»), хто чудом нібито одужав і коло церкви тулився, кого на волю ради души спасіння випущено («задушный человік») і кого за вину у церковний дом узято; не судили удів, калік і всіх старців. (Там же, 84).

[36] «Аже мужа два біетася женьски, или укусить, или одереть, епископу 3 гривны» (Там же, 86).

[37] Див. приписку 3. Нестор Полян од усіх інших одрізнив звичаями. Зараз і видно, що вони повинні всім сусідам за взір стояти, як дійдеться до християнства. Ще не говорючи про християнство, Нестор описав їх такими, якими мусили інші неволею вчинитись, через нову віру.

Размещено на Allbest.ru