Допоміжні історичні дисципліни в Польщі (1988-2015 рр.)

Розвиток допоміжних історичних дисциплін у польській історіографії. Центри наукових шкіл. Вироблення методології досліджень генеалогії. Актуальні напрями сфрагістичних досліджень. Студіювання письма як один із пріоритетних напрямів польської науки.

Рубрика История и исторические личности
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 07.08.2017
Размер файла 43,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

допоміжні історичні дисципліни в Польщі (1988-2015 рр.)

В.П. Перкун

Представлено розвиток допоміжних історичних дисциплін у польській історіографії від кінця 1980-х рр. Звернуто увагу на актуальні наукові школи, напрями досліджень, причинно-наслідкові зв'язки, які допоможуть зрозуміти високий академічний рівень джерелознавчих студій польських істориків. Наголошено на інтердисциплінарності, тенденціях до осмислення мети й завдань історичного дослідження у вимірі культурної антропології, семіотики, природничих і гуманітарних наук із проекцією на визначення культурних комунікативних кодів, систем цінностей суспільств/соціальних груп, повсякденних практик, правової, конфесійної культур.

Ключові слова: історіографія, джерело (джерелознавство), допоміжні історичні дисципліни, сфрагістика, геральдика, генеалогія.

Спеціальні (допоміжні) історичні дисципліни по праву називають цеглинами у фундаменті історичної науки. Тривале іґнорування дисциплін джерелознавчого циклу в радянський час зумовило суттєве відставання національного історієписання від здобутків європейських історичних шкіл. Якісне вивчення минулого можливе за умови існування потужних університетських та науково-дослідних інституцій, медієвістичних і джерелознавчих центрів досліджень як осередків освоєння надбань світової (та, зокрема, європейської) історіографії. Дороговказом на цьому шляху може для нас бути досвід сусідів, насамперед Польщі.

Доленосний 1989-й рік, пов'язаний із розвалом комуністичної системи, позначився для Польщі черговими політичними змінами, результатом яких можна вважати вибудування позицій, що забезпечили нині цій державі статус одного з реґіональних лідерів Центрально-Східної Європи. Демократизація Польщі, яка розпочалася з лютневого круглого столу 1989 р., за який сіли опозиція та влада, мала наслідком частково вільні вибори 4 червня того ж року. Падіння комуністичного устрою безпосередньо вплинуло на розвиток гуманітарних дисциплін. Але навряд чи можна у цьому випадку говорити про зміни кардинальні, «цивілізаційні», як це було в українській гуманітаристиці від часу проголошення незалежності в 1991 р. де-юре, або з кінця 1988 р. (заснування Археографічної комісії) -- де-факто. Гуманітарні науки в Польщі 1940-1980-х рр. були в набагато кращих умовах, порівняно з українськими радянськими реаліями.

Упродовж другої половини ХХ ст., попри до певної міри позірне сприйняття марксистської методології, польська історична наука загалом зберегла свою тяглість, традиції, школи та високий академічний рівень. За словами проф. М. Кочерської, ряд інтелектуалів, у тому числі історики Т. Мантойфель, А. Ґейштор, С. Лоренц, С. Гербст, які задавали тон у повоєнній польській історіографії, зробили вибір на користь органічної праці в умовах неповного суверенітету відновленої держави, що зумовлювало прийняття (більшою або меншою мірою) вербальних вимог марксистської доктрини в історичних дослідженнях.

Порівняно з українськими радянськими істориками польські фахівці були відкритими для контактів із західноєвропейськими колеґами. Насамперед після перерви 1939--1953 рр. відновилися зв'язки з представниками школи «Анналів». Завдяки особистим контактам А. Ґейштора з Ф. Броделем, Ж. Ле Ґоффом, Ж. Дюбі молоді адепти науки мали можливість стажуватися у провідних французьких центрах. Нині немає фактично жодного польського історика, який не пройшов би коротко- чи довгострокову практику у визнаних європейських і північноамериканських наукових осередках.

Традиції розвитку допоміжних історичних дисциплін у Польщі сягають початку XIX ст. Якісно нового оберту вони набули з кінця XIX ст. У 1898 р. було відкрито першу кафедру допоміжних історичних дисциплін в Яґеллонському університеті, яку очолив С. Кжижановський. У 1908 р. постало Польське геральдичне товариство та часопис «MiesІQCzmk Heraldyczny». Плідно працювали на цій ниві генеалог і геральдист В. Семкович, дипломатист С. Кентжинський, видавець генеалогічних, геральдичних та сфрагістичних джерел Ф. Пекосинський. У перші чотири десятиліття ХХ ст. з'явилися студії теоретичного характеру, мета яких полягала в осмисленні допоміжних історичних дисциплін у вимірі вивчення та інтерпретації джерел.

У воєнний (1939-1945 рр.) та повоєнний (1946-1956 рр.) часи розвиток дещо загальмувався. Винятком тут може бути короткий нарис допоміжних історичних дисциплін авторства А. Ґейштора. Утім уже починаючи від хрущовської «відлиги» (1956 р.) польська гуманітаристика вийшла на висхідну лінію. Події березня 1968 р. стали черговим випробуванням. Втрат зазнали ряд напрямів: філософія, культурна антропологія та ін. Натомість історики здебільшого зберегли свої позиції. Пояснення можна знайти в тому, що їхні студії зосереджувалися на теорії джерелознавства та на самих джерелах, не входячи в конфронтацію з тодішньою офіційною ідеологією. Саме у ці роки вийшли друком ґрунтовні розвідки з хронології, генеалогії, геральдики, сфрагістики, дипломатики, палеографії, нумізматики. Це був вагомий результат роботи фахівців, очолюваних директором Інституту історії Польської академії наук проф. Т. Мантойфлем, який поклав за мету реалізувати проект вивчення допоміжних історичних дисциплін у рамках монографічних досліджень конкретного напряму.

Нового поштовху допоміжні історичні дисципліни набули з кінця 1980-х рр. Так, у 1988 р. було відновлено діяльність Польського геральдичного товариства, котре припинило свою роботу 1939 р. з початком Другої світової війни. Його метою проголошено провадження наукових досліджень у геральдиці, сфрагістиці та суміжних галузях знань. Фактично це стало свідченням волі польських істориків активізувати студії на полі допоміжних історичних дисциплін. Нині працюють відділення ПГТ у Варшаві, Кракові, Любліні, Торуні. Наукові інституції цих міст (університети, архіви, академії тощо) -- визнані центри розвитку допоміжних історичних дисциплін. Виказують активність у цій сфері зацікавлень й інші наукові та університетські осередки в містах Щецин, Познань, Катовіце, Вроцлав, Кельце, Лодзь, Зелена Ґура.

Що саме вдалося осягнути польським історикам на ниві допоміжних історичних дисциплін за чверть століття? Нижче подано розгляд теми за такими пунктами: центри наукових шкіл, спеціалізовані часописи, розвиток окремих допоміжних дисциплін, поняття «допоміжні історичні дисципліни», спеціалізовані конференції, видання на пошану знаних дослідників, бібліографії, енциклопедії, праці з історії, методології допоміжних історичних дисциплін, підручники, спеціалізовані нагороди та премії.

Центри наукових шкіл

Краків. На сьогодні ця давня королівська столиця -- найбільший центр вивчення допоміжних історичних дисциплін у Польщі. Заклад допоміжних історичних дисциплін та архівістики місцевого Яґеллонського університету (керівник - д-р габ., проф. З. Пех) - родоначальник студіювання джерелознавчого напряму, а один із «батьків» краківської школи, проф. Ф. Пекосинський -- автор класичних праць зі середньовічної геральдики, генеалогії та сфрагістики. Засновником на той час ще кафедри допоміжних історичних дисциплін Яґеллонського університету у 1898 р. став С. Кжижановський. Його перу належать програмні студії з дипломатики та палеографії. Наступним керівником кафедри був В. Семкович, котрий опублікував ряд монографій і джерел із ділянки генеалогії та геральдики, енциклопедію допоміжних історичних дисциплін (лекційні заняття з історичної географії, дипломатики, геральдики, сфрагістики, генеалогії, палеографії, хронології; у 1999 р. перевидано з передмовою його учениці -- Б. Вирозумської). Своєрідним пам'ятником В. Семковичу стала його монографія «Paleografia Іасінвка», котра побачила світ уже після смерті автора -- у 1951 р. У 2002 р. опубліковане друге видання з передмовою Б. Вирозумської. Із кінця XIX ст. заклад допоміжних історичних дисциплін систематично збирає та впорядковує сфрагістичні, геральдичні, нумізматичні, картографічні матеріали, стародруки, пергаментні документи та їх копії. Вони використовуються під час практичних занять зі студентами. Слід підкреслити унікальність цього науково-дидактичного осередку як у польському, так і центральноєвропейському контекстах. Упродовж останніх двадцяти років заклад був ініціатором та організатором наукових конференцій, присвячених допоміжним історичним дисциплінам. За словами З. Пеха, сфрагістичні студії в 1990-х рр. стали провідною дослідницькою тематикою підрозділу. І природно, що нині краківський осередок веде перед на ниві польської сфрагістики. Провідними фахівцями, окрім уже згаданого проф. З. Пеха (коло його наукових інтересів: сфрагістика, владні атрибути, історична іконографія), є проф. Б. Вирозумська (устрій та документація середньовічних міст), д-р габ. В. Дреліхаж (нині голова Краківського осередку ПГТ, сфера наукових інтересів: геральдика, дипломатика, епіграфіка), д-р П. Рабей (геральдика, епіграфіка), д-р М. Стажинський (церковна геральдика та сфрагістика, джерелознавство).

Питаннями допоміжних історичних дисциплін також займаються у Краківській теологічній академії. Коло інтересів фахівців цього університетського осередку: геральдика, символіка, атрибутика католицької церкви та духівництва.

Люблін. Тут допоміжні історичні дисципліни вивчають у двох основних наукових осередках -- Люблінському католицькому університеті та Університеті імені М. Кюрі-Склодовської. Знаковими постатями, які дали поштовх розвитку дисциплін ще в 1970-х рр., були кс. проф. С. Лібровський та проф. Ю. Шиманський. Зокрема перший у своїй статті 1977 р. «Про розширення джерельної бази в історико-церковних дослідженнях» звернув увагу на важливість вивчення церковної геральдики. Ю. Шиманський, чий науковий шлях розпочався у Силезькому університеті (Катовіце), започаткував у Любліні власну наукову школу. Його вихованці -- знані нині в Польщі та поза межами цієї країни історики К. Скупенський (дипломатика), Б. Трелінська (епіграфіка), Г. Серока (геральдика, сфрагістика), П. Диммель (дипломатика), Я. Лосовський (сфрагістика, дипломатика). Ці фахівці становлять ядро Люблінського відділення ПГТ. У 1990-х рр. у місті відбулися ряд геральдичних і сфрагістичних конференцій.

Варшава. У столиці Польщі допоміжні історичні дисципліни розвиваються в Інституті історії Польської академії наук (відділ допоміжних історичних дисциплін та археографії), Варшавському університеті (кафедра допоміжних історичних дисциплін та методології), Університеті імені кардинала В. Вишинського (інститут історичних наук), Польському геральдичному товаристві. Як у першій, та і в двох інших наукових інституціях тривалі основи розвою допоміжних історичних дисциплін заклав проф. А. Ґейштор. Його учні -- проф. С.К. Кучинський та М. Кочерська, у значній мірі Р. Керсновський, якого А. Ґейштор у 1949 р. запросив із Кракова до Варшави -- стали локомотивом розвитку джерелознавчих галузей знань у польській столиці. Саме у Варшаві стараннями тоді ще магістра історії С. Ґужинського та доцента С.К. Кучинського 1988 р. було відновлено діяльність передвоєнного Польського геральдичного товариства. М. Кочерська керує кафедрою допоміжних історичних дисциплін Варшавського університету та проводить маґістерський і докторантський семінар із відтинку медієвістики. її вихованці, а це П. Венцовський (дипломатика, методологія, джерелознавство) та М. Яніцький (епіграфіка, джерелознавство), на сьогоднішній день -- визнані фахівці з пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу. Наступниками проф. Р. Керсновського та проф. С.К. Кучинського в Інституті історії ПАН стали Я. Адамчик та І. Дацька-Ґужинська. В Університеті імені кардинала С.Вишинського проблемами церковної геральдики займається кс. д-р П. Дудзінський, джерелознавством XV-- XVII ст. - кс. проф. К.Латак. Варшава - координуючий центр для наукових видавничих проектів. Саме тут розташоване видавництво «DiG», яке спеціалізується на літературі з допоміжних історичних дисциплін. На базі Інституту історії ПАН у перше десятиліття XXI ст. відбулося декілька важливих конференцій із відтинку допоміжних історичних дисциплін.

Торунь. Найвідоміші та найавторитетніші генеалоги тут -- професори К. Ясинський і Я. Беняк. Власне інститут історії й архівістики Торунського університету імені М. Коперніка став основою місцевої школи допоміжних історичних дисциплін з особливим акцентом на розвитку генеалогії. Із кінця 1970-х рр. осередок на чолі з Я. Беняком та К. Ясинським розпочав свою науково-організаційну діяльність. У 1980--2001 рр. відбулося сім конференцій. Нині школу репрезентують М. Глебьонек (сфрагістика, архівістика), проф. Я. Вронішевський (геральдика, генеалогія, епіграфіка), Я. Вента (літописання), А. Шведа (генеалогія), які працюють у закладі допоміжних історичних дисциплін інституту історії та архівістики Торунського університету імені М. Коперніка.

Познань. Заклад допоміжних історичних дисциплін інституту історії Познанського університету імені А. Міцкевича створено в 1966 р. (до 1969 р. -- заклад історії культури та джерелознавства при кафедрі загальної середньовічної історії; від 1982 р. -- заклад джерелознавства та допоміжних історичних дисциплін). Очолила його проф. Б. Кюрбіс. Нині познанський осередок репрезентують Т. Ясинський (аналістика, дипломатика, генеалогія, палеографія), П. Покора (сфрагістика), Е. Сиска (джерелознавство, сфрагістика), М. Дорна (середньовічна історіографія, історія дипломатики), М. Сосновський (латинська палеографія, агіографія), Р. Вітковський (джерелознавство), П. Стружек (сфрагістика, геральдика, іконографія).

Вроцлав. Джерелознавчі науки в адміністративному центрі Нижньої Силезії розвиваються у Вроцлавському університеті та Оссолінеумі, де існує сфрагістичний кабінет, який донедавна очолював В. Фабіянський, а нині одним із керівників є Р. Форисяк-Вуйцинський. П.Вишевський (займається іконографією) та С. Росік (історіографія, середньовіччя) від 2001 р. організовують наукові конференції, присвячені дисциплінам джерелознавчого циклу. Р. Жерелік очолює заклад допоміжних історичних наук та архівістики історичного інституту Вроцлавського університету. Коло його наукових зацікавлень -- дипломатика, палеографія, просопографія. Співробітник закладу, чиї інтереси пов'язано суто з допоміжними історичними дисциплінами -- М.Л. Вуйцик (сфрагістика, дипломатика).

Щецин. Тут центр розвитку допоміжних історичних дисциплін -- Державний архів міста Щецина. В установі сформовано солідну сфрагістичну колекцію (опікун -- П. Ґут (сфрагістика, геральдика)). Допоміжні історичні дисципліни також перебувають у фокусі уваги співробітників кафедри новітньої історії та архівістики Шецинського університету -- А. Ґут (дипломатика, геральдика, сфрагістика) та Р. Скрицького (картографія, іконографія).

Зелена Ґура. У структурі інституту історії Зеленоґурського університету існує заклад допоміжних історичних дисциплін та архівістики, очолюваний донедавна проф. К. Бобовським (середньовічні дипломатика, палеографія, сфрагістика). Серед пріоритетних напрямів роботи його співробітників -- генеалогія (Й. Карчевська), епіграфіка, дипломатика (Й. Здренка, А. Ґурський), людвисарство (М. Туречек).

Катовіце. Тут, у Силезькому університеті, працюють дослідники середньовічної генеалогії проф. Є. Сперка та Б. Чвойдрак, сфрагіст Т. Калуський, а у Силезькому музеї - знана дослідниця геральдики й сфрагістики реґіону М. Каґанець.

Лодзь. На кафедрі історії історіографії та допоміжних історичних дисциплін Лодзинського університету працюють М. Адамчевський (геральдика, сфрагістика), А. Шимчак (генеалогія, епіграфіка), Ю.К. Янчак (історична демографія).

Істотна обставина, яка сприяє якісним дослідженням та продовженню традицій попередніх десятиліть -- це бібліотеки, сфрагістичні, палеографічні колекції закладів, кабінетів допоміжних історичних дисциплін тощо. Така наукова база насамперед уможливлює якісну підготовку студентів, проведення практичних занять із палеографії, нумізматики, генеалогії, сфрагістики, використовуючи при цьому таблиці з давнім письмом, копії середньовічних документів, а на заняттях зі сфрагістики -- муляжі печаток.

Упродовж останніх двох десятиліть у Польщі з'явилися друком переклади знаних західноєвропейських фахівців із допоміжних історичних дисциплін, як-от М. Пастуро («Середньовічна гра символів», «Диявольська матерія...», «Історія кольору: синій») або Ж.-К. Шмітта («Жест у середньовічній культурі»). У польських бібліотеках можна знайти знакові студії мовою оригіналу -- від класичної праці Ж. Мабільйона («De re diplomatica libri sex», 1681 р.) до публікацій П. Шрамма, Е. Кіттеля, Т. Дідеріха, Б.Б. Гайма, М. Пастуро, а також часописи, на шпальтах яких досліджуються дисципліни джерелознавчого циклу («Archiv fьr Diplomatik, Schriftgeschichte, Siegel- und Wappenkunde», «Bibliothиque de l'Йcole des chartes», «Annales: histoire, sciences, sociales»).

Часописи

Один із провідних польських спеціалізованих часописів, присвячених головно допоміжним історичним дисциплінам -- «Studia Zrodloznawcze» («Джерелознавчі студії») -- виходить із 1957 р. Періодичне видання має на меті публікувати матеріали з джерелознавства, методології, археографії історичних джерел, удосконалення інструментарію історика, оприлюднення результатів досліджень із широкого спектру допоміжних історичних дисциплін середньовіччя, нового й новітнього часу. «Батьками» часопису стали А. Ґейштор, Б. Кюрбіс, Ґ. Лябуда, Р. Вальчак. Від кінця 1980-х рр. редакторами стали професори М. Кочерська та С.К. Кучинський.

У журналі знаходимо інформацію про конференції, круглі столи, публікації з ділянки допоміжних історичних дисциплін у Польщі та за кордоном. За останні двадцять років уміщено новини про розвиток допоміжних історичних дисциплін у Чехії, Німеччині, рясно представлено рецензії та огляди німецько-, франкомовної літератури. Особливо пильно С.К. Кучинський відстежував публікації відомого французького фахівця на полі геральдики, сфрагістики, символіки, семіотики -- М. Пастуро. Тут також містяться звіти про міжнародні конґреси, конференції, симпозіуми, семінари. Неабиякий інтерес викликають спогади про істориків, котрі присвятили себе вивченню допоміжних історичних дисциплін, зокрема йдеться про А. Ґейштора, З. Пежановського, Б. Курбіс.

На шпальтах журналу знаходимо й огляди, присвячені доробку українських істориків. Так, у 31-му томі (1990 р.) уміщено рецензію К. Ґурського (с.95--96) на автореферат Н. Яковенко «Палеография латинского документального письма на Правобережной Украине (вторая половина XVI -- первая половина XVII в.)» (Київ, 1983 р.). Автор підкреслив, що це перша праця, присвячена ключовій проблемі історії культури в Україні на переломі XVI--XVII ст.

та заслуговує на видання друком повної версії. Ця праця методично безпомилкова. Том містись додаток: бібліографію всіх попередніх 30-ти випусків від 1957 по 1987 рр. за редакцією П.К. Войцеховського. Із наукової бібліографії цього випуску довідуємося про огляди праць на українську тематику. Зокрема під номером 122 в розділі А вміщено інформацію про рецензію А. Поппе (1964, 9) на книгу: Українські письменники: Біобібліографічний словник, т.1: Давня українська література (XI-XVII ст.), уклав Л. Махновець, Київ, 1960, 979 с.; під номером 492 -- огляд З. Гульдона на статтю: Крикун М. Подимні реєстри XVI ст. як джерело. Третя республіканська наукова конференція з архівознавства та інших спеціальних історичних дисциплін, Київ, 1968, c.69--98; під номером 514 -- огляд І. Ігнатовича на працю: Стрельский В. Источниковедение истории СССР: Период империализма, конец XIX ст. - 1917 г., Москва, 1962; під номером 826 - огляд З. Войтковяка (1978, 23) на: Грамоти XIV ст. Упорядкування, вступна стаття, коментарі М. Пещак, Київ, 1974; під номером 945 -- огляд З. Гульдона (1973, 18) на книгу: Літопис Самовидця, підготував Я. Дзира, Київ, 1971; під номером 2463 -- огляд цього ж автора (1971, 15) на видання: Йосифінська (1785--1788) та Францисканська (1819--1820) метрики: Перші поземельні кадастри Галичини: Покажчик населених пунктів, Київ, 1965; під номером 2713 -- огляд С.К. Кучинського (1967, 12) на статтю: Гавриленко В. Львівські цехові печатки XIV--XV ст. та питання про час їх виникнення (опубл. в: Історичні джерела та їх використання, вип.1, Київ, 1964; Українська сфрагістика. Питання предмета та історіографії (1981, 26)). У спареному томі 32/33 знаходимо рецензію М. Йовіти-Гансовської (с.229--231) на працю О. Пріцака «Походження Русі».

Цікавим видається звіт про Міжнародний конґрес візантійських студій, що відбувся в Копенгаґені 1996 р. Автор огляду присвятив декілька слів доповідям зі сфрагістики. Зокрема М. Алексеєнко інформував про 450 печаток, знайдених у затоці Херсона, В. Степаненко -- про печатки, виявлені у Судаку.

У випуску за 2009 р. А. Юсупович зробив огляд монографій М. Котляра, Т. Вілкул, О. Пріцака.

«Rocznik Polskiego Towarzystwa Heraldycznego» («Щорічник Польського геральдичного товариства»). У вступному слові голова ПГТ проф. С.К. Кучинський наголосив на продовженні традицій цього видання довоєнних часів, а також традицій Львівського геральдичного товариства, заснованого 1906 р., чиїм друкованим органом до 1932 р. і був журнал. Попри те, що цей номер став першим, однак, як зазначив головний редактор, аби підкреслити попереднє існування часопису (впродовж 1908--1932 рр.) він отримав послідовну, дванадцяту, нумерацію. Журнал складається з рубрик: «Дослідження», «Матеріали», «Дискусії», «Рецензії», «Miscellanea», «In Memoriam». У першому відновленому випуску (1993 р.) надруковано статут товариства, список його членів, названо керівництво, означено діяльність за 1988--1993 рр. На шпальтах часопису знайшлося місце для нарисів про відомих дослідників допоміжних історичних дисциплін -- В. Семковича, М. Гайсиґа, А. Геймовського. У т.3 нової серії бачимо рецензію на українське видання з відтинку допоміжних історичних дисциплін. Люблінський історик Я. Лосовський зробив огляд тез III геральдичної конференції, що пройшла у Львові 4-5 листопада 1993 р.

«ЕїиШуп Polskiego Towarzystwa Heraldycznego» («Бюлетень Польського геральдичного товариства»). Видання невеликого формату (до 2006 р. вийшло 24 вип.) складається з кількох рубрик, які передають основну структуру часопису: короткі публікації реферативного плану; інформація щодо діяльності ПГТ, наукові конференції, виставки, круглі столи, семінари, присвячені геральдиці, у Польщі й за кордоном; матеріали в пам'ять тих членів товариства, хто вже відійшов у Вічність.

«Genealogia» («Генеалогія»). Виходить від 1992 р. У передмові до першого випуску головний редактор М. Ґурний підкреслив, що новий видавничий проект присвячено історико-генеалогічній проблематиці у широкому розумінні, це буде майданчик, де фахівці обмінюватимуться думками, що має спричинити пожвавлення зацікавлень традиціями й родинними історіями в Польщі (с.7-8). На цей момент вийшло друком вісімнадцять випусків. Видання складається з кількох рубрик: «Передмова», «Студії», «Матеріали», «Інформація», «Рецензія та огляди».

«ЕїиШуп Numizmatyczny» («Нумізматичний бюлетень»). Часопис видається з 1965 р. Один із провідних у ділянці нумізматики. Матеріали, уміщені на його шпальтах, стосуються безпосередньо як нумізматики, так і суміжних дисциплін (у тому числі сфрагістики та ін.).

«Przeszlosc Demograficzna РоЬН» («Демографічне минуле Польщі»). Виходить друком від 1967 р. Провідне видання у своїй галузі знань. Саме на його сторінках побачили світ праці французьких істориків кінця 1960-х рр., які несли у собі нові підходи, методологію, нову проблематику, що стало неабияким внеском у розвиток польської історичної демографії.

Наукові дисципліни

історичний польський генеалогія науковий

Генеалогія. Ця галузь знань нині одна з найбільш освоєних допоміжних історичних дисциплін щодо введення в обіг джерельного матеріалу, вироблення методології досліджень. Торунський університет, в якому створили власну школу професори К. Ясинський та Я. Беняк, можна назвати провідним центром польських генеалогічних студій. У 1996 р. вийшла друком збірка статей К. Ясинського з ділянки допоміжних історичних дисциплін, де вміщено статті автора з попередніх десятиліть на теми генеалогії, некрополістики, хронології, джерелознавства, іконографії, дипломатики, ономастики. У 2003 р. побачила світ книга «Генеалогія: Стан та перспективи досліджень над суспільством середньовічної Польщі на порівняльному тлі». Це -- сьома публікація з циклу конференцій під назвою «Генеалогія», яку видали торунські дослідники. У збірнику міститься стаття українського фахівця Ю. Зозуляка «Стан та перспективи досліджень над шляхтою в українській історіографії». Автори видання основну увагу сфокусували на генеалогії вищих верств (королів, князів, маґнатів, шляхти), а також міщан, духівництва, інтелектуалів. Особливий акцент зроблено на титулатурі еліти, її ролі та місці у системі функціонування влади й суспільства. Загалом (за деякими винятками) поза науковим інтересом залишається генеалогія селян, міського марґінесу.

Які проблеми нині ставлять перед собою польські генеалоги? Актуальне питання функцій і завдань цієї дисципліни. Дедалі частіше висловлюються думки щодо генеалогії не як допоміжної історичної дисципліни, а як частини суспільної історії, історії культури. Істотна проблема генеалогічних студій -- питання дефініції самого поняття «еліта». Саме тому історики обговорюють проведення генеалогічно-просопографічних досліджень. Це свідчить про те, що генеалогія розширює межі своїх завдань, адже важливе не лише вивчення походження родини, представників роду, але і їх соціалізації. Загалом генеалогія розглядається як метод з'ясування суспільних явищ.

Сфрагістика. Відповідні студії становлять за останні двадцять років один із найбільш пріоритетних напрямів вивчення джерелознавчих дисциплін. Вийшли друком три присвячених печаткам збірники, які означили стан та завдання польського печаткознавства. Актуальні напрями сфрагістичних досліджень: міська сфрагістика, а також церковна (вищого й нижчого духівництва, церковних інституцій), королівська, шляхетська, князівська, урядницька, громадська. Хронологічні рамки досліджуваного матеріалу охоплюють ХШ--ХІХ ст. Найбільш опрацьована польськими дослідниками середньовічна сфрагістика, що зумовлено сильними традиціями медієвістичних шкіл та значною збереженістю джерел XIII--XV ст. Натомість маловивчений пласт -- печатки новітнього періоду XIX--XX ст. Однієї з причин такої ситуації фахівці вважають тривалу актуальність уваги до сфрагістики середньовіччя й ранньомодерного часу, а з іншого боку -- масовість сфрагістичного матеріалу останніх двох століть, для введення якого в науковий обіг потрібні відповідний час та осмислення. Віднайдення археологами за останнє десятиліття олов'яних булл польських князів XI ст. започаткувало фактично новий напрям -- студії ранньосередньовічної сфрагістики. Кілька років тому, продовжуючи цю тему, торунський історик М. Глебьонек опублікував матеріали про олов'яні печатки XI--XIII ст. Важливий напрям польських сфрагістичних студій -- вивчення печаткових зібрань і колекцій. Знаковими працями у сфрагістиці сусідньої країни за останні понад два десятиліття можна назвати монографії З. Пеха «Іконографія печаток П'ястів» і М. Адамчевського «Урядницькі печатки регіональних владних інституцій Центральної Польщі». Ці дослідження важливі під кутом зору авторської методології та огляду доробку дослідників печаток у Польщі й за кордоном. Одне із пріоритетних завдань у цій ділянці -- написання підручника зі сфрагістики (попереднє видання було в 1960 р.). Знаний фахівець проф. З. Пех, погоджуючись із потребою в такому виданні, водночас наголошує на його передчасності, одна з головних причин чого полягає в недостатньому залученні до наукового обігу сфрагістичних джерел та, відповідно, у потребі їх осмислення у вимірах польської культури, мистецтва, історії. Як і у випадку з генеалогією, найактивнішою зоною студій є сфрагістика еліт: князів, шляхти, духівництва. Упродовж кількох років польські історики почали розглядати печатку в контексті мови образу, тим самим вивчаються її складові (зображення й напис) як приклади форм суспільних комунікацій. У Польщі створено електронну базу даних <^щіПит», де планувалося зібрати печатки з архівних та бібліотечних колекцій цієї країни (станом на сьогодні проект припинив існування).

Геральдика. Власне з геральдики й розпочалася інтенсифікація вивчення допоміжних історичних дисциплін наприкінці 1980-х рр. Геральдика, геральдичні емблеми стали основою зміцнення/відновлення історичної пам'яті поляків. Геральдичний код знаковий у польській культурі. Він асоціюється з традицією шляхетської еліти, а отже й національної державності. Такий особливий статус цієї дисципліни визначив і відповідну тематику досліджень. Проводилося вивчення державної геральдичної емблеми -- білого орла. Люблінська дослідниця А. Яворська опублікувала монографію «Білий орел: герб польської держави». Набуває обертів вивчення церковної геральдики (П. Дудзінський, Е. Ґіґілевич, А. Вайс). У 2004 р. вийшла друком збірка статей як підсумок конференції, проведеної в листопаді 2000 р. в Любліні. Здійснено спробу синхронного огляду геральдики міст ряду історичних регіонів. Проф. С.К. Кучинський узагальнив історичний розвиток у контексті довгого тривання польських земельних гербів. У його дослідженні «Польські земські герби: Генеза, зміст та функції» знаходимо також сюжети й з української геральдики.

Дипломатика. Рівень академізму історичних наук у будь-якій історіографії можна визначити за опрацюванням двох дисциплін -- дипломатики та палеографії. Адже саме вони дають уявлення про ступінь вивчення документа: його структуру, ознаки, мову, способи написання тощо. Дипломатику без перебільшення можна назвати матір'ю історичних наук, оскільки саме вона вивчає документ як такий. Найбільш ґрунтовно вивчено середньовічну дипломатику XIII--XV ст. Предметом уваги істориків стали як світські (князівські, сільські, королівські, міст), так і церковні канцелярії. Мають свою традицію і студії над публічним нотаріатом. У 1998 р. в німецькому виданні «Archiv fьr Diplomatik, Schriftgeschichte, Siegel- und Wappenkunde» А. Адамська видала бібліографію польської дипломатики від 1956 до 1996 рр. У 2000 р. у рецензійному огляді цієї публікації Р. Йоп подав список публікацій, які А. Адамська оминула у своїй бібліографії, тим самим доповнивши її перелік. Логічне продовження висвітлення історії вивчення польської дипломатики -- стаття Я. Ґрабовського «Дослідження середньовічної та старопольської дипломатики в Польщі впродовж 1996--2007 рр.». Окремо слід згадати подвижницьку роботу подружжя Курасів, які за останні десятиліття опрацювали та видали дипломатичні кодекси Малопольщі з ватиканських архівів. А. Ґут у своїх публікаціях використовувала електронну базу даних <Юір1отаїа-3», підготовлену спеціально для дослідження укладачів середньовічних документів. Останні роки на ниві новітньої дипломатики плідно працює люблінський історик А. Ґурак, котрий систематично вивчає матеріали російської канцелярії XIX -- початку XX ст.

Палеографія. Студіювання письма -- один із пріоритетних напрямів польської науки. Провідне місце тут займає латинське письмо. Упродовж останніх років було перевидано дві монографії, які в попередні десятиліття слугували основою для його вивчення. Ідеться про книги В. Семковича та А. Ґейштора. Які актуальні завдання ставлять перед собою дослідники палеографії? К. Бобовський представляє деякі постулати розширення меж студій. Його пропозиції полягають у взятті до уваги таких елементів, як темп писання, міра натиску на знаряддя писання, плинність, тяглість і напрям ліній, графічні в'язання літер, їх елементів, нахил, симетрія, періодичність. Активно розвиваються студії над кириличним письмом. Так, К. Петкевич видав довідник зі староруського та російського письма, орієнтований на практичні навички в опрацюванні архівного матеріалу.

Кодикологія знайшла свого вдячного дослідника в особі Е. Потковського. Історик ставить доволі ориґінальні завдання перед цією допоміжною історичною дисципліною: упорядкувати списки копіювальників із текстами колонофонів польських середньовічних рукописів, студії осіб, що читали та писали в давній Польщі, визначити функції письма, його значення для культури читання. Значення праць Е. Потковського полягає в увазі автора до розвитку кодикологічних студій у західноєвропейській традиції.

У фокусі уваги перебуває й частина палеографії - епіграфіка. Найбільш активні осередки вивчення цієї дисципліни знаходяться в наукових закладах Любліна, Кракова, Варшави, Познані. Як і щодо інших дисциплін, найбільш повно вивчено середньовічний матеріал. Помітною подією став вихід у 1994 р. книги П. Мрозовского про ґотичні надгробні дошки на польських теренах. У 1997 р. видано каталог «Ґотичні бронзові надгробні дошки в Польщі». У студії здійснено спробу проаналізувати надгробні дошки як витвір мистецтва, прояв культури епохи середньовіччя та ранньомодерного часу, виявити як шляхи імпортування їх до Польщі, так і місцеві осередки з виготовлення цих пам'яток, вивчити палеографічні особливості написів, проаналізувати образ і напис як основні складові. Тривалий час польські історики реалізують проект із видання корпусу епіграфічних пам'яток. Примітно, що в першій декаді XXI ст. стараннями краківських дослідників вийшло друком три томи опису епіграфічних матеріалів з українських земель, які входили до складу Речі Посполитої.

Хронологія не має настільки широкої палітри дослідницьких проблем. Системно над цією дисципліною працює представник люблінської школи Г. Вонсович, котрий вивчає середньовічні та ранньомодерні трактати з теорії обрахування часу. У своїх студіях автор показує середньовічні церковні календарі як потужне джерело інформації з площини часових уявлень, ритмів та форм використання часу. Інші дослідники розглядали певні хронологічні проблеми безсистемно. Так, спробу аналізу діонісійської системи обрахунку часу здійснив Ю. Наумович. Праця має історико-теологічний характер. Автор аналізує малознані латиномовні джерела. Ориґінальне хронологічно-епіграфічне дослідження здійснив варшавський історик М. Яніцький, котрий спробував визначити датування надгробної дошки відомого гуманіста Каллімаха (Ф.Буонакорсі). Питання впровадження григоріанського календаря до літургії православної церкви в Польщі 1924 р. та реакцію на це мирян порушили О. Павлишин, Ф. Берманн, М. Дулініч. М. Куля здійснив спробу оглянути поняття часу у вимірі цивілізаційних змін, взаємозалежності поміж категоріями часу та літургічним календарем, світськими церемоніалами. Цитуючи Е. Дюркгайма, автор підкреслює: календар виражає ритм колективної активності. Історик порушує питання філософського осмислення часу (початку чогось і завершення, початку та кінця століть у хронологічному та цивілізаційному контекстах) у вимірі людської екзистенції. Є. Романов пише про те, як результати археологічних досліджень можуть корегувати хронологічні рамки, а В. Врублевський намагається показати ефективність хронологічних студій у тандемі з геологічними та геоморфологічними дослідженнями.

Вексилологія. Тут перед веде Я. Птак, чия праця стала спробою розглянути прапори як елементи суспільної комунікації у просторі культурної антропології. Дослідник звертає увагу на незасвоєність у науковій літературі терміна «вексилологія» (часто зустрічається означення, як наголошує автор, «вексикологія»). Саме тому він висловлює пропозицію щодо альтернативного поняття: «бандеристика» (від пол. «bandera» -- «прапор»). Намагається також запропонувати ширшу термінологію цієї науки. Пропонує, приміром, називати «вексилоїдами» пластичні зображення на держаках: процесійні хрести, бунчуки, бойові знаки тощо. Історик підкреслює: вексилологічні пам'ятки, зарівно як герби, монети, печатки, є важливими джерелами для вивчення історії культури, права та держави, мистецтва, а написи на прапорах - добра основа для філологічних і теологічних студій. Фактично Я. Птак -- єдиний фахівець, який системно вивчає польський вексилологічний матеріал.

Картографія, історична географія. Попри те, що картографія та історична географія в польській історіографії розглядаються окремо, представимо їх тут об'єднано. Картографія в Польщі має свої традиції та здобутки. В Інституті історії ПАН із 1953 р. існує відділ історичного атласу. На цей час вийшло друком сім томів історичних атласів польських воєводств XVI ст. Опрацьовуються також історико-географічні словники, вивчаються давні мапи. Фахівці ставлять собі за мету представити у вимірі історичної географії наступні контексти: природничий, культурологічний, історико-політичний (або ж геополітичний), здійснюють спроби розглянути реґіональні образи в їх історичному розвитку. Крізь призму культурної антропології тривалий час вивчає історичну географію Я. Тишкевич. У польській історіографії остання сприймається не тільки як створення атласів і мап, але й у ширшому контексті -- культурному, фізичному, політико-географічному вимірах, осмисленні історичних ландшафтів, взаємовпливів людини та природи. Як наслідок, історики використовують напрацювання не тільки суміжних гуманітарних, але й природничих наук, зокрема кліматології, гідрографії, геоботаніки.

Правнича археологія (знаки влади та права). Ця історична дисципліна в українській історіографії належить до сфери символіки й емблематики. До предмету досліджень юридичної археології відносять ті місця та речі, які мали вимір церковної й світської влади, тобто костели, церкви, майдани, палаци, замки, цвинтарі, жезли, корони, печатки, хоругви та ін. (що в українській традиції розподілено між емблематикою, атрибутикою, символікою, костюмологією тощо). Розвиток сучасної правничої археології в польській історіографії бере початок від студій на цю тему в німецькій традиції, перенесеній на польський ґрунт В. Майзелем, котрий упродовж 1960-1980-х рр. зібрав та впорядкував відповідний теоретичний і джерельний матеріал. Предметом вивчення дисципліни стали знаки влади та права -- як матеріальні, так і нематеріальні. Завдання науки про знаки влади полягає у визначенні проявів правничого життя, а також (меншою мірою) -- у відкритті незнаних юридичних норм. Порівняно нещодавно вийшли друком праці, присвячені інсиґніям вищого духівництва, символіці каменя у системі влади, клейнодам періоду Речі Посполитої.

Ономастика, топономастика. На ниві ономастики дослідники звертають увагу на тісну співпрацю поміж істориками й філологами. Ономастичні студії, проведені за останні роки, показують також контакти між етнічними групами, їх взаємопроникнення, визначення етнічного походження шляхом зіставлення імен та прізвищ. Такі студії свідчать про придатність ономастики й топономастики до вивчення політичної історії.

Нумізматика. У 1988 р. побачила світ фундаментальна праця «патріарха» польської нумізматики Р. Керсновського «Монета в культурі середніх віків». Автор фактично розглянув середньовічну європейську культуру крізь нумізматичні «окуляри», продемонструвавши, які джерельні властивості має монета. Здається, це єдина з подібних праць у ділянці допоміжних історичних дисциплін, що показала кінцеву мету студій тієї чи іншої галузі знань: простежити амплітуду розвитку соціуму з визначенням «невралгічних пунктів», довгого тривання культури homo sapiens. У 1994 р. вийшов друком «Нумізматичний лексикон» А. Миколайчика. Становить інтерес факт синкретизму дисциплін, наприклад нумізматична метрологія. Підсумком власних багатолітніх зацікавлень стала книга відомого польського нумізмата, авторитетного фахівця у царині історії монет С. Суходольського. Під однією обкладинкою зібрано статті автора, що стосуються методології досліджень, зв'язків нумізматики як із суміжними дисциплінами, так і з хімією, біологією, технічними науками.

Медалезнавство. Останнім часом викристалізувалася теза щодо чіткого розподілу між нумізматикою й «медалографією». Медальєрика має значну джерельну базу, упродовж останньої чверті століття вийшли праці, присвячені медалям XVI--XX ст., із зображенням Івана Павла II, які зберігаються в окремих музейних колекціях тощо. Уведений до наукового обігу та проаналізований матеріал свідчить, що медалі, попри свою репрезентативну роль, є цінним іконографічним джерелом, яке може також уточнювати або коригувати наші знання, передають образи на монетах, печатках, гербах, подають самобутню, притаманну тільки цьому іконографічному матеріалу, наративну та візуальну інформацію.

Історична іконографія. Поле цієї допоміжної історичної дисципліни стабільно формується останні двадцять років. Вийшла вона на виднокіл наукових зацікавлень ще в 1920-х рр., утім тоді так і не здобула «прописку» серед історичних наук. І лише після студій проф. З. Пеха в контексті вивчення іконографії печаток П'ястів дисципліна набула нового звучання. Історик переконаний в її важливості щодо розуміння «іконологічного коду» образу, розміщеного на гербі, монеті, хоругві, печатці108. У розвитку дисципліни важливу роль відіграли здобутки в теорії мистецтвознавства німецького та американського дослідника Е.Панофського109, який розробив поняття іконології. Методологічні напрацювання останнього дають ширше поле до їх застосування в наукових дисциплінах, предметом уваги котрих виступає образ.

Історична бібліологія вивчає книгу - друковану й рукописну. Провідну роль у цій ділянці відіграє Е.Потковський110. Саме цей історик систематично впродовж десятиліть студіює рукописну книгу. Слідом за французькими фахівцями він називає кодикологію «археологією рукописної книги». До кола уваги фахівців з історичної бібліології входять проблеми ідентифікації писарів, їх просопографічний портрет, мистецтво оправи книг, зв'язки між оральною (усного слова) й писемною культурами, формування, функціонування книгозбірень та ін.

Історична демографія. Своєю фаховою працею Ц.Кукльо111 поклав початок серійному виданню монографічних студій із ділянки допоміжних історичних дисциплін, що його реанімували польські історики після проекту Т. Мантойфля другої половини ХХ ст. Останніми роками дослідники порушують такі проблеми: заселення територій, родина, її склад112, народжуваність, структура домогосподарств, шлюби, соціальна структура людності113. Джерельною основою для вирішення цих завдань слугують метричні книги, сповідальні списки, переписи населення тощо.

Література

1. Pwch Z. Czy ikonografia historyczna powinna bye nauk^ pomocnicz^ historii // Tradycje i per- spektywy nauk pomocniczych w Polsce... -- S.119-141.

2. Його праці перекладалися в Польщі ще на початку 1970-х рр. (див.: Panofsky E. Studia z historii sztuki. -- Warszawa, 1971). Популяризатором і перекладачем був історик мистецтва Я.Бялостоцький (див.: Bialostocki J. Sztuka XV wieku od Parlerow do Durera. -- Warszawa, 2010).

3. Potkowski E. Ksiqzka i pismo w sredniowieczu: studia z dziejow kultury pismiennej i komuni- kacji spolecznej. -- Pultusk, 2006.

4. Kuklo C. Demografia Rzeczpospolitej przedrozbiorowej. -- Warszawa, 2009.

5. Kuklo C. Rodzina w osiemnastowiecznej Warszawie. -- Bialystok, 1991.

6. Piasecki E. Ludnose parafii Bejskiej w swietle ksiqg metrykalnych z XVIII--XX w.: Studim demograficzne. -- Warszawa, 1990.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Становлення історичної науки у Польщі в період національного відродження. Просвітницька і романтична історіографія. Наукові школи позитивістської історіографії, інші напрямки польської історіографії другої половини XIX-початку XX ст. та їх представники.

    реферат [46,0 K], добавлен 24.05.2010

  • Основні принципи, на яких ґрунтуються позиції європейських й американських істориків та теоретиків історичної науки у вирішенні питання суб’єктивності дослідників минулого постмодерної доби. Характеристика категорій постмодерної методології історії.

    статья [22,9 K], добавлен 11.09.2017

  • Розгляд комплексу ключових теоретичних понять і методів історико-біографічних досліджень. Аналіз їх змістового наповнення, співвідношення та коректного вживання в Україні. Обґрунтування позиціонування "біографістики" як спеціальної історичної дисципліни.

    статья [38,6 K], добавлен 18.08.2017

  • Предмет історіографії історії України. Основні етапи розвитку історіографії історії України. Місце історіографії в системі історичних наук. Зародження знань про минуле в формі культів. Поява писемності і її значення для накопичення історичних знань.

    контрольная работа [27,3 K], добавлен 28.01.2012

  • Аналіз наукових публікацій, присвячених складному і неоднозначному процесу встановлення та розвитку міждержавних відносин між Україною та Королівством Румунія у 1917-1920 рр. Характеристика та аналіз новітнього етапу досліджень розвитку цих взаємин.

    статья [23,7 K], добавлен 17.08.2017

  • Дослідження діяльності краєзнавчих, історичних та історико-філологічних товариств, які виникають на території України у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Видавнича та наукова робота наукових історичних товариств, при вищих навчальних закладах.

    реферат [23,4 K], добавлен 12.06.2010

  • Історія становлення та розвитку Варшави як столиці Польщі, вивчення перших поселень на даній території. Місцеві легенди та їх вплив на формування менталітету населення. Історичні та адміністративні центри міста, руйнування під час Другої світової війни.

    презентация [18,9 M], добавлен 10.11.2010

  • Аналіз політичного становища та національно-визвольного руху в Польщі в кінці XIX-на початку ХХ ст. Розгортання боротьби за національне відродження і державну незалежність Польщі. Діяльність Ю. Пілсудського на чолі Польської держави. Режим "санації".

    дипломная работа [116,8 K], добавлен 21.11.2010

  • Виявлення особливостей польської освіти, культури та літератури у міжвоєнний період, висвітлення суспільних, національних причин формування світогляду письменників цієї доби. Видатні представники польської інтелігенції цього часу та їх діяльність.

    контрольная работа [45,3 K], добавлен 07.10.2012

  • Сербська та чорногорська історіографія. Просвітницький та романтичний напрямки в історичній науці. Розвиток критичного та позитивістського напрямків. Наукові школи в історіографії першої половини ХХ ст. Розвиток історіографії в другій половині ХХ ст.

    реферат [26,4 K], добавлен 24.05.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.