Роль політичного, громадського і військового діяча Юзефа Пілсудського в політичній розбудові Польщі

Аналіз політичного становища та національно-визвольного руху в Польщі в кінці XIX-на початку ХХ ст. Розгортання боротьби за національне відродження і державну незалежність Польщі. Діяльність Ю. Пілсудського на чолі Польської держави. Режим "санації".

Рубрика История и исторические личности
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 21.11.2010
Размер файла 116,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

План

Вступ

Розділ 1. Політичне становище та національно-визвольний рух у Польщі в кінці XIX-на початку ХХ сторіччя

1.1 Польща у складі 3-х імперій. Політичне та соціально-економічне становище країни і зростання національної свідомості поляків

1.2 Розгортання боротьби за національне відродження і державну незалежність Польщі

Розділ 2. Здобуття незалежності Польщі та становлення Польської держави

2.1 Перша світова війна, плани великих держав щодо Польщі та реакція поляків на початок війни

2.2 Державний переворот у травні 1926 р. Встановлення режиму "санації"

2.3 Польща в період великої депресії

Розділ 3. Діяльність Ю.Пілсудського на чолі Польської держави

3.1 Ю. Пілсудський - начальник держави

3.2 Режим "санації" в другій половині 30-х років

3.3. Принципи державного будівництва, закладені Юзефом Пілсудським

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Глибокі соціально - економічні і суспільно - економічні переміни що відбулися в країнах Східної Європи за останні роки, зумовили необхідність об'єктивного вивчення їх історії і переосмислення багатьох застарілих оцінок.

В історії східноєвропейських країн з їх пізнім розвитком капіталізму і слабкістю демократичних інституцій існував великий розрив між правлячою елітою і відсталими у культурному розумінні масами. В таких країнах громадська значимість інтелігенції виявилась вищою, ніж в країнах " передового" капіталізму, саме тому цьому прошарку населення довелося у відповідальні моменти історії роль лідера брати на себе.

Головною ціллю всього польського народу з кінця ХУ111 до початку XX ст. ст. було визволення країни і відродження єдиної Польської держави. Ця ціль об"єднала три головних суспільно - політичних рухи, що сформувалися у XIX ст. під впливом індустріального розвитку польських земель: національне, селянське/ людовське/ і соціалістичне. В рамках цих рухів до кінця позаминулого століття були створені політичні партії, серед них: Стронніцтво народово - демократичне / ендеція/, що представляло націоналістичний, право-консервативний табор; тимчасове об'єднання людовських політичних організацій в Польске стронніцтво людове /ПСЛ/, що займало центристські проаграрні позиції; на лівому фланзі політичного спектру виявилась Польська соціалістична партія /ППС/ спадкоємиця робочих організацій "Пролетаріат" та "Пролетаріат 2".

Ідеєю, що зв'язувала всі ці політичні рухи, було стремління повернути польську державність.

Ця мрія набула реальних обрисів у роки Першої світової війни, у ході якої сформувалися два табори - ендеція /з орієнтацією на країни Антанти і сподіваннями на об'єднання польських земель під скипетром російського монарха за умови надання Польщі самоуправління/ та табор австро-німецької орієнтації, центральною політичною фігурою якого став один з діячів ППС Юзеф Пілсудський, найбільш популярний герой польської історії XX сторіччя.

Актуальність теми. День 11 листопада 1918 р. як дата відродження незалежної Польської держави назавжди увійшов в історію Польщі.

Цій події передували десятиліття національно-визвольного руху і революційних виступів. Відродженню незалежності сприяли дві революції в Росії, розпад Австро-Угорської і крах Німецької імперії, внаслідок чого склались сприятливі для Польщі міжнародні обставини. У виданому 22 листопада 1918 року Декреті про вищу владу Ю. Пілсудський призначався "тимчасовим керівником держави" з правом звільняти уряд затверджувати 1 відхиляти законопроекти і бюджет, призначати вищих посадових осіб і т.п.

Обраний у січні 1919 року сейм та прийнята ним Мала Конституція увели його владні можливості в законні рамки і заклали основи парламентарної демократії 2- ої Речі Посполитої.

Наступний хід подій показав, що інтереси правлячої групи Ю. Піл -судського, громадських організацій і партій, що підтримували його, виявились неоднорідними і крок за кроком все більше розходилися, у тому числі і в питанні створення політичної влади. Головною ціллю своєї політики Пілсудський ставив створення в Польщі сильної виконавчої влади.

Сьогодні, у XXI сторіччі, перед Україною та багатьма країнами третього світу гостро стоїть питання влади, питання устрою держави.

Історія знає чимало прикладів, коли сильні особистості, добившись влади, виводили свої країни в число розвинутих країн з міцною економікою / Давній Рим - Марк Аврелій, ІІ ст.н.е., Німеччина - Адольф Гітлер,в період до 1937 року, Америка - президент Рузвельт/.

Разом з тим історія знає також багато прикладів, коли владна особистість ставала бідою держави, народу/ Давній Рим - Нерон, Калігула, Німеччина - той самий Адольф Гітлер після 1937 року, СРСР - Йосип Сталін/ Народ і владна особистість. Хто з них творить історію?

Юзеф Пілсудський - складна і непересічна особистість. І, як кожна яскрава особистість, він продовжує цікавити польське суспільство і не тільки його. Постать Пілсудського - політика цікава в історичному плані народам і політикам інших країн.

Ніколи не вщухаючий Інтерес польського суспільства до особистості Ю. Пілсудського сьогодні ще більше пожвавився. Польща увійшла до Євросоюзу і перед нею постали нові завдання, але питання влади як стояли гостро, так і продовжують турбувати суспільство. На цьому тлі у польському суспільстві розгортається полеміка про історичну роль Ю. Пілсудського, про вплив його діяльності на долю країни. Сьогодн1 нащадки намагаються відтворити його політичний портрет, оцінити його лідерство в ППС,знайти витоки виникнення міфу навколо цього імені. Історики Польщі порівнюють політичну діяльність Ю. Пілсудського періоду середини 90-х років ХІХ сторіччя до середини 30-х років ХХ сторіччя з політичною діяльністю сучасних політичних лідерів.

На житті і діяльності, на особистості Ю. Пілсудського, як у дзеркалі відбилися буремні події, що переживала Європа тих років, особливо багатих війнами і революціями. У свою чергу, його особистість і світогляд, його характер і вчинки впливали на формування міжвоєнної історії Польщі, бо у відродженій у 1918 році польській державі він мав владу, яка з травня 1926 року стала необмеженою.

Саме тому розуміння всіх дій цієї непересічної особистості можливе тільки на широкому історичному фоні.

Основними категоріями, котрі розглядаються в дослідженні є суспільство, інтелігенція і влада. Під громадянськім суспільством слід розуміти соціальний організм, здатний в достатній мірі до політичної незалежності від владних структур. Інтелігенція, до якої належав Юзеф Пілсудський, є активним елементом суспільства, що має свій статус, тобто позицію, узгодженою з правами і обов'язками, і суспільну роль, що передбачає мотиваційну поведінку. Влада розглядається як діяльна система правлячих лідерів, структур і інститутів, що сприяють організації суспільства, мобілізації його ресурсів і таких, що дають йому можливості для подальшого розвитку. Баланс інтересів трьох названих елементів забезпечує суспільству злагоду, стабільність, що більш притаманні демократичним системам.

Для польської історії XX сторіччя більш характерним є неспівпадіння інтересів і цілей влади і основної частини суспільства, викликане стремлінням влади встановити повний контроль над суспільством.

Процес еволюції влади в історії Польщі XX сторіччя умовно можна окреслити такими періодами: 1/ 1918 - 1926 рр. - формування парламентської демократії; 2/ 1926 - 1939 рр. - встановлення авторитарного режиму із збереженням парламентаризму; 3/ 1939 - 1944 рр. окупаційній режим ворожий суспільству влади. І далі існують ще три періоди, що охоплюють відрізок часу до 1980 року, але ці періоди не стосуються теми даного дослідження.

Юзеф Пілсудський був активним учасникам багатьох політичних подій, що відбувалися у перші два згадані періоди, а майже весь другий період був сформований під знаком його Імені.

Сьогодні незалежна Україна у гарячих політичних баталіях удосконалює свої владні демократичні інституції. 1 робиться це часом у напруженому міжпартійному протистоянні, в гарячих публічних дискусіях. Процес цей, як бачимо, досить тривкий, бо п'ятнадцять років незалежності і досі не поставили крапку у питанні найоптимальнішої форми влади.

Є вислів, що історія вчить лише тому, що нічому не вчить. Це, звичайно, не так. Оглядаючись на свою власну історію, на історію інших країн, Україна вчиться бути демократичною, толерантною, намагається будувати своє життя, не повторюючи помилок минулого і своїх, і чужих. В силу певних історичних обставин Польща у своєму політичному і соціальному розвитку йде на крок попереду України і тому досвід, набутий цією країною, може бути врахований при розбудові українських політичних інституцій. Зокрема, політична біографія такого видатного політичного діяча, яким був маршал Юзеф Пілсудський, може дати відповідь на багато запитань, які виникають сьогодні в українській політиці.

Стан наукової розробки. На протязі довгого часу, від 30-х років ХХ сторіччя і до наших днів яскрава політична постать Юзефа Пілсудського була і залишається в центрі уваги багатьох науковців-істориків, політологів. Про Ю. Пілсудського написано чимало праць, в яких розглядався політичний феномен амбітного революціонера, військового, державного діяча, керівника європейської держави. Його ім'я обов'язково згадується, коли мова йде про Європу початку ХХ сторіччя.

У1986 році, у Польщі була видана праця, присвячена саме Юзефу Пілсудському, його життю, політичним діянням, успіхам і поразкам. Назва книжки визначала характер оповіді про легендарного політика: „Юзеф Пілсудський - легенди і факти”. [6,120]

Автори праці - Дар”я і Томаш Наленч - досить критично поставились до позитивних і негативних оцінок, що звучали у пресі, по радіо. У непересічної особистості, як завжди, є доволі і ворогів, що ладні змішати з брудом людину, і захоплених обожнювачів, що використовують у змалюванні особи тільки рожеву фарбу.

У своїй праці автори підкреслюють, що думки і оцінки сучасників Маршала у великій мірі були пов'язані з створенням стереотипів - позитивного і негативного, ніж з легендою у повному розумінні цього слова. Бо ж легенда ніколи не формується виключно під дією пропаганди сучасній герою. В значній мірі її обумовлює „жива історія” - звичайна історична свідомість різних суспільних кіл.

Саме тому при висвітленні діяльності Пілсудського акцент був зроблений на тих справах, на які він наклав свій особливий відбиток, на тих проблемах, котрі без його участі іншими політичними і державними діячами, мабуть, були б вирішені інакше.

Автори праці наводять біографічні дані Маршала, докладно розповідають про його побутове і політичне життя. Піл судський у Наленчів - політична фігура, що не позбавлена людських рис, людина, яка має сумніви і яка має високу амбітність.

До безперечних заслуг авторів слід віднести і їх уміння підтвердити свої думки і висновки посиланнями на численні джерела. Це робить працю справжнім документом епохи - надійним і важливим. В праці згадується багато імен відомих науковців-істориків, їх думки з приводу тих чи інших політичних подій.

При осмисленні біографії Пілсудського висвітлюється вся гама проблем, пов'язаних з культом особи: його виникнення, механізм возвеличення, становлення диктатора та інше.

Цікаву проблему піднімають автори, стверджуючи, що диктатура в Польщі з її культом і міфом Пілсудського відрізнялась виключним для ХХ сторіччя патріархальним і старосвітським характером, що відділяла правлячу верхівку від усього польського суспільства величезною прірвою.

У праці двох авторів - В.П. Газіна та С.А. Копилова „Новітня історія країн Європи та Америки 1918 - 1945 рр., у розділі „Польща в 1918 - 1945 рр.” дається широка панорама післявоєнної Європи і зокрема становище Польщі в цей період. В цьому розділі автори приділяють найголовнішу увагу діянням Ю. Пільсудського, його боротьбі за становлення Польської держави та її кордонів.[4,151]

Автори підкреслюють, що стабілізаційні процеси першої половини

20-х років розпочалися в Польщі саме завдяки Ю. Пілсудському і його партії ( ППС ). Детально описують автори державний переворот у травні 1926 р. та встановлення режиму санації.

У роботі також йдеться про економічну депресію і загострення соціальних відносин у польському суспільстві в період між двома світовими війнами, тобто в той час, коли на політичну арену вийшов Маршал. Автори розцінюють прихід до влади Ю. Пілсудського як негативний акт: „політичну нестабільність в країні вдало використав у власних інтересах Ю. Пілсудський та однодумці Маршала, що розпочали підготовку захоплення влади.” [4,158]. Звертаючись до питання розбудови демократичних засад у державі за часів, коли уряд Польщі очолив Ю. Пілсудський, автори констатують, що всі заходи, які були проведені Маршалом, носили диктаторський характер і до демократії не мали жодного стосунку.

Підтвердженням тому є урядова програма загального оздоровлення країни - санація. Відзначається також, що перші кроки уряду „санації” засвідчили, що новий режим не збирається враховувати позиції демократичних сил, які підтримували переворот. І повсякденним явищем стало нехтування основними нормами парламентської демократії та судові процеси по обвинуваченню у „державній зраді”.

Намагаючись бути об'єктивними, автори праці неохоче констатують, що „за короткий період помітно зросли об'єми зовнішньої торгівлі і промислового виробництва, зміцнилась національна валюта [7,140].

Праця Джозефа Ротшильда „Східно - Центральна Європа між двома світовими війнами” досліджує поряд з іншими країнами, історію Польщі в період між 1914 та 1945. Автор відзначає, що історія Польщі в період між двома світовими війнами багато в чому сформована під впливом і за участі яскравого і рішучого політика Юзефа Пілсудського. Із суто західною пунктуальністю автор - відомий американський науковець і професор політології Колумбійського університету - досліджує політичну історію Польщі і головні історичні постаті, згаданого вище періоду, їх вплив на хід історії і розвиток Польської держави. Погляд цікавий тим, що про ці події розповідає науковець, який не проживає у Європі.[8,150]

Д. Ротшильд у своїй праці детально і ретельно описує політичне і економічне становище Польщі у окреслений у назві період. Для більш широкого і конкретного зображення життя Польщі він звертається до таблиць, де мовою цифр показує людність у Польщі за етносами, релігією, людність в економічних секторах, неписьменність населення у віці понад 10 років за переписом 1931 року, тобто в той період, коли наслідки керування державою Ю. Пілсудського проявилися на повну силу. Наведена статистика найкрасномовніше свідчить, що Юзеф Пілсудський твердою рукою вивів Польщу з бідності, нестатків і створив на міжнародній арені своїй країні імідж повноцінної європейської держави. Але, разом з тим, автор звертає увагу на політичні помилки Ю. Пілсудського, які він робив, керуючись найкращими намірами. Такою грубою помилкою автор вважає „інаугурацію” брутального режиму „полковників” у вересні 1930 року, що супроводжувалася грубим побиттям та нелюдським ув'язненням кількох опозиційних лідерів і відвертим застосуванням сили поліцією під час нових виборів у листопаді 1930 року [7 ,185].

Об'єкт дослідження. Об'єктом є політична боротьба Юзефа Пілсудського за незалежність Польщі та його діяльність на чолі Польської держави.

Предмет дослідження. Предметом є Юзеф Пілсудський як керівник держави і політичний діяч.

Мета дослідження. Метою є розкриття ролі політичного, громадського і військового діяча Юзефа Пілсудського в політичній розбудові держави, його боротьбі за незалежність Польщі та вплив його правління на подальший розвиток Польської держави.

Завдання:

- висвітлити питання політичної ситуації і взаємин держав у Центрально-Східній Європі;

- показати політичне становище Польської держави на кінець Х1Х початок ХХ сторіччя;

- висвітлити політичну діяльність Ю. Пілсудського і його шлях до влади;

- показати Юзефа Пілсудського як керівника держави і визначного політичного діяча;

- опрацювати наукову та періодичну літературу по даній темі;

- скласти план написання роботи;

- скласти список використаної літератури.

Методи дослідження : Науковий аналіз і синтез, системний підхід, інформаційний аналіз, групування, систематизація і узагальнення матеріалу.

Структура роботи. Дана робота складається із вступу, трьох основних розділів та висновків. Роботу завершує список використаної літератури.

Розділ 1. Політичне становище та національно-визвольний рух у Польщі в кінці XIX-на початку ХХ сторіччя

1.1 Польща у складі 3-х імперій. Політичне та соціально-економічне становище країни і зростання національної свідомості поляків

Польська держава до її занепаду у другій половині сімнадцятого сторіччя була однією з головних європейських потуг, поступаючися лише Франції за кількістю населення та Росії за територією. Коли її достатки поменшали, вона втратила переваги периферійного географічного становища - такого яке дозволяло, наприклад, Іспанії чи Швеції сховатися у надійну та відносно безпечну оболонку тоді, коли їхні заявки на експансію зазнавали поразки. Через більш центральне й зосереджене розташування Польщі вона була приречена на зникнення як держава у другій половині вісімнадцятого сторіччя, радше за поступливіший жереб простого скорочення у потузі та розмірі.

За розчленування між Австрією, Прусією та Росією ця польська держава була багатоетнічною, що мала урядування через квазіфедералістичні та децентралізовані структури дворянства польського та полонізованого литовського, білоруського, українського, німецького і навіть татарського вірменського й відступницько-єврейського ґатунку. ЇЇ політичні принципи не вимагали ані мовної, ані етнічної однорідності: латинська мова була мовою державного функціонування, і каста радше за расу була критерієм доступу до панівних верств. Справді, навіть релігійна однорідність не цінувалася високо аж до останнього перед розчленуванням сторіччя. Отже, тоді коли решта Європи здригалася від релігійних воєн та переслідувань епохи після Реформації, Польща користувалася найширшою мірою релігійної толерантності та свободи за будь-яку іншу країну континенту. Подібна толерантність, хоч і була чудовою й цікавою з культурного погляду, могла бути політичною, перешкодою у добу, коли мова та релігія були будівельним розчином та цеглинами державотворення.

Політичне життя у відновленій після 1918 року Польській держав було сильно забарвлене прагненням уникнути повторення помилок, які послаблювали давню державу: втім, не було одностайності в ідентифікації тих помилок. Чи історична помилка Польщі полягала, наприклад, у дозволеній спершу широкій релігійній різноманітності за тих часів, коли націоналізм був тісно пов'язаний з окремою релігією, або згодом у відчуженні нею східно-православних та протестантських віруючих через римо-католицьку винятковість? З політичного погляду чи Польща спочатку була надто великодушна або ж згодом обмежувальна щодо її непольського населення? Чи ця недооцінка сприяла зростанню Московії або ж зазнала по разки, аби придушити її, коли та була ще уразлива? Чи поляки грубо помилилися, відмовившися посадити Габсбурга на свій трон, що мало б ототожнити інтереси тієї династії з долею їхньої держави? Або ж чи вони помилилися у порятунку Відня від оттоманів, що просто врятувало та зберегло одного з їхніх майбутніх учасників поділу? На міжвоєнні політичні та ідеологічні ситуації сильно впливало фактично універсальне польське усвідомлення таких історичних проблем та їхня невизначеність. Загалом, партії правих та центристів інтерпретували польську історію як підтвердження їхньої прихильності до етнічної та релігійної однорідності сучасного суспільства з централізованим державним апаратом та зовнішньою політикою особливо пильною перш за все до загрози німецького екс пансіонізму, спрямованого на схід. Ліві та рух Пілсудського підтримані, зокрема, національними меншинами, читали ту саму історію як приписання до плюралізму та федералізму і як урок, що головним зовнішнім ворогом для Польщі була Росія.[15,36]

Упродовж сторіччя з чвертю між знищенням незалежно Польщі 1795 року та її відновленням 1918 року колишня нація дворянства перетворилася у польське spoleczenstwo -- термін який традиційно, але неточно перекладається як "суспільство". Spoleczenstwo насправді означало складніше поняття організованої, політизованої, хоч все ж недержавницької спільноти усіх поляків, очолюваної на той час інтелігенцією, яка зберігала (водночас у зміненому вигляді) цінності та манери старої шляхти (або ж дворянства). Справді, нова інтелігенція була не лише психологічно сильно вкорінена у колишню шляхту, але також великою мірою походила від неї, оскільки той клас захищався від виродження, що в іншому разі спричинило б втрату трансформації себе на провідну фракцію інтелігенції. Вихідці з буржуазії та селянства, які також увійшли до інтелігенції, асимілювалися до її норм дворянського походження. Отже, тимчасом, як у сусідніх чехів суто середньовічне дворянство зникло, і нова буржуазія разом з просунутим селянством сформувала політичне лідерство, у поляків стародавня шляхта збереглася завдяки новоутвореній інтелігенції.

Хоча польські економічні та політичні моделі розвивалися в різних напрямах у трьох імперіях-подільниках, поміж якими, було подрібнено spoleczenstwo дев'ятнадцятого сторіччя, той факт, що інтелігенція зберегла однорідний кодекс цінностей та манер і мережу соціальних зв'язків попри кордони поділу, був випробуванням величезного значення. Воно підтримувало, польську історичну та політичну свідомість упродовж доби поневолення, а також сприяло кінцевій політичній реінтеграції, яка просувалася швидше за економічну в кількох частинах відновленої, незалежної держави після 1918 року. Згодом інтелігенція не лише керувала державним апаратом, але й ефективно контролювала усі політичні партії -- байдуже, якими контрастуючими були їхні програми. Отже, це була соціологічна, радше ніж організаційна, сутність. Не навмисно властолюбна, інтелігенція просто вважала само собою зрозумілою свою на загал унікальну придатність для громадської діяльності. Рух за незалежність поєднав інтелігенцію із селянством та пролетаріатом 1918 року, але відтоді інтелігенція блокувала, відхиляла та перехоплювала претензії інших класів на владу і, хоч була чисельно у меншості, обтяжувала себе завданням знову об'єднувати новонароджену польську державу та очолювати її подальший розвиток. Аж з середини 1930-х років селяни та робітники оспорювали та відкидали це політичне й психологічне домінування частини інтелігенції, яка на той час була дуже забюрократизована, у державі та в їхніх рухах.[15,45]

Упродовж тривалої доби поділів три окремі сегменти польської нації розвивали різні політичні та економічні моделі. Поляки у Прусії досягли високого рівня економічного розвитку протягом дев'ятнадцятого сторіччя, який у Познаньщині та Померанії ґрунтувався на успішному сільському господарстві та переробній промисловості, а у Сілезії -- на гірничовидо-бувній та важкій промисловості. Вони також досягли високого рівня національної свідомості. Хоча й економічно інтегровані У німецький імперський ринок, вони опиралися політичній асиміляції і згодом досягли визначного ступеня національної солідарності, яка перетнула класові межі. У відновленій Польщі їхній соціальний стан був більш "буржуазно-капіталістичний", а їхні економічні моделі часто були корисніші за соціалістичні, селянські чи аристократичні, які переважали у загалом бідніших зонах, що повернулися з Австрійської та Російської імперій. У колишніх пруських, західних регіонах селянство, і буржуазія були економічно підприємливими та передовими. У південних та східних регіонах селянство на загал було примітивнішим, а польський середній клас складався переважно з клерикалів та бюрократів, припускаючи, що особливо економічна буржуазія віддається переважно євреям. Навіть краєвиди віддзеркалювали ці відмінності: у колишніх німецьких зонах часто можна було зустріти маленькі міста, які були зосередженням сільськогосподарської торгівлі, обробної промисловості та вугільних підприємств і ливарень, розсипаних по сільській місцевості, тимчасом, як на решті території Польщі нескінченні лани, ліси та села переривалися випадковим містом, що діяло головно як адміністративний та гарнізонний центр.

Політичні партії незалежної Польщі і віддзеркалювали, і, зокрема, поєднували ці регіональні відмінності. Існувало велике розмаїття та помноження партій - на 1926 рік було двадцять шість польських партій та тридцять три партії етнічних меншостей, а тридцять одна з них досягла законодавчого представництва. Враховуючи їхню кількість і схильність до поділу злиття та загальну нестабільність організації, здається, найкраще передбачати їхню політику та клієнтуру в широких, радше ніж деталізованих діях, ідентифікуючи лише найбільші та найстабільніші партії.

Польська правиця, що походить від зростання цілковито націоналізму і політичне поєднана з римським католицизмом який усвідомлюється як захисник польської державності віддзеркалювала багатоетнічні та федералістські традиції давньої держави до періоду поділу. Наполягаючи на тому, що лише поляки будуть хазяями у відновленій державі, вона прагнула виключити етнічні меншини -- хоча вони налічують понад ЗО відсотків населення - від ефективної участі у політичній владі. Вона також воліла, наскільки можливо, культурно полонізувати усіх їх, за винятком євреїв, яких правиця розглядала як неспроможних до асиміляції і які, отже, мають бути позбавлені громадянства. У такий спосіб мало бути створене цілісне польське суспільство. По суті, буржуазна у своєму заклику, правиця стверджувала приватне підприємництво, передбачала швидку індустріалізацію, пов'язану з полонізацією усього народного господарства, та наполягала на конституційній й адміністративній централізації, її провідним ідеологом був Роман Дмовський, її організаційним вираженням -Національно-демократичний рух (Народова Демокрація). Географічно найуніверсальніша партія міжвоєнної Польщі, народні демократи були особливо сильні у колишній прусській західній Польщі, у Конгресувці та серед польських урбанізованих островів в українському селянському морі східної Галіції. Часто з цими націонал-демократами об'єднувалися, хоч і явно прагнули вважати себе центристами радше за правих, християнські демократи (Chrzescijanska Demokracja). Ця партія була виразніше клерикальним рухом, який сповідував християнсько-соціальну ідеологію Rerum Novarum. Він був поширений серед пролетаріату та дрібної буржуазії індустріальної Сілезії.

Ближче до політичного Центру розташовувалася Народно-трудова партія (Narodowa Partia Robotnicza). Вона мала менш і солідну, але досить значну популярність у подібного електорату Конгресувки.

Найбільш центристською партією з точки зору її політики та розташування на парламентській гойдалці була селянська партія "П'яст" (Stronnictwo Ludowe "Piast"). Цю партію підтримували головно польське селянство Галіції. Цілковито націоналістична, а отже, періодично пов'язана з правими, вона опиралася здійсненню справді радикальних земельних реформ, аби білоруські та українські селяни у східних регіонах не отримали перевагу за рахунок польських та аби принцип приватної власності не був підданий небезпеці. Отже, партія "П'яст" вважала за краще задовольняти очікування своїх виборців за допомогою таких засобів, як опікування, громадські роботи та інші види сприяння з боку держави. Це вимагало від неї намагання завжди бути урядовою партією; справді, під проводом її меткого лідера Вінсенти Вітоса "П'яст" був провідною "брокерською" партією, яка маніпулювала коаліціями впродовж перших років міжвоєнної Польщі.[15,47]

Інша селянська партія - "Визволєніє" (Stronnictwo Ludowe "Wyzwolenie") - була справді лівою, але політичне менш ефективною, ніж "П'яст". Вона була сповненою співчуття щодо образ та прагнень етнічних меншин, антиклерикальною та схильною до радикальної земельної реформи. Так само, як партія "П'яст" була головно галіційською, "Визволєніє" також була регіональною партією, але вже у Конгресувці. Ще до глибокої сільськогосподарської депресії, 15 березня 1931 року утворилася об'єднана Селянська партія (Stronnictwo Ludowe) внаслідок злиття партії "П'яст", "Визволєнія" та проміжних груп, які в середині 1920-х років відкололися від однієї з цих двох материнських партій та були відомі загалом, як Стронніцтво Хлопське.

Класичними представниками ідеології польської лівиці були Соціалістична партія (Polska Partia Socjalistyczna) та спочатку рух Пілсудського. (Тоді комуністи, ототожнювані з історично і тогочасним ворогом Польщі та пов'язані з тим ворогом, аби обстоювати поступку східних окраїн Польщі Радянському Союзові, з підозрою розглядалися більшістю поляків як партія "східна" радше за "ліву".) Соціалісти та пілсудчики, які були одним рухом напередодні Першої світової війни та були тісно пов'язані багатьма ідеологічними, особистими та сентиментальними стосунками упродовж 1920-х років, ототожнювалися з старими багатоетнічними, федералістичними та толерантними релігійними традиціями держави, так само як з антимосковськими повстаннями 1794, 1830-1831 та 1863-1864 років, які мали на меті відновлення незалежної польської держави. Отже, не лише пролетаріат, але й багато державницьке налаштованих інтелігентів підтримувало ці два безперечно патріотичних рухи лівих у міжвоєнній Польщі. Соціалісти отримували суттєву підтримку городян в усіх регіонах за винятком колишньої прусської західної Польщі, тимчасом, як пілсудчики до 1927 року не діяли як окрема партія, а радше як гуртки в кількох партіях, яких вони використовували, аби перемогла політика маршала Юзефа Пілсудського. Хоча соціалісти та пілсудчики відрізнялися за соціально-економічною політикою та поглядами на відносини між виконавчою та законодавчою владами, вони були спочатку єдині у запереченні цілковитого націоналізму, етнічного шовінізму та клерикалізму правиці.

З цього випливало, що етнічні меншості, які прагнули максималізувати свою узгоджену потугу організацією міцного парламентського блоку впродовж 1920-х років, довго очікували сприятливішого ставлення радше від лівиці, ніж від правоцентристської коаліції. Втім, після 1930 року українці стали глибоко відчуженими від неадекватного на той час у ставленні до них Пілсудського, а ближче до кінця десятиріччя євреї були глибоко занепокоєні повільними, але все одно ганебними поступками його наступників поширеному тоді антисемітизму.

Зрештою, треба згадати про політичне становище існуючої найвищої аристократії, яку лякала підтримка лівицею земельної реформи і відмежовували брутальний шовінізм і буржуазний політичний підхід правиці. Хоча до 1918 року аристократи слугували владі імперій-подільників, хоча вони з того часу намагалися адаптуватися до правил парламентської гри у незалежній Польщі і хоча селянські та робітничі маси могли б у будь-якому разі використати силу загального виборчого права, аби виключити їх з уряду, вони, однак, розглядалися Пілсудським як носії обґрунтовано надпартизанської традиції державної служби, яка повертає назад, до доби старої держави. Він відчував, що ця традиція була конче потрібна Польщі, яка роздиралася на шмаття безперервною суперечкою партій та фракцій. Невдовзі після захоплення влади у травні 1926 року, аби стримати очевидну дезінтеграцію держави, Пілсудський встановив сердечні стосунки з цією аристократією, яка на загал уособлювала державу та чия політична ідеологія була радше консервативною, ніж правою у загальнонаціоналістичному сенсі. Потім, роздратований усіма політичними партіями, на які він поклав відповідальність за стражденну державу, Пілсудський не втримався від висновку, що цей крок мав на увазі та сигналізував про розрив з лівицею, яка раніше була його союзником.

Міжвоєнна внутрішня та зовнішня позиція Польщі великою мірою визначалася історичним баченням Юзефа Пілсудського і умисним розладом цього бачення з боку правиці. Моральний авторитет Пілсудського у міжвоєнній польській політиці походив з його успішного керівництва політичною та військовою боротьбою напередодні та упродовж Першої світової війни, спрямованою на досягнення відродження незалежної Польщі. Згодом як глава держави та головнокомандувач збройними силами у післявоєнні 1918-1922 роки він прагнув за допомогою військових зусиль, аби прирізати до відновленої держави широкі східні кордони і як наслідок багатоетнічну людність, яка була характерна для давньої держави до її поділу. Ця програма передбачала федеральну конституційну структуру.

Тим часом правиця, яка перед війною менше опікувалася незалежною державністю, ніж економічним та культурним зміцненням польського суспільства, зосереджувала дипломатичні зусилля на переконанні державних діячів Антанти на Паризькій мирній конференції, що визнала лідера правиці Дмовського главою польської делегації, аби надати Польщі щедрі кордони з Німеччиною. Водночас правиця використовувала свою внутрішньополітичну силу, аби досягти схвалення суто централізованої конституції 17 березня 1921 року, яка передбачала, що частка непольської людності у державі має бути достатньо малою, щоб бути ефективно асимільованою.

Між баченнями Пілсудського та Дмовського польська політика почувалася, наче між двома стільцями. Перший, хоч і не цілком успішний у спробі повернути всі литовські, білоруські та українські землі, які перейшли від старої держави до Московії, втім, спромігся - завдяки короткочасному післявоєнному та післяреволюційному занепаду Росії - включити у Польщу просторі східні території з непольським етнічним забарвленням. Водночас централістський устрій та загалом шовіністична позиція прихильників Дмовського відштовхували ці великі меншини, роблячи їх несхильними до поглинання навіть на політичному рівні. Про культурну асиміляцію, яка була можливою півсторіччя тому, нині не було й мови. Тим часом Росію не могли постійно не дратувати ці територіальні втрати на користь Польщі. З тих пір як ворожість Німеччини була неминуча - вона була надзвичайно непримиренною до зобов'язання надати міжвоєнній Польщі "коридора" до Балтійського моря через Померанію, а також через індустріальну область Сілезії, - здавалося, з погляду на минуле, нерозсудливо для Польщі добровільно обтяжувати себе до того ж образою з боку Росії та невирішеної проблемою етнічних меншин, тобто потрійним комплексом який потягнув за собою акробатичну та головно безнадійну зовнішню політику. Втім водночас у перші ейфоричні роки незалежності тягар цієї проблеми не відчувався, оскільки більшість польських - і більшість європейських - політичних лідерів перебільшували міру послаблення Росії -- на їхню думку, постійно -- війною та революцією. До того ж, віддамо належне Пілсудському, тоді можна було поділяти його скептицизм стосовно того, що вельми небезпечна Росія могла б змінитися в разі, коли її керівники були переконані, що їхні інтереси виявлялися в інший спосіб.

Уже перше і найважливіше обстоювання суверенітету в новонародженій Польщі у вигляді проекту її конституції виявило прірву між Пілсудським та правицею. Воскресіння незалежної Польщі наприкінці Першої світової війни стало можливим завдяки незвичайному наслідку війни, яким Пілсудський напрочуд вдало скористався: поразка усіх трьох учасників поділу Польщі -- по-перше, Росії від Німеччини, потім Німеччини та її австрійського партнера від держав Заходу. Пілсудський та його легіонери воювали як союзники Центральних держав до того, як була забезпечена поразка Росії навесні 1917 року. Потім, наполягаючи на польських пріоритетах, вони відмовилися від подальшої співпраці та були інтерновані до кінця війни. Ця зухвала, удатна та успішна поведінка забезпечила такий високий моральний авторитет Пілсудському, що він швидко був визнаний лідером держави та головнокомандувачем збройних сил після його повернення у Варшаву з німецького ув'язнення 10 листопада 1918 року. Таким чином, він у той момент затьмарив свого правого суперника Дмовського, який підтримував російські та західні військові зусилля і чия діяльність під час війни була радше дипломатично-політичною, ніж військово-політичною. Польська правиця традиційно була більш зацікавлена у розвитку модерного суспільства, ніж у незалежній державності; отже, їй хотілося бачити в Російській імперії -- bete noire Пілсудського -- і щит проти того, чого вона лякається більше - загрози Німеччини польському суспільству, і величезний ринок для промисловості, що народжується, того суспільства.

На превелике розчарування його друзів з польської лівиці, які сподівалися в один порух реалізувати земельну реформу, націоналізацію промисловості, соціальне забезпечення, визволення культури від церковного впливу та демократизацію суспільства, Пілсудський утримався від упровадження диктатури радикальних реформ і натомість наполягав на тому, що фундаментальні соціальні зміни не можуть ініціюватися лише обраною законодавчою владою. Відповідно до того він погодився на ранні вибори до Установчої Асамблеї, яка 20 лютого 1919 року проголосила себе суверенною владою та одноголосно затвердила Пілсудського керівником держави, що стало посадою обмеженої влади, та головнокомандувачем, що лишалося на позиції великої держави. Очевидна самостриманість Пілсудського протягом цього періоду може тлумачитися або як прояв виразного почуття демократичної відповідальності, або як сподіваний (але неуспішний) маневр вивільнитися від усіх партизанських та ідеологічних успадкувань та за допомогою цього зробити з себе посередника між кількома політичними фалангами, яких він сподівався вивести з глухого кута виборів до Установчої Асамблеї.

Правиця, втім, вийшла з цих виборів як найміцніша фаланга, але не без достатньої переваги, аби дати Польщі стабільний уряд. Таким чином, які б не були сподівання та наміри Пілсудського, вибори були передчасні та започаткували сім з половиною років партійної анархії й крихких коаліцій, аж поки Пілсудський закрив цю болісну добу новим захопленням ефективної влади за допомогою перевороту у травні 1926 року. Ефективність Установчої Асамблеї як потенційного двигуна національного єднання серйозно піддавалася ризику ab initio тією обставиною, що її вибори обмежувалися районами під польським контролем на початку 1919 року, а згодом поширилися (за змінним графіком) на колишні прусські провінції та на деякі північно-східні місцевості. Таким чином, великі білоруська та українська меншини на сході, чиє входження у Польщу не було визначене до 1921 року, не були представлені в процесі творення конституції -- так само сусідня Чехословаччина виключила її численні німецьку та угорську меншини з подібного процесу. До того ж, ці польські вибори відбувалися там, де невдовзі протягом трьох років проходили головні битви, у регіонах, політичне роз'єднаних понад сторіччя, і характеризувалися великими пристрастями та безладдям, жахливим розмаїттям списків, значною адміністративною некомпетентністю (але не тиском) та частими порушеннями у таких речах, як право на обрання, складання таблиць та перевірка. Система була пропорційною та заплутаною: з'ясувалося, що у виборах узяли участь понад 70 відсотків електорату, який міг бути обраний (чоловіки та жінки віком понад двадцять років). Парламентські об'єднання ділилися та зливалися кілька разів протягом приблизно чотирьох років, коли ця Установча Асамблея збиралася на засідання. (Християнські демократи та комуністи, втім, не відрізнялися відповідно від націонал-демократів та соціалістів 1919 року і, отже, входили до даних стосовно цих партій).[21,47]

1.2 Розгортання боротьби за національне відродження і державну незалежність Польщі

Головним досягненням Установчої Асамблеї було згуртування нації у рідкий момент солідарності під час літньої кризи у польсько-радянській війні 1920 року, коли армії Пілсудського, відкинуті після спроби подолати Радянську Україну навесні, зайняли оборону під Варшавою і врешті-решт перемогли. Головна невдача Асамблеї полягала в тому, що вона погано упоралася з найбільш специфічним завданням -- складанням проекту конституції. Правиця остерігалася, що Пілсудський, якого вона ненавиділа як колишнього соціаліста та нинішнього поборника ідеї "нянчення" етнічних меншин, міг стати президентом після того, як зажив слави видатного героя польського воскресіння незалежної державності, і тому вирішила кроїти конституцію на свій кшталт. Вона використовувала свою потужну позицію в асамблеї, аби одарити країну вихолощеним президентством та всемогутньою законодавчою владою. Основні урядові інституції Польщі в такий спосіб створювалися ad personam -- фатальна політична процедура. Особливу шкоду для президентських амбіцій, які міг плекати Пілсудський, містила стаття 46, яка робила президента номінальним керівником збройних сил, забороняла йому здійснювати командування під час війни. За іронією, так само як правиця в 1919-1921 роках порушила власну загальну ідею стосовно сильної виконавчої влади і з остраху перед Пілсудським здійснила знекровлення президентства як інституції, у травні 1926 року лівиця, тримаючи образу на політику переваги правоцентристської коаліції у законодавчій владі, допомогла тому-таки Пілсудському здійснити військовий переворот проти парламентських інституцій, який лівиця в принципі захищала. 20 грудня 1920 року та сама коаліція лівиці, центру та національних меншин 298 голосами проти 221 обрала президентом засновника кооперативної системи Польщі Станіслава Войцеховського. Переможна коаліція луснула невдовзі -- після того, коли Вінсенти Вітос пішов на партнерство своєї селянської партії П'яст з правицею навесні 1923 року. В усякому разі обрання Войцеховського було вже певною мірою поступкою інших партій правиці, яка розглядала його принаймні кандидатом, що викликав спротив поза її лавами.

Посада Войцеховського була слабкою подобою французького президентства за часів Третьої республіки. Обраний терміном на сім років, президент був позбавлений як законодавчої ініціативи, так і права вето, і міг би розпустити сейм лише за згоди трьох п'ятих загальної кількості 111 сенаторів у присутності принаймні половини з 444 депутатів сейму, а сенат у такий спосіб одночасно розпускає себе. Насправді, ці норми для розпуску президентом не були практично застосовані, і їхня недієздатність перетворилася на важливий фактор, який посприяв кризі 1926 року. Так само недіючим було право сейму розпуститися двома третинами голосів.[21,71]

В дійсності, виконавча влада лишалася за кабінетом міністрів, який був підпорядкований більшості сейму. Велика кількість партій та їхня схильність до розколу, надзвичайне маневрування навколо посад та часті зміни партнерів робили таку більшість напрочуд нестабільною. Міністерські перестановки, отже, теж були частими. Уряд, який Пілсудський усунув під час перевороту в травні 1926 року, був чотирнадцятим урядом Польщі з листопада 1918 року, не кажучи вже про перетасування міністерських портфелів в одному уряді.

Ця нестабільність призводила до послаблення міністрів стосовно і до партійних лідерів, і до окремих депутатів. Міністр, часто настільки швидкоплинний на посаді, що нездатний ознайомитися адекватно з роботою свого відомства, був нерідко заляканий лідером своєї партії аж до перетворення політики міністерства та його персоналу на оплот партії. Депутати-індивідуали, які діяли провідниками для могутніх інтересів та виборців, безсоромно застосовували тиск і на міністрів, і на державних службовців. У свою чергу уряд мав намагатися гарантувати підтримку депутатів за допомогою поміркованого використання кредитів, ліцензій на експорт та імпорт, оренду землі, лісові концесії, управління алкогольною та тютюновою монополіями. За іронією долі, ті депутати, які, з одного боку, звичайно перевищували свою владу хронічними втручаннями у справи адміністрації, мали водночас уникати своєї основної законодавчої та бюджетної відповідальності за допомогою надмірного звертання до делегованих повноважень та до ретроспективного законодавства економічного та податкового відхилень урядом. Брутальний та сильний партизанський тиск погіршував загальне політичне падіння та доводив до краю боязкість міністрів.[21,65]

Поки корупція та запроданство були, очевидно, не настільки поширені, наскільки вважала громадська думка, саме це переконання в їхній повсюдності виявилося фатальним для панування політичного ладу. За станом на 1926 рік сейм, хоч і був обраний на основі загального виборчого права, не контактував з громадськістю, яка потребувала сильнішої та дисциплінованішої влади. Тим, хто отримав вигоду від цього падіння престижу законодавчої влади зокрема і парламентської політики загалом, був Пілсудський, який у травні та липні 1923 року вперто дотримувався своєї попередньої відмови від президентства, поступившися своїми військовими обов'язками та обравши виключну політичну самітність.

Пілсудський спричинив відставку з усіх посад його складу 28 травня правоцентристського коаліційного уряду, де лідер П'ясту Вінсенти Вітос був прем'єр-міністром, а націонал-демократи мали найважливіші портфелі та задавали політичний тон. Ця відставка утамувала голод селян з приводу радикальної земельної реформи, а невдала спроба уряду протистояти катастрофічній інфляції спричинила серйозне безладдя та призвела до падіння цього уряду 14 грудня 1923 року. Він був замінений позапартійним кабінетом міністрів на чолі з фінансовим експертом Владиславом Грабським, який був тісно зв'язаний з націонал-демократами.

Суміш політиків та експертів (кабінет Грабського керував головно за допомогою делегованих повноважень) таким чином вказувала на послаблення влади та престижу законодавчого органу. Кабінет рішуче змінював валютну та банківську системи, заступаючи безнадійно піддану інфляції марку злотим на золотій основі; уряд твердо збирав податки та енергійно впроваджував індустріалізацію. Але його підірвало падіння на світовому ринку цін на три головних продукти польського експорту -- вугілля, лісоматеріали та цукор - і початок з 15 червня 1925 року тарифної війни Німеччини проти Польщі. За цих обставин програма Грабського поєднання промислового розвитку з фінансовою стабілізацією виявилася неспроможною, і черговий наїзд на злотий разом із суспільним неспокоєм змусили уряд 14 листопада 1925 року піти у відставку. Падіння уряду було широко інтерпретоване як поразка не лише демократії, але навіть напівдемократії, оскільки демократія, вважалося, вже зреклася разом з поступкою законодавчої влади широких декретних прав Грабському на початку терміну дії його уряду.

Тоді розкрутилася нова інфляційна спіраль, і шалено зросло безробіття. Суспільне розчарування було глибоким; великі жертви останніх двох років виявилися марними. Але хоча Пілсудський виграв у цій атмосфері кризи та катастроф, його час ще не прийшов; політичні партії наважилися ще на одну спробу широкої парламентської коаліції. 20 листопада 1925 року був сформований кабінет на чолі з міністром закордонних справ попереднього уряду Грабського графом Александером Скржинським.[9,120]

Зловісним був спосіб формування кабінету Скржинського. Парламентські лідери п'яти партій, членів коаліції - націонал-демократичної, християнсько-демократичної, селянської П'яст, національно-трудової та соціалістичної (селянська партія Визволєніє була єдиною основною польською групою, яка ухилилася від участі або підтримки) -- розподілили портфелі, а потім запросили Скржинського як непартійну людину очолити цей кабінет. Прем'єр-міністр, який зберіг також портфель міністра закордонних справ, був фактично сторонньою людиною у власному уряді. Він був зобов'язаний своїм становищем тому факту, що партійні лідери не довіряли один одному достатньо, аби зголоситися на видатну політичну фігуру прем'єр-міністра, та тому очікуванню, що його добра репутація на Заході (він пристосував зовнішню політику Польщі до системи Локарно) могла б полегшити там пошуки позичок та кредитів Польщі. Відома як уряд "національної згоди", ця п'яти- партійна коаліція була особливо недоречною, тією, що складалася з партій, які дотримувалися діаметрально протилежних податкових та економічних теорій у ситуації нагальної та сильної податково-економічної кризи. Націонал-демократи наполягали на посадах міністрів фінансів та освіти (що були і вирішальні для економічної політики і для політики стосовно етнічних меншин) як ціну за входження у кабінет міністрів. З іншого боку, соціалісти визначилися, аби витискати з уряду витрати на стимулювання торгівлі та підвищення добробуту через міністерство громадських робіт та міністерство праці та добробуту. Хоча призначення військовим міністром одного з протеже Пілсудського здобуло його прихильність, цей кабінет був надто розірваний внутрішніми суперечностями, щоб займати сильну позицію в будь-якому спірному питанні або уникати остаточного розколу.

У березні та квітні 1926 року курс злотого впав. Багато банків зазнали фіаско, оскільки вклади панічно забиралися. Третина промислової робочої сили стала безробітною, і це без урахування виходу молоді на ринок праці або кількох мільйонів "надлишків" сільських злидарів. Демонстрації безробітних та бунти з людськими жертвами траплялися у багатьох містах. Вимоги ввести диктатуру стали поширенішими та відвертішими, і навіть ті, хто опирався цьому суворому засобу, домагалися перегляду конституції, аби посилити президента та надати йому дійової влади для розпуску законодавчої влади.

Міністр фінансів, націонал-демократ, наполягав на цілковито дефляційній політиці стосовно кризи. Він роз'єднав автоматичне співвідношення заробітної плати та цін (скасування надбавки за вартість життя), звільнення 18 000--25 000 залізничників та жорстке скорочення (приблизно на 35 відсотків) компенсаційних виплат хворим, інвалідам та людям похилого віку. Він також підняв усі податки, за винятком податку на реальну власність, на 10 відсотків та запровадив подушний податок у п'ять злотих на особу. Ціни на газ, електрику, пальне, сіль, тютюн, сірники та алкоголь зросли з тим, щоб відповідні державні підприємства та монополії стали економічно життєздатними.

Соціалісти також прагнули збалансувати бюджет, але не безсоромно за рахунок робітників, службовців та державних чиновників. Соціалісти зазнали подвійних утруднень. Спочатку вони пропонували зменшити витрати скороченням вартості утримання поліції та армії, але відмовилися від останньої пропозиції на вимогу свого колишнього товариша Пілсудського, якого багато з соціалістів досі вважали одним з них. Також спочатку вони погоджувалися на тримісячне скорочення у надбавці за вартість життя державним службовцям, але, знітившися від тиску комуністів на свою лівицю та від ображеної відповіді тих вражених, вони відмовилися наприкінці березня продовжувати цю поступку. Потім вони вимагали також негайних масштабних вкладень у будівництво та промисловість, аби змінити криву безробіття, так само як тяжке оподаткування капіталу та суттєве збільшення податку на реальну власність. Коли націонал-демократи відмовилися обговорювати таку політику, маршал (спікер) сейму 18 квітня 1926 року скликав надзвичайну конференцію політичних лідерів, яка виявилася невдалою. Дебати були скоріше формальними, ніж справжніми, після того як кожна сторона протягом кількох днів мала застереження, що не повинна піти. Зазнавши поразки у спробі замінити податково-економічну програму правиці своєю соціалісти 20 квітня відкликали своїх міністрів з уряду.


Подобные документы

  • Головні біографічні відомості про ініціатора введення режиму санації в Польщі Юзефа Пілсудського. Основні напрямки розвитку країни під час санації, причини та наслідки даного процесу. Особливості зовнішньої політики при режимі санації 1926-1939 рр.

    реферат [18,6 K], добавлен 27.09.2010

  • Діяльність політичних партій в перші роки відродження незалежності Польщі. Криза парламентаризму та державний переворот у травні 1926 р. Перший етап політики "санації". Внутрішньополітична ситуація в першій половині 30-х років і Конституція 1935 р.

    курсовая работа [50,7 K], добавлен 06.07.2012

  • Проблеми суспільно-політичного розвитку Польщі у 1990–2005 рр. Оцінка рівня економічного розвитку держави в цей час. Основні вектори зовнішньої політики Польщі на сучасному етапі. Польсько-українські відносини, їх аналіз, перспективи подальшого розвитку.

    реферат [28,9 K], добавлен 25.09.2010

  • Аналіз передумов включення до складу Великого князівства Литовського та Польщі південно-західних руських земель. Особливості політики великих Литовських князів на українських землях та політичного устрою держави. Причини виникнення українського козацтва.

    реферат [22,2 K], добавлен 18.05.2010

  • Становлення історичної науки у Польщі в період національного відродження. Просвітницька і романтична історіографія. Наукові школи позитивістської історіографії, інші напрямки польської історіографії другої половини XIX-початку XX ст. та їх представники.

    реферат [46,0 K], добавлен 24.05.2010

  • Політичний та соціальний лад в суспільстві Польщі після повалення комуністичної влади в 1989 р., переоцінка цінностей, формування нового морального та інтелектуального клімату. Аналіз основних праць з історії Польщі після отримання нею незалежності.

    статья [10,4 K], добавлен 10.06.2010

  • Суміжні Україні держави. Реформа феодального землеволодіння. Інтеграція Польщі та Великого князівства Литовського в єдину державу. Головніпричини виникнення козацтва. Порівняльна характеристика становища українських земель у складі Польщі та Литви.

    реферат [32,8 K], добавлен 21.12.2008

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.