Роль політичного, громадського і військового діяча Юзефа Пілсудського в політичній розбудові Польщі

Наступного дня Скржинський повідомив президента Войцеховського про відставку всього свого кабінету, але той переконав Скржинського відстрочити цей крок до того, як проект бюджету на травень-червень буде прийнятий сеймом аби уникнути урядового вакууму протягом критичного часу першотравневих робітничих демонстрацій. Лідери правиці та центру, які вели переговори між собою про поновлення коаліції 1923 року, наполягали, аби Скржинський замінив міністрів-соціалістів, що вибули, членами своїх партій та подовжив діяльність уряду на такій реконструйованій основі. Втім, водночас Скржинський був переконаний, шо Польщею не можна керувати проти волі Пілсудського та соціалістів. Отже, він тимчасово перерозподілив попередні портфелі соціалістів на непартійній та "діючій" основі, і після того, як Першотравень, так само, як і національне свято 3 травня, мирно минули, і пройшов проект бюджету на травень-червень, Скржинський подав у відставку 5 травня 1926 року, поклавши початок останній й найжорстокішій урядовій кризі парламентської доби.

Лідери правиці та центру знехтували скептицизмом Скржинського та інших державних мужів, що рефлектували, стосовно можливості урядування в Польщі проти і Пілсудського, і соціалістів та ігнорували також той факт, що законодавча влада, в якій вони керували, спираючися на арифметичну більшість, вже не віддзеркалює політичних настроїв громадськості, роздратованої хронічними кризами, їхнє формування ще одного коаліційного кабінету на чолі з Вітосом 10 травня та одночасні їхні натяки на радикальне видалення їхніх ворогів з державного апарату спровокувало насильницький випад у відповідь з боку Пілсудського та лівиці 12--14 травня 1926 року. Відтоді Пілсудський був переконаний, що надавав партійній системі досить часу, аби виправитися, і що його більше не можуть засуджувати за передчасне або непотрібне, або просто самовдоволене захоплення влади.

На додаток до цього нещасливого опису парламентського виродження, дві інших групи проблем -- організація армії та зовнішня політика -- торували шлях до перевороту Пілсудського.

Розділ 2. Здобуття незалежності Польщі та становлення Польської держави

2.1 Перша світова війна, плани великих держав щодо Польщі та реакція поляків на початок війни

Влітку 1914 р. з початком військового конфлікту між центральними державами і країнами Антанти постала реальна можливість об'єднання польських земель і відновлення польської державності під егідою одного з воєнно-політичних блоків. Відповідно до орієнтації польські політичні сили в роки світової війни утворювали різноманітні союзи і коаліції.

На перемогу Антанти орієнтувалась Національно-демократична партія (НДП -- "ендеки") та її прихильники, що утворили Польський національний комітет (ПНК). Восени 1917 р. його було визнано Францією, Англією, Італією і США як уряд майбутньої польської держави. Ставку на Австро-Угорщину робили галицькі партії і частина Партії польських соціалістів (ППС -- фракція). Пронімецької орієнтації дотримувалось угруповання ППС на чолі з Ю.Пілсудським, Польське стронніцтво людове (ПСЛ), Національний селянський союз та інші об'єднання.

Хід війни не виправдав жодного з розрахунків і лише перемога Антанти та США на заключному етапі війни дозволила, політичним силам зайняти більш визначену позицію щодо "польського питання". Тим більше, що право поляків возз'єднатися і відновити польську державність визнавали Тимчасовий, а згодам більшовицький уряд Росії. Необхідність створення польської держави із виходом до моря підкреслювалась у програмі миру американського президента В.Вільсона від 8 січня 1918 р. і спільній червневій декларації глав урядів Англії, Франції та Італії.

Восени 1918 р. за умов успіхів польського національного руху, глибокої політичної та економічної кризи, що охопила наприкінці світової війни Німеччину та Австро-Угорщину, революційних змін в Росії, активізувалась боротьба політичних сил за владу. Наприкінці жовтня 1918 p. галицькі партії створили в Кракові Польську ліквідаційну комісію (ПЛК), яка перейняла від окупаційних органів повноваження в Західній Галичині. Народна рада виникла в Тешинській Сілезії. У залишеному австрійськими військами Любліні 5 листопада за активної участі лівих соціал-демократів, соціалістів, Бунду, профспілок, лідери яких мали багаторічні контакти з російськими більшовиками, постала Рада робітничих депутатів.[9,129]

На противагу люблінській Раді 7 листопада було сформовано Тимчасовий народний уряд на чолі з галицьким соціалістом І.Дашинським. Того ж дня в урядовому маніфесті "До польського народу" декларувалось утворення демократичної парламентської держави -- Польської народної республіки. Разом із поваленням Регентської ради, яка з вересня 1917 р. репрезентувала польську владу на окупованих німецькими військами територіях, заявлялось про намір уряду націоналізувати найважливіші галузі економіки, велику земельну власність, провести аграрну реформу, реорганізувати адміністративну систему і освіту, ввести 8-годинний робочий день, розвивати соціальне законодавство тощо.

Водночас німецькі політики, навіть за умов завершення Першої світової війни, намагались не втратити контроль над процесом відновлення польської державності і зробили ставку на Ю.Пілсудського -- визнаного авторитету серед поляків. Вже після підписання Комп'єнського перемир'я, 14 листопада у Варшаві Регентська рада передала йому всі державні повноваження і невдовзі самоліквідувалася. Тоді ж був сформований новий Тимчасовий уряд на чолі з соціалістом Є.Морачевським. Влада цього уряду була визнана ПЛК, Народною радою Тешинської області. Згідно декрету від 22 листопада про організацію тимчасової верховної влади, підписаного Є.Морачевським і Ю.Пілсудським, останній оголошувався Начальником держави і повинен був здійснювати "вищу владу у Польській республіці" до скликання Установчого сейму. Визначені повноваження Ю.Пілсудського -- призначення уряду, затвердження бюджету і законодавчих актів у формі урядових декретів, повнота військової влади, наближались до диктаторських.

Увага уряду була приділена як встановленню контролю у провінціях, так і першочерговим соціально-економічним перетворенням. На 26 січня 1919 р. призначено вибори Установчого сейму і затверджено порядок їх проведення на основі загального, рівного, пропорційного виборчого права й таємного голосування. Активізувались воєнні дії проти Західно-Української Республіки (ЗУНР), що призвели до окупації Східної Галичини у липні 1919р.

Зважаючи на нестійкість політичного становища нової держави, яка не отримала визнання держав-переможниць, і необхідність досягнення порозуміння з проантантівським ПНК в Парижі Ю.Пілсудський вдався до поступок. В середині грудня були розірвані дипломатичні відносини з Німеччиною, а в ході переговорів з прибулими до Варшави представниками Антанти і США домовлено про зміну уряду. 16 січня 1919 р. главою новоствореного за участю ПНК кабінету став один з лідерів ендеків, всесвітньо відомий піаніст І.Падеревський. Представники ж Ю.Пілсудського поповнили ПНК, що став офіційною делегацією країни на Паризькій мирній конференції. Розпочалась смуга визнання Польщі з боку країн світу.

Перші вибори на території Польщі відбулись у визначений строк -- 26 січня 1919 р. лише на території Королівства Польського і Західної Галичини. У ході приєднання територій додаткові вибори проводились на протязі наступних 14 місяців. Перемогу на них здобули праві політичні сили, що утворили в сеймі коаліцію -- Народно-національний союз. Ліву фракцію сейму складали депутати від партій, що недавно підтримували "народні уряди" та вибороли третину голосів виборців. Селянські партії, які обстоювали проведення аграрної реформи, сформували фракцію Центр. Чимало мандатів і 11% голосів виборців здобули партійні структури, що репрезентували національні меншини.

Одним з перших Установчий сейм прийняв закон про тимчасову організацію влади, так звану Малу конституцію, яка мала діяти до прийняття Основного закону. Суверенною законодавчою владою з правом прийняття законів проголошувався Установчий сейм. Йому підкорялися всі органи виконавчої влади, начальник держави, уряд. Представником держави і вищим виконавцем рішень сейму у цивільних і військових справах" визнавався начальник держави, позбавлений законодавчої ініціативи. Він же репрезентував державу в міжнародних стосунках. Крім конституційного питання у липні 1919 р. сейм затвердив основні принципи аграрної реформи, прийняв закон про 46-годинний робочий тиждень на промислових підприємствах, про обов'язкове страхування та інші. Також депутати пильно стежили за становленням польських кордонів.

Західні кордони Польщі були визначені Версальським мирним договором (28 червня 1919 p.). Вона отримувала район Познані і частину Західної Пруссії з Торунем. Ці землі утворювали коридор, який давав Польщі вихід до Балтійського моря. Місто-порт Данціг ставав вільним містом під контролем Ліги Націй (ЛЯ). У спірній південній частині Східної Пруссії (Мазурах) і Верхній Сілезії вирішено провести плебісцит. У першому випадку Німеччина легко здобула перемогу в ході опитування 11 липня 1920 р. Щодо Верхньої Сілезії проблема виявилась набагато складнішою. Лише після втручання ЛН Німеччина отримала північну і західну частину цієї області, а решта дісталася Польщі .

У тривалу суперечку між Польщею і Литвою з приводу Віленщини втрутилася Верховна рада союзних держав, яка у липні 1920 р. рекомендувала віддати литовцям Вільнюс та навколишні райони. А потім його було зайнято Червоною Армією в ході радянсько-польської війни 1920 р. й одразу передано Литві за двосторонньою домовленістю. Проте в жовтні цього ж року поляки захопили Вільнюс і Віленщину, а невдовзі включили їх до складу польської держави .

Затягнулось також становлення польсько-чехословацького кордону в Тешинській Сілезії, населеній переважно поляками. У липні 1920 р. конференція послів Антанти поділила її навпіл, залишивши Чехословаччині шахти Остравського басейну. Набагато складнішим виявилось питання про східні кордони Польщі, яке займало одне з центральних місць в її зовнішній політиці.

Розраховуючи на підтримку західних держав, чимало польських політиків жадали повернення до кордонів 1772 р. і утворення під егідою Польщі федерації східноєвропейських народів на противагу більшовицькій Росії. Разом із воєнною кампанією проти ЗУНР поляки розгорнули воєнні дії проти більшовиків, і в травні 1919 р. їхній кордон сягав аж до Мінська та Бобруйська.[20,36]

Наприкінці року союзники в черговий раз визнали за необхідне встановити східний кордон Польщі, а утворена Паризькою мирною конференцією комісія у польських справах визначила межі цих територій. 8 грудня 1918 р. французький прем'єр Ж.Клемансо оприлюднив офіційну волю Антанти: кордон мав проходити через Гродно, Ялівку, Немирів, Брест-Литовський та на схід від Перемишля. Зі свого боку радянська сторона 22 грудня запропонувала Польщі мир на основі цілковитої незалежності та зобов'язання не переходити лінії, на яких стояли польські війська.

Польський уряд І.Падеревського відкинув як радянські пропозиції, так і запропонований Антантою кордон. 21 квітня 1920 р, у Варшаві підписано військово-політичний договір з урядом Директорії. Польща визнавала українськими території до кордонів 1772 р., а УНР погодилась на приєднання до Польщі Східної Галичини, Західної Волині та частини Полісся. Додаткова військова конвенція передбачала взаємне порозуміння військового командування обох країн на випадок спільної акції польсько-українських військ проти більшовиків.

26 квітня 1920 р. польські війська і дивізії Петлюри рушили в Україну з гаслом: "За вашу і нашу свободу!". Добре організована польсько-українська армія прорвала лінію фронту більшовицьких військ і 7 травня вступила в Київ. Проте більшовики зібрали резерви і розпочали контрнаступ. По тижневі важких боїв на Південно-Західному фронті лінія оборони польських військ 5 червня була розірвана і Перша кінна армія вийшла в тил 3-і польської армії. 10 червня польські експедиційні війська почали відступ. На середину липня більшовики перейшли Збруч й зайняли частину Галичини. У Тернополі був створений уряд Галицької Радянської Соціалістичної Республіки під головуванням більшовика В.Затонського.

Водночас війська Західного фронту під орудою М.Тухачевського швидким маршем просувались на Варшаву. Тоді ж, ЗО липня у захопленому Бєлостоці за вказівкою Москви утворився Польський революційний комітет (Польревком), до складу якого увійшли відомі більшовики Ф.Дзержинський, Ф.Кон, Ю.Мархлевський, Ю.Уншліхт. Нова влада за активної участі секції Комінтерну -- Комуністичної робітничої парти Польщі (утворена в грудні 1918 р. на основі об'єднання ліворадикальних сил) розпочала націоналізацію промислових підприємств, конфіскацію поміщицьких маєтків, формування польської Червоної Армії. Ці перетворення викликали паніку у польському суспільстві. Взагалі похід Червоної Армії у Польщу і започатковані Польревкомом "нововведення" повинні були, на думку керівництва Комінтерну, прискорити революційний процес у Польщі і підштовхнути ходу світової пролетарської революції.

Внаслідок успішних дій кіннотників С.Будьонного і армії М.Тухачевського польська держава опинилась перед лицем смертельної загрози. З Варшави було евакуйовано всі урядові служби та дипломатичні місії. Військові поразки і загострення внутрішньополітичної ситуації викликали появу надзвичайного органу -- Ради оборони держави, наділену всією повнотою законодавчої, виконавчої і військової влади.

Польський уряд звернувся до союзних країн по допомогу. Відповідно до рішень Верховної ради держав Антанти англійський міністр закордонних справ лорд Д.Керзон запропонував 12 липня Росії укласти перемир'я, зупинивши війська за 50 км на схід від лінії, визначеної ще в грудні спеціальною комісією (лінія Керзона). Більшовики не погодились і зажадали прямих переговорів з Польщею, хоча британський уряд погрожував блокадою.

У середині серпня сталося "диво на Віслі" -- радянські війська були зупинені на підступах до Варшави, і при матеріальній підтримці західних держав поляки перейшли у контрнаступ. 12 жовтня були підписані попередні мирні домовленості: Польщі відходили землі Західної України та Західної Білорусії, а польський кордон встановлено на 150 км на схід від "лінії Керзона". Ці попередні умови перетворені на остаточні Ризьким мирним договором від 18 березня 1921 р. Ще раніше, в січні 1921 р. був підписаний договір про союз Польщі і Франції.[13,17]

Дворічний конституційний процес, започаткований скликанням Установчого сейму, завершився прийняттям 17 березня 1921р. Конституції Польської республіки, яка була результатом компромісу між правими і лівими політичними силами. Згідно Основного закону носієм верховної влади визнавалась нація -- сукупність всіх громадян польської держави. Конституцією затверджувався принцип розподілу функцій між кількома органами: законодавчими (Сейм і Сенат), виконавчими (президент і уряд), судовими (незалежні суди). Безпосередні зв'язки з нацією як носієм суверенітету передбачалися лише для законодавчої влади шляхом прямих загальних виборів. Парламент країни наділявся виключним правом видання законів, а також обіймав функцію контролю над виконавчою владою через Вищу палату контролю.

Глава держави (президент) обирався на спільному засіданні палат терміном на 7 років. Він керував органами виконавчої влади, стежив за виконанням законів, скликав Сейм і Сенат, призначав главу уряду. В організації державної адміністрації конституція проголошувала принцип децентралізації шляхом місцевого самоврядування на рівні гмін, повятів і воєводств. Розпорядчі і контрольні функції самоврядування (ради і сеймики) створювалися шляхом виборів.

Конституція проголошувала широкий спектр громадянських прав і політичних свобод, встановлювала важливі соціальні норми. Передбачалось існування громадянських і релігійних організацій, навчальних закладів для національних меншин. Також основний закон визначав, що римо-католицька церква "посідає в державі провідне місце серед рівноправних віросповідань". Введення в дію Конституції 1921 р. завершило процес формування польської державності за зразком парламентської демократії.

Економічне становище Польщі в період повоєнної стабілізації було вкрай важким, і ще довгий час відчувались наслідки воєнних дій та окупації. Рівень виробництва продукції промисловості на початку 20-х років зупинився на позначці 30%, а збір зернових не перевищував 40% довоєнного рівня. Зовнішня торгівля занепала. В країні панували інфляція, безробіття, зубожіння частини населення. За перших три повоєнних роки з країни емігрувало понад 300 тис. чоловік. Труднощі поглиблювалися колоніальним характером польської економіки, розірваними зв'язками та економічною війною Німеччини проти Польщі.

Вихід з економічної скрути польське суспільство пов'язувало із розвитком парламентської демократії на основі конституції 1921 р. Це зумовило політичну активність населення і партій напередодні парламентських виборів, призначених на листопад 1922 р. Праві партії (християнські демократи, ендеки) створили виборчий блок Християнський союз національної єдності -- "Хієна", який домагався полонізації країни за рахунок дискримінації національних меншин, проводив виборчу кампанію під клерикальними, шовіністичними гаслами. З самостійними програмами в передвиборчій кампанії взяли участь ПСЛ-П'яст, ПСЛ-Визволенє, ППС, Блок національних меншин, компартія.

За результатами голосування жодне угруповання не здобуло необхідної більшості ні в Сеймі, ні в Сенаті, хоча найбільшу кількість депутатських мандатів -- 38% здобули партії "Хієни". Після кількох турів голосування першим президентом Польщі став представник ПСЛ-Визволенє професор Г.Нарутович, що належав до однієї з масонських лож. 14 грудня Ю.Пілсудський, який відмовився балотуватися на президентську посаду, передав владу новообраному главі держави, але його через кілька днів було вбито. Другі вибори закінчились обранням С.Войцеховського.

2.2 Державний переворот у травні 1926 р. Встановлення режиму "санації"

Надзвичайна політична строкатість депутатського корпусу, відсутність у сеймі постійної більшості ускладнювали розробку принципів державної політики й обмежували маневри польських урядів в період після виборів 1922 р. Це призводило до частої зміни виконавчих структур й обумовило політику держави, що базувалась на прийнятті компромісних рішень між політичними силами. Проте, як правило, вони мали короткотерміновий ефект.

Наслідком цієї специфічної рівноваги став прихід після соціальних катаклізмів кінця 1923 р. нового непарламентського кабінету на чолі з вченим-економістом В.Грабським, який отримав надзвичайні повноваження щодо корекції податкового законодавства, отримання зовнішніх позик, реформування грошової системи. Енергійними і послідовними заходами йому вдалося зупинити інфляцію, стабілізувати державний бюджет, ввести нову національну валюту -- злотий. Проте впорядкування фінансової системи виявило інші прогалини польської економіки, яка потребувала докорінної перебудови. Технічна відсталість і низька продуктивність промисловості призвели до втрати конкурентоздатності на зовнішніх ринках. Протягом 1925 р. відбулось скорочення промислового виробництва, що супроводжувалось ростом безробіття і погрожувало соціальними катаклізмами в суспільстві.[13,17]

У грудні 1925 р. після тривалих дебатів Сейм прийняв закон про виконання аграрної реформи, яка передбачала щорічне парцелювання 200 тис. гектарів земельної площі. Але часткова перебудова сільського господарства, хитка економіка якого визначалась ринковим попитом на його продукцію, не призвела до кардинальних змін і лише послабила аграрну проблему.

Протягом першої половини 20-х років дестабілізуючим фактором, з яким мали рахуватися президент, уряд і польські законодавці, було становище та права національних меншин у східних регіонах. Виконавчою владою не було знайдено вирішення цього питання, а спроби розрядити напруження шляхом запровадження національних мов у судочинство, адміністративні органи і навчальні заклади очікуваних результатів не дали. Каральні ж заходи Корпусу охорони прикордоння мали короткочасний ефект і дише посилювали національні антагонізми.

Через заключения Локарнських угод, що залишали ваймарській Німеччині свободу рук на Сході, погіршилося міжнародне становище Польщі. Після призупинення у 1925 р. імпорту польського вугілля розпочалась багаторічна "митна війна" з Німеччиною, що боляче вдарила по польській економіці. З країни відбувався відтік валюти, розпочався новий виток інфляції, що дало привід до відставки у грудні 1925 р. кабінету В.Грабського.

Водночас економіка Польщі ввійшла в смугу економічної кризи, що посилила соціальну і політичну нестабільність у суспільстві, стала підґрунтям широкого невдоволення загалу політикою правоцентристських урядів. Проблема заміни державної системи перейшла із області теорії в практичну площину, коли підвищений інтерес суспільства викликали позапарламентські методи управління.

Політичну нестабільність в країні вдало використав у власних інтересах Ю.Пілсудський та однодумці маршала, що розпочали підготовку захоплення влади. Із призначенням Л.Желіговського військовим міністром на ключові посади в армії повернулися раніше усунені пілсудчики, за рахунок державних коштів розпочалось озброєння і оснащення загонів Стрілецького союзу, який перетворився у своєрідну 160-тисячну приватну гвардію Маршала. Для залучення нових союзників Пілсудський на початку 1926 р. провів серію консультацій з керівництвом різних політичних партій.

Увечері 11 травня в столиці відбулися антиурядові виступи офіцерів. До Варшави почали стягуватися вірні Ю.Пілсудському військові підрозділи, щоб продемонструвати підтримку маршалу і примусити піти у відставку уряд В.Вітоса. Проте президент республіки відкинув вимоги заколотників, а вірні присязі війська вчинили їм опір. Демонстрація сили несподівано для її організаторів переросла у збройну боротьбу, перевагу в якій здобув Ю.Пілсудський та його однодумці. 15 травня уряд В.Вітоса і президент С.Войцеховський склали свої повноваження.

31 травня 1926 р. на об'єднаному засіданні палат парламенту Ю.Пілсудського було обрано президентом країни. Легітимізувавши тим самим переворот з боку народних обранців, він, щоб зберегти свободу своїх подальших дій, відмовився обійняти посаду глави держави. На його пропозицію в кріслі президента опинився маловідомий політик, особистий друг маршала професор І.Мосьцицький.

Для контролю державних інституцій в серпні 1926 р. сейм вніс поправки у діючу конституцію 1921 p., що значно обмежували права законодавчих органів. Президент країни набув право розпуску палат і право вето, а головне -- видання законів-декретів. Першим президентським декретом у структурі вищого військового командування вводилась посада генерального інспектора збройних сил. Її, як і посаду військового міністра, зайняв Ю.Пілсудський, вийшовши, таким чином, з-під контролю парламенту і уряду й сконцентрувавши в одних руках диктаторські повноваження. На початку жовтня він також очолив новий польський уряд, який декларував відмову від ризикованих соціальних і економічних експериментів. Це забезпечувало підтримку промислових і фінансових кіл країни, угруповань національних меншин, урядової програми загального оздоровлення -- "санації".[23,7]

Перші кроки уряду "санації" засвідчили, що новий режим не збирається враховувати позиції демократичних сил, які підтримали переворот. Повсякденним явищем стало нехтування основними нормами парламентської демократії та судові процеси по обвинуваченню у "державній зраді". Було розгромлено деякі угруповання національних меншин. У тюрмах опинилось біля 6 тис. політв'язнів. Нова система все чіткіше набувала авторитарного забарвлення.

Зміцненню санаційного режиму сприяло пожвавлення економіки, що пояснюється непоганим врожаєм 1926 p., збільшенням попиту на польське вугілля на європейських ринках, зарубіжними інвестиціями у польську промисловість й отриманням стабілізаційних позик у 1927 р. За короткий період помітно зросли об'єми зовнішньої торгівлі і промислового виробництва, зміцнилась національна валюта.[23,8]

Для збереження позитивних економічних зрушень і підтримки імітації громадянської злагоди, уряд вдався до проведення парламентських виборів, які також мали зміцнити його авторитет на міжнародній арені. Напередодні виборів було створено так званий Безпартійний блок (ББ), що співпрацював з урядом. В його платформі превалювали гасла посилення позицій виконавчих структур, розширення участі держави у господарському житті. Вибори в сейм пройшли в березні 1928 р. Урядовий ББ одержав третину голосів виборців, але цього було недостатньо для реалізації оголошених реформ. Сприйнявши результати виборів як особисту поразку, Ю.Пілсудський склав повноваження глави уряду.

Відставка Ю.Пілсудського й постійні конфлікти між сеймом та урядом стали ознаками внутрішньої кризи санаційного режиму, якому в умовах економічної депресії кінця 20-х років ставало дедалі важче впливати на ситуацію в країні. Це водночас позбавляло уряд колишніх союзників й сприяло консолідації опозиційного табору, що всіляко протидіяв авторитарним методам управління і виступав за відновлення в країні парламентської демократії.

2.3 Польща в період великої депресії

Польща однією з перших країн регіону відчула удари світової економічної кризи. Застій виробництва паралізував національну промисловість, обсяг виробництва якої в 1932 р. порівняно з докризовим рівнем знизився майже вдвічі. Кожний другий робітник залишився без роботи. Гострота і тривалість промислової кризи обумовлювались як вузькістю внутрішнього ринку, так і низькою конкурентною спроможністю продукції. Відбувалась подальша інтервенція іноземного капіталу в економіку Польщі, частка якого у 1933 р. в акціонерних компаніях зросла до 44%.

У важкому стані опинилось і сільське господарство, валовий прибуток якого в роки кризи знизився втричі. Це було наслідком урядової політики збільшення податків, скорочення попиту на технічні культури і зниження цін на аграрну продукцію, що призвело до розвалу економіки села, росту жебрацтва серед селянства. Гостро давалося взнаки безземелля. На літо 1933 р. прийшовся пік селянських виступів у Краківському і Львівському воєводствах проти урядової політики "оздоровлення" села. Проявом консолідації сільських виробників стало об'єднання їх угруповань на початку 1931 р. в єдину партію Стронництво Людове (СЛ), програма якої обстоювала парламентську демократію.

Економічна депресія й загострення соціальних відносин у польському суспільстві посилили опір опозиційних сил. Під лозунгом "захисту прав і свобод народу" вони створили парламентський блок Центролев та провели влітку 1930 р. в Кракові конгрес противників режиму. Уряд відповів арештами лідерів опозиції, а згодом організував судовий процес. Під час виборів у четвертий сейм, що проходили в умовах терору і сваволі влади, в листопаді 1930 p., урядовий ББ здобув 46% голосів, а Центролев і партії національних меншин втратили половину голосів виборців.[19,39]

Перемога офіційних кандидатів дозволила уряду заборонити проведення несанкціонованих публічних зібрань і маніфестацій, здійснити перереєстрацію громадських об'єднань й профспілок, підпорядкувати місцеве самоврядування державній адміністрації. Заборонялось проведення будь-яких акцій протесту на військових комунальних підприємствах, для розгляду виробничих конфліктів запроваджувався примусовий арбітраж. У травні 1933 р. І.Мосьцицького втретє переобрано президентом Польщі.

Зовнішня політика санаційних кабінетів здійснювалась в рамках популярної "теорії двох ворогів", якими бачилися сусіди на східному

і західному кордонах. Загалом на початку 30-х років польська дипломатія поступово відмовляється від усталених пріоритетів. Входячи до системи французьких альянсів, Польща уклала у липні 1932 р. польсько-радянський договір про ненапад. На прихід гітлерівців до влади Варшава відреагувала демонстрацією своєї військової сили в березні 1933 р. й запропонувала Парижу провести спільну превентивну воєнну акцію проти Німеччини, яка не була підтримана її союзницею.

Ознакою переорієнтації зовнішньої політики Польщі на користь Німеччини став прихід у міністерство закордонних справ полковника Ю.Бека і розпочата підготовка двосторонньої угоди. 26 січня 1934 р. підписано польсько-німецький консультативний пакт про ненапад строком на десять років. В пакті заявлялося, що обидва уряди хочуть започаткувати новий етап у двосторонніх політичних стосунках і ніколи не вдаватимуться до сили, щоб урегулювати їхні суперечки. Хоча угода не спрямовувалась проти Франції, це був недружній крок Варшави до союзника, який підтримував її з моменту польського відродження. Підписана під тиском Німеччини, угода призвела до послаблення союзницьких відносин Франції із Східною Європою і означала більш тісне зближення Польщі із західним сусідом. Проте цей шлях призвів до загибелі польської держави задовго до того, як скінчився термін договору про "дружбу і ненапад".

У травні 1934 р. польський уряд не підтримав пропозицію укладення багатостороннього пакту про ненапад і взаємну допомогу, а восени цього ж року відмовився приєднатися до проекту так званого Східного пакту. Польським урядом було заявлено, що він ні в якому разі не пропустить через територію країни німецькі чи російські війська.

У квітні 1935 р. в Польщі було введено в дію нову конституцію. Відтепер основний закон встановлював принцип єдиновладдя і надавав диктаторські повноваження президенту, який ніс відповідальність лише "перед богом та історією". Глава держави обирався спеціальною колегією виборців і отримував право призначати і звільняти уряд, скликати і розпускати сейм і сенат, видавати декрети, що мали силу закону. Значно розширювались права сенату. А новий виборчий закон позбавляв політичні угруповання права висувати кандидатів до законодавчого органу, що передавалось окружним виборчим комісіям, діючим під контролем владних структур. Продовживши демонтаж принципів парламентаризму, конституція 1935 р. стала юридичним підґрунтям санаційного авторитарного режиму.

У травні 1935 р. помер маршал Ю.Пілсудський. Ключову посаду інспектора збройних сил успадкував Е.Ридз-Смигли, який став новим неофіційним керманичем держави. Не зважаючи на сприятливу економічну кон'юнктуру, в країні не припинялась діяльність опозиційних сил, а свідченням втрати підтримки урядового курсу з боку населення стало бойкотування 56% виборців виборів до сейму (серпень 1935 p.). Навіть такі авторитетні польські політики, як І.Падеревський, В.Сікорський закликали до згортання "санаційного" курсу. У серпні 1937 р. країна стала ареною багатоденних антиурядових маніфестацій. Але опозиційні кола не змогли об'єднатися для опору антидемократичним тенденціям у суспільному житті держави. Політичний маховик, розкручений Ю. Пілсудським, продовжував крутитись у „санаційному” режимі.

Для протидії опозиційним структурам і підняття авторитету режиму уряд вдався до зовнішньополітичних акцій. В період вересневої 1938 р. міжнародної кризи Польща звинуватила Чехословаччину в кривдженні польського населення в Тешинській Сілезії та підтримала німецькі претензії до Праги. 21 вересня польський уряд денонсував польсько-чехословацьку угоду 1925 р. про національні меншини і зажадав передачі Тешинського району. У Варшаві було сформовано Сілезький легіон.[19,37]

Не зважаючи на тиск з боку СРСР та Франції, відразу після підписання Мюнхенської угоди Ю.Бек надіслав Чехословаччині брутальний ультиматум. А 2 жовтня польські війська увійшли в Тешин. Польща одержала територію в тисячу квадратних кілометрів з населенням 230 тис. жителів. Але ні територіальне придбання, ні розгорнута в країні з цього приводу національно-патріотична кампанія аж ніяк не вплинули на опозиційні настрої у польському суспільстві щодо правлячого режиму. Це засвідчила і поразка урядових кандидатів на парламентських і муніципальних виборах, що пройшли наприкінці 1938 р. Проте уряд Складковського-Бека залишився при владі.

Восени 1938 р. виникають деякі тертя у польсько-німецьких відносинах. У жовтні сталися інциденти в польських районах з німецькою меншиною, через що частина німців виїхала з Польщі. У листопаді з Німеччини вислали 15 тис. польських євреїв. Також Берлін неодноразово порушував питання Данціга. Пропонувалось ж побудувати залізницю та автостраду через Польський "коридор" до Східної Пруссії, надавши їм право екстериторіальності, а також повернути місто Данціг. Польща б залишила за собою вільну гавань, та екстериторіальну залізницю. Польський уряд визнавав необхідність розглянути проблему, але категорично відкидав анексію Третім райхом вільного міста.

У січні 1939 р. відбувся візит Ю.Бека до Німеччини, де під час зустрічі з Гітлером знов була піднята проблема Данціга й "коридору". Тоді ж була зроблена спроба залучити Варшаву до співпраці проти СРСР з більш-менш чітко висловленою метою захопити Україну. Але в цьому питанні, як і в проблемі Данціга, польський міністр дав ввічливу відмову. Відмічався також прогрес у взаєминах Польщі та СРСР, який засвідчили двостороння угода у листопаді 1938 р. та домовленості у лютому наступного. Обома сторонами підтверджувалось, що пакт 1932 р. про ненапад залишався основою їх відносин.

Все перемінилося після 15 березня 1939 р. із ліквідацією чехословацької незалежності, коли вимоги щодо Данціга були повторені з посиленою категоричністю. На Балтиці німці провели демонстрацію своєї морської могутності. 28 березня Ю.Бек заявив, що швидше воюватиме, ніж допустить зміни статусу Данціга. 31 березня уряди Англії і Франції оголосили про надання Польщі "гарантій" на випадок неспровокованої агресії. Крім того, французький уряд зробив заяву на підтвердження франко-польського союзу. Після візиту польського міністра закордонних справ до Лондона було заявлено про заміну Англією свого зобов'язання союзницьким договором. Того ж дня німецький статс-секретар фон Вайцзекер попередив польського посла, що договір 1934 р. про ненапад несумісний з англо-польскою угодою.

З матеріалів Нюрнберзького процесу відомо, що вже 3 квітня 1939 р. генерал Кейтель підписав наказ, за яким вермахт мав бути готовий напасти на Польщу до 1 вересня. 27 квітня у спеціальному меморандумі польському уряду Німеччина знов повторила свої попередні вимоги. А наступного дня Гітлер заявив у райхстазі про денонсацію німецько-польської декларації від січня 1934 р. Після цього почастішали прикордонні інциденти в районах, де жила німецька меншина. Водночас 19 травня у Парижі заключено франко-польську військову конвенцію. Проте вона набирала чинності із підписанням політичної угоди, що було зроблено запізно -- аж 4 вересня.

З травня по серпень 1939 р. у польсько-німецьких відносинах тривала так звана війна нервів. У 20-х числах серпня раптово активізувалися німецькі воєнні приготування поблизу східного кордону. Данцігський сенат спробував обмежити польський контроль над митницею і проголосив 23 серпня гауляйтера Форстера "керівником держави". Того ж дня підписано радянсько-німецький договір про ненапад, секретний протокол якого зафіксував домовленість сторін про поділ території Польщі та її ліквідацію.

Водночас польський уряд здійснив серію військових приготувань. 25 серпня підписано союзний договір із Великобританією, про який ще було оголошено на початку квітня. Він автоматично вступав у дію в разі агресії, або дій, що загрожували незалежності однієї з країн -- йшлося і про можливість нападу на Данціг.

Весь перебіг наступних подій був підпорядкований прагненню Гітлера або примусити Польщу капітулювати, прийнявши німецький план-програму з 16 пунктів, що навіть не була вчасно доведена до відома Варшави, або ж розв'язати війну. Вранці ЗІ серпня Польща оголосила загальну мобілізацію, тоді як німецькі армії були приведені до стану готовності ще раніше окремими призовами. На світанку 1 вересня гітлерівські війська перейшли польський кордон, і в цей же час Данціг проголосив аншлюс.

У воєнному плані Польща чинила опір недовго. Німецький наступ був нищівний, проведений з великою перевагою в силі та з використанням нової тактики, де перша роль відводилась авіації й танкам. Хоча поляки завдали німцям відчутних втрат, але польська кавалерія не змогла нічого вдіяти проти німецьких танкових з'єднань. Основний епізод цього етапу війни відбувся 17 вересня. Використавши, як привід, внутрішній розпад польської держави, що робив недійсними всі попередні двосторонні угоди, радянський уряд віддав наказ своїм військам перетнути польський кордон, щоб захистити українське і білоруське населення. Вони майже не натрапляли на опір і набагато швидше німецьких військ просувалися вглиб польської території. Так СРСР став учасником агресії проти суверенної Польщі і наступного її розчленування.

22 вересня була визначена демаркаційна лінія між обома зонами окупації, а 28 вересня у Москві підписано німецько-радянський договір про дружбу і кордон. За його статтями етнічно польські землі залишалися під окупацією Німеччини, а західні українські і білоруські землі відходили до СРСР. Відтепер кордон проходив приблизно за "лінією Керзона". Так стався четвертий поділ Польщі.[18,195]

Період гітлерівської окупації став найтяжчим періодом в історії польського народу. Німецький Генеральний східний план передбачав фізичне знищення і виселення з польських земель 80-85% поляків, асиміляцію і перетворення решти населення в резерв робочої сили для майбутніх німецьких колоністів. Територія Польщі була розчленована німецькими окупантами на дві частини. Найбільш розвинені економічно західні і північно-західні області, а також Сувалки та Белосток, ввійшли до складу Третього райху. Із східних і південно-східних регіонів у жовтні 1939 р. утворено генерал-губернаторство (резиденція у Кракові) з німецькою адміністрацією. Населення генерал-губернаторства становило близько 12 млн. чоловік, відторгнутих земель -- 10,3 млн.

На відторгнутих землях скасовувались всі закони польської держави, вводилось німецьке законодавство, державний апарат замінено німецьким. Всі польські промислові підприємства і земельні володіння конфісковано і передано німцям. Національні польські школи, крім початкових і професійних, закрито, а молодь мобілізували на роботи. Наукові установи, бібліотеки, театри, видавництва закрито, а їх майно конфісковано чи розграбовано. Польську інтелігенцію ув'язнювали в концтабори або знищували.

Розділ 3. Діяльність Ю.Пілсудського на чолі Польської держави

3.1 Становлення Ю.Пілсудського як громадського і політичного діяча

Юзеф Клемент Пілсудський народився 5 грудня 1867 року в м.Зулуве в Литві. Він був четвертою дитиною Юзефа Вінценти і Марії (уродженої Білевич) Пілсудських. Після нього на світ з'явилося ще п'ятеро синів і три дочки, останні дити-близнюки вмерли в грудному віці.

Родина належала до древніх родів литовської шляхти, цілком полонізованої ще кілька століть назад. Її корені губилися в мороці історії. Легендарні свідчення зв'язували рід Пілсудских зі згаданим в документах XV століття Гінетом, а через нього з міфічною великокнязівською династією Довспрунга, що правила Литвою ще до Гедиміна .

Пізніше, коли Юзеф Пілсудський досяг найвищих посад у Речі Посполитій, це князівське минуле стало предметом гострих суперечок. Прихильники з повною серйозністю вказували на царські корені Коменданта, бачачи в цьому ще один аргумент, що обґрунтовує його призначення панувати. Вороги нещадно знущалися з цієї генеології і доводили її історичну неспроможність.

Поки ж молодий панич, якого ще з віленских часів ближні називали Юзюком або Зюком, ховався в зулувскому дворі, оточений статком і любов'ю батьків. Особливо любив матір, жінку неабияку, як писав один з біографів, «з гарячим серцем піднесених національних і сімейних ідеалів, істота незвичайна по своїй доброті, правоті і стійкості». Родина належала до заможних головним чином завдяки приданому матері, що істотно зміцнило вже підірваний стан Пілсудських. Однак, незабаром від садиби, що нараховувала більш десятка тисяч гектарів, залишилося зовсім небагато.

Як кожен факт, зв'язаний з Пілсудським, так і ця подія по-різному інтерпретувалася біографами. Віддаючи собі звіт у тім, що в часи розділів Польщі гарне господарювання і захист польського стану зводилися в ранг патріотизму, вони намагалися підкреслити шляхетні причини фінансового краху родини. Писали про згубні наслідки контрибуції, накладеної за участь батька в січневому повстанні. Підкреслювали новаторські методи господарювання, що забиті маси не могли ні зрозуміти, ні оцінити. Одним словом, зображували картину зразкового власника, задавленого репресіями періоду розділів і не знаходило розуміння в консервативного оточення.

Незважаючи на цю схильність до егоїзму, на думку Броніслава, щастя завжди супроводжувало Зюка. «Після обіду я ходив із Зюком на прогулянки по деяких вулицях. Він не учить, але для нього усе буде добре, як і на всіх попередніх іспитах. Його везіння не порівнянне ні з чим, і так увесь час. Читає годину, а ходить дві, але завтра точно одержить п'ятірку».[16,55]

Зюка завжди супроводжували везіння й успіхи. «Цьому Зюку безумно везе,-- відзначав також брат,-- усе в нього виходить добре, а це тому, що ставить себе на першому плані і що багато говорить (а робить мало), а дурні вірять йому і захоплюються ним...»[16,80]

І хоча індивідуальність людини згодом міняється, не підлягає сумніву, що багато які з тих рис, що до кінця збереглися в характері Пілсудского, нанесли неабиякий відбиток як на його особисте життя, так і на суспільну діяльність.

Надзвичайно стійкою рисою особистості, що сформувалася в той час, залишилася також ворожнеча до Росії. Перші її зерна посіяла в серце хлопчика улюблена мати. «Непохитна патріотка,-- згадував він через кілька років,-- вона не намагалася навіть ховати перед нами біль і розчарування з приводу повстання. Так, виховувала нас, роблячи, власне, натиск на необхідність подальшої боротьби з ворогом Батьківщини».[16,65]

Ця мета стала одним з найбільш пережитих дитячих ідеалів. «Усі мої мрії концентрувалися в той час навколо повстання і збройної боротьби з москалями, яких я всією душею ненавидів, вважаючи кожного з них негідником і злодієм. Те останнє було зрештою виправданим. У свій час розповіді про підлості і варварство орди Муравйова не сходили з вуст кожного». [21,47]

Однак у ті роки Юзеф Пілсудський не вів, як би не мріяли про це його біографи, активної антиурядової діяльності. Правда, разом із Броніславом він був членом таємного гімназичного гуртка «Спуйня», але на ділі це був типовий молодіжний конспіративний гурток, членами якого ставали найчастіше в пошуках романтики, чи по свідомому політичному виборі.

Як відомо, багато було таких, хто в боротьбі з тією школою й у бунті проти системи русифікації завчасно ламали собі життя, ганялися за «неблагонадійністю» і нерідко не могли вже одержати навіть середньої освіти. Пілсудський закінчив школу.

Разом з тим, Пілсудський удосконалював свої письменницькі здібності. За цим стояла солідна праця, дуже виснажлива, що його усе більше втягувала в сфери партійної діяльності.

Молодий конспіратор швидко висунувся вперед. Уже на другому з'їзді партії, у лютому 1894 року, увійшов до складу вищого партійного органу -- Центрального робочого комітету, що складався з чотирьох членів. Незабаром став у ньому особистістю номер один. Почасти сприяв цьому випадок. Чергові хвилі арештів поглинали колег, а Пілсудського аж до 1900 року супроводжувало щастя. У цій ситуації, незважаючи на те що в партії були люди з великим революційним стажем, що краще розуміли ідеали соціалізму, він виростав у неформального керівника руху, хоча в ньому існував принцип колегіального керівництва.

Отже, протягом лише десяти з невеликим місяців він з нікому не відомого раніш колишнього засланого став одним зі стовпів польського соціалістичного руху. І саме з цієї хвилини аж до сьогоднішнього дня ведеться суперечка про сутності його зв'язку із соціалізмом. Деякі з авторів присвячених йому публікацій так сильно впадають у полемічну запальність, що взагалі не визнають його соціалістом.

Цей суд -- арбітражний, коли незабаром сам Пілсудський протягом двадцяти років вважав себе соціалістом, присвячуючи партії все, ризикуючи заради неї утратою волі, а пізніше і життям. Інша справа, що найбільше в соціалізмі він бачив, насамперед, силу, що дестабілізує колишній лад, а тим самим дасть шанси для позбавленої незалежності Польщі. У статті «Як я став соціалістом» він писав: «Соціаліст у Польщі повинний прагнути до незалежності країни, а незалежність -- знаменна умова перемоги соціалізму в Польщі».[21,56]

Ієрархія цілей не залишала ніяких сумнівів. Як першочергова задача ставилася національно-визвольна боротьба. Суспільні перетворення повинні були відбутися пізніше, у вже незалежній Польщі. Утім, їм Пилсудский не приділяв особливо багато уваги. Почасти тому, що це було справою майбутнього. Але не тільки. По суті, з робітничим класом його зв'язували не програма відновлення соціальних прав або бажання змінити суспільний лад, а надія, що зростаючу силу пролетаріату удасться використовувати в боротьбі за незалежність. Не в збройному зіткненні передбаченої Марксом соціальної революції, а в черговому польському національному повстанні. Не випадково Пілсудському завжди були ближче солдати січневого повстання, що проливали кров у боротьбі за польську державність, ніж борці «Великого Пролетаріату», що віддали життя в боротьбі проти класової експлуатації.

Реалізація цих пророцтв бачилася, однак, у досить віддаленій перспективі.

Можна було, ясна справа, і так думав Пилсудский, розраховувати на війну і революцію, що підривають стійкість тронів, на яких сиділи загарбники. Перший з цих катаклізмів ставав усе більш правдоподібним разом з посиленням антагоністичних військових блоків у Європі: італійських-німецько-австрійсько-італійського, з одного боку, і французьких - російсько-французького -- з іншої. Однак військові хмари, що згущалися, могли розвіятися, хоч соціалістичний аналіз капіталістичної системи виключав шанси на довгостроковий міжнародний світ.

Як кожен польський соціаліст, Пілсудський у цей час розраховував насамперед не на війну, а на революцію. Її ж важко було представити без відповідної підготовки пролетаріату. Правда, разом з розвитком промисловості росли ряди робітничого класу, але той усе ще нагадував дрімаючу стихію , що вибухає спалахами важко стримуваного протесту.

Масам, що знаходяться в культурній відсталості і живуть в злиденності, потрібно було вказати соціалістичну ідею, що передбачає нові методи і мету боротьби. Ця задача була не з легких, особливо для вихідців з іншого, непролетарського середовища. Тому що в робочих районах їх приймали з недовірою і підозрілістю, не вірячи в щирість намірів, вишукуючи підступи. Бар'єри, які роками створювалися обома сторонами, потрібно було перебороти з великою терпеливістю і наполегливістю. І це добре розумів Юзеф Пілсудський.

У цій ситуації не менш ефективно, ніж агітатори, прихильників завойовувало друковане слово. Пілсудський володів ним досконало.

Тому в перші роки існування ППС Пілсудський присвятив більше всього енергії редагуванню і виданню друкованого органа партії газети „Робітник”.

Тоді Пилсудский уже перетворився в професійного революціонера, тобто жив на субсидовані партією гроші. Величезна активність не дозволяла йому виконувати яку-небудь додаткову роботу заради заробітку. На це йому бракувало часу. Крім редагування і друкування «Робітника» багато енергії віддавав встановленню нових організаційних контактів, завдяки яким партія доходила до найнижчих шарів суспільства, які були до цього часу в застої. Чимало сил коштувало йому також добування фінансових засобів, призначених на партійні цілі. Каса постійно світила дірами.

„Життя протікало не тільки у важкій праці,-- писав один із занадто прихильних до нього біографів,-- а також у постійній небезпеці нового арешту”.[16,160]

Добре розуміючи ситуацію, він висунув тезу про необхідність еластичності в ідеологічних і політичних справах. Багато говорив і писав про толерантність, про необхідність не загострювати конфлікти й уникати напруженності . Одночасно докладав зусиль, щоб зміцнити свою легенду. Не випадково саме в цей час з'явилися нашуміла стаття «Як я став соціалістом» і автобіографічна «Нелегальна література» про непросту історію нелегальних партійних видавництв.

У результаті Пилсудский відновив колишні позиції в партії, знову став на чолі її. Керівництво давалося йому легко, оскільки ідеологічні питання ніколи особливо не цікавили його. Як і до арешту, він присвятив себе щоденним партійним заняттям: редагуванню і виданню нелегальної літератури, добуванню матеріальних засобів, установленню нових і відновленню контактів, що рвалися. Юзеф Пілсулський став професійним революціонером.

Війна не принесла очікуваних у Петербурзі успіхів. Наступні одні за іншими поразки показувалили усі вади абсолютистського режиму. Множилося невдоволення. Подія, що ще недавно здавалася таким віддаленим -- революція в царській Росії, почала ставати справою найближчого майбутнього.

Початок революції змінив ситуацію. Це чітко видно по першій реакції Пілсудського, який в цей час перебував в Галичині. У листі до Войцеховского від 30 січня 1905 року він досить критично оцінив перші кроки варшавського керівництва партії, у якому домінували «молоді». «Лист твій одержав,-- писав він,-- але прости, я був так схвильований і настільки зайнятий, що не зібрався відразу відповісти тобі. Що написати про цю революцію. Люди усюди радіють, я щодня одержую з десяток пропозицій про надання різних послуг, і мене, соромно зізнатися, злість бере. Усе це виглядає по-дитячому і нерозумно».[16,182]

Справа в тім, що Пілсудський мав претензії до варшавських товаришів за їхнє некритичне приєднання до загальноросійського протесту в зв'язку з кривавою розправою над мирною демонстрацією робітників у Зимовому палаці, у ході якої було убито біля тисячі чоловік і поранено в кілька разів більше. Він вважав, що потрібно було прореагувати так, щоб одночасно показати силу польських революціонерів і власні національні цілі діяльності.

Ця передумова визначала його поводження протягом найближчого часу.