"Новий курс" Ф. Рузвельта в США

На перших порах Новий курс уряду Рузвельта зустрів практично загальну підтримку. Це недивно: у надзвичайній обстановці, яка загострилася до межі, усі соціальні шари американського суспільства, і верхи і низи пов'язували з політикою Нового курсу надії на вихід з економічного бідування, яке затягнулося. Покращення економічної кон'юнктури, яке сталося весною та влітку 1933 р., ще більше зміцнило ці надії, створивши навколо ім'я Ф.Рузвельта ореол „рятівника від кризи”. На якийсь час в країні дійсно виникла обстановка національної єдності.

Проте це тривало недовго. Вже в 1934 р. виникла сильна опозиція Новому курсу. Але вимоги різних опозиційних течій та соціальних шарів, які стояли за ними, були діаметрально протилежні. Одні були незадоволені Новим курсом тому, що вважали його недостатньо радикальним і вимагали його рішучої активізації, в той час як іншим він, навпаки, здавався занадто радикальним і вони наполягали на кардинальній зміні його характеру або навіть на його повній відміні.

Серйозний виклик політиці рузвельтівської адміністрації склала в 1934-1935 рр. опозиція Новому курсу зліва. Практична діяльність уряду Рузвельта із здійснення програми реформ, на які маси рядових американців покладали радужні надії, дуже швидко показала багатьом з них, що Новий курс далеко не приносить того, що їм було обіцяно і чого вони від нього чекали. До того ж після тимчасового покращення економічної кон'юнктури промислове виробництво в США то понижувалось, то декілька підвищувалось, не виходячи із депресивного стану. Щорічний індекс загального обсягу промислової продукції склав в 1933 р. лише 64%, а в 1935 р. - 69% передкризового рівня 1929 р. В країні як і раніше зберігалось масове безробіття. Кризовий стан був у сільському господарстві. Недивно, що початкове піднесення мас з приводу перспектив Нового курсу стало поступово змінюватись розчаруванням та незадоволенням. На цій основі в 1934-1935 рр. у Сполучених Штатах знову розгорнулись різноманітні рухи соціального протесту.

Найбільш активними учасниками цих рухів стали промислові робітники. Вони знов звернулись до засобів активної страйкової боротьби. Вже у 1933 р. в країні страйкувало більше 1 млн. робітників, тобто більше, ніж за усі чотири роки кризи, разом узяті. В 1934 р. кількість страйкуючих ще більше зросла, досягнувши 1,5 млн.

Таке сильне піднесення страйкової боротьби робітників відобразив їх зростаюче незадоволення недостатньою ефективністю трудового законодавства уряду Рузвельта, їх обурення систематичними порушеннями підприємцями ст.7а НІРА, розповсюдженням компанійських союзів. На першому етапі Нового курсу ці проблеми опинились в центрі уваги організованого робітничого руху. Робітники вимагали також збільшення урядових асигнувань на допомогу безробітним та введення федеральної системи соціального страхування. Переважна орієнтація рузвельтівської адміністрації на захист інтересів бізнесу була рішуче відхилена робітниками.

Великі зрушення сталися тоді і в американському профспілковому русі. Прийняття НІРА викликало серед робітників хвилю ентузіазму. Вони масами стали вступати до профспілок. Приток сотень тисяч радикально налаштованих робітників приніс свіжий струмінь до атмосфери цехових союзів Американської федерації праці. Він значно активізував рух за перебудову профспілок за виробничим принципом. Посилились настрої на користь активної участі профспілок у боротьбі за проведення прогресивних соціальних реформ. Ці нові тенденції в робітничому русі США були енергійно підтримані групою впливових профспілкових лідерів на чолі з президентом Об'єднаного союзу гірників Джоном Льюісом. Роль профспілок у громадсько-політичному житті країни суттєво зросла.

В 1934-1935 рр. у Сполучених Штатах розгорнулась і нова потужна хвиля масових демократичних рухів. Одними з них стали численні так звані „рухи панацей”, учасники яких підтримували різноманітні і, як правило, утопічні проекти радикальних реформ.

Більш реалістичний і цілеспрямований характер носив рух, який відновився в ті роки, за незалежні політичні дії і створення третьої партії. Важливу роль в цьому русі відігравали Ліга за незалежні політичні дії, створена ще в 1929 р. групою радикальної інтелігенції, і дві найкрупніші місцеві партії - Фермерсько-робітнича партія Міннесоти і Прогресивна партія Вісконсіна.

Головну причину тяжкого становища народу керівники цих радикальних груп бачили в пануванні крупного корпоративного капіталу, в руках якого знаходились найважливіші засоби виробництва і який рішуче впливав на органи державної влади. Своєю кінцевою метою вони проголошували створення кооперативного суспільства, в якому процес виробництва і розподілу матеріальних благ був би спрямований на задоволення потреб усіх американців. Для боротьби за здійснення цієї програми кардинальних суспільних перетворень діячі радикальних груп вважали за необхідне створення загальнонаціональної прогресивної третьої партії.

Найбільших успіхів рух за створення третьої партії досяг в Міннесоті, де значним впливом користувалася Фермерсько-робітнича партія. З 1930 р. лідер ФРП Флойд Олсон займав посаду губернатора штату. Під його керівництвом ще до проголошення Нового курсу в Міннесоті були проведені деякі важливі заходи допомоги робітникам і фермерам. На початку 30-х рр. відновила активну діяльність і група лівих республіканців Вісконсіна, яку очолив молодший син сенатора Роберта Лафоллета, кандидата прогресистів на президентських виборах 1924 р., Філіп Лафоллет. В 1930 р. він був обраний губернатором Вісконсіна, а в лютому 1932 р. законодавчі збори штату за поданням Ф.Лафоллета прийняли перший в історії США про страхування по безробіттю.

Рух за радикалізацію політики Нового курсу був активно підтриманий прогресивними групами Міннесоти і Вісконсіна. У березні 1934 р. черговий з'їзд ФРП Міннесоти прийняв нову, більш радикальну програму. Представляючи її з'їзду, губернатор Ф.Олсон заявив: „Я вважаю, що сучасна система держави зазнає краху, якщо капіталізм не зможе запобігти новому наступу економічної депресії. Я вважаю, що стабільність у суспільстві може бути досягнута тільки тоді, коли основні галузі американської промисловості будуть передані у власність держави”.

Поряд з традиційними антимонополістичними гаслами нова програма ФРП Міннесоти висунула вимогу націоналізації усіх основних галузей промисловості, транспорту і банківської системи країни.

Програма лівих республіканців Вісконсіна не була такою радикальною. У травні 1934 р. на конференції лівих республіканців було прийняте рішення про утворення Прогресивної партії Вісконсіна на чолі з Ф.Лафоллетом. На виборах 1934 р. він після дворічної перерви знову був обраний губернатором штату.

На базі цих перших успіхів в боротьбі за незалежні політичні дії в окремих штатах ліві сили США почали широку агітацію за формування загальнонаціональної третьої партії, розглядаючи її створення як вихідний пункт у боротьбі за перетворення капіталістичної системи в кооперативне суспільство.

Таким чином, опозиція Новому курсу зліва вже в 1934 р. виросла в серйозну політичну силу. Це поставило перед урядом Рузвельта питання про подальші перспективи соціально-економічної політики, про підвищення ефективності Нового курсу.

Сильна опозиція політиці рузвельтівської адміністрації виникла в 1934-1935 рр. і справа. Це пояснювалось тим, що в настроях значної частини крупного корпоративного бізнесу сталися рішучі зміни. найбільш важкий період економічної кризи залишився позаду. Економічна кон'юнктура в країні стала більш сприятливою. В державному регулюванні економіки тепер вже не було такої крайньої необхідності, як в 1933 р. Навпаки, по мірі покращення економічного становища Новий курс і в особливості статті НІРА про регулювання умов праці все більше обмежували консервативні кола бізнесу, які мріяли про повернення до часів необмеженого підприємницького свавілля. Будь-які кроки в бік ліберального соціального законодавства здавались їх цілком несприйнятливими.

Ось чому вже в 1934 р. частина крупного корпоративного капіталу перейшла до непримиренної опозиції Новому курсу.

Консолідація ультраконсервативних сил знайшла найбільш чітке відображення у виникненні Американської ліги свободи. Ця організація була створена у серпні 1934 р. за безпосередньої участі таких гігантів корпоративного бізнесу, як фінансова група Дюпонів і автомобільний концерн „General Motors”. До керівництва ліги увійшли діячі консервативних кіл республіканської і демократичної партій. Американська ліга свободи вимагала повної відмови від державного регулювання економіки і від будь-яких ліберальних реформ. Маючи необмежені ресурси, ліга почала систематичну пропагандистську кампанію проти політики Нового курсу.

Звичайно, сама по собі Американська ліга свободи не могла стати крупною політичною силою. Її програма була дуже консервативною. Потенціальна небезпека ультраконсервативної опозиція Новому курсу складалася в тому, що в абсолютному неприйнятті і безкомпромісному відхиленні рузвельтівської політики з нею сходились політичні сили, які здавались ультрарадикальними. Їх очолювали діячі демагогічного толку, які, претендуючи на роль борців проти крупного капіталу і висуваючи „прості” рецепти вирішення найскладніших соціальних проблем, залучали на свій бік широкі маси соціальних низів суспільства і намагались спрямувати їх не тільки проти Нового курсу, а й проти самого ладу політичної демократії.

Одне з найсильніших рухів цього типу зародилося на Півдні. Його очолив сенатор від штату Луїзіана Х'ю Лонг. Вмілими популістськими маневрами йому вдалося добитися широкої популярності в масах білих бідняків південних штатів. Щоб залучити на свій бік нові мільйони виборців в усій країні і досягнути з їх допомогою президентського крісла, Лонг висунув програму „поділу багатства”. За рахунок посиленого оподаткування, а то й конфіскації великих достатків він обіцяв збільшити мінімальний рівень прибутку найбіднішої сім'ї до таких розмірів, щоб вона могла мати власний будинок, автомобіль, радіо і посилати своїх синів до коледжу. Програма „поділу багатства” була, звичайно, найчистішою демагогією. Тим не менше маси політично не досвідчених прибічників Х.Лонга бачили в ньому борця проти багатіїв, захисника інтересів простих американців. У створених по усій країні відділеннях товариства з „поділу багатств” вже на початку 1935 р. нараховувалось більше 7,5 млн. членів. І тільки раптова смерть Х.Лонга, вбитого у вересні 1935 р. одним з його колишніх прибічників, усунула із загальнонаціональної арени політичної боротьби цього найбільш небезпечного серед політиків правопопулістського толку, близького за своїми програмними установками та методам боротьби до вождів європейського фашизму.

Аналогічний масовий рух правопопулістського толку очолив католичний священик з Детройту Чарлз Кофлін. У своїх щотижневих проповідях по радіо він викривав „безбожних капіталістів” і закликав до встановлення в країні справедливого ладу. Виступи „радіопатера” регулярно слухали більше 10 млн. чоловік. Восени 1934 р. за ініціативою Кофліна були засновані перші осередки „Національного союзу боротьби за соціальну справедливість”, які розповсюдилися потім по усій країні. Спираючись на цю організацію, Кофлін та його прибічники намагались спрямувати незадоволення американців в русло боротьби проти Нового курсу, за встановлення в країні політичних порядків по типу корпоративного ладу в Італії.

Ультраконсервативна пропаганда Американської ліги свободи і особливо масові рухи під керівництвом псевдорадикальних популістів становили собою серйозну небезпеку для рузвельтівської адміністрації. Але це була тільки частина правої опозиції Новому курсу. Не меншу, а, мабуть, навіть більшу загрозу політиці Нового курсу справа складали дії Верховного суду США, в якому продовжували панувати консервативні індивідуалістські доктрини, які відкидали правомірність втручання держави до сфери приватного підприємництва. З посиленням правої опозиції адміністрації Рузвельта консервативна більшість Верховного суду перейшла до рішучого наступу на політику Нового курсу. 27 травня 1935 р. Верховний суд оголосив про неконституційність НІРА, а 6 січня 1936 р. та ж доля спіткала закон про регулювання сільського господарства. За короткий термін були визнані неконституційними ще 9 законів, прийнятих конгресом в 1933-1934 рр.

Рішення Верховного суду поставили серйозну перешкоду подальшому здійсненню політики Нового курсу, бо вони підривали її конституційну основу. Між тим і в колах робітничого руху, і в лавах учасників масових рухів соціального протесту все більш посилювались настрої не тільки на користь продовження, а й на користь суттєвої радикалізації політики Нового курсу. Рузвельт і його радники не могли не рахуватися з цими настроями.

За перші два роки президентства суттєво еволюціонували і погляди самого Рузвельта. Заходи, здійснені ним протягом „перших ста днів” Нового курсу, були надзвичайними експериментами, розрахованими на подолання глибокої кризи. Ані сам президент, ані його радники ще не передбачали тоді можливості перетворення цих надзвичайних заходів в постійний курс соціально-економічної політики. Але саме в цьому напрямку стало поступово змінюватись їх відношення до державного економічного регулювання на досвіді перших років Нового курсу. Немалу роль в такому повороті відіграло те, що в колах радників Рузвельта зростала популярність економічної теорії Джона Кейнса.

Змінилось і відношення Рузвельта до питання про місце ліберальних соціальних реформ в політиці Нового курсу. Ставало все більш очевидним, що спроби створення в країні обстановки національної єдності закінчились невдачею. В умовах швидкої поляризації суспільства продовження тієї „середньої” лінії балансування між різноманітними соціальними групами, якої дотримувався президент на першому етапі Нового курсу, викликає опір і зліва і справа. Ставав необхідним вибір: або відмова від політики реформ, або нові енергійні кроки на шляху створення ліберального соціального законодавства.

Таким були основні фактори, які призвели до суттєвої переорієнтації політики рузвельтівської адміністрації.

4. В 1935 р. в політиці Нового курсу сталося значне зрушення вліво. Почався другий етап Нового курсу, головною відмінною рисою якого було те, що, відмовившись від політики балансування, уряд Рузвельта в набагато більшій, ніж раніше, мірі став враховувати інтереси трудового населення міст і ферм. Весною і влітку 1935 р. була проведена нова серія надзвичайно важливих ліберальних реформ. На перший план в політиці федерального уряду став все більше висуватися соціальний аспект. За виразом одного з американських істориків, в 1935 р. Рузвельт вимушений був „змінити застарілий костюм президента усієї нації” на одяг „борця за народні інтереси”.

Найкрупнішим соціальним завоюванням другого етапу Нового курсу став Національний акт про трудові відносини, або закон Вагнера, який набув чинності 5 липня 1935 р. В цьому найрадикальнішому законі Нового курсу положення про права робітників отримали принципово інше тлумачення в порівнянні з тим, як вони трактувалися в НІРА. Закон Вагнера не тільки декларував права робітників на організацію і на укладання колективного договору, а й гарантував їм право на вступ до обраної ними профспілки і на укладання колективного договору з нею. Якщо робітники даного підприємства проголосували за створену там профспілку, підприємець був зобов'язаний визнати її офіційним представником робітників і укласти з нею колективний договір. Отже, уряд не тільки гарантував законність профспілкової діяльності, а й легалізував принцип „зачиненого цеху” як вищої форми профспілкових гарантій. Було закріплено також право робітників на страйк і пікетування.

Важливим нововведенням закону Вагнера було суттєве обмеження підприємницьких прерогатив. Віднині урядові органи повинні були припиняти такі види „нечесної трудової практики” підприємців, як переслідування робітників за участь в профспілковому русі, створення компанійських профспілок, відмова від переговорів з виборними представниками робітників з питань укладання колективного договору. Контроль за здійсненням закону був покладений на Національне управління з трудових відносин, рішення якого були обов'язковими для підприємців і могли оспорюватися ними тільки через суд.

Таким чином, закон Вагнера став вершиною ліберального трудового законодавства в Америці. Він не тільки чітко проголосив основні права робітників у сфері трудових відносин, а й забезпечив законодавчо оформлення гарантії для реального здійснення цих прав.

Іншою важливою соціальною реформою другого етапу Нового курсу було прийняття першого в історії Сполучених Штатів федерального закону про соціальне страхування. Цей закон, підписаний Рузвельтом 14 серпня 1935 р., вводив страхування двох типів - систему пенсій по старості і допомоги по безробіттю. Умови і норми пенсійного забезпечення були єдиними по усій країні. право на отримання пенсій мали робітники і службовці, які досягли 65-річного віку, за наявності достатнього трудового стажу. Страховий фонд створювався за рахунок паритетного податкового обкладання підприємців і осіб найманої праці. Робітники і службовці вносили податок в розмірі 1% на перші 3000 дол. щорічної заробітної плати кожного робітника. Таку ж суму із загального фонду заробітної плати вносили підприємці. Страхування по безробіттю будувалось на федерально-штатній основі. Конгрес встановлював лише порядок створення страхового фонду. З усіх підприємців, які наймали 8 і більше робітників, визискувався податок на рівні 1% з тих же перших 3000 дол. щорічної заробітної плати кожного робітника, зайнятого на даному підприємстві. Коло одержувачів допомоги, розміри і терміни їх виплати визначались законодавством штатів.

Суттєвою слабкістю закону про соціальне страхування було те, що він розповсюджувався лише на робітників відносно крупних промислових підприємств і зовсім не охоплював робітників і службовців, зайнятих у торгівлі, сфері обслугу і в сільському господарстві. Але при усіх цих недостатках цей закон поряд із законом Вагнера став крупною віхою в історії ліберального соціального законодавства в США.

На другому етапі Нового курсу сталося значне збільшення масштабів громадських робіт і поширення їх клієнтури. У квітні 1935 р. конгрес прийняв закон, який передбачав нові, дуже великі асигнування на ці цілі - 4,9 млрд. дол. Для здійснення цієї широкої програми була створена нова організація - Адміністрація з реалізації громадських робіт (WPA) на чолі з Г.Гопкінсом. На відміну від Адміністрації громадських робіт (PWA), яка робила упор на здійснення великих проектів капітального будівництва, розрахованих на стимулювання економіки, керівництво WPA намагалось зайняти на своїх об'єктах можливо більшу кількість безробітних на будь-якій роботі, яка не вимагала великих капіталовкладень. 85% усіх витрат на об'єктах WPA йшло на оплату праці учасників громадських робіт по існуючим на даний момент ставкам заробітної плати промислових робітників. Вже весною 1936 р. на різних об'єктах WPA було зайнято близько 3,5 млн. чоловік.

Значно поширилась клієнтура нової адміністрації. Вона надавала велику допомогу особам інтелектуальних професій - акторам, письменникам, художникам, архітекторам. У червні 1935 р. була створена спеціальна Адміністрація допомоги молоді, яка забезпечувала тимчасову часткову зайнятість студентам та школярам старших класів, які цього потребували.

Правда, і на другому етапі Нового курсу системою громадських робіт могла бути охоплена в кращому випадку лише третина загальної кількості безробітних. Але все ж для мільйонів рядових американців в умовах депресії, яка затягнулася, громадські роботи стали єдиним джерелом існування. Разом з іншими агентствами Адміністрація з реалізації громадських робіт заклала основи соціально-культурної інфраструктури американського суспільства.

Важливий поворот стався в середині 30-х рр. і в аграрній політиці Нового курсу. У лютому 1936 р., незабаром після відміни ААА, уряд Рузвельта провів через конгрес новий сільськогосподарський закон, в якому поряд з висуненням чергової програми скорочення виробництва продуктів землеробства і тваринництва були передбачені заходи з відновлення плодючості ґрунту. Актуальність цієї проблеми стала особливо очевидною після сильної засухи 1934 р. та величезних курних бур тих років. Охорона і подальший розвиток природних ресурсів входили до кола завдань Адміністрації долини ріки Теннессі, яка була створена ще в 1933 р. Вже тоді це нове федеральне агентство почало здійснювати широку програму державного гідроенергетичного будування в басейні ріки Теннессі, в одному з найвідсталіших регіонів Півдня. Проте на другому етапі Нового курсу цілі цієї адміністрації були поширені: її початкова програма забезпечення електроенергією виробництва дешевих добрив переросла в широку програму регіонального соціально-економічного планування з метою підвищення життєвого рівня населення депресивних районів.

Важливу роль в цьому плані відігравала і створена у травні 1935 р. Адміністрація із сільської електрифікації (REA), яка почала організацію фермерських кооперативів, видачу їм довгострокових позик і надання технічної допомоги для спорудження ліній електропередач і постачання ферм електроенергією. Діяльність адміністрації була досить успішною. Якщо в середині 30-х рр. лише одна з кожних 10 ферм була електрифікована, то до кінця 30-х рр. були електрифіковані вже чотири з кожних 10 ферм.

Принциповим зрушенням в аграрній політиці уряду на другому етапі Нового курсу було, нарешті, те, що урядова допомога стала надаватись не тільки заможним групам фермерського населення, а й шарам з низькими прибутками. Це проявилося у створенні в 1935 р. Адміністрації з переселення, яка на початку 1937 р. була перетворена в Адміністрацію з охорони фермерських господарств. Програма діяльності цих федеральних установ включала будівництво таборів для сільськогосподарських робітників-мігрантів, надання фінансової допомоги дрібним фермерам для переселення їх на більш плодючі землі, видачу позик дрібним орендарям для купівлі ферм, створення кооперативів дрібних фермерів з метою придбання сільськогосподарського інвентарю, збуту продукції, а в окремих випадках і для спільної обробки землі. Звичайно, усі ці заходи допомоги низькоприбутковим групам фермерства, здійснені адміністрацією Рузвельта в середині 30-х рр., були важливі не стільки своїми практичними результатами (вони були невеликими), скільки тим, що концепція соціальної відповідальності держави була хоча б в принципі розповсюджена на найбільш низькоприбуткові та найбільш безправні шари населення країни.

Таким чином, на другому етапі Нового курсу сталися рішучі зміни в характері соціальної політики уряду Рузвельта. На перший план в ній була висунута проблема проведення реформ на користь широких шарів населення США. Зрозуміло, ліберальні реформи 1935-1936 рр. були далекі від того, щоб вирішити усі складні соціальні проблеми, які стояли перед мільйонами рядових американців. І все ж при усіх своїх слабостях і прогалинах ліберальні реформи другого етапу Нового курсу були значним кроком уперед на шляху соціального прогресу. Вперше в історії США був покладений початок створенню розгалуженої державної системи соціального захисту населення. Не випадково переважна більшість населення країни привітало це значне прогресивне зрушення в політиці рузвельтівської адміністрації.

Але серйозне зрушення вліво в політиці Нового курсу викликало гостре незадоволення консервативних груп крупного капіталу. Це незадоволення переросло у відкритий опір, коли влітку 1935 р. уряд Рузвельта провів через конгрес два важливих закони, які суттєво торкалися матеріальних інтересів корпоративних фірм і крупних власників. Першим з цих заходів був акт про регулювання держальницьких компаній у сфері підприємств громадського користування. За умовами нового закону, усі фірми, які забезпечують потреби країни у газі та електроенергії, ставились під жорсткий державний контроль. Повністю заборонялись багатоповерхові піраміди держальницьких компаній, які отримали широкого розповсюдження в роки „проспериті”. Одночасно був прийнятий новий податковий закон, який вводив додаткове оподаткування для осіб з річними прибутками, які перевищували 50 тис. дол. Особливо високі норми податків встановлювались для осіб з дуже великими прибутками, які перевищували 1 млн. дол. Так, особи з річними прибутками більше 5 млн. дол. повинні були сплачувати податки, які складали 75% їх прибутку. Були введені також податки на надприбутки корпорацій.

Консервативні групи крупного бізнесу зустріли ці законодавчі акти справжнім вибухом ярості. Вони обвинуватили Рузвельта у злісному порушенні американських традицій, у зазіханні на священні права приватної власності, у потуранні небезпечним радикалам і демагогам. А патріарх американської „жовтої” преси Уїльям Рендольф Херст заявив, що нові закони - це „найчистіший приклад комунізму”.

Зрозуміло, ці обвинувачення не мали нічого спільного з дійсністю. Рузвельт та його радники зовсім не зайняли ворожу позицію по відношенню до бізнесу. Навпаки, глава Білого дому неодноразово стверджував про свою незмінну підтримку бізнесу. Але у порівнянні з 1933 р. в позиції президента Рузвельта по відношенню до кіл корпоративного бізнесу сталися суттєві зміни. На другому етапі Нового курсу, після серії проведених тоді ліберальних реформ і в особливості напередодні виборчої кампанії 1936 р., Рузвельт вважав доцільним перейти від прямого співробітництва з крупним корпоративним бізнесом, що він вважав абсолютно необхідним у надзвичайній кризовій обстановці 1933 р., до критики надмірної могутності найкрупніших корпорацій в економіці і їх політичних амбіцій в житті країни. Не випадково у виступах президента під час „других ста днів” Нового курсу знову виразно зазвучала антимонополістична риторика.

У ще більшій мірі це було характерно для періоду виборчої кампанії 1936 р. Знову ставши кандидатом демократичної партії, Рузвельт намагався завірити виборців в тому, що прибічників Нового курсу, які борються за поширення прав народу, і нечисленну групу крупних промислових і фінансових ділків, цих ненажерливих багатіїв, або, як він назвав їх, „економічних роялістів”, які опираються цій справедливій справі, поділяють непримиренні протиріччя.

„Роялісти економічного світу, - говорив президент в одній з передвиборчих промов, - визнають, що забезпечення політичних прав громадян складає обов'язок уряду, але вони вважають, що нікому немає ніякої справи до сфери економічного рабства. Вони милостиво готові визнати, що уряд може захищати право громадян брати участь у виборах, але відкидають за ним право робити будь-що для захисту права громадян на працю і на життя. Але ми дотримуємось переконання, що свобода не може існувати лише наполовину. Якщо громадянину гарантовані рівні можливості в процесі виборів, то він повинен мати відповідні можливості і в економічній сфері”.

Значне зрушення вліво в політиці Нового курсу стало головною причиною блискучої перемоги Рузвельта на виборах 1936 р. За нього голосували 27,8 млн. виборців, тоді як його основному супернику, кандидату республіканської партії, губернатору штату Канзас Альфреду Лендону, вдалося отримати лише 16,7 млн. голосів. Рузвельт одержав перемогу у 46 штатах, що дало йому голоси 523 членів колегії виборців, в той час як Лендон отримав перевагу лише в двох невеликих штатах Нової Англії - Мені і Вермонті - і забезпечив собі лише 8 членів колегії виборців.

Великої поразки зазнала на виборах 1936 р. так звана Союзна партія. У цій новій політичній організації, яка видавала себе за радикальну третю партію, об'єдналися прибічники Чарлза Кофліна і послідовники Х'ю Лонга. Демагогічні ультрарадикальні гасла, які висувалися нею на передвиборчих мітингах, залучили, правда, на бік цієї правопопулістської групи доволі багато виборців. Кандидат Союзної партії, конгресмен Уїльям Лемке, дуже популярний у фермерських колах Заходу, отримав на виборах майже 900 тис. голосів, але це не дало Союзній партії провести хоча б одного представника до колегії виборців.

Вибори до конгресу надали в 1936 р. велику перевагу демократам. В сенаті стало тепер 76 демократів і лише 16 республіканців, а співвідношення місць на користь демократів в палаті представників склало 331 проти 89.

5. Блискуча перемога Рузвельта на виборах 1936 р. означала, що американських народ дає йому мандат на продовження політики ліберальних реформ. Нагальна необхідність подальшого слідування цим шляхом виразно усвідомлювалась і президентом. У черговому посланні конгресу про становище країни на початку січня 1937 р. Рузвельт говорив, що він з подвійною енергією буде продовжувати курс на оздоровлення економіки і на підвищення добробуту народу. Тільки тоді, стверджував він, можна пристосувати американське суспільство до складних умов сучасного світу.

Проте так само чітко Рузвельт усвідомлював і те, наскільки далека ще була Америка від здійснення цих цілей. Про масштаби злиднів мільйонів американців президент гаряче і схвильовано говорив у своїй знаменитій інаугураційній промові 20 січня 1937 р., в день вступу на президентську посаду.

„В нашій країні, - говорив президент, - я бачу десятки мільйонів громадян, які і зараз, складаючи значну частину населення, позбавлені більшої частини того, що, навіть по найбільш низьким сучасним стандартам, вважається першочерговими життєвими потребами.

Я бачу мільйони сімей, які намагаються прожити на такі мізерні прибутки, що загроза сімейної катастрофи щоденно висить над ними...

Я бачу, що мільйони людей позбавлені освіти і відпочинку, не можуть покращити свою долю і долю своїх дітей...

Я бачу, що третина нації живе у поганих будинках, носить бідний одяг і погано харчується.

Приймаючи знову присягу на посаді президента Сполучених Штатів, я даю урочисту клятву вести американський народ уперед, по обраній ним самим дорозі”.

Перші ж місяці другого терміну президентства Рузвельта показали, що політика Нового курсу, перед якою були поставлені нові складні завдання, зустрілась із найсерйознішими складностями.

Тріумфальна перемога Рузвельта на виборах 1936 р. викликала величезний ентузіазм в масах рядових американців. Вони очікували, що адміністрація Рузвельта ще більш рішучо стане на бік народу і здійснить нову серію реформ для покращення його становища. особливою активністю відрізнялись робітники. На рубежі 1936 і 1937 рр. в країні почалась хвиля відомих „сидячих страйків”, яка охопила сотні тисяч робітників найважливіших галузей промисловості. Вони були настільки успішними, що навіть такі гіганти корпоративного бізнесу, як „General Motors”, „General Electric”, „U.S. Steel Corporation” та ін., вимушені були визнати нові масові профспілки, які були створені під егідою виниклого в межах АФП Комітету виробничих профспілок, і укласти з ними колективні договори. Профспілковий рух все більш наполегливо вимагав від уряду подальших кроків по шляху реформ.

Проте „сидячі страйки” викликали негативну реакцію в колах крупного бізнесу. Це і зрозуміло: адже вони значно збільшили ефективність страйкової боротьби, ускладнивши підприємцям можливість використання штрейкбрехерів. До того ж дії робітників під час „сидячих страйків”, як правило, розцінювались в консервативних колах як зазіхання на права приватної власності. Тому об'єднання підприємців вимагали від уряду найрішучіших дій для придушення страйків. Коли ж Рузвельт, в принципі засудивши „сидячі страйки”, в той же час відмовився застосовувати силу для їх припинення, незадоволення в широких підприємницьких колах зросло ще більше.

Значні зміни в настроях ділових кіл пояснювались і суттєвим покращенням економічної кон'юнктури в країні. Індекс промислового виробництва США в 1936 р. досяг 95%, а в 1937 р. - навіть 103%, вперше перевищивши передкризовий рівень 1929 р. В умовах промислового піднесення підприємці знов почали відчувати впевненість у свої силах, яку вони втратили за роки „великої депресії”. Це неминуче вело до того, що все більш значні кола крупного бізнесу вважали пагубним будь-яке втручання держави в економіку і вимагали рішучого скорочення урядових витрат на громадські роботи та інші соціальні потреби.

Настрої на користь суттєвого обмеження ліберального соціального реформаторства в 1937 р. знайшли широке розповсюдження і в помірковано-консервативних колах демократичної партії, які до тих пір, хоча й без особливого ентузіазму, підтримували політику Нового курсу.

Подальша поляризація соціальних сил американського суспільства поставила перед рузвельтівською адміністрацією надзвичайно важкі проблеми. З одного боку, посилення консервативних настроїв не тільки в колах крупного корпоративного бізнесу, а й в широких шарах дрібних та середніх підприємців, заможних фермерів та інших представників середніх шарів, наляканих „сидячими страйками” та іншими проявами радикалізму в робітничому русі, примусили президента дещо в чому піти назустріч вимогам бізнесу. В бюджетному посланні конгресу у січні 1937 р. говорилося про необхідність досягнення збалансованого бюджету і про деяке скорочення федеральних асигнувань на громадські роботи.

З іншого боку, Рузвельт не мав намір відмовлятися від курсу на продовження ліберальних реформ, яких наполегливо вимагали організовані робітники. Тому в 1937 р. рузвельтівська адміністрація оголосила про намір провести через конгрес законопроекти про відновлення федеральних стандартів мінімальної заробітної плати та максимальної тривалості робочого тижня, про виділення асигнувань на будівництво дешевого житла та розширення гідроенергетичного будівництва і регіонального планування за типом Адміністрації долини ріки Теннессі.

Проте Рузвельт не міг не враховувати того, що посилення консервативної опозиції в демократичній партії і в конгресі створювало серйозні перешкоди прийняттю цієї ліберальної програми. До того ж навіть у випадку ухвали цих законопроектів у конгресі вони в будь-який момент могли бути оголошені неконституційними консервативною більшістю Верховного суду, яка як і раніше виходила у своїх рішеннях з індивідуалістичних принципів найповнішої свободи приватнопідприємницької діяльності.

Ось чому на початку 1937 р. сталася певна трансформація політики Нового курсу, змінилися пріоритети у практичних діях рузвельтівської адміністрації із здійснення програми реформ. Почався третій етап Нового курсу, коли уряд Рузвельта, зіштовхнувшись із сильною опозицією продовженню лінії на активне соціальне реформаторство, спрямував свої основні зусилля на закріплення вже досягнутого, на упорядкування і консолідацію численних федеральних агентств, створених в попередні роки. Отже, на третьому етапі Нового курсу перед рузвельтівською адміністрацією постало завдання інституціоналізації політики ліберальних реформ. Цій меті і слугували висунуті президентом план реформи Верховного суду і проект адміністративної реформи.

План реформи Верховного суду був запропонований Рузвельтом 5 лютого 1937 р. Він передбачав надання президенту права призначати за згодою сенату додаткових суддів, якщо той чи інший член Верховного суду, який досяг 70-річного віку, не захоче піти у відставку. Загальна кількість членів цієї найвищої судової інстанції США не могла перевищувати 15 чоловік. За словами самого президента, метою запропонованої реформи було „забезпечити постійний приток свіжої крові до судової системи” і „залучити до рішення соціально-економічних проблем людей більш молодого покоління, які добре знайомі з умовами життя і праці рядових американців у сучасну епоху”.

Одночасно з планом реформування Верховного суду Рузвельт виступив з проектом адміністративної реформи. Вона передбачала розширення персоналу Білого дому, створення Виконавчого управління президента і надання президенту права змінювати структуру і характер функціонування органів виконавчої влади. В проекті також говорилося про необхідність зміцнення і консолідації нових федеральних агентств соціального захисту і встановлення жорсткого контролю над ними з боку президентського апарату. За розрахунками Рузвельта, це могло зробити операції нових агентств більш ефективними і, найголовніше, надати їм постійного статусу. З цією метою пропонувалось об'єднати більшість федеральних агентств, створених в роки Нового курсу, в два нових міністерства - міністерство громадських робіт та міністерство соціальних послуг.

Протягом усієї першої половини 1937 р. питання про реформу Верховного суду було в центрі політичної боротьби. Прибічники президента розгорнули енергійну кампанію на користь реформи. Але одночасно різко активізувалась і опозиція. Республіканці і більшість консервативних демократів в конгресі зайняли в цьому питання безкомпромісну антирузвельтівську позицію. Проти плана реформи Верховного суду виступила також і частина лібералів, які раніше підтримували політику Нового курсу. Правда, на відміну від консерваторів вони засуджували рішення Верховного суду про неконституційність найважливіших заходів соціального законодавства Рузвельта. Але вони побоювались, що реформа Верховного суду порушить закладений в американській конституції принцип поділення влади і систему стримувань і противаг і надасть президенту дуже великі можливості визначати склад Верховного суду. Проте ці розходження між лібералами і консерваторами не змінювали суті справи: і одні і інші разом виступали проти реформи Верховного суду.

Подальший хід боротьби між прибічниками і супротивниками плану президента багато в чому визначився зміною позиції самого Верховного суду. 12 квітня 1937 р. більшістю голосів він прийняв рішення про конституційність закону Вагнера. Незабаром були прийняті постанови, які санкціонували конституційність закону про соціальне страхування та деяких положень про регулювання умов праці, прийнятих в різних штатах. Ця переорієнтація Верховного суду значно послабила кампанію прибічників президента і багато в чому сприяла тому, що проект реформи судової системи, висунутий Рузвельтом, зазнав поразки. Остаточний результат боротьби з питання про реформу Верховного суду не був однозначним. Переорієнтація суду та відставка декількох суддів, яка дозволила Рузвельту доповнити Верховний суд лібералами, призвели фактично до здійснення тих цілей, які ставив президент у лютому 1937 р. Найбільш важливі заходи соціального законодавства, прийняті в 1935-1936 рр., були тепер закріплені. Тому якоюсь мірою Рузвельт був правий, коли він говорив пізніше, що він програв битву, але виграв війну.

Проте, з іншого боку, провал плану реформи Верховного суду в конгресі був серйозною поразкою президента. Вона означала, що вже склався стійкий антирузвельтівський блок республіканців і південних демократів. Це суттєво ускладнювало для Рузвельта та його прибічників проведення через конгрес планів розширення та інституціоналізації ліберальних реформ Нового курсу.

Послаблення позицій Білого дому в 1937 р. чітко позначилось в ході обговорення конгресом найважливіших законопроектів, розроблених рузвельтівською адміністрацією. Непримиренну опозицію консервативного блоку зустрів насамперед проект адміністративної реформи та особливо пропозиція про створення нових міністерств. Ані на регулярній сесії конгресу в першій половині 1937 р., ані на його спеціальній сесії, скликаній Рузвельтом у листопаді того ж року, проект адміністративної реформи так і не був прийнятий. Тієї ж долі зазнали і більшість нових урядових планів соціального законодавства. Протягом 1937 р. прибічникам президента вдалося провести через конгрес лише законопроект про будівництво дешевого житла, проте запропонована урядом сума федеральних асигнувань на ці цілі була значно скорочена. Решта ж проектів соціального законодавства в 1937 р. так і не отримала ухвали конгресу.

Становище в країні і співвідношення сил в конгресі знову суттєво змінилося, коли період сприятливої економічної кон'юнктури змінився восени 1937 р. новою економічною кризою. Найбільшої сили вона досягла весною 1938 р., загальний же річний індекс промислового виробництва, який в 1937 р. вперше перевищив рівень 1929 р., знову впав до 82% цього рівня.

Вплив економічної кризи 1937-1938 рр. на ділові кола був дуже суперечливим. Найбільш консервативні групи корпоративного бізнесу, які негайно прозвали новий економічний занепад „рузвельтівською рецесією”, намагались використати погіршення економічної кон'юнктури для активізації боротьби за повну ліквідацію політики Нового курсу. Проте така позиція поділялася далеко не усіма представниками ділових кіл. По мірі загострення кризи навіть деякі представники корпоративного капіталу, враховуючи позитивний досвід антикризової політики рузвельтівської адміністрації, вважали необхідним не скорочення, а збільшення державних витрат на цілі соціально-економічного регулювання. Але все ж посилення безкомпромісної опозиції Новому курсу з боку впливових кіл корпоративного бізнесу і консервативного блоку в конгресі примусило Рузвельта і членів його адміністрації знову ввести суттєві зміни до обраного ними на початку 1937 р. політичного курсу.

Наприкінці грудня 1937 р. видатні діячі уряду Рузвельта поновили активну антимонополістичну кампанію. Найбільш рішуче виступав міністр внутрішніх справ Гарольд Ікес. У своїй промові він стверджував, що „60 родин Америки”, як назвав найбільш впливові групи корпоративного бізнесу США публіцист Фердінанд Ландберг в опублікованій ним у 1937 р. книзі під цією назвою, знов посилили „стару боротьбу між владою грошей і силою демократичного інстинкту” і що „неминучий конфлікт” між демократією і плутократією „треба довести до переможного кінця”.

Антимонополістична кампанія діячів адміністрації була підтримана і самим президентом. Але разом із засудженням позиції консервативних кіл бізнесу у виступах Рузвельта на початку 1938 р. передбачалось також прагнення до конструктивних переговорів з представниками ділового світу. Не випадково для їх умиротворення президент вважав за можливе продемонструвати жорстку позицію відносно лідерів профспілкового руху і застерегти їх від „надмірних зазіхань”.

Тим не менше у всіх своїх промовах початку 1938 р. Рузвельт робив основний упор на тому, що країна потребує продовження та активізації політики Нового курсу. Він знов і знов повторював, що у 30-х рр. ХХ ст. державне регулювання економіки і соціальних відносин стало необхідністю.

„Події останніх місяців, - заявив він у черговому посланні конгресу про становище країни у січні 1938 р., - є новим доказом того, що ми не можемо управляти країною так, як це робилося у 1787, 1837 або 1887 рр., тому що потреби і прагнення людей зараз незрівнянно більш великі і їх незрівнянно важче задовольнити, ніж в будь-який попередній період життя нашої республіки. Задоволення цих потреб і прагнень стало в наші дні визнаним обов'язком уряду, і в останній час не сталося нічого такого, що могло б звільнити конгрес, суди і президента від виконання цього обов'язку. Він і зараз потребує від нас таких же енергійних і невідкладних дій, як і в березні 1933 р.”

В першій половині 1938 р., в період найбільшого поглиблення економічного спаду, уряду Рузвельта вдалося добитися перелому в позиціях більшості членів конгресу і провести ряд нових соціальних реформ, які стали головним досягненням рузвельтівської політики на третьому етапі Нового курсу.

Першим важливим актом законодавства цього періоду став новий сільськогосподарський закон, прийнятий конгресом 16 лютого 1938 р. Повністю зберігши програму підтримання плодючості ґрунту, він значно посилив регулюючі функції держави з контролю за скороченням посівних площ і продукції тваринництва і за проведенням систематичної закупівлі „надлишків” сільськогосподарської продукції на випадок засухи та інших стихійних лих. Нарешті, враховуючи незадоволення дрібних фермерів, уряд Рузвельта включив до сільськогосподарського закону 1938 р. ряд положень, які декілька збільшували розміри преміальних платежів для дрібних сільськогосподарських виробників і певним чином захищали дрібних фермерів-орендарів від згону їх з землі.

Іншим важливим напрямком соціальної політики уряду Рузвельта в 1938 р. було поновлення широкомасштабних громадських робіт для безробітних. Були виділені нові крупні асигнування на проведення громадських робіт на різних об'єктах PWA і WPA у розмірі 5 млрд. дол. Це дозволило до кінця 1938 р. знову збільшити кількість робітників, зайнятих на цих об'єктах, до 3,5 млн. чоловік.

В умовах, коли новий економічний спад знову обрушив важкі удари на рядових американців, рузвельтівська адміністрація визнала необхідним відгукнутися на тенденцію до зростання антимонополістичних настроїв в країні, яка проявилася в роки Нового курсу. У квітні 1938 р. Рузвельт запропонував провести „ретельне розслідування концентрації економічної могутності в американській промисловості”. Це завдання було покладене на „тимчасовий національний економічний комітет”, створений рішенням конгресу. Правда, діяльність цього агентства розгорталась дуже повільно. Але все ж публічні засідання комітету, які заслухали численні покази свідків про монополістичну практику крупних корпорацій, про порушення ними антитрестівського законодавства, завдали певної морально-політичної шкоди монополіям.

Нарешті, після тривалої боротьби уряду Рузвельта вдалося добитися нового великого успіху у сфері трудового законодавства. 25 червня 1938 р. президент підписав закон про справедливі умови праці. Цей закон забороняв застосування праці дітей до 14 років і встановлював єдині федеральні стандарти мінімуму заробітної плати і максимальної тривалості робочого тижня. Мінімум заробітної плати був встановлений у розмірі 25 центів на годину, а протягом подальших восьми років його передбачалось довести до 40 центів. Максимальна тривалість робочого тижня була обмежена 44 годинами, а по закінченню трьох років вона повинна була складати 40 годин.

Таким чином, на третьому етапі Нового курсу соціальний аспект продовжував займати важливе місце в політиці резвельтівської адміністрації. Тому про декілька місяців першої половини 1938 р. по праву можна було говорити як про „треті сто днів Нового курсу”.

Проте співвідношення сил в партійно-політичній боротьбі в 1938 р. було значно менш сприятливим для прибічників Нового курсу, ніж у 1935-1936 рр. Відображаючи суттєві зміни в позиції впливових груп корпоративного капіталу, консервативний блок республіканців і південних демократів, який сформувався в 1937 р., все більш рішуче виступав проти ліберального соціального реформаторства. Деякі найбільш реакційні з республіканців навіть у цей період як і раніше наполягали на поверненні до постулатів ідеології „твердого” індивідуалізму. Правда, більшість діячів консервативного блоку в конгресі наприкінці 30-х рр. в принципі вже не заперечували проти поширення функцій держави. Але вони вважали необхідним різке скорочення державного регулювання економіки і виступали проти курсу на подальші ліберальні реформи у соціальній області.

Все це створювало серйозні перешкоди проведенню важливих реформ, запропонованих урядом Рузвельта. Особливо завзятий опір консервативних сил, як і раніше, викликав проект адміністративної реформи. У квітні 1938 р. після бурхливого обговорення палата представників відхилила новий варіант цієї реформи - законопроект про реорганізацію апарату виконавчої влади, незадовго до цього затверджений Сенатом. Повторний провал адміністративної реформи став новою серйозною поразкою президента.

На проміжних виборах 1938 р. Рузвельт спробував добитися поразки деяких найбільш ворожих Новому курсу діячів демократичної партії. Але ці спроби закінчилися невдачею: майже усі ці представники непримиренної рузвельтівської опозиції були переобрані. До того ж республіканці на виборах 1938 р. значно збільшили своє представництво в конгресі. Реальне співвідношення сил стало там ще більш несприятливим для прибічників Нового курсу.

Між тим питання про напрямок подальшої еволюції урядової політики як і раніше стояло надзвичайно гостро. Хоча з другої половини 1938 р. почалося деяке покращення економічної кон'юнктури, в країні зберігалося масове безробіття. Навіть у 1939 р. близько 9 млн. робітників не мали можливості отримати роботу. Це викликало незадоволення організованих робітників, яке особливо відобразилося в нових масових виробничих профспілках, які з листопада 1938 р. об'єдналися у новий центр профспілкового руху США - Конгрес виробничих профспілок. В цілому підтримуючи політику Нового курсу, профспілки КВП вимагали від уряду більш послідовного проведення і подальшого поглиблення соціальних реформ.

З іншого боку, все більше посилювалась і опозиція політиці Нового курсу з боку груп корпоративного бізнесу, які обвинувачували Рузвельта у потуранні „надмірним зазіханням” профспілок, у нав'язуванні підприємцям закону Вагнера та інших „проробітничих” заходів соціального законодавства і вимагали їх рішучого перегляду.

Сильне незадоволення зростанням радикалізму в робітничому русі відчувалося і в колах фермерської буржуазії, особливо після того, як в 1937 р. в межах КВП була створена загальнонаціональна профспілка сільськогосподарських робітників. Зростала і принципова опозиція аграрної буржуазія усім заходам рузвельтівської адміністрації, які хоч якоюсь мірою йшли назустріч інтересам дрібних фермерів. На виборах 1938 р. це призвело до поразки деяких політичних діячів західних штатів, які підтримували політику Нового курсу. Їх долю поділили навіть такі визнані представники радикальних груп руху за незалежні політичні дії, як лідер Прогресивної партії Вісконсіна Філіп Лафоллет і голова Фермерсько-робітничої партії Міннесоти Елмер Бенсон, які протягом декількох попередніх років займали посади губернаторів цих штатів.

Нарешті, консервативний блок в конгресі категорично відхилив і перші спроби лібералів поставити під контроль федеральної влади найбільш галасливі прояви расового пригнічення. Такої долі зазнав тоді законопроект про передачу справ, пов'язаних із судом Лінча, з ведення судових органів окремих штатів до компетенції федеральних судів. Усі спроби проведення цього білля через конгрес незмінно зустрічались запеклою обструкцією представників південних штатів, які до кінця 30-х рр. так і не допустили прийняття цієї такої важливої і давно назрівшої реформи. Боязнь повного розриву з південним крилом демократичної партії усі ці роки стримувала президента Рузвельта від активної підтримки дуже необхідного для негритянського населення Півдня законодавства.

Нове посилення поляризації соціально-політичних сил американського суспільства поставило перед урядом Рузвельта ще більш складні проблеми, ніж це було на початку третього етапу Нового курсу. Зростання сили і впливу консервативного блоку в конгресі робив малоймовірним подальше скільки-небудь серйозне просунення соціального законодавства. Проте цілком неприйнятною для президента була і відмова від вже проведених реформ.