"Новий курс" Ф. Рузвельта в США

Размещено на http://www.allbest.ru

Контрольна робота

Новий курс” Ф. Рузвельта в США

1. Одним із варіантів державного регулювання був варіант, який випробуваний в Німеччині.

Магістральним же шляхом виходу з глибокої кризи традиційного капіталізму став принципово іншій, ліберально-реформаторський варіант, ліберально-реформістська модель державного регулювання. Саме цим шляхом пішов розвиток державного регулювання економіки і соціальних відносин в основних країнах Європи і Америки після Другої світової війни. Класичним зразком ліберально-реформістського варіанту державного регулювання вже в 30-х рр. ХХ ст. стали Сполучені Штати Америки в період „Нового курсу” президента Ф.Д.Рузвельта.

Вихідний імпульс до вибору ліберально-реформістського шляху виходу з кризи традиційного капіталізму в США надала економічна криза 1929-1933 рр. Саме Сполучені Штати представили класичну картину розвитку економічної кризи перевиробництва в умовах корпоративного капіталізму.

Як же розвивалася криза в США?

Початок економічної кризи у Сполучених Штатах асоціювалось з подіями знаменитого краху на нью-йоркській фондовій біржі у жовтні 1929 р. Мова вже йшла про те, що у другій половині 20-х рр. в США сталося величезне збільшення масштабів біржових операцій. Вартість акцій, які котувалися на нью-йоркській фондовій біржі, збільшилась за п'ять років, з 1924 по 1929 рр. з 27 млрд. до 87 млрд. доларів, тобто більше ніж утричі. До кінця 20-х рр. це викликало у країні справжній біржовий ажіотаж. Грою на біржі було охоплено тоді від 15 до 25 млн. чоловік, тобто від третини до половини самодіяльного населення США. Зрозуміло, що в умовах такого сильного біржового ажіотажу стрімкий злет котирування акцій відображав не їх дійсну вартість, а збільшені надії вкладників на подальше зростання курсу акцій. Це посилювало нетривкість біржової ситуації і створювало загрозу великих фінансових потрясінь.

Це й сталося восени 1929 р.

24 жовтня 1929 р. у Сполучених Штатах почалася небувала біржова паніка. У цей день на нью-йоркській фондовій біржі було продано 12,8 млн. акцій, тобто в 1,5 рази більше, ніж коли-небудь раніше. Через декілька днів, 29 жовтня був досягнутий новий пік, коли було продано 16,4 млн. акцій. Курс цінних паперів на нью-йоркській біржі стрімко покотився униз. Всього лише за декілька тижнів вартість акцій, які котирувалися на фондовій біржі Нью-Йорку, впала до 55 млрд. дол., тобто більше ніж на третину. 32 млрд. дол., вкладених акціонерами у цінні папери, вилетіли у трубу.

Але це був тільки початок. Падіння курсу акцій тривало безупинно майже три з половиною роки. До березня 1933 р. їх загальна вартість склала лише 19 млрд. дол., тобто скоротилась в порівнянні з 1929 р. у 4,5 рази.

Біржовий крах жовтня 1929 р. був лише одним з перших зовнішніх проявів глибинних кризових процесів, які мали місце в капіталістичній економіці. Вже з літа 1929 р. у Сполучених Штатах стали проявлятися ознаки кризи перевиробництва, яка швидко охопила промисловість, сільське господарство, фінансову систему та інші галузі економіки, викликавши величезні потрясіння в усьому господарчому житті країни.

Величезна руйнівна сила економічної кризи проявилася насамперед в різкому падінні промислового виробництва. У порівнянні з передкризовим рівнем 1929 р. щорічний індекс загального обсягу промислової продукції США склав у 1932 р., коли криза досягла найбільшої глибини, усього 54%. Помісячний індекс показав ще більше падіння виробництва: у липні-серпні 1932 р., в апогеї кризи, він складав 47,3% від рівня 1929 р., тобто виробництво скоротилося більше ніж удвічі.

За масштабами падіння промислового виробництва на початку 30-х рр. Сполучені Штати перевершили усі інші країни капіталістичного світу. Це пояснювалось тим, що Америка стала у ХХ ст. країною з найбільшим розвитком та найбільшою силою корпоративного капіталу. Скорочення виробництва було в руках крупних корпорацій головним засобом підтримання монопольно високих цін заради збереження прибутковості виробництва. Не випадково найбільш сильне падіння виробництва в роки кризи мало місце в найбільш монополізованих галузях важкої промисловості. Наприклад, влітку 1932 р. місячний обсяг виплавки чавуну і сталі, а також випуску автомобілів в США склав лише 15-16% від рівня 1929 р., тобто впав у 6-7 разів. З 285 доменних печей, які тоді нараховувались у країні, влітку 1932 р. діяло тільки 46.

Величезних розмірів досягло на початку 30-х рр. недовантаження виробничого апарату. За даними дослідження, проведеного тоді групою американських економістів, промисловість США у тому випадку, якщо б її наявне обладнання і зайнята в ній робітнича сила використовувались повністю, могла б за період 1929-1933 рр. додатково дати продукції на 287 млрд. дол. Це була величезна сума: вона майже втричі перевищувала розміри ВНП США у 1929 р.

Надзвичайно важкими були соціальні наслідки кризи. Вона викликала колосальне зростання безробіття. За даними офіційної статистики, на початку 1933 р. у Сполучених Штатах було близько 13 млн. повністю безробітних. В лівих колах ці офіційні дані розцінювались як дуже занижені. За оцінкою ліворадикальної організації економістів - Асоціації з досліджень проблем праці, кількість безробітних в США досягла на початок 1933 р. 17 млн.

Це означало, що в період найсильнішого загострення економічної кризи третина робітничої сили повністю позбавилась роботи. Дуже широке розповсюдження набуло часткове безробіття. За даними Американської федерації праці, в 1932 р. повністю зайнятими залишились лише 10% робітників. За висловленням одного із сучасників, на початку 30-х рр. „безробіття стало постійною рисою американського життя”.

Різко погіршилось і становище тих, кому поталанило зберегти роботу. Вони постійно знаходились у стані гнітючого почуття невпевненості у завтрашньому дні. За рахунок зниження ставок та неповної зайнятості загальний фонд заробітної плати американських робітників скоротився за роки кризи приблизно на 60%.

Дуже важким було і становище фермерів. З наступом економічної кризи сталося нове величезне загострення кризи перевиробництва у сільському господарстві. Ціни на найважливіші продукти землеробства та тваринництва впали у два, три, а то й більше разів.

Оскільки ціни на товари монополізованої промисловості понизились набагато менше, покупна сила сільськогосподарських товарів скоротилася набагато сильніше, ніж абсолютний рівень сільськогосподарських цін. Влітку 1932 р. вона була у 8-10 разів менше, ніж у 1929 р. Це призвело до масового розорення фермерів. За чотири роки кризи було примусово розпродано за несплату боргів та податків близько 900 тис. фермерських господарств, тобто 15% їх загальної кількості у країні.

Економічна криза з величезною силою вдарила по банківській системі США. За 1929-1933 рр. припинили існування 5800 банків, тобто більше 1/5 їх загальної кількості, із сумою депозитів більше ніж у 3,5 млрд. дол. Найбільшої сили фінансова криза в країні досягла у лютому-березні 1933 р., коли уся банківська система США практично припинила функціонувати. Мільйони дрібних вкладників втрачали свої останні збереження і перетворювались в убогих.

Але найважливішою особливістю становища Сполучених Штатів у період економічної кризи 1929-1933 рр. було не тільки те, що криза набула там величезної глибини і руйнівної сили, а й те, що психологічний вплив кризи на населення країни і на масову свідомість була набагато сильнішою, ніж в інших країнах розвинутого індустріального суспільства. Чим це пояснювалось?

Насамперед, ніде, мабуть, на початку 30-х рр. не було такого величезного контрасту із становищем до 1929 р., як у Сполучених Штатах. Вже йшлося про те, що в період стабілізації 20-х рр. в США сталося значне покращення становища основних шарів населення. На цій основі активна пропаганда благ американського „проспериті” у засобах масової інформації сильно впливала на масову свідомість, закріплювала в менталітеті американців почуття впевненості у тривкості стабілізації, впевненості у майбутньому. Слідом за офіційною пропагандою мільйони рядових американців повторювали, що вони вірять у творчі можливості корпоративного бізнесу, в „капітанів індустрії”, що на сторожі американського „процвітання” стоять президент Кулідж, „найвидатніший з часів Олександра Гамільтона” міністр фінансів Ендрю Меллон, „видатний інженер” Герберт Гувер. Віра в непорушну тривкість фінансово-банківської системи США посідала в менталітеті американців особливе місце. Не випадково для показу високого матеріального достатку людини часто вживався вираз: „він стійкий, як банк”.

І ось з наступом кризи, усе це розсипалося як картковий будиночок. Кваліфікований робітник, який зовсім недавно мав високооплачувану роботу, солідні збереження у банку, мешкав у власному будинку, їздив у власному автомобілі, втрачав роботу і зо дня в день з відчаєм бачив, як тануть його збереження, як розсипається його добробут і він втрачає все, що було зароблено багаторічною працею. Дрібний торговець або службовець, які вклав свої збереження у цінні папери акціонерних компаній, разом з крахом цих фірм втрачав усе і перетворювався в убогого бродягу. Фермер, який хоча і зазнавав складностей у період „проспериті”, але все ж мав власне господарство і був гордий своєю незалежністю, не міг регулярно сплачувати борги і податки, і ферма його продавалася з молотка.

У свідомості усіх цих людей початок економічної кризи, яка зруйнувала все, що у них було, викликав враження якоїсь „космічної катастрофи”. Вони відчували себе, як при землетрусі: у них буквально земля виходила з-під ніг. А удари кризи сипалися на них місяць за місяцем, створюючи враження найповнішої безнадійності.

Більш сильний, ніж в інших країнах, психологічний вплив кризи на масову свідомість пояснювався, крім того, пануванням індивідуалізму в менталітеті більшості американців. А це породжувало в них переконаність в тому, що їх добробут залежить тільки від них самих.

В умовах економічної кризи початку 30-х рр. панування індивідуалізму у масовій свідомості відіграло вкрай негативну роль. Вину за катастрофічне погіршення становища американці покладали не стільки на дію об'єктивних соціально-економічних процесів, скільки на власні вади кожної людини. А результатом цього була атрофія волі, особливо складний шлях до розуміння реальних можливостей виходу з надзвичайної ситуації.

Нарешті, підсумком багаторічного панування індивідуалістичної ідеології була повна відсутність в Сполучених Штатах, знов-таки на відміну від основних країн Європи, системи соціального захисту населення, в тому числі й системи соціального страхування. Звичайно, в умовах стабілізації 20-х рр. потреба в цій системі відчувалась не так гостро. Але з наступом кризи створення цієї системи стало нагальною необхідністю, тому що в цій найбагатшій країні світу сотні тисяч людей перетворювались в убогих, бездомних і голодних бродяг, які бродили країною в пошуках роботи і їжі. Біля приміщень нечисленних бірж праці скупчувались багатотисячні натовпи безробітних, більшість з яких після багатогодинних очікувань були вимушені уходити без усіляких надій на отримання хоча б тимчасової роботи. Це вело до численних життєвих трагедій. Про одну з них писав у 1931 р. кореспондент журналу „New Republic”.

„22-річний чоловік, - розповідав він, - ходить зо дня в день вулицями Нью-Йорку в пошуках роботи. У нього немає житла, він позбавився його, тому що не міг сплачувати за квартиру. Господар затримав у себе усе його майно до сплати боргу, а надії на це немає. „Я завжди поважав приватну власність, - з болем промовляє ця людина, - але я не можу більше бачити, як багатії сидять в шикарних ресторанах і роз'їзжають в розкішних автомобілях. Я тільки що вийшов з лікарні: вже вдруге у мене трапилось голодне зомління, коли я стояв у черзі, сподіваючись отримати роботу. Я не можу більше витримувати таке життя!” Я подивився йому в очі, повні сліз, - продовжував кореспондент. - Не потрібен був лікар, щоб визначити його хворобу. Ця людина була на краю фізичної і моральної катастрофи. Самогубство, злочин, безумство, - ось що йому обіцяло майбутнє”.

І в цій найбагатшій країні світу багато людей опинялися перед реальною загрозою голодної смерті. Тільки у Нью-Йорку взимку 1931-1932 рр. було зареєстровано близько 2 тис. випадків смерті від голоду.

Надзвичайність ситуації, яка склалася в Сполучених Штатах в роки кризи, ще більш посилилась реакційним курсом політики федерального уряду. Протягом всього періоду 20-х рр. політика республіканської адміністрації базувалась на ідеології „твердого індивідуалізму”. Особливо послідовно відстоювали цей ультраконсервативний курс представники „старої гвардії” республіканців на чолі з Куліджем і Меллоном, які категорично відхиляли можливість будь-якого втручання держави у справи бізнесу і ставили перед урядом єдине завдання - створити максимально сприятливі умови для безконтрольного господарювання крупних корпорацій.

Проте навіть в умовах „проспериті” цей варіант індивідуалістичної ідеології, близький до соціал-дарвінізму, здавався анахронізмом багатьом більш сучасно мислячим групам корпоративного капіталу та його політичним представникам. Всупереч цьому курсу вони висували інший варіант індивідуалістичної ідеології - „теорію регульованого індивідуалізму”. Прибічники цього політичного курсу, і в першу чергу Герберт Гувер, який обіймав у 20-х рр. посаду міністра торгівлі, також виступали проти державного регулювання, проти прямого втручання держави у справи бізнесу. Але на відміну від республіканської „старої гвардії” вони засуджували і політику абсолютного невтручання держави в соціально-економічну сферу. Вони висували курс на створення системи „саморегулювання бізнесу”, системи заохочення державою „асоціативних дій” різноманітних економічних груп суспільства з метою досягнення найкращих умов виробництва і збуту та проведення політики „соціального партнерства”.

Цей політичний курс і намагався проводити Г.Гувер, ставши в 1929 р. президентом США. Правда, у перші місяці кризи і сам Гувер, і члени його кабінету відхиляли наявність серйозної кризи. Вони запевняли американців, що Сполучені Штати переживають не кризу, а тимчасову затримку, що економічний механізм країни здоровий, а складності, яких вона зазнає, породжені не внутрішніми причинами, а впливом Європи і тих несприятливих явищ у міжнародній кредитній ситуації, які були створені Першою світовою війною.

Але навіть тоді, коли сувора дійсність примусила президента та його колег визнавати серйозність ситуації, Гувер та діячі його кабінету стверджували, що кризові явища в економіці повинні долатися не зусиллями федерального уряду, а діями бізнесу та інших економічних груп.

Так, у вересні 1930 р. у посланні конгресу Гувер заявив: „Економічна депресія не може бути ліквідована діями законодавчих органів або розпорядженнями адміністративних установ. Економічні рани залікуються діями кліток економічного організму - самими виробниками і споживачами. Для відновлення економіки потрібні їх кооперативні зусилля”. „Найкращим внеском уряду” у вирішення цих проблем, стверджував президент, є „заохочення цього добровільного співробітництва на місцях”.

Як же виглядали ці декларації в конкретній політичній практиці республіканської адміністрації? Відповідно до курсу на заохочення „добровільної кооперації економічних груп” Гувер у листопаді 1929 р., при перших же ознаках значного погіршення економічної кон'юнктури, провів серію консультацій з лідерами ділового світу. Президент переконував представників корпоративного бізнесу не вдаватись до вузькокориснх заходів, не згортати виробництво, не звільняти робітників і зберегти попередній рівень заробітної плати. Зі свого боку Гувер дибився від керівництва Американської федерації праці офіційної відмови від страйків на період кризи в ім'я досягнення „національної єдності”.

Проте лідери корпоративного бізнесу не виявили великого ентузіазму відносно закликів президента. Це й зрозуміло: адже в своїх діях вони як і раніше керувались інтересами отримання прибутку. Тому скорочення виробництва, звільнення та пониження заробітної плати періодично проводились то в одній, то в іншій галузях промисловості. Коли ж восени 1931 р. почалося нове поглиблення економічної кризи „U.S.Steel Corporation” та інші гіганти монополістичного бізнесу офіційно заявили, що вони підуть на значне скорочення ставок заробітної плати, а за ними пішла і решта фірм.

В умовах кризи з особливою силою проявилася антинародна сутність урядової політики. Гуверівська адміністрація категорично відхиляла будь-які пропозиції про державну допомогу безробітним і особливо про введення системи соціального страхування. Як правило, ці функції покладались на приватну благодійність і лише у виключних випадках визнавалась можливість використання коштів муніципалітетів і штатів. Усі плани федеральної допомоги безробітним впродовж до літа 1932 р. категорично відхилялись. Тільки у червні 1932 р., в обстановці виборчої кампанії, був, нарешті, прийнятий закон про виділення 300 млн. дол. для безпосередньої допомоги безробітним і 322 млн. дол. на позики штатам для організації громадських робіт. Але ці проекти реалізовувались вкрай повільно: до кінця 1932 р. було виділено тільки 30 млн. дол. Це була буквально капля в морі.

Закінчились провалом і спроби практичного здійснення курсу на кооперативні дії економічних груп. Раніше за все ці спроби біли зроблені у сільському господарстві. У червні 1929 р. був прийнятий закон про створення Федерального фермерського управління, яке відразу ж приступило до видачі позик фермерським кооперативам для скупки ними надлишків сільськогосподарської продукції. Коли ці операції виявились неефективними, фермерське управління саме приступило до масової скупки пшениці, бавовни та інших сільськогосподарських товарів. Проте зосередження крупних товарних запасів на урядових складах без усілякої надії на їх вигідний збут увесь час сильно деморалізуюче впливало на сільськогосподарський ринок. Коли ж у другій половині 1931 р. фермерське управління припинило закупки і почало масовий розпродаж накопичених запасів, це призвело до найповнішої дезорганізації сільськогосподарського ринку і до ще більшого погіршення становища фермерів.

Такими ж безуспішними були і спроби уряду збудити до кооперативних дій корпоративні промислово-фінансові групи. Восени 1931 р. президент Гувер виступив з ініціативою створення Національної кредитної корпорації з капіталом у 500 млн. дол., який передбачалось зібрати за рахунок добровільних внесків банківських груп. Проте ця затія організація своєрідної системи взаємодопомоги закінчилась повним крахом. Володарі найкрупніших банків зовсім не мали намір витрачати кошти на допомогу своїм колегам, які опинилися у складному становищі і опинилися перед загрозою банкрутства.

Тоді на спасіння монополістичних фінансових установ були кинуті великі державні кошти. У січні 1932 р. конгрес прийняв закон про створення Реконструктивної фінансової корпорації із капіталом у 2 млрд. дол. ся ця сума протягом року була розподілена у формі субсидій та позик банкам, страховим та іпотечним компаніям, залізничним фірмам та іншим корпоративним об'єднанням. Таким чином, навіть тоді, коли реальний хід подій примушував уряд Гувера, всупереч індивідуалістичним канонам, які сповідував президент, погоджуватися на використання коштів державного бюджету, це державне втручання приймало форму не економічного регулювання, а державного субсидування крупного корпоративного бізнесу.

У сфері соціальної політики, у сфері матеріальної допомоги трудящим республіканська адміністрація не заподіяла практично нічого.

Недивно, що у цій надзвичайній обстановці у Сполучених Штатах знов розгорнулась хвиля масових рухів соціального протесту. Правда, на перших порах маси рядових американців були повергнуті у сильний психологічний шок. До того ж в умовах кризи реальні можливості опору реакційному урядовому курсу були вкрай ускладнені. Ось чому, наприклад, страйковий рух американських робітників, який і до початку кризи не відзначався великим розмахом, після перших же її ударів послабшав ще більше. У 1930 р. у країні страйкувало тільки 183 тис. робітників. Давно вже страйковий рух в США не знижувався до такого низького рівня.

Лише поступово, із складнощами населення країни подолало заціпеніння, апатію, атрофію волі. Саме життя ставило перед рядовими американцями, яких криза позбавила усього, чим вони володіли, реальний вибір: або боротьба, або голодна смерть. Тому вже в перші місяці економічної кризи у Сполучених Штатах розгорнувся масовий рух безробітних. У 1930-1931 рр. у різних районах країни відбулися численні демонстрації та голодні походи безробітних під гаслами невідкладної допомоги безробітним та введення системи соціального страхування. Двічі, в 1931 і 1932 рр. були проведені національні голодні походи на Вашингтон.

Іншою важливою подією класової боротьби в США став похід ветеранів Першої світової війни на Вашингтон влітку 1932 р. В столиці зібралось близько 25 тис. ветеранів та членів їх сімей, які все більш наполегливо вимагали допомоги. Замість цього уряд вдався до репресій. Учасників походу розігнали, а тимчасовий табір, де вони розмістилися, спалили. Усі ветерани були силою вигнані з Вашингтону. Ця розправа викликала сильну хвилю обурення по усій країні.

Рухами соціального протесту були охоплені і широкі шари фермерства. Найважливішим засобом боротьби став рух фермерського бойкоту, тобто організована відмова фермерів від продажу сільськогосподарської продукції з метою добитися підвищення цін на неї. У серпні-вересні 1932 р. в штатах Середнього Заходу розгорнулись масові фермерські страйки. На дорогах, які вели до міст, з'явились страйкові пікети, які не пропускали машини, що підвозили сільськогосподарську продукцію на закупівельні пункти монополістичних посередницьких фірм. Влада мобілізувала проти страйкуючих фермерів великі поліцейські сили. Але це тільки підлило масло до вогню. На підступах до деяких міст почастішали збройні сутички фермерів з поліцією та охоронними загонами, які були створені керівництвом посередницьких фірм. Боротьба тривала більше двох місяців. Шляхом загроз, насильства та обіцянок владі вдалося послабити фермерський страйк і добитися його припинення. новий курс рузвельт

Проте фермерство продовжувало боротьбу. Взимку 1932-1933 рр. в різних районах країни розгорнувся масовий опір примусовому розпродажу фермерської власності за несплату боргів та податків. До весни 1933 р. боротьба досягла найбільшого розмаху. Усе більшу популярність стала набувати ідея проведення загальнонаціонального фермерського страйку, щоб примусити федеральний уряд надати фермерам необхідну допомогу.

Великі зміни сталися в роки кризи і в масовій свідомості. Представники корпоративного бізнесу, ті, хто ще зовсім недавно рекламувався як „капітани індустрії” та „творці проспериті”, були повністю дискредитовані. Вони знову стали об'єктом гострої критики. Більш того, в період найсильнішого загострення економічної кризи у свідомості значної частини американців стали закрадатись сумніви у розумності та справедливості самої капіталістичної системи. „Капіталізм зазнав зараз випробування, і він його не витримав, - говорилося, наприклад, на зборах однієї з церковних громад в штаті Огайо у вересні 1932 р. - Економічна система, при якій гонитва за прибутком веде до руйнування добробуту народу, повинна бути або повністю відкинута, або фундаментально змінена”.

Такі ж радикальні оцінки, які відображали глибоку кризу традиційного капіталізму, звучали інколи і у виступах представників інтелектуальної еліти Америки. Так, у статті, опублікованій у березні 1933 р. у журналі „World Tomorrow” під характерною назвою „Після капіталізму - що?”, відомий протестантський теолог Рейнгольд Нібур писав: „Капіталізм вмирає, тому що його економічна основа прийшла в супереч з індустріальним ладом, який базується на масовому виробництві... І він повинен вмерти, тому що він показав повну нездатність зробити багатства, які створюються сучасною технологією, доступними тим, хто їх створює”.

Звичайно, лише в небагатьох випадках розчаровані американці висловлювали незадоволення існуючим ладом у такій чіткій формі. Набагато частіше їх антикапіталістичні настрої були дуже смутними і невизначеними. Тим не менше на початку 30-х рр. в середовищі радикальної інтелігенції, в лівих групах руху соціального християнства, а потім і в масах рядових американців стало розповсюджуватися переконання про необхідність заміни суспільства, основаного на здобуванні прибутку, новим, так званим „кооперативним суспільством”, розрахованим на досягнення „загального блага”. Подальший розвиток цих ідей нерідко приводив тоді учасників радикальних груп демократичного руху до активного сприйняття соціалістичного ідеалу, який пропагувався соціалістами і комуністами.

Таким чином, з усього вище наведеного видно, з якою силою криза вдарила по економіці США, по матеріальному становищу населення. І це, природно, приводило до пошуків виходу з цього стану.

2. У цій надзвичайно напруженій обстановці почалась виборча кампанія 1932 р. Передвиборча платформа, висунута республіканською партією, показала, що лідери республіканців не мають намір вносити ніяких суттєвих змін у свою політику. У платформі не було нічого, що могло б полегшити тяжке становище народу. Навпаки, своєю прихильністю принципам бездефіцитного бюджету республіканці ще раз підтвердили негативне відношення до вимог збільшення державних соціальних витрат. По суті справи, вони обмежили свою передвиборчу кампанію схваленням „заслуг” президента Гувера та агітацією за його переобрання. Недивно, що це створило ще більш несприятливий для правлячої партії психологічний клімат. Коли ж у липні 1932 р. усю країну облетіло повідомлення про розправу над ветеранами війни, яка була зроблена за власним наказом президента, позиції республіканців у передвиборчій боротьбі стали безнадійно слабими.

Положення демократичної партії на виборах 1932 р. було незрівнянно більш сприятливим. Знаходячись в опозиції, лідери демократів могли покладати усю відповідальність за руйнівну кризу та викликані нею бідування народу на правлячу республіканську партію. І вони не без успіху користувались цим засобом. Але все ж однієї лише викривальної риторики було мало для залучення на бік демократів широких мас виборців. Для того, щоб закріпити їх відхід від республіканців і поширити свою соціальну базу, демократам треба було опрацювати конструктивну альтернативу політичному курсу республіканської партії. Між тим офіційна платформа демократичної партії на виборах 1932 р. була дуже розпливчастою, а інколи навіть виразно співзвучною з передвиборчими деклараціями республіканців. Відмова демократів від висунення чіткої альтернативи політиці гуверівської адміністрації послаблювала їх позиції у передвиборчій боротьбі.

Ця небезпека не могла не усвідомлюватися більш далекоглядними діячами демократичної партії. До їх числа відносився і кандидат демократів на посаду президента США - губернатор штату Нью-Йорк Франклін Делано Рузвельт. Він добре розумів, що для завоювання симпатій широких мас виборців, а значить і для перемоги на виборах, треба опрацювати і висунути більш гнучкий політичний курс. Цій меті і слугувало висунуте Ф.Рузвельтом гасло „нового курсу”. У своїх передвиборчих виступах кандидат демократів обіцяв почати проведення реформ на користь мільйонів „забутих американців”, і це не могло не привернути увагу виборців.

Правда, в історичній літературі інколи висловлюється думка, що передвиборча агітація Рузвельта суттєво не вплинула на хід та результати виборчої кампанії 1932 р. Стверджується, що шанси республіканців у 1932 р. були настільки безнадійними, що демократична партія могла без особливого ризику висунути будь-якого кандидата, лише б їм не був Гувер, і що більшість виборців голосувала на цих виборах не за Рузвельта, а проти Гувера.

Така точка зору неодноразово висловлювалась і в ході самої кампанії 1932 р. Говорилось про те, що програма Ф.Рузвельта, якщо вона у нього й була, нічим принципово не відрізнялась від програми Гувера, що висунуте кандидатом демократів гасло Нового курсу - лише декларація, не підкріплена конкретною програмою дій. На цій основі деякі політичні оглядачі відмовлялись в 1932 р. вважати Ф.Рузвельта крупним політичним діячем. Ось як, наприклад, весною 1932 р., на початку виборчої кампанії, оцінював особистість Ф.Рузвельта відомий на той час журналіст Уолтер Ліппман: „Рузвельт - людина настрою, у нього немає твердих переконань. У нього є добрі наміри, але він бажає їх здійснити, не вступаючи у конфронтацію ні з ким. Тому Франклін Рузвельт - це всього лише привабливий джентльмен, який, не маючи на це достатньої кваліфікації, дуже хоче стати президентом”.

Безсумнівно, що навіть на самому початку виборчої кампанії 1932 р. така оцінка була занадто упередженою і явно необ'єктивною. До цього часу Ф.Рузвельт вже достатньо міцно увійшов до числа впливових лідерів демократичної партії. Посівши у 1928 р. престижну посаду губернатора штату Нью-Йорк (після Громадянської війни 1861-1865 рр. з 15 президентів 12 до цього були губернаторами цього штату, Рузвельт відповідно 16-й і 13-й), він раніше, ніж більшість його партійних колег, зрозумів необхідність суттєвого коригування політичного курсу демократів. Але все ж впродовж до 1932 р. Рузвельт не вважався безспірною „людиною номер один” серед лідерів демократичної партії, і, мабуть, мало хто міг тоді уявити можливість його майбутньої блискучої політичної кар'єри.

Проте саме в 1932 р. і почався цей крутий злет політичної кар'єри Франкліна Рузвельта, який дуже швидко висунув його до числа найвидатніших діячів американської історії. Уже в ході передвиборчої кампанії Рузвельт проявив свій незвичайний талант вмілого політика, який зумів поєднати стійкі ліберальні переконання, закріплені усією його попередньою політичною діяльністю, з почуттям нового, з розумінням необхідності експериментувати , поривати із застарілими традиціями, а з іншого боку, з прагматизмом, із здатністю до вмілого маневрування, до компромісу.

Весь тон передвиборчих виступів Рузвельта був різким контрастом тону промов Гувера. Якщо Гувер постійно виправдовувався, запевняв виборців у тому, що його політичний курс вірний і не приніс успіху лише з-за несприятливої ситуації у світовій економіці, то Рузвельт закликав до смілого експериментування, до рішучих дій уряду. „Країна потребує змін, - говорив він в одній з своїх промов ще на самому початку виборчої кампанії, - і, якщо я вірно розумію її настрій, нагально потребує смілих експериментів. Здоровий глузд підказує необхідність обрати якийсь метод та випробувати його. Якщо він буде невдалим, треба відверто визнати це і спробувати інший спосіб. Але головне - треба діяти. Мільйони тих, хто терпить нужду, не будуть вічно мовчазно потерпати, коли усе необхідне для задоволення їх нужд наявне”.

Звичайно, в 1932 р. у Рузвельта не було, а навіть і не могло бути чітко опрацьованої програми Нового курсу, хоча деякі його елементи ним почали здійснюватися в період перебування на посаді генерал-губернатора. Але через усі його передвиборні виступи красною ниткою проходила ідея активного державного регулювання з метою зміни розподільного механізму американської економіки і забезпечення соціального захисту „позабутого американця біля підніжжя економічної піраміди”. Питання про те, яким шляхом треба здійснити ці ідеї, Рузвельт цілком свідомо відкладав на майбутнє. Йому важливо було показати свою принципову відмінність від Гувера, який завзято твердив про непохитність індивідуалістичних канонів.

У передвиборчих промовах кандидата демократичної партії інколи висловлювались навіть більш сміливі і дуже незвичні для того часу ідеї. Так, зовсім по-новому ставилася ним проблема співвідношення між правами людини і відповідальністю держави.

У програмній промові в Сан-Франциско 23 вересня 1932 р. Рузвельт заявив про необхідність „економічного планування” в цілях „більш справедливого розподілу багатств і товарів і пристосування існуючої економічної організації до потреб народу”. Розвиваючи цю тему, Рузвельт говорив, що в нових умовах ХХ ст. необхідно доповнити положення Декларації незалежності про захист природних та невід'ємних прав людини проголошенням „декларації економічних прав”. „Кожна людина має право на життя, - стверджував він, - а це значить, що не можна відкидати і його права на достатньо забезпечені життєві умови... Уряд повинен надати кожній людині можливість добитися своєю працею володіння необхідної для її нужд частини суспільного багатства... Якщо для забезпечення цього права людини треба обмежити власницькі права спекулянта, маніпулятора, фінансиста, я вважаю подібне обмеження цілком необхідним”. У цих роздумах Рузвельта була дано теоретичне обґрунтування надання державі широких соціальних функцій. В них містилась, по суті, програма створення системи державного соціального захисту членів суспільства.

Зрозуміло, необхідність слідувати дуже традиційним офіційним рекомендаціям платформи партії нерідко надавала промовам кандидата демократів риси непослідовності і суперечливості. Але це також було частиною тактичного курсу Рузвельта у ході передвиборчої кампанії. Адже йому необхідно було об'єднати навколо себе усі фракції демократичної партії, які тривалий час ворогували між собою, а значить і шари населення, які йшли за ними, завоювати голоси виборців з дуже різними поглядами.

Гнучка тактика кандидата демократів, значно менша його обтяжливість індивідуалістичними путами, проголошений ним курс на сміливе експериментаторство і ліберальні реформи - усе це в обстановці незадоволення виборців політикою республіканської адміністрації, яке посилювалося, забезпечило Рузвельту переконливу перемогу на виборах. За нього голосувало в 1932 р. близько 23 млн. виборців, що дало йому 472 голоси членів колегії виборців, тоді як Гуверу вдалося отримати тільки 16 млн. голосів виборців і лише 59 голосів членів колегії виборців. Демократи завоювали більшість і в обох палатах конгресу.

Проте до вступу нового президента на посаду залишалось ще чотири місяці. Економічна криза в країні не послаблювалась і кінця їй не видно було. Слідом за тимчасовим покращенням економічної кон'юнктури наступило чергове поглиблення кризи, і помісячний індекс промислового виробництва, який трохи піднявся у жовтні 1932 р. до 54,9% рівня 1929 р., до лютого 1933 р. знову впав до 50,8% цього рівня. Ще більше потрясіння в країні викликав повний розпад банківської системи, який почався у лютому 1933 р. Ця система фактично припинила функціонування. Банківська катастрофа практично паралізувала економічне життя країни. У цій надзвичайній обстановці усі шари американського суспільства потребували дій. Представники ділового світу готові були підтримати будь-які заходи, здатні зупинити подальший розпад економіки і надихнути нові сили в капіталістичну систему. З надією дивились на Білий дім і мільйони рядових американців. Вони бажали бачити нового президента повним впевненості, оптимізму і енергії.

Саме таки і показав себе Франклін Рузвельт 4 березня 1933 р. у своїй офіційній промові при вступі на посаду президента. Її лейтмотивом була обіцянка найенергійніших дій по боротьбі з кризою. Для успіху у цій боротьбі, заявив він, необхідно „надати виконавчій владі такі ж широкі повноваження, які були б надані президенту, якщо б зовнішній ворог вдерся в нашу країну”.

3. З перших же днів після свого приходу до влади уряд Рузвельта почав проведення цілої серії надзвичайних заходів.

Вже 9 березня 1933 р. він скликав спеціальну сесію конгресу, робота якої тривала більше трьох місяців. Конгрес прийняв велику кількість законів, які охопили у сукупності усі сторони економічного та соціально-політичного життя Сполучених Штатів. Так вже протягом „перших ста днів” діяльності президента Рузвельта були закладені основи політики, яка стала конкретною реалізацією висунутого ним гасла Нового курсу.

Одним з найважливіших завдань політики Нового курсу на першому етапі її розвитку (1933-1934 рр.) було збереження та максимально можливе зміцнення корпоративної структури американської фінансово-економічної системи. У надзвичайних умовах кризи Рузвельт цілком свідомо взяв курс на пряме співробітництво з крупним корпоративним бізнесом з метою оздоровлення економіки та зміцнення основ існуючого ладу.

Проте виконання цього завдання було неможливе без внесення великих змін у структуру традиційного капіталізму, без створення системи соціального захисту населення, розрахованої на зміцнення соціальної стабільності суспільства. Тому, вже на першому етапі Нового курсу адміністрація Рузвельта спрямувала свої зусилля на проведення деяких ліберальних реформ з метою поширення соціально-політичних прав робітників, фермерів, міських середніх шарів.

практичні дії адміністрації Рузвельта на першому етапі Нового курсу якраз і характеризувались цією подвійністю, поєднанням двох різних, але в той же час тісно взаємопов'язаних напрямків соціально-економічної політики. Якоюсь мірою ця подвійність була результатом того, що, діючи у надзвичайній обстановці, уряд Рузвельта вимушений був керуватися при виборі пріоритетів свого політичного курсу не чітко розробленою теоретичною програмою реформ, а найбільш нагальними потребами поточного моменту, які вимагали негайного реагування. Проте цей безсумнівний прагматизм політики Рузвельта, на який звичайно робиться упор в багатьох дослідженнях, зовсім не виключав чіткої керівної ідеї першого етапу Нового курсу. Вона заключалася в тому, щоб засобами активного державного регулювання добитися подолання кризи, зміцнити основи існуючого ладу, створити в країні обстановку соціального миру і забезпечити рузвельтівській адміністрації імідж поборника загальнонаціональної єдності.

Ця подвійна лінія на поєднання заходів, розрахованих на зміцнення позицій крупного корпоративного капіталу, і деяких, хоча на перших порах дуже обмежених кроків на шляху ліберальних соціальних реформ чітко простежувався в усіх напрямках соціально-економічної політики уряду Рузвельта на першому етапі Нового курсу.

У сфері фінансово-банківської політики пріоритет відразу ж був наданий заходам на користь крупного капіталу, хоча, звичайно, у спасінні банківської системи від повного краху і у відновленні її нормального функціонування так чи інакше були зацікавлені усі американці.

Вже 6 березня 1933 р. з'явилося урядове розпорядження про тимчасове закриття усіх банків країни. Через декілька днів, 9 березня, у перші ж години спеціальної сесії конгресу уряд Рузвельта добився прийняття надзвичайного банківського акту. За умовами цього акту, право на відкриття і отримання державної позики мали тільки „здорові” банки, якими на практиці були, як правило, великі банки. Операції Реконструктивної фінансової корпорації, за рахунок коштів якої проводилась видача фінансових позик банкам, були значно поширені. За перші два роки Нового курсу, загальна сума позик РФК перевищила 6 млрд. дол. Неминучим результатом цих операцій була ліквідація приблизно 5 тис. дрібних банків, які не отримували ніяких урядових субсидій, і подальша концентрація банківської системи. До середини 30-х рр. з 25 тис. банків, які функціонували у Сполучених Штатах в 1929 р., залишилося лише 15 тис.

Крім проведення надзвичайного банківського акту, уряд Рузвельта на першому етапі Нового курсу здійснив ще ряд важливих заходів у фінансово-банківській сфері. Це було вкрай необхідно, тому що навіть після створення в 1913 р. Федеральної резервної системи банківська структура США залишалась набагато більш роздробленою і децентралізованою, ніж банківська структура основних країн Європи. Необхідно було реформувати її у відповідності з потребами економіки високорозвиненого індустріального суспільства.

З цією метою уряд Рузвельта здійснив ряд заходів з централізації фінансово-банківської системи США. Він зосередив у руках держави увесь золотий запас країни, вилучив золоту з обігу і заборонив вільний обмін паперових грошей на золото. У квітні 1934 р. він девальвував долар, понизивши його золотий вміст приблизно на 40%. Роль держави в банківській системі була значно посилена. Керівні органи Федеральної резервної системи отримали додаткові контрольні повноваження, а представництво в них федеральної влади було поширене.

Усі ці заходи були спрямовані головним чином на збільшення фінансових ресурсів держави і на посилення її регулюючих функцій. Але одночасно з цим були прийняті міри на заспокоєння дрібних акціонерів і вкладників. У червні 1933 р. через конгрес був проведений закон Гласса-Стігала, який суворо розмежував депозитні та інвестиційні функції банків. Комерційним банкам було заборонено використовувати вклади їх клієнтів для гри на біржі. Тим самим була поставлена загорожа спекулятивним операціям.

Вводилось також страхування банківських вкладів. По відношенню до дрібних вкладників були введені кращі умови страхування: 100%-ве для вкладів, не перевищуючих 10 тис. дол., і часткове для вкладів більш крупних розмірів. Одночасно уряд Рузвельта добився значного упорядкування операцій на фондових біржах. З метою обмеження біржових спекуляцій, які набули воістину скандального характеру в роки „проспериті”, була створена спеціальна Комісія з торгівлі акціями, якій було доручено регулювати операції фондових бірж і слідкувати за тим, щоб усі суворо дотримувались встановлених законом правил випуску і розповсюдження акцій.

Явним пріоритетом при визначенні характеру державного регулювання промисловості користувались кола крупного корпоративного капіталу. Центральне місце у цьому напрямку соціально-економічної політики адміністрації Рузвельта на першому етапі Нового курсу посів Національний закон про відбудову промисловості (НІРА), який був прийнятий 16 червня 1933 р., в останній день спеціальної сесії конгресу. Не випадково в основу цього закону був покладений план, запропонований ще в 1931 р. президентом фірми „General Electric” Джерардом Своупом і ухвалений потім Торгівельною палатою США. Відповідно до нього усім асоціаціям підприємців було запропоновано опрацювати так звані кодекси чесної конкуренції, які після затвердження їх президентом отримували силу закону. В кодексах визначались умови та обсяг виробництва, а також мінімальний рівень цін. На час дії НІРА, обмежений двома роками, усі ці операції виключались із сфери дії антитрестовського законодавства.

На основі закону про відбудову промисловості було складено і санкціоновано президентом США близько 750 кодексів, які охопили підприємства, на яких було зайнято 95% промислових робітників. Здійснення закону значно зміцнило корпоративну структуру американської економіки. Задаваючи тон при розробці кодексів, представники найкрупніших корпорацій диктували умови виробництва і збуту решті промислових підприємств і фірм. Неминучим результатом державного регулювання промисловості на основі НІРА стало примусове картелювання промисловості і зміцнення позицій корпоративного бізнесу.

Таким чином, промислове, так само як і кредитно-фінансове, законодавство в США на першому етапі Нового курсу носило переважно промонополістичний характер. У зв'язку з цим у лівих колах робітничого руху тих років і в радикальній історіографії і публіцистиці 30-х рр. часто проводились аналогії між економічними заходами Нового курсу і економічною політикою німецького нацизму. Стверджувалось, що і в Німеччині, і в Сполучених Штатах держава встановила в 1933 р. прямий контроль над економікою країни в інтересах крупних корпорацій. На цій основі робився висновок, що економічна політика адміністрації Рузвельта в перші роки її діяльності - це „економічний фашизм”.

Ці аналогії абсолютно неправомірні. Звичайно, в суто зовнішніх формах економічного регулювання в Сполучених Штатах на першому етапі Нового курсу і в нацистській Німеччині можна знайти риси певної схожості. Але навіть в цьому відношенні провести повну аналогію було б невірним, тому що централізований апарат нацистського рейху встановив фактично державне управління економікою, чого, зрозуміло, не було і не могло бути в Сполучених Штатах.

Але головне не в цьому. Принципова відмінність моделей державного регулювання в США і в нацистській Німеччині полягала в тому, що вже на першому етапі Нового курсу в Сполучених Штатах почалося проведення важливих ліберальних реформ в соціальній сфері, що було абсолютно несумісне із сутністю тоталітарної нацистської моделі державного регулювання.

Другий важливий аспект закону про відбудову промисловості якраз і полягав в тому, що він проголосив курс на визнання деяких соціально-політичних прав робітників. Про це говорилося у відомій ст.7а НІРА, яка офіційно визнавала за робітниками право на об'єднання у профспілки і на укладання колективного договору, а також наказувала підприємцям обов'язково фіксувати в кодексах чесної конкуренції мінімальний рівень заробітної плати і максимальну тривалість робочого тижня.

Офіційне закріплення в кодексах деяких важливих норм трудового законодавства створювало більш сприятливу обстановку для боротьби робітників за реальне покращення умов найму. Але все ж це був тільки перший крок на шляху до створення системи трудових відношень, які відповідали умовам високорозвиненого індустріального суспільства. Справа в тому, що ст.7а НІРА визнавала право робітників на профспілки і колективний договір, але зовсім не зобов'язувала підприємців визнавати ці права. Тому дуже часто підприємці або взагалі відмовлялись від визнання профспілок і укладання колективних договорів з ним, продовжуючи дотримуватись принципу „відкритого цеху”, або створювали компанійські профспілки, які повністю контролювались господарями підприємств, рекламуючи їх як органи класового співробітництва робітників і підприємців, які самі, без втручання держави і окрім існуючої системи профспілок АФП, можуть укладати добровільні трудові угоди.

В період дії НІРА практика створення компанійських профспілок набула в США дуже широкого розповсюдження. Це не було випадковістю. Під загрозою введення твердих норм державного регулювання трудових відношень і реального визнання прав профспілок багато підприємців охоче брали на озброєння вже не раз успішно використану ними в своїх цілях у 20-х рр. практику „соціального партнерства” як форму „індустріальної демократії”.

В законі про відбудову промисловості був також розділ про організацію громадських робіт для безробітних. На основі цього закону була створена Адміністрація громадських робіт (PWA) на чолі з міністром внутрішніх справ Гарольдом Ікесом. На здійснення великих будівельних робіт за проектами PWA було асигновано 3,3 млрд. дол. Крім заходів, передбачених в НІРА, уряд Рузвельта використовував й інші канали допомоги безробітним. Так, весною 1933 р. почалося створення мережі лісних таборів для безробітної молоді. Тоді ж Федеральна адміністрація із надання надзвичайної допомоги (FERA) на чолі з найближчим радником президента Гаррі Гопкінсом почала видавати фінансові дотації штатам для надання допомоги безробітним. Нарешті, в листопаді 1933 р. була заснована Адміністрація громадянських робіт, до завдань якої входило надання безробітним тимчасового заняття протягом зимових місяців.

Вже на першому етапі Нового курсу масштаби громадських робіт, організованих урядом, були дуже значними. На них було зайнято в середньому 2,5-3 млн., а в окремі місяці навіть до 4,5 млн. чоловік. Але все-таки вони в кращому випадку поглинали не більше чверті армії безробітних, решта ж, як і раніше, була позбавлена допомоги.

Таким чином, при усій принциповій важливості ліберальних реформ в області трудового законодавства і в сфері допомоги безробітним, проведених урядом Рузвельта в перший період Нового курсу, вони були доволі поміркованими, а інколи й просто декларативними. Рівень соціальної захищеності осіб найманої праці в США залишався в той час ще порівняно низьким.

Дуже суперечливий характер носили й заходи рузвельтівської адміністрації у сфері аграрної політики. Головним завданням закону про допомогу фермерам, прийнятого 12 травня 1933 р., було підвищення цін на продукти сільського господарства. Досягнути цієї мети планувалось шляхом скорочення посівних площ та поголів'я скота, за що фермерам передбачалась спеціальна премія. Джерелом цих урядових субсидій став податок на первинну обробку сільськогосподарських продуктів, тобто в кінцевому рахунку податок на споживачів. Здійснення цієї програми доручалось Адміністрації відбудови сільського господарства (ААА).

Практичне здійснення закону про допомогу фермерам почалося вже влітку 1933 р. У південних районах країни було переорано більше 10 млн. акрів бавовни, яка визріла. Слідом за цим почалося скорочення посівних площ під пшеницею і кукурудзою. Восени 1933 р. був проведений масовий забій свиней. В районах молочного тваринництва були прийняті так звані молочні кодекси, в яких визначались розміри виробництва і ціни молока. Ще більш поширились операції ААА в 1934 р. В зернових районах Заходу контрактами було охоплено майже 80% площ, зайнятих посівами пшениці, а в бавовняних і тютюнових районах Півдня почав здійснюватися план примусового, а не добровільного скорочення посівних площ.

Операції ААА принесли немалі вигоди групам крупного комерційного фермерства. Вони отримали більшу частину преміальних платежів за обмеження виробництва. До того ж інтенсифікація їх господарства за рахунок нових капіталовкладень надавала їм можливість збирати на скорочених площах не менші, в інколи навіть більш високі врожаї. Проте для мас дрібного фермерства ці операції мали несприятливі наслідки. Виплата порівняно невеликих преміальних платежів ніяк не могла компенсувати їм зменшення і без того дуже скромних розмірів сільськогосподарського виробництва.

Здійснення програми ААА супроводжувалось планомірним знищенням сільськогосподарської продукції. Це проводилось в той же період, коли значна частина населення страждала від нестачі найнеобхідніших продуктів харчування. Така парадоксальна ситуація убогості серед достатку була неминучим результатом політики пристосування сільськогосподарського виробництва до вузьких меж платоспроможного попиту.

Закон про допомогу фермерам передбачав також рефінансування фермерської заборгованості. Загальна сума позик, наданих протягом 1933-1935 рр. фермерам-боржникам, перевищила 1,5 млрд. дол. Урядові позики запобігли краху багатьох банків, іпотечних і страхових компаній, які утримували фермерські іпотеки. Вони зміцнили становище більш самостійних груп фермерів-боржників. Що ж стосується дрібних фермерів, то багато з них, як і раніше, були надані самім собі, бо умови рефінансування були для них недоступні. Тому примусовий розпродаж майна дрібних фермерів за несплату боргів тривав і в ці роки. За 1933-1935 рр. було примусово розпродано майже 600 тис. ферм, тобто приблизно 10% загальної кількості ферм у США.