Еволюція державного розвитку Тибету в ХХ - на початку ХХІ ст.

Про це ж говорив, виступаючи 5 жовтня 1957 року перед співробітниками комітету ЦК КПК по роботі в Тибету, представниками військового округу і секретар названого комітету Фань Мін: "У частинах НВАК, що вступили в Тибет, і серед адміністративних працівників, поширилася ідеологія націоналізму великої нації. Тому виникли негативні явища порушення національної політики, недотримання дисципліни, неповаги волі віросповідання" [19, 47].

Збройні зіткнення з тибетцями трансформували зневажливе відношення китайців до укладу життя корінного населення у вакханалію насильства і грабежів. Переможці вважали, що вони вправі чинити так, як їм хотілося. Після повстання в Лхасі солдати НВАК систематично грабували монастирі заради золота і релігійних творів мистецтва.

У результаті виступів тибетців у середині 50-х років помітно скоротилася особистісна присутність духівництва через його чисельне зменшення в тибетському суспільстві. Це був нищівний удар по традиційному ламаїстському Тибету. Результат цього потрясіння - вимушена еміграція, винищування і масові арешти, позбавлення традиційного місця перебування (монастиря) і звичних умов існування. Про масштаби втечі владик основних ламаїстських сект можна судити по тому, що за рубежем виявилися Далай-лама (секта гелугпа), диджом ринпоче (секта нінгмапа), гьяла кармапа (секта каргьюупа), сакья ринпоче (секта сакьяпа).

Виступи в Лхасі стали кульмінаційним моментом у загальному напрямку політики китайської держави в Тибеті. Після репресій на місцях, які можна було сприймати як стихійні і довільні дії місцевих представників китайського військово-адміністративного апарату, проводилися законодавчі ініціативи проти традиційного ламаїстського Тибету з боку тибетської центральної влади в особі ПК.

Березень 1959 року цілком девальвував зміст угоди 1951 року. Після придушення повстання і втечі Далай-лами колишній Тибет, Тибет ламаїстський^ став принципово іншим. Вищезгаданий Підготовчий комітет з питань створення ТАР став виступати як єдиний законодавчий орган у Тибеті, знаменуючи в такий спосіб кінець теократичної адміністративної влади. Рішенням Пекіна через відсутність далай-лами припинив існування кашаг, один з основних владних інститутів теократичного режиму. Склала свої повноваження і панчен каньбу личжа (каньбу), адміністрація панчен-лами.

2.3 Створення Тибетського автономного району (1959-1976 рр.)

Придушення руху 1959 року в Тибеті відкрило шлях для проведення реформ і подальшої інтеграції Тибетського району у склад Китайської народної республіки. Ці процеси проходили в умовах військового контролю НВАК в Тибеті. Для уряду КНР і китайських військових було надзвичайно важливо отримати підтримку зі сторони представників Тибетьської еліти, що не брала участь в збройних виступах. І вони отримали таку підтримку. Уже в квітні 1959 року в Пекіні авторитетні Тибетські лідери в своїх виступах підкреслювали, що «Тибет є невідємною частиною КНР» і угода 1951року була підписана не примусово [15, 265].

28 березня 1959року Державна рада видала указ про розпуск місцевого Тибетського уряду і передачі його функцій Підготовчому комітету по створенню Тибетського автономного району. Державна рада КНР розпустила і всі місцеві органи влади в Тибеті. Вони збереглися лише в Шигадзе, в районах, якими керував Панчен-лама. Був оновлений склад Підготовчого комітету. Указом державної ради були виключені із його складу 18 чоловік(всі Тибетці) і поповнено комітет новими (серед них 5 китайців).

Нові члени підготовчого комітету - тибетці призначені Держрадою КНР - були представниками Тибетської еліти. Уряд Китаю таким чином не відмовлявся від взаємодії із традиційними лідерами тибетців.

В указі держради КНР від 28 березня 1959 року повідомлялось що Далай-лама, силою був відвезений бунтівниками. За його відсутності Панчен-лама був призначений виконавчим обов'язки голови підготовчого комітету по створенню ТАР [ 4, 82].

На всій території Тибету були створенні комітети військового контролю, в обовязок яких було включено не лише остаточне придушення бунту, але й створення нових адміністративних органів усіх рівнів. До кінця 1962 року діяло 447 районних і 2080 волосних органів управління. [15,279].

Комітети військового контролю спочатку призначали всі перечисленні органи управління. Але 25 серпня 1962 року була створена Виборча комісія Тибетського району під керівництвом Панчен-лами Х. Згідно постанови щодо виборів, населення обирало депутатів волосних зібрань народних представників, а ті депутатів в уїздні зібрання, а ті в свою чергу депутатів в Зібрання народних представників ТАР. Право обирати і бути обраними отримували всі громадяни КНР, які досягнули 18-ліття, незалежно від національної, расової приналежності, статі, соціального походження, віросповідання, матеріального стану. 23 серпня 1965 року Держрада КНР прийняла постанову про утворення Тибетського автономного району [15, 279].

Народний комітет ТАР складався із наступних органів:

1) вищий народний суд;

2) канцелярія;

3) комісія з громадських справ;

4) відділ засобів повідомлення;

5) відділ охорони здоров'я;

6) бюро пошти та телеграфу;

7) бюро транспорту;

8) бюро справ культури і освіти;

9) планова комісія

10) комітет громадських робіт [15, 280].

Таким чином Тибетський автономний район було створено. Однак реальна влада в Тибеті зберігалася в руках військових і партійних органів. Після 1959 року в Тибеті постійно дислокувалася армія чисельністю 130-150 тис. чол. Гарнізони стояли у кожному місті і великих поселеннях [19, 47].

Згідно зі свідченнями китайців на території майбутнього ТАР на початку 60-х років знаходилося 2469 монастирів із 110 тисячами монахів [19, 47].

У збройних виступах 1959 року взяли участь тисячі монахів. В 1959 році указом Держради були розпущені всі органи управління Тибетської буддійської церкви. Після придушення руху більшість монастирів було закрито, багато зруйновано, тисячі монахів репресовано, тисячі втекли до Індії чи загинули. Влада відібрала скарби монастирів, пов'язаних із збройними виступами. На землях монастирів проведена аграрна реформа.

Під егідою влади набула компанія виходу монахів із монастирських общин і повернення їх у «світ». Так в одному з монастирів Депун зняли монастирське вбрання 281 монах з 301. В цілому Депуні із 8-10 тисяч залишилися 700. В Ташилунпо, особистому монастирі Панчен-лами, в 1959-1961 число монахів вдвоє зменшилося з 4 тисяч до 1980 чоловік 3456 [19, 48].

В 1964 уряд КНР вирішив відмовитись від спроб встановлювати відносини із ієрархами Тибетської буддійської церкви. В серпні 1964 році на сесії ПК по створенню ТАР Панчен-ламу було розкритиковано та засуджено, згодом заарештовано і відправлено в Пекін, де він знаходився під арештом до 1974 року. Лише в липні 1982 року він зміг повернутися до Лхасу. Після втечі Далай-лами ХІV в Індію 1959 року влада КНР неодноразово заявляла що його відвезли силою. В грудні 1964 року далай-лама ХІV був офіційно знятий із усіх ще зберігавшихся за ним постів. [15, 272].

В результаті реформ 1959-1964 років було ліквідовано теократичну державу (буддійська монархія), яка існувала в Тибеті з середини ХVІІ століття. Зникло церковне землеволодіння і політичне панування лам. Різко скоротилася чисельність сангхі - буддійської монашеської общини. Всі ці явища мали самі по собі прогресивний характер, відкривали дорогу до розвитку тибетського суспільства, і подальшої інтеграції Тибету в склад КНР і в сучасний світ.

Разом з тим реформи проводились у важких умовах придушення збройного супротиву і ліквідації всіх потенціальних противників реформ. Питання «нейтралізації» і залучення до реформаторської діяльності представників Тибетської еліти і вихідців з низів старого суспільства залишалось виключно важливим питанням.

В ході подальшої інтеграції Тибету в склад КНР загально китайські суспільні процеси стали все більше впливати на ситуацію в Тибеті як за змістом так і за формою. Центральна влада КНР намагалася розгорнути в Тибеті так звану «культурну революцію». Влада Китая намагалася в ході цього масштабного руху створити в Тибеті міцний військово-адміністративний апарат, організувати «народні комуни» і витіснити із поняття широких мас тибетців старі релігійні уявлення шляхом пропаганди «ідей Мао Дзе-дуна». Так звана "велика культурна революція" у Китаї розтяглася на ціле десятиліття (1966-1976 роки) [15, 284]. Ця політична кампанія по своїй тривалості, формах і методах боротьби, за підсумками і жалюгідними наслідками може вважатися, мабуть, унікальним явищем не тільки в новітній історії Китаю, але і у всесвітній історії.

Розв'язуючи в Тибеті "культурну революцію", пекінська влада розраховувала, якщо не переробити на свій лад менталітет тибетців, то, принаймні, істотно підірвати його традиційні основи. Волюнтаризм від свідомості своєї репресивної могутності і зарозумілість ханського націоналізму породили задум зробити Мао Цзэдуна вищим духовним авторитетом замість Далай-лами і Панчен-лами, знищити почуття національної самосвідомості тибетців, по суті тотожного їхній релігії, позбавити його матеріальних і духовних передумов.

Звести ламаїзм до рівня нагадування про колишнє життя пекінське керівництво намагалося за допомогою ліквідації лам як таких і майже повсюдного знищення культових центрів. "Система лам повинна бути неодмінно знищена. Однак марновірство не може бути легко ліквідовано... Деякі монастирі повинні бути залишені, інакше старі люди будуть незадоволені". Так 15 жовтня 1966 року прем'єр-міністр КНР Чжоу Энь-лай роз'ясняв тибетської молоді зміст "культурної революції" [19, 47].

Безпосередніми виконавцями пекінського сценарію "культурної революції" у Тибеті стали прибулі зі столиці хунвейбіни. Вони з'явилися в Лхасі в травні 1966 року [19, 48].

Дії "червоних охоронців" і місцевих добровольців, що примкнули до них, були спрямовані винятково на викорінювання ламаїстської релігії. Саме так самі тибетці сприймали суть "культурної революції". Пограбування храмів і спалення священних книг, розправи над духівництвом йшли під акомпанемент нападок на монастирі, далай-ламу і панчен-ламу. Це був справжній геноцид, інакше кажучи, планомірне знищення тибетської культури і релігії китайською вояччиною і вандалами, яким дали волю. При цьому варто мати на увазі дві принципові важливі обставини. По-перше, незважаючи на очевидну істерію, уся кампанія ретельно контролювалася. І, по-друге, велику частину руйнувань зробили самі тибетці. Китайці ж постаралися триматися в тіні, підбурюючи тибетську молодь. Напевно не варто аналізувати поводження цієї частини молодих тибетців, яким з подачі китайських наставників захотілося, і це можна зрозуміти, жити більш вільно, цікаво і яскраво, ніж їхні предки. Споконвічна проблема батьків і дітей. Максималізм молоді глушив почуття національної приналежності, що опосередковувалася через читання молитов, виконання обрядів, що не зробило краще і заможніше життя їхніх батьків.

Монастирі, як оплот старого були основним об'єктом наступу хунвейбінів. Інше питання, наскільки кращим виявилося нове. Тим більше, що значимість монастирів у житті тибетців була надзвичайною. Ламаїзм був не тільки духовним, але і соціальним феноменом, і його сутність в найбільш повному вигляді виражали монастирі. Вони були власниками землі і худоби, але існували за рахунок мирян, що фактично утримували монастирі і їхніх мешканців, оплачуючи, свої духовні запити [19,46]. Як відносилися тибетці до монастирів, абсолютно вичерпної відповіді, мабуть, бути не може. Так, монастирі виступали як визискувачі, але адже там знаходилися і діти тих, хто їх обслуговував. За деяким даним, у 1959 році кожен четвертий житель Тибету був ченцем. І якщо турбота про свою дитину в родині сприймається як саме собою, то як міг відноситися тибетець до монастиря, куди він віддавав свого чи сина дочку? Нерідко монастирі надавали притулок знедоленим, укривали селян від грабіжницьких податків, непомірної праці по виконанню повинностей на користь світського феодала.

Звичайно, немає підстав ідеалізувати монастирське життя. Релігійна громада зовсім не була співтовариством людей, що користалися рівними можливостями. У певній мірі ілюстрацією може бути розповідь працівника однієї з лхасских фабрик, що багато років був ченцем і жив у монастирі. Зрозуміло, оповідання його не позбавлене суб'єктивності, тим більше, що він навряд чи розмовляв з іноземним журналістом наодинці. Коли останній виразив подив, що його співрозмовник неписьменний, у відповідь пролунало: "Я був рабом! Я лише працював, ніхто нічому мене не учив!" [19, 47]. За його словами, у монастирях існувала ретельно відпрацьована система, що регламентує життя рабів-ченців. Досить сказати, що просто підняти погляд вище рівня колін важливої персони вважалося не тільки образою, але і злочином. Побиття було звичайним явищем. Поруч з основним будинком Дрепунг знаходилася в'язниця. Там, по розповідях ченців, практикувалося навіть таке варварське покарання, як підрізання сухожиль. Особистий секретар Далай-лами Тенц-зан-геше не заперечує, що в деяких монастирях погано поводилися з людьми [19, 48].

Серед визначеної частини тибетців, особливо тих, що залишили монастирі, підспудно накопичувалося озлоблення проти монастирів, проти порядків, що там існували. Ці молоді люди і взяли участь у погромах, інспірованих китайською владою. Трощачи разом з ханьцами пам'ятники і предмети культу, тибетці-хунвэйбіни, мабуть, вірили, що, порвавши зі старим, вони забезпечать собі велику заможність, велику соціальну волю. До того ж включення Тибету до складу КНР об'єктивно сприяло розмиванню основ традиційного укладу життя тибетців, проникненню світського мислення в тибетське суспільство.

Дії порівняно невеликої групи активних провідників ідей "культурної революції" полегшив ряд обставин психологічного порядку. Власне кажучи, знищення тибетської духовності вже мало місце наприкінці 50-х років. Тоді Народно-визвольна армія Китаю (НВАК) трощила монастирі і переслідувала ченців. У тибетського населення зберігався страх перед армією, що тепер стояла за спиною хунвейбінів. Самих тибетців позбавили керівництва з боку ламаїстських ватажків, що могли призвати народ стати проти руйнування духовних основ традиційного життя. Були і такі, що відірвалися від рідних місць і втратили прихильність до укладу життя предків. Нарешті, були в наявності і колабораціоністи [15, 286]. Словом, знайшлися тибетці, у яких надії зажити краще в підсумку боротьби з минулим, уособленням чого виступали старі звичаї і традиції, узяли верх над національним почуттям.

Але і знищення власної культурної спадщини, як показала життя, не зробило існування молодих тибетців більш благополучним, не змінило їхнього соціального статусу. Вони як і раніше залишалися для ханьців лише представниками національних меншостей і одержували відповідне цьому відношення з боку переважаючого ханського етносу і на побутовому, і на офіційному рівнях. Ворожість і відчуження, що зустрічали молоді тибетці - виконавці пекінського (ханського) сценарію "культурної революції" серед своїх одноплемінників, і незмінна недовіра з боку ханьців, у кінцевому рахунку, сприяли не тільки каяттю через учинене, але і прагненню якось відмитися, очиститися від учиненого. А це було можливе тільки в поверненні до своїх духовних джерел, що коренилися в ламаїзмі.

"Культурна революція" ознаменувалася для ламаїстського Тибету цілим рядом негативних наслідків. У пеклі "культурної революції" безвісти зникали ченці. Ця обставина мала важкі наслідки для духовного життя Тибету, тому що справа не обмежувалася тільки скороченням числа знавців канону. Фізичне знищення ченців зменшувало той шар, у якому коренилися і виростали традиції тибетської духовності.

Іншим наслідком "культурної революції" стала чергова (і наймасовіша після 1959 року) еміграція тибетців, що перейшли в Індію, щоб врятуватися від дій "червоних охоронців" [15, 286].

Значимість тибетської еміграції виходила за рамки демографічної проблеми. Тибет залишали в першу чергу ченці й інші ревні прихильники традиційного способу життя. Результат діяльності тибетців у сусідніх країнах був, по суті, формою опору прагненню Пекіна викорінити самобутність, в основі якої лежав ламаїзм.

Ударом по ламаїзму, нанесеним йому в ході "культурної революції", стало і руйнування храмів і культових споруджень. З майже 1600 монастирів, що існували в Тибету до 1959 року, до кінця 1979 року залишилося лише 13 [19, 47].

Таким чином, роки "культурної революції" стали чорними роками в історії Тибету. Ліквідація конституційних органів влади, переслідування багатьох керівників-тибетців, масові репресії і гоніння на національну релігію і культуру, перехід усієї повноти влади в руки військових - головні характерні риси становища Тибету в ці роки.

Розділ 3. Тибет в кінці ХХ - на початку ХХІ ст.

3.1 Вплив реформ кінця 80-х початку 90-х рр. в Китаї на становище в Тибеті

тибет гоміндан китай далай лама

Після подій 1986 року в керівництві КНР посилилась політична і ідеологічна боротьба за визначення курсу розвитку китайського суспільства і держави. 1977-1978 роки стали перехідним періодом до утвердження нового курсу політики реформ і «зовнішньої відкритості».

У той же час нове керівництво КНР виробило особливі установки в соціально-економічній політиці в тибетському селі й у Тибету в цілому. Був відновлений "особливий" політичний курс, що враховував специфіку району й особливості тибетців як переважного в цьому районі етносу.

У березні 1979 р. відбувся розширений пленум Комітету КПК ТАР. У доповіді Жэнь Жуна містилися основні положення нової політики в Тибеті. "У здійсненні чотирьох модернізацій в усьому виходити із ситуації в Тибеті.", - підкреслював Жэнь Жун, а далі в такий спосіб формулював основний економічний курс: "Виходити з дійсності в Тибеті означає: головне - взятися за сільське господарство, твердо взяти за основу сільське господарство. Треба рішуче перебороти уклін, коли головна увага приділялася землеробству і зневажали тваринництво, ігнорували багатогалузеве господарство" [5, 255]. Жэнъ Жун зажадав припинити вилучення як податок обов'язкових держзакупівель зерна, призначеного на пайок, проводити в життя принцип розподілу по праці, за допомогою робочих груп з кадрових працівників організувати маси на розвиток виробництва.

У газетах з'явилися повідомлення про передачу худоби окремим родинам, про розподіл серед членів бригад пасовищ і кормів відповідно до кількості худоби. Установлювалися зобов'язання по здачі державі визначеної кількості голів худоби і продуктів тваринництва. Робочі групи відправилися насамперед у бідні бригади. За результатами інспекції говорилося про необхідність розвивати не тільки землеробство, але і тваринництво, підсобне господарство і домашні промисли. У 1979 р. уряд ТАР виділив спеціальні кошти на закупівлю сільгоспмашин, знарядь, хімічних добрив, корів і овець. У результаті роботи наради, робочої комісії і парткому був вироблений новий курс у соціальній політиці, що проводився в 1980-1983 роках [15, 293].

Почалася, як було оголошено в доповідях секретаря парткому ТАР Инь Фа-тана й інших керівників ТАР, друга фаза проведення реформ у Тибеті. Для вирішення проблеми бідності в тибетському селі держава заохочувала розвиток особистого господарства селян і скотарів шляхом виділення ділянок землі в індивідуальне користування. Також заохочувалося збільшення поголів'я худоби, що знаходиться у власності окремих дворів, і розвиток підсобних промислів. В 1982 - на початку 1983 р. у сільському господарстві ТАР завершився перехід на подвірний підряд. Були скасовані на два роки податки й обов'язкові держпостачання на продукцію, отриману за рахунок власного господарства, і податки на продаж цієї продукції на ринку. За рахунок спеціального державного фонду закуповувалася худоба і розподілялася серед бідних дворів[5, 255].

Якщо на початку 1980 р. площа "особистих" земель складала 169 тис. му (му = 614 м2}, то до весни 1981 р. вона збільшилася до 335 тис. му, тобто в два рази, що складало 10,3% всіх орних земель у районі.

На початку 1980 р. у власності окремих дворів нараховувалося 1210 тис. голів худоби, до кінця 1981 р. - уже 4950 тис. голів [5, 35]. Таким чином, протягом відносно короткого проміжку часу покращилося забезпечення селян і скотарів продовольством. У 1980-1982 р. у Тибеті також інтенсивно розвивалися підсобні промисли.

У результаті скасування податків, заохочення особистих господарств і розвитку домашніх і підсобних промислів загальний дохід сільського населення ТАР від багатогалузевого господарства збільшився в 1982 р. у порівнянні з 1979 р. у 2,65 рази [5, 38]. Однак перебороти бідність у масштабі всього району не удалося. У січні 1983 р. «бідними» залишалися 10 тис. дворів [5, 40]. Проявилася нерівномірність доходів селян і скотарів серед окремих повітів. Збір зернових у ці роки знизився (у 1980 р. - 500,5 тис. т; у 1981 р. - 483,6 тис.; у 1982 р. - 447,6 тис. т) [5, 57].

У 1983 р. Тибет вразила сильна посуха. Врожай зернових цього року склав лише 368,8 тис. т. Економічні труднощі в Тибеті стали предметом розгляду на другій нараді в Секретаріаті ЦК КПК про роботу в Тибеті, що проходив у Пекіні з 27 лютого по 6 березня 1984 р. У роботі наради взяли участь керівники парткому ТАР на чолі з першим секретарем Инь Фа-таном. Нарада визначила наступний курс у сільському господарстві: "Сполучення скотарства і землеробства, причому за головне брати скотарство" [5, 70].

1 травня 1984 р. уряд ТАР оголосив про продовження звільнення тибетських селян від податків до 1990 р. Був підтверджений 50-літній термін на колективні ліси, фруктові сади і необроблені землі. Підтверджувалася самостійність селян і скотарів у господарській діяльності.

В серпні 1984 р. після інспекційної поїздки в ТАР секретар ЦК КПК Ху Ци-ли і заступник прем'єра Держради Тянь Цзи-юнъ заявили, що головний уклін необхідно зробити на розвиток індивідуальних господарств і ринкової економіки. Установка "узяти за головне посімейне ведення господарства" повторювалася в статтях керівників ТАР, присвячених 20-річчю ТАР [15, 294].

Тибетські селяни і скотарі одержали право повної власності на худобу і знаряддя праці і мали право користування землею і пасовищами нехай і на фіксований, але тривалий термін. Продовжувалися роботи з інтенсифікації землеробства: розширювалися зрошувальні системи, була створена мережа станцій поширення агротехнічних знань. У 1985 р. у ТАР нараховувалося більш 8,6 тис. тракторів, малося приблизно по тисячі плугів, борін і сівалок [5, 88]. Однак у сільському господарстві ТАР нараховувалося в тому ж році 300 тис. селянських дворів. Порівняння цих цифр показує, що внутрішній ринок ТАР був вузьким - у тибетських селян і скотарів у цілому не було засобів для закупівлі тракторів, плугів, насінь. У зв'язку з цим влада взяла курс на розвиток багатогалузевого господарства. Тисячі дворів хліборобів і скотарів стали поєднувати сільське господарство з підсобним господарством і торгівлею. Виторг від продажу виробів підсобного господарства в багатьох випадках складав половину доходів землевласників і скотарів. Так було, зокрема, у повіті Чжанан, що, як писала газета "Жэньмінь жибао", став першим у ТАР заможним повітом [5, 91].

У підсобному господарстві займалися перевезеннями, ремеслом, ткацтвом, переробкою продуктів сільського господарства. Влада особливо заохочувала спеціалізацію селянських дворів на перевезеннях: видавали кредити на покупку транспортних засобів і безкоштовно навчали на шоферів і ремонтників.

Збільшення доходів і поява безлічі спеціалізованих дворів сприяли диференціації в сільському господарстві. Частина власників розбагатілих дворів узагалі порвали із сільським господарством. У результаті в 1987 р. вже одна десята частина населення ТАР займалася індивідуальною торгово-промисловою діяльністю [15, 296]. Намітився визначений відтік засобів із сільського господарства, рівень розвитку якого залишався надзвичайно низьким. У цілому воно зберігало натуральний чи напівнатуральний характер, відповідно - низьку товарність. З'явилися труднощі в постачанні продуктами харчування жителів міст, армії, усіх не зв'язаних безпосередньо із сільським господарством. Нерозвиненість транспортної системи підсилювала ці труднощі.

Таким чином, до середини 80-х років сільське господарство Тибету, незважаючи на визначені позитивні зрушення, ще не змогло стати надійною основою розвитку всієї економіки і всього тибетського суспільства.

Продовжувалися контакти між керівниками КНР і Далай-ламою. У 1982 р. Далай-лама висунув дві основних вимоги, як умову свого повернення. Перше полягало в об'єднанні всіх територій, населених тибетцями, у єдину політико-адміністративну одиницю в рамках Китаю. Мова йшла про території Уй, Цзана, Кама й Амдо. Друге - надання Тибету (тобто цій єдиній територіальній одиниці) той же статус, що передбачалося надати Тайваневі і Гонконгові. Уряд КНР відхилив ці вимоги, указавши на різницю в положенні в Тибету і названих вище територіях.

Однак нова делегація представників Далай-лами, що прибула в Пекін у жовтні 1984 р., повторила ці вимоги і додала пропозицію про демілітаризацію Тибету [15, 297]. Представники уряду КНР погоджувалися обговорювати лише умови повернення Далай-лами XІ у Китай і його особистий статус.

Позитивні тенденції, що намічалися, у тибетському сільському господарстві підкріплювалися деякими іншими позитивними фактами. Так, наприклад, якщо число тибетців серед усіх кадрових працівників у Тибету в 1965 р. складало 32,9%, то в 1981 р. воно підвищилося вже до 54,4%, а в 1986 р. - до 60,3% [15, 297]. Багато із них одержали освіту в інститутах національних меншин і на спеціальних курсах у внутрішніх провінціях Китаю. Більш 600 тибетців знову зайняли керівні посади в партійних і адміністративних структурах ТАР []15, 298]. Тисячі тибетців одержали можливість відвідати священні буддійські місця в Індії, іноземні туристи побували в Тибеті.

З початку 80-х років центральний уряд КНР надавав фінансову допомогу у великих розмірах для розвитку ТАР. Так, у 1980-1982 р. 98% бюджету регіону формувалося за рахунок субсидій з центра [15, 298]. Десятки тисяч китайських робітників були спрямовані в Тибет для надання допомоги в розвитку економіки.

У 1985 р. у Тибеті відзначали 20-річчя утворення ТАР. ЦК КПК призначив нового секретаря парткому ТАР, задачею якого стало, зокрема, проведення лібералізації в області релігії і культури. Ним став У Цзин-хуа. Багато тибетців одержали призначення на вищі партійні й адміністративні посади. Так, з листопада 1985 р. серед шести заступників першого секретаря парткому ТАР У Цзин-хуа виявилося п'ятеро тибетців. У звітній доповіді про роботу за 1985 р. У Цзин-хуа висунув план підвищення в ТАР до 2000 р. доходів на душу населення до 1200 юанів у рік. Він також заявив, що Тибет здатний готувати щорічно 15 тис. технічних і інших фахівців і незабаром регіон зможе обходитися без залучення фахівців із внутрішніх районів Китаю [15, 298]. У Тибеті розгорнулася кампанія по подальшій "тибетизації" адміністрації й освіти, з обов'язковим використанням тибетської мови як головної в освітньому процесі.

У січні 1987 р. Ху Яо-бан був зміщений з посади Генерального секретаря ЦК КПК. 28 березня 1987 р. Панчен-лама X на засіданні Постійного комітету Зборів народних представників ТАР дуже позитивно оцінив політику Ху Яо-бана у Тибеті. У промові Панчен-лами відбилися побоювання багатьох керівників ТАР із приводу того, що увага до тибетських справ з боку лідерів КНР може ослабшати.

3.2 Діяльність уряду Далай-лами ХІV в еміграції

Індійське містечко Дхарамсала, тепер його називають ще «Малою Ласою», відоме у всьому світі як притулок тибетського уряду у вигнанні. «Здалеку можна побачити споруди Маклаунд-Ганджи, розташованої за 10 кілометрів від Дхармасали на висоті від 1300 до 2000 метрів над рівнем моря. Лхаса знаходиться вище, і Потала, резиденція Далай-лами вінчає її. В Маклаунд-Гандже на найнижчому рівні знаходяться адміністративні будівлі, бібліотека, міністерства. Трохи вище - будинок Далай-лами і головний храм. Ще вище - будинки тибетців, готелі, торгові точки. А на самій вершині в Маклаунд-Ґанджі розташований «Селище тибетських дітей», що знаходиться під керівництвом сестри Далай-лами ХІV. Тибетці-біженці проживають тут із 1960 року, коли Далай-лама ХІV із невеликою групою соратників, на запрошення прем'єр-міністра Індії Джавахарлала Неру, оселилася в Маклаунд-Ганджі.» [7, 252].

Створений Далай-ламою «уряд у вигнанні» так і не отримав офіційного міжнародного визнання. « Уряд у вигнанні» складається з Асамблеї тибетських народних депутатів (законодавчий орган) і Кашага - кабінету міністрів (виконавчий орган). Асамблея включає 46 депутатів, що обираються терміном на 5 років. З перших років свого вигнання Далай-лама звертався в ООН з проханням розглянути питання про становище в Тибеті. В результаті ООН прийняло три резолюції в 1959, 1961, 1965 роках, закликаючи Китай дотримуватись прав людини в Тибеті, включаючи право на самовизначення [7, 252].

Разом із створеним урядом Тибету у вигнанні, Далай-лама вирішив, що його безпосередньою задачею було зберегти тибетських біженців та їх культури. Було створено 53 селища для проживання тибетських біженців. Після того як була створена необхідна економічна база, він береться за створення автономної системи освіти для того, щоб діти біженців могли отримати знання із мови, історії, культури і релігії своєї країни. Він відкрив декілька інститутів культури для збереження тибетського мистецтва та науки, традицій, які нараховують 2000-літню історію свого розвитку, а також взяв участь у відновленні більш як 200 монастирів із ціллю збереження обширного спадку буддійського вчення, що являє собою серце тибетської культури [15, 299].

В 1963 році Його Святість оприлюднив демократичну конституцію, засновану на принципах буддійської духовності, а також на Загальній Декларації прав людини, як основу майбутнього державного ладу вільного Тибету [7, 253].

В 80-х роках Далай-лама намагався привернути увагу світової громадськості до проблеми незалежності Тибету. 21 вересня 1987 р. під час свого візиту в США Далай-лама виступив у Конгресі виголосивши "Мирний план з п'яти пунктів", пропонуючи перетворити Тибет в зону миру. Ці п'ять пунктів уключали наступні пропозиції:

1) перетворення усього Тибету в зону миру;

2) відмова від китайської міграційної політики;

3) повага основних прав і демократичних свобод тибетського народу;

4) відновлення й охорона навколишнього середовища в Тибету; заборона на розміщення в Тибеті ядерної зброї і складування ядерних відходів;

5} проведення відкритих переговорів про майбутній статус Тибету і про зв'язки між тибетським і китайським народами [15, 298].

Держдепартамент США поспішив заявити, що Далай-лама запрошений у США як "шановний релігійний лідер", додавши при цьому, що ні США, ні будь-хто із членів ООН не визнають Тибет як незалежну державу [15, 298].

Позитивний розвиток Тибету протягом 80-х років дозволив китайському керівництву проігнорувати пропозицію Далай-лами. Стало зрозуміло, що емігрантська еліта в Дхармасалі усе більше і більше помиляється в оцінці положення в Тибеті і своєму впливі на це положення. Улітку 1987 р. Лхасу відвідали, зокрема, екс-президент США Джиммі Картер і канцлер Німеччини Гельмут Коль. Вони, за повідомленнями китайської преси, виразили задоволення в зв'язку із ситуацією в регіоні. Незабаром голова народного уряду ТАР Дорджэ Цэрин повторив запрошення Далай-ламі XIV на визначених умовах повернутися в Китай [15, 299].

Ініціативу Далай-лами підтримали у Тибеті. 27 вересня і 1 жовтня 1987 році у Лхасі відбулися демонстрації, організовані групами ченців монастирів Дэпун і Сера. Демонстрації пройшли під гаслом надання незалежності Тибету. Хвилювання в Лхасі мали місце й у березні 1988 р. 15 червня 1988 року виступаючи в Страсбурзі в будинку Європейського парламенту на зустрічі, організованої деякими парламентаріями, Далай-лама заявив, що Тибет у складі трьох частин (Уй-Цзан, Кам і Амдо) може бути "самокерованою демократичною політичною одиницею в асоціації з КНР" [7, 254].

23 вересня 1988 р. посол КНР у Делі заявив, що центральний уряд Китаю готовий вести переговори з Далай-ламою в Пекіні, Гонконгові або в іншому бажаному для нього місці. Однак так зване "питання про незалежність" Тибету не могло служити темою переговорів. Центральний уряд Китаю ніколи не визнає "уряд у вигнанні". На переговорах може обговорюватися тільки питання про повернення Далай-лами і його статус. При подальших контактах представників Китаю і Далай-лами перші особливо підкреслювали неприпустимість втручання іноземців у внутрішні справи Китаю, зокрема в переговори, що передбачалися, які, однак, так і не відбулися. Нагородження Далай-лами ХІV нобелівською премією в 1989 році, безумовно, пояснюється його політикою «не насилля», спробами без пролиття крові, по-буддійськи миролюбиво вирішити проблему Тибету [7, 254]. Пекін вважав, що ізоляція тибетців від їхнього духовного лідера, буде сприяти боротьбі із ламаїзмом. Однак Далай-лама вже одним своїм існуванням втілює прагнення тибетців до самостійності.

Напади на первосвященика, погрози повернути жорсткі порядки не змогли зруйнувати його вплив на Тибет. Зображення Далай-лами зберігають як святиню, він залишається для Тибету харизматичною особистістю, символом незалежного Тибету.

3.3 Суспільно-політичний розвиток Тибетського автономного району КНР на межі ХХ-ХХІ століть

Площа ТАР складає 1 млн. 220 тис. кв. км (12,8% території КНР). Згідно статистичним даної п'ятого всекитайського перепису населення, проведеної в листопаду 2000 р., загальна чисельність населення Тибету складала 2 млн. 616 тис. 300 чоловік. З цієї кількості тибетців було 2 млн. 411 тис. 100 чоловік (92,2%), ханьців - 155,3 тис. чоловік (5,9%), представників інших етносів (хуэй, лоба, монпа, дэн і сярба) - трохи менш 50 тис. На території ТАР також живуть у дуже невеликій кількості (сотні чи навіть десятки людей) чжуани, дулуни, буї, бай, мяо, і, лису, наси, ту, монголи і маньчжури [7, 351].

40% населення було неписьменним. Середня тривалість життя населення виросла з 36 років у період до 1951 р. до 65 років у 2000 р. [15, 301]. Згідно офіційним статистичним даним 1997 р., на території КНР було 120 тис. лам і приблизно 3 тис. буддійських монастирів і храмів. У ТАР у 2000 р., за повідомленням китайського джерела, функціонувало більш 1700 монастирів і інших місць для відправлення релігійного культу. Число ченців і послушників складало більш 46 тис. чоловік. Кілька сотень представників тибетського духівництва були обрані депутатами до народних зборів різного рівня [8, 521].

До складу ТАР входить одне місто прямого адміністративного підпорядкування (Лхаса), 6 районів (Шигадзэ, Нгари, Нацюй, Шаньнань, Нинчи і Чамдо), 71 повіт, 1 прикордонний пункт і 1 особливий адміністративний район повітового рівня. У Лхасі проживає більше 140 тис. чоловік, з них тибетців - 87%.

У 1998 р. відповідно до Закону про національну районну автономію КНР (1984 р.) пройшли перевибори адміністративних органів ТАР. Був сформований Народний уряд ТАР 7-го скликання, Народні збори ТАР 7-го скликання і Тибетський регіональний комітет Народної політичної консультативної ради Китаю (ТРК НПКСК) 7-го скликання. Термін діяльності всіх трьох органів влади - 1998-2003 р. [15, 302].

Головою уряду ТАР став 55-літній тибетець Легчок, що зберіг за собою посаду заступника секретаря парткому КПК у ТАР. Легчок зробив кар'єру в партійних і адміністративних органах Тибету, у 1991-1996 р. він був секретарем парткому лхаської організації КПК. Головою Постійного комітету НС ТАР був обраний 60-літній тибетець Рэгди, що також займає посаду зам. секретаря парткому ТАР. Головою Тибетського регіонального комітету НПКСК став тибетець Пагпа Лха Гэлэг Намгьял. Серед 13 заступників голови уряду ТАР, 13 заступників голови ПК НС ТАР і 18заступників голови ТРК НПКСК більшість складають тибетці [7, 353].

Нові керівні органи ТАР продовжували політику, сформульовану на 3-й Нараді по роботі в Тибету в 1994 р., основний напрямок якої був визначений як економічний розвиток так і боротьба із сепаратизмом.

Ще в січні 1998 р. Рэгди зажадав очистити ряди партії і кадрових працівників від корупціонерів і людей, які виражають свої симпатії Далай-ламі. Рэгди запропонував, зокрема, негайно забрати всюди, у тому числі й у будинках, фотографії Далай-лами і повернути з Індії дітей-тибетців, що навчалися там у школах і вузах, створених під патронажем Далай-лами. Усім, хто не виконував ці вимоги, грозило виключення з партії і зняття з посади. Голова ПК НС ТАР також оголосив сільські райони "передовим фронтом" боротьби із сепаратизмом і запропонував зміцнити їхню адміністрацію лояльними уряду кадровими працівниками [15, 303].

У 90-і роки XX в. у ТАР продовжувався розвиток економіки, культури, освіти і науки. Як заявив у 1998 р. голова уряду ТАР Легчок, у 90-і роки щорічний ріст економіки ТАР складав у середньому 13,2% [15, 304]. В роки ІX п'ятирічки (1996-2000) ТАР удалося домогтися самозабезпечення району зерном, рослинною олією і м'ясом [7, 355].

До 2000 р. було побудовано більш 22 тис. км шосейних доріг, найважливішими з який є: Цинхай-Тибетська (Сінин - Лхаса, 2122км); Сичуан-Тибетська (Чэнду-Лхаса, 2413км); Синь-цзян-Тибетська (Яркенд-Гарток, 1179 км); Юньнань-Тибетська (Ся-гуань-Макама, 315 км); Китайсько-Непальська (від Лхаси до границі з Непалом 736 км).

Лхаса з'єднана авіалініями з Пекіном, Ченду, Шанхаєм, Гуанчжоу, Чунціном, а також зі столицею Непалу Катманду [15, 304].

Ще в 1976 р. від Голмуда до Лхаси був прокладений нафтопровід, що дозволило забезпечити пальним потреби армії, промисловості і транспорту. У 2000 р. у ТАР нараховувалося більш 360 державних підприємств із числом робітників 51 тис. чоловік [7, 361]. У ТАР знаходяться найбагатші запаси нікелю, урану, хрому, міді, а також золота, срібла, алюмінію, цинку, молібдену, кобальту й інших коштовних корисних копалин. Розвивається гірничо-видобувна промисловість, енергетика, будівельна індустрія. Побудовано цементні заводи в Лхасе, Чамдо, Шигацэ, Нгари й інших містах. Маються деревообробна і харчова промисловість, шерстипрядельні і шкіряні фабрики, друкарні, розвиті традиційні ремісничі промисли (килими, пледи, кинджали, пахощі, сувеніри й ін.) [15, 304]. На території Тибету є великі можливості для використання водяної, геотермальної, сонячної і вітрової енергії. Держрада КНР прийняла, зокрема,"Програму використання сонячної енергії в Тибеті". У сімох повітах побудовані невеликі електростанції, що працюють на сонячній енергії. Уже використовуються більш 50 тис. побутових геліопечей, у містах геліоустановками опалюють 150 тис. кв. м житла, плавальний басейн у Тибетському університеті також обігрівається сонячною енергією. Гідроенергетичні запаси Тибету складають приблизно 30% запасів усього Китаю. Збільшується число іноземних туристів. У 1980-1998 р. ТАР відвідали близько 600 тис. інтуристів, з них у 1998 р. - 96,5 тис. [15, 305], а в 2000 р. - 550 тис. китайських і іноземних туристів [7, 365]. У той же час економіка в Тибету зазнає визначених труднощів. Це, по-перше, суворі природні умови. Площа землі, придатної для вирощування сільськогосподарських культур, складає тільки 0,2-0,3% усієї території ТАР. По-друге, це відсталість самої економіки. Сільське господарство забезпечує всі потреби в продовольстві. У більшості районів переважає натуральне чи напівнатуральне господарство. Нерозвинені транспортна система і ринкові відносини. Недостатньо електромереж і водопроводів. Немає річкового судноплавства. Існуючі дороги здебільшого вимагають регулярного ремонту. Тибет бідний нафтою, вугіллям і газом. Для розвитку всіх сторін господарства не вистачає енергії. У той же час вирубка лісів, створення мережі доріг, розвиток гірничо-видобувної й іншої промисловості, а також господарська діяльність великих формувань збройних сил, дислокованих у Тибеті, і інші фактори привели до погіршення екологічної обстановки. Проблема екології в ТАР стає однієї з найважливіших.[15, 307].

У 2000 р. у ТАР діяли 101 середня школа, 820 початкових шкіл і 3033 навчальних пункту. Школу відвідувало 83,4% дітей шкільного віку. Було введено 3-літнє обов'язкове навчання дітей для скотарських районів, 6-літнє - для землеробських районів і 9-літнє загальне обов'язкове навчання для міст і селищ міського типу. У ТАР також діє 16 середніх спеціальних навчальних закладів. Функціонували 4 вузи - Інститут національностей, Аграрно-тваринницький інститут, Інститут тибетської медицини і Тибетський університет[9, 178]. Загальне число студентів перевищувало 5 тис. чоловік. У системі утворення в ТАР у 2000 р. працювало близько 20 тис. обличчя з педагогічним утворенням, більшість з них складали тибетці. Ця система двомовна. Всі офіційні документи друкуються на двох мовах - тибетському і китайському. У 2000 р. у Тибету видавалося 14 журналів і 10 газет тибетською мовою.[7, 356]

У 80-90-х роках у Тибеті проводилася робота зі збору, вивченню і виданню пам'ятників тибетської літератури і мистецтва. Були видані енциклопедія "Тибетський театр", збірники "Народні пісні Тибету", "Народні танці Тибету" і "Тибетські прислів'я". За 20 років було зібрано близько 300 рукописних і ксилографічних екземплярів тибетського епосу "Гэсэриада". Видано більш 70 томів "Гэсэріади" тибетською мовою, 20 томів епосу в перекладах на китайський, а також японський, англійський і французьку мови. "Тибетське народне видавництво" за 30 років свого існування випустило у світло більш 6600 назв книг загальним тиражем близько 79 млн. екземплярів, з яких близько 80% - книги тибетською мовою. У Тибету за останні десятиліття ввійшли в життя людей радіо, кіно і телебачення.

У 1996 р. відкрилася Тибетська бібліотека; працюють більш 160 колективів художньої самодіяльності і групи тибетського театру; у 1996 р. була створена Тибетська художня дитяча група [9, 179].

У 2000 р. у Тибету функціонували 14 лікувальних центрів тибетської медицини; відділення тибетської медицини також діяли в більш ніж 60 повітових лікарнях. Центральна лікарня ТАР, розташована в Лхасі, змогла за рік прийняти 230 тис. пацієнтів. Інститут тибетської медицини підготував до 2000 р. більш 600 фахівців з тибетської медицини і фармакології [9, 179]. Разом з тим не можна не відзначити, що далеко не все населення Тибету, особливо кочівники-скотарі, було охоплено кваліфікованою медичною допомогою.

З 1965 р. у складі Народного уряду ТАР існує Комітет з питань справ культурних пам'ятників. Після "культурної революції" було реставровано більш 1400 монастирів і храмів. У 1989-1994 р. був реставрований палац Потала. У 1997 р. відкрився музей ТАР [9, 180]. Державою охороняються найважливіші буддійські пам'ятники: Потала, храм Джокан, монастирі Ганден, Сера, Депун, Ташилунпо й ін.

У травні 2001 р. 4-я сесія Народних зборів ТАР 7-го скликання прийняли план економічного і соціального розвитку ТАР на 2001-2005 р. як частина 10-го п'ятилітнього плану розвитку КНР. Цей план мав стати першим етапом перспективного розвитку ТАР до середини XXІ ст. У 2001-2005 р. планувалося подвоїти ВВП ТАР і відповідно підвищити життєвий рівень населення. На другому етапі, у 2006-2010 р., ВВП на душу населення в ТАР має досягти загально-китайського рівня. Протягом третього етапу, аж до середини XXІ в., планується в основному здійснити модернізацію Тибету. ВВП ТАР у 2000 р. складав 11 млрд. 742 млн. юанів. За планом, у 2005 р. щорічний дохід селян і скотарів мав був досягти 2 тис. юанів, при росту 8,5% у рік. [15, 305]

У ході реалізації 10-го п'ятилітнього плану в Тибету намічено здійснити 490 проектів, для виконання яких буде вкладене близько 100 млрд. юанів.

Особливу увагу в 2001-2005 р. звернули на розвиток транспорту, електроенергетики, а також міжнародного туризму і тибетської медицини. У 2005 р. 95% дітей шкільного віку відвідували школу. Тибетський університет стає університетом загально-китайського рівня [15, 305].

Подальші плани розвитку Тибету є частиною плану масштабного освоєння західних районів Китаю. Так, наприклад, в останньому плані передбачається залісення районів верхів'я Янцзи і верхнього і середнього плинів Хуанхе, що має важливе значення для екології багатьох районів Китаю. У "Програмі екологічного будівництва в Тибеті на 2000-2050 р.", прийнятою адміністрацією ТАР у 2000 р., передбачене виконання 160 екологічних проектів.

"Доктрина розвитку ТАР як складова частина стратегії масштабного освоєння західної частини Китаю припускає... за 50 років в основному здійснити модернізацію Тибету, перетворивши його у великий туристичний район, найбільший у світі природоохоронний заповідник, найважливіший у Китаї центр виробництва і дослідження лікарських засобів тибетської медицини, найбільшу в Південно-Західному Китаї базу по виробництву дорогоцінних і рідкоземельних металів. Разом з тим будуть прийняті заходи для прокладення торгових шляхів у Південну Азію" [15, 305]

Росте зовнішня торгівля ТАР з Індією, Непалом, Бутаном, М'янмою. У Тибеті вже здійснюються проекти з залученням іноземного капіталу (США, Японія, Німеччина, Непал). За різними програмами ООН починаючи з 1981 року Тибету надається допомога.

Останнім часом знову підтримуються неофіційні контакти між урядом КНР і Далай-ламою XІV. У липні 2002 р. старший брат Далай-лами Гьяло Дондуб відвідав Пекін і Лхасу. У вересні 2002 р. делегація з чотирьох чоловік на чолі зі спеціальним посланцем Далай-лами - Гяри-ринпоче також побувала в столиці Китаю і Лхасе. Позиція уряду КНР щодо можливих переговорів "залишається незмінною: Далай-лама повинен відмовитися від позиції "незалежності Тибету", відкрито визнати Тибет невід'ємною частиною Китаю, визнати Тайвань китайською провінцією, Центральний уряд - єдиним законним урядом у Китаї" [15, 307]. Переговори, якщо вони відбудуться, безсумнівно, будуть важкими.

Розділ 4. Цивільна безпека

4.1 Методи вимірювання швидкості руху повітря у навчальних приміщеннях

Визначення і критична оцінка параметрів мікрокліматичних умов у виробничих приміщеннях (температура, відносна вологість, швидкість руху повітря, барометричний (атмосферний) тиск, теплові випромінювання).

Необхідні прилади: термометри, парні термометри, термометри, термографи, гігрометри, психрометри, гігрографи, кататермометри, анемометри, термоанемометри, барометри, барографи, актинометри, секундоміри.

Вимірювання температури повітря у виробничих приміщеннях проводиться за допомогою звичайних ртутних термометрів або термоанемометрів. При вимірюванні температури повітря необхідно термометри захистити екраном від холодних або гарячих поверхонь які можуть впливати на його показники.

Для реєстрації коливання температури протягом доби (тижня) використовуються термографи.

Термограф складається з:

1) біметалевої пластини;

2) важеля з пером;

3) циліндра з міліметровим пером і годинниковим механізмом.

Записування температури повітря проводиться на міліметровій стрічці, яка оперізує циліндр, що приводиться в дію годинниковим механізмом.

Вимірювання відносної вологості повітря проводять за допомогою звичайного психрометра (Августа), аспіраційного психрометра (Асмана) і гігрометрів, які використовуються для безпосереднього вимірювання відносної вологості повітря.

Найпростішим є волосяний гігрометр, в якому чутливим до вологості елементом є знежирене людське волосся. Зміна довжини волосся під дією вологості повітря передається стрілці гігрометра, яка переміщується вздовж шкали і безпосередньо показує відносну вологість повітря у%. Для реєстрації коливань відносної вологості протягом певного часу (доби, тижня) використовують гігрографи, приймальною частиною яких є пучок волосся.

Психрометри для вимірювання відносної вологості повітря складається з 2-ох однакових спиртових або ртутних термометрів. Резервуар одного з них обгортається гігроскопічними матеріалами (батист, марля) і змочується дистильованою водою, резервуар другого - сухий. Сухий термометр показує температуру навколишнього повітря, вологий (завдяки випаровуванню вологи) завжди показує нижчу температуру.

Знаючи показники сухого та вологого термометрів із спеціальної таблиці або номограм знаходять величину відносної вологості, температури повітря.

Табл. 1. Результати вимірювання відносної вологості і температури повітря

Вимірювання швидкості руху повітря

Проводиться за допомогою кататермометрів (V <0,5 м/с), аномометрів: крильчастого (V=0,1....10 м/с) та чашкового (V=1...20 м/с), а також термоанемометрів (V=0....5 м/с).

Кататермометр являє собою спиртовий термометр, капіляр якого має окрім нижнього резервуара, ще і розширення у верхній частині. Шкала його складає всього декілька градусів, як правило, від 34 до 38⁰С у приладі циліндричного типу та від 33 до 40⁰С у приладі кульового типу. Застосування кататермометра для визначення швидкості руху повітря базується на залежності швидкості охолодження його резервуару від швидкості руху повітря.

Табл. 2. Вимірювання швидкості руху повітря

Вимірювання теплових випромінювань проводять актинометром типу ЛІОП, розрахованим на енергію випромінювання від 0,2 до 20 кал/см² за хвилину.

Принцип дії актинометра базуються на неоднаковій поглинаючій здатності почорнених і блискучих смужок алюмінієвої пластини.

Вимірювання атмосферного тиску проводять за допомогою барометрів та барографів. Найбільш точним вважаються ртутні барометри, але вони, як правило, достатньо чутливі до теплової дії.

Температура повітря у навчальних приміщеннях, як правило, змінюється залежно від об'єму приміщення, тому для об'єктивної оцінки її вимірюють у декількох точках приміщення: на висоті 1,0 м від підлоги або робочої площадки при роботах, які виконуються сидячи, і на висоті 1,5 м - при роботах, що виконуються стоячи.

Для вимірювання температури використовують ртутні і спиртові термометри. Для вимірювання температури більше 0°С доцільніше застосовувати ртутний термометр, тому що ртуть більш рівномірно розширюється при нагріванні. За температури нижче мінус 39°С ртуть замерзає, тому для вимірювання низьких температур користуються спиртовими термометрами.