Еволюція державного розвитку Тибету в ХХ - на початку ХХІ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА

ЕВОЛЮЦІЯ ДЕРЖАВНОГО РОЗВИТКУ ТИБЕТУ В ХХ - НА ПОЧАТКУ ХХІ СТ.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Розвиток Тибетської держави в ХІХ - на початку ХХ століття

1.1 Суспільно-політичний розвиток Тибету в ХІХ - на початку ХХ століття

1.2 Аналіз відносин уряду Тибету із урядом Гоміндану (1911-1950 рр.)

Розділ 2. Тибет у складі комуністичного Китаю (1950-1976 рр.)

2.1 Аналіз угоди 23 травня 1951 року та «звільнення Тибету»

2.2 Причини заворушення в Лхасі в 1959 році та його наслідки

2.3 Створення Тибетського автономного району (1959-1976 рр.)

Розділ 3. Тибет в кінці ХХ - на початку ХХІ ст.

3.1 Вплив реформ кінця 80-х початку 90-х рр. в Китаї на становище в Тибеті

3.2 Діяльність уряду Далай-лами ХІV в еміграції

3.3 Суспільно-політичний розвиток Тибетського автономного району КНР на межі ХХ-ХХІ століть

Розділ 4. Цивільна безпека

4.1 Методи вимірювання швидкості руху повітря у навчальних приміщеннях

4.2 Правила безпечної поведінки при археологічних розкопках

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність теми. Оскільки цікавість світової громадськості до проблеми Тибету значно зростає, зростає і попит на інформацію щодо цього питання. Важко прохідні гори, важкий клімат із різкими перепадами температур і вологістю, і головне, небажання місцевих жителів пропускати сюди іноземців робили систематичне вивчення Тибету практично неможливим. Однак недоступне завжди приваблювало людину.

Тема даної комплексної бакалаврської роботи є надзвичайно актуальною на даний час. З тих пір як Далай-лама ХІV, а з ним і його оточення залишили Тибет, пройшло майже пів століття. Його часті подорожі та зацікавленість численними проблемами сучасного світу - від захисту навколишнього середовища до захисту прав людини зробили Далай - ламу одним із найвідоміших політиків світу. Він зумів привернути увагу світової громадськості до проблеми Тибету. В березні 2008 року відбулися масові маніфестації в багатьох країнах світу у тому числі в Тибеті, Індії, США, Непалі, Бутані, у зв'язку із 49-ю річницю повстання в Лхасі. 10 березня 2008 року масові демонстрації відбулися в Тибеті. Внутрішня ситуація в Китаї продовжує залишатись надзвичайно складною, що не може не хвилювати світову громадськість.

Мета роботи полягає в комплексному вивченні еволюції державного розвитку Тибету у різноманітних сферах суспільного життя.

Окреслена мета реалізується шляхом розв'язання наступних дослідницьких завдань:

- відтворити умови життя тибетського народу на межі ХІХ - ХХ ст.;

- простежити еволюцію державного устрою Тибету та його взаємодії з Китаєм;

- дати оцінку «Угоди із 17-ти пунктів» та її наслідків;

- проаналізувати роль Далай-лами у новітній історії тибетської держави;

- з'ясувати проблеми сучасного Тибету та встановити шляхи їх вирішення.

Об'єктом дослідження виступає тибетська держава у новітню історичну епоху.

Предмет наукового пошуку становлять суспільно-політичні та релігійні процеси у Тибеті означеного періоду, еволюція державного устрою та економічної системи, а також розвиток взаємовідносин із Китаєм та роль у них Далай-лами.

Хронологічні рамки роботи охоплюють ХХ - початок ХХІ ст. Нижня хронологічна межа зумовлена вагомим впливом Синхайської революції у Китаї на розвиток Тибету. Верхня - прагненням дати оцінку суспільно-політичним та релігійним тенденціям розвитку сучасної тибетської держави.

Методологічна база роботи ґрунтується на загальних принципах наукового пізнання: історизму, об'єктивності та системності, які передбачають з'ясування умов виникнення, розвитку й наслідків подій, явищ та процесів, а також розуміння їх причинно-наслідкового зв'язку. При написанні бакалаврської роботи, розробці її концепції, положень та висновків застосовуються наступні загальнонаукові та історичні методи дослідження: аналітичний, описовий, компаративний, проблемно-хронологічний, статистичний, та історико-географічний.

Наукова новизна роботи:

- на основі широкого кола історичної літератури комплексно розглянуто еволюцію державного розвитку Тибету в новітню епоху;

- уточнено та систематизовано взаємовідносини держави з Китаєм та їх трансформацію;

- послідовно відтворено суспільно-політичні та економічні процеси у Тибеті;

- дано оцінку ролі релігії та Далай-лами в сучасній історії тибетської держави.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Зібраний у роботі фактичний матеріал, теоретичні положення, висновки і узагальнення розширюють наукові знання про історичний розвиток загадкової тибетської держави. Результати наукового пошуку можуть бути використані при здійсненні подальших орієнталістичних досліджень; написанні підручників з новітньої історії Тибету, а також праць, присвячених історії світових релігій. Також матеріали бакалаврської роботи можуть залучатися при підготовці лекційних курсів та семінарських занять у вищих навчальних закладах.

Наукова апробація. Найважливіші аспекти, що були досліджені в процесі наукового пошуку, апробовані на звітній конференції Рівненського державного гуманітарного університету (м. Рівне, 21-22 лютого 2012 р.). Тема доповіді: «Еволюція державного розвитку Тибету в ХХ - на початку ХХІ ст.»

Структура бакалаврської роботи зумовлена змістом проблеми, метою та завданнями дослідження. Робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Загальний обсяг бакалаврської роботи становить 55 друкованих сторінок, в тому числі 3 сторінки - список використаних джерел та літератури (40 бібліографічних позицій) і 4 сторінки - додатки.

Історіографічний огляд. Згадки про Тибет і тибетців знаходимо ще у Геродота, Стратона, та Птоломея. Однак першими, хто розпочав вивчення Тибету. були місіонери. Першим із них називають францисканського монаха Одоріка із Пордеоне, що побував в Тибеті в ХІV столітті. Із ХVІІ століття діяльність християнських місій активізується в багатьох районах Азії. Місіонери з'являються в Непалі, Південному Китаї і нарешті, в самій Лхасі. Серед них - австрієць Йохан Грубер, вперше детально описав Тибет і визначив координати багатьох географічних точок. За матеріалами щоденника капуцина Ораціо делла Пенна європейці познайомились із тибетським письмом. Єзуїт Іполит Дезидері (ХVIII століття) залишався в Тибеті на протязі п'яти років, розповів в своєму щоденнику про Лхасу, монастирі Східного Тибету, про звичаї, традиції, релігію, державний устрій країни.

Звичайно не лише релігійна ідея змушувала європейців відправлятися в далекі подорожі. Наукові інтереси привели на захід Тибету трьох відомих дослідників - Германа, Адольфа, и Роберта Шлагінтвейт (ХІХ століття), а їх брат Еміль описував зібрані ними етнографічні матеріали і писемні джерела. Все ХІХ століття пройшло під знаком впертої охорони своїх кордонів тибетським урядом. Причини політичної замкнутості полягали в інтересах пекінського двору, політика лхаського уряду, недовіра ламства, забобони народу.

Отже, із однієї сторони посилювалась закритість Тибету, з іншої - зростав інтерес до нього. Англійці знайшли вихід. З другої половини ХІХ століття вони стали використовувати для своїх цілей вихідців із Непалу, Бутану, Північної Індії - людей схожих на них зовнішньо. Їх навчали топографії і відправляли в Тибет під виглядом пілігримів чи торговців. Пандити-так їх називали за вченість - використовували різні секрети для своєї роботи. Наприклад в молитвеному колесі були розміщенні паперові смужки, куди згодом заносили спостереження. Пандити пройшли різноманітними шляхами. Але головна їх заслуга у вивченні географії центрального Тибету. А пріоритет у вивченні Північного Тибету належить росіянам. Справедливо відкривачем цього регіону вважається М. Пржевальський. Його називали « дослідником природи».

Однак в науці зростав інтерес до історії, етнографії, літератури, фольклору Тибету. Цей напрямок знайшов відображення в працях декількох вчених початку ХХ століття. Але побувати в самому Тибеті вдалося лише одному із них.

В науковому плані поїздка Г. Цибикова була надзвичайно вдалою. В 1899-1902 роках він пройшов через весь Тибет і досяг Лхаси. Його праця «Буддист - паломник у святинь Тибету», написана у формі щоденника містить велику кількість даних з історії і релігії Тибету, а також про його населення, політичний устрій, побут. В кінці ХІХ на початку ХХ століття було організовано велику кількість експедицій до Тибету. Є ще одне ім'я котре не можна обійти мовчанням, говорячи про дослідження Тибету. Це Микола Костянтинович Реріх. В 1925 році відправляється в свою знамениту експедицію по Центральній Азії. Зібрані матеріали були унікальними. Вони містили в собі історію, фольклор, і літературу, побут. Реріхи створили два великих міфи - про себе і про Тибет. Про себе як про людей, які відкрили істину. Про Тибет як про країну, де вона існує. На початку ХХ століття закінчився «романтичний» період в світовій тибетології. Відійшла епоха великих подорожей, і розпочався період кабінетних досліджень.

Розділ 1. Розвиток Тибетської держави в ХІХ - на початку ХХ століття

1.1 Суспільно-політичний розвиток Тибету в ХІХ - на початку ХХ століття

Тибет (нині Тибетський автономний район Китаю) знаходиться на одному із найвищих плато земної кулі, обмежене гірськими системами Гімалаїв, Каракорума, Куньлуня, Сино-Тибетськими горами. Перший цар Тибету управляв країною уже в 127 році до н.е., але лише в VII столітті нашої ери Тибет сформувався як єдина і сильна держава, яку очолив Сонгцен Гампо. Саме із часу його правління розпочався період завоювань, який продовжувався протягом трьох століть. Королі Непалу і імператори Китаю намагались видати заміж своїх дочок за тибетських царів. В кінці VIII століття релігією тибетців став буддизм, який проник сюди із Індії та Китаю [4, 16]. Більше тисячі років тому на зібранні в монастирі Сам'є завершилася суперечка про шлях розвитку буддизму в Тибеті. Дискусія, яка тривала протягом багатьох століть, увійшла в історію під назвою «великі дебати». Влаштував її правитель Тисрондецан, вирішивши, що прийшов час обрати державну релігію. До Сам'є були запрошені китайські монахи, які сповідували махаянізм, а також монахи із Індії, які проповідували хінаянізм. В результаті диспуту китайців закидали камінням, деякі із них загинули. Після завершення дебатів вийшов указ про розпуск усіх буддійських общин, крім тих, які належали до школи хінаяни. Китайських монахів вигнали із Тибету [37, 64].

З того часу гірська країна стала ворогом всього, що відносилося до китайської цивілізації: народу, імператорів, і культури у всіх її проявах.

Боротьба, що розпочалася в кінці VII століття між Китаєм та Тибетом із перемінним успіхом продовжується до нині. Тоді війни набували релігійного характеру. Однак із часом «дах світу» став об'єктом територіальних зазіхань, спочатку з боку сусідів, а згодом і більш віддалених країн. В ХVII столітті Тибет захопили монголи, згодом поступились здобиччю імператорам манджурської династії Цинь.

Кінець ХVIII століття став зенітом реальної цинської влади в Тибеті. Символом цієї влади став процес обрання Далай-лам і Панчен-лам за допомогою жеребу із золотої урни. Цинський амбань (представник центру імперії) виймав із золотої урни бюлетень із іменем нового переродженця. Таким чином вища сакральна тибетська влада визначалася за допомогою процедури, вказаної цинським імператором, що і мало символізувати верховну владу Цинів над Тибетом. Але так було в теорії. На практиці в ХIХ столітті реінкарнація кожного нового Далай-лами проходила в умовах боротьби. Обов'язково здійснювалися традиційні тибетські методи визначення нового переродженця [15, 200].

Із послабленням Цинської імперії в ХIХ столітті послабилася і реальна влада цинських послів у Лхасі. Зменшувались цинські гарнізони. Амбані змушені були набирати в солдати так званих сино-тибетців - дітей солдат-китайців і тибеток. Ці люди часто не знали навіть китайської мови, розмовляли лише по-тибетськи. [15, 201].

Після 1793 року двері Тибету закрились для іноземців. Більшість дослідників вважає, що політика ізоляції проводилася або за вказівкою або під впливом китайців. Так чи інакше, але Кашаг (кабінет міністрів Тибету) наказав усім місцевим керівникам і старійшинам общин в жодному разі не пропускати іноземців на територію Тибету. Політика ізоляції проводилася протягом усього ХIХ століття і стала великою перешкодою на шляху пізнання тибетцями навколишнього світу і, відповідно для пізнання Тибету навколишнім світом. В її проведенні були зацікавленні цинський уряд, місцева манджуро-китайська влада, та китайське купецтво. Різке обмеження контактів тибетців із зовнішнім світом мало б сприяти збереженню верховної влади Цинів над Тибетом [9, 162].

Значна частина тибетської еліти, перш за все ламства, також була зацікавлена в ізоляції країни від релігійного, культурного та політичного впливу ззовні.

Тибет був теократичною державою. Релігії належала монополія в сфері ідеології і культури, вона відігравала провідну роль в політиці, економіці, соціальній сфері. Головною функцією держави був захист релігії, забезпечення потреб монашества. Монашество, в свою чергу, регулювало повсякденне життя тибетського суспільства і кожного тибетця зокрема, і було представлене на всіх рівнях і у всіх органах державної влади. На чолі держави завжди знаходився монах - Далай-лама чи регент. Тибетська еліта була представлена, перш за все і головним чином, монашеством. Далай-лама, реінкарнація ботхисатви Авалокітешвари, був абсолютним, ніким і нічим не обмеженим у своїй владі правителем Тибету[17, 76].

В ХIХ - на початку ХХ століття Тибет був частиною Цинської імперії. Однак Тибет був особливою частиною Цинської імперії. Його залежність виражалася перед усім залежністю Далай-лами від цинського імператора. Тибет знаходився поза межами фіскальної та адміністративної загальноімперської системи. На тибетській землі не знімали ніяких загальноімперських податків. Існувала своя, тибетська адміністративна система. В Тибеті не було цинських земельних володінь. Цинський уряд не міг з ряду причин(географічні умови, ослаблення самої імперії) встановити прямий військово-адміністративний контроль в Тибеті і був змушений створити систему «непрямого управління» котра передбачала певний баланс сил між місцевою елітою та представниками центру імперії (амбанями) і включала політику ізоляції, символіку імператорської верховної власті[4, 48].

Тибетська еліта монопольно володіла тибетською землею, але визнавала залежність від імперії і регулярно посилала посольства з «даниною». Тибет являвся данником Цинської імперії. В цьому плані, на наш погляд, не можна погодитись із думкою М.С. Кулєшова, котрий писав що «у вказаний період (із кін. ХVІІІ до Синхайської революції) не існувало ніякого формального сюзеренітету Китаю над Тибетом»[21, 14]. З точки зору європейської міжнародної практики - як, такого документа в ХІХ столітті не існувало. Але залежність Тибету від Цинської імперії була встановлена набагато раніше ХIХ століття. Вона підтверджувалася фактично кожного разу при церемонії вибору Далай-лами і Панчен-лами. В заключній частині своєї книги « Россия и Тибет в начале ХХ в.» Н.С. Кулєшов писав: « За амбанем, представником Цинів в Тибеті, стояла не просто імперія, а могутня цивілізація, частиною якої були тибетці.»[21, 17]. Розірвати зв'язки із цією цивілізацією Тибету було не просто. Тому навіть в період найжорстокіших тибетсько-китайських конфліктів 1906-1912рр. китайський амбань в Лхасі залишався недоторканим. Тибетське збройне протистояння китайським військам не стало загальнонаціональним рухом. Китайсько-тибетська війна не сприймалася в Лхасі як війна із Китайською імперією, і цинському представнику в Лхасі зберігався його статус до тих пір, доки сам китайський уряд не відмінив інститут амбанів [21, 249].

Форма управління в Тибеті - була старою формою управління, яка добре забезпечувала потреби Тибету в минулому, але їй необхідна була реформа, для того щоб країна могла йти в ногу зі значними політичними, економічними і соціальними змінами, які відбулися в світі. Тибетська форма правління характеризувалась сильною децентралізацією: значна кількість районів і князівств Тибету користувалася великою самостійністю в управлінні. Це було неминучим через обширність території країни і при відсутності розвинутих комунікацій.

Міжнародні відносини Тибету були сфокусовані на сусідніх країнах. Тибет підтримував дипломатичні відносини із Непалом, Бутаном, Сіккімом, Монголією, Китаєм, Британською Індією і, в обмежений період з Росією і Японією [32, 257].

Тибет в ХІХ столітті залишався середньовічною країною. За рівнем матеріального виробництва Тибет відставав у своєму розвитку від більшості оточуючих його країн. Відставав Тибет і від більшості регіонів Цинської імперії, особливо від її східних, власне китайських провінцій.

1.2 Аналіз відносин уряду Тибету із урядом Гоміндану (1911-1950 рр.)

Ситуація в Тибеті, що склалася після Синхайської революції виключала навіть номінальну владу амбаня, що призначався китайським урядом. Не бажаючи з цим миритися і прагнучи все таки підкорити Тибет, Юань Шикай послав війська, які розпочали у східному Тибеті військову компанію значно більш масштабну ніж компанія Чжао Ерфеня за кілька років до того. Один із міністрів тибетського уряду був посланий в Кам для організації супротиву загарбникам. Окремі сутички перетворилися в прикордонну війну між Тибетом і Китаєм [32, 278].

Синхайська революція, що повалила цинську монархію внесла свої корективи у розвиток китайсько-тибетських відносин. Китайські гарнізони в Лхасі і інших Тибетських містах, не маючи зв'язку з Пекіном і фактично позбавлені керівництва на 1912 рік, не змогли протистояти повсталим тибетцям і до весни 1912 склали зброю. Під охороною, яку їм забезпечував представник Непалу у Лхасі, що мав у Тибеті власний озброєний загін, полонені китайці були відправлені на батьківщину через Індію. Таким чином, за словами відомого знавця Тибету російського мандрівника П.К.Козлова "гніту китайського уряду в Тибеті було покладено край, Тибет викинув китайців і проголосив свою незалежність" [32,280].

Але й республіканський уряд Китаю не залишав намірів перетворити Тибет у Китайську провінцію. Тому в квітні 1912 року оголосив провінціями Китаю: Тибет, Монголію і Суньцзян. Одночасно намагаючись налагодити відносини із Далай-ламою, але ці спроби виявилися марними і Далай-лама проголосив незалежність Тибету. В якості незалежної держави в січні 1913 року Тибет підписав із Монголією договір про визнання незалежності обох країн [31, 204].

Щоб підняти абсолютно занепавший престиж Китаю в Тибеті, президент Китайської республіки Юань Шикай в середині 1913 році сповістив Далай-ламу про повернення попереднього титулу, хоча вже й до цього Далай-лама вже більше року керував країною і не потребував китайських указів.

Взявши владу в Тибеті у свої руки уряд Далай-лами робив спроби покращити ситуацію в країні. В 1914 році в Лхасі розпочали чеканити мідні гроші на додаток до золотих і срібних монет. Були надруковані перші паперові гроші номіналом в 5,10,15,25,50 тис. транка. Були вимушені перші Тибетські марки. Велика увага приділялася створенню нової Тибетської армії. В 1916 році Тибет направив декілька солдат і офіцерів в Індію для навчання стрільби з гармат та кулеметів. У 1913 році Далай-лама призначив головнокомандуючим Тибетською армією свого фаворита Царона, вихідця із незнатних кругів, не пов'язаного із монастирською елітою і лхаською знаттю. Врешті-решт вдалося зібрати регулярну армію чисельністю близько 5 тисяч чоловік. Нова армія стала реальною силою для укріплення центральної влади. Починаючи з 1914 року уряд почав збирати податки на сіль, шкури і шерсть, а згодом увів і подушний податок: по дві транки з людини. Розпочали збирати 10% податок на чай який завозився із Китаю. Тибет намагався зробити перші кроки на зустріч сучасній цивілізації. [15, 229].

Перша половина 20-х років ознаменувалися розвитком двох процесів. З однієї сторони, Далай-лама ХІІІ робить нові кроки по модернізації Тибету і укріпленню своєї особистої влади. З іншої сторони, наростає супротив нововведенням зі сторони вищого духовенства, монахів і багатьох простих тибетців, оскільки ці нововведення або зачіпали їх інтереси або просто не відповідали традиційним уявленням і реаліям минулого. Так наперекір політиці ізоляції Далай-лама дозволив знаходитись в Лхасі на протязі цілого року, із листопада 1920 по жовтень 1921 року, англійському політичному резиденту в Сіккімі Чарльзу Беллу і неодноразово обговорював із ним питання Тибетсько-англійських відносин і реформ в Тибеті [32, 289].

Після створення в 1928 році нового Національного уряду Китаю в Нанкіні на чолі із Чан Кай-ші починаються контакти між центральним урядом в Нанкіні і Далай-ламою.

В 1928 році на базі Палати у справах Монголії і Тибету, яка існувала із 1914 року, був створений комітет у справах Монголії і Тибету на чолі з генералом Янь Си-шанем. До складу Комітету ввійшли і тибетці: Келсан Церин (уродженець Батану, радник сичуаньських прикордонних військ у Камі), Чилай Цзянцо ("Живий Будда червоношапочної секти", у 1918-1923 р. знаходився в Тибетській в'язниці за виступи проти Далай-лами XІІІ, після 1923 р. втік у внутрішні провінції Китаю) [4, 44-45]. Нанкін допускав можливість ведення переговорів з Далай-ламою, передання порад і розпоряджень через створений Комітет.

У 1928 р. у Нанкін приїжджає представник Далай-лами в буддійському центрі Утайшань біля Пекіна Кенпо Лосан Пасан. Чан Кай-ши вручає йому лист до Далай-лами. У лютому 1930 р. перекладач Комітету з питань справ Монголії і Тибету Лю Манъ-цин привезла в Лхасу лист від Чан Кай-ши до Далай-лами, а потім у тому ж році в Лхасу прибув настоятель монастиря Юнхегун у Пекіні Кончхок Джунне. Однак ці поїздки не привели до початку офіційних переговорів між Нанкіном і Лхасой. Далай-лама, зокрема, відкинув можливість повернення в Тибет Панчен-лами ІX, тим більше в супроводі китайських солдатів, як хотів сам Панчен-лама.

Після повернення Кончхока Джунне в Пекін через нього підтримувалися контакти між Далай-ламою XІІІ і Нанкінським урядом [15, 249].

У 1930 р. знову почалася відкрита конфронтація Тибетських і китайських військ у Камі. Наприкінці року ченці монастиря Дачже разом з Тибетськими військами з Дэрге почали наступ на схід і зайняли області Бери, Канцзе (Ганьцзи) і Ньярон. На кордоні з Цинхаєм тибетці просунулися до Джэкундо. Сичуаньский мілітарист Лю Вень-хуєй улітку 1932 р. почав контрнаступ, і його війська зайняли Канцзе, Ньярон, Дачже і, нарешті, Дэрге [15, 251].

На півночі тибетці потерпіли поразку від цинхайского мілітариста Ma Бу-фана, війська якого стали загрожувати Чамдо. Тибетці попросили перемир'я, і воно було укладено 10 жовтня 1932 р. Розмежувальною лінією обидві сторони знову визнали р. Янцзи [4, 81].

В умовах військових поразок у Камі Національна асамблея Тибету 6 грудня 1932 р. звернулася до британського генерал-губернатора Індії з проханням сприяти негайному прийняттю Сімлської конвенції 1914р., тобто натиснути на Китай, для того щоб останній прийняв цю конвенцію. У січні 1933р. Чан Кай-ши в телеграмі на ім'я Далай-лами виклав позицію Нанкінського уряду. У телеграмі, зокрема, говорилося: "Протягом століть Китай і Тибет об'єднані, як такі, що належать одній родині. Нині Китай став республікою, і тому є всі можливості вільно обговорити будь-яке питання між нами... зовсім недоречно залучати яке-небудь обличчя іншої національності як посередника, як це практикувалося дотепер " [4, 60]. Чан Кай-ши пропонував прямі переговори без британського посередництва.

15 червня 1933 р. тибетські представники підписали угоду про мир з цинхайским мілітаристом Ma Бу-фаном. Улітку тибетці зайняли м. Чжундянь на півночі Юньнани. У листопаді того ж року тибетські війська перейшли Янцзи і зайняли Батан. На західному березі Янцзи були зосереджені 10 тис. тибетських солдатів [4, 63]. Назрівав черговий збройний конфлікт. 16 грудня Комітет з питань справ Монголії і Тибету Нанкінського уряду зажадав від Далай-лами негайно припинити усі воєнні дії. Смерть Далай-лами призупинила зіткнення в Камі. Але в лютому 1934р. тибетські війська почали наступ й у березні взяли Дэрге. А 17 травня 1934р. генерал Лю Вэнь-хуэй підписав з тибетським командуючим нову угоду про перемир'я [15, 251].

Прихильники нового регента Тубтен Джампел Еше виступали за встановлення позитивних відносин з центральним урядом Китаю, за умови невтручання Нанкіна у внутрішні справи Тибету. 25 серпня 1934 р. у Лхасу прибув "спеціальний посол і уповноважений підписати примирення", кандидат у члени ЦК Гоміньдана, заступник начальника генштабу генерал Хуан Му-сун. Він віддав почесті померлому Далай-ламі в одному з храмів Лхасі. Тибетський уряд зустрів місію доброзичливо і погодився на перебування в Лхасі, після повернення Хуан Му-суна, в Нанкін двох китайських офіцерів зв'язку. Вони мали радіопередавач і підтримували постійний зв'язок з Нанкіном [15, 252].

Хоча переговори Хуан Му-суна з тибетською владою не завершилися підписанням якої-небудь угоди, проте для розуміння китайсько-тибетських відносин того часу важливо згадати позиції сторін на цих переговорах. Хуан Му-сун вимагав, щоб Лхаса визнала Тибет частиною території Китаю. Зовнішня політика, оборона, комунікації, затвердження вищих посадових осіб переходили до центрального уряду. Тибету обіцялася автономія, але Нанкін мав право призначити спеціального уповноваженого, щоб керувати цією регіональною автономією [ 4, 72].

Представники Лхаси погоджувалися лише на наступні умови: "В майбутньому будь-який важливий договір між Тибетом і будь-якою країною повинний узгоджуватися спільним рішенням з китайським урядом". У випадку вторгнення ззовні тибетський уряд обіцяв консультуватися з центральним урядом у Нанкіні про міри оборони [4, 73].

Тибетці погоджувалися "повідомляти" Нанкін про обрання регента і призначення вищих чиновників, а також на присутність у Лхасі представника Нанкіна зі свитою не більше 25 чоловік. Цей представник не мав права контролювати китайців у Тибеті, усі вони підкорялися місцевій владі і місцевим законам. Тибетці вимагали гарантій, що Тибет не буде перетворений у китайську провінцію [4,73]. Вони також вимагали повернути під юрисдикцію Лхаси Дэрге, Ньярон, Хоркок і деякі інші області в Камі й Амдо. Лхаса жадала від Нанкіна "не надавати притулку і не визнавати як представника будь-якого тибетця, чи ченця мирянина, що повстав проти тибетського уряду і утік у власне Китай" (мова тут йшла про Панчен-ламу й інших тибетців, що зокрема працювали в Комітеті з питань справ Монголії і Тибету) [4, 73].

Таким чином, представники Лхаси йшли на переговори і погоджувалися по обмеженому колу питань розглядати Тибет де-факто в складі Китайської Республіки. Вимагаючи гарантій, що Тибет не буде перетворений у звичайну провінцію Китаю, представники Лхаси мовчазно погоджувалися на особливий статус Тибету в рамках Китаю. Як відзначав В.А. Богословський, "Лхаса пішла на переговори з Нанкіном насамперед з метою врегулювання питання про границі" [4, 72], але Нанкін, природно, саме по цьому питанню не збирався вести які-небудь переговори.

У цілому пропозиції сторін розходилися дуже серйозним образом, утім, Хуан Му-сун і не мав повноважень укладати офіційні угоди із конфліктних питань.

Після повернення до Нанкіна Хуан Му-сун очолив Комітет з питань справ Монголії і Тибету центрального уряду Китаю.

Улітку 1934 р. у Тибет знову прибув Ч. Белл, але новий тибетський уряд не допустив його в Лхасу. У серпні 1936 - лютому 1937 р. у Лхасе знаходилася британська місія на чолі з комісаром у Сіккімі Б. Гоуддом. Член місії командир Нім оглянувши деякі загони тибетської армії, висловив украй негативну думку про їхню боєздатність. Спроби англійців домогтися примирення між Лхасой і Панчен-ламою ІX не мали успіху. Після від'їзду Б. Гоулда в Лхасе залишився X. Ричардсон з радіопередавачем. Протест Нанкіна з цього приводу тибетський уряд відхилив [4, 84-85].

У грудні 1938 р. регент відсторонив Ютока від командування елітним гвардійським полком. Слідом за цим регент змусив лончена Ландуна піти у відставку і зосередив усю владу у своїх руках, Регент у цілому продовжував політику Далай-лами XІІІ. Однак з відходом з життя сильної особистості і видатного політичного лідера, що володів до того ж сакральним авторитетом і абсолютною владою (Далай-лами XІІІ), якось непомітно зникли і багато позитивних імпульсів у політичному житті Тибету. У цьому відношенні для характеристики внутрішнього становища в Тибету наприкінці 30-х - початку 40-х років нам представляється зовсім точним наступне висловлення В.А. Богословського: "Через кілька років після смерті Далай-лами XІІІ роль і значення центральної влади різко слабшають. Ні про які "реформи" не могло бути і мови. Більш того, ослаблення центральної влади спричинило за собою регрес, насамперед у системі керування, регулювання господарства (торгівлі), організації оборони" [4, 84].

У 1939 р. уряд Чан Кай-ши направив в Лхасу для участі в церемонії інтронізації Далай-лами XІV голови Комітету з питань справ Монголії і Тибету У Чжун-синя. Зі своєї сторони, регент Джампел Еше направив прохання центральному уряду в Чунцін скасувати церемонію обрання Далай-лами за допомогою жереба з золотої урни. Китайський уряд виразив свою згоду, затвердив кандидатуру нового Далай-лами і послав для проведення церемонії 400 тис. китайських доларів [6, 183].

Тибетський уряд пред'явив У Чжун-синю вимогу про повернення під владу Лхаси Дэргэ і Ньярона. Незабаром У Чжун-синь залишив Тибет, заявивши, що в Лхасі залишається начальник тибетського відділення Комітету з питань справ Монголії і Тибету Кун Цин-цзун, через котрого варто здійснювати всі подальші контакти.

Отже, китайська позиція в період із 1911 по 1950 рік була двозначною. З однієї сторони, націоналістичний уряд заявляв в своїй конституції і повідомленнях іншим країнам, що Тибет є провінцією Китайської республіки (однією із «п'яти рас» республіки). З іншої сторони, він визнавав в своїх офіційних документах із урядом Тибету, що Тибет не є частиною Китайської Республіки. І китайський президент неодноразово посилав листи і послів до Далай-лами і тибетського уряду, пропонуючи з'єднатися із Китайською Республікою. Подібні пропозиції посилались Китаєм і для уряду Непалу. І Тибет, і Непал постійно відкидали приєднання до Китаю.

Розділ 2. Тибет у складі комуністичного Китаю (1950-1976 рр.)

2.1 Аналіз угоди 23 травня 1951 року та «звільнення Тибету»

У другій половині 1949 року громадянська війна в Китаї наближалася до розв'язки. Бойові дії між військами гоміньданівского режиму і КПК перемістилися на захід, у райони компактного проживання неханьского населення. 5 вересня 1949 року війська Китаю зайняли місто Сінін, центр провінції Цинхай. У її межах проживали тибетці, що сповідували ламаїзм, і знаходився X панчен-лама, один із двох первосвящеників ламаїстів. Інший же, старший за званням, далай-лама перебував у Лхасі на території власне Тибету, що не входив адміністративно до складу гоміньданівскої Китайської Республіки. У ті ж дні агентство Синьхуа оголосило, що Народно-визвольна армія Китаю звільнить усю територію країни, включаючи Тибет. Трохи пізніше, у жовтні радіо Пекіна передало заяву Мао Цзэдуна, що Тибет - частина Китаю і що НВАК вступить у Тибет, щоб звільнити його від іноземних імперіалістів [18, 63].

Цинхай став як би плацдармом для наступу на Тибет. Ця провінція була своєрідним оплотом тієї частини тибетського ламаїстського духівництва, що була проти далай-лами. Тут, зокрема, знаходився лама Шираб Джалцо, що залишив Лхасу, ставку далай-лами, через конфлікт з оточенням останнього. З урахуванням даної обставини, а також беручи до увагу високий духовний сан Шираба Джалцо і відповідно авторитет серед місцевих ламаїстів, Пекін схвалив його призначення на посаду заступника голови уряду провінції Цинхай [ 15, 253].

Незрівнянно перспективніше представлявся Пекіну (умовний) X панчен-лама. Епітет "умовний" вживається в силу наступних обставин. У 1941 році послідовники покійного ІX панчен-лами, що при житті знаходився в конфлікті з далай-ламою, оголосили одного хлопчика новим утіленням панчен-лами. У Лхасі, головному релігійному і політичному центрі ламаїстів, відмовилися визнати правомірність такої заявки. Проте в серпні 1949 року в монастирі Гумбум була проведена церемонія зведення в сан X панчен-лами. Гоміньданівський уряд затвердив його в такій якості. Лхаса ж зустріла це обрання в багнети [18, 63].

З погляду традиційного ламаїстського статуту, обраний у Гумбумі панчен-лама таким не був. Але його слідом за гомінданівським урядом визнало керівництво КПК, коли НВАК опанувала Цинхаєм, де і перебував умовний X панчен-лама. За цим хлопчиком, йому тоді було років 12, стояли деякі діячі ламаїстського духівництва, опозиційні Лхасі, і саме вони діяли від його імені [15, 254].

Формально ж він 1 жовтня 1949 року, у день проголошення КНР, звернувся до голови КНР Мао Цзэдуна і головнокомандуючого Чжу Дэ з посланням. Залишаючи осторонь питання про автентичність тексту послання, оголошеного агентством Синьхуа, приведемо деякі його положення, оскільки в науковій літературі вже були спроби приписати панчен-ламі судження, що у опублікованому тексті його звертання не містяться.

"З покоління в покоління панчен користався милостями держави і був готовий з повагою нести на плечах тягар обов'язків. Протягом двадцяти з лишком років заради територіальної цілісності Сицзана, волаючи про допомогу, рятуюся втечею, не припиняючи своїх зусиль, однак дуже вболіваю через те, що всі старання марні. Нині проти свого бажання залишаюся я в Цинхаї, чекаю наказу, щоб повернутися в Цзан. На щастя, у даний час під Вашим керівництвом уже звільнений Північний Захід, створений центральний народний уряд, усюди панує справедливість і порядок. Тепер можна чекати процвітання, здоров'я і радості народу, є надія на відродження держави. У найближчі дні можна чекати звільнення Сицзана.

Панчен, з повагою представляючи народ усього Цзана, направляє Вам високу повагу і клянеться у своїй відданості.» [18, 64]. Наперекір тому, що написав панчен-лама, історик китаєзнавець Гуревич додав до його звернення прохання «звільнити Тибет, його народ і знищити усі зрадницькі елементи». Ієрарх взагалі не міг закликати до знищення людей хоча б тому, що це суперечить заповідям буддійської віри.

Чого ж панчен-лама хотів від Пекіна? Повернення з Цинхая в межі Тибету? У звертанні названий конкретно "Цзан", тобто це можна розуміти так, що мова йде про одну з областей Тибету, де знаходилася історична ставка панченів - Шигацзе. Сам же Тибет іменується в тексті, так "Сицзан". І твердження про те, що він, панчен-лама, знаходячись у Цинхаї, представляє народ усього "Цзана" двозначно, тому що це можна тлумачити як народ області Цзан, чи ж як населення усього Тибету, оскільки "Цзаном" китайці скорочено позначали Тибет як такий.

У самому тексті звертання немає прямих закликів до керівництва КНР послати війська в Тибет і включити його до складу КНР. Але немає і заперечень проти такого судження. Констатувалося, що час звільнення Тибету уже надзвичайно близько.

У Пекіні по-своєму інтерпретували звертання панчен-лами, сприйнявши його певною мірою як карт-бланш для відправлення НВАК у Тибет. Тим більше делегація з оточення панчен-лами відвідала штаб-квартиру китайської армії в Ланьчжоу й обмінялася розуміннями щодо звільнення Тибету [18, 64].

23 листопада агентство Синьхуа оголосило відповідь Мао Цзэдуна і Чжу Дэ панчен-ламі. Вони писали: "Тибетський народ любить батьківщину і виступає проти іноземної агресії, він не задоволений політикою гомінданівського реакційного уряду, але бажає стати складовою частиною великої родини нового Китаю, що процвітають, де всі нації рівні і співпрацюють. Центральний народний уряд і Народно-визвольна армія Китаю безумовно можуть задовольнити це сподівання тибетського народу. Сподіваємося, що пан (панчен-лама) і патріоти усього Тибету спільно віддадуть свої сили в ім'я боротьби за звільнення Тибету і єдність ханського і тибетського народів" [18, 65].

Іншими словами, Пекін, як випливає з відповіді вищого військово-політичного керівництва КНР, відгукнувся на прохання панчен-лами звільнити (від кого чи від чого, не дуже зрозуміло) Тибет, щоб возз'єднати ханський (власне китайський) і тибетський народи.

Розглянемо детальніше, що ж являв собою Тибет, "звільнити" який намірилися керівники КНР, не запитуючи думки з цього приводу якщо не у тибетського населення, то щонайменше у уряд Тибету.

За своєю соціально-духовною природою Тибет був ламаїстською країною. Ламаїзм визначав не тільки менталітет тибетців, але і форми їхньої соціальної організації. За характером влади Тибет був теократичною державою. У самій формі тибетської державності знайшла вираження його релігійна природа. На чолі Тибету стоїть далай-лама, первосвященик і світський правитель в одному обличчі. Цар-бог. Сакральна природа авторитету далай-лами випливає з визнання його реінкарнацією Ченрезі, божества - заступника Тибету і прабатька тибетців, маніфестацією Авалокітешвари, Будди милосердя. У земних іпостасях він виступає як Опіка мудрості, Захисник віри й уособлення національної єдності [7, 261].

Теократичний характер політико-адміністративної системи Тибету визначався не тільки тим, що його верховним правителем виступав далай-лама, але і присутністю чернечої бюрократії на всіх адміністративних рівнях від верху до низу.

Монастир залишається органічною складовою частиною тибетського суспільства, будучи зв'язаний кровноспорідненими з багатьма тибетськими родинами. Лама, священнослужитель, будучи справжнім володарем душі тибетців, регулює всі сторони їхнього побуту і соціальної діяльності [18, 65].

Свідомість національної ідентичності в тибетців ґрунтується на ряді складених елементів, з яких першим за важливістю стоїть єдина релігія. Від неї як похідне - і почуття патріотизму. У тибетця релігія "сфокусована на патріотизм". Якщо патріотизм тибетців є елементом їхньої політичної культури й у його основі лежить релігія (ламаїзм), то вона виступає і домінантою відносин тибетця до інших суспільств і ідеології. Те, що буде сприяти збереженню релігії в її звичайних проявах - основне розуміння, що стане визначати відношення і спілкування тибетця з іншими суспільствами й ідеологіями.

Йдуть "вороги нашої віри" - так було сприйнято деякими тибетцями вступ частин НВАК у межі Тибету восени 1950 року. На передодні появи НВАК верховні владики трьох головних монастирів Лхаси улаштували молебень, сподіваючись, що духовна сила Будди перешкодить просуванню НВАК. Їхні сподівання не виправдалися, і озброєні лами були спрямовані в Чамдо, де вони боролися разом з іншими ополченцями проти солдатів НВАК [18, 65].

Тибетське ополчення виявилося не в змозі стримати регулярну армію. 23 травня 1951 року в Пекіні між центральним народним урядом Китаю і тибетським урядом була укладена угода про заходи щодо мирного звільнення Тибету. Відтепер Тибет переходив під суверенітет КНР - такий основний політичний зміст цього документа. Ламаїстський Тибет включався в державну і суспільну систему КНР. Специфіка Тибету, а саме ламаїстська природа його соціологічного організму, знайшла своє відображення в статтях угоди. Відтворимо основні з них:

- Центральна влада не буде змінювати політичну систему, що існує в Тибеті. Центральна влада не буде також змінювати існуючий статус, функції і повноваження далай-лами.

- Статус, функції і повноваження панчен-лами зберігаються.

- Буде здійснюватися політика свободи совісті, закладена в Загальній програмі Народної політичної консультативної ради Китаю. Релігійні вірування, звичаї і традиції тибетського народу будуть поважатися, а ламаїстські монастирі будуть користуватися заступництвом. Центральна влада не буде вносити будь які зміни в доходи цих монастирів [ 15, 261].

Угода 1951 року стала важливою подією в історії Тибету і в історії Китаю в цілому. Укладення цієї угоди і її дотримання забезпечувало територіальну цілісність Китаю і мирне приєднання Тибету. Політична система Тибету зберігалася, а можливі реформи відкладалися на майбутнє. Разом з тим всі військові справи і зовнішні відносини Тибету переходили до Центрального уряду КНР.

2.2 Причини заворушення в Лхасі в 1959 році та його наслідки

Присутність НВАК у Тибеті і перебування командуючого військами Чжан Гохуа на посаді замісника голови ПК уособлювало суверенітет Китайської Народної Республіки над Тибетом, але справжньої влади, у змісті визнання її тибетцями так чи інакше як своєї і відповідно лояльного відношення до неї, Пекін не мав. Духовна влада як визначальний початок соціального поводження тибетців залишався в руках чернечого стану, що тримав монополію на ламаїзм. Тлумачення його заповідей і відправлення обрядовості, регулювання побутового життя і виробничої діяльності як і раніше було винятковою прерогативою лам [18, 65].

Цю монополію Пекін вирішив звести нанівець шляхом організаційно-адміністративного контролю, поставивши ламаїзм у Тибеті під подвійний нагляд з боку державних інститутів по лінії адміністративній і конфесійній. У першому випадку відзначимо заснування в червні 1956 року комітету з питань справ релігії при ПК і його відділень на місцях. Ламаїзм перестає бути самодостатнім явищем, винятково прерогативою тибетських владик, але стає об'єктом усебічного контролю і впливу з боку представників партійно-державного апарату КНР. У тому ж році створюється Тибетське відділення Китайської буддійської асоціації, що була складовою частиною могутньої адміністративно-політичної системи КНР.

Між буддизмом, що сповідується у власне Китаї, і ламаїзмом - у Тибеті, існують істотні розходження канонічно-ритуального характеру, які і розділяли ханьців і тибетців, як тих, що належать до різних церков. Керівництво Китайської буддійської асоціації (КБА) з часу включення Тибету до складу КНР бере курс на уніфікацію буддійської церкви власне Китаю і ламаїстської церкви Тибету [15, 262]. Іншими словами, курс офіційного Пекіна в політичній сфері повторює лінію КБА в області конфесійної. Найпростіше цього вдалося досягти за допомогою номенклатурних призначень. Так, далай-лама і панчен-лама стали почесними головами КБА. І тут ми бачимо проведення в життя установки пекінського керівництва сприймати обох ієрархів у рівній якості, тим самим ігноруючи традиційно існуючий у Тибету порядок, коли голос Лхаси означав набагато більше, ніж Шигацзе.

Послабити авторитет далай-лами Пекін намагався і насадженням у Тибеті культу Мао Цзэдуна. Його представляли тибетцям у якості нового духовного авторитету, що учить, як змінити умови існування в цьому житті. Культ Мао Цзэдуна впроваджувався в ламаїстську обрядовість. Його зображення виставлялися в храмі разом з портретами далай-лами і панчен-лами. У пропаганді культу Мао, призначеної для ламаїстів, було в наявності прославляння його як вищого авторитету в питаннях віри, завдяки якому переборюються сектантські розбіжності.

Лобовому натиску ханьців, які спиралися на переважаючу військову силу, ламаїстський Тибет у 1950 році протистояти не зміг. Але після підписання Угоди від 23 травня 1951 року він виражав пасивне неприйняття Пекіна, що виявлялося у латентних, з погляду стану соціально-політичної обстановки, формах. Вибух відбувся, коли в господарській сфері керівництво розпочало атаку на ламаїзм в особі монастиря як соціоекономічного феномену.

Потреба в забезпеченні продовольством частин НВАК, контингенту різного роду ханьців-службовців, змусила китайську владу реформувати традиційні методи збереження, постачань і розподілу їжі, що існували в Тибеті. Усі ці заходи безпосередньо торкалися права монастирів як землевласників, збирачів податків і хранителів зерна.

У 1952 році розпочато експропріацію монастирського майна в Східному Тибеті. Китайська влада конфіскувала в монастирі Гумбум землі й іншу власність, що належали Такстеру Римпоче, брату далай-лами. Це було зроблено, як вони говорили самі, у порядку покарання. Такстер Римпоче утік. Але експропріація і супутні їй погроми, насильства по відношенню до духівництва поширювалися на інші райони і монастирі [18, 67].

Експропріація монастирського майна вилилася в гоніння на віру, що найдужче зачепило тибетців, і вони повстали. Повстанці-кхампа, що очолили тибетський націоналістичний (патріотичний по суті) рух, називали себе "тен-сунг" - "захисники віри", і основною метою руху був захист буддизму, що уособлюється далай-ламою [18, 68].

Зобов'язання Пекіна не змінювати доходів монастирів, захищати їх, поважати релігійні вірування тибетського народу виявилася мертвою буквою. Ламаїстський Тибет став ареною антирелігійної кампанії китайської влади. Вона була особливо інтенсивної протягом трьох періодів: у Східному Тибеті (Кхам і Амдо) - з 1954 по 1959 рік, у Центральному і Західному Тибеті - у 1959 і 1960 роках і, нарешті, - під час "культурної революції, що розгорнулася в Тибеті в 1967 році [19, 45].

Боротьба НВАК проти повстанців у Східному Тибету не зводилася до придушення явного ворога, але і супроводжувалася знищенням вогнищ тибетської духовності і її носіїв, якимись були ламаїстські монастирі і ченці. Збройне протистояння в Східному Тибету торкнулося національно-релігійних почуттів усіх тибетців, незалежно від їх родоплемінної приналежності і перебування в межах провінцій власне Китаю, таких як: Цинхай, Ганьсу, Сичуань. Бойові дії НВАК проти заколотників, дійсних і потенційних, сприймалися у свідомості тибетців як війна проти їхньої віри.

Паралельно з фізичними засобами розправи з ламаїзмом китайська влада використовували і методи психологічного впливу на розум тибетців. Руйнування монастирів і винищування ченців у Східному Тибету місцева преса пояснювала турботами про мирян, жертви феодальної експлуатації, - начебто без знищення монастирів простий люд не стане матеріально жити краще, а духівництво прикривається ім'ям бога, щоб гнітити народ. Показові в цьому відношенні матеріали, що регулярно публікувалися на сторінках газети "Гарцзе Нинрет саргьюр", що видавалася в Гарцзе (Ганьцзи). 18 листопада 1958 року вона повідомляла: "У повіті Карзей 390 монастирів, що чинять беззаконня і саботаж. Усі монастирі-реакціонери з релігійним обличчям. Це знаряддя експлуатації, опора автократичних феодальних панів, і вони центр повстання проти реформ. Якщо їх цілком знищити, тоді можна буде покінчити з автократичним феодальним гнобленням і експлуатацією".

"Бог і божества - усе це помилкові зображення для обману людей. Реакційні лами і глави монастирів використовують їхній як свій інструмент для експлуатації мас", - пояснювала та ж газета 19 листопада 1958 року[19, 46]. Ідеологічну кампанію, метою якої було виправдати гоніння на лам, вели не тільки місцеві', але і центральні видання, зокрема журнал "Міньцзу туаньцзе" ("Національна єдність").

Виступи тибетців у Східному Тибеті були не локальним явищем, але частиною загально тибетського руху, тому що проти китайської влади в середині 50-х років виступили тибетці в провінціях Ганьсу, Сикан, Сичуан. Логічним наслідком цього процесу стало повстання 1959 року в Лхасі.

Детонатором для вибуху в Лхасі послужила звістка про запрошення далай-лами на театральну виставу в розташуванні командування Тибетського військового округу. Поява далай-лами в штабі НВАК була сприйнята тибетцями як загроза для його особистої безпеки [15, 264]. Питання бути чи не бути далай-ламі на прийомі у штабі НВАК набуло доленосного значення для Тибету. Так вважали в трьох великих монастирях Тибету (Дрепунг, Сера, Ганден). Вони категорично виступали проти відвідування далай-ламою штабу НВАК.

17 березня 1959 року далай-лама залишив Лхасу, а потім залишив і межі Тибету. У ніч на 19 березня почалося загальне наступ на гарнізон НВАК у Лхасі [15, 264].

Гаслами повсталих у Лхасі тибетців були: "Незалежність Тибету!" і "Захистимо віру!" За своїм змістом ці заклики були ідентичні: незалежний Тибет -це ламаїстський Тибет, захищаючи віру, захищали колишній спосіб життя, відповідно до заповідей віри. Загроза цьому виникла з появою китайців. Тому звільнення розумілося тибетцями як порятунок від їхньої присутності. Серед гасел повстанців був і такий: "Вигнати ханьжэнь" (тобто китайців). Насильницьке об'єднання двох різних етнокультур у рамках китайської держави, офіційною ідеологією якої був атеїзм, привело не до взаємно доброзичливого симбіозу, але до силового відторгнення однієї від іншої і зворотного примусу сторони набагато численної.

Повстання в Лхасі стало кульмінацією збройного зіткнення старого, ламаїстського Тибету і комуністичного Китаю. Це протистояння ще раз продемонструвало нежиттєвість угоди від 23 травня 1951 року, а також відсутність справжньої єдності серед вищих ієрархів. Далай-лама залишив Тибет і тим самим об'єктивно встав в опозицію Пекіну, панчен-лама виступив на стороні останнього. 29 березня 1959 року панчен-лама направив телеграму Мао Цзэдуну і Чжоу Эньлаю, у якій схвалив від імені ченців і мирян наказ Держради КНР про розпуск місцевого тибетського уряду і про придушення заколоту. 14 квітня 1959 року на прийомі, даному в його честь прем'єром Чжоу Эньлаєм, панчен-лама засудив повстання в Лхасі. Охарактеризував заколотників шакалами і вовками в релігійному одязі, релігійною потолоччю [19, 47]. Незабаром, виступаючи вже з трибуни Всекитайських зборів народних представників, панчен-лама визнав, що антикитайські виступи і їхнє придушення обернулися погубними наслідками для ламаїзму, але провину за це поклав на колишній тибетський уряд.

Антикитайські виступи тибетців по своїй значимості виходили за рамки антиурядового бунта. Це було зіткнення двох етнічних громад: тибетської і ханьской. Виступаючи на зборах у Лхасі, ще в квітні 1951 року, Далай-лама підкреслював, що кадрові працівники-китайці (хань-ганьбу), що приїхали в

Тибет, не враховували місцеві права і звичаї. Прояву великоханьского шовінізму з боку військовослужбовців НВАК і китайського адміністративно-управлінського персоналу, що виражалися в зневазі звичаями тибетців і спричинивши конфліктну ситуацію в сфері міжнаціональних відносин, привселюдно визнав навіть сам командуючий частинами НВАК у Тибеті генерал Чжан Гохуа [19, 48].