У Росії уперше вимога скликання установчих зборів (Великого собору) видвинули декабристи. Після ідея установчих зборів ( Земного собору) пропагувалась „Землей и волей” 1860-х рр. та війшла у програмні документи „Народной воли”. На початку 20 ст. лозунг установчих зборів одержав широке розповсюдження у політичній боротьбі проти самодержавства. Перша включила його до своєї програми (1903) РСДРП. У працях В. І. Леніна ідея установчих зборів підпорядкована завданням розвитку революції. Ленін вважав, що: „...в буржуазной республике Учредительное собрание является высшей формой демократизма...”. В 1905 р. більшовики ставили скликання Тимчасового революціоного права. Після скинення у лютому 1917 року самодержавства, в умовах озброєного повстання переростання буржуазно-демакратичної революції в соціалістичну, Ленін у своїх Квітневиїх тезісах визначив державну форму диктатури пролетаріату як республіку Рад. В порівняні з нею парламентарна республіка, яка змогл б проголошувати у тих умовах Установчі збори, стало б кроком назад в політичному розвитку Росії . Але лозунг Установчих зборів не був відкинутий більшовиками, так як він був популярний серед широких, головним чином, дрібнобуржуазних мас.

У квітні 1917 року Ленін писав, що скликати Установчі збори „надо и поскорее. Но гарантия его успеха и созыва одна: увеличение числа и укрепления силы Советов рабочих, солдатских, крестьянских и прочих депутатов; организация и вооружение рабочих масс - единственная гарантия». Дрібнобуржуазні партії проголошували скликання установчих зборів одним із загальних своїх вимог та закликали не вирішувати усі важливі завдання революції до скликання Установчих зборів. За Установчі збори висказувалися і кадети, але на далі їх тактика призвела до довготимчасової відстрочки скликання Установчих зборів.

Формально головною задачею Тимчасового уряду вважалося скликання Установчих зборів. Воно згоджувалося на вибори в Установчі Збори з ціллю відвернути маси від революційної боротьби, але затягувало підготовку до виборів. Про скликання Установчих зборів Тимчасовий уряд заявило у своїй декларації 2 березня 1917 року. Створена 13 березня Особлива нарада по підготовці закону про вибори в Установчі збори почало свою роботу тільки 25 травня. В цю нараду входили представники будь-яких політичних партій , Рад, суспільних організацій національних околиць, але в цілому переважали кадети та безпартійні інтелігенти. Нарада закінчила свою роботу на початку вересня. Тимчасовий уряд тільки 14 червня під впливом Квітневої кризи 1917 року вперше об”явило строки: виборів - 17 вересня, скликання Установчих зборів - 30 вересня 1917 року. Після „июльских дней” 1917 в обставинах масових репресій проти сил революції 9 серпня. Тимчасовий уряд назначило вибори на 12 листопада та скликання Установчих зборів на 28 листопада . Як відзначив В.І. Ленін , буржуазія вела боротьбу проти скликання Установчих зборів із-за боязні, що воно „... в современной России даст большинство крестьянам более левым, чем эсеры». Положення про вибори в Установчих зборах, затверджене Тимчасовим урядом, передбачало пропорційну систему виборів, засновану на всезагальному виборчому праві. З 7 серпня 1917 року голова кадету

Н.І. Авинова розпочала засідання Всеросійській по справам про вибори в Установчі збори комісії, завданнями якої були технічна підготовка виборів та загальне руководство їх проведення. У вересні приступили к складанню списків виборців. Цю роботу вели управління міських земств, вклавши раніше списки виборців до органів міського самоуправління. У жовтні були опубліковані кандидатські списки політичних партій.

Після Великої Жовтневої революції СНК постановою від 27 жовтня підтвердив дату виборів 12 листопада 1917 року. Із-за поганої підготовкі виборів, саботажу контреволюціонерів та фактично розпочавшійся громадянської війни вибори були проведені в установлений строк тільки у 39 виборчих округах. Вибори відбулися в кінці листопада, а в декільках віддалених округах - даже на початку 1918 року. В голосуванні, по данним 65 округів, приймало участь біля 45 млн. виборців ( всього було 79 округів і у них 90 млн виборців). Із них 40,4 % голосували за есерів, 24 % - за більшовиків, 4,7 % - за кадетів, 2,6 % - за меньшивіків, останні - за націоналістичні дрібнобуржуазні та буржуазні партії та різні дрібні групи.

2 Здобуття успіху на виборах більшовиками

Формальні статистичні підсумки виборів далеко не повністю відбивали дійсне співвідношення класов та партій в Росії, хоча ці підсумки , писав В.І. Ленін „... если уметь ими пользоваться , уметь их читать, показывают нам ещё и ещё раз основные истины марксистского учения о классовой боротьбе”. По Ленінскому учінню, робочий клас та його партія діють на непролетарські маси „ ... несравненно и во непарламентской боротьбе , чем в боротьбе парламенской”. Звідси про настрій селянства точніше свідкує його боротьба за землю, багаточисленні резолюції сільських зборів та з”їздів селянських організацій, виражати підтримку політиці Радянської влади. Але в цілому, як відмичав Ленін, широкі маси тоді ще не придбали „... столь высокую сознательность, твердость характера, проницательность и широкий политический кругозор, чтобы иметь одним голосованием решать …, без долгого опыта борьбы, что они идут за таким-то классом или за такой партией».

Але і формальні підсумки виборів в Установчих зборів при всьму їх невдосконаленні відбивали закономірність перемою Жовтневої революції. Більшовики здобули успіху на виборах у Петрограді, Москві та в багатьох тилових гарнізонах. У Петрограді більшовики отримали 45 % голосів усіх виборців, есери - 16,7 %, у Петроградській губернії відповідно - 49 % та 25 %. В Москві за більшовиків голосували 50 %, за есерів - 8 %, в Московськів губернії відповідно - 56 % та 26 % виборців. По 68 губернським містам в цілому більшовики отримали 36,5 % голосів, кадети - 23,9 %, есери - 14,5 %. По Північному фронту більшовики отримали 61 % голосів, Західному - 67 %, Балтийському фронту - 58,2 %. За більшовиками йшла більша частина пролетаріата і десь половина солдат; вони володили переважною силою у вирішальний момент у загальних пунктах (Петроград та Москва, промишлені центри та фронти, близькі до центру) Ленін бачив у цьому „... закон политического успеха, особенно в той тожесточённой, кипучей войне классов , которая называется революцией”.

3 Розпуск Установчих зборів та становлення єдиним вищим органом влади Всеросійського з'їзду рад робочих та солдатських депутатів

Контрреволюція під лозунгом „Вся власть Учредительным собраниям” намагалася противостояти його Радянської влади, створила „Союз защиты Учредительного собрания». Установчі збори відкрилися 5 січня 1918 року у Петрограді у Таврическому дворці. На засідання з 715 виборців з”явилися близько 410 депутатів. Серед них переважали есери-центрісти на чолі з В.М. Черновим, вибраний після головою Установчих зборів. Більшовиків примикавшим до них лівих есеров було 155 чоловік (38,5 %). Більшивицька фракція покинула засідання, заявив, що Установчі збори представляють „вчерашний день революции”. Після пішли ліві есери та представники деяких інших груп. Контреволюційнна сутність Установчих зборів стала очевидною. Засідання Установчих зборів тривало близько 13 годин та було зачинене близько 5-ої години ранку 6 січня по вимозі караулу. У ніч з 6 на 7 січня ВЦВК по доповіді Леніна прийняла декрет о роспусці Установчих зборів, який схвалили народні маси та Третій Всеросійський з”їзд 18 січня 1918 року приняв постанову про усування з тексту радянських законів заслання на їх тимчасовий „ впредь до созыва Учредительного собрания” характер.

У перервах між сесіями Всеросійського з”їзду рад вищим органом влади в країні був Всеросійський центральний виконавчий комітет ( ВЦВК ). Його структура та порядок роботи були затверджені на засідані ВЦВК на початку листопада 1917 року. На початку свого існування ВЦВК був постійно дійовим органом. Пленарні засідання проходили не ріже одного разу на два тижня. Засідання в вузкому складі скликалися по мірі необхідності, по ініціативі партийних фракцій чи по вимогам групи членів ВЦВК ( не меньш 10 чоловік).

Структура ВЦВК включала: президіум, відділи, та комісії. Президиум складався із представників партийних фракцій, готував матеріали до засідання ВЦВК, контролював роботу комісій та відділів. Його засідання проходило два-три раза на тиждень.

Другий Всеросійський з”їзд рад обрав уряд - Совет народних комисаров (СНК) „ для управления страной впредь до созіва Учредительного собрания”. Було створено 13 народних комісаріатів: внутрішніх справ, хліборобство, праці, по військовим та морським справам, торгівлі та промисловості (народного освічення), фінансів, іноземних справ, юстиції, продовольства, почт та телеграфів, по справам національностей, шляхів повідомленя. Голови усіх наркомів війшли до складу СНК.

Право по заміні окремих членів уряду чи всього його складу належало Всеросійському з”їзду рад та ВЦВК. В екстрених випадках СНК зміг видати декрети без попереднього їх обміркування у ВЦВК. Останній постановил декрети СНК, якщо вони мали загальнодержавне значення.

ВЦВК 3 січня 1918 року прийняв декрет „О признании контрреволюционным действием всех попыток присвоить себе функции государственной власти”, поклав на СНК право подовити такі спроби усіма засобами.

Висновок

5 січня 1918 року відкрилися Установчі збори. Голова ВЦВК зачитав від імені ВЦВК та ЦК партії більшовиків „Декларацию прав трудящегося и эксплуатируемого народа», у якій формувалися головні політичні, соціальні та економічні цілі партії: диктатура пролетаріата, націоналізація землі.

Після розпуску Установчих зборів єдиним вищим органом влади став Всеросійський з”їзд рад робочих та солдатських депутатів. Паралельно з ціми радами існувала система рад селянських депутатів, знаходившись під сильним політичним впливом партії есерів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Барсенков А.С., Вдовин А.И. История России / Москва, 2003/

2. История России 19 - начало 20 в. / Под. Ред. В.А. Федорова. Москва: Зерцало, 1998 /

3. Исаев И.А. История государства и права России: Учебник. - Москва, 1994.

4. Ю.П. Титова История государства и права России : Учебник. - Москва, 1996.

5. М.Б. Некрасова История России : Учебник. - Москва, 2005.