Успіх компанії не міг не викликати заздрість і ворожі дії з боку її суперників в Англії - купців, що вивозили англійський текстиль. Останні підняли в парламенті питання про скасування монополії компанії й про регулювання її діяльності державою. Нічого не досягнувши в 1698 р., вони утворили альтернативну Ост-Індську компанію, однак через її слабкість і наявність французької загрози на Сході в 1702-1708 р. обидві компанії об'єдналися [72, 47].

Витиснувши з Індії ослаблених португальців, англійці поступово розширювали свою торгівлю в Азії. Вже у XVII столітті англійська компанія керувалася принципом «Наш істинний інтерес полягає в тому, щоб дешево купувати в Індії і дорого продавати в Європі» [5,703]. Компанія за срібло купувала малайський перець й індійські бавовняні тканини й продавала їх у Європі (насамперед континентальній), одержуючи за них значно більшу кількість срібла. Методи, якими користувалися англійці для зміцнення своїх позицій в Індостані, відрізнялися від португальських. На відміну від португальців, англійці прагнули до проникнення в глибинні райони Індії, намагалися долучитися до складної системи індійських внутрішніх торговельних зв'язків [72, 48].

У XVIII столітті англійська Ост-Індська компанія була найбагатшою компанією в Індії. Її центром було місто Мадрас на Коромандельському узбережжі, придбане англійцями в 1639-1640 роках у місцевого правителя. До середини XVIII століття англійці побудували там форт Св. Георга і гавань. В результаті виросло багатолюдне і багате портове місто.

У Бенгалії центром діяльності англійської компанії поступово стала Калькутта, заснована на річці Хуглі (західна притока дельти Гангу) в 1690 році. Там ще в XVII столітті для захисту складів була побудована фортеця, названа Форт-Вільям, на честь Вільгельма III, що правив тоді в Англії. У Форт-Вільямі розташовувалося і керівництво компанії в Бенгалії. Компанія вважалася також заміндаром (власником) трьох сіл поблизу Калькутти [20,331].

У 1717 р. англійці отримали від Фаррух Сіяра фірман, за яким компанії передавались ще 38 сіл. Її товари звільнялися від мит, за умови щорічної сплати в казну Моголів 3 тис. рупій. З того часу бенгальські товари почали займати все більше місця в англійському експорті з Індії [41, 127].

Довкола факторій англійської Ост-Індської компанії в Калькутті, Дацці, Касімбазарі і деяких інших пунктах Бенгалії виникли ткацькі поселення. В одній лише Калькутті на компанію працювало близько 8 тис. ткачів, що жили на околиці, - в «Чорному місті». Індійські агенти Ост-Індської компанії роздавали ткачам матеріал і приносили замовлення на ті тканини, які добре йшли на європейських ринках [26, 190].

Наваб Бенгалії Аллахварді-хан (1740-1756) побоювався зростання впливу англійських купців, які, розпоряджаючись факторіями з десятками тисяч ткачів, поступово витісняли індійських купців з морської торгівлі на Сході. Він боявся, що міста і укріплені факторії з часом перетворяться на опорні пункти англійців, з яких урядові буде важко їх вигнати. Проте за фінансову допомогу під час війни з маратхами змушений був надати компанії ряд привілеїв [20, 334].

Отже, провідну роль у торгівлі Англії із країнами басейну Індійського океану відігравала британська Ост-Індська компанія, яка перехопила панівні позиції на Сході у Португалії. Заснована більш ніж 400 років тому Ост-Індська компанія була унікальною організацією, політичним організмом, державою в державі і першим в історії транснаціональним комерційним товариством. Компанії такого типу існували не тільки в Англії, але також у Голландії, Франції та інших країнах. Однак жодна з Ост-Індських компаній не займала у своїх колоніальних імперіях такого місця, як англійська. Діяльність англійської Ост-Індської компанії, яка отримувала від уряду значні привілеї, повністю відповідала інтересам буржуазії і мануфактурного виробництва, створювала найсприятливіші умови для отримання необмежених прибутків і майбутнього завоювання Індії.

3.3 Англо-голландське протистояння 50-70-х років

Скинувши гніт іспанського абсолютизму, Голландія протягом кінця XVI-XVII ст. перетворилася у велику торгово-морську країну. Користуючись своїм особливим положенням між північними й південними морями, голландці незабаром стали посередниками в загальноєвропейській торгівлі, затьмаривши колишнє значення великої німецької Ганзи. Її торговий флот був найбільшим у світі й на середину XVII ст. налічував близько 30 тис. морських суден [20, 263].

Використавши свій могутній фінансово-економічний потенціал, Голландія сконцентрувала свою увагу на освоєнні віддалених морських шляхів і відвоюванні колоніальної торгівлі в іспанців і португальців. Голландці витіснили португальців з Індії, островів прянощів Молуккського архіпелагу, потім із Цейлону й Малакки. Шляхом створення торгових компаній, таких як Ост-Індська (1602 р.), Голландія поставила під свій контроль торгові шляхи в Тихому, Індійському, Атлантичному океанах, захопивши території на сході від мису Доброї Надії й до Магелланової протоки [41, 64].

Ост-Індська компанія користувалася правом виняткової торгівлі в цьому регіоні і взяла у свої руки добування пряних продуктів, гвоздики, перцю, кориці, мускату, які тоді високо цінувалися в Європі. Щоб виключити можливість контрабанди, торгівлю прянощами зосередили в місті Батавії на острові Яві. Всі продукти, що надходили з різних частин Індії, попередньо привозили в Батавію, так само, як колоніальні товари, що призначалися для Англії, Франції та інших країн Європи, проходили винятково через Амстердам [26, 90].

Вся політика Голландії в XVII ст. базувалася на спробах повного усунення своїх торгівельних суперників і встановлення повсюдної монополії. Протидія цій політиці призводила до численних конфліктів з урядами тих держав, торгові інтереси яких вона обмежувала. Так, голландські претензії на зовнішньоторговельну монополію зустрічали активну відсіч у Московській державі, Швеції, Данії, однак, як правило, справа не доходила до відкритих зіткнень, оскільки торгівля в цих країнах носила достатньо взаємовигідний характер. До того ж промислове виробництво в зазначених країнах не носило такого інтенсивного характеру, як в Голландії, що дозволяло багатьом голландським товарам панувати на ринках цих країн [20, 263].

Зовсім інакше складалися торгові відносини Голландії з Англією. Голландські купці зустрічали з боку англійців активну і жорстку конкуренцію на європейських ринках. В сфері колоніальних завоювань вони теж були запеклими суперниками. Подекуди загострення боротьби за ринки збуту товарів призводило до того, що обидві країни опинялися на межі відкритих воєнних виступів [41,64].

Традиційні ринки збуту англійських товарів успішно захоплювалися голландцями. Голландські купці витісняли англійців із ринків Московії і балтійських країн, північноамериканських колоній і країн Східної Азії, на Середземному морі і на узбережжі Західної Африки. В 1617-1618 р.р в районі Зондських і Молуккських островів між торговими компаніями обох держав навіть відбулися збройні зіткнення. У роки громадянської війни в Англії голландська буржуазія, скориставшись слабкістю Англії, посилила наступ на її позиції в міжнародній торгівлі [5,765].

Після перемоги Англійської буржуазної революції наступив короткотривалий період англо-голландського зближення. У Гаазі і Лондоні відбувалися переговори про укладення тісного військово-політичного союзу і розподіл сфер впливу. Проте суперечності між Голландією і Англією виявилися сильнішими за ті чинники, які зближували ці дві держави [37, 287].

В основі зміненого курсу англійської політики по відношенню до Голландії лежав протекціоністський підхід. З врахуванням своїх економічних інтересів буржуазний парламент Англії здійснив низку політичних акцій, спрямованих проти голландського посередництва у торгівлі з європейськими державами. Серед них - ухвалення «Навігаційного акту» (1651), відповідно до якого в Англію можна було ввозити іноземні товари тільки на англійських кораблях або суднах товаровиробника. У такий спосіб підривалася голландська посередницька морська торгівля. [20, 264]. Уряд Голландії відкрито заявив про свою незгоду з рішенням англійського парламенту і закликав скасувати документ, що обмежував торгівлю голландців. Відмова англійців скасувати акт послужила однією з причин першої англо-голландської війни (1652-1654) [37, 287].

Війна між морськими силами Англії і Голландії в основному відбувалася у вигляді грандіозних морських битв, у кожній з яких нерідко брало участь з обох сторін понад 200 кораблів із загальною кількістю матросів в 20-30 тис. чоловік. Незважаючи на високі бойові якості голландських моряків і навігаційну майстерність голландських адміралів на чолі з Мартіном Тромпом, голландський флот все ж таки було розгромлено у вирішальних битвах в червні-липні 1653 року. Голландські торгові судна, розсіяні по всьому світу і не ескортовані військовою охороною, легко ставали здобиччю англійців. Великих втрат зазнав також голландський риболовецький флот. Блокада голландського узбережжя англійським флотом літом 1653 року виявила найслабшу сторону голландської економіки - її надмірну залежність від зовнішньої торгівлі: блокада ледве не привела Голландію до катастрофи [12, 521]. Причини поразок голландського флоту пояснюють перевагою англійської військової організації і воєнної техніки, створеної в ході громадянської війни, а також наявністю в англійців досвіду проведення широкомасштабних бойових операцій на морі [12, 522].

За мирним договором, підписаним у Вестмінстері 15 квітня 1654 р., Голландія визнала «Навігаційний акт» і зобов'язалась відшкодувати збиток, завданий англійській Ост-Індській компанії з 1611 року. Цей мир ознаменував початок відступу Голландії перед Англією в торговому суперництві [20, 264].

Не дивлячись на поразку Голландії, перша англо-голландська війна не розв'язала суперечностей між країнами. Ще в роки протекторату відносини між ними не раз загострювалися. Голландська дипломатія кілька років безуспішно домагалася від Англії скасування «Навігаційного акту», що завдавав значних збитків голландській стороні [37, 287].

Реставрація Стюартів в Англії не пом'якшила англо-голландське суперництво. Двір Карла II був матеріально і політично зацікавлений у військових авантюрах проти голландської буржуазії і проводив агресивну політику, відчуваючи легку здобич. Новий «Навігаційний акт», виданий Карлом II в 1660 р., був ще менш прийнятним для голландців, порівняно з актом 1651 р. В 1663 р. англійці атакували головне джерело голландської работоргівлі - західноафриканські порти, а наступного року захопили Новий Амстердам в Північній Америці і перейменували його у Нью-Йорк. Ці зіткнення в колоніях послужили формальним приводом нової англо-голландської війни, яка розпочалася в 1666 році [26, 174].

Головним театром військових дій були Північне море, Англійський канал і Дуврська протока. Якщо в першій англо-голландській війні основним об'єктом дій англійців були голландські морські комунікації, то у другій війні стратегічна мета англійського флоту полягала у завоюванні панування на морі шляхом розгрому голландського флоту [12, 523].

Голландці значно посилили свій флот з часу першої війни і поліпшили його організацію. Перейнявши досвід англійців у веденні морських битв, голландський флот під командуванням де Рюйтера 11 -14 червня 1666 року завдав англійцям поразки у морському бої в протоці Па-де-Кале. Після цього 19 липня флот голландського адмірала де Рюйтера прорвався до гирла Темзи й заблокував його, загрожуючи Лондону [20, 265].

Такий поворот подій був настільки несподіваним для англійської сторони, що у цій ситуації англійці були змушені 31 липня 1667 р. підписати Бредський договір. Голландці втратили свої колонії у Північній Америці, визнавши право англійців на Новий Амстердам, але домоглися пом'якшення умов «Навігаційного акту», отримали Суринам (Гвіану) в Південній Америці і зберегли захоплений у англійців острів Пулоран (Молуккські острови) [5, 766].

Виникнення двох воєн протягом одного десятиліття між високорозвиненими на ті часи державами змусило багатьох політиків по-новому подивитись на ті суперечності, що призводили до воєнних дій. Необхідно було усунути ці протиріччя більш цивілізованим шляхом. Мова йшла про розподіл ринків збуту ненасильницькими, мирними методами. Вже в ході другої англо-голландської війни відбулись певні зміни у відносинах між обома державами. Відхід англійців з Індонезії, а голландців з Північної Америки фактично означав розподіл сфер впливу між голландською і англійською буржуазією [37, 287].

І хоча протиріччя між сторонами ще не були повністю врегульовані, проте їхня гострота була знята. Тому третя англо-голландська війна (1672-1674) вже не носила такого запеклого характеру, як у попередні роки. Головним супротивником Голландії цього разу виступила Франція, для якої завоювання Голландії було однією з умов встановлення гегемонії в Європі. Багато дослідників вважають, що Англію втягнув у війну Карл II, пов'язаний таємними зобов'язаннями з Людовіком XIV. Англійську буржуазію вдалося також спокусити обіцянками приєднання до Англії голландського острова Валхерн і міст Бріля і Кадзанда; Шельда опинилася б таким чином, відкритою для англійської торгівлі, а голландське узбережжя - під контролем англійського військового флоту [20, 266].

План союзників передбачав наступ проти Голландії з трьох напрямків: з моря - англо-французький флот, з півдня - французька армія, зі сходу - армія німецьких князів. Голландці вирішили на суші оборонятися, спираючись на систему укріплень, а на морі активними діями не допустити з'єднання англійського і французького флотів і завдати їм поразки [12, 523]. У березні 1672 р. англійський флот атакував голландські торговельні судна. У квітні французька армія вторглась у Голландію й підійшла до Амстердама. Перед загрозою втрати національної незалежності голландці відкрили шлюзи й, затопивши частину території, зупинили просування супротивника.

На морі де Рейтер спрямував головний удар проти сильнішого англійського флоту і зумів організувати надійний захист голландського узбережжя [5, 766].

Перемоги голландського флоту викликали незадоволення буржуазії. Після поразки в бою при Текселі (21 серпня 1673 р.) Англія вийшла з союзу з Францією й 19 лютого 1674 р. під тиском громадськості уклала з Голландією мир на основі статус-кво. Мирний договір суттєво не змінив становище сторін, хоч і став моральною перемогою голландців. Війна ж з Францією продовжувалася до 1678 р., коли був укладений Німвегенський мир, що зупинив кровопролиття [20, 268].

Отже, у середині XVII століття Англія вийшла на широку арену боротьби за торгову, морську і колоніальну гегемонію. У цій боротьбі суперником Англії була Голландія, з якою вона зіштовхувалася всюди у віддалених морях, особливо біля берегів Америки, де у голландців була своя колонія - Новий Амстердам, і в Ост-Індії. У трьох кровопролитних морських війнах другої половини XVII століття голландська торгово-колоніальна першість була зламана.

Незважаючи на те, що Голландії вдалося зберегти майже всі свої колоніальні володіння (окрім північноамериканських), подальше зміцнення воєнно-морського флоту Англії та її прискорений промисловий розвиток змусили голландців відмовитися від суперництва з нею.

3.4 Англо-французьке колоніальне суперництво на фоні міжнародних конфліктів I пол. XVIII ст.

З XVIII ст. у міжнародній дипломатії утверджується принцип рівноваги сил, згідно з яким будь-які зміни в якійсь частині Європи становили потенційну загрозу для всіх країн. Підтримка відносної рівності сил виступала в якості «європейської системи» безпеки. Складовою частиною цієї рівноваги були колоніальні володіння. Майже всі тогочасні війни мали морські або колоніальні театри воєнних дій, де точилися війни паралельно з головним воєнним конфліктом на континенті [32, 600].

У стані міжнародної рівноваги чи не найдужче була зацікавлена Британія, у якій з 1688 р. при владі перебували віги, прихильники розширення морської могутності країни. Дотримуючись принципу «рівності сил», Англія протидіяла будь-якій континентальній країні, якщо вона претендувала на гегемонію [31, 415].

Із середини XVII ст. такою державою в Європі стає Франція. Виснаження Іспанії й руйнування Німеччини після Тридцятирічної війни, а також ефективна державна політика, спрямована на підйом французької індустрії, ще більше проявили її перевагу. Цілим рядом розпоряджень французьку промисловість було ізольовано від іноземної конкуренції. Так, тариф 1667 р., укладений Кольбером в дусі меркантилізму, встановлював такі високі мита на імпортні вироби, що ввозити більшу частину товарів стало невигідно й неможливо; у свою чергу французькі виробники могли піднімати ціни на свої товари без побоювання, що їх виб'ють із ринку іноземці. Своїм тарифом Кольбер понад усе хотів послабити голландську торгівлю, вибити голландців із французького та інших європейських ринків. Іншим промисловим суперником французів були англійці, тим більше, що саме з ними вони стикалися на колоніальному терені [26,187].

Зіткнення колоніальних інтересів Англії і Франції відбувалося в усьому світі: у Вест-Індії, де англійцям належали Ямайка, Барбадос і ряд інших островів, а французам - західна частина Сан-Домінго, Мартиніка і Гваделупа; у Північній Америці, де королівській Франції належали 2 колонії - Канада на півночі, вздовж ріки Святого Лаврентія, і Луїзіана в гирлі Міссісіпі, англійські ж володіння розташовувались від Мена до Флориди вздовж східного узбережжя Атлантичного океану; у Індії, де англійськими опорними пунктами слугували Мадрас, Бомбей і Калькутта, а французи на Коромандельському узбережжі і в Бенгалії володіли такими укріпленими базами, як Пондішері і Чандернагор. Не менш гострі протиріччя виникали між Англією і Францією у Леванті, де розвивалося їхнє суперництво за торговий і політичний вплив. Нарешті, як англійці, так і французи, які брали активну участь у работоргівлі, прагнули монополізувати цю прибуткову справу у своїх руках [20, 313].

Безперервні прагнення Людовіка XIV розширити французьку територію неминуче вели до конфліктів. У короля недаремно був девіз: «Менше, ніж Бог, але більше, ніж земна куля». З 54 років його самостійного правління (1661-1715) тридцять три роки пройшли у війнах [26,194].

Саме в цей час Людовік XIV захоплюється ідеєю загарбання всієї іспанської монархії з усіма її колоніями і володіннями в Нідерландах та Італії. Для цього потрібно було схилити бездітного іспанського короля, останнього з Габсбургів, скласти заповіт на користь онука Людовіка XIV - Філіпа, герцога Анжуйського, одруженого на сестрі Карла II Марії Терезі. Таким чином Франція демонструвала намір повністю оволодіти іспанською спадщиною. Але коли в 1700 році помер останній іспанський Габсбург, Карл II, і Людовік відправив за Піренеї свого онука, Вільгельм Оранський та його союзники (Голландія, більша частина князів німецької імперії, Бранденбург, Австрія, Савойя й Португалія) виставили кандидатом на іспанський престол представника австрійської гілки Габсбургів, другого сина імператора Леопольда I. Не бажаючи ані французького, ані австрійського панування, морські держави Англія й Нідерланди виступали за поділ іспанських володінь і домагалися для себе морських станцій, колоніальних придбань і переваг у морській торгівлі [26, 201].

Почалася Війна за Іспанський спадок (1701-1714). Битви відбувалися ледве не у всіх країнах Європи: в Іспанії, де боролися один проти одного обидва претендента, у Бельгії, на Рейні і в південній Німеччині, в Італії й у самій Франції. Союзники повсюдно здобували перемоги над арміями і флотом Людовіка. Безпосередня участь Англії в операціях на континенті була мінімальною, разом з тим вона взяла на себе фінансування союзників, по суті, купуючи собі солдатів. Свої власні військові зусилля Англія зосереджувала переважно в колоніальних і морських операціях. На чолі англійської армії стояв спочатку Вільгельм III, а після його смерті королева Анна, прийнявши військову програму вігів, доручила командування неабиякому полководцеві і дипломатові Джону Черчіллю, представнику великої англійської династії, більш відомому під ім'ям герцога Мальборо, яке він отримав в ході війни [41, 127].

Перемоги Мальборо в Баварії і південних Нідерландах помітно послабили французьку армію. Але для завершення англо-французького суперництва набагато більше значення мали операції на морі і в колоніях. Англійський флот нападав на французькі судна, а колоністи в Північній Америці, скориставшись тим, що канадські французи не могли отримати допомоги з метрополії, захопили Нью-Фаундленд і землі навколо Гудзонової затоки [20, 334].

Головним успіхом Англії в ході війни було захоплення в 1704 р. фортеці Гібралтар у єдиної протоки, що з'єднує Середземне море з океаном. Отримавши цей важливий стратегічний пункт, Англія різко зміцнила свої позиції на півдні Європи, і в колоніальній політиці наступних століть англійські панівні класи зуміли скористатися цими «ключами від Середземного моря» [26, 202].

Підписаний у 1713 р. Утрехтський мир закріпив перемогу Англії. За договором Франція змушена була поступитися частиною Канади (Акадією), захопленою в період війни англійськими колоністами; Іспанія - Гібралтаром і островом Мінорка. Крім того, Англія отримала так зване «асієнто» - виключне право на ввезення рабів до іспанських колоній в Південній Америці. Таким чином, у війні за Іспанський спадок Англія не допустила об'єднання іспанських і французьких колоній під фактичним верховенством Франції і заклала фундамент свого панування в Середземному морі і Північній Америці [41, 127].

Це був перший серйозний удар по колоніальній імперії Франції. Звичайно, результати війни не були остаточними. Утрехтський мир 1713 р. став лише початком кривавої дуелі між послабленою феодальною Францією, яка продовжувала залишатися грізним супротивником, і буржуазною Англією, що швидко набирала обертів.

Під час війни за «австрійський спадок» (1740-1748), у якій Франція і Пруссія у складі широкої коаліції воювали проти союзу Англії та Австрії, англійська Ост-Індська компанія спробувала використати європейський конфлікт як привід до силового витіснення французів із Індії, де французи зусиллями енергійного губернатора Пондішері Ж.Ф. Дюплекса (1697-1763) активно нарощувала військову потугу, формуючи корпуси сипаїв (індійських найманців) [50,194]. Воєнні дії 1746 р. завершилися для британців невдачею: сипаї Ж.Ф. Дюплекса не лише відбили напад, а й за підтримки французької ескадри адмірала Лабурдоне захопили Мадрас. Однак у 1748 р. війна за «австрійський спадок» завершилася і за Аахенським мирним договором Мадрас довелося повернути англійцям в обмін на фортецю Луїсбург, захоплену останніми в Канаді [20, 334].

Колоніальна політика Англії стала ще активнішою, коли до влади прийшло угрупування вігів на чолі з Вільямом Піттом. Цей «великий коммонер» (оратор палати общин) виражав інтереси агресивної, войовничої частини буржуазії, яка прагнула до захоплення нових територій і вважала, що подальше процвітання держави залежить від проведення успішної колоніальної війни. Перебуваючи в уряді з 1745 р., Пітт в 1757 р. зайняв посади міністра закордонних справ і військового міністра, таким чином зосередивши у своїх руках ті відомства, які були безпосередньо пов'язані з колоніальною політикою [41, 128].

Головною метою Пітта було послаблення французького впливу на Європейському континенті і відвоювання Північної Америки та Індостану. Щоб послабити і відволікти увагу й сили французів від заокеанських володінь, він планував залучити Францію до великої війни в Європі, після чого завдати їй нищівної поразки на морі і в колоніях [26, 203].

В 1756 р. утворилась велика коаліція з Австрії, Росії, Франції, Швеції й Саксонії проти прусського короля Фрідріха II, який незадовго до того відняв в Австрії Сілезію. Почалася так звана Семирічна війна (1756-1763). Пітт вирішив підтримати Фрідріха II. І хоч співвідношення сил в Європі складалося не на користь англійського союзника, найважливіше, що французька армія була зайнята війною з Пруссією, і Британія, використовуючи свій флот, змогла зосередитись на боротьбі за колоніальні володіння [20, 335].

Активні військові дії розгорнулися в Північній Америці, де англійці вирішили за всяку ціну відняти у французів Канаду. Не зважаючи на те, що кількість французів не перевищувала 150 тис. жителів, а в англійських колоніях проживало близько 2 млн. чоловік, успіх у війні за Америку спочатку був на боці французів. Однак вже у 1758 р. канадські французи були відрізані від Луїзіани, а після здачі Луїсбурга - і від Атлантики. Через британську морську блокаду французам не вдалося перекинути підкріплення до Канади, чим і скористались англійці, відправивши для вторгнення велику армію. У 1759-1760 рр. були зайняті найбільші міста Канади - форт Дьюкен, Квебек, Монреаль, також була завойована величезна незаселена область між горами Аппалачі і Міссісіпі [56, 20].

Дуже важливим було також суперництво двох держав в Ост-Індії. На початку XVIII ст. Індія переживала далеко не кращі часи. Колись єдина імперія Великих Моголів розпалася на ворогуючі князівства, правителі яких практично безперервно воювали між собою. Втративши воєнно-політичну єдність, Індія залишалася багатою економічно, а тому відразу стала об'єктом посиленої експансії з боку європейських колонізаторів [41, 128].

Коли французи прибули до Індії, англійська Oст-Індська компанія міцно там закріпилася і французам нічого не залишалося як забезпечити своє панування в Індії за допомогою військової сили. На Маврикії вони створили морську базу і озброїли невелику армію, що складалася з найманих солдат-індійців, навчених за європейським зразком, так званих сипаїв. Сипаї стали одним із основних знарядь колоніального завоювання Індії руками індійців. В той же час безперервні міжусобні війни князів Східного Декану відкривали широкі можливості для підкорення індійських князівств [50,193].

Генерал-губернатор французьких володінь Ж.Ф. Дюплекс вдало втрутився у феодальні міжусобиці, що відбувалися в Хайдарабаді і Карнатіку, де йому вдалося звести на престол своїх ставлеників. Скориставшись ситуацією, французи розширили свої володіння в районі Пондішері й здобули право збирати поземельний податок у приморських областях Гайдарабаду «для покриття витрат на утримання в Гайдарабаді французьких військ» [20, 335].

Це був перший «субсидіарний договір» такого типу. Відтоді європейці під приводом «допомоги в захисті» (фр. субсидії) відправляли на територію того чи іншого князівства допоміжне «субсидіарне військо» з європейських і сипайських частин. Правитель даного князівства, зобов'язувався утримував це військо на свій рахунок і не проводити зовнішніх зносин без відома компанії. Згодом англійці перейняли і розвинули ці прийоми колоніальної політики своїх французьких суперників, розпочинаючи колоніальне поневолення того чи іншого індійського князівства з укладання такого договору [50,195].

На деякий час Французька Ост-Індська компанія стала фактичним господарем Східного Декану і значної частини Коромандельського узбережжя (Карнатік). Однак успіхи французької Ост-Індійської компанії були нестійкими. Французький уряд не забезпечив Дюплекса необхідними коштами і людськими ресурсами. Англійці перейняли тактику Дюплекса і перейшли у наступ. У 1751 році невеликий загін англійців несподівано захопив Аркат - столицю Карнатіку, що вважалася неприступною фортецею. Через рік англійці отримали серйозну перемогу при Трічинополі (1752). Французька Ост-Індська компанія змушена була укласти мир з англійцями (1754). Французи зберегли свої позиції в Хайдарабаді, але визнали за англійцями Карнатік. Результат подальшої боротьби за Індію вирішила Семирічна війна (1756-1763) [41, 129].

Урядова політика Франції не сприяла перемогам у колоніальній боротьбі. Енергійного Ж.Ф. Дюплекса, експансіоністська активність якого, з погляду акціонерів французької Ост-Індської компанії, почала обходитися їм занадто дорого, відкликали з Індії у розпалі його вдалої колоніальної діяльності і віддали під суд. Новий генерал-губернатор Пондішері Лаллі, розраховуючи у боротьбі проти англійців на підтримку від уряду, проводив виключно оборонну політику, чим відразу ж скористалися британці [50,195].

Англійські діячі, які перебували на службі в Ост-Індській компанії, навпаки користувалися ширшими повноваженнями; особливо відзначився своїми перемогами Роберт Клайв, спочатку дрібний писар на службі в Ост-Індській компанії, згодом офіцер її армії. Воюючи головним чином силами самих індійців (сипаїв), Ост-Індська компанія захопила Бомбей і Мадрас, а також Калькутту в гирлі Гангу [20, 336]. Найбільше значення мало завоювання Бенгалії - найрозвиненішої частини Індії, яке відбулось у 1757 р. після перемоги у битві при Плессі. Захоплення англійцями Бенгалії, губернатором якої став Р. Клайв, значно посилило їх позиції в Індії. Величезні кошти, отримані англійською Ост-Індською компанією шляхом пограбування і розорення Бенгалії, дали можливість у декілька разів підвищити розмір платні для сипайського війська і, як наслідок, його чисельність [41, 130].

Французи, все ще сподіваючись утриматись в Індії, почали облогу Мадраса, але вона закінчилася невдачею (1759 р.) У 1760 році англійські війська під командуванням полковника Кута розгромили під Вандевашем сухопутну армію французької Ост-Індської компанії, очолювану генералом Лаллі Толландалем. Тоді ж англійці з моря і з суші оточили головний опорний пункт французьких володінь в Індії - Пондішері. В січні 1761 року після річної облоги, зголоднілий та виснажений, Пондішері капітулював [26, 105].

10 лютого 1763 р. в Парижі був підписаний договір, за яким Франція поступалася на користь Англії всією Канадою, лівим берегом Міссісіпі, кількома островами у Вест-Індії. Саме в цей час склалися умови для майбутнього панування Британської імперії на Сході. Й хоча за умовами Паризького миру Британія повернула французам Пондішері, суперництво за Індію завершилося на користь англійців. Це був сильний удар по французькій колоніальній імперії, більша частина якої перейшла до Великобританії [20, 336].

Отже, у англо-французьких війнах, що розгорілися на фоні міжнародних конфліктів XVIII ст., Англія прагнула не тільки послабити небезпечного супротивника, що претендував на гегемонію в Європі, але й захопити частину його заокеанських володінь. Відсталість соціально-економічного і політичного ладу Франції, заплутаність дипломатичної гри в Європі, яка відволікала її увагу від завоювань і поширення впливу на інші частини світу, перевага острівного розташування Англії були основними причинами підсумкової поразки феодально-абсолютистської Франції у її конкурентній боротьбі з буржуазною Англією, яка перетворюється на величезну колоніальну імперію і на довгий час завойовує статус найсильнішої морської держави.

Таким чином, зовнішня політика Англії, що формувалася під впливом торгових інтересів та ідей меркантилізму, передбачала витіснення торгівельних суперників, захоплення монополії на перевезення товарів, встановлення панування на морях. У XVI ст. головним суперником Англії в боротьбі за морську і колоніальну першість була Іспанія, в XVII ст. - Голландія, а наприкінці XVII ст. ця роль перейшла до Франції. Головним знаряддям колоніальної політики Англії стають великі торгівельні компанії, які отримували від уряду значні привілеї. Серед них значно виділяється Ост-Індська компанія, яка користуючись переважно засобами економічного проникнення в Індію, змогла міцно закріпитися на Сході і підготувала ґрунт для майбутнього завоювання Індії. У війнах з Голландією Англії вдалося зламати її торгово-колоніальну першість і зайняти провідне місце в світовій торгівлі. А після перемоги над Францією Англія стає найбільшою колоніальною державою світу.

Висновки

З кінця ХV до середини ХVІІ століття було здійснено найбільшу кількість видатних географічних відкриттів, у ході яких європейці здійснили революційний прорив в інші цивілізації, що прискорило формування цілісності світового розвитку. Основними причинами Великих географічних відкриттів були зростання потреб у золоті і сріблі в умовах розширення товарного виробництва в Європі та бажання європейських мореплавців встановити безпосередній зв'язок з країнами Сходу. На початковому етапі Великих географічних відкриттів пріоритет у пошуках нових земель і шляхів в Азію належав Іспанії і Португалії.

Після перших португальських та іспанських подорожей географічні відкриття не припинилися. Незважаючи на те, що сфери завоювань були поділені між Португалією та Іспанією за Тордесільяською угодою 1494 р., англійські мореплавці вирішують проникнути в недосліджені куточки земної кулі, використовуючи північно-західний і північно-східний океанічні шляхи. І хоч основна ціль експедицій - пошук проходу до Індії та Китаю, - не була досягнута, в результаті їх проведення були зроблені не менш важливі відкриття, якими Англія заявляє про своє право на участь у розподілі багатств Індії та відкритого Американського континенту.

Ряди першовідкривачів у ХVІ ст. поповнювали і англійські пірати. Нападаючи на іспанські колоніальні території і торгові кораблі, відбираючи в іспанців золото, яким вони не хотіли ділитися з жодною країною світу, вони одночасно прокладали шлях до альтернативних, незайнятих іспанцями земель, шукали спосіб пересування по морському простору в обхід іспанських і португальських володінь.

Незважаючи на те, що Великі географічні відкриття були ініційовані піренейськими державами, їхні результати виявилися корисними насамперед для атлантичних країн Північно-Західної Європи. Внаслідок Великих географічних відкриттів торгівельні шляхи перемістилися із Середземного моря до північних морів. Центрами світової торгівлі стали Антверпен і Лондон. Опинившись на перехресті торгівельних шляхів між Європою і Америкою, Англія поступово перетворюється із віддаленої периферії європейської цивілізації в атлантичний форпост Європи.

Результати Великих географічних відкриттів безпосередньо вплинули на зростання зовнішньої торгівлі і активізацію колоніальної політики західноєвропейських держав. Англія в цей час відчуває велику необхідність у додаткових ринках збуту, фінансових ресурсах і сировині для забезпечення потреб внутрішнього виробництва. В умовах іспансько-португальської монополії розв'язання цієї проблеми пов'язувалося із освоєнням нових ринків за океаном. З цією метою у 60-80-х рр. створюються великі купецькі компанії, які отримували від уряду виключне право на торгівлю з певним регіоном і зобов'язувались представляти англійські інтереси на зовнішніх ринках. Назви торгівельних компаній, підтримуваних урядом Тюдорів (Московська, Естляндська, Левантійська компанії) характеризують основні напрями англійської торгової експансії у зазначений період.

Досить вигідною і прибутковою для англійських купців виявилася торгівля з іспанськими колоніями в Новому Світі. Монополія Іспанії на торгівлю з усіма нововідкритими землями стала головною перешкодою на шляху англійської торгово-колоніальної експансії у цьому напрямку. На той час Англія не була готовою до відкритої війни з Іспанією і Португалією. Її протест проти іспансько-португальської монополії набув форми контрабандної торгівлі і піратського грабежу іспанських портів і суден. Англійська корона всіляко підтримувала і заохочувала проведення піратських експедицій проти Іспанії, так як вони значно послаблювали її морську могутність. На той момент використання піратських методів було єдино можливим способом боротьби за право створення англійської колоніальної імперії поряд з Іспанією і Португалією.

З середини ХVІ ст. англо-іспанський конфлікт набув характеру глобального протистояння, в якому посилився конфесійний акцент. Страта шотландської королеви-католички Марії Стюарт, яку підтримували сили міжнародної реакції на чолі з іспанським королем Філіпом ІІ, стала зручним приводом для нападу на Англію. У битві 1588 р., що завершилася розгромом іспанської «Непереможної Армади», Англія не тільки довела своє право бути володаркою морів, але й відстояла свою національну незалежність і протестантську віру. Після перемоги над Іспанією Англія відверто заявляє про свої претензії на світове панування, претендуючи на роль першорядної морської держави. Перед нею відкриваються перспективи великих колоніальних захоплень.

Зародження світової колоніальної системи, що характеризувалася поширенням європейської цивілізації та інші континенти, загостренням суперечностей між державами за ринки сировини і збуту тощо, було одним із наслідків Великих географічних відкриттів. Довгий час колоніалізм був обмежений тими державами, які перші його започаткували. Перші англійські колонії виникли в Північній Америці наприкінці ХVІ - на початку ХVІІ ст. До середини ХVІІІ ст. тут було 13 колоній, жителі яких вважали себе підданими англійського короля. Після захоплення Кромвелем Ямайки у 1695 р. процес англійської колонізації охопив і Вест-Індські острови. Торгівля з колоніями приносила Англії величезні прибутки. Метрополія стримувала економічний розвиток своїх колоній, забороняючи їм торгувати з іншими морськими державами і розвивати власну промисловість, у такий спосіб перетворюючи їх на сировинний придаток.

Англійський уряд, починаючи з Навігаційного акту 1651 р., послідовно проводив політику меркантилізму. З метою збільшення національного багатства, зміцнення англійської буржуазії і держави в цілому було розроблено низку протекціоністських законів, які забороняли ввозити до Англії товари іноземного виробництва, заохочували розвиток вітчизняної торгівлі і мореплавства, сприяючи досягненню активного торгівельного балансу. Зовнішня політика Англії, що формувалася під впливом торгових інтересів та ідей меркантилізму, передбачала витіснення торгівельних суперників, захоплення монополії на перевезення товарів, встановлення панування на морях.

З ХVІІ ст. головним знаряддям у боротьбі за торговельно-колоніальну здобич виступають не пірати-розвідники, а великі торгівельні компанії. Перейнявши досвід португальців щодо організації заморської торгівлі в Індійському океані на основі національної монополії, англійські купці у 1600 р. створили Ост-Індську компанію. Витіснена з Індонезії більш сильними противниками - голландцями, вона розгорнула свою діяльність на території Великих Моголів. Поступово захопивши всі зовнішньоторговельні зв'язки Індії і монополізувавши їх у своїх руках, вона зміцнила свої позиції на Сході і створила всі умови, необхідні для завоювання Індії.

Протягом всього ХVІІ ст. велася запекла боротьба між Англією і Голландією за торгівельну, морську і колоніальну гегемонію. Вже наприкінці ХVІІ ст., завдяки своєму вигідному географічному положенню і ефективній державній політиці, Англія займає місце Голландії, монопольне становище якої в світовій торгівлі було підірвано, і починає контролювати вузлові пункти світових океанічних шляхів.

Наприкінці ХVІІ - на початку ХVІІІ ст. головним конкурентом Англії на міжнародній арені стала Франція. Англо-французькі колоніальні інтереси стикалися у трьох головних регіонах світу: у Вест-Індії, в Північній Америці та Індостані. Скориставшись тим, що Франція була учасником міжнародних конфліктів на європейському континентів, Великобританія (з 1707 р.) основну свою увагу зосереджує на відвоювання французьких колоній. В результаті Франція втрачає Канаду і північно-східну частину Ост-Індії, а Великобританія, завдяки своєму вдалому географічному розташуванню і цілеспрямованій експансіоністській політиці Уряду силами переважно військово-морського флоту добивається домінування на морських торгових шляхах і перетворюється на одну з наймогутніших колоніальних держав світу.

Список джерел та літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія / [упоряд. В.Д. Гончаренко, О.Д. Святоцький, М.М. Страхов, С.І. Пугачова; ред. В.Д. Гончаренко]. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. - С. 304-307.

2. Сборник документов по истории нового времени: буржуазные революции ХVІІ - ХVІІІ в.в. / [сост. Н.А. Никитина; ред. В.Г. Сироткин]. - М.: Высшая школа, 1990. - 303 с.

3. Сборник документов по истории нового времени стран Европы и Америки (1640-1870) / [сост. Е.Е. Юровская]. - М.: Высшая школа, 1990. - 253 с.

4. Большая историческая энциклопедия / ред. кол.: С.В. Новиков, В.П. Ситников, В.В. Славкин. - М.: ОЛМА-ПРЕСС Образование, 2003. - 943 с.

5. Всемирная история: [в 10 т.] / Глав. ред. Жуков Е.М. - М.: Изд-во социально-экономической литературы, 1958. - Т. 4 / Под ред. М.М. Смирина. - 823 с.

6. Всемирная история: [в 10 т.] / Глав. ред. Жуков Е.М. - М.: Изд-во социально-экономической литературы, 1958. - Т. 5 / Под ред. Я.Я. Зутиса. - 782 с.

7. Всемирная история: [в 10 т.] / А.Н. Бадак, Н.Е. Войнич, Н.М. Волчек и др. - М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2000. - Т. 9. Начало Возрождения. - 2000. - 592 с.

8. Всемирная история: [в 10 т.] / А.Н. Бадак, Н.Е. Войнич, Н.М. Волчек и др. - М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2000. - Т. 10. Возрождение и реформация. - 2001. - 480 с.

9. Всемирная история: [в 10 т.] / А.Н. Бадак, Н.Е. Войнич, Н.М. Волчек и др. - М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2000. - Т. 13. Эпоха английской революции. - 2000.-560 с.

10. Всемирная история: [в 10 т.] / А.Н. Бадак, Н.Е. Войнич, Н.М. Волчек п др. - М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2000. - Т. 15. Эпоха просвещения. - 2000. - 512 с.

11. Всемирная история: [в 10 т.] / А.Н. Бадак, Н.Е. Войнич, Н.М. Волчек и др. - М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2000. - Т.16. Европа под влиянием Франции. - 2000. - 560 с.

12. Дюпюи Р. Всемирная история войн: Харперская энциклопедия военной истории: В 4 кн. / Р.Э. Дюпюи, Т.Н. Дюпюи. - Спб: Полигон-АСТ, 1997. - кн. 2 (1400-1800). - 892 с.

13. История человечества / Б. Байер, У. Бирнштайн, Б. Гельхофф, Э.К. Шютт; пер. с нем. Н.А. Врублевская. - М.: АСТ, Астрель, 2002. - 640 с.

14. Коробов А. Все о Великой Британии / А. Коробов, Ю. Иванова. - Х.: Рато, 2007. - 542 с. - (Серия «Страны мира»).

15. Пономарев М. Новая и новейшая история стран Европы и Америки: Практическое пособие для студентов вузов: В 3 ч. / М.В. Пономарев, С.Ю. Смирнова. - М.: Владос, 2000. - Ч. 1 Европейская цивилизация в ХVІ - ХVІІ в.в. Век Просвещения. Период становления индустриального общества. - 288 с.

16. Скляренко В. 50 знаменитых пиратов и разбойников / [В.М. Скляренко, Я.А. Батый, А.П. Ильченко, Т.В. Новикова], под ред. Д.В. Табаскина. - Х.: Рато, 2006. - 510 с. - (Серия «100 знаменитых»).

17. Соколов Б. Сто великих войн / Б.В. Соколов. - М.: Вече, 2003. - 544 с.

18. Сто великих авантюристов / [авт.-сост. И.А. Муромов]. - М.: Вече, 2004. - 534 с.

19. Сто великих мореплавателей / [Н. Авдяева, Л.Н. Жданович]. - М.: Вече, 2004. - 563 с.

20. Англия: Краткая история / [В.В. Адамчик, М.В. Адамчик, А.Н. Бадак и др.]. - Мн.: Харвест, 2003. - 608 с.

21. Африканцы в странах Америки: негритянский компонент в формировании наций Западного полушария / АН СРСР, ин-т этнографии им. Н.Н. Миклухо-Маклая; глав. ред. Э.Л. Нитобург. - М.: Наука, 1987. - 401 с.

22. Барг М. Великие социальные революции ХVІІ - ХVІІІ в.в.: в структуре переходной эпохи от феодализма к капитализму / М.А. Барг, Е.Б. Черняк. - М.: Наука, 1990. - 254 с.

23. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм 15-18 ст. / Фернан Бродель. - К.: Основи. - Т. 1. Структури повсякденності, можливе й неможливе / Пер. з фр. Г.Філіпчук. - 1995. - 543 с.

24. Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм ХV - ХVІІІ в.в.: [В 3 т.] / Фернан Бродель. - М.: Прогресс. - Т. 2. Игры обмена / Пер. с фр. Л.Е. Куббеля. - 1988. - 633 с.

25. Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм ХV - ХVІІІ в.в.: [В 3 т.] / Фернан Бродель. - М.: Прогресс. - Т. 3. Время мира / Пер., ред. Ю.Н. Афанасьева. - 1992. - 679 с.

26. Виппер Р. История Нового времени / Р.Ю. Виппер. - М.: Че Ро, 1999. - 624 с.

27. Вульф Е. Європа і народи без історії / Ерік Вульф; пер. з англ. і Пошивайла. - К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2004. - 535 с.

28. Герхард П. Пираты Новой Испании (1575-1742) / Петер Герхард; пер. с англ. Б. Кекелишвили. - М.: Центрполиграф, 2004. - 239 с.

29. Голубчикова Ю. География человека / Ю.Н. Голубчикова. - М.: Едиториал, 2003. - 356 с.

30. Говард М. Війна в європейській історії / М. Говард; пер. з англ. А.В. Яковини. - К.: Мегатайп, 2000. - 168 с.

31. Данилевский Н. Россия и Европа / Н.Я. Данилевский. - М.: Книга, 1991. - 576 с.

32. Дейвіс Н. Європа: історія / Норман Дейвіс; пер. з англ. П. Панащук. - К.: Основи, 2000. - 1463 с.

33. Зарин В. Запад и Восток в мировой истории ХІV - ХІХ в.в.: (западные концепции общественного развития и становления мирового рынка) / В. Зарин. - М.: Наука. Главная редакция восточной литературы, 1991. - 264 с.

34. Зінченко А. Історія дипломатії: від давнини до початку Нового часу / А.Зінченко. - Вінниця: Нова книга, 2002. - 564 с.

35. Иванян Э. История США / Э.А. Иванян. - М.: Дрофа, 2004. - 532 с.

36. Ивонин Ю. Становление европейской системы государств: Англия и Габсбурги на рубеже двух эпох / Ю.Е. Ивонин. - Минск: Университетское издательство, 1989. - 199 с.

37. История дипломатии: [в 5 т.] / Глав. ред. А.А. Громыко. - М.: Госполитиздат, 1959. - Т. 1 / Под ред. В.А. Зорина, В.С. Семенова, С.Д. Сказкина. - 543 с.

38. История средних веков: [В 2 т.] / Под ред. С.П. Карпова. - М.: Высшая школа, 2003. - Т. 2. Раннее новое время. - 431 с.

39. Історія Сполучених Штатів: Нарис / Гол. ред. Говард Синкотта; пер. з англ. Ю. Лісняк. - К.: Діалог Інтернешнл, 2001. - 406 с.

40. Історія сучасного світу: Соціально-політична історія 15-20 століть: Навч. посіб. / За ред. Ю.А. Горбаня. - К.: Вікар, 2003. - 435 с.

41. Кертман Л. География, история и культура Англии / Л.Е. Кертман. - М.: Высшая школа, 1979. - 384 с.

42. Кириченко В. Нова історія країн Азії, Африки та Латинської Америки: Навч. посібник / В.П. Кириченко. - К.: Либідь, 2003. - 168 с.

43. Маховский Я. История морского пиратства / Яцек Маховский. - К.: Свелас, 1992. - 256 с.

44. Найкирхен Х. Пираты: морской разбой на всех морях / Х. Найкирхен. - К.: Республиканский центр духовной культуры. Общество «Знание Украины», 1992. - 252 с.

45. Новая история стран Европы и Америки. Первый период: Учеб. По спец. «История» / [В.Н. Виноградов, Н.М. Гусева, А.М. Зверев и др.]; под ред. Е.Е. Юровской, И.М. Кривогуза. - М.: Высшая школа, 1998. - 415 с.

46. Новая история стран Европы и Америки: Учеб. Для вузов / Под ред. И.М. Кривогуза. - М.: Дрофа, 2005. - 909 с.