Відродження освіти на Поділлі 1944–середині 50 років

Жахливими були і умови праці, які не відповідали стандартам санітарно-гігієнічних норм. Великою проблемою стояла завошивленість шкіл, при перевірці встановлювались непоодинокі факт, що на педикульоз страждали не тільки діти, але і вчителі. Як наслідок відбувався спалах сипного, черевного тифу та дизентерії, а через відсутність необхідних медикаментів зростав відсоток смертності. В державі, був дефіцит на гарячу воду, миючі засоби, дезінфектори. Люди самі будували примітивні лазні, вчителі вели санітарно просвітницьку роботу серед батьків шляхом читання літератури, проведення бесід і доповідей.

У повоєнні роки виключно гостро стояла проблема забезпеченості вчителів житлом, мінімальними санітарно-побутовими умовами. Влада по суті не виділяла коштів на відбудову зруйнованого війною житла вчителів, вона покладала ці завдання на місцеві органи влади, Романець Л.М. Соціально-побутові умови освітян Вінниччини в 1944 - 1958рр. // Наукові записки Вінницького державно педагогічного університету. Серія: Історія. Вип. 11. За матеріалами II Міжнародної наукової конференції «Національна інтелігенція в історії та культурі України у XIX - XXI століттях». - Вінниця. 2006, С.-260; а останні на плечі трудящих, батьків дітей школярів. У містах і селах проводили суботники та недільники, інші форми прояву громадської ініціативи із ремонту шкільних приміщень і квартир учителів ті забезпеченню всіх шкіл і вчителів паливом. ДАВО Ф.Р. 4897. - Оп.1. Спр. 128. - Арк. 10

Традицією стало визначення переможців республіканського змагання не тільки за виконанні восьмирічного всеобучу, ремонт шкільних приміщень, забезпечення учителів літературою, підручниками, але й за матеріальним забезпеченням учителів, тим, що зроблено для поліпшення їх побуту, як здійснювалось протягом року будівництво і ремонт їх квартир тощо. Але документи та матеріали свідчать, що планові завдання державних структур, спрямованих на відбудову і розвиток, житла для вчителів часто-густо розходилися з реальними наслідками -- вони, як правило, не виконувались через невідповідність між масштабними планами і виділенням для цього фінансових ресурсів. Наприклад на початку 50-х років, із загальної кількості 462 учителів Літинського району жили у власних квартирах - 153, в школах - 106, в комунальних квартирах -- 9, у найманих - 119. Незважаючи на те, що в найманих квартирах проживало 119 учителів, трирічні плани будівництва житлах будинків при сільських школах Літинського району виконувались незадовільно. В запланованих на 1951-1953 рр. п'яти житлових будинків було не побудовано й не пристосовано жодного будинку. І навіть у 1958 р, на засіданнях виконкому Вінницької обласної Ради депутатів трудящих зазначалося, що в ряді районів є ще факти, коли окремі сім'ї колгоспників і сільської інтелегенції проживають у землянках або в інших приміщеннях, непридатних для житла. Незадовільне проведення будівництва пояснювалось недостатнім забезпеченням будівельними матеріалами (дефіцит скла, покрівельних матеріалів і тощо) та поганим фінансуванням.

Тисячі українських вчителів тривалий час змушені були жити у напівзруйнованих будинках, та напівпідвальних приміщеннях, землянках.

Ще однією проблемою був одяг науково-педагогічної інтелігенції, який за період військового часу дуже сильно обносився , крім того, був дефіцитом, коштував дорого. Гарно вдягтися могли лише окремі групи населення - найвищі партійні керівники й передовики виробництва. Потрібно зазначити, що перед проблемою пристойно вдягнутися постали навіть керівники складу Народного Комісаріату освіти - начальники управлінь та відділів, не кажучи вже про основну масу населення УРСР. Протягом перших післявоєнних років студенти та викладачі в основному були одягнені у солдатські гімнастерки, чоботи та шинелі. Кам'янець-Подільський державний університет в особах. Т. 2 - Кам'янець-подільський, 2005. С. 168

Для того, щоб покращити зовнішній вигляд професорсько-викладацького складу ВНЗ, у 1945 р. було виділено фонди промислових товарів для викладачів. Як правило, фонди, за якими надавались товари для професорсько-викладацьких колективів, а особливо одяг і взуття, складались з гуманітарної допомоги або, як тоді її називали, - «американських подарунків», що їх надавала Адміністрація допомоги і відновлення Об'єднаних Націй (ЮНРРА). Ця організація була заснована країнами антигітлерівської коаліції для надання економічної та соціальної допомоги країнам, які були окуповані німецькими військами в період Другої світової війни. Станом на 1 червня 1947 р. за програмою ЮНРРА УРСР одержала на суму 16 524,5 тис. доларів США промислових товарів і сировини. Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (друга половина 1940 -х- середина 1950-х рр..): Колективна монографія у 3-х частинах. Ч 1,2. - К.: 2010. - С.188. Крім того, ЮНРРА своїм транспортом доправила в УРСР 3482 т одягу та взуття, зібраних у США товариством «Рашен-Реліф» для допомоги постраждалим від війни. Там само С. 188 Здебільшого ці фонди складалися з вживаного одягу та взуття. Ці речі дещо покращували забезпечення науково-педагогічної інтелігенції УРСР одягом та взуттям. У зв'язку з припиненням діяльності ЮНРРА з грудня 1946 р. в листопаді цього ж року припинилась і допомога. Взуття та білизна з фондів подарунків з-за кордону надавались університетським колективам, які були підпорядковані Міністерству вищої освіти СРСР. Тому професорсько-викладацькі кадри республіканських ВНЗ у цьому відношенні були забезпечені найгірше.

Скасування карткової системи призвело до ще більшого загострення ситуації на ринку промислових товарів. Особливо великі черги з'явилися біля універмагів. Так, як зазначалось 15 квітня 1950 р. в газеті «Радянська Україна» у Києві по вул. Леніна, 2 щодня до відкриття центрального універмагу збиралася черга понад 200 осіб. У 1947 р. вийшла постанова Ради міністрів СРСР №3867 «Про норми продажу продовольчих та промислових товарів». Відповідно до неї встановлювались такі граничні норми відпуску промислових товарів в одні руки: бавовняні тканини - 6 м; нитки 1 коток; панчохи-шкарпетки - 2 пари; взуття шкіряне, текстильне, гумове - по 1 парі кожного; мило господарське - 1 кусок; мило туалетне - 1 кусок; сірники - 2 коробки; керосин - 2 л. Гордон Л., Клопов Э. Что это было? Размышления о предпосылках того, что случилось с нами в 30-40-е годы. М.,1989. С.-235.

Одяг переважної більшості науково-педагогічної інтелігенції у досліджуваний період не відрізнявся особливим стилем і вишуканістю. Післявоєнна повсякденність запам'яталася сучасникам в сіро-зеленому кольорі шинелей і гімнастерок. Непоодинокими були випадки, коли необхідне вбрання перешивали зі старих залежаних речей, постільних простирадл, чоловічих піджаків і брюк, власники яких не повернулися з війни.

З наведених даних видно, що соціальна політика в УРСР у другій половині 40-х - першій половині 50-х рр. XX ст. була неоднозначною. Винагорода за науково-педагогічну працю професорсько-викладацьких кадрів УРСР протягом 1945-1955 рр. зростала, однак це не давало реальних можливостей для забезпечення всього необхідного. Карткова система, яка діяла в УРСР з 1944 р. до 1947 р., не забезпечувала повноцінного харчування професорсько-викладацьким кадрам, але надала змогу отримувати хоча б якісь продукти. Дефіцит якісних товарів народного споживання й недоліки в організації торгівлі і сфери послуг, громадського харчування відбивалися на добробуті, комфорті, і, зрештою, на настроях професорсько-викладацьких кадрів, їхній педагогічній і науковій активності.

Протягом 1945-1955 рр. виробництво товарів щоденного вжитку в УРСР було організовано в мізерних обсягах. У республіці, як і в цілому в СРСР, панував залишковий принцип виділення ресурсів для розвитку матеріально-побутової в сфери. Забезпечення науково-педагогічної інтелігенції продовольчими та промисловими товарами в післявоєнний період було вкрай незадовільним.

Науково-педагогічна інтелігенція повинна була відпрацювати відведені години у ВНЗ, обов'язково брати участь у політико-агітаційних зборах, вистояти величезні черги у магазинах, не відволікаючись, щоб не пропустити когось без черга. Черги в післявоєнний період стали ознакою епохи. Через скрутне матеріальне становище та гострий дефіцит, що прогресував у країні, придбати більшість необхідних товарів було проблематично, що викликало невдоволення в професорсько-викладацькому середовищі.

Не можна всебічно висвітлити рівень і якість життя тогочасної науково-педагогічної інтелігенції, не розглянувши житлового питання, що включає в себе наявність житлової площі, умови, якість, квадратуру, зовнішнє і внутрішнє оформлення.

У перші повоєнні роки для більшості інтелігентських родин гострою залишалася житлова проблема. Після війни в умовах інтенсивної міграції, приросту міського населення, який значно перевищував динаміку зростання кількості житлової площі, проблема забезпечення житлом набула особливого гостроти. На всій території України відбувались бойові дії, було зруйновано сотні населених пунктів, знищено 40 млн. м² житла -50% попереднього житлового фонду, майже 10 млн. осіб залишилися без даху над головою. Гордон Л., Клопов Э. Что это было? Размышления о предпосылках того, что случилось с нами в 30-40-е годы. М.,1989. С.-230. Загальний стан був надзвичайно злиденним: розруха, голод, чимало людей жили в бараках, землянках, пристосованих під житло виробничих спорудах, нерідко без най необхідніших для існування речей. Після війни лише незначна кількість приміщень житлового, громадського та комунального призначення була придатна до користування. Тому головна увага зосереджувалась на ремонті наявного житлового фонду та відбудові зруйнованих будинків. У міру розвитку будівельної індустрії велось спорудження й нового житла.

У роки війни більша частина професорсько-викладацького складу ВНЗ УРСР перебувала на фронтах або була евакуйована у тил країни. За лінією фронту залишилися домівки та майно. Після закінчення бойових дій професорсько-викладацькі кадри поспішали повернутись у свої будинки. Як і весь український народ, науково-педагогічна інтелігенція, повертаючись у власні будівлі, спостерігали лише руїни. Майно, яке залишалось до війни, було або пограбоване німецькими військовими та населенням, яке залишилось в окупації, або знищене під час бомбардувань.

По війні було встановлено основні норми житлової площі для населення УРСР, які дещо відрізнялись залежно від міри руйнувань. Для кожної людини у перші післявоєнні роки допускалось мати не більше 6 м житлової площі, але в середньому ця цифра становила чотири квадратних метри. З історії повсякденного життя в Україні. Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (друга половина 1940 -х- середина 1950-х рр..): Колективна монографія у 3-х частинах. Ч 1,2. - К.: 2010. С - 351.

Не маючи власного житла, а також змоги його отримати, досить часто викладачам ВНЗ доводитесь роками жити в місцях, де не було навіть елементарних умов проживання, які б відповідали хоч якимсь стандартам та санітарним нормам.

Значна частина викладачів ВНЗ проживала у комунальних квартирах. Внаслідок «ущільнень» побутові умови життя науково-педагогічної інтелігенції погіршувалось. Не було змоги вести наукову роботу в домашніх умовах, цей факт негативно впливав на наукове-педагогічну активність

У другу післявоєнну п'ятирічку в країні бузо відновлено певний статус рівноваги в житловому фонді. Так, одним квартири було повернуто, у інших, навпаки, відібрано, звинувативши у незаконному захоплені Більшість населення, втомившись і втративши надію на повернення довоєнної житлової площі, погоджувалось на будь-яке житло, що його надавали квартирні організації заміть довоєнного. Потрібно зазначити, що здебільшого такий обмін не був рівнозначним. Житлова проблема в УРСР залишалася досить гострою і в 50-х рр. XX ст., коли почалося масове житлове будівництво.

Надії науково-педагогічної інтелігенції країни на те, що по завершенні найтяжчих 40-х рр. житлове питання буде вирішене, не виправдались, у повній мірі не було вирішено житлову проблему серед професорсько-викладацьких кадрів ВНЗ і в 50-ті рр. У республіці темпи зростання житлового фонду відставали від зростання міського населення, в середня житлова площа на одну особу в 1955 р. становила лише 6 м²- такий показник був в 1,5 рази нижчим від встановленої санітарної норми.

Хатня обстановка тих представників науково-педагогічної інтелігенції, кому пощастило отримати житло, була досить скромною. Післявоєнне життя науково-педагогічної інтелігенції країни мало багато побутових проблем, не вистачало домашнього начиння (каструль, чайників, ложок, виделок тощо).

Науково-педагогічній інтелігенції довелось розпочинати мирне життя у складних умовах повоєнної розрухи. Міста були позбавлені нормального водопостачання і електроенергії, більшість з них не мали каналізаційної системи. Одна з невирішених соціально-побутових проблем полягала в тому, що основний склад учених не був належним чином забезпечений житлом. У цей час викладачам та їхнім сім'ям доводилось шукати притулку у родичів, жити на горищах тощо.

Хоча протягом 1945-1955 рр. рівень і якість життя науково-педагогічної інтелігенції поліпшувались, водночас, цей процес відбувався надто повільно.

Повоєнний період був складний для вчительства не тільки тим, що було велике годинне навантаження та нестача матеріально-технічної бази, а й тим, що це був час широкомасштабного ідеологічного наступу сталінізму, що мав на меті втримати під контролем духовне життя народу, розвиток суспільної думки та суспільних процесів. Під особливо пильним контролем комуністичної влади опинилася система освіти та учительство, від ідейної спрямованості якого, переконливості та політичної активності залежало яким виросте молоде покоління. Цілком закономірно, що в різні періоди історичного розвитку нашої країни державні і партійні органи приділяли особливу увагу ролі вчителя в житті суспільства. Цінність цього досвіду, особливо у повоєнні роки, дає можливість побачити, як саме відбувалися процеси, насамперед обставини та специфіка ідеологічного тиску на вчительство Поділля.

Апробована до Другої світової війни радянська освітня система відновлювалася відразу після вигнання німецько-фашистських загарбників з України, а разом із нею впроваджувалися адміністративні методи розв'язання життєво важливих проблем навчання та виховання. Уже 25-28 липня 1944 р. в Києві відбулася республіканська нарада активу працівників народної освіти. Серед майже трьохсот її учасників переважали не працівники народної освіти, а партійні та радянські функціонери. Зміст наради був перевантажений формальними фразами про необхідність «зобов'язати» органи народної освіти надавати вчителям всіляку допомогу у підвищені рівня знань, збагаченні їх досвідом, а самих вчителів закликати невтомно оволодівати педагогічною майстерністю, методикою викладання основ наук. Після згаданої наради республіканського активу подібні наради були проведенні в усіх областях республіки, у серпні-вересні 1944 р. та у січні-березні 1945 р. відбулися районні наради вчителів Вінниччини, у центрі уваги яких були питання навчально-виховної роботи. Особливий акцент зосереджувався на підвищенні ідейно-політичного та фахового рівня вчителів тощо. Народна освіта і педагогічна наука в Українські РСР. К., 1967. С. 102-105;

Із звільненням України від німецьких загарбників невідкладним вважалось завдання якнайшвидше проводити планомірну роботу по підвищенню ідейно-політичного рівня учительства. «Треба проводити цю роботу із усією учительською масою. Із 160 тис. вчителів, що працюють тепер у школах УРСР, - зауважив Нарком освіти УРСР П. Г. Тичина на початку 1945 р. на республіканські нараді з питань агітації та пропаганди, - форми цієї роботи мають бути різноманітні: самостійна праця кожного вчителя над собою, гуртки, лекції, доповіді семінари, теоретичні конференції, консультації, товариські бесіди і т. ін.» Тичина П.Г. Піднести ідейно політичну роботу серед учителів // Радянська школа . 1945. - № 1-2. С. 4;9.

Зокрема на засіданні Вінницького обласного комітету КП(б)У зазначалось про актуальність ідейного виховання інтелігенції, оскільки вона побувала під тимчасовою окупацією німецько-румунських загарбників, які «запоганили» їй душу всякими огидними думками. А оскільки радянська інтелігенція є проводирем світла в маси, то треба учителів встряхнути і вибити з голови, що їм вбили у роки окупації. Щоб вони правильно виховували покоління в комуністичному дусі. ДАВО - Ф. П. 136. Оп. 12. - Спр. 178. - Арк.12 «Встряхували» по різному: кого викликали на бесіди до секретаріатів райкомів і зав відділів пропаганди і агітації, де їх навчали, розглядали з ними питання «Короткого курсу історії ВКП(б)», декого соромили, хто стояв осторонь від політичного життя, Там само. - Арк. 7; кого звільняли з роботи, за те, що не працює над підвищенням ідейно-теоретичного рівня, ДАВО - Ф. Р. 4897. Оп. 4. - Спр. 62- Арк.21; а кого і репресували за неблагонадійність, особливо це стосувалось тих вчителів, які побували на окуповані території, в полоні, на примусових роботах, в Німеччині. Дана категорія спеціалістів носила незриме клеймо «неповноцінних громадян». В анкеті, яка обов'язково заповнювалася при вступі на роботу чи до навчального закладу, людина змушена була дати відповідь на питання про своє перебування в роки війни. Там само. - Спр. 49. - Арк. 91 Так, одного із вчителів біології Монастирищенського району звільнили за те, що під час окупації працював директором школи, організував збір теплого одягу для фашистської армії, Там само. - Арк. 17. вчительку Чечельницького району - за те, що її родина під час окупації проводила антирадянську агітацію, Там само. - Арк. 254. не кажучи вже про участь у націоналістичному підпіллі ДАВО.- Ф. Р. 6023. - Оп. 7. - Спр. 140. - Арк. 4. і за поширення ідей самостійної України. Там само. - Спр. 26506. Арк. 26506. - Арк. 119.

Влада розглядала вчителя як безславного виконавця волі партії щодо ствердження комуністичного порядку, прагнула перетворити його у популяризатора офіційної ідеології та політики, що у виховному процесі повоєнних років призвело до зменшення чисельності україномовних шкіл; до спотворення змісту підручників з історії, до формування «радянського патріотизму і радянської національної гордості,» що були направленні «на ліквідацію капіталістичних пережитків у свідомості, викорінення низькопоклонства перед буржуазною наукою і культурою, на формування марксистко-ленінського світогляду та підвищення загальної культури».

Основна робота відділу шкіл ЦК КП(б)У, обласних, міських та районних партійних структур зосереджувалася на контролі за ідейним спрямуванням навчально-виховного процесу в школах, на марксистко-ленінському виховання і підвищенні ділової кваліфікації педагогічних кадрів, на організаційному зміцненні діяльності партійних і комсомольських організацій школи. Потрібно зазначити, що з кожним роком партійні лави поповнювалися все більшою і більшою кількістю вчителів, що сприяло посиленню контролю. Наприклад, у 1945/46 н. р. у школах Вінницької області працювало 514 членів і кандидатів у члени ВКП(б), ДАВО. - Ф. Р. 4897. - Оп. 7. - Спр. 140. - Арк. 4. у 1949/50 н. р. - 678, у 1951/52 н. р. - 1360, 1952/53 н. р. - 1650, ДАВО - Ф. Р. 2700. - Оп. 6. - Спр. 555. Арк. 22. 1953/54 н. р. - 1896, ДАВО. - Ф. Р. 4897. - Оп. 2 - Спр. 5. Арк. 23. а через піонерські та комсомольські організації жорстко контролювалась і вся підростаюча зміна.

Особлива увага приділялась роботі по підвищенню ідейно-політичного рівня учнівської маси. Піонервожаті разом з класними керівниками сумлінно готували збори піонерських загонів виготовляли із піонерами альбоми, фотомонтажі. Писали про своє враження від прочитаних книг. Проводили поточні збори тощо. На допомогу учителям. У даній справі, при кожній школі створювалися гуртки по вивченню історії партії та рішень її з'їздів, ленінського вчення про виховання, Марксових педагогічних висновків, сталінських праць тощо. Таким чином, всі питання шкільництва знаходилися під пильним оком партії, в школі не залишалося місця для вільнодумства, все що не вкладалось в рамки комуністичної ідеології, визнавалося ворожим і неприйнятним.

За для більшого посилення на вчительство відкривались спеціальні відділи вечірніх університетів марксизму-ленінізму. Також учителів зобов'язували самостійно працювати над підвищенням ідейно-теоретичного рівня через вивчення творів класиків марксизму-ленінізму. Педагогічної і методичної літератури, читання художньої літератури, систематичне читання газет і журналів. Виконання планів учителів опубліковувалось і перевірялось керівниками шкіл, які проводили із вчителями бесіди, проглядали конспекти, складені при опрацюванні ти чи інших матеріалів, давали їм консультації та поради.

Виконанню рішень вищестоящих органів у справі піднесення, як тоді говорили «ділової кваліфікації» освітян сприяв і Вінницький інститут удосконалення кваліфікації вчителів. Тут проводилися обласні семінари. Усі працівники ОблВНО та інституту удосконалення вчителів брали активну участь у районних нарадах учителів і на місцях перевіряли виконання і ефективність настанов даних на обласних семінарах. Л.М. Романець, Ю. А. Зінько, І. М. Романюк. «Ідеологічний тиск на вчительство Вінниччини у повоєнні роки». Наукові записки ВДПУ. Серія. Історія Вип. 11. Вінниця - 2007 - С-256.

У містах та районах широко проводилися науково-педагогічні конференції. Скликаючи учителів на конференції, її організатори заявляли, що їх завдання полягає в тому, щоб обмінятися кращим досвідом навчальної роботи. Між ти, конференція перетворювалась в черговий ідейно-виховний захід.

Партійна номенклатура досить часто використовувала учителів для проведення масово-політичної роботи серед населення. Переважна більшість вчителів призначалася партійними органами агітаторами і пропагандистами, змушували їх виступати з лекціями і доповідями на підприємствах, в колгоспах, бригадах і фермах. Так, наприклад, у Гайсинському районі 990 учителів були агітаторами, 230 учителів - членами сільських і міських лекторіїв. За 1952-53 н. р. вони прочитали понад 1600 лекцій і доповідей на політичні та науково-політичні теми («Основний закон соціалізму», «Життя і революційна діяльність В.І. Леніна», «Визвольна війна корейського народу» та ін.). Вони ж, організовували дітей і брали самі активну участь у боротьбі з сільськогосподарськими шкідниками, у збиранні насіння фруктових, лісових, декоративних дерев і кущів, посадці лісосмуг, збиранні жолудів, влаштовували виставки художньої самодіяльності. ДАВО - Ф. Р. 2700. Оп. 6 - Спр. 555. - Арк. 168.

Хто не справлявся з поставленими завданнями, тобто не відвідував гурток вивчення короткого курсу історії ВКП(б), не систематично працював над підвищенням ідейного та фахового рівня, проявляв анти політичність ( наприклад, при відповіді на запитання чи є на світі Бог, вчителька відповіла, що ще не дочиталась). Не брав активної участі у громадсько-політичному житті села, читав уроки на низькому ідейно-політичному рівні - отримував догани, а той й був звільнений, не дивлячись на педагогічний стаж, на прекрасне знання фактичного матеріалу, володіння методикою викладання. Романець Л.М., Зінько Ю. А., Романюк І. М. «Ідеологічний тиск на вчительство Вінниччини у повоєнні роки». Наукові записки ВДПУ. Серія. Історія Вип. 11. Вінниця - 2007 - С-258.

Отже, аналізуючи вище викладений матеріал слід відмітити, що освітні кадри у післявоєнний період знаходились у важких соціально-побутових умовах. Крім того вчителя використовували як пропагандиста волі партії. Той хто не погоджувався із даною роллю зазнавав різноманітних утисків та цькувань.

Розділ 2. Відбудова середніх навчальних закладів

З усіх радянських республік і країн антигітлерівської коаліції Україна зазнала чи не найбільших людських, матеріальних і духовних втрат та спустошень. На фронтах, та у гітлерівських катівнях полягли тисячі духовних провідників нації: учителів і священиків, учених і музикантів, письменників і акторів, журналістів і художників. Сотні міст, тисячі шкіл залишились без шкільних приміщень, клубів, бібліотек, театрів, церковних храмів, історичних пам'яток. У Великій Вітчизняній війні складала іспит на виживання вся система освіти та система виховання. Віроломний напад фашистської Німеччини на нашу Батьківщину на деякий час затримав розвиток освіти.

Величезної шкоди завдали економіці та культурі окупанти. Вони зруйнували на Вінниччині 433 школи, 29 лікарень, 22 технікуми, приміщення вузів, центральну і дитячу бібліотеки, кінотеатри тощо. Збитки, заподіяні народному господарству Вінницької області, становили 24,1 млрд. карбованців. Нариси історії Вінницької обласної партійної організації. - Одеса., 1972. С. 230

Український народ в героїчних боях з ворогом відстояв свою Батьківщину, проявив масовий героїзм.

Із визволення території України від німецько-фашистських окупантів проводилась велика робота по відбудові зруйнованого господарства, культури і народної освіти. 27 лютого 1943 року РНК УРСР і ЦК КП (б)У видали постанову «Про поновлення роботи шкіл в районах Української РСР, звільнених від фашистських окупантів» якою було зобов'язано обласні і районні Ради депутатів трудящих, їх відділи народної освіти негайно розпочати роботи по відбудові шкіл, вжити всіх заходів до того, щоб поновити навчання дітей у школах. Бистра М. О. Відновлення та розвиток загальноосвітніх шкіл Донбасу в 1943-45 рр. http://www.nbuv.gov.ua/portal/. З перших днів після звільнення Вінницької області у березні 1944 року розпочалося впорядкування міст і сіл, відбудова культурно-освітніх, навчальних та лікувальних установ.

Відбудова проводилась у важких умовах.

Швидко налагоджувалася робота шкіл та інших навчальних закладів. В результаті повсякденної важкої праці та героїчної самовіддачі в звільнених районах тільки Вінницької області вже в квітня 1944 року було відкрито 806 шкіл, в яких навчалося 150 тис. дітей і працювало 5400 вчителів.

На травень 1944 р. в області працювало 1293 початкових, неповно-середніх і середніх шкіл. У наступному році продовжувала збільшуватись мережа навчальних установ і культурно-освітніх закладів. В 1944-1945 навчальному році в області працювало 2 вузи, 13 технікумів, 1476 шкіл, в яких навчалося 289 224 учні. На кінець 1944 р. відкрили двері 2 обласні, 43 районних і 150 сільських бібліотек, 14 будинків культури, 21 районний клуб, 541 сільській клуб, 214 хат-читалень. Там само. - С.234 На початок 1945-1946 навчального року на Вінниччині працювало 1479 загальноосвітніх шкіл, у яких навчалося близько 300 тис. дітей. Відновлювалось навчання у вузах і технікумах. На квітень 1945р. в області діяло 968 клубних закладів, 263 бібліотеки з книжковим фондом 469,8 тис. примірників. Історія міст і сіл Української РСР: Вінницька область. - К., 1972. С.57

Після визволення міста Вінниці від німецько-фашистських загарбників у 1944 році починається відновлення занять у Вінницькій фельдшерсько-акушерській школі. В перші роки колектив школи працював в складних умовах: не було приміщення, підручників, медичної апаратури, інструментарію.

З 22 березня 1945 року директором школи призначається Муравйов Дмитро Федорович, який очолює її до 1947 року. Під час роботи директором він організував навчальний процес майже на порожньому місці та домігся встановлення документації, що була знищена фашистами.

Вінницька фельдшерсько-акушерська школа після визволення міста Вінниці від фашистських загарбників у квітні 1944 року працювала, в повній мірі надавала кваліфікацію випускникам. Після повернення з фронтів Великої Вітчизняної війни школу вдруге очолює Лойферман А. Г. У 1947 році він одразу налаштовує педагогічний колектив на відновлення навчально-матеріальної бази закладу, створення нормальних умов для навчання студентів та членів педагогічного колективу.

У 1949 році у школі нараховувалось 45 викладачів. У звітах відзначені кращі із них: Головцев М.М. - викладач хірургії, доцент; Мазо С.Б. - викладач фізіології.

З 1948-49 навчального року до зуболікарських шкіл приймаються особи з освітою в обсязі повної середньої школи.

Вінницька фельдшерсько-акушерська школа працювала у посиленому режимі: поповнювалась навчальна база, збільшувався набір студентів, відповідно і випускників.

Педагогічний колектив збільшився до 60 викладачів і 760 учнів. За наслідками літньої екзаменаційної сесії у школі було 40 відмінників.

Щомісяця випускалися загально-шкiльна учительська та курсові газети. У 1954 році Вінницька фельдшерсько-акушерська школа отримує статус медичного училища. Історія коледжу. Післявоєнний період. http://www.vmc.vn.ua/index.php/history/14-pislavoenny

Загальна картина у 1943/44 навчальному році на Україні була такою працювало 12802 школи, в яких навчалося 1770178 учнів, наприкінці 1944 р. було 22186 шкіл, у яких навчалося 2275900 учнів, а на початку 1944/45 навчального року вже працювало 25030 шкіл, серед них: початкових - 15240, семирічних 8580, середніх 2210; у цих школах навчалося 4499000 учнів. У 1944/45 навчальному році на Україні працювало 156 шкіл робітничої молоді ( 15 тис. учнів), 575 шкіл сільської молоді і 500 класів для перепідготовки. Грищенко М. С.. Нарис з історії школи в Українській РСР. К.: 1966р. С. 181

Порівнюючи з довоєнним періодом у 1944/45 навчальному році мережа шкіл України була такою:

Одним з найважливіших питань, що постало після війни, було зміцнення навчально-матеріальної бази шкіл. У розореній війною республіці кошти і трудові ресурси спрямовувалися насамперед на відбудову промисловості. Тягар піднесення з руїн навчальних і культурних закладів, особливо в сільській місцевості, держава звично переклала на плечі самого населення, всіляко пропагуючи так званий "метод народної будови". Велику роль у здійсненні цього завдання відіграла громадськість. Робітники, колгоспники, інтелігенція брали активну участь у відбудові і ремонті шкільних приміщень, у розширенні навчально-матеріальної бази шкіл. При цьому обов'язок безоплатної позаурочної роботи на розчищенні руїн і будівництві був покладений не лише на всіх дорослих, але й на дітей.

«Метод народної будови» яскраво можна простежити із шпальт газет, так наприклад у Вінницькій правді від 7 листопада 1946 р. говориться, що «Підготовка до нового навчального року справа всієї громадськості». Завдяки тому що були проведені недільники Шпиківська школа була забезпечена всім необхідним, щоб розпочати новий навчальний рік. Велику допомогу у відбудові шкіл надавали також промислові підприємства, радгоспи, колгоспи, та МТС.

В центрі уваги стояло питання про повне охоплення навчанням всіх дітей шкільного віку. Проводилась широка роз'яснювальну роботу серед батьків, у вирішенні цього питання брали активну участь управління колгоспів, фабричні і заводські комітети та батьківські комітети.

До навчання залучалась молодь, яка змушена була припинити його в зв'язку з війною. З вересня 1943 р. в Україні були створені школи робітничої молоді, а у вересні 1944 р. - школи сільської молоді з навчанням без відриву від виробництва.

Здійснення заходів, спрямованих на охоплення всіх дітей навчанням у школі, створення й розширення мережі вечірніх та заочних шкіл сприяло розгортанню обов'язкової семирічної освіти. До 1953 р. в основному було забезпечене загальне семирічне навчання для дітей шкільного віку, у другій половині 1950-х рр. майже всі учні мали можливість закінчити десятирічку, адже у 1958 р. в Україні діяли 11 тис. середніх шкіл - у 2,5 рази більше, ніж у 1940 р. Повну середню освіту молодь здобувала в школах робітничої та сільської молоді або в загальноосвітній середній політехнічній школі (9-10-ті класи). Наприкінці 1950-х рр. у країні почалась організація шкілінтернатів, в яких навчалися сироти, діти інвалідів Великої Вітчизняної війни та праці, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. На кінець 1950-х рр. в Україні діяло понад 90 шкіл-інтернатів. Высшее образование в Украинской ССР. -- К., 1983 С.183

Велика увага в зазначені роки приділялась розвитку народної освіти. В 1947 р. працювало 1536 шкіл, в яких навчалося 357 тис. дітей. На цей час було відкрито 36 дитячих будинків. Важливу роль у здійсненні загального семирічного навчання в школах сільської місцевості відіграли фонди всеобучу. В 1949 -1950 навчальному році ці фонди становили 2 668 800 крб., в т.ч. в Барському районі - 148,9 тис. крб., Теплицькому - 106,5 тис. крб. Історія радянської Вінниччини. - Вінниця, 1960. С.104

На кінець 1949-1950 навчального року в області діяло 1503 загальноосвітніх школи і 445 шкіл для робітничої і сільської молоді. Розгорнули свою діяльність дитячі позашкільні установи: палац піонерів у Вінниці, піонерські клуби в районних центрах, обласні дитячі технічна і екскурсійно-туристська станції, дитячі музичні й спортивні школи, ціла мережа дитячих бібліотек.

Зростала мережа ремісничих училищ і шкіл фабрично-заводського навчання, куди набиралася молодь із початковою й неповною середньою освітою. Держава була зацікавлена в навчальних закладах саме такого типу, оскільки в них швидко (впродовж півроку, максимум - двох років) готувалися кадри робітників. Вихованцям забезпечувалося проживання в інтернатах, безкоштовне харчування і спецодяг, що приваблювало певну частину позбавлених батьківського піклування підлітків із розорених війною міст і сіл України.

Одним із таких училищ було і Жмеринське ПТУ №1. З чотирьох класних приміщень і майстерень розпочиналась у 1923 році історія Жмеринського ПТУ №1 депо станції Жмеринка Південно-Західної залізниці. Спочатку це була залізнична школа учнівства, пізніше школа робітничої молоді, ФЗУ - фабрично-заводське училище. Це був навчальний заклад для безпритульних, сиріт, напівсиріт, дітей з багатодітних сімей. До війни було підготовлено близько 4 тисяч фахівців для залізниці. Під час Великої Вітчизняної війни педколектив і учні були евакуйовані на Волгу в м. Куйбишев, а навчальний корпус був повністю зруйнований фашистами. Після звільнення Жмеринки від німецько-фашистських загарбників тодішній директор училища Рудьман Іван Михайлович (1935-1970рр.) розпочав відбудовчі роботи: через два роки був відновлений навчальний корпус, запрацювала водогінна система, розпочалось будівництво виробничих майстерень, збудовано житло для педпрацівників училища. Педагогічний колектив працював злагоджено і з натхненням. В 1944 році повернулися з евакуації працівники, училище знову очолює Рудьман Іван Михайлович. Починається відбудова корпусу і гуртожитку, яка завершується в 1946 році. У 1948 році споруджено нові майстерні, училище підпорядковано Південно-Західній залізниці. Контингент студентів становили вихідці з дитячих будинків, сироти, напівсироти. Заклад мав гуртожиток, учнів годували, одягали, взували і надавали змогу працювати за фахом в локомотивному та вагонному депо, на станціях відділку залізниці, на дистанції колії, підприємствах будівельного профілю. В 1950 році був побудований спортзал, працівникам надавалось житло. У той час інструментів не вистачало, майстри силами учнів, груп, гуртків технічної творчості забезпечувалиь кабінети необхідними меблями, наочністю. Своє уміння неодноразово показували групи, які вів заслужений майстер народної творчості України Дорош Володимир Васильович, з металом працювали учні груп, які очолювали майстри виробничого навчання Радченко А.Ф., Штус А.В., Шпак І.В. Своїми силами виготовляли потрібний слюсарний інструмент, поповнювали матеріальну базу кабінетів. З 1949-1950 років Міністерство трудових резервів 8 разів нагороджувало училище Почесними грамотами і преміями від 5000 до 7500 карбованців. В 1952 році був закуплений повний комплект духових інструментів, оркестр грав на всіх святах міста, на святкових лінійках, вечорах відпочинку, брав участь в огляді кращих духовних оркестрів району і області і разом з оркестром народних інструментів займав призові місця в Обласних оглядах художньої самодіяльності, працювала своя студія образотворчого мистецтва. 1950 р. Міністерством трудових резервів за два квартали присуджено II премії по 7,500 карбованців і нагороджено Почесною грамотою. 1952 р. за II і III квартал училище вибороло І місця з врученням Перехідного Червоного Прапора Ради Міністрів СРСР і премії по 20.000 крб, Почесною грамотою за ІV квартал. «Державний професійно-технічний навчальний заклад "Жмеринське вище професійне училище" - http://www.osvita.com/spec/zaklad/70/

Підлітки, здобувши тільки початкову освіту, внаслідок скрутних матеріальних умов часто змушені були думати не про навчання, а про шматок хліба і шли працювати в колгоспи, на фабрики й заводи.

Для навчання дорослих була створена широка мережа вечірніх шкіл. Так школу № 24 м. Вінниці у 1948 році закінчило 14 юнаків і дівчат, причому 2 кращих учня одержали медалі. Всі випускники успішно склали іспити у вищі навчальні заклади. Це свідчить про непогану якість роботи, хоча умови для проведення роботи були не сприятливі. Класи були не впорядковані, школа зовсім немала бібліотеки, не було навіть шафи куди можна було б складати виготовлене обладнання. Часто траплялись випадки, що з примхи керівника «Енергозбуту» в школі виключали світло, що заважало нормальній роботі.

З року в рік зростали асигнування на народну освіту. Так, у Вінницькій області в 1945 році на народну освіту було асигновано140.500 тис. крб., в 1950 р. -- 258.200 тис. крб., з 1957 році -- 292,3 млн. крб. Косаківський Г., Пшук І. Розвиток народної освіти на Вінничині в післявоєнні роки. // З історії Радянської Вінничини, 1960 р. С.103

За післявоєнні роки неухильно зростає сітка середніх шкіл. Так, в 1945--1946 н.р. в області було 112 середніх шкіл, в 1950--1951 р. -- 144, в 1956--1957 н. р. -- 305. Одночасно збільшується кількість учнів у VIII - Х класах. Якщо в 1950--1951 н. р. в цих класах навчалося 12.088, то в 1955-- 1956 н. р. -- 57315 учнів. Там само - С. 104

В п'ятій п'ятирічці приділялась особлива увага розширенню сітки середніх шкіл в сільській місцевості. Якщо в 1945--1946 н. р. в селі було 77 середніх шкіл, то в 1955--1956 н. р. -- 234. В 1951 -- 1952 н. р. в сільських школах навчалося в VIII - X класах 14694 учні, а в 1955--1956 н. р. -- 42279 учнів. Там само С. 105

На XIX з'їзді партії було поставлено завдання подальшого розвитку народної освіти, а саме: перехід від семирічної до загальної середньої в столицях республік, в обласних, крайових і великих промислових центрах і підготовка умов для повного переходу до загальної середньої освіти в усіх інших містах і сільській місцевості. Кузьмич М. С. Розвиток системи середньої освіти в Україні в 1953-1964 рр. - С.157; www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/znmm/2007_13/

Боротьба за виконання цих завдань була в центрі уваги. Промислові підприємства, колгоспи і МТС під керівництвом організацій активно включилися в роботу по створенню в школах бази для здійснення політехнічного навчання. Вони допомагали навчальним закладам з устаткуванням майстерень, забезпечували їх інструментами і матеріалами, виділяли інструкторів. В багатьох школах були поповнені навчальні кабінети, організовувалась робота різноманітних технічних гуртків, зокрема по вивченню трактора, автомобіля та ін.

Так, Глуховецький каоліновий комбінат обладнав хорошу слюсарно-механічну майстерню при Глуховецькій середній школі. Соболівський, Ободівський, Браїлівський та інші цукрові заводи допомогли місцевим школам поповнити кабінети фізики та хімії новими приладами та апаратурою. Інженерно-технічні працівники допомагали учителям в проведенні екскурсій на заводи в організації фізичних та хімічних практикумів для учнів. Значну допомогу надали школам МТС і колгоспи Тульчинського, Ямпільського, Томашпільського та інших районів області. Нарис Історії Поділля. Хмельницький - 1990. - С.190;

У с. Шляхова, Бершадського району, на зборах колгоспників було вирішено виділити необхідні кошти на будівництво 2-поверхового шкільного будинку, оскільки школа підготовлювала значне поповнення для колгоспу. Так, до колгоспної сім'ї у 1945 -1955 рр. влилось багато вихованців місцевої школи: 24 випускники працювали механізаторами, 14 -- тваринниками, 11 -- ланковими та понад 100 чол. -- на інших ділянках колгоспного виробництва. Там само - С. 191

Школи проводили значну роботу по ознайомленню учнів з основами виробництва шляхом організації екскурсій ^: на фабрики, заводи, МТС, в колгоспи, залучали учнів до громадсько-корисної праці, створюють технічні гуртки. Так, у Сальницькій середній школі, Уланівського району було створено гурток механізаторів, в якому учні вивчали трактор, та комбайн і автомашину. Роботою гуртка керували інженери та механіки МТС, практичні заняття проводилися в майстернях МТС та в полі.

В 1951 -- 1952 навчальному році школи почали приділяти більше уваги зв'язку з виробництвом, ознайомленню учнів з основними сільськогосподарськими професіями. В школах Гайсинського району (Степашській і Грапівській) були створені технічні гуртки, в яких підготовлено 100 трактористів, 25 шоферів, 25 радистів, 100 електротехніків, 400 агрономів і тваринників. Там само - С. 193

Отож, на основі вище викладеного матеріалу можна зробити наступні висновки:

По-перше відразу ж після звільнення території Поділля від німецько-фашистських окупантів розпочалась активна відбудова середніх навчальних закладів.

По-друге внаслідок того, що головним пріоритетом розвитку СРСР була важка промисловість та сільське господарство, відбудову середніх навчальних закладів здійснювали «методо народної будови». До якої залучались різнобічні установи, організації та різноманітні суспільні верстви.

По-третє здійснивши відбудову зруйнованих середніх навчальних закладів у них не було належного матеріально-технічного забезпечення.

По-четверте різко зростала мережа ремісничих училищ і шкіл фабрично-заводського навчання, куди набиралася молодь із початковою й неповною середньою освітою. У розвитку такого типу навчання була зацікавлена перш за все держава. Оскільки в навчальних закладах такого типу, можна було (впродовж півроку, максимум - двох років) готувати кадри робітників.

2.1 Вищі навчальні заклади

На території Поділля паралельно із розвитком середніх навчальних закладів у післявоєнні роки розвивались та відбудовувались вищі.

З визволенням Кам'янця-Подільського в ході Проскурівсько-Чернівецької наступальної операції почалося відновлення інституту. На основі даних про науково-педагогічних і адміністративно-технічних працівників, складених на середину квітня 1945 року, можна стверджувати, що перші призначення до закладу відбулися впродовж першого мирного місяця: викладачами вишу стали Гурія Семенович Усков (1 квітня), Андрій Симонович Степанов (12 квітня), лаборантом -Г.І. Галагдин (20 квітня). Будзей О. Дід : [про Л. А. Коваленка] / О. Будзей // Подолянин.- 2007. - 9 березня Почався збір уцілілих меблів, приладдя, літератури, проводилось оцінювання збитків, завданих інституту окупантами.

Зразу ж постало питання про місце дальшого розташування вищого навчального закладу. По-перше, навчальний корпус по вулиці Московській німці зруйнували. Майже повністю було втрачено майно: тільки збитки, завдані угорськими військами, які першими ввійшли до Кам'янця-Подільського, оцінювались в 1000 325 крб. у довоєнних цінах. Було розграбовано, зруйновано, знищено обладнання і засоби транспорту на 940075 крб., іншого майна - на 60250 крб. Окупанти вивезли або знищили майно військового та інших навчальних кабінетів, наявної там літератури вартістю 220000 крб. Філінюк А. Яскравий слід видатного педагога і талановитого вченого Л. А. Коваленка, А. Філінюк // Кам'янець-Подільський вісник. - 2007. - 23 берез. - С. 6. Остаточні підрахунки нанесених інститутові збитків, згідно акту № 82 від 23 червня 1944 року, склали суму, яка становила 1206740 крб. Копилов С. А. Леонід Антонович Коваленко: вчений, педагог, особистість / С. А. Копилов, В. С. Степанков. - Кам'янець-Подільський, 2008.- 192 с. (Дод. №1-3). По-друге, перед війною обласний центр перенесли до Проскурова, туди перебралися всі обласні установи. Керівництво області прагнуло розмістити "під рукою" вищий навчальний заклад. Це питання винесли на об'єднане засідання бюро обкому КП (б)У та виконкому обласної ради 3 травня 1944 року. Ухвала була лаконічною: «Поновити Кам'янець-Подільський державний учительський інститут, перемістивши його з міста Кам'янець-Подільська до міста Проскурова». Інститут мали розмістити в приміщеннях колишньої середньої школи № 12 (у провулку Остаповича), медичної школи (вулиця Дзержинського, 48). Під гуртожиток відводився будинок дитсадка № 20 (у Червоноармійському провулку). Міській раді та міському партії доручили звільнити вказані приміщення від евакогоспіталю, перемістивши його в інше місце, виділити для викладачів інституту 30 квартир, забезпечити вищий навчальний заклад меблями. Кам'янецьким та Проскурівським властям належало надати всебічну допомогу робочою силою і транспортом для перевезення до обласного центру належних інституту вцілілого майна і літератури. Останній, 5-ий пункт, передбачав: «Просити Раду Народних Комісарів УРСР і ЦК КП(б)У затвердити цю постанову» Гаврищук А. Яскрава і цікава особистість (до 70-річчя Івана Козака) / А. Гаврищук // Подолянин. - 1994. - 12 берез. (Дод. №4).

Прийнятий документ очікувано спровокував справжню боротьбу за збереження закладу в історичному Кам'янці-Подільському. У травні 1944 року не відбулося жодного призначення на інститутські посади. Лише наприкінці червня старшим викладачем кафедри мов став Олександр Андрійович Завальний, 1 липня -- заступником директора із заочного навчання Михайло Єфремович Король, 4 липня -- заступником директора з навчально-виховної роботи Григорій Васильович Тимець. У липні в колектив інституту влились І.Ф. Слизький і В.С. Хоролець. Гаврищук А. П. Козак Іван Йосипович / А. П. Гаврищук // Кам'янець-Подільський державний університет в особах. - Кам'янець-Подільський, 2005. - Т. 1. - С. 189-199. Тверду позицію щодо залишення учительського інституту в Кам'янці-Подільському зайняв міський комітет КП (б)У та міська рада. Край конфлікту у цьому питанні поклав Раднарком УРСР. 22 липня, через місяць після офіційного поновлення низки вищих навчальних закладів, у тому числі сусідніх Чернівецького державного університету, Чернівецького учительського та Вінницького педагогічного інститутів, уряд прийняв постанову за № 846 про відновлення роботи учительського інституту в складі трьох факультетів - історичного, мовно-літературного і фізико-математичного в місті Кам'янці-Подільському. На 1944-1945 навчальний рік дозволялося набрати 180 осіб, відкрити заочний відділ Гаврищук А. П. Друга молодість старійшини науки: до 75-річчя від дня народження І. Й. Козака / А. П. Гаврищук // Кам'янець-Подільський вісник. - 2004. - 26 берез. (Дод. №5).

28 липня 1944 року виконком Кам'янець-Подільської міської ради прийняв непросте для себе рішення про відміну своєї ж постанови від 15 червня про надання технікуму політосвіти (так називався тоді нинішній коледж культури) приміщення школи по вулиці Шевченка, 22 і переміщення його в будинок по вулиці Лагерній, 44-46. Будинок по вулиці Шевченка передавався учительському інституту Гаврищук А. П. Константинов Костянтин Степанович / А. П. Гаврищук // Кам'янець-Подільський, 2003. - Т. 1. - С. 200-204. (Дод. №6).

Почалася наполеглива робота директора Володимира Антоновича Валігури і членів колективу, з освоєння нового приміщення, яке тривалий час перебувало у відданні військових. Паралельно з реконструкцією, поточними ремонтами вирішувалися організаційні і кадрові питання, проблеми матеріальної бази, облаштування бібліотеки.

4 вересня 1944 року заступник народного комісара освіти УРСР О.М. Філіпов наказом № 2844 затвердив інституту 7 кафедр - марксизму-ленінізму і історії (завідувач І.Ф. Слизький); мов (О.А. Завальний); літератури (Д.М. Белінський); математики і фізики (В.М. Коновалов); педагогіки і психології (П.Я. Зарубайло); військової підготовки (В.К. Смирнов). Першими викладачами цих кафедр стали історик І.С. Пасенок, філологи Г.С. Усков, А.С. Степанов, В.М. Медведєва, літератори Т.Я. Лабзіна, В.С. Хоролець, математики і фізики В.А. Овчаров, К.І. Городецька, педагогіки і психології Г.Я. Мишко, військової підготовки О.С. Шиякін, В.Г. Корого Гаврищук А. П. Кулаєв Володимир Георгійович / А. П. Гаврищук // Кам'янець-Подільський державний університет в особах / [творчий задум та заг. ред. О. М. Завальнюка]. - Кам'янець-Подільський, 2005. - Т. 2. - С. 259-265. (Дод. №7). Згодом цей склад зазнав певних змін, поповнився новими силами. У першій половині 1945 року каральні органи заарештували групу працівників Кам'янець-Подільського інституту народної освіти та Кам'янець-Подільського інституту періоду окупації, зокрема В.М. Георгієвського, директора інституту, та Г.С. Ускова, викладача російської мови. Їх засудили на 10 років виправно-трудових таборів. Костевич І. Фронтовий фельдшер [О. С. Кучерук] / І. Костевич // Студентський мердіан. - 1994. - 1 жовт. - С. 1. Були облаштовані й кабінети марксизму-ленінізму, історії, педагогіки, української та російської літератури, української та російської мов, фізики і окремо - математики.

Штатним розкладом, затвердженим заступником голови Державної штатної комісії при Раднаркомі СРСР, для організації роботи бібліотеки було передбачено чотири штатні одиниці - завідуюча з окладом 400 крб., зав. читальним залом - 350 крб., старший бібліотекар і бібліотекар - по 300 крб. Завідуючою 15 серпня була призначена Л.К. Томачинська, бібліотекарем з 20 серпня стала Г.В. Павлючикова. Ще з 20 квітня збирала вцілілі книги й меблі бібліотекар М.І. Секованова. У лютому 1945 року на її місце прийшла Л.Г. Свідер. Філінюк А. Вчений, вчитель, людина [О. Л. Кучерук] / А. Філінюк // Подолянин. - 2004. - 24 верес. - С. 3. Бібліотеку довелося формувати майже заново, вціліло лише 402 примірники літератури. Філінюк А. Г. Олексій Степанович Кучерук / А. Г. Філінюк // Кам'янець-Подільський державний університет в особах. - С. 266-275. Книги закупляли у приватних осіб, у комісійних магазинах, дублікатами ділилася міська бібліотека, на яку на перших порах власне й опирався викладацький та студентський колективи.