Окупація німцями Чернігівщини

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Розчленування території Чернігівщини

1.1 Окупація німцями Чернігівщини

1.2 Установка нацистського «нового режиму»

Розділ ІІ. Окупація Чернігівщини

2.1 Життя та побут населення на окупованих територіях

2.2 Звірства і злочини німецько-фашистських загарбників на Чернігівщині

2.3 Партизанський рух на Чернігівщині

Висновки

Список використаної літератури

Додаток

Вступ

У період Другої Світової війни, у ході літнього настання німецьких військ 1941 року, Чернігів став ключовим пунктом на шляху їхнього просування на Москву, в обхід Брянських лісів. Стратегічне значення Чернігова розуміло і радянське командування, що влаштувало тут сильні рубежі оборони. Першим нальотам німецької авіації місто піддалося вже наприкінці червня сорок першого. Бомбування нанесли Чернігову великі руйнування.

Німецька окупація Чернігова тривала з 9 вересня 1941 по 21 вересня 1943 року. У місті було створено три концентраційних табори, усього за роки війни німці знищили в місті більш 52 тисяч місцевих жителів і радянського військовополонених. Сьогодні про це нагадують пам'ятники, установлені на місцях масових страт. Лісиста місцевість Чернігівщини і сусідніх областей створювала сприятливі умови для ведення партизанської війни. Партизанський рух у краї одержало величезний розмах, у ньому брало участь більш 50 тисяч чоловік. У самому ж Чернігові під керівництвом радянської розвідки активно діяло антинімецьке підпілля, що координувало свої дії з партизанами. окупація німецький фашистський чернігівщина

Суть окупаційного режиму полягала в тому, щоб жорстокістю і терором залякати людей, зламати їх опір і перетворити на покірних рабів. Військово-поліцейський апарат проводив організоване пограбування населення, створював нестерпні умови, прирікав на голодну погибель. Загальні риси нацистського «нового порядку»: ліквідація суверенітету або державності завойованих держав (територій); економічне пограбування і використання всіх ресурсів в інтересах ІІІ рейху; расова дискримінація, геноцид, антисемізм, терор, репресії, масові вбивства невинних людей.

Актуальність теми дослідження полягає в її синтезуючому характері. Незважаючи на появу в останні роки окремих наукових праць, на сьогоднішній день не існує дослідження, в якому б максимально був би обраний та узагальнений історикографічний матеріал стосовно окресленої проблеми.

Об'єкт дослідження - окупація Чернігівщини в часи Великої Вітчизняної війни.

Мета дослідження - на основі аналізу джерельної бази осмислити історичні факти та виявити характерні особливості окупації Чернігівщини.

З означеної мети випливають і певні завдання, які торкаються з'ясування специфічних особливостей окупації на Чернігівщині, а саме:

ь встановити хронологічну послідовність подій періоду, співвідносити історичні події з відповідною епохою.

ь описувати мобілізаційні заходи, процес окупації Чернігівщини, перебіг найважливіших військових подій 1941 -1943 рр.

ь характеризувати нацистський «новий порядок», діяльність радянських партизан та українського визвольного руху.

ь визначати основні результати та наслідки війни для Чернігівщини і України в цілому та українського народу, внесок українського народу у перемогу над Німеччиною та її союзниками.

Хронологічні рамки дослідження 1941-1943 рр.

Відповідно логіки викладення матеріалу, якої потребує розкриття обраної теми, робота структурована наступним чином: Вступ, два основних розділи (кожний з яких, відповідно, має декілька підрозділів), висновки, список використаної літератури. Обсяг дипломної роботи - 56 сторінок. Список використаної літератури включає 45 джерел.

Розділ І. Розчленування території Чернігівщини

1.1. Окупація німцями Чернігівщини

Перший наліт ворожої авіації на Чернігів відбувся 27 червня 1941 року. У погожий сонячний полудень німецький бомбардувальник «Юнкерс-87» з'явився в небі над залізничною станцією й вивалив зі свого чрева смертельний вантаж - бомби, які з наростаючим свистом, що переходить у пронизливий вий, полетіли на землю, несучи із собою смерть.

Там, на пристанційній території, після вибухів бомб щось зайнялося, і високо в небо здійнявся чорний стовп диму. Пізніше розповідали, що не обійшлося без убитих і поранених. У цистерну з пальним, що стояло на шляхах поруч із ешелоном, у якому везли поранених із фронту, потрапила бомба, від вибуху цистерни зайнялися вагони з пораненими. Частина з них загинула.

Характерним для перших днів війни був інтерес городян до того, що відбулося там, де впали бомби. Люди збігалися до місця події, щоб подивитися воронки бомб, зібрати осколки, своїми очами побачити руйнування. Начальство теж, проявляючи цікавість, котило в тім же напрямку у фаетонах і на пролітках (легкових машин тоді було мало, та й ті мобілізували для потреб армії).

Трохи пізніше, уже з початку липня, подібні події викликали протилежні дії. При наближенні німецьких літаків, коли служба протиповітряної оборони сповіщала про це населення фабричними гудками й виттям сирен, усі поспішали в укриття - бомбосховища й «щілини». І не тому, щоб не загинути від вибухів бомб, які все частіше й частіше падали в різних частинах міста, а з побоювання постраждати від осколків зенітних снарядів, дощем сипавшихся з неба. Ці важкі шматочки металу із рваними краями набирали при падінні з великої висоти таку силу, що пробивали наскрізь залізні дахи будинків і начисто зрізали гілки дерев у садах і парках міста, і не було спасіння тому, хто попадав під цей «залізний дощ».

На той час кілька зенітних батарей уже встановили на західній і південній окраїнах Чернігова для охорони залізничного вузла, залізничного й автобусного мостів через Десну.

Тим часом лінія фронту, судячи зі зведень Совінформбюро, неухильно наближалася до Чернігова. У них стали згадувати про жорстокі бої не тільки на Житомирському, але й на Київському й Гомельському напрямках.

Через місто на захід до Дніпра проходили в пішому ході колони червоноармійців у ще чистенькому обмундируванні, з новенькими гвинтівками. На плечах несли кулемети. Артилерію везли слідом за колонами на кінній тязі.

У протилежному напрямку із заходу на схід ішли юрбами і їхали обозами біженці із Західної України, Житомирщини, Білорусії. Їх втомлені, похмурі особи несли на собі печатку горя й страждань, ще не бачених чернігівцями.

Брели через місто велика рогата худоба, вівці й навіть череда свиней, яку підганяли жінки-колгоспниці й підлітки. Все це збіговисько, що мукає, що бекає й хрюкає, тяглося, не поспішаючи, до автодорожнього моста через Десну, перекриваючи іноді повністю рух по вулиці Толстого - основної магістралі, - через місто, із заходу до Київського шосе й далі до переправи. Хмари дрібного сухого пилу, збитої на дорогах масами людей і тваринами, висіли в повітрі з раннього ранку й до пізнього вечора.

Населення стало зазнавати труднощів із продовольством. Деякі заповзятливі люди вистачали з магазинів про запас усе, що можна, створюючи паніку. Сурові міри покарання, введені повсюдно проти тих, хто дезорганізовував торгівлю, сталі застосовуватися й у Чернігові.

У місті росли й ширилися різноманітні слухи, які поширювалися зі швидкістю блискавки. Їх сіяла німецькі агентури й притаівшієся вороги Радянської влади. Ціль слухів - вселити страх у душі людей, вселити думці про те, що гітлерівська армія непереможна й крах Червоної Армії неминучий, підірвати оборонні заходи й т.д.

Труднощі військового побуту для мирного населення зростали: все довше і довше ставали черги за хлібом, зникли із продажу цукор, м'ясопродукти й багато чого іншого.

Рятували положення овочі. У кожного городянина в ті часи був город - якщо не біля будинку, то за містом, на Кордовському лугу, на лугах біля Святого гаю (Лесковцька заплава) і в інших місцях на околицях Чернігова.

Крім цього багато жителів містили домашню живність - свиней, кіз і навіть корів, не говорячи вже про кроликів, курей, уток, так що голод в обласному центрі ще не відчувався.

Чернігів з кожним днем ставав все менш людним. Одні чернігівці, а їх були тисячі, пішли будувати протитанкові рови й дзоти на лінії майбутньої оборони міста, інші поступово евакуювалися на схід різними шляхами - залізницею по Ніжинської гілці й на пароплавах нагору по Десні до Новгород-Сіверського. Евакуація проходила під ударами гітлерівської авіації, що панувала в повітрі, обстрілювало й бомбила всіх підряд і військових, і біженців, і пересувні госпіталі під знаком Червоного Хреста.

У самому Чернігові розгорнули кілька госпіталів. Під них, як правило, відводили будинки шкіл. Наприклад, великий госпіталь, у якому лікували не тільки радянських військовослужбовців, але й поранених німецьких військовополонених, відкрили на базі школи № 2 ім. Войкова, на вулиці Пролетарській.

Незважаючи на невдачі нашої армії на фронті, про які дуже обережно повідомлялося у зведеннях Совінформбюро, життя міста аж до кінця серпня 1941 року протікала організовано, у твердих рамках воєнного стану.

Не підлягаючі мобілізації в силу різних причин чоловіки й жінки вступали в ряди народного ополчення. Усього в місті в ополчення вступило 2059 чоловік, у т.ч. 708 жінок.

Розгорнулася масова підготовка населення по протиповітряній обороні, розрахована на 15-годинну програму (з них 13 годин практичних занять). Вона включала вивчення методів гасіння запальних бомб при їх влученні в житлові й інші будови, користування протигазом, надання першої медичної допомоги потерпілим від отруйних речовин й ін. Це навчання проводилося працівниками Осоавіахіма, громадською організацією, подібною до ДОСААФ. Заняття проходили на пустирях або в скверах. На Лесковіці, наприклад, вони проводилися на базарчику по вул. Луговій (біля дерев'яного одноповерхового будинку, що використалися для молодших класів школи № 4 (тепер тут розміщається дитяча туристична станція).

По спогадах колишнього секретаря Чернігівського горкому КП(б)У Левоненко В. М. підготовка партійного підпілля для боротьби з німецько-фашистськими загарбниками у випадку окупації противником Чернігова почалася з того, що це питання було обговорено на засіданні міського партійного активу наприкінці червня 1941 року за участю секретарів партійних організацій, керівників підприємств, установ й іншого активу. Підбором людей для боротьби в тилу ворога в обласному центрі залишалися як окремі підпільники, так і групи по 5-7 чоловік займався Левоненко разом із секретарями горкому Красильниковим і Климчуком. Усього залишалося 7 груп і біля десяти підпільників-одинаків.

Групи були створені на залізничній станції Чернігів, електростанції, вузлі зв'язку й на інших підприємствах. Для зв'язку між ними й з партизанами підібрали в різних частинах міста явочні квартири.

Заклали для потреб підпілля дві таємні бази. Одна була влаштована за залізничним полотном недалеко від вокзалу, куди Левоненко разом зі членом підпільного горкому КП(б)В, машиністом залізничного депо Соловйовим А. С. і шофером горкому заклали тол, детонатори, гранати, карабіни, нагани, патрони, а також продукти - сало, сухарі.

Другу базу із продуктами заклали в лісі біля приміського села Забаровки Левоненко В.М., голова міськвиконкому Брон І.Я. і горкомовський шофер.

Одночасно в Чернігові з 27 липня 1941 року початку почала працювати спецшкола по підготовці командирів партизанських загонів й інструкторів, організована ЦК КП(б)У. Розміщалася вона на Подусівці. Пропускна здатність школи 150-200 чоловік при програмі навчання 3 дні, після, чого курсантів озброювали й перекидали на територію, зайняту противником. Природно за такий короткий строк якісну підготовку майбутніх партизанів забезпечити було важко.

У ті хвилини молоді хлопці-розвідники посивіли й постаріли душею на багато років. Вони навіч побачили «новий порядок», що почали встановлювати на захоплених територіях гітлерівці і їхні пособники.

Після повернення з тилу ворога розвідники доповіли про все побачене в штабі 5-й армії, що розташовувалася тоді в м. Овруч. Їх прийняв командуючий армією генерал М. І. Потапов.

Вислухавши розповідь про розправу гітлерівців над мирними беззахисними людьми, генерал наказав зробити операцію відплати. І знову пішли у ворожий тил розвідники загону ДД-8, але тепер уже на чолі спеціального підрозділу, оснащеного автоматичною зброєю й гранатами.

Німецьким літакам, які налітали на місто в нічний час, подавали світлові сигнали шпигуни, наводячи бомбовози на важливі військові об'єкти. Виловлювати ворожі агентури органам НКВД помогало місцеве населення.

Від мостів через Десну, які й денний час неодноразово намагалися бомбити «Юнкерси», відганяли ворога як зенітні батареї, так і винищувачі «І-16» й «Чайки», що базувалися на аеродромі біля с. Количевка.

Фатальним для Чернігова став літній день 23 серпня. Почався як звичайно й, здавалося, ніщо не передвіщало тих трагічних подій, які розгорнулися через кілька годин. Як звичайно, тяглися через місто до автодорожнього моста через Десну численні обози біженців, зрідка проходили по вулицях машини з військовими, на пристанційних шляхах шло завантаження вагонів різним майном для евакуації на схід. Багато підприємств й установи вже звертали свою роботу через наближення фронту. Однак ще багато жителів міста було зайнято на збиранні врожаю в прилеглих селах.

В 18 годин дня з боку Гомеля з'явилися 9 німецьких бомбардувальників. Вони летіли трійками на невеликій висоті й коли досягли центра міста, почувся якийсь незрозумілий шурхіт. Через кілька секунд град запальних термітних бомб обрушився на мирні квартали Чернігова в його центральній частині. Спалахнули численні вогнища пожеж.

Спроби жителів гасити запальнички були перервані наступною хвилею ворожих літаків, які висипали на місто вантаж осколкових і фугасних бомб різного калібру.

З короткими перервами хвиля за хвилею атакували Чернігів німецькі бомбардувальники, і море вогню охопило територію міста від вулиці Комсомольської до річки Стрижень в одну сторону, і від вулиці Старокиївської до Вала - в іншу.

На окраїнах, де були одноповерхові будинки в оточенні садів і городів, запальнички рідко попадали в будови й великий збиток не принесли.

Моторошне видовище являла собою варта на невеликому пагорбі при в'їзді в Чернігів по Київському шосе п'ятиглава Єкатерининська церква - пам'ятник архітектури XVIII століття, кожна глава якої горіла, як гігантська свіча. П'ять вогненних стовпів стали над нею.

У передвоєнні роки церква перетворили в сховище архіву. Бомби, пробивши залізний дах храму, запалили стелажі з папером, стекла вікон повилітали від вибухів - сильна тяга гарячого повітря викидала через прогорілі куполи палаючі аркуші документів угору на сотні метрів. Вони розліталися по лугах на берегах Десни й там догоряли в траві й кущах.

Величезну багряну заграву, що встала над Черніговом, бачили в Ріпках, Березном, Куликівці й інших населених пунктах, що перебувають від Чернігова на відстані десятків кілометрів.

Масовані нальоти німецької авіації тривали до 25 серпня, тобто троє доби підряд ішло систематичне навмисне знищення одного з найдавніших міст країни з його унікальними пам'ятниками старовини, історії й культури.

У наступні дні, аж до вступу німецьких військ у Чернігів 9 вересня, місто продовжували теж бомбити, хоча й не так запекло, як у попередні дні. Налітали окремі літаки.

Червоноармійці, що відступали через Чернігів, були вражені картиною зруйнованого міста, трагедії його жителів. Наприкінці серпня практично всі жителі покинули місто, розбрелися по околишніх селах, багато хто пішов на схід. По вулицях Чернігова серед паруючих руїн бродили одягнені хто в що горазд, або зовсім голі хворі психоневрологічного диспансеру, що залишилися без догляду. Вони наганяли жах на деяких, що залишилися у своїх будинках на окраїнах міста жителів.

Кинутий населенням напівзруйноване місто піддалося навалі мародерів, що нахлинули із ближніх до міста сел. У Чернігів вони йшли юрбами й злегку, тільки з порожніми мішками а руках. Назад тягли все, що попадало під руки. Грабували без зазору совісті й житло, і магазини, і склади. Не всі, звичайно, селяни зайнялися цією несправедливою справою, але ті, кого жадібність погнала за наживою в палаючий, що піддавався нальотам німецької авіації місто, наволокли у свої хати, клуні й комори гори різного добра.

Розігнати цю зграю не було кому. Місцева влада пішла за Десну. А голова міськвиконкому Брон І.Я встиг добігти до Харкова. Його заарештували й по вироку військового трибуналу розстріляли за боягузтво, за те, що кинув місто в такий тяжкий для нього годину.

Військовим у ту пору не дуже було до наведення порядку у всім цьому. Вони готувалися до оборони на ближніх підступах до Чернігова. Опір частин 5-й армії, що обороняла Чернігів, було завзятим, але ворог мав перевагу в живій силі й техніку.

1.2. Установка нацистського «нового режиму»

У самому місті боїв не було. 9 вересня 1941 року ковані чоботи солдатів вермахту застукали по брукових бруківках Чернігова. В історії древнього міста відкрилася нова сторінка, лиховісна по своєму змісту від першого до останнього рядка.

Орда завойовників у зеленій уніформі, ненажерлива, як сарана, заполонила місто. Автодорожній і залізничний мости були висаджені відступаючою Червоною Армією, і в Чернігові скопилася маса німецьких військ всіх пологів зброї, що очікує наведення переправи через Десну.

Солдати валандалися по дворах на окраїнах міста й виглядали, де й що можна потягнути. З усіх боків чулася: «Матка, яйки! Матка, млеко! Матка, клеб!»

Потроху в Чернігів стало повертатися населення, що покинуло місто під час бомбування, а також багато хто з тих, хто евакуювався, але змушений був повернутися, тому що наступавшіє зі сторони Новгород-Сіверського на Прилуки німецькі дивізії перерізували всі дороги на схід.

Не вірячи своїм очам, оглядали люди своє рідне місто, знівечений до невпізнанності численними руйнуваннями. Ця картина придушувала й гнітила кожного, тим більше, що багато із тих, хто повернулися знайшли замість рідного вогнища попелище. Чернігів став для них чужим. Слух різала іншомовна мова прибульців, що звучала музика губних гармошок на кожному кроці, на яких пілікали солдати.

Серед військ, що окупували Чернігів, заполонили своїми візками, мотоциклами, величезними вантажівками, пушками, танками всі вулиці й площа, були, звичайно, різні німці - нахабні й ввічливі, аматори поживиться й які не займалися грабежами. Але всіх їх відрізняло якусь зарозумілість стосовно місцевих жителів. На лиці кожного було вираження самовдоволеної переваги. А багато хто поводився в присутності людей так, начебто вони, ці аборигени, були не люди, а безсловесні тварини. Солдати могли відправляти свої природні потреби не тільки при дітях, але й при дорослих. Уявляючи себе представниками нордичної вищої раси, нацисти вважали слов'ян унтер-меншами, тобто недолюдинами, і поводилися відповідно до свого світогляду. Хвалена німецька культура залишилася в них за, у далекому фатерлянді. Тут фриці були просто завойовниками, як вони вважали, життєвого простору.

Незабаром військ у місті значно зменшилося. Фронтові частини в Чернігові довго не затрималися. Автодорожній дерев'яний міст через Десну був зруйнований тільки частково, і німці досить швидко його відновили руками радянських військовополонених.

Військова німецька комендатура, що з'явилася в місті (вона розмістилася у двоповерховому будинку дитячого саду на вул. Комсомольської - нині дитячий сад № 56) вжила негайних заходів до створення місцевої адміністрації - міської управи й української поліції.

Офіцер коротко оголосив через перекладача, що відтепер і навіки в Чернігові встановлюється німецька влада, всі жителі повинні безпрекословно виконувати її накази. Тим, хто насмілиться їх порушити - смерть.

Про призначення окупантами нового бургомістра чернігівці довідалися через кілька днів з вивішеного на заборах оголошення міської управи, під яким стояв підпис - Е. Азаров.

В оголошенні говорилося про негайну реєстрацію чоловічого населення віком від 18 до 45 років включно, всіх командирів і комісарів Червоної Армії) членів і кандидатів у члени ВКП(б), що були працівників НКВД і в'язниці, жителів міста - євреїв. Параграф 4 цього оголошення містив погрозу відповідальності за законами воєнного часу тих, хто спробує ухилитися від реєстрації.

Недоліку в оголошеннях і наказах управи й комендатури не було. Їх вивішували часто й, як правило, завжди згадувалося: за невиконання розпоряджень нових міських влада передбачалося найчастіше одне покарання - смерть.

Через кілька днів після захоплення Чернігова прибула в місто служба безпеки СД, польове гестапо й тільки що організована українська поліція почали полювання за залишеними для підпільної роботи радянськими патріотами.

Першими помічниками гітлерівців у виловлюванні підпільників, що бігли з полону бійців і командирів Червоної Армії й не встигли евакуюватися в силу різних причин партійних і радянських працівників стали українські націоналісти, що зуміли, і свій час піти в глибоке підпілля й замаскуватися під різними личинами. Не без подиву чернігівці довідалися, що начальником української комендатури, що влаштувалася в будинку на розі вулиць Куйбишева й Комсомольської, над яким розвівалися на холодному осінньому вітрі зловісно два прапори - жовто-блакитне українських націоналістів і гітлерівське - червоне, з білим колом і чорною свастикою в його центрі - став колишній співробітник НКВД С. Тураш. У свій час він звірствував при організації колгоспів у Козелецькому районі, потім приклав руку до репресій чесних людей в області в 1937-1938 рр.; а з появою «визволителів» України від більшовизму, як себе йменували окупанти, показав свою щиру особу.

У розпорядження місцевої адміністрації німці передали в'язницю. Начальником її поставили Носенко, що мав досвід у цій справі. До революції він був начальником в'язниці в Борзні. Склад наглядачів й охорону укомплектували за рахунок поліції.

Одночасно не можна не сказати, що багато хто був деморалізований перемогами німецької армії на фронті, пануванням ворожої авіації в повітрі, відступом наших військ на схід. На психіку давили численні колони радянських військовополонених, яких німці гнали через Чернігів після оточення й розгрому декількох армій Південно-західного фронту в районі Пирятина й Прилук. Там Червона Армія потерпіла одне з найважчих поразок за всю війну. В оточення потрапило біля півмільйона людей і величезна кількість військової техніки. При спробі прорватися з боєм до своїх загинули командуючий фронтом генерал-полковник Кірпонос і багато офіцерів його штабу.

Похнюпивши голови, брели по розбитим танками дорогам люди, які вмирали від голоду, холоду й хвороб, за колючим дротом фашистських концтаборів. Одним з таких таборів, де повільною смертю гинули полонені, був табір на Кругу. Сюди, на відкриту всім вітрам територію сенопункта, усього лише із двома навісами для зберігання сіна, зігнали тисячі червоноармійців. У літнім обмундируванні вони втримувалися там й у дощ, і в сніг, умирали на морозі.

Ті, що відставали від колон, при проходженні, конвоїри пристрілювали прямо на дорогах. І немає числа безіменним могилам російських солдатів на шляху від Прилук до Чернігова й далі. Без звістки зниклими значаться вони дотепер.

Гнітили людей численні й самі неймовірні чутки, які поширювали німці і їхні холуї. На кожному кроці була чутно: «Москва капут! Ленінград капут! Німецькі війська йдуть на Урал! Червона Армія розбита!».

Гітлерівці виявилися відмінними фахівцями на різного роду провокації, які їм особливо вдавалися в перші місяці окупації. Цьому сприяли успіхи німецької армії на фронтах і нездатність підпілля, які понесли в той період важкі втрати й остались без керівництва, протиставити геббелівській свою антифашистську пропаганду.

Про існування антифашистського підпілля в Чернігові окупаційні влади й городяни знали не тільки з факту появи листівок. Були й більше істотні ознаки. Так, у найперші дні захоплення міста, коли він ще був переповнений фронтовими частинами, пронісся слух, що при огляді в'язниці загинули при загадкових обставинах 4 німецьких офіцери.

Новий 1942-й рік чернігівці, а їх за станом на 30 грудня 1941 року налічувалося, згідно даним обліку горуправи, ледве більше 30 тисяч чоловік, зустріли в тужливому очікуванні: коли ж прийде кінець хазяйнуванню незваних прибульців й їхніх пособників усяких мастей, серед яких були не тільки українські націоналісти, але й колишні білогвардійці, просто кримінальники, а також ті, хто рятуючи свою шкіру, вислужувався перед новоявленими хазяями.

За своє старання зрадники одержували винагороду. Відповідно до оголошення, вивішеному на будинку міської управи (двоповерховий будинок на розі вул. Кирпоноса й проспекту Перемоги, де тепер розміщається міська санепідемстанція), за кожного виданого в руки окупаційної влади комуніста, партизана або єврея виплачувалася премія в розмірі 300 марок.

Надзвичайно сувора зима того року з небувалими морозами й рясними снігами збільшила тяжкі випробування, що випали на частку жителів Чернігова.

У місті не працювали продуктові магазини, водопровід, не було електрики, палива. Торгівля продовольством на базарі йшла з-під підлоги, тому що селянам заборонялося вивозити його на продаж у місто. Але оскільки селян обклали високими грошовими податками, вони змушені були продавати продукти городянам за гроші й в обмін на сірники, запальнички, сіль, гас, взуття й одяг - все те, що в селах дістати було неможливо.

Виходячи з обстановки, незважаючи на наказ управи, поліція й німці дивилися на торгівлю на базарі крізь пальці, хоча іноді й проводили операції по вилученню в селян всіх привезених у Чернігів продуктів. Найчастіше поліцаї віднімали продукти при в'їзді в місто з боку Михайло-Коцюбинського, Любеча, Гомеля й в інших місцях. Пограбованого селянина в таких випадках назад відразу не відпускали, щоб не попередив інших, їдучих на базар, а відправляли в місто.

Наклавши на узбіччя дороги гору мішків з картоплею, зерном, кошика з яйцями, вибудувавши рядами горщики з молоком, поліцаї, задоволені своїм видобутком, приблизно опівдні зустрічали вантажівку, у кузов якого зі сміхом і жартами складали все це добро.

Не менше задоволений був і німецький офіцер, що сидів звичайно поруч із шофером у кабіні автомашини. Напевно, і на його частку йшла частина награбованого. Це, мабуть, була одна з головних причин того, що, незважаючи на заборону, продукти в місто все-таки найчастіше пропускали.

Воду чернігівці брали на свої потреби з колодязів, а також з Десни й Стрижня. Палили, чим прийде: вишукували на руїнах незгорілі дошки й балки, розтаскували залишки заборів, пиляли фруктові й декоративні дерева на своїх садибах й у парках. Голод, холод і страх запанували в Чернігові.

Розділ ІІ. Окупація Чернігівщини

2.1 Життя та побут населення на окупованих територіях

Про політичну та економічну ситуацію в Україні станом на 20 жовтня 1941 року звітував пан Конраді з МЗС, який їздив на східний фронт через Берлін-Познань-Варшаву і далі через територію Західної України до Білої Церкви і знову з Польщі та в Берлін. Пан Конраді повідомляв, що на правому березі Дніпра жінки вручну зібрали 70% врожаю. Відсутні споживчі товари. Крім хліба, деяких овочів, не можна нічого купити. Покупці в основному німецькі солдати. Вони обмінюють два сірника на одне яйце. Лише у Немирові на імпровізованому базарі можна було купити птицю за такими цінами: 2 курчат по 1.50 марки, 1 курка для супу по 1.50 марки, одна качка по 2.1 марки, яйце по 2.5 пфеніги. У населення немає готівки, або є радянські гроші. Продавці їх не беруть. Користуються популярністю імперські кредитно-касові чеки. Навожу цей документ для порівняння з купівельною спроможністю населення в нашому краї. Так, у Чернігові з 31 грудня 1941 р. німцями було встановлено такі ціни: 10 яєць - 6 рейхсмарок, 1 кг картоплі - 0,50, 1 л молока - 3, 1 кг масла - 15, курка - 10, пара калош - 40, пара чобіт - 200 рейхсмарок.

За наказом Чернігівського міського старости Євгена Азарова від 11 вересня 1941 року одна германська марка дорівнювала десяти радянським рублям. Один германський пфеніг - десяти радянським копійкам. Простий робітник отримував 30 крб. в день. Добовий раціон на трьох членів сім'ї складав 62 крб. Польовий комендант Чернігова у заклику до населення застерігав: «Ціна на крам і добро всякого сорту, а також заробітки і платню, що були до 10.07.1941 р., не дозволено підвищувати, якщо німецькою владою не встановлено винятків або не призначено нові ціни та платню».

Виникла проблема забезпечення населення продовольством. Окупаційна влада вирішувала її згідно вказівок Германа Геринга, виголошених ним на нараді зі штабом зв'язку військово-господарського і матеріального відомства 16 вересня 1941 року: «Забезпечуватися продовольством в зайнятих областях мають тільки працюючі для наших потреб».

Було встановлено чотири категорії споживачів. Найвищою вважалася четверта, бо до неї входили працівники заводів, що випускали зброю, залізничники, шахтарі, робітники каменоломень. Третя категорія складалась з працюючих в інтересах Німеччини повний день. Друга - це дружини і діти до 14 років споживачів третьої і четвертої категорій. Першу категорію споживачів називали «нормальною», бо до неї належали ті, хто не потрапив до перших трьох категорій. Зарплатню на 50% більшу отримували фольксдойче у порівнянні з українцями. Зайвих їдоків, до яких віднесли євреїв та військовополонених, знищували. Продуктові картки видавалися незначній частині населення. Спостерігалась велика смертність від недоїдання. Зимою 1942-1943 рр. зафіксовані випадки людоїдства. Торгівля і обмін сільськогосподарськими продуктами з перших днів окупації і аж до закінчення оголошувалася незаконною. Як виняток, німецько-фашистські загарбники дозволяли торгівлю дрібними речами та деякими продуктами у спеціально відведених місцях та в суворо відведений час. Кожен, хто йшов на базар, мав представляти довідку, хоча не був впевнений, що його речі не конфіскують». В існуванні «чорного ринку» перш за все були зацікавлені самі окупанти.

Бомбардуваннями у Чернігові знищено водогін і каналізацію. Вода подавалася у певний час. Лазні зникли. Були встановлені високі податки за житлово-комунальні послуги. Чернігівська міська управа боролася із боржниками шляхом штрафів і позбавлення права користуватися електроенергією протягом місяця. При цьому враховувалася наявність електролічильника.

У перші дні окупації Чернігова за розпорядженням германського військового коменданта утворилося міське управління по вул. Комсомольській, 29. Обов'язки міського старости прийняв Євген Азаров. Його заступником було призначено В.С. Покровського, відповідальним секретарем - М.Л. Якимовича. До штату входили друкарка, завгосп, діловод житлового відділу, завідувачі хлібним бюро, транспортним відділом, відділами гужового транспорту, міського господарства, культури і освіти, будівельно-ремонтної контори, друкарні та кур'єр. Чернігівська міська управа встановила продовольчі норми, тримала під своїм контролем роботу промислових підприємств, майстерень, культурно-освітніх та шкільних закладів, займалась обстеженням квартир. У формі листів інформувала німецьку комендатуру, українську поліцію, установи та організації про боротьбу з партизанами. Міська управа здійснювала також пожежну охорону, водопостачання, продаж єврейських садиб, видачу посвідчень військовополоненим про їх звільнення з полону, працевлаштування, надавала матеріальну допомогу.

Міській управі підпорядковувалася Чернігівська міська лікарня. Тут щоденно велася реєстрація хворих, які отримували медичну допомогу за відповідну платню. За діяльністю лікарні наглядала лікувально-контрольна комісія. Адміністрація лікарні регулярно сплачувала борги за медикаменти. Функціонувала Чернігівська поліклініка №2, яка також підпорядковувалася міській управі. її ще називали робітничою поліклінікою. Медикаменти сюди надходили з лікарні, а та у свою чергу одержувала їх з аптечної бази, яку міська управа відкрила у 1942 році. У перші місяці окупації розпочала свою роботу санітарна станція, підпорядкована Чернігівській міській управі і Чернігівському районному відділу охорони здоров'я. Санінструктори обстежували підприємства, садиби, двори. Санстанція мала свій особистий рахунок.

А в обласній психіатричній лікарні 1 жовтня 1941 року розігралась трагедія. Німці вдерлися до головного лікаря О.В. Виноградського і наказали хворих підготувати до евакуації. Того дня 259 роздягнутих до білизни хворих вивезли в село Коти і розстріляли. Січневого дня 1942 року фашисти забрали з підсобного господарства цієї лікарні в с. Левоньки 43 одужуючих і теж розстріляли.

Значну частину приміщення Михайло-Коцюбинської районної лікарні зайняли німецькі жандарми. Решту залишили для амбулаторії. Зуболікувальний кабінет перевели в колишній туалет поруч із кухнею. Тут працювала вісімнадцятирічна випускниця Чернігівського медичного училища Геля Дитківська (Гелена Валер'янівна Акуленко).

Інколи вночі на Михайло-Коцюбинський налітали партизанські групи. Німці їх ловили. Потім привозили до лікарні поранених партизанів вже загіпсованих. Розмовляти з ними не дозволяли. Зрештою полонених кудись відправляли.

11 вересня 1941 р. Чернігівський міський староста видав свій перший наказ, в якому зазначив, що все майно, що залишилося у міських установах, складах, а також у приватних квартирах осіб, що евакуювались за межі України, належить міському управлінню. Пропонувалось всім громадянам, котрі взяли собі це майно, до 25 вересня повернути міській управі. Ті, хто цього не зробить добровільно, жорстоко каратимуться. Інженерно-технічному персоналу, робітникам електротехніки, водопостачання, технічного зв'язку, медичному персоналу, працівникам освіти, двірникам і сторожам з'явитися в міську управу для реєстрації і використання за спеціальністю. Цим наказом Євген Азаров дозволяв відкриття і відновлення кустарних майстерень і категорично забороняв заселяти вільні квартири тим особам, котрі до війни не жили в Чернігові.

На території міста діяв лише німецький літній час. Тому з 19.00 до 5.00 ранку приватному населенню заборонялося залишати свої домівки і запалювати світло. Було наказано чоловікам віком від 18 до 45 років, народженим з 1896 до 1923 р. включно, стати на облік в адміністративному відділі міської управи по вул. Комсомольській, 40. Сюди мали прийти комуністи, працівники НКВС, командири Червоної Армії, всі євреї, котрі жили в Чернігові. Акція проводилась з 29 вересня до 5 жовтня 1941 року. Деякі законослухняні громадяни виконали наказ і за це заплатили життям.

До кінця 1941 року статистичне бюро міської управи зробило перші підсумки обліку міського населення. Газета «Українське Полісся» дала таку інформацію: «На 1 січня 1942 р. в Чернігові зареєстровано понад 30 тис. мешканців.» За переписом 1939 р. на початок війни у Чернігові мешкало 67 356 громадян різних національностей. Охоче до праці українство закликалося задовольнити потреби німецької харчової промисловості і військової економіки. Було введено обов'язкову трудову повинність. Цитую наступний документ: «Из распоряжения рейхсминистра оккупированных восточных областей Розенберга. Берлин 19 декабря 1941 г. На основании § 8 указа фюрера об организации управления во вновь оккупированных восточных областях от 17 июля 1941 г. приказываю: 1. Все жители оккупированных восточных областей в возрасте от 18 до 45 лет соответственно их работоспособности подлежат всеобщей трудовой повинности. 2. Репхскомиссары могут расширить или ограничить трудовую повинность для определенных групп населения. 3. Для евреев будут изданы особые указания. Рейхсминистр оккупированных восточных областей Розенберг».

Однак великих підприємств у Чернігові не було. Так, промислово-виробнича артіль сліпих Чернігівської райспоживспілки виготовляла гвіздки. На заводі «Лозовик» - лозові меблі. Чернігівська машинно-тракторна станція ремонтувала автомашини, які належали німецькій владі. Адміністрація машинно-тракторної станції мала право видавати громадянам насіння і курчаток. МТС відкрила власний медпункт. Певні послуги здійснювала авторемонтна майстерня. На території довоєнної Чернігівської меблевої фабрики вироблялись будівельні матеріали, головним чином дошки. У напівзруйнованих корпусах, зведених за два роки до війни, працювала фабрика первинної обробки вовни, тобто митої вовни. Випускали свою продукцію і цегельні заводи. Керівництво ними здійснювало відповідне управління, яке виконувало розпорядження міської управи. Швейна артіль «Перемога» Чернігівської райспоживспілки спеціалізувалась на ремонті і пошиттю верхнього одягу. Не забували окупанти і про переробну промисловість.

У Чернігові відкрилось головне лісництво Київської дирекції лісів, яке займалося передачею колгоспних лісів, меліорацією боліт (збереглися інструкції та накази), боротьбою із шкідниками дерев та пожежами, прийманням заявок і нарядів на вивіз лісоматеріалу і сіна. Заготівлю, реалізацію риби, облік рибопродуктів здійснювала Чернігівська риболовна артіль «Вільний рибалка» Чернігівської рибної контори. Чернігівське земельне управління доглядало за плодоягідними насадженнями, станом озимих культур, фруктових садів, займалося заготівлею сільськогосподарської сировини, збиранням і обмолотом врожаю, засипанням насіннєвих фондів, апробацією насіннєвої картоплі. Чернігівська райспоживспілка також заготовляла сільськогосподарські продукти і сировину, насіння, зберігала статути промислово-виробничих артілей, контролювала діяльність сільських споживчих товариств і кооперативів.

У 1942 році свою продукцію почали випускати швейна артіль «Відродження», лікеро-горілчаний і морсовий заводи, два міських млина, рогова-кісткова фабрика, промислово-виробнича артіль «Промінь» Чернігівської райспоживспілки, яка виготовляла гребінці, шевські дерев'яні цвяхи і доміно, шкіряний завод. Тоді ж відкрилася Чернігівська філія з переробки зернових в Україні. Перед нею звітували млини та облзеленгосп. Чернігівська облспоживспілка заготовляла сільгосппродукти, полотно, займалась придбанням тари, складала відомості та акти про матеріальні цінності, які забрали партизани.

В Олишівському, Михайло-Коцюбинському та Чернігівському районах були утворені свої управи, районні, а в деяких селах - сільські, їхні обов'язки були наступними: мобілізація добровольців до окупаційної армії, заборона усіляких спілок, зборів, ходіння у нічний час, реєстрація, паспортизація, оподаткування населення, стягнення штрафів. Працівники районних управ слідкували за тим, як громадяни виконують трудову повинність, як охороняють врожай, дотримуються санітарно-епідемічних норм. Районні управи надавали допомогу працівникам поліції і бургомістрату у розкритті злочинних дій місцевого населення.

Районні управи давали дозвіл на відкриття шкіл у відповідності з німецькими розпорядженнями, на створення сільськогосподарських трудових об'єднань. Так, в Олишівській початковій школі діти навчалися українською мовою. У селі Старий Білоус Чернігівського району сільськогосподарська громада №1 виконувала різні селянські роботи і за це отримувала платню сільгосппродуктами. Клочківська сільська управа Чернігівського району не лише видавала довідки сільським старостатам, а й наглядала за трудовою діяльністю своїх мешканців. А в селі Левоньки Михайло-Коцюбинського району німецька окупаційна влада відкрила державне господарство «Левоньки», яке займалося сільськогосподарськими поставками, ремонтом сільськогосподарської техніки, обліком худоби. За свій труд працівники господарства отримували продукти. У Седневі окупанти створили три сільськогосподарські общини, які складалися із ланок. У серпні 1943 року старостою общини №3 був О.Я. Ткаченко, а бригадиром Т.М. Шибирин. Земельні ділянки селян не перевищували одного гектара з колишнього колгоспного поля. Колишній хутір Хмельницької сільради, а тепер село Рогоща Чернігівського району, був окупований фашистами 30 серпня 1941 року. їм так сподобалась місцевість, що вони створили тут агрофірму по розведенню різноманітної сільськогосподарської худоби, за якою доглядали хуторяни. Дисципліна і порядок були жорстокими.

Після провалу ідеї створення самостійної української держави український національний рух увійшов у конфронтацію з германським керівництвом. Видні громадські і культурні діячі були репресовані, ключові посади у місцевій адміністрації зайняли люди, котрі погодились співробітничати з німецькою окупаційною владою.

Виконуючи настанови окупантів, Чернігівська міська управа відкрила дві чотирикласні школи за №4 і №6 з викладанням українською мовою. У 1942 році школу №4 закрили, бо в її приміщенні розмістилася школа дорожніх майстрів. Насправді ж, то була німецька розвідувальна школа, де проходили підготовку диверсанти для боротьби з партизанами. Як і раніш, до медичної школи, відкритої міською управою, приходили учні. Навчалися, здавали іспити, отримували свідоцтва про закінчення медичної освіти. Але ці документи були оголошені недійсними після визволення Чернігова.

Наступний крок - ухвала постанови Чернігівської міської управи про перейменування вулиць. До кінця листопада 1941 року нові назви отримали 40 вулиць міста. Зупинка була за малим - поміняти таблички мовою окупантів.

У грудні 1941 року відкрилися курси німецької мови для широких верств населення та службовців. Газета «Українське Полісся» від 28 грудня 1941 року закликала відділ освіти міської управи серйозно взятися за розв'язання справи вивчення німецької мови населенням Чернігова.

Міський відділ культури в особі його керівника Степана Баран-Бутовича взяв під свою опіку бібліотечні фонди і музейні цінності. Адже вони віднині належали новим хазяям. Відомий український прозаїк і драматург Вадим Собко у п'єсі «Київський зошит» вперше, мабуть, торкнувся теми вивезення національних коштовностей з України. Саме з цього твору стало відомо, що начальник Київського гестапо систематично відправляв свою команду до Чернігова з метою вивозу картин європейських художників минулих століть з обласного історичного музею. Про пограбування нашого музею у шістдесяті роки писала всесоюзна газета «Советская культура».

Разом з німецькими військами групи «Центр» до Чернігова увійшла рота так званого особливого призначення під командуванням штурмбанфюрера СС Кюнсберга. Безпосереднім шефом батальйону був міністр закордонних справ гітлерівської Німеччини фон Ріббентроп. Ця зондеркоманда почала свою діяльність з пограбування художніх цінностей ще у Франції 1940 року. Батальйон Кюнсберга своєрідно змагався з айнзацштабом Альфреда Розенберга, міністра Східних окупованих областей, якому був підпорядкований «Окремий штаб бібліотек», котрий займався зачисткою книгосховищ України, в тому числі і Чернігівщини. З цією метою 16 вересня 1941 року відновила свою роботу Чернігівська обласна бібліотека ім. В.Г. Короленка в статусі Центральної, її безпосереднім шефом був Степан Гаврилович Баран-Бутович. Для основного книгосховища було виділено приміщення по вул. Петлюри, 5, в будинку колишнього реального училища (нині вул. Горького, 3, комерційний технікум). Після 1 липня 1942 р. це помешкання відібрали для Центрального торговельного товариства. Тут окупанти зосередили великі гроші і дорогоцінності. Тут працювали саботажники з підпільної групи Олександра Михайленка. Старостат міської управи ухвалив рішення про перенесення бібліотеки до будинку на розі вулиць Симона Петлюри та Євгена Коновальця (нині Горького і Преображенської -колишня К.Маркса). Однак у липні 1942 року бібліотека відкрилася в будинку на розі вулиць Бульварної (Гамбурзької), і Симона Петлюри, де перебувала до початку визвольних боїв за Чернігів у вересні 1943 р." Але було тісно. Тому 12 тис. томів перевезено до Єлецького монастиря.

З вересня 1941 р. до 1 квітня 1942 року до основного книгосховища автомашинами та кіньми було перевезено книги з шести книгозбірень міста і двох приватних бібліотек. Бібліотека складалася з умебльованої читальні, абонементу, робочих кімнат та книгосховища. На 1 квітня 1942 року її фонд орієнтовно становив 75 тисяч томів. З них майже 30 тисяч видань належали до більшовицьких за змістом і знаходились окремо у кімнаті, ключ якої під розписку було передано до 2-го відділу поліції по вул. Євгена Коновальця (колишня Червоноармійська, а нині - імені двічі Героя Радянського Союзу Олександра Молодчого). 25 січня 1943 р. більшовицький фонд відокремили у церкві святого князя Михайла і його боярина Федора колишньої Чернігівської духовної семінарії. Ця культова споруда другої половини XVIII ст. збереглася до наших днів.

За розпорядженням штабу Розенберга видача читачам книжок проводилась з вересня 1942 року лише з дозволу СД.

На перший погляд бібліотека під час окупації «жила» більш-менш непогано. Мала пристосоване помешкання, кваліфікованих працівників, що отримували високу платню. На придбання літератури виділялися кошти. Але все це робилося задля єдиного, аби виконати наказ Адольфа Гітлера від 29 січня 1940 року. Цим документом фюрер Німеччини призначив рейхсляйтера нацистської партії Розенберга керівником центральної установи з вивчення питань націонал-соціалістичного світогляду та виховання. Ця установа називалася «Вища школа». «Вона буде створена після війни, - зазначив Гітлер у наказі, - однак для того, щоб заохотити розпочату підготовку, я наказую, аби рейхс-лейтер Альфред Розенберг і в подальшому керував цією попередньою роботою, перш за все - в галузі досліджень і створення бібліотеки. Всі партійні і державні інстанції зобов'язані надавати йому в ціп роботі всебічну підтримку». Альфред Розенберг виконав волю свого фюрера. Йому вдалося скласти своєрідну бібліотеку для Німеччини, що становила політичний та економічний інтерес, оскільки в ній містилися загальні відомості про географічні умови, політичне життя, економічний розвиток східних територій.

Окупанти дали дозвіл відкрити храми і обителі. Мабуть, зробили це з огляду на те, що до початку війни у Чернігові не було жодної православної церкви, закрили і католицький костел.

Але в той же час німецькі окупанти на території Єлецького монастиря облаштували казарми для військових частин. Успенський собор був перетворений загарбниками на стайню. В інших монастирських приміщеннях розмістили склади. А в 1942 році окупаційна влада дозволила створити релігійну общину, яка відкрила на території Єлецького монастиря Дмитрівську церкву.

В Чернігові працював український драматичний театр імені Котляревського. На його сцені йшли вистави за п'єсами українських класиків. Відомий український мистецтвознавець Валерій Гайдабура, автор унікальної монографії «Театр між Гітлером і Сталіним: Україна 1941-1944. Долі митців», дослідив, що під час окупації на теренах України працювало близько 170 театральних колективів. І не було жодної профашистської вистави. Німці вважали вигідним мати власну мистецьку індустрію в окупованій Україні. Вони вимагали ставити розважальні вистави. Але розвага для німців стала серйозною драматургією для українців.

На прикладі Чернігова видно, як на практиці здійснювалась теза Гітлера про те, що в інтересах підкорених народів необхідно заохочувати їх до індивідуальної свободи та придушувати будь-який потяг до державної організації. Тим самим створювати умови для того, аби тримати населення цих національностей на можливо низькому культурному рівні.

2.2 Звірства і злочини німецько-фашистських загарбників на Чернігівщині

Масові розстріли в Чернігові почалися 18 вересня 1941 року й тривали весь дворічний період окупації. Проводилися вони силами СД, фельд-гехайм поліції (польове гестапо) за допомогою української поліції. Спочатку людей убивали в урочище Рашевщина, де в цілому розстріляли більше 7 тис. чоловік. Потім почали стратити в ровах урочища Дубовий рів за північною околицею с. Коти. Там тільки за один день на початку листопада 1941 року фашисти і їхні пособники знищили 300 чоловік.

Проводячи політику геноциду щодо ряду народів Європи, гітлерівці почали в листопаді 1941 р. у Чернігові поголовні розстріли євреїв. До цього вони готувалися заздалегідь. З перших днів окупації всі жителі єврейської національності зобов'язані були нашити на свій одяг відмітні знаки - шестикінечні зірки жовтих кольорів. У наказах, розклеєних по місту, євреїв іменували «юдами». Указувалося, що євреїв треба використати тільки на важких і брудних роботах, їм заборонялося займатися торгівлею.

Користі від цієї робочої сили окупантам було мало, тому що кілька тисяч євреїв, що залишилися в Чернігові, в основній масі складалися з немічних старих, жінок і дітей. Їх посилали закопувати трупи вбитих, розчищати завали, засипати лійки від бомб на вулицях і виконувати інші подібні роботи.

Акцію по знищенню основної маси євреїв провели швидко й організовано. З різних частин міста - Лесковиці, Кавказу, П'яти кутів, Червоного хутора, Задриповки, де поліція зібрала їх у групи, наказуючи забирати із собою коштовні речі, євреїв зігнали в одну загальну колону. По вулиці Шевченко під конвоєм німецьких солдатів й українських поліцаїв приречених на смерть людей повели за місто убік села Коти. Колона по 5-6 чоловік у ряді розтяглася майже на кілометр. Хворих і слабих підганяли багнетами й прикладами.

Там, де із правої сторони шосе Чернігів - Гомель перебуває старий сільський цвинтар, нині закрите, колону згорнули на узбіччя й підвели до яру в ур. Березовий рів. На дні яру вже були викопані глибокі ями.

Перед розстрілом євреїв змушували роздягатися й знімати взуття, потім невеликими групами підганяли до яру, ставили над краєм і розстрілювали з кулемета, установленого від місця страти метрах в 25. Поранених німецькі офіцери добивали пострілами з пістолетів у голову.

Частина євреїв знищили на єврейському цвинтарі. Поліцаї, що пригнали туди різновікову групу людей, розповідали потім, як розважалися німецькі офіцери. Вони вишукували серед тремтячих від страху євреїв тих, хто їм «сподобався», і вішали на очах в інших смертників, що заціпнули від жаху, яким незабаром стояло вмерти від куль безжалісних катів.

Не менш жорстоко зверталися з арештованими євреями й українськими поліцаями. При цьому намагалися «погріти руки».

Наприклад, моторошну сцену спостерігали жителі будинків, вікна яких виходили на вул. Шевченко біля Черторієвського яру, коли в листопаді сорок першого року по вул. Шевченко вивозили з в'язниці за місто на розстріл євреїв у відкритому кузові вантажної машини.

Перед Черторієвським яром вантажівка зупинилася, поліцаї, що сиділи в кузові, буквально на людях, покладених ниць на підлогу, почали терзати нещасних. Вони вишукували тих, у кого були золоті зуби або коронки. Брудними руками лізли в рот, розривали губи, душили й били тих, хто пручався, прикладами розбивали щелепи із золотими зубами. Мародери-поліцаї поспішали зробити свою брудну справу на півдорозі до місця розстрілу. Там, у ями, все золото діставалося німцям. Після страти поліцаї за ретельність одержували тільки одяг убитих, та й то саму гіршу. Гарний одяг і взуття відвозили у в'язницю, там сортували й відправляли в Німеччину.