Дохристиянські вірування та релігійні уявлення слов'янського населення Київської Русі

Світоглядні уявлення слов'ян формувалися у межах міфологічного мислення. Дохристиянська обрядовість була націлена на забезпечення врожаю через вплив на сили неба, землі, води. Язичницька реформа 980 р. призвела до зміни вірувань і прийняття християнства.

Рубрика История и исторические личности
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 17.06.2010
Размер файла 107,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Збереглося також у билинах уявлення про річки як про богатирів та богатирш. Так, сюжет однієї з билин побудований на суперечці між Непрою Королевішною (уособлення річки Дніпра) та Дона Івановича (уособлення Дону), що відбувається на пиру у князя Володимира. Їхній двобій закінчується трагічно для обох: Дон вбиває Непру Королевішну, та при цьому гине сам. Саме з крові Непри Королевішни, як твердить билина, потекла річка Дніпро, "двадцять саженів глибиною, сорок саженів широтою".

Вода могла використовуватися при розв`язанні суперечок та спорів. Відомо про так звані "водні суди", коли людина, що доводить свою правоту, має увійти у воду, і якщо та не вчинить їй зла, то визнається її правота. Вираз "вивести на чисту воду" має під сoбою саме таке походження та первісне значення .

Вода також - основа для чаклування, ворожіння. Саме слово "чародійство" дослідники виводять зі слів "чара", "чарка", тобто, посуд, наповнений водою, що використовується про чаклуванні. Вода у казках не лише дарує життя чи смерть, а й спричиняється до магічних перетворень героя ("Казка про сестру Оленку та братика Іванка", "Горбоконик"). Герой під магічною дією води може перетворюватися на звіра, повертати собі людське обличчя, здобувати молодість, і т.д. В.Я.Пропп переконливо показав сліди стародавнього обряду ініціації в мотивах російських народних казок . Ініціація сприймалася у всіх народів як смерть і як друге народження. Казковим відображенням цього є мотив воскресіння за допомогою "мертвої" та "живої" води: мертва вода повертає людині життєві функції, казковий герой оживає, дихає, але мертвий, як упир; жива вода повертає йому "людський образ".

Один з відголосків у сучасності стародавньої віри у цілющу та магічну силу води - віра у чудодійні джерела, що збереглася на Україні до нашого часу.

Особливою пошаною користувалися здавна джерела та колодязі, поява яких супроводжувалася тими чи іншими надзвичайними випадками. До таких джерел можна віднести ті, що б`ють прямо з-під каменю. За повір`ями, вони з`явилися від ударів громових стріл.

Вогонь.

Вогонь був джерелом тепла, охоронцем від диких тварин, і тому теж був священним для давніх слов`ян. В їх уявленні він був завжди відголоском небесного сонячного вогню, його представником на землі. Вогонь, як і вода, потребував обережного та шанобливого ставлення, мав поважливе ім`я "Сварожич". У вогонь ні в якому разі не можна було плювати - інакше на язиці вискочить "вогник". Вогонь виступав як символ очищення. Перестрибування через багаття на день Купали чи в день іншого слов`янського свята мало на меті очищення людини від всього поганого священним вогнем. До речі, під час свят та з сакральною метою слов`яни використовували вогонь, що був здобутий вручну тертям - саме він вважався божественним, живим, сильним.

Дерева.

Дерева займали визначне місце у сприйнятті світу у слов`ян, які здебільшого жили поруч із лісом та мали відвойовувати у нього орні землі. Значення дерев подвійне: по-перше, вони, як і трави, є начебто "волоссям" Матінки-Землі, вкривають та захищають її, сповнені її цілющої та чарівної сили. По-друге, дерево важливе саме по собі як символ світобудівництва, як вісь, що поєднує небо та землю, корінням заглиблюючись у підземний світ, а кроною перебуваючи вже у світі небесному. Деревом, яке найбільш ототожнювалось зі світовим деревом як таким, у слов`ян був дуб. Це - чоловічий символ, символ могутності та сили. Дуб у пізніші часи вважали "Перуновим" деревом, що наче вбирає в себе якості цього грізного бога, під дубами вершили суд. Дубові рощі були священні як місця правосуддя та богослужіння. Дуб, у який вдарила блискавка, одержував ті самі цілющі живильні властивості, які приписувалися їй.

Шанованим та таким, що оберігався, був для слов`ян не лише дуб. Береза - ще одне дерево, що має сакральне значення. Це вже символ жіноцтва, навіть радше дівоцтва, юної краси, молодості. Вона була шанована також як символ берегинь та мавок.

Осика наділена у народних повір`ях особливим значенням. Вона є незамінною у обороні від нечистої сили та боротьбі з нею, загострений осиковий кілок одержує в народі назву "Перунової палиці". Такою палицею потрібно простромити спину того, хто є підозрюваним у чаклунстві чи упирстві, і тоді він вже не зможе заподіяти шкоду. Осикою користувалися для боротьби з хворобами худоби: якщо худоба хворіє, треба, виганяючи хворобу, "бити" її (тобто махати у повітрі) осиковими дровами. Щоб запобігти порчі худоби з боку відьом, по боках загону, де її тримають, ставлять осикові дерева, зрублені чи вирвані з коренем. Осика може проганяти і людські хвороби: якщо болять зуби, треба взяти осикову паличку, прочитати над нею заговір, а потім прикласти до зубів.

Трави.

Трави мали чародійне та сакральне значення як "волосся" Землі, те, що росте з її середини. Широко використовані у повсякденному житті, вони були тоді головним та чи не єдиним доступним та дієвим медичним засобом. Збирання трав обов`язково вимагало дотримання ряду умов -від часу збирання і до особливих слів, які треба було промовляти під час цього. Застереження щодо часу збирання трав базувалися на багаторічному спостереженні за рослинами і тому мали насправді дуже доречний та раціональний характер.

Говорячи про сприйняття слов`янським населенням простору, обов`язково треба відзначити дуже важливий його аспект, що багато в чому зумовлював це сприйняття та ставлення до простору і знайшов яскраве відображення у народній творчості. Це протистояння в уявленні людини двох просторів - свого, знайомого, засвоєного, безпечного та чужого, потенційно ворожого, такого, від якого потрібна охорона.

Уявлення давніх слов`ян про простір були багато в чому обумовлені ступенем освоєності, "олюдненості" цього простору, його підпорядкування людині. Таким чином, люди перебували не просто у просторі як такому, вони перебували у просторі або освоєному, безпечному, або у чужому, потенційно ворожому, такому, що не давав жодних гарантій безпеки. Людина намагалася унебезпечити своє життя, сховавшись від можливого впливу ворожих сил у захищеній зоні. Такими зонами ми можемо умовно назвати сільські поселення в цілому та кожну садибу зокрема.

Захист від зовнішніх потенційно ворожих сил осмислювався слов`янами за допомогою символу кола, яким обводили себе чи оселю. Окреслений сакральним колом простір - інший простір, не такий, як ззовні. Зовнішній потенційно небезпечний світ протиставлений людському світові, світ людей наче вкладений у зовнішній ворожий світ, вони являють собою ніби два різних простори один в одному. Різноманітність способів окреслення кола привела відомого етнографа К.Мошинського до висновку, що головною була сама фігура, а не спосіб її креслення. Саме звідси походить слово "обійстя" - "місце, яке обходять колом".

Гарний приклад віри у магічну захисну силу кола, що збереглася через віки, зустрічаємо у повісті М. Гоголя "Вій". Знаходячись всередині кола, герой непідвладний нечистій силі.

Якщо коло символізує одиницю - цілісність, то у відповідності до стародавньої індоєвропейської традиції чотирьохкутова будова хати і чотири сторони її стін означали упорядковану безкінцевість світу - вітри дують "на всі чотири сторони", "пішов на всі чотири сторони".

В системі язичницького світогляду людське помешкання взагалі займало надзвичайно важливе місце. Житло виступало своєрідним центром домашнього Всесвіту, мікрокосму, основою самого людського існування. Саме тому майже все, що так чи інакше було пов'язане з людським помешканням, отримувало магічне, ритуальне забарвлення.

Розгляд міфологічних уявлень, які безпосередньо пов'язані з житлом, слід, мабуть, розпочати із системи вірувань, що стосувалися його побудови.

Оскільки, будуючи житло, людина ніби створювала свій власний Всесвіт, то така велика увага приділялася вибору місця для будинку, часу, в який його слід було зводити, заготівлі будівельного матеріалу, тощо. Не можна було будувати дім у так званих "поганих" місцях. Місце вважалося поганим, якщо на ньому були знайдені не поховані належним чином кістки небіжчика, був хтось вбитий чи поранений і пролилася кров. Небажано було будувати дім біля дороги - по ній з дому можуть піти добробут і щастя. Переїзд в новий дім розумівся як дуже небезпечна справа, переломний момент у житті. На новому місці потрібно було ніби заново переродитися, засвоїти його по новій, зробити теж своїм, безпечним і зрозумілим.

Природно, що така відповідальна справа, як зведення житла, повинна була вимагати дотримання суворого ритуалу. Адже розгнівані боги можуть і покарати зухвальця, який вирішив зрівнятися з ними в творенні свого власного світу. У слов'ян поширеним було уявлення, що кожне будівництво здійснюється "на чиюсь голову", тобто хтось із мешканців має померти, освятивши собою новий дім. Щоб відвернути цю біду, на порозі нової хати відрубували голову курці чи півню, м'ясо яких потім не вживали в їжу. "Будівельною жертвою" міг також бути кінь, а деякі дослідники припускають, що в більш ранні часи при закладці великих будівель (фортець тощо) могли бути присутніми і людські жертви. Д. К. Зеленін вважав, що будівельна жертва присвячувалася духам дерев, які було використано при будівництві. За іншою версією, вона мала уподібнити будівництво нового дому створенню Всесвіту, який творився богами із тіла живої істоти.

Уподоблення нового будинку власноруч створенному Всесвіту проявляється, зокрема, в слов'янському звичаї, за яким всередині зрубу залишали рости молоде деревце. Воно мало там перебувати до самого кінця будівництва, символізуючи собою Світове дерево. Крім того, символіка природних стихій була яскраво представлена в орнаментальному оздобленні. Зовнішній контур двоскатного фронтону будівлі та різьблення на ньому символізували хід сонця по небу.

Так само, як різні природні об'єкти, які складають макрокосм, так і частини міні-Всесвіту - будинку - уподібнюються до різних частин людського тіла. Виходячи з цього, будинок є тісно пов'язаним із його мешканцями. Так, при важких пологах відкривали вікна і двері, щоб тіло жінки легше "відкрилося". Будинок також співвідносився із концепцією людського життя. Деякі народні забобони промовисто свідчать: щось негаразд із будинком - чекай хвороби чи смерті господаря.

Будівничим, які зводили житло, теж приписувалися магічні функції, вони ніби виступали у ролі богів-деміургів. Вони, в певній мірі, були володарями доль мешканців майбутнього будинку. Якщо посваряться з господарем - можуть поселити в домі нечисту силу (Кікімору), яка зробить життя мешканців нестерпним.

Будинок вважався священним для його мешканців, так само, як і закон гостинності. Святість будівлі ні в якому разі не можна було заплямувати пролиттям крові, навіть ворожої. Так, до справжньої трагедії призводить недовіра до гостя з боку князя Володимира в одній із билин.

Пролиття крові будівельної жертви носило ритуальний характер, мало на меті задобрити духів чи божества, тоді як вбивство у власному домі могло накликати біду. Мстиві душі неодмінно захочуть покарати свого вбивцю.

Хоча ставлення до гостя було подвійним, адже він мешканець "зовнішнього", "чужого" світу, та все ж саме через це до нього ніяк не можна було ставитися зневажливо. "Гость - не кость, за дверь не выбросишь"- говорить російське прислів'я. Відомо, що слов'яни вирізнялися надзвичайною гостинністю, завжди допомагали тим, хто приходив до них. Завжди треба бути уважним до гостя, як би він не виглядав зовні, бо насправді він міг виявитися ким завгодно - чаклуном чи навіть могутнім божеством, яке може жорстоко помститися неввічливому господареві. Їжа обумовлювала особливий рівень відносин між гостем і хазяїном: нагодувати - означало зробити "чужу" людину "своєю".

Таким чином, можна зробити висновок, що весь простір в уявленні давніх слов`ян поділявся на освоєний, безпечний та неосвоєний, чужий, потенційно ворожий. Важливими у сприйнятті простору є також протиставлення "верх" - "низ", "схід" - "захід", "праве" - ліве". Вцілому ж ставлення до оточуючого простору та середовища було шанобливим та дещо побоязним. Але при цьому людина відчувала себе органічною частиною живого та одухотвореного світу, на який можна було впливати через магічні дії та в якому все потребувало уваги та пошани, вона невпинно творила своє спілкування з цим оточуючим одухотвореним світом.

2.3 Уявлення про час

Як відомо, сприйняття часу населенням Київської Русі у дохристиянські часи та після християнізації суттєво відрізняються. Християнському світогляду притаманне лінійне сприйняття часу, в якому історія, одного разу розпочавшись створенням світу, колись закінчиться його загибеллю. Індивідуальний час окремого людського життя також сприймається лінійно: людина рухається від народження до смерті та страшного суду. Дохристиянська архаїчна парадигма сприйняття часу зовсім інша. Будучи впродовж всього життя тісно пов`язаною із природою, включеною у її добові (зміна дня та ночі) та рокові (зміна пор року) часові цикли, прилаштовуючись під ці цикли у своїй землеробській діяльності, людина мислила час існування світу та себе в ньому також циклічно.

Ідея циклічності буття пронизує слов'янський архаїчний світогляд так само, як і світогляд інших індоєвропейських народів. Час сприймається не як такий, що має початок і кінець, а як замкнений сам на собі, приречений на вічне повторення, споконвічний, такий, у якому майбутнє безперервно повторює минуле.

На рівні персонального часу життя це знайшло відображення в ідеї можливості переселення душ. Слов`янам була притаманна ідея перевтілення душ покійників в інші живі істоти. Про це свідчать етимологічні дослідження, зв'язані з семантикою слів, споріднених до слів "баба" та "дід". Так, російське слово "бабочка" (спочатку нічна) уявлялась як втілення душі пращурів по жіночій лінії - "баб".

Фізична смерть людини, позбавлення її життя не означало ще, згідно народного повір'я, кінцеве її зникнення. Людина після смерті могла перетворитись в упиря - фігуру, відому всім слов'янським демонологіям. Упир "мертвий", але його тіло не позбавлено життєвої сили - після смерті упирі встають вночі з могил і п'ють з людини кров. Упир може перетворюватися у летучу мишу, перо, соломину.

Циклічна зміна пор року зумовила циклічність головних слов`янських свят та їхню прив`язаність до зміни положення Сонця щодо Землі. Весь річний цикл язичницьких обрядів був побудований на чотирьох сонячних фазах і підпорядкований дванадцяти сонячним місяцям.

Виходячи з досліджень етнографами календарних свят, виділимо ці чотири важливі часові періоди: весняне і осіннє рівнодення, літнє та зимове сонцестояння. Під час цих циклічних зворотів, за уявленням давніх слов`ян, дуже активізується усіляка нечисть, і усі сили природи приходять в рух. На свято Купали навіть, за повір`ями, дерева і трави ходять з місця на місце та розмовляють. В ці періоди здійснюються важливіші гадання, вирішується доля людей. Дні поминок покійників приблизно співпадають з найважливішими святами циклу: весною - Фомина неділя після Великодня; влітку - Трійця, Русалії, "навський Великдень"; восени - "задушний день" у всіх слов`ян; поминки з кутєю та узваром на Різдво. Цікаво, що у білорусів, які, треба відзначити, зберегли дуже архаїчні риси вірувань, в термінології поминок рік уподобається дню: весняні поминальні дні мають назву "снеданье", літні - "обед", осінні та зимові - "вечеря" і "палудзень на радзіцелях". Особливості сприйняття слов`янами часу знайшли своє відображення й у билинах. Незважаючи на те, що билини були записані вже в досить пізній відносно християнізації час (XII-XIII ст.) та частково втратили найархаїчніші риси сприйняття часу, в них збережено багато цікавих особливостей часосприйняття. Билинний час є подвійно замкненим - зовнішньо та внутрішньо. Зовнішньо він замкнений через неможливість виходу до інших часових систем, що є, в принципі, досить характерно для логічно побудованого оповідання. Час у билинах завжди тече лише в один бік, він незворотній. Внутрішня замкненість часу полягає у статичності билинного епохального часу, ідеал якого завжди знаходиться у минулому. Билинний час також є циклічним, майбутнє в ньому завжди повторює минуле. У початку всіх часів в билині вбачається ідеал, гармонія минулого порушується з часом, але зрештою все знову повертається до неї. Гармонічність світу в билині підкреслюється відсутністю протиставлення між часами доби та порами року - там завжди день та завжди літо.

Дослідники також відзначають почуття нереальності, яке виникає в билині при віддаленні від теперішнього часу. Будь-які зміни в епічному світі, відхід від "тутешнього" і "сучасного" породжують ефект деформації, перекручування епічної реальності. "Нормальне" для билини положення речей знаходиться у вічному "тут і зараз". Таким чином, теперішній час для билини - єдиний реальний час, з чого ми можемо зробити висновок про те, що він є єдиним по-справжньому реальним часом і для слов`янського світосприйняття вцілому. Біографічний час героя у билинах також відображений досить цікаво. Зазвичай час дитинства замкнений, дорослішання відсутнє як поступовий процес. Герой залишається дитиною до часу свого першого подвигу, після чого перестає бути нею назавжди .

Цікаву паралель з билинним відображенням дитинства та процесу дорослішання може дати думка дослідників щодо вікових меж, які існували в Київській Русі та формували особисту біографію її мешканців. Так, на думку О.Б.Рибакова, в Київській Русі існували такі вікові межі.

· 3 роки - постриги. Хлопчика остригали та вперше саджали на коня.

· 7 років - відбувався перехід від жіночого виховання до чоловічого.

· 12 років - людина вважалася вже напівдорослою, "отроком". Князі вже беруть своїх синів такого віку в походи та битви.

· 17 років - юнак вважався вже цілком дорослим.

Таким чином, аналізуючи сприйняття слов`янами часу, можна сказати, що вони бачили час циклічним та приреченим на вічне повторення. Землеробська прив`язаність до циклів природи зумовлювала перенесення ідеї циклічності як на час окремого життя (з можливістю майбутнього перевтілення), так і на історичний час взагалі.

РОЗДІЛ 3. РЕЛІГІЙНІ ВІРУВАННЯ

3.1 Нижчі духи як уособлення природних стихій

Для міфологічної свідомості, якою була свідомість слов`ян того часу, характерні анімізм, аніматизм та антропоморфізм - оживлення та одухотворення всього живого та надання йому суто людських властивостей. Людина доби Київської Русі мислила світ живим та розумним, весь час вступала з ним у комунікаційну взаємодію з метою убезпечення свого життя у цьому світі та надбання певних благ (врожаю, успіху у справах, і т.д.). Як правило, вшанування природних стихій в міфології відображається у наявності певних образів, які ці стихії уособлюють, і слов`янська міфологія в данному випадку на стала виключенням. Ще Прокопій Кесарійський згадував про вшанування слов`янами сил природи. "Вони шанують річки і німф, приносять їм жертви і творять ворожіння..." Уявлення про природні явища як про живих істот наявне у народній свідомості довнгий час навіть після прийняття християнства (мороз - старий чоловік, весна - молода гарна дівчина, тощо). Сили природи персоніфікувалися, наділялися певними властивостями, з ними потрібно було поводитися відповідним чином. Нажаль, письмові джерела доносять до нас лише скупі згадки на зразок "...богами прозивали сонце і місяць, землю і воду, і звірів, і гадів...", і не можна з упевненістю говорити, який саме первозданний вигляд мали природні духи в уявленні давніх слов'ян. Фольклорні ж джерела найчастіше містять вже дещо видозмінену інформацію про них. Проте спрабуємо реконструювати образи нижчих духів за фольклорними джерелами та розглянемо найяскравіших нижчих духів слов`янської міфології.

Лісовик. Ліс був стихією, яка грала досить важливе місце в житті давніх слов'ян. З одного боку, він постачав людині все необхідне для життя (дичину, хутро, будівельні матеріали тощо), з іншого - був "іншим"світом, який лежав за межами заселеної і освоєної території. Часто ліс навіть асоціювався із потойбічним світом. Господарем лісу був лісовик. Він - істота, в цілому, не дуже приязна до людини. Не любить, коли турбують його або безцільно нищать дерева чи тварин. В поглядах на лісовика існує дві точки зору:

1. Він - дух лісу, породження культу рослин.

2. Він - господар лісу, покровитель звірів і птахів.

Остання риса в образі лісовика є явно домінуючою. Лісовик випасає свої стада диких тварин, так само, як люди випасають худобу. Відомий етнограф XIX століття В.М. Гнатюк зазначає: "У вовків є пастир - полісун. Він їх гонить, як овець. Де війна, туди і турить на прокорм...". Одна з народних бувальщин розповідає, як лісовики грають між собою в карти на зайців. Фольклорні джерела фіксують досить позитивне ставлення господаря лісу до пастухів. Можливо, це пов'язано із тим, що пастухи дуже тісно пов'язані з тваринами, а отже, із світом природи. До того ж, пасовисько, розташовуючись, як правило, за межами села, підлягало безпосередньому впливу істот "зовнішнього кола". Пастух, таким чином, міг виконувати функції своєрідного посередника між двома світами. Слід також звернути увагу на те, що образ лісовика позбавлений будь-якої поетизації. Спосіб його життя схожий з людським, "він одружений, має дітей", плете лапті, свариться із сусідами. В одній із бувальщин лісовик посварився із водяником через те, що ведмідь з'їв сома. Подібне приземлення стихійних духів, ймовірно, може бути пов'язане із пізнішим переосмисленням міфологічних образів у народній уяві. Достатньо цікавими є бувальщини про лісовика, що несуть певні відголоски архаїчних вірувань. Це сюжети про викрадення людей лісовиками та їхнє перебування під владою якихось незрозумілих чарів, під впливом яких вони на деякий час забувають все своє минуле життя. У таких бувальщинах найкраще зберігається протиставлення "своє" - "чуже", мова йде про поглинання людини ворожою незвіданою стихією. Подібне може відбутися як внаслідок збігу обставин, так і, найчастіше, внаслідок порушення людиною якихось заборон. Часто лісовик викрадав дітей, які без дозволу батьків надовго затримувалися у його володіннях. Можливо, ці сюжети є відголосками прадавніх табу, накладених на певні місця, що були поширені у багатьох народів.

Водяник та русалки.

Водна стихія має велике символічне значення у слов`янській міфологічній системі, вона розумілася як кордон між світами та окремий потойбічний світ. Таке ставлення виливалося в уособлення сили цієї стихії у вигляді ряду подекуди ворожих до людини водяних духів, образи яких мають багато спільного з аналогічними образами в інших культурах. У племен, які не мали безпосереднього зв'язку із морем, воно набувало радше символічного значення, ставало синонімом чужої, далекої країни. В народних замовляннях світ за морем - це своєрідний антисвіт, куди відсилаються хвороби. Людина, що перетнула море, за уявленнями слов'ян, принесла з собою звідти частку чогось "потойбічного". Купці, "заморські гості" досить часто навіть у фольклорі наділяються надприродними якостями. Взяти хоча б Садка, якому вдалося перехитрувати самого Морського царя. Слов'янський водяник теж, як і лісовик, має антропоморфний вигляд. Це товстий чоловік із великим черевом, одутлим обличчям, іноді він вкритий лускою. Він має своє господарство, володіє чередами худоби, табунами коней. Спосіб життя водяника наближений до людського. Він має дружину, дітей. Дружини водяників - жіночі водяні божества (русалки, водяниці). Бувальщини згадують так званих "водяних шутовок", у яких "все так, як у нас у хаті, вони шиють, прядуть". Взагалі, образ водяних дів у слов`ян, як і у багатьох народів, є одним з найпоетичніших, він майже завжди несе еротичне забарвлення. Один із фольклорних сюжетів розповідає, як юнак, покохавши русалку, вже не міг знайти спокою в цьому світі і втопився, щоб не розлучатися із коханою. Мотив кохання і смерті, втілений в образі водяних дів, очевидно, мав символізувати подвійне ставлення до води як подательки добра, урожаю і, одночасно, примхливої стихії, що може вимагати людських жертв.

Розглянувши образи нижчих духів, що уособлювали сили менш опанованого людиною середовища, перейдемо до ближчих та більш приязних до людини духів, пов`язаних з його оселею та господарською діяльністю - польовика та домовика.

Польовик та інші хлібні духи.

Пльовик - уособлення духу полів, іх господар. Дуже близькими за своїми функціями до польовика Полуденниця, тільки вона небезпечна, може карати того, хто працює в полі в саму полудневу спеку, коли належить відпочивати. На думку Д. К. Зеленіна, Полуденниця може являти собою персоніфікацію сонячного удару. У слов'ян цей дух полів був також подекуди відомий під іменем Діда. Після обжинків зв'язували і прикрашали останнє колосся, "завиваючи" Діду бороду. Згадки про це зустрічаємо в жнивних піснях. До культу родючості мали відношення також і духи жіночої статі - віли. Південнослов'янська жнивна пісня розповідає про вілу, яка допомагала дівчині жати.

Домовик.

Образ духу-покровителя дому при всій своїй, здавалось би, простоті та однозначності, є дуже цікавим. Перш за все слід з'ясувати корені уявлень, що викликали появу цього образу, та різні версії його походження. За християнською традицією, домовики, так само як і водяники, лісовики, інші природні духи, розуміються як біси. Один з апокрифів розповідає, що коли бог скинув бісів з небес, "той хто упав у воду, став водяником, в ліс - лісовиком, на дім - домовиком...". Проте, в народній уяві, домовик, на відміну від природних духів, так і не перейшов в розряд "нечистої сили". Ймовірно, це можна пояснити тим, що, не зважаючи на впровадження християнства, язичницькі елементи світогляду все ще були досить сильними, і найяскравіше вони проявлялися саме у ставленні до персонажів так званої "нижчої міфології" - головних дійових осіб народних казок і легенд. Людина епохи родового ладу не могла наділяти негативними рисами істоту, яка мешкала з нею під одним дахом, була, фактично, "своєю". Існує думка, що в образі домовика поєднувалися культ предків та культ домашнього вогнища. Перший є більш вираженим, хоча, найвірогідніше обидва вони є тісно пов'язаними. Риси культу предків яскраво простежуються в обрядах, пов'язаних із вшануванням домовика, а в свідомості первісної людини предки були такими ж членами роду, як і живі нащадки. Домовика дуже поважали, остерігаючись називати його просто по імені. Про нього шанобливо говорили "хазяїн", "дідусь". (остання назва може бути ще одним свідченням розуміння хатнього духа перш за все як духа предка).На користь цієї версії говорить те, що домовик перш за все опікується тим, щоб у господарстві був лад, недбалих хазяїв він може і покарати. Може покарати, коли господарі не пом'януть, як потрібно, померлого родича. Ще не любить домовик сварок і розладів у родині. В одній із народних бувальщин, зібраних В.І.Далем, розповідається, як домовик щипав гулящу невістку, яка заводила собі коханців. Ще одна риса домовика, яка теж може бути розтлумачена як його зв'язок із потойбічним світом - здатність провіщати долю. Він може вночі сісти на груди, тоді треба запитати: це на добро чи на зло? Домовик зв'язаний із певною родиною, місцем, тому при переїзді його обовязково забирали з собою. Вірили, що якщо не забрати домовика, то він почне робити шкоду. Тут знов простежується мотив помсти духа предка за зневагу до себе. Перевозили домовика, як правило, на лопаті, якою саджали хліб у піч. Виходячи з даного факту, можемо зробити висновок, що вшанування домовика дійсно в значній мірі було елементом культу предків, а не намаганням задобрити нечисту силу. Адже хліб і все, що було пов'язано з його приготуванням, мало у слов'ян сакральне значення. Особливою пошаною користувалася піч. "Залаявся б - так піч у хаті"- говорить народна приказка. Можемо припустити, що певний зв'язок домовика із хлібом, який був символом родючості, теж дає змогу співвіднести його з духами предків. Поведінка домовика часто може бути наочною ілюстрацією відносин в системі "своє"- "чуже". Існують згадки, що домовики із сусідніх дворів можуть ворогувати між собою, шкодять, крадуть припаси.

Цікавою особливістю саме слов'янського хатнього духа є надзвичайна розгалудженість цього образу. Фактично кожна господарська будівля мала свого покровителя - дворовик, хлівник, сарайник, огуменник тощо. Причому зазначається, що всі ці духи залежать від волі домовика. " Є домовики відлюдькуваті, а є дружні: пускають у двір огуменника, сарайника...". Можемо припустити, що якась частина цих духів обумовлена наявністю великої кількості господарських будівель, перш за все, пов'язаних із землеробськими роботами. Можливо, що деякі духи є просто різними назвами домовика (сусідко, лизень, пічник - найулюбленіше місце проживання домовика - під піччю). Чим далі від дому знаходяться будівлі, якими опікуються ті чи інші духи, тим менш приязно налаштовані вони до людини. Тут також вступає в дію протиставлення "своє - чуже". Лазник - істота із "складним характером". Може дуже жорстоко покарати тих, хто не дотримується відповідних правил, наприклад, ходить у лазню вночі. Проте, хоч лазник і не такий близький до людей, як домовик, все ж він вважався "своїм" і міг захистити від "чужих". Лазниця-обдериха в одній із бувальщин ховає дівчину, за якою женуться привиди.

Таким чином, можна побачити, що образи нижчіх духів та ставлення до них залежали у дохристиянській Русі від того, які саме стихії чи місця ці духи оусоблювали і, відповідно, наскільки близькими вони були людині, наскільки сприймалися як "свої" чи "ворожі". Система цих взаємин була складною і багатогранною, і її аналіз допомагає пізнати внутрішній світ та світоглядні вірування населення Київської Русі.

3.2 Головні боги слов`янського пантеону

Проблема відношень слов'ян зі світом своїх богів ще не досить вивчена істориками. Коло письмових джерел з цього питання дуже обмежене - в середньовічних письмових джерелах згадок про слов`янську релігію надзвичайно мало. На противагу цьому, дуже насиченими є матеріали етнографії, історії мистецтва, лінгвістики та інших дисциплін. Це, за словами, культуролога Мирослава Поповича, дозволяє дослідникам будувати одну фантастичну реконструкцію слов'янських пантеонів за іншою. Аби запобігти "фантастичності" реконструкцій, звернімося, перш за все, саме до скупих писемних джерел.

Ось які письмові згадки про слов`янських богів ми маємо на сьогоднішній день.

"Повість минулих літ" оповідає про язичницьку реформу Володимира: "И нача къняжити Володимир Кыеве един, и постави кумиры на хълму въне двора теремного - Перуна древляна, а главу его сребрену и ус злат и Хърса, и Дажьбога, и Стрибога, и Симарьгла, и Мокошь…".

Повчання проти язичництва перераховують як божеств, що входили до пантеону, так і тих, що не були включені до нього.

"Слово про ідоли" називає Перун, Хорс, Макош та віли. В іншому місці: Перун, Хорс, Макош, Переплут, Род та Рожаниці.

"Слово Христолюбця": Перун, Хорс, Макош та віли, Семаргл, Род та рожаниці (в другому варіанті - Волос).

"Слово Іоана Златоуста": Перен, Хурс, Макош. В іншому місці: Стрибог, Дажбог, Переплут.

Звернімося тепер до функцій, якими були наділені слов`янські боги, згадки про яких найчастіше зустрічаються у джерелах. Розглянемо окремо кожного з них.

Перун - грізний бог, повелитель небесних явищ, бой війни. Культ Перуна пов'язаний з культом дубових дерев на узвищщах. 2 серпня - Перунів день. В цей день вся нечиста сила, рятуючись від вогняних стріл Перуна, перетворюється в різних тварин, тому 2 серпня собак та котів до дому не пускали, щоб не навести гнів Перуна. Думка Є.В.Анічкова, з якою згоден і Б.О.Рибаков, полягає в тому, що спроба зробити бога Перуна верховним богом може бути віднесена лише до епохи Володимира .

Перунові присвячувалися свята, пов`язані із закінченням весняно-літніх польових робіт. Пізніше православна церков, пристосовуючись до існуючих звичаїв, віднесла на це свято Іллін день і включила його до переліку християнських свят.

Велес (Волос) не увійшов до пантеону, який ввів Володимир. Серед богів, яким князь велів поставити "ідоли", Велес не згадується, але його ідол в Києві все-ж таки був, розташований окремо від Володимирового пантеону на Подолі. Велес - бог скотарства та багатства, опікун тваринного світу, волхвів, пастухів, торговців. На свято Велеса слов'яни звивали у "бороду" останні колосся на дарунок цьому богу.

Дажбог (Даждьбог) - син Сварога. Верховний бог піднебесного простору, бог сонця, який обходить та зігріває землю, слідкує за дотриманням на ній встановленого його батьком порядку. Першу згадку про цього бога знаходимо у південнослов'янському перекладі візантійського хронографа VI-VIIIст. Іоана Малали. Пізніше цей бог став родоначальником руського народу, тому в "Слові о полку Ігоревім" русичей названо даждьбожими онуками.

Сварог - бог небесного вогню, батько Дажбога. Цікаво, що його ім'я має спільний корінь з ім'ям індоарійського суворого небесного бога Варуни та давньогрецького Урана-неба та етимологічно співпадає з давньоіранським "сварга" - "небо".

Стрибог - бог різних небесних стихій. Ось згадка про нього зі "Слова о полку Ігоревім":

"О, русская земля! уже ты за холмом!

Вот ветры, внуки Стрибога, веют с моря стрелами

на храбрые полки Игоревы…"

Хорс - бог сонячного диску. На ідолах Хорса зображено з сонячними знаками. Сонячні культи у слов`ян мали дуже велике значення, це відзначав і відомий польський вчений К.Мошинський, який займався аналізом пережитків давніх вірувань у слов'ян на основі етнографічних матеріалів. "Народний культ сонця змішувався у слов'ян з культом християнського бога так значимо, так глибоко, як жоден із культів, що продовжують язичницьку релігію".

Симарегл (Симаргл, Семаргл) - "Це загадковий божок, про якого мало що знаємо. Але, видно, що це був один з важливих богів, коли князь Володимир у 980 році поставив йому боввана в Києві для вселюдних жертвоприношень" - так пише про нього Іван Огієнко. А ось думка дослідника Кононенка: "Це бог насіння, паростків, коріння, рослин, охоронець рослин та зелені".

Род та рожаниці. Слов'яни вірили, що доля немовлят визначається рожаницями, і, відповідно, мали обряди, які повинні були впливати на рішення рожаниць. Доля асоціювалася із зіркою кожної людини; "падіння зірок" трактувалося як ознака чиєїсь смерті. Зв'язок зірок із долею відобразився в гаданнях по зірках, так, читаємо у Йосифа Волоцького: "И по звездам смотрите и строите рожение и житие человеческое". Слово "Род" означає "доля", "призначення" (наприклад, "Про фарисеїв" в "Ізборнику Святослава", - слов'яни вірять в "родъ н луцай" - "предназначение" і "случай" (рос.) - "призначення" і "випадок").

Але семантика образу і зірок не зводиться лише до долі, смерті та культу пращурів. Він пов`язаний також і з народженням. Так, в колядках образ зірок зазвичай співставляється з дітьми, зерном-врожаєм ("та й наставимо стіг, як у небі зірок").

Рожаниці ж не лише визначають, що кому "на роду написано", але й дають життя. Це богині плодючості, жіночої сили.

Трохи важче давати трактовку образу Рода як окремого бога. В "Слові об ідолах" говориться: "сє же словєнє начали трапезу ставити Роду и рожаницам пєрєжє Пєруна, бога их". Б.О.Рибаков розуміє це як вказівку на те, що до Перуна Род був у східних слов'ян головним богом, богом Всесвіту, який дав життя усьому, що тільки існує в світі.

Таким чином, аналізуючи перелік імен слов`янських богів у джерелах XI-XIVст, ми можемо сказати, що вони мають велику схожість з пантеоном Володимира. Головною відмінністю є згадка Рода та рожаниць, які відсутні в пантеоні 980 року. Але звернемо увагу на те, що в "Слові Іоана Златоуста", де Род не згадується, йому відповідають три божества, що складають ту всеосяжність Всесвіту, за яку відповідав Род, і таким чином разом ніби "дорівнюють" йому. Ці божества Стрибог (відповідав за сферу неба), Дажбог (Сонце) та Симаргл (земна рослинність).

3.3 Святилища та обряди слов`ян

Багатогранність язичницького світогляду, що складався на протягом багатьох епох, відповідала різноманітність форм культу та місць звернення людини до потойбічних сил.

Моління за врожай, різноманітні заклинання, звернення до сил природи і принесення їм жертв ("треб") могло відбуватися на місці окремого житла і площі поселення, і біля джерела, на березі ріки, на лісовій галявині та в інших місцях.

Обряди різнилися між собою: одні не потребували майже ніякого реквізиту, крім вінка з квітів, свіжозірваної гілки берези чи розведеного на березі вогнища, для інших потрібні були ті чи інші споруди, збудовані на одне свято, чи постійні "капища", "кумирні ідольські", з дерев'яними чи кам'яними зображеннями слов'янських язичницьких божеств. До першої групи відносяться хороводи, ігрища, танці, і від таких обрядів, звісно, не лишилося жодних археологічних слідів. Обряди ж другої групи лишили по собі сліди, що дозволяють певною мірою реконструювати вигляд капищ та через нього - хід святкувань та ті релігійні уявлення, що зумовлювали його.

Різнилися між собою й "радіуси", що охоплювали ритуальні пункти: одні обряди здійснювались тільки в середині будівлі або садиби однієї сім'ї, інші збирали на "піри ідольські" всіх чоловіків села на загальну "контину", а жінок - в "беседу". Були й такі святилища, до яких ішли люди на "событие" (тобто на спільне перебування, спів-буття) зі всього племені або навіть із декількох сусідніх дружніх між собою племен. Такі особливо шановані ритуальні пункти проіснували кілька тисяч років і пізніше були пристосувалися православною та католицькою церквами під місця власних святилищ.

Святилища під відкритим небом нерідко були круглими, складалися з двох концентричних валів, на яких розводилися кругові вогнища. Всередині кола ставились ідоли, здебільшого дерев'яні; тут горів жертовник, до якого приносили жертви богам. Це називалося "капищем". Зовнішнє коло призначалося для потреб жертовної ритуальної їжі і мало назву "требища", через круглу форму святилища називалися - "хоромами" (від "хоро" - "коло"), в іншій вимові - "храмами". Пізніше церковники зберегли цю дуже давню назву за православними ритуальними закладами, хоча їхня форма не відповідала етимології слова "храм".

Однією з найцікавіших язичницьких споруд східних слов'ян було святилище Перуна, досліджене біля Новгорода Великого в урочищі Перин, яке знаходиться там, де Волхов тече із оз.Ільмень. Очевидно, тут знаходилося не пересічне, а центральне святилище новгородських слов'ян. Під час язичницьких свят тут, на горбі, могла збиратися велика кількість людей.

Рів, який оточував культову площу, за планом був не як звичайним кільцем, а мав форму великої квітки з вісьмома пелюстками. Таку форму йому надавали вісім дугоподібних виступів, розташованих правильно та симетрично. В кожному такому виступі на дні рова під час язичницьких свят, розводили ритуальне вогнище, а в одному з них, східному, зверненому до Волхва, судячи з кількості вугілля, палав "невгасний" вогонь.

Більш скромні святилища, рештки яких були знайдені археологами серед лісів та боліт, були схожі на городища, і ці культові споруди відомі як болотні городища. Вони зустрічаються в багатьох регіонах східнослов`янського розселення, в тому числі, в землях смоленських кривичів, на Псковщині та інших місцях. Вони мали форму кола або овалу; діаметри майданчиків від 14 до 30м.

У межах давнього Києва літопис називає язичницьке святилище - Капич, яке згадується під 980р., споруда датується кінцем V-VIст. Рибаков вважає що ця споруда була розміщена на Лисій горі, давній горі Хоревиці. Київське капище було великим культовим центром, скоріш за все, полянського князівства. Сукупність даних, отриманих при розкопках, дозволяє віднести об`єкт до дохристиянських часів..

Київське капище привернуло увагу багатьох вчених, які називають його справжнім храмом або святилищем під відкритим небом і пов`язують його то з культом Святовита, то з поклонінням дружино-князівському богу Перуну. Припущення, що святилище знаходилося під відкритим небом, підтверджують і мініатюри Радзивіловського літопису, де язичницький кумир зображений на відкритому просторі.

Вивчення конфігурацій фундаментів язичницького святилища дозволило відновити спорудження, котре в плані є прямокутником (7х1,75м), витягнутим по осі північ - південь, і має шість округлих симетричних виступів, що прилягають до нього з півночі та півдня. На цих виступах могли бути розміщені постаменти шести літописних богів. Виступи нагадують пелюстки новгородського святилища Перуна на Перині Х ст..

Більшість вчених вважають Київське капище храмом. Храми не згадуються у літописах. Однак згадки про них є в "Пам`яті та похвалі" князю Володимиру Іакова Мніха і в сазі про Олава Трюгвасона. В останній мова йде безпосередньо про язичницьких богів в Києві.

Із священних дерев населення давнього Києва і його околиць більш за все поважало міцні старі дуби, а із тварин - дикого кабана (вепра). Яскравим підтвердженням цього є археологічні пам`ятники, знайдені на околицях давнього Києва. Так, у різні часи, у 1909 і 1975рр., з Десни та Дніпра (поблизу гирла Десни) трішки вище сучасного Києва були підняті два величезних дубових стовбури, в які були всаджені кабанячі ікла. Ці важливі знахідки вказують на тісний зв`язок культів священних дерев та тварин у давній східнослов`янській міфології.

Ідоли - кумири - були найважливішими атрибутами як племінних, так і поселенських святилищ східного слов`янства.

Найбільш значним пам`ятником слов`янського язичництва є Збруцький ідол, знайдений біля підніжжя пагорбу у річці Збруч, притоці Дністра, біля Гусятина. Умовно його вважають ідолом Святовита.

З приводу Збруцького ідолу було багато суперечок в літературі, протиречливих та взаємовиключних думок. Одні вважали його слов'янським, інші відносили в розряд тюркських кам'яних баб і підшукували йому аналоги аж до Тибету та Монголії. Одні датували Збруцький ідол IXст. н.е., інші відносили його до першої половини Iст. до н.е. і зв'язували його з кельтами.

Ідол зроблений з каменю - вапняка, він чотирьохгранний. Висота його 2м 67см. Верхня частина оформлена у вигляді округлої шапки з рельєфною опушкою. Під загальною шапкою чотири плоских грані ідола. Окремих секцій - дванадцять, з них одна секція у нижньому ярусі пуста, без зображень, а в одинадцяти - по одному зображенню. До розгадки цих зображень було декілька підходів. Лелевель вважав, що чотири грані символізують чотири сезони року: жінка з кільцем - весна; жінка з рогом - літо; осінь - чоловік з конем та шаблею; зима - фігура без атрибутів. О.С.Фомінцин та М.Вейгель вбачали в збруцькій композиції відображення ідеї трьох світів: весь верхній ярус - небесний бог, четверолікий Святовид; середній ярус - земля; нижній - підземне царство, світ Чорнобога. При цьому проявилась деяка невідповідність: один Святовид був утворений з двох жінок та двох чоловіків, що не мало ніякої основи в описах ідола Святовида та функцій самого божества католицькими місіонерами. Гіпотеза Фомінцина була забута, а між тим, як вважає відомий дослідник язичницьтва Б.О.Рибаков: "…у ній було єдине вірне рішення, що знаходить опору в середньовічних джерелах". В Щетині у балтських слов'ян бул ідол Триглава. Можливо, що така примітивно-описувальна назва зв'язана лише з табу на справжнє сакральне ім'я, але жерці пояснювали його триглавість так: " Вони (три голови) означають, що наш бог керує трьома царствами: небесним, земним та преісподнею".

Власне, це ми бачимо на Збруцькому ідолі: верхній ярус - божества, що знаходяться на небі; середній ярус - прості люди, люди землі; нижній ярус - божество, що тримає землю з людьми. Якщо відзначити чотирьохгранність та чотирьохликість всієї композиції, то треба додати, що скульптор враховував потяг поширити еманацію своєї сили "на всі чотири сторони". Чотири сторони світу - половина дня і половина ночі, схід і захід. В середньовічному слов`янському мистецтві дуже часто зустрічається символічний візерунок з чотирьох паростків (символ життя і росту), що звернені "на всі чотири сторони".

Усій скульптурі, пофарбованій у червоний колір (сліди давнього пофрабування збереглися до цього часу), надана фаллічна форма, що часто зустрічається і у інших ідолів. В результаті аналізу Збруцький ідол дає нам цілий пантеон божеств: Макош, Лада, Перун, Дажбог, Волос - всі вони злилися в об'єднуючому їх образі Рода, для скульптурного виразу якого вибрана форма фаллоса - джерела життя, самої народжувальної сили. Всі зображення, вся система рельєфів на тілі основного ідола - Рода - гармонійно зливається в узагальнюючий образ Всесвіту. Тут дуже чітко і ясно зображені в язичницьких символах три світи: небесний, земний та підземний. Вони виражені у двох аспектах: по-перше, "топологічно" (боги-небожителі у верхньому ярусі, люди - в середньому, бог землі - в нижньому), а, по-друге, функціонально, що дуже важливо для розуміння релігійної сутності всієї системи:

Небесна сфера.

Дажбог - божество світла, сонця, податель блага, міфічний родоначальник слов`ян (князів?) "дажьбожьїх онуків" ("Слово о полку Ігоревім").

Перун - бог грози і блискавки, покровитель воїнів.

Земний простір.

Макош - "мати врожаю", господарка символічного рогу достатку. Одна з двох рожаниць.

Лада - покровителька весняної ярої вегетативної сили, а також шлюбів.

Люди - хоровод чоловіків та жінок, який розташований у підніжжя божеств. Біля жіночої фігури на лицевій грані зображена дитина.

Підземний світ.

Велес - доброзичливий бог землі, в якій почивають пращури. Він бережливо тримає на своїх плечах площину земного простору з людьми на ньому.

Характерно, що люди з усіх боків оточені богами-покровителями: зверху - божествами набесної сфери, знизу - підземного світу. Крім того, чотирилікий, але єдиний у своїх іпостасях бог дивится своїми обличчями (під єдиною загальною шапкою) "на всі чотири боки".

Не можна завершити цей розділ, не торкнувшись питання самих язичницьких обрядів. Звернемося, наприклад, до святкування дня Купали.

Дослідник П.Безсонов записав в Білорусі, в лісах дніпровського басейну цікавий цикл купальських обрядових пісень, на прикладі якого можна побачити багатогранність язичницьких святкувань.

Пісні на Купалу (пізніше свято Івана Купала) - ніч з 23 на 24 червня (ст.ст.) - складають особливий чітко відокремлений і дуже архаїчний цикл. Свято Купала називали "соботкой", тобто "событием" (рос.) - "подією" - спільним збором. Сюжети купальських пісень пов`язані з традиційною еротикою на ігрищах, з обов`язковим купанням і з відголосками жертвоприношень дівчат божеству річки. Одна з пісень розповідає про приготування ритуального зілля ("дягеля") в горщику; якимось чином це пов`язано із смертю жінки ("дягелю у горшок, дядину у пясок").

Головним в купальській обрядовості було, як відомо, багаття, через яке стрибали попарно. Доречи, відголоском обряду стала гра "в горелки" ("…гори, гори ясно, щоби не погасло…").

Білоруська етнографія знайомить нас з цікавими деталями обряду.

Споруда вогнища доручалася жінці. ("…молода молодиця, розложи купальницю!").

Основою майбутнього вогнища був стовбур чи кілок, вбитий в землю:

"Як Купала сама зображувалася стовбуром, а голова у неї в золоті або ж вся вона в зелені, так по образу її в обряді робиться кілок, встромляється в землю, обвивається соломою з колоссями, конопляником, а з верху - пучок соломи, який називається Купалою, і який підпалюється в купальську ніч. На цю подію збиралася маса народу, після чого розпалювалось купальське вогнище".

Величезну роль в піснях відіграє дуб; дубові гілки використовувалися у вогнищі.

Макош, богиня плодючості, була посередницею між небом і землею (у весняному циклі вона завжди зображалася з піднятими до неба руками). З цим явищем можна співставити дуже цікаву деталь купальського одягу білоруських жінок:

"В одязі учасників свята головна увага приділялася жіночій голові та взуттю. Дівчата, крім віночків із зелені, надягали на голову "войник" із тканини обов`язково блакитного, небесного кольору; на ногах розфарбовувалися панчохи та підв'язки. Як ми бачимо, велика увага приділялася символіці неба (блакитний войник) і землі (взуття, панчохи).

Цікавим елементом обрядів було переодягання в одяг, що зображав тварин, та танці в "машкерах" (масках). Найчастіше ці елементи використовували під час гадань і заклинань майбутнього врожаю - в ніч під Новий рік і 1 дня Нового року.

Пізніше церква переслідувала язичницькі ігрища ряджених, котрі "бьяху в бубны, друзии же в сопели сопяху; инии же возложиша на лица скураты (маски) и деяху на глумленье человеком. И мнозии оставившие церковь, на позор (зрелище) тегаху и нарекоша игры те - руальи".

Маскаради продовжувались усі зимові свята (цікаво, що болгари називають їх "поганими", тобто язичницькими днями), але кульмінація приходилася на період 1-6 дня нового року, "страшні" велесові дні.

В масках здійснювалися різні обрядові дії. Прикладом пережитку такого обряду може бути дитяча гра "в гуся". С.В. Максимов описує її так: "Гусь проходить під покривалом, з під якого видно довгу шию та дзьоб. Дзьобом клює дівок по голові (іноді дуже боляче) і в цьому є все його призначення". Ми бачимо, що обряд з часом перетворився на малозрозумілу вже нам гру. Цікаво, що в новгородських будівлях Х-ХIVст. знайдено 36 дерев`яних палок - навершень з пташиними головами. Довжина стержня ("довга шия") від 30 до 50см. Б.О.Колчин зв`язує ці навершні з язичництвом.

Цілком можливо, що ці ритуальні знаряддя були свого часу необхідні для певних обрядів, зв`язаних з поклонінням небесним божествам, і тому учасники обряду наряджались птахами або звірами, зв`язаними з небом.

Ряження та використання масок було меншим під час ранньовесняних молінь; після появи хлібів на жнивах маски в святах, судячи з етнографічних даних, вже не використовувались.

Поступово, із зростанням поселень, з виходом їх за межі давніх околиць городищ, святі місця жителів поселень стали переміщуватись на його окраїни. Свята, жертвоприношення та спільносільскі гульбища-братчини стали чинити безпосередньо на околицях. Пережитком цього на півночі Росії є дзвіниці та поклінні хрести на околицях села, біля яких ще в XIXст. (!) селяни їли в Іллін день (Перунів день за язичницьким календарем) жертовного мирського (відгодованого "всім миром" - всім селом) бика та пили пиво з жита, яке було зібране з усіх жителів поселення.

3.4 Володимирів пантеон. Криза язичницької віри

З плином часу і з розвитком державності на Русі поступово переставала відповідати всім потребам та викликам часу язичницька віра. Сильній державі, якою стала Русь на час князювання Володимира, потрібна була сильна релігія, на яку можна було б спертися у консолідації києворуських земель.


Подобные документы

  • Дохристиянські вірування та звичаї населення Київської Русі. Міфологія та пантеон богів. Святилища та обряди слов'ян. Розвиток економічної, культурної і політичної сфери життєдіяльності руського суспільства. Характеристика повсякденного життя населення.

    курсовая работа [46,6 K], добавлен 03.03.2015

  • Еволюція світоглядних уявлень та вірувань населення України в епоху палеоліту, мезоліту, неоліту, міді та бронзи. Релігійні вчення давніх народів в часи Скіфії. Дохристиянські традиції, обряди та культи жителів країни, їх розвиток і соціальна організація.

    реферат [27,6 K], добавлен 08.02.2011

  • Дослідження системи вірувань, святилищ та святих місць слов'янського язичництва. Визначення історичних передумов та процесу християнізації Русі. Проведення аналізу стану релігійних вірувань після прийняття християнства у давньоруському суспільстві.

    курсовая работа [115,4 K], добавлен 17.06.2010

  • Формування давньої системи вірувань східних слов’ян від І тис. до н.е. до запровадження християнства на Русі. Іранські божества київського пантеону. Поняття "генотеїзму" у віруваннях східних слов’ян. Демонологія та жертвопринесення у язичницьких культах.

    реферат [32,6 K], добавлен 18.05.2012

  • Ознайомлення із історією походження східних слов'ян; опис їх родинного побуту, фольклору та міфології у "Велесовій книзі". Дохристиянські вірування як прояв розуміння довкілля. Дослідження антропологічного складу середньовічної людності Русі-України.

    реферат [34,3 K], добавлен 11.03.2012

  • Слов'яни Східної Європи в V-VIII ст. Утворення Староруської держави, її внутрішня політика, функції та структура. Утвердження християнства на Русі. Язичницька релігія східних слов'ян до VIII-IX ст. Причини зміни релігії. Оборона староруських меж.

    реферат [30,9 K], добавлен 22.10.2010

  • Історичні передумови хрещення Русі. Спроби прийняття християнства Аскольдом у 874 р. Язичницька реформа Володимира. Вплив християнства на мораль i культуру, на розвиток писемності, літератури, мистецтва, архітектури, зодчества і образотворчого мистецтва.

    курсовая работа [59,7 K], добавлен 06.08.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.