Гольмґард: де правили руські князі Святослав Ігоревич, Володимир Святославич та Ярослав Володимирович

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Гольмґард: де правили руські князі Святослав Ігоревич, Володимир Святославич та Ярослав Володимирович

Л.В. Войтович

Анотація

У результаті довголітніх археологічних досліджень в основному було підтверджено, що до середини ХІ ст. в Новгороді Великому не існувало дитинця та укріпленого окольного граду, а новгородські «кінці» були окремими неуфортифікованими селищами. За скандинавськими джерелами, перші «новгородські» князі перебували в Гольмґарді. Де було це місце: на Рюриковому Городищі, новгородському Славні, у Новгороді на Лузі чи деінде? Нижче здійснюється спроба локалізації Гольмґарда за писемними, археологічними джерелами, аналіз часу та обставин його виникнення й занепаду.

Ключові слова: Гольмґард, Новгород на Волхові, Новгород на Лузі, Рюрикове Городище, Гньоздово, Сюрнес, шлях «із варягу греки».

Поступове усвідомлення істориками того факту, що літописного Новгорода на річці Волхові до 1044 р. не існувало, і всі події, зафіксовані про нього літописами до цього часу, мають відношення до іншого міста, ставлять питання про пошук місця розташування останнього на території Східної Європи, що дозволить дати відповідь на запитання, де ж правили до свого вокняжіння в Києві Святослав Ігоревич, Володимир Святославич, Ярослав Володимирович? Чимало істориків, які ще перебувають у полоні уявлень про існування давнього «новгородського» періоду, поспішили ототожнити з цим першим Новгородом Рюрикове Городище або ж навіть Ладогу. Поступово пошуки нової локалізації Новгорода почали розгортатися й в інших напрямках. Піонером тут виступив львівський дослідник Ю.Диба, який не тільки запропонував версію народження князя Володимира Святославича у волинському Будятині, а й висунув гіпотезу, що цей правитель почав княжити на Волині.

Якщо керуватися суто інформацією літописів, то, дійсно, лише в 1044 р. «на весну же Володимиръ (Володимир Ярославич, син Ярослава Володимировича Л.В.) заложи Новігород и сдела его». Про розбудову зазначеного міста йдеться в більш пізніх повідомленнях. У 1116 р. «в то же лето Мьстислав (Мстислав Володимирович, старший син Володимира Мономаха -- Л.В.) заложи Новгород болти первого», а 1169 р., за князя Романа Мстиславича, «устроиша острог около города». І ця інформація повністю відповідає знахідкам численних археологічних експедицій. Новгород археологічно досліджений краще від будь-якого іншого центру Русі. Усі спроби знайти в місті шари VШ--IX ст. виявилися марними. Перспективи виявити ділянки із забудовою Х ст. також відсутні. Довга дискусія стосовно часу появи новгородських укріплень так і не дозволила довести наявність таких, датованих раніше від згаданих у літопису. Стара, здавалося б добре обґрунтована версія про об'єднання трьох різноетнічних поселень словен, кривичів і мері побудовою дитинця («нового міста») у ІХ--Х ст. не підтвердилася археологічними дослідженнями, адже дитинця до 1044 р. не було. Схоже, мав рацію молодий Б.Греков, досліджуючи волость Жабка: «Сім кінців і погост зі своїми селами складають одну велику волость. Чи не був коли-небудь і сам Новгород Великий у подібному становищі?».

У міру зменшення шансів на віднайдення Новгорода, ранішого за ХІ ст., почала складатися версія про Холм-Город на Словенському кінці, що його скандинави називали Гольмґардом, як предтечу Новгорода. Новгородські кінці формувалися з середини Х ст., але укріплень там ще не було. Найдавніші матеріали на Неревському кінці (перехрестя вулиць Козьмодем'янської й Великої) датуються 953-м роком, на Людиному (ріг Пробойної та Черничиної)--930-ми роками, на Славенському (Михайлівський розкоп) -- 974-м роком. Але ці датування не визначальні. У величезному Іллінському розкопі на Славенському кінці (1430 кв. м) нижні горизонти сягають середини ХІ ст., а більшість розкопаної території на Славні містить матеріали, не старші ХІІ ст. Сумнівною виглядає й версія, за якою сюди в Х ст. було перенесено основну частину Рюрикового Городища, покинутого через регрес, тобто зміну берегової лінії озера Ільмень. Зрештою і «Хълмъ» у Новгороді згадується вперше під 1134 р.

Виникає закономірне питання: якщо до 1044 р. Новгорода на Волхові ще не було, то де ж тоді княжили Святослав Ігоревич, його син Володимир і внук Ярослав? Можливо справді в Новгороді на Лузі?

Задовго до появи Новгорода по Західній Двіні, Касплі та Дніпру вікінги дісталися Чорного моря й Константинополя. Цей шлях «із варяг у греки», скоріше всього, відкрили шведський конунг Івар Широкі Обійми (650--700 рр.) або норвезький -- Ейрік Мандрівник, брат Ейстейна, діда Рюрика, який добрався до Міклагарда (Константинополя) у другій половині ШІІ ст. Наприклад, відома «Сага про гутів» так описує цей шлях по Західній Двіні (Даугаві): князь святослав новгород історія

«[...] попливли до острова поблизу Естланда, який називається Даіє (Гійумаа -- Л.В.), і оселилися там, і збудували укріплення. [...] Але й там вони не могли себе прокормити та попливли рікою, яка називається Дюна (Західна Двіна -- Л.В.), а по ній через Русаланд. Вони пливли так довго, що припливли у Грінкланд (Візантію -- Л.В.)».

У численних скандинавських джерелах добре знаний Східний шлях («Austrvegr», від «аивіг» -- «схід», <суе^> -- «шлях»). Уперше цей термін згадано в поемі скальда Тедольва із Гвініра (друга половина ІХ ст.). Цікаво, що сини Володимира Святославича -- «Вісівальд» (Вишеслав?) та Ярослав -- названі «конунгами східного шляху». На Східному шляху саги звично розміщують три міста в такій послідовності: Гольмґард («H6lmgarбr»), Київ («Коеп^агбг»), Константинополь («MiЫagarбr»). Спостереження за топонімами показали, що виникнення назв слід датувати часом до початку широкого проникнення скандинавів у Середнє Придніпров'я й інтенсивного функціонування Дніпровського шляху, тобто до другої половини IX ст.

Скандинавські джерела до ХІІІ ст. не знають Новгорода. Володимира Святославича та Ярослава Володимировича вони називають конунгами Гольмґарда. Історики майже однозначно ототожнюють Гольмґард із Новгородом. Знаючи про відсутність у Новгороді матеріалів ШП--IX ст., вони приймають версію про Холм-Город на Славні як попередника Новгорода І справді, в одній із саг про давні часи («Сага про Грольва Пішохода») сказано: «Головний престол конунга Гардів знаходиться у Гольмґардаборгу, який тепер називається Ногардар (N6garбar)». «Саги про давні часи північних країн» містять розповіді про події, які відбулися до 875 р. (тобто до ісландської колонізації). Данський хроніст Саксон Граматик (1140--1216 рр.) почав їх обробляти з 1201 р. для свого монументального зводу, але записувати їх стали близько 1250 р. а найдавніші рукописи, які збереглися, відносяться до XV ст. Очевидно, що тоді й з'явилося це уточнення.

Назва «Гольмґард» зустрічається у скандинавських джерелах понад сотню разів, і більше половини згадок -- до середини ХІ ст., тобто до появи Новгорода на Волхові. Найдавніший рунічний напис також початку ХІ ст. повідомляє: «Інгіфаст велів висікти камінь по Сігвіду, своєму батькові, він згинув у Гольмґарді, кормчий зі своїми корабельниками» Тобто Гольмґард існував як столиця з портом, князівським палацом та міжнародним торгом ще задовго до Новгорода. Норвезькі й ісландські джерела знають окрему категорію купців, які торгували з Гольмґардом -- Гольмґардафарі («Яагі» -- «мандрівники»), заходячи на Фарерські острови та Ісландію. Поза сумнівами, Гольмґард був добре відомим у скандинавському світі.

У 9-му розділі трактату візантійського імператора Константина Порфірогенета «Про управління імперією», написаного у середині Х ст., у контексті розповіді про формування купецької флотилії для подорожі до Константинополя читаємо, що частина її приходила «із Немогарда (NєрoYap6ag), в якому сидів Сфендослав, син Інгора, архонта Росії». Не всі дослідники погодилися з ототожненням Немогарда з Новгородом. В.Ляскоронський бачив у цій назві нову, відбудовану частину Києва, В.Пархоменко -- місто, розташоване на цьому шляху південніше. Д.Б'юрі запропонував кон'єктуру 6 замість р: Ne6oYapбag, на підставі якої А.Кірпічников зробив висновок, що Святослав Ігоревич тримав стіл у «граді на озері Нево», тобто в Ладозі. Якщо його здогад правильний, то це мало б означати, що у середині Х ст. Гольмґарда ще не було, або ж він був незначним населеним пунктом, і Ладога надалі зберігала своє попереднє значення.

Звернімося до найдавніших скандинавських джерел, котрі містять докладну інформацію про Гольмґард. «Сага про Олафа Трюггвасона» оповідає про перебування цього норвезького конунга (968-1000 рр.) у Русі (977-986 рр.). Збереглися три списки перекладів твору ісландською мовою з латинського оригіналу ченця бенедиктинського Тінгейрарського монастиря Одда Сноррасона (між 1180 і 1200 рр.). Ще один життєпис конунга, зроблений монахом цієї ж обителі Гуннлаугом Лейвсоном, використав Сноррі Стурлусон у своєму «Колі земному» (близько 1230 р.). Але збереглися окремі віси королівського скальда Гальфреда Оттарсона на прізвисько Важкий Скальд (967-1007 рр.), якими користувалися Одд, Гуннлауг і Сноррі. Отже Олаф Трюггвасон дорогою до Гольмґарда, де при дворі «конунга Вольдемара» перебував його дядько вікінг Сігурд, брат його матері Астрід, був захоплений у полон піратами біля острова Сааремаа та проданий естам у рабство. Його випадково зустрів Сігурд, викупив із неволі й узяв із собою до Гольмґарда. Якось на ринку в місті хлопчик побачив Клеркона, котрий під час його захоплення вбив його годувальника. Юний

Олаф вихопив сокиру й зарубав свого кривдника. За законами Гольмґарда йому загрожувала страта. І тоді вікінг Сігурд відвів хлопця до Аллогії дружини «конунга Вольдемара», яка взяла його під свій захист. Згідно із сагою, Олаф залишався в Гардариці (Русі) при дворі Володимира ще дев'ять років, зокрема брав участь у поході на Перемишль і червенські гради. Ідеться також про матір князя Володимира, яка вже була немічною, але мала пророчий дар. Вона теж перебувала в Гольмґарді. Згадана у сазі конунгова дружина Аллогія це, поза сумнівами, знана з інших джерел перша офіційна дружина Володимира Святославича -- варяжка Олова. Г.Глазиріна на підставі «Саги про Інгвара Мандрівника» ідентифікувала Володимирову першу дружину як доньку шведського конунга Еріка Переможця, батька Олафа Еріксона й діда Інгігерди, дружини Ярослава Володимировича, котру видали за «конунга фолька зі сходу, з Гардарики» в період між 975 і 980 рр. Версія, нібито в особі Аллогії поєднано образи св. Ольги та Рогніди Рогволодівни виглядає надуманою. Таким чином, за «Сагою про Олафа Трюггвасона», у 977--980 рр. Гольмґард із князівським палацом і великим торгом був столицею конунга Володимира Святославича. А морський шлях до нього пролягав біля острова Сааремаа.

«Сага про мешканців Фарерських островів», записана між 1200 і 1215 рр., розповідає про діяльність купців із Гольмґарда в норвезьких водах в останній чверті Х ст. Цікаво, що як помсту шведам фарерці розглядали спустошення 995 р. Гольмґарда та островів біля балтійського узбережжя у цьому районі («і на схід у Гольмґард, і грабують там на островах і мисах»). Свого часу О.Ридзевська звернула увагу, що йшлося про прибалтійські острови (Сааремаа в Ризькій затоці).

«Сагу про Олафа Святого», норвезького конунга (1014--1028 рр.), який змушений був шукати притулку при дворі Ярослава Володимировича, загинув за спроби повернути трон у битві при Стікластадірі 29 липня 1030 р. і невдовзі був канонізований як святий покровитель Норвегії, почали складати сучасники конунга. її варіанти спиралися на скальдичну поему на смерть Олафа, створену під 1040 р. його скальдом і близьким товаришем Сігватом Тордарсоном (995--1045 рр.), станси інших його скальдів -- Оттара Сварті (ХІ ст.) і Тормода Берсасона Скальда Чорних Брів (995--1030 рр.), який був разом із конунгом у Русі 1029 р. Сага має інформацію про участь юного норвезького короля 1007 р. в поході на Сааремаа (Ейсюсла). Після втрати престолу Олаф перебрався на схід до «конунга Аивг^ег^) у Гольмґард, де зимував з Ярославом та Інгігердою У 1029 р. він «помандрував на захід, і спочатку вони йшли по кризі замерзлих річок -- і так до самого моря. А коли настала весна та крига скресла, вони приготували кораблі й з першим сприятливим вітром напнули вітрила, без особливих пригод відбувши в морську подорож. Конунг Олаф спрямував свої кораблі до острова Готланд»

В інших варіантах: «[...] і його військо пустилося зі сходу тією зимою до самого моря по льоду, а коли настала весна, поплив він через море», «[...] по льоду [...] до моря [...] на Готланд». Отже, із Гольмґарда Олаф зі своїми 200 воїнами взимку 1029-- 1030 рр. по кризі замерзлих річок рушив до моря, звідки кораблями пішов на Готланд. Це виглядає як шлях із Дніпра Касплею та Західною Двіною до її гирла, де на Курземському узбережжі були стоянки й факторії скандинавів (наприклад поблизу с. Роя при впадінні однойменної річки в Ризьку затоку виявлено поховання вікінгів у лодіях).

«Сагу про Магнуса Доброго» записано до 1200 р. за матеріалами стансів королівських скальдів. Розповідаючи про повернення принца Магнуса в Норвегію -- від двору конунга Ярослава, де він провів багато років в еміграції, скальди повідомляють, що 1034 р. норвезькі гевдінги Ейнар Тамбарскельфір та Кальв Арнарсон прибули по Магнуса в Ладогу, звідки послали гінців до Ярослава. Отримавши листи безпеки, вони зустрілися з Ярославом і Магнусом у Гольмґарді. Перезимувавши там, навесні вирушили до Ладоги (Альдейгюборга), звідти до шведської Сігтуни й далі в Норвегію. За одним із варіантів, вони «взимку були в дорозі до самого моря».

Окрім того, важливу інформацію зберігають таттри -- короткі новели, які пізніше служили матеріалом для саг. Так, «Таттр про Гаука Довгі Панчохи» відбиває часи норвезького конунга Гаральда Світловолосого (875--945 рр.), конкретніше 930-ті рр. Останній звертається до Гаука: «Я пошлю тебе до Аустрверга, щоб ти купив мені всіляких дорогоцінних речей». Гаук відбув на схід, у Гольмґард, де перебув зиму, і в купця-грека придбав для конунга тканину на мантію та інші цінні речі. Отже в 930-х рр. у Гольмґарді функціонував торг, куди заходили візантійські торговці. Подібний і «Таттр про Гудлейка Гардарицького», у котрому розповідається, як улітку 1016 р. гість Гудлейк дістався через Готланд до Гольмґарда, де купив дорогі візантійські тканини на мантію норвезькому конунгові, хутро та коштовні скатертини. Але дорогою назад біля острова Сааремаа пірат вікінг Торгаут напав на нього, убив і з награбованим добром відплив у Швецію. «Таттр про Еймунда Грінсона» авторства скальда Бйорна Гітделакаппі (989-1024 рр.), який упродовж 1009-- 1011 рр. служив у Русі «конунгові Вальдемару», послужив матеріалом для відомої саги про Еймунда, навколо котрої досі точаться суперечки. Одне не викликає сумнівів -- це служба Еймунда в Ярославовому війську в 1016-1019 рр., що почалася з прибуття скандинава до Гольмґарда, де княжив тоді Ярослав. Один із таттрів присвячено згадуваному скальду Бйорну, який теж служив «конунгові Вальдемару з Гольмґарда». Головним його подвигом стала перемога над Силачем, котрий претендував на трон Володимира. Збереглася також розповідь про норвезького вікінга Бйорна Гервінсона, ворога Гаральда Світловолосого, який у 880-920-х рр. торгував у Гольмґарді, потім заснував поселення в Ісландії. Його син Мідв'ярдар-Скетті піратствував на східному убережжі Балтики («Austrveg») у 920--940 рр.

Отже Гольмґард з останньої чверті ІХ ст. був відомим центром від Ісландії й Фарерських островів, там функціонував міжнародний торг, куди заходили візантійські купці, а місцеві торгували по всій Балтиці та за її межами. Скандинави добре знали це місто, яке було в певні часи столицею Володимира Святославича та Ярослава Володимировича. У місті був князівський двір із палацом. Зі шведської Сігтуни до Гольмґарда треба було добиратися повз острови Готланд і Сааремаа. Місто мало легке сполучення з Києвом, адже Ярослав Володимирович бував там доволі часто вже після утвердження на Подніпров'ї. Можна ще говорити про наявність у Гольмґарді церкви Св. Олафа та Готського іноземного двору (купців із Готланда). Звідси зрозуміло, що Гольмґард не слід ототожнювати з Новгородом на Волхові (включаючи селище на Славні), котрий почав формуватися як місто від 1044 р., а тим більше з гіпотетичним Новгородом на Лузі, де взагалі немає скандинавських матеріалів ІХ--ХІ ст. Нехтувати цими фактами неможливо, тим більше, що джерела скандинавського походження надто численні й різноманітні.

Де ж знаходився цей загадковий Гольмґард? Ще О.Ридзевська звернула увагу на етимологію назви: «holme» -- «острів» і «garцr» -- «садиба, хутір». За Б.Кляйбером, «Holmgarцr» -- «Місто на острові». На перший погляд, для його розміщення найбільше підходить так зване Рюрикове Городище, розташоване у 2 км південніше Новгорода при витоку р. Волхов з озера Ільмень, на першій від нього височині-острові, утвореній при роздвоєнні річки на рукави. Городище займає територію 6--7 га, частину якої змито водою. Його укріплення датуються кінцем ІХ ст., тут знайдено князівські печатки, три скарби диргемів, візантійські та західноєвропейські монети, залізні гривни з молоточками бога Тора, дві бронзових підвіски з рунами, срібну фігурку валькірії. Тут знаходився князівський двір (із 1136 р. взагалі постійна резиденція новгородських князів). Навпроти, на Перині, було відоме святилище язичницьких богів. Можливо, що саме тут у 989 р. спорудили дерев'яну Софію з двором перших єпископів. Але в Х ст. основна частина Рюрикового Городища через регрес озера Ільмень перестала функціонувати. Застереження також викликають фрагменти «Саги про Олафа Святого», «Саги про Магнуса Доброго» та інших творів, автори яких добре знали географію описуваної території. Від Рюрикового Городища до Ладоги проста й легка дорога по Волхову, туди не потрібно довго добиратися «кригою замерзлих річок» або ж чекати цілу зиму. Виглядає, що Гольмґард знаходився трохи далі Рюрикового Городища, а маршрут до нього пролягав повз Готланд і Сааремаа через Ризьку затоку та Західну Двіну.

На «Східному шляху є ще лише одне місце, яке відповідає скандинавській інформації про Гольмґард це Гньоздово на правому березі Дніпра при впадінні р. Свинець, у 12 км західніше Смоленська. Укріплене городище ІХ-ХІ ст. із селищем площею 16 га оточене величезним курганним могильником (близько 6 тис. насипів, 200 га), містить багатий масив скандинавських артефактів. Не менше третини населення міста становили саме вихідці зі Скандинавії. Городище не розташоване на острові, але річка Свинець сполучена з озером Бездонним, де могла бути гавань, а два малих озера, схоже, є частиною старого річища. Тобто територія давнього міста могла бути островом (містом на острові). А може й Холм-Городом? До Гньоздова легко добратися по Західній Двіні та Касплі лише через один простий волок.

Гньоздово -- єдиний великий скандинавський центр на території Русі, справжня назва якого невідома. У пізньому ісландському джерелі, «Книзі Гаука» (1323-1329 рр., «Опис світу і свята мудрість» Гаука Ерлендсона, помер 1334 р.), міститься перелік давньоруських міст, відомих купцям з Ісландії: «Морамар» (Муром), «Ростова» (Ростов), «Сурдалар» (Суздаль), «Гольмґард (?), «Сюрнес» (?), «Гадар» (?), «Полтеск'я» (Полоцьк), «Кенугард» (Київ). На думку О.Мельникової, «Сюрнес» (<$угпе8>>) міг бути Черніговом. Т.Джаксон запропонувала етимологію від «свинячий мис», уважаючи цей термін скандинавською назвою Свиничеська-Гньоздова. Версія ця не виглядає коректною, адже такий великий скандинавський центр не міг залишитися поза увагою авторів саг, скальдичних стансів і таттрів, та й назва річки Свинець навряд чи пов язана зі свинями. Із Иомсбурга-Воліна до Гольмґарда-Гньоздова справді можна було дійти під вітрилом за два тижні (щодоби по 120 км), лише на останньому відрізку подолавши єдиний волок.

Коли й за яких обставин виник Гольмґард-Гньоздово? Верхів'я Західної Двіни та Дніпра займали кривичі, котрі сформували три союзи, що їх умовно можна назвати полоцьким, смоленським і псковським. Завдяки працям поколінь археологів їхні території доволі точно визначено. Основною археологічною ознакою кривицького ареалу слугує культура довгих курганів -- невисоких, схожих на вали земляних насипів завдовжки від 12--15 до 40 м при ширині 5--10 і висоті 1--2 м (зустрічаються й довжиною 50--100 м та більше). У кожному кургані -- по декілька урнових або безурнових тілопальних поховань. Ареал цієї культури спочатку поширювався на басейн річки Великої й Псковського озера, верхів'я ріки Ловаті та прилягаючих озер, частину басейну Мсти. Він був густозаселений, тут зафіксовано більше половини довгих курганів. У VIII-IX ст. ареал помітно розширився, охопивши басейни Західної

Двіни та Дніпра за рахунок балтських племен тушемлинсько-банцерівської культури, які займали цю територію в попередній період. Дальша колонізація кривичів спрямовувалася на верхів'я Волги та Оки, де вона перетнулася з рухом словен і в'ятичів. Одночасно просування кривичів у басейні Мсти зупинилося в результаті активності ільменських словен.

Початки культури довгих курганів відносять до VI ст. Думка С.Тараканової стосовно П--Ш ст. підтримки не отримала. Схоже, що у процесі ранньої міграції кривичі зустріли в басейні річки Великої -- Псковського озера, на стику фінських та балтських племен, найбільш сприятливі умови й тому саме звідси розпочалося їх дальше розселення. Від місцевого населення вони запозичили ритуал «очищення вогнем» місць спорудження курганів, свідченням чого служать зольні піднебіння завтовшки від 2 до 30 см. В областях, раніше заселених фінами, зустрічаються кургани, в основі своїй обложені камінням, що теж свідчить про фінські впливи. Своїх покійників кривичі спалювали на стороні, попіл розсипали рівними шарами по більш-менш значній площі або ж, навпаки, насипали акуратною купкою чи поміщали в невеличку ямку. Часто залишки кремації складалися в урну з кераміки або берести. Способи захоронення зустрічаються трьох типів: на материку або на зольному піднебінні кургану, у насипу на спеціальному майданчику, іноді покритому тонким шаром глини, при цьому після захоронення курган досипався далі, та в уже готовому кургані. В останньому випадку залишки захоронювали в неглибоких ямках, або навіть розсипали по вершині кургану (таких «порожніх» курганів найбільше на Псковщині). На Смоленщині мертвих спалювали просто на курганах, залишаючи там останки кремації. На Полоцькому Подвінні й у Подніпров'ї -- 33--52% поховань урнові, тоді як на Псковщині їх тільки 10--20%. Кераміка урнових поховань має найближчі аналогії у празько-корчацькій культурі, що підкреслює слов'янський характер її виробників. На Псковщині зустрічається кераміка фінського типу.

Загалом число поховань у довгих курганах коливається від 1--2 до 22. Інвентар доволі бідний: здебільшого рештки жіночих прикрас у вигляді різноманітних бус, пряжки із заліза та бронзи, бляшки з поясних наборів, персні та, рідше, скроневі кільця з дроту. Зустрічаються прикраси, характерні для фінських і лівських племен. Усі ці предмети навіть при найбільш критичному підході дозволяють датувати кургани VI--IX ст., при цьому зазначивши, що окремі речі, наприклад бляшки-шкарлупки чи бронзові пінцети, у VI ст. вже виходили з ужитку, тоді як верхній горизонт цих пам'яток сягає ІІ ст. н.е. Від ІХ ст. характерною ознакою смоленських і полоцьких кривичів стають брастоподібні зав'язані скроневі кільця.

Цілком зрозуміло, що кривичі були прийшлим населенням у цих ареалах. Між культурою довгих курганів і попередніми культурами існує певний розрив («Перъвии насельници [...] въ Полотъски кривичи»). Кривичі були частиною антського масиву, активність готів і гунів змусила їх мігрувати вгору по Дніпру, унаслідок чого на рубежі V--VI ст. вони зайняли найбільш доступну нішу в районі басейну річки Великої та Псковського озера на стику балтського й фінського ареалів. У VII ст., отримавши підтримку нової хвилі слов'янської міграції -- словенів, вони зуміли здолати опір балтів і фінів та почали перемагати у складних асиміляційних процесах, запанувавши «на верхъ Волги, и на верх Двины и на верх Днепра». Д.Мачинський пропонував уважати полочан, які осіли в басейні р. Полоті й на середній Західній Двіні, відламом словенської міграції, що загубився серед кривицького ареалу, але це радше данина захопленню дослідника ільменськими словенами. Не даремно ж пізніші літописці називали полоцьких князів -- кривськими.

Етнонім кривичі виводять від міфічного родоначальника Крива. Давня гіпотеза про їх можливе західне походження, підтримана В.Сєдовим, похідна від ідеї про надвіслянське коріння слов'янства. Стосовно кривичів її спростували М.Артамонов та Е.Тиніссон. Мовна архаїка кривичів скоріше відбиває давні субстрати до розділення слов'ян на дві діалектні групи. Не виключено також, що смоленські кривичі отримали у УПІ--ІХ ст. підтримку з боку словенського племені смолян, частина яких у цей період перемістилася з Південно-Західної Болгарії у верхів'я Дніпра. Особливості ареалу смоленських кривичів, безперечно, наслідок впливу попередніх балтських культур.

Перші кривицькі городища відносяться до УІІІ ст. Найдавніше з них Ізборськ, збудований на високому мисі при впадінні безіменної річки в озеро Городищенське, зв'язане водним шляхом із Псковським. Із двох сторін городище захищене крутими схилами, а з напільного боку було споруджено вал завширшки 10 м. Площа раннього городища 90х70 м. Найдавніша кераміка -- празько-корчацького типу, будинки -- типові для північної групи слов'ян: наземні, зрубні, із дерев'яною підлогою, розмірами від 3,5 до 4 м. Правда, на горизонті ІХ ст. знайдено дві будівлі розмірами 3,5х3 і 3,5х2,8 м з глинобитними підлогами, характерними для латгальського домобудівництва. Більшість печей слов'янського типу, але зустрічаються й латгальські (з глиняним сподом, намазаним на кам'яну основу, стіни глиняні, а основа захищена вінцем із каменю) та навіть відкриті вогнища круглої або овальної форм, теж характерні для латгалів. Тобто в Ізборську VIII--IX ст. відбувалися певні асиміляційні процеси між балтами та прийшлими слов'янами. У центрі міста знаходився майданчик діаметром 20 м, піднятий вище прилеглої території на 30--50 см. На городищі знайдено сліди ремісничої діяльності, зокрема залізоплавильного, залізообробного та бронзоливарного виробництв. Псковське городище синхронне з Ізборським. Матеріали їх схожі, але на першому більш помітні балтські субстрати ІХ--Х ст. Псков був значно меншим осередком і лише на рубежі ІХ--Х ст. з припливом нових слов'янських поселенців виріс у 5--6 разів та почав розвиватися як ремісничий центр. У Смоленському Подніпров'ї городищ VIII ст. не знайдено. Інтенсивна кривицька колонізація у цьому регіоні припадає на ІХ--Х ст. Не виключено, що перші вікінги з'явилися тут одночасно або ж і дещо раніше за кривичів.

У циклі так званих «саг про давні часи» збереглася оповідь про Ейріка Мандрівника. Вона дійшла у трьох пергаменних списках XIV ст., через що її відносять до пізніх саг, створених під впливом лицарських романів, але текст цього твору не містить нічого фантастичного та зберігає пласт давнішого прототипу. Сага розповідає про пригоди конунга вікінгів, який подався на пошуки «землі Одаїнсак», «левад безсмертя», яка, за переказами, мала бути десь на сході. Ейрік спочатку потрапив у Гардарику (тобто Русь), а потім дістався Міклагарду (Константинополя), де був прийнятий візантійським василевсом. Цей Ейрік Мандрівник доводився рідним братом Ейстейну, який, за сагами, був батьком Гальвдана Старого та дідом Рюрика. Таким чином, діяльність конунга Ейріка, який нібито першим відшукав шлях «із варяг у греки», мала б відноситися до другої половини VIII ст.

Але інші, більш давні, саги розповідають про шведського конунга Івара Широкі Обійми (650-700 рр.), який походив із данських Скельдунгів, прийшов до Сканії, прогнав з Упсали Інглінгів і підкорив собі шведів, Данію, Курляндію, країну саксів, Естланд і всі «східні королівства» аж до Гардарики (Русі), «оволодів [...] усім Аустрікі (Східним шляхом -- Л.В.)». Тобто спроби проникнення у Візантію через Східну Європу, використовуючи бази вікінгів південніше Ризької затоки (перші скандинавські поселення у цьому регіоні Гробіня біля сучасної Лієпаї, Апуоле, Віскаутен на Куршській косі та інші -- функціонували у 650--850 рр.), здійснювалися вихідцями зі Швеції ще з другої половини VII ст. А вже з VIII ст. розповіді про подорожі вікінгів Східним шляхом доволі чисельні. Ігнорувати цю інформацію не можна. Наприклад, відома «Сага про гутів» описує шлях до Константинополя через Західну Двіну, тобто оминаючи Ладогу Зрештою інакше й не могло бути, ураховуючи, що морське узбережжя біля гирла Німану та Західної Двіни контролювали інші групи вікінгів, конкуренти Ладоги. Маючи інформацію про казкові багатства Сходу, вони не могли не шукати шляхів в обхід Ладоги. Крім того, маршрут по Західній Двіні був найкращим, оскільки включав у себе лише один волок -- із Касплі у Дніпро якраз навпроти Гньоздова-Гольмґарда.

На Східному шляху крім Гольмґарда саги звично розміщують ще два міста: «Koenugar6r» (Київ) і «Miklagar6r» (Константинополь). Виникнення топонімів на -gar6r слід датувати до другої половини IX ст. Археологічні дослідження дозволяють стверджувати, що Гньоздово як місто з городищем площею 16 га, гаванню та курганними могильниками, активно функціонувало вже в ІХ--Х ст. Чверть його населення (якщо не більше) становили скандинави.

Версія про Гньоздово як погост Києва поблизу центру кривичів -- Смоленська виглядає непереконливо. Схоже, що Г.Ловмянський мав рацію, пов'язуючи Олега зі Смоленськом. Він керувався текстом I Новгородського літопису (з урахуванням реконструкції О.Шахматова): «И бысть у них князь Олегъ, мужъ мудръ и храбръ. И начаша воевати въсюду и налезоша Дънепръ реку и Смольньскъ градъ». Такої ж думки дотримувалися й інші дослідники. Очевидно, до корегування літопису Мстиславом Володимировичем на початку ХІІ ст. замість Смоленська в тексті стояла назва Гольмґарда-Гньоздова. Після занепаду Волзького шляху та скорочення надходження арабського срібла правитель Ладоги, природно, звернув увагу на прямий маршрут до Константинополя по Західній Двіні та Дніпру, для чого спочатку опанував Гольмґард, а вже звідти -- Київ.

Як же називалося це важливе місто на шляху з Балтики у Чорне море: Гньоздово, Свиничеськ, Сюрнес, Холм-Город чи Гольмґард? Проблема залишається дискусійною, археологічні матеріали та джерела дають підстави стверджувати, що Гольмґард знаходився на Дніпрі, там була спочатку столиця Володимира Святославича та його синів Вишеслава і Ярослава. У часи Ярослава Володимировича в Ладозі був окремий князівський престол, який займали троюрідний брат княгині Інгігерди Рагнвальд Ульвсон (з 1019 р.) і його син Ульф-Ейлів Рагнвальдсон (помер 1036/1037 р.). Уже це робить сумнівним версію про перебування іншого князя у сусідньому Рюриковому Городищі. Ульф-Ейлів проводив успішну завойовницьку політику на півночі, здійснивши 1035 р. похід до Залізних Воріт у землях пермі.

Арабський географ ал-Істахрі (помер 957 р.) у своєму описі земель Хозарії, Волзької Булгарії, а також слов'ян, печенігів, угрів виділив три слов'янських об'єднання: Куяба, ал-Артанія, ас-Славія. Автор користувався більш ранньою працею «Види країн» (920-921 рр.) ал-Балхі (850-934 рр.), а також добротною купецькою інформацією. Він докладно описав шлях із Булгара до Куяби, предмети торгівлі (з Артанії, за його інформацією, вивозили чорного соболя та свинець).

«Арта знаходиться між землею хозар і великих болгар, котрі межують із Румом (Візантією -- Л.В.) на півночі останнього. [...]

Що ж стосується Арти, то ми не пригадуємо, щоби хто-небудь з іноземців мандрував туди, адже вони вбивають будь-якого чужинця, котрий вступив в їхні землі. Вони вирушають униз по воді й ведуть торг, нічого не розповідають про свої справи та товари, і не допускають нікого проводжати їх чи вступити в їхню країну».

Цю інформацію передано також у «Книзі шляхів і країн» (960-977 рр.) Ібн Гаукаля та в анонімному трактаті 982-983 рр. «Книга про межі світу від Сходу до Заходу» (містить відомості не пізніше першої половини ІХ ст.).

Тут свинець, який вивозили з Артанії, замінено на олово, але у середньовічних текстах ці метали нерідко виступали синонімами.

Відомий арабський географ ал-Ідрізі (1100-1066 рр.), який з 1038 р. працював при дворі сицилійських королів Рожера ІІ та Вільгельма ІІ, у другій частині своєї праці подав відомості, що Арта -- це «красиве місто на укріпленій горі, лежить у чотирьох днях дороги від Куяби і стільки ж від Славії. [...] Що ж стосується Арти, то шейх ал-Гаукаль розповідає, що ніхто з іноземців там не був, так як вони кожного чужинця вбивають, ніхто не наважується їздити в їхні землю. Від них вивозять хутра чорних леопардів і чорних лисиць, і свинець. І це вивозять від них купці з Куяби».

Більшість дослідників не вагалися щодо локалізації «Куяби» як Києва, шлях до якого з Булгару був добре відомий арабським купцям. Так само локалізувалася «Славія» -- як земля ільменських словен. Про її існування араби знали, торгуючи Волзьким шляхом із Ладогою й, можливо, навіть безпосередньо буваючи там. У Ладозі та її околицях знайдено шість скарбів куфічних арабських срібних монет, у тому числі найдревніший у Східній Європі (786 р.). У 2002 р. під час розкопок частини купецького заїжджого дому у шарах другої половини Х ст., поряд із 2500 зеленими бусинками (явно якоюсь торгівельною партією), було знайдено вставку персня-печатки з гірського кришталю, яка містила арабський напис «Допомога моя тільки в Аллаха, на нього я сподіваюсь і до нього звертаюсь», що дає підстави допускати присутність у місті мусульманських купців. Невдовзі прості скляні бусинки стали платіжним засобом у розрахунках із фінськими мисливцями, які добували цінні хутра.

А от Артанію де тільки не розміщували! І.Грбек локалізував її на балтійському острові Рюген. Цю ідею підтримали В.Вілінбахов та А.Кузьмін. Х.Френ, виходячи зі співзвучності топоніміки, пропонував варіант: Артанія -- Ердзянь -- Арзамас. Цю здогадку підтримав К. д'Оссон. П.Савельєв і О.Шахматов вважали арту фінським плем'ям, локалізуючи його центр у Рязані. В.Бартольд пропонував шукати Арту у землі в'ятичів. За П.Смирновим, арабські купці не проникали далі середньої течії Волги та басейну Оки, тому всі три об'єднання знаходилися у землі в'ятичів: Куяба -- у гирлі Оки, Славія -- північніше, а Артанія -- між ними. Розміщення останньої на в'ятицьких теренах активно відстоював О.Монгайт. Численна група авторів підтримала тмутараканську версію. Інші пропонували варіанти у Чернігові, у районі пізнішої Москви, Ярославля, Ростова та острова Готланд. Г.Ловмянський дійшов висновку, що Арта -- літературна фікція, яку потрібно викреслити з можливих осередків Рус.

Гольмґард-Гньоздово найбільше відповідає локалізації загадкової Арти. Звичайно, за вісім денних переходів (67,6 км) з Києва до Ладоги не дістатися, як справедливо зауважив О.Монгайт, але арабські географи та їхні інформатори там ніколи й не були, пишучи з чуток і фіксуючи, що цей пункт приблизно посередині між названими центрами. У Гньоздові є річка Свинець. Покладів свинцю (чи олова) на Смоленському Подніпров'ї ніколи не було. Олово (а також свинець) до ХІІІ ст. видобували лише в Корнуолі (Уельс). Запаси свинцю з Х ст. почали розробляти також у саксонських горах Гарца. До Гольмґарда-Гньоздова такі цінні на той час метали могли потрапити прямим балтійським шляхом. З оркейнських ярлів походили Рогволод і його сини. Для вікінгів маршрут по Західній Двіні був добре знаним. Що стосується хутра чорного соболя (чорний леопард і чорна лисиця радше з області пізніших фантазій), то цей найцінніший і найдорожчий соболь («головка») на Смоленщині водився ще на початку XVIII ст. Свого часу він був поширений навіть у нинішніх українських землях.

Виглядає, що Гольмґард-Гньоздово як Арта став відомим арабським купцям із початку Х ст., коли там за участі вікінгів сформувався поважний торговий центр, зв'язаний із Балтикою. Назва Арта (Арта -- Орта -- Орша -- Рша) пізніше відбилася у сусідньому місті Орші, уперше згаданому під 1067 р.117, куди й перемістилася частина населення Арти-Гольмґарда після того, як старший син Ярослава Володимировича -- князь Володимир Ярославич, котрий 1036 р. отримав престол у Гольмґарді, до якого було приєднано Ладозьке та Псковське князівства із завданням активної політики у сусідніх фінських землях, переніс центр своїх володінь далі на північ, на берег Волхова, у новозаснований Новгород, розташований безпечніше, аніж Ладога, чиї кам'яні укріплення в 997 р. зруйнував норвезький ярл Ейрік Гаконсон118. Перенесення князівської резиденції на північ, до Новгорода, збіглося зі змінами у світі вікінгів і різким зниженням їхньої активності в південному напрямку. Усе це й спричинилося до швидкого занепаду Арти-Гольмґарда-Гньоздова та часткового переходу його населення до сусідніх Смоленська й Орші. Дослідження Оршанського дитинця, який знаходився на Замковій горі, на мисі при впадінні річки Оршиці у Дніпро, і займав площу 0,57 га, показало, що він був збудований у другій половині ХІ ст. невдовзі перед першою згадкою119. Вікінги, котрі перебували на службі в Рюриковичів, перейшли з Володимиром Ярославичем до Новгорода, а слов'янське купецьке та ремісниче населення Гольмґарда зі втратою значення цього центру в основному перебралося до Смоленська та новозаснованої Орші. Тоді ж було закладено ще один опорний пункт на мисі високого правого берега Західної Двіни, при впадінні Касплі, із цікавою й навряд чи випадковою назвою Сурож.

Таким чином, археологічні дослідження останніх десятиріч поставили під сумнів усталені уявлення та стереотипи щодо походження одного з найбільш значущих міських центрів півночі Русі, змусивши істориків звернутися до перегляду деяких сторінок минулого народів Європи. Ці пошуки мають проходити у всебічному узгодженні писемних джерел із джерелами археологічними.

Література

1. Ипатьевская летопись. -- Стб.156.

2. Рыдзевская Е. Древняя Русь и Скандинавия. -- С.64.

3. Драгун Ю.И. Археологическое изучение детинца древней Орши // Доклады научной конференции аспирантов и молодых учёных, посвящённой 50-летию Великой Октябрьской социалистической революции: Серия исторических наук. -- Минск, 1967. -- С.208--215;

4. Штыхов Г.В. Полоцкие кривичи // Очерки по археологии Белоруссии. -- Ч.2. -- Минск, 1972. -- С.89.

Размещено на Аllbеst.ru