Соціальна циркуляція минулого й історичні уявлення на мікрорівні: вигадане військове співробітництво вірмен із татарами на службі у князя Лева Даниловича в "Потрійному Львові" Ю.Б. Зиморовича (1660-ті рр.)

Версія С.Лехаці вкладається у традиційну модель церковного оповідання, в якому причинно-наслідкові зв'язки побудовані за схемою «гріх -- покарання».

Місто Ані було багатим торговельним центром у Вірменії. У 1239 р. монґоли здобули його та зруйнували, а населення винищили. Відтоді у середньовічній вірменській історіографії формується наратив про заможне Ані, грішних мешканців котрого покарав Бог. У вивчених нами джерелах ХІІІ--XIV ст., що стосуються вірменської діаспори на землях сучасної України, жодного разу не згадуються вірмени з Ані (в тих випадках, коли в документах зафіксоване не тільки ім'я, а також і місце походження особи). Проте С.Лехаці взяв на озброєння цей наратив «гріха й покарання». З іншого боку, оскільки саме львівські вірмени прийняли його на посаду вчителя, автор уважає за потрібне якось виправдати своїх добродіїв. Тому він наводить відомі біблійні паралелі, коли Господь знищував грішників та рятував праведників. У даному випадку для нас важливо, що С.Лехаці не згадує Данила, Лева чи когось із руських князів, котрі нібито запросили вірменів до Русі.

Релігійний конфлікт, що розпочався 1630 р., мав стимулювати зацікавлення вірмен минувшиною своєї діаспори на українських землях. Унаслідок протистояння з верхівкою вірменських громад Львова та Кам'янця львівський вірменський єпископ Нікол Торосович заявив про унію з католицькою церквою. Його підтримали єзуїти, католицький архієпископ Я.А.Прухницький та король Сиґізмунд ІІІ. Конфлікт між громадою та єпископом-уніатом затягнувся на довгі десятиліття. Вірмени подавали петиції, справа розглядалась у судах та на сеймах. Відповідно збільшилась увага до обставин появи вірменських громад у Польському королівстві, їхніх привілеїв, релігійних прав тощо.

20 жовтня 1632 р., коли петиція вірмен щодо незаконних дій єпископа Н.Торосовича розглядалась у рицарському колі на сеймі, вірменська делеґа- ція заявила послам: «[...] як найнижчі та вірні піддані в[ашим] м[илостя]м, які від 400 років у цій славетній Короні завжди вірне підданство королям їх м[илостя]м і Р[е]ч[і]п[осполи]тій до цього часу зберегли й ні у чому не були ми підозрювані» Biblioteka Muzeum Narodowego Ksiqzqt Czartoryskich w Krakowie. -- 366. -- K.162 (Petycja Ormian lwowskich, publiczne odczytana w kole rycerskim 20.X.1632).. Звертають на себе увагу дві обставини. По-перше, прагнення задавнити прибуття вірмен на ці землі. Згідно з тогочасною польською історіографією, Львів було завойовано 1340 р., отже 300 років тому. Однак вірмени написали в петиції, що вже 400 років є підданими короля. Це явно вказує на часи князів Данила та Лева Даниловича. Утім обох князів у документі не згадано. Скоріше за все, це сталося тому, що вірменська верхівка, добре ознайомлена з польською історією (на той час серед вірменів уже було чимало випускників Замойської академії), розуміла, що князі Данило та Лев Данилович - однозначно неґативні персонажі в польському баченні минулого. Отже укладачі петиції вирішили за краще не згадувати їх, щоб не дратувати панів-послів. А зроблене вірменами застереження «у цій славетній Короні завжди вірне підданство королям їх м[илостя]м і Р[е]ч[і]п[осполи]тій до цього часу зберегли й ні у чому не були ми підозрювані» явно вказує на побоювання, що їх можуть звинуватити у співробітництві з ворогами держави, хоча б і в минулому, так, як це сталося у ході судового процесу 1600 р., коли предків вірмен виставили учасниками татарських набігів на Польщу.

Згодом вірмени остаточно відмовляються від князів Данила та Лева Даниловича. У 1641 р. вони подали до королівської канцелярії грамоту від «великого князя Русі Федора Дмитровича», який нібито в 1062 р. запросив вірмен до себе на службу й дозволив селитися в його володіннях Див. докл.: Осіпян О. Новий зміст старих грамот... -- С.517--540.. Грамоту було перекладено латиною та вписано до Коронної метрики, а вірменам видано випис, який вони в подальшому використовували на судових процесах. На відміну від «дискредитованих» князів Данила та Лева Даниловича, загадковий «Федір Дмитрович» не мав неґативного іміджу в польській історіографії. Випис латинського перекладу «грамоти Федора Дмитровича» з Коронної метрики львівські вірмени представили під час судового процесу з міським магістратом у 1654 р. Грамота згадується в королівському декреті, який визнав за львівськими вірменами рівні права з міщанами-католиками. Щоправда укладачі декрету припустилися помилки й замість «Федора Дмитровича» приписали грамоту «Дмитрові»: «По-перше, показали привілей князя Дмитра року 1062, коли вперше вірменську націю прийняли та покликали для військової допомоги та громадської потреби в край Русі в кількості значного війська, і у цьому спеціальному привілеї того князя Русі був дозвіл мешкати й селитися їм у будь-якому місці» Привілеї національних громад... -- С.334 («Imprimis autem privilegium Demetrii ducis anno millesimo sexagesimo secundo, quo primum tempore natio Armenica in subsidium belli et ex necessi-tate publica in provinciam Russiae in quantitate notabilis exercitus adscita et vocata fuerit, privilegi- umque ipsis speciale ab eodem duce Russiae ubivis locorum habitandi et incolendi concessum fuerit producerent»)..

Утім на цю помилку, здається, ніхто не звернув уваги. Головне, що 1653 р. було знайдено певний компроміс між вірменами та єпископом Н.Торосовичем. Більше того, з огляду на складну військову обстановку король Ян Казимир хотів заспокоїти ситуацію у Львові та віддячити вірменам за їхні послуги в попередні роки. Отже декрет 1654 р. зробив версію про запрошення вірменів до Русі «князем Федором Дмитровичем» офіційною, адже поставити її під сумнів після видання декрету значило б підважити авторитет королівської влади.

Проте за десять років після цього Ю.Б.Зиморович у «Потрійному Львові» повертається до версії про князів Данила та Лева Даниловича й жодним словом не згадує «Федора Дмитровича», так, ніби не було ніякого королівського декрету 1654 р. Цікаво, що того року Ю.Б.Зиморович був війтом. Утім тоді він чомусь не поставив під сумнів достовірність «грамоти Федора Дмитровича». Перш ніж спробувати відповісти на питання, чому Ю.Б.Зиморович пише про службу вірмен у татар, а згодом у Лева Даниловича, іґноруючи «Федора Дмитровича», узагальнимо основні відмінності між версіями у виділених нами чотирьох групах.

Сконструйоване минуле як засіб контролю та реґуляції соціальних відносин

Що спільного у джерел із перших двох груп, автори яких неґативно ставляться до вірмен у Польському королівстві? Усі вони вважають їх зайшлими чужинцями, відмовляючи в рівних правах із міщанами-католиками. Вірмени підозрілі, оскільки розмовляють татарською/турецькою мовою й часто їздять до турецьких володінь у торговельних справах (дехто навіть намагався натякати на те, що вірменські купці можуть бути османськими шпигунами) Анонімний автор антиюдейської брошури «Гайдук Міклош вимінює орт у жида» (Краків, 1622 р.) прямо звинувачував євреїв та вірмен, які провадили торгівлю з Османською імперією, у тому, що вони шпигують на користь турків та вивозять гроші з Польщі. До вуст «жида» автор вклав таку фразу: «Кажуть, що ми з вірменами секрети видаємо братії нашій турецькій, а їм (туркам) золото даємо» (див.: Hayduk Miklusz odmienia ort u Zyda / Z oryginaJu wydal Karol Badecki // Pami^tnik Literacki: Czasopismo kwartalne poswi^cone historii i krytyce literatury polskiej. -- 1916. -- T.14. -- №1/4. -- S.114).. Нарешті вірменів звинувачували в тому, що вони, завдяки великим грошам від торгівлі та протекції магнатів, занадто зміцніли, тож якщо дати їм рівні права, вони спробують витіснити міщан-католиків із міста (вже позбавляють їх прибутків, скуповують нерухомість на площі Ринок тощо). Отже звинувачення предків вірмен у «співробітництві» з татарами у ХІІІ ст., сформульоване у скарзі 1597 р., мало слугувати підсилювачем до інших інкримінацій, висунутих проти вірменів, додатковим аргументом у судовому процесі 1600 р.

Звинувачення представників торгівельної діаспори у співробітництві з зовнішнім ворогом не було винаходом львівського магістрату. Подібні закиди неодноразово висувалися проти єврейської діаспори. Так, у Західній Європі в 1241--1242 рр. євреїв звинуватили у військовому співробітництві з татарами -- результат паніки, викликаної вторгненням військ хана Бату до Польщі й Угорщини та апокаліптичних очікувань Див. докл.: Menache S. Tartars, Jews, Saracens and the Jewish-Mongol `Plot' of 1241 //History. -- 1996. - Vol.81. - P.319-342; SchmiederF. Christians, Jews, Muslims - and Mongols: Fitting a Foreign People into Western Christian Apocalyptic Scenario // Medieval Encounters. - 2006. - Vol.12 - №2.. Безперечно, уже готовий сценарій можна було застосувати проти львівських вірмен, тим паче, що за умов Реформації та Контрреформації зростала підозра й ворожнеча щодо іновірців, а вигнання євреїв із країн Західної Європи у XVI ст. та прибуття багатьох із них до Речі Посполитої сприяло сплеску антиюдейських настроїв у міщанському середовищі. Із кінця XVI ст. починається видання польською мовою відповідних памфлетів Див.: Teter M. Jews and Heretics in Catholic Poland: A Beleaguered Church in the Post-Reformation Era. - New York, 2006.. Зокрема Себастіан Шлешковський у творі «Відкриття зрад [...] юдейських» (1621 р.) стверджував, що саме євреї допомагали туркам завоювати Угорщину, показуючи ворожому війську зручні шляхи та вигідні місця для битви Sleszkowski S. Odkrycie zdrad, zlosliwych ceremoniy, taiemnych rad, praktyk szkodliwych Rzeczypospolitey, y straszliwych zamyslow Zydowskich. - Brunsberg, 1621. - S.XXII zwr.. Більш того, автор зазначав, що євреї прагнуть «нас» (тобто поляків) «віддати до рук турецьких» Ibid. - S.21 zwr.. Він стверджував, що рабини розповідають євреям про десять колін юдейських, які мають своє королівство за «Каспійськими горами», звідки колись війська їхні вийдуть, з'єднаються з євреями, що живуть під владою християн, на яких нападуть разом із турками, щоб далі попрямувати до своєї Батьківщини Ibid. - S.22. Більше на цю тему див.: Gow A. The Red Jews: Antisemitism in an Apocalyptic Age, 1200-1600. - Leiden, 1994. - 420 p.; Idem. Gog and Magog on Mappaemundi and Early Printed Maps: Orientalizing Ethnography in the Apocalyptic Tradition // Journal of Early Modern History. - 1998. - Vol.2. - №1. - P.1-28.. Оскільки вірмени демонструва- ли свою відданість Польщі як королівські посланці, перекладачі, вивідники та під час облог Львова 1648 і 1655 рр., звинувачувати їх у співробітництві з татарами/турками було б абсурдом. Тому Ю.Б.Зиморович використав уже добре розроблений та широко відомий антиюдейський шаблон, застосувавши його проти «предків» вірмен, ставлячи під сумнів вірність короні їхніх «нащадків».

Сконструйоване минуле як засіб захисту прав та обґрунтування соціального просування

Попри суттєві відмінності між різними версіями у третій і четвертій групах джерел, можна визначити три тенденції. Перша з них не каже про час, обставини та причину прибуття вірменів до Русі/до Польщі. До цієї групи належать матеріали, незаанґажовані у судовий та релігійний конфлікти. Отже їхні автори (А.М.Ґраціані, М.Ґруневеґ, С.Лехаці) не мали потреби звинувачувати чи виправдовувати вірмен. Для цієї групи характерна відсутність мотиву запрошення правителем. Автори цих джерел не пишуть про заняття перших вірменських переселенців, скоріше за все тому, що вважали, нібито в давнину вірмени так само були купцями, як і їхні нащадки у Львові, Кам'янці, інших містах. Відповідно не існувало потреби згадувати час переселення, адже не було ніякого масового руху, оскільки купці завжди переїздили окремими родинами чи невеличкими групами, коли вважали це корисним для власної справи.

Друга важлива тенденція -- майже повне уникнення згадок про військове співробітництво вірмен із татарами в Русі (адже його ніколи не було) та навіть на Близькому Сході (де воно мало місце у ХІІІ ст.). Вірмени добре розуміли, що явне або уявне співробітництво з татарами в минулому дискредитує їх зараз в очах польських можновладців, до яких вони апелювали під час судових і релігійних конфліктів. Виняток становлять реляція нунція Г.Вісконті та книга єзуїта М.Бембуса, написані на початку релігійного конфлікту. Обидва автори дотримувалися апологетичної лінії, у різний спосіб виправдовуючи вірменів, оскільки сподівалися на успішне приєднання їх до унії з католицькою церквою.

Нарешті третя, найважливіша, тенденція -- джерела підкреслюють військовий характер міґрації та робиться акцент на запрошенні вірмен правителем. Простежується чітка динаміка більшого й більшого наголосу на тому, що перші вірменські переселенці були військовими. Якщо на судовому процесі 1578 р. (судячи з пізніших згадок) вірмени стверджували, що їхніх предків запросив князь Данило, і тільки згодом міщани-католики звинуватили вірмен, що їх було запрошено для участі в нападах на Польщу, то у звіті Г.Вісконті йдеться про «участь» вірмен із Кафи у нападах кримських татар на Русь, переселення цих вірмен на запрошення князів Данила та Лева до Львова, оборона Русі від татар, згодом захист Польщі від її ворогів і, нарешті, заява про те, що, виснажені війнами, вони віддали перевагу купецькому ремеслу. «Грамота Федора Дмитровича» в 1641 р. та королівський декрет 1654 р. підкреслюють, що вірмени були запрошені для військової підтримки («прийдуть мені на допомогу»; «покликали для військової допомоги та громадської потреби в край Русі»). Реляція Г.Вісконті та королівський декрет 1654 р. вказують на масовість переселення вояків-вірмен («Цифра, яку охопило це переселення, була великою»; «в кількості значного війська»). Також простежується тенденція до задавнення переселення вірменів до Русі -- від середини ХІІІ ст. до «400 років» та «500 років тому» й «1062 р.». Усі три джерела підкреслюють, що від правителів вірмени отримали привілеї, а Г.Вісконті (певно, зі слів самих вірмен) навіть пише, що це були шляхетські привілеї. У наративах змінюється ім'я монарха, який нібито запросив вірменів -- Данило, Лев, «Федір Дмитрович», «Дмитро», утім провідна ідея залишається незмінною -- предки вірмен були шляхетними вояками, яких правитель закликав для військової допомоги й обдарував привілеями (а не купцями, котрі прибули до Русі в пошуку прибутків).

На нашу думку, ці концепти (запрошення, масовість, задавнення, військо, привілеї) в наративах указують на ті зміни, які відбулись у сприйнятті та використанні минулого львівськими вірменами від другої половини XVI ст. до середини XVII ст. Якщо спочатку вони виборювали рівні права з міщанами- католиками, то згодом верхівка вірменської громади вже прагнула нобілітації (одночасно цього жадав і католицькій патриціат міста). Релігійний конфлікт, що розпочався 1630 р., також стимулював створення апологетичних наративів про предків вірмен і прагнення нобілітації, адже насправді в Польському королівстві рівні права незалежно від віросповідання були ґарантованими лише шляхті (втім з 1650-х рр. релігійна терпимість почала швидко звужуватися навіть у шляхетському середовищі) Сучасники вважали різновір'я причиною політичних потрясінь. Так, В.Коховський звину-вачував польських протестантів у зраді короля Яна Казимира та переході кварцяного війська на бік шведів у 1655 р. (див.: Kochowski W.H. Nieproznuj^ce proznowanie... -- S.36--42)..

У джерелах, автори яких неґативно ставилися до львівських вірменів, помітна тенденція до приниження соціального статусу їхніх предків. Так, С.Петрици заявляв, що «вірмени з бідних перекупників, які прибули до нас із далеких країн, із турків, спочатку малими речами торгували» Petrici S. Polityki Aristotelesowey. - S.CXXX.. Архієпископ Я.А.Прухницький, який хоч і вважав, що вірмени прибули до Львова «на запрошення руського князя Лева для військової служби», усе ж таки підкреслював їх соціальну деґрадацію («згодом перетворилися на купців та вивідників») Litterae Episcoporum historiam Ucrainae illustrantes. -- Р.87.. Ю.Б.Зиморович пішов далі від інших, написавши, що нібито вірмени були в татар «спершу як слуги між пастухів на низькій службі» Zimorowicz J.B. Leopolis triplex. -- Р.43.. Метою приниження соціального статусу предків львівських вірменів було недопущення соціального просування вгору авторових сучасників, адже у традиційному становому суспільстві статус індивіда та горизонт його соціальних амбіцій залежав від його походження (предків) і належності до певної групи. Приниження статусу предків та/або цілої групи автоматично принижувало статус індивіда й підважувало його амбіції щодо соціального просування нагору. За десятиліття, яке передувало написанню «Потрійного Львова», король Ян Казимир нобілі- тував близько десятка львівських вірмен. Отже ушляхетнені вірменські купці становили конкуренцію католицькому патриціату Львова, представники якого теж прагнули нобілітації або були нещодавно нобілітованими. Саме тому Ю.Б.Зиморович спробував максимально принизити соціальний статус предків львівських вірмен -- мовляв, вони були пастухами, та ще й у татар.

Осучаснення минулого задля відновлення соціальної ієрархії, утраченої внаслідок масштабних потрясінь

Отже в Ю.Б.Зиморовича бачимо яскравий приклад вирішення сучасних завдань за допомогою минулого. У даному випадку минуле сконструйоване з метою подальшого використання для контролю та реґуляції соціальних відносин. Ю.Б.Зиморович також осучаснює сконструйоване ним минуле для більшої переконливості й максимального впливу на почуття сучасників -- читацької аудиторії його «Потрійного Львова».

Неґативні епітети, якими Ю.Б.Зиморович наділяє давніх галицьких князів, скоріше адресовані Б.Хмельницькому, котрий широко відкрив ворота «на Русь» своїм татарським союзникам, а ті як плату за свою допомогу грабували західноукраїнські землі, забираючи населення в ясир («Однак і такими послугами [князь Лев] не зміг утамувати пожадливість скіфів, які вважають ганьбою жити інакше, ніж грабунком; оскільки й на Русі забирали з собою худобу, людей і все, що їм траплялося на шляху, не роблячи винятку навіть для церков») Ibid. - P.40.. Показово, що про татар/скіфів Ю.Б.Зиморович пише у теперішньому часі, отже мова тут про сучасних йому кримських татар.

Описуючи співробітництво руських князів Данила та Лева Даниловича з татарами задля грабіжницьких нападів на Польщу, Ю.Б.Зиморович фактично пише про спільні дії гетьмана Б.Хмельницького та кримського хана Іслама Ґірея проти Польщі в 1648--1653 рр. Сюжет про заселення щойно заснованого Львова натовпом селян -- утікачів від татар, мав нагадувати сучасникам автора драматичні сцени втечі населення під захист міських мурів Львова в 1648 й 1655 рр. Опис захоплення татарами здобичі в Польщі та її розподілу в Русі, яка перетворилася на «розбійницьке лігво», відсилають до козацько-татарського табору під стінами міста під час його облоги у вересні -- жовтні 1648 р. Мешканці Львова спостерігали за ворожими військами з міських мурів, а представники міста декілька разів бували в таборі для ведення переговорів із Б.Хмельницьким і Туґай-беєм. Отже особистий травматичний досвід Ю.Б.Зиморовича та містян мав осучаснювати опис подій далекого ХІІІ ст. Як письменник автор цілком упорався з цим завданням. У читача викликають огиду опис жорстоких і розбещених татар, забобонних та підступних русинів, ненадійних вірмен, не кажучи вже про «єврейських п'явок» Масштабний єврейський погром відбувся у Львові в 1664 р. та «содомитів-сарацинів».

Помістивши предків вірмен у цей максимально неґативний контекст, Ю.Б.Зиморович прагнув дискредитувати заслуги сучасних йому львівських вірменів, за які вони були нобілітовані королем За нашими підрахунками, упродовж 1654--1662 рр. Ян Казимир нобілітував 12 вірменів. Підрахунки базуються на вид.: Jusko E. Nobilitacje i indygenaty jako droga awansu spolecznego w Rzeczypospolitej szlacheckiej w XVII wieku. -- Tarnow, 2006; Korwin L. Ormianskie rody szlachec- kie. -- Krakow, 1934; Wdowiszewski Z. Regesty nobilitacji w Polsce (1404--1794): Materialy do biogra- fii, genealogii i heraldyki polskiej. -- Buenos Aires; Sztokholm, 1987.. Під час трагічних подій 1648--1660 рр. вони залишалися лояльними королеві Янові Казимирові. Представники вірменської громади Львова брали участь у переговорах із козацьким гетьманом, а громада зробила вельми суттєвий внесок у викуп, який місто двічі сплатило Б.Хмельницькому -- у 1648 та 1655 рр. Вірменські купці виконували дипломатичні функції у взаємовідносинах Корони із Військом Запорозьким, Кримським ханством та Османською імперією Baranowski B. Ormianie w sluzbe dyplomatycznej Rzeczypospolitej // Mysl Karaimska: Rocznik naukowo-spoleczny: Seria Nowa. -- T.I (1945--1946). -- Rok XXIII. -- Wroclaw, 1946. -- S.119--137; Dyplomaci w dawnych czasach: Relacje staropolskie z XVI--XVIII stulecia / Oprac. A.Przybos, R.Zelewski. -- Krakow, 1959. -- S.179--183; Dorobisz J. Epilog wielkiej legacji Krzysztofa Zbarskiego do Stambulu -- misja Krzysztofa Serebkowicza z 1623 roku // Region nadczarnomorski w polityce eu- ropejskiej: Przeszlosc -- dzien dzisiejszy / Pod red. T.Ciesielskiego, W.Kusznira. -- Odessa 2008. -- S.52- 57; Milewski D. Wyjscie hetmanow koronnych z niewoli tatarskiej w 1650 r. // Rzeczpospolita wobec Orientu w epoce nowozytnej. -- Zabrze, 2011. -- S.54--67; Idem. Ucieczka z Krymu AD 1652 // Mowi^ wieki. -- 2011. -- №01/11 (612). -- S.40--44; Wrobel-Lipowa K. Dzialalnosc dyplomatyczna Ormian pol- skich w XVI--XVII w. // Studia z dziejow kontaktow polsko-ormianskich / Pod red. M.Zakrzewskiej- Dubasowej. - Lublin, 1983. - S.107-117., вони ж приносили до Львова важливу інформацію про події, що відбувалися «на Україні», у Молдавії, Криму та у Стамбулі.

Нам видається доречним порівняти цю ситуацію з іншою країною, яка у середині XVII ст. пережила громадянську війну та зазнала соціальних потрясінь. Професор Д.Вулф зазначав, що у другій половині XVII ст. відбувалися зміни у ставленні англійського дворянства до власних предків та принципів укладання генеалогій. Якщо раніше головну увагу звертали на давність і тяглість/неперервність родоводу, то після війни й реставрації Стюартів на перший план виходять заслуги предків, вписані в національний історичний мастер-наратив. На його думку, цьому сприяли два чинники -- страждання, яких зазнали лояльні Стюартам дворяни у часи громадянської війни та протекторату О.Кромвеля, а також ознайомлення вищих і середніх прошарків суспільства з історією Англії впродовж XVII ст. Отже тепер більше значення мала не давність роду, а заслуги предків, причому заслуги, які мали суспільне значення, тобто були пов'язаними з ключовими подіями та особами англійської історії, визначеними національною історичною традицією Woolf D. The social circulation of the past: English historical culture, 1500-1730. -- Oxford, 2003. - P.134..

У другій половині XVI -- першій половині XVII ст. в Польському королівстві спостерігався зростаючий інтерес до національної історії. Відповідно, як верхівка львівських вірмен, так і католицький патриціат міста, прагнучі нобілітації, намагалися сконструювати вигідні їхнім групам колективні генеалогії, приписуючи своїм «предкам» славні діяння на користь Корони. Успіхи вірмен Львова з нобілітацією 1654--1662 рр. непокоїли міський патриціат. Тому Ю.Б.Зиморович у своїй монументальній історії міста спробував дискредитувати «предків» львівських вірменів, аби зупинити їх просуваннянагору соціальною драбиною, адже це загрожувало владній монополії патриціату. Саме тому поселення вірмен у Львові Ю.Б.Зиморович прив'язав до дискредитованих у польському історичному мастер-наративі князів Данила й Лева Даниловича, та осучаснив описом спільних злодіянь татар і русинів проти Польщі, які мали розбудити неґативні емоції читачів, викликавши в їхній пам'яті травматичний досвід подій недавнього минулого. Якщо наше припущення, що Ю.Б.Зиморович писав свій твір для представлення Янові Казимирові, справедливе, то, відповідно, звинувачення предків вірмен у співробітництві з татарами могло бути непрямим натяком королеві надалі не нобілітувати їхніх нащадків.

Размещено на Allbest.ru