Культурницька діяльність єврейських громад в Україні в середньовіччі

Один з амстердамських друкарів, який займався експортом книг у Річ Посполиту, вирішив зекономити на митницях і заснував нову друкарню у Жовкві, яка постійно діяла з 1693 р. Це була перше єврейське видавництво на Україні. Потім він передав її своїм онукам, які акцентували увагу на видавництві календарів і книжок суто релігійного змісту. Без змін вона продовжувала свою роботи аж до 1782 р., коли її вимушені були перенести до Львова, великого адміністративного центра Австрійської імперії, в якому легше було контролювати книжкову продукцію цензурним комітетам.

В 1733 р. виникла друга друкарня у місті Турці, окрім неї в цьому місті діяла ще одна друкарня. Невеликі підприємства розгорнули свою діяльність на Волині і Поділлі Рудницька Н.В. Освіта Євреїв Волинської губернії у ХІХ - на початку ХХ століття. - Житомир, 2007. - С. 26-27., в таких містах як Острог, Бердичів, Олексинець, Полоно, Дубно, Меджибіж, Порицьк, Славута, Корець. А також згадуються мандруючі видавництва, що переміщались між Калюсі і Слобківцями. Вони діяли в останній чверті XVIII, але до середини ХІХ деякі з них реорганізувались, інші зачинились, або ж змінили місце. Їх розміщення напряму залежало від стану місцевої громади. Прикладом є Меджибіж, в якому друкарство набирає оборотів із появою тут сильної хасидської громади, яка могла підтримувати його фінансами та освідчини кадрами. На східній Україні малих друкарень було значно більше, ніж у підлеглих Австрії землях Огієнко І. І. Історія українського друкарства / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. -- К., 1994. - 448 с.

Порядок видавництва Талмуду на українських землях був обумовлений як економічними, так і адміністративно-організаційними факторами, що сходились у потребах громади. Книговидавництво було майже повністю підпорядковано діяльності парнасів (кагалівського самоуправління) і голов ієшив. Було домовлено, що на Червоній Русі (тобто Західній Україні) трактати з Гемари будуть вивчатись у такому порядку, в якому вони виходять у друкарні Любліна: «По загальній згоді гаонів світу і глав ієшив трьох країн - Польщі, Русі і Литви прийнятий указ, утверджений їх особистими підписами, що в усіх ієшивах зазначених країн буде вивчатись трактат за трактатом, коли надрукуємо їх з Божою допомогою, щоб поширився Закон в Ізраїлі і утвердитися в нашому служінні Всевишньому» Моше Росман. Главы из истории и культуры евреев Восточной Европы. - В 3 т. - Т.1. - Телль-Авив, 1995. - С. 214.

Суворість цензури, як внутрішньої так і зовнішньої не завжди була однакова. З 1603 по 1725 рр. Ваад і кагальні установи дозволили друкування лишень декількох екземплярів книг. Підчас пожвавлення месіанських рухів, наприклад 1685-1727 рр., суворо слідкували за окремим видом книг, збірниками проповідей. В інші роки тиск почав падати. Таким чином єврейська книга проходила до трьох рівнів цензурування: кагальний, основний ваадівський та державний. В Російській імперії окремий урядовий цензурний комітет для єврейського друкарства був створений лише за імператора Павла Петровича, а до цього протягом 1772 - 1797 рр. книги видавались без усякого цензурування Эльяшевич Д.А. Еврейская книжная культура. - Иерусалим, 1999. - С. 59., це був фактичний розквіт єврейського друкарства на теренах України. Починаючи з 1797 р. книжки цензорувались, але спочатку це був лише формальний огляд.

Попри три різноманітні рівні перевірки єврейське друкарство на Україні розвивалось більш швидкими темпами, а ніж у Західній Європі, за рахунок місцевих авторів та сильних громад. Тоді як у Європі кагали стали слабнути, почався процес культурної інтеграції та асиміляції великої частини євреїв, цьому сприяло поширення маскільського руху. Основна культурно-інтелектуальна база східноєвропейської діаспори оформилась в XVI - XVIII ст. Дієвою одиницею в єврейському середовищі був саме кагал, основні рішення щодо релігійно-культурної діяльності виносились на його рівні, і вже потім закріплялись авторитетом надобщинних організацій по типу Ваада. Єврей не міг працювати поза межами громади, будь-яка його діяльність підпорядковувалась кагалу. Відомі мудреці хоча інколи і змінювали місто проживання все ж повинні були тісно співпрацювати із громадою. Поєднання колективного і індивідуального дало поштовх для виникнення хасидизму, ідеали якого в свою чергу вплинули на виникнення у Мордехая Бубера діалектичної теорії. Тут простежується головний принцип діаспори як такої, вона ніколи не може бути остаточно уніфікованою, і буде поділятись на окремі географічні регіони та області.

3.2 Мови книгодрукування та коло читачів

Побутовою мовою іврит вже давно не був, його змінили мови народів серед яких мешкало єврейське населення. Але вплив «лашон кодеш» (у перекладі з івриту означає «священна мова») сприяв виникненню спочатку окремих єврейських діалектів у цих наріччях, а потім і перетворенню їх на окремі мови - ладно і ідиш. Більша частина східної діаспори розмовляла на ідиші - утвореному на основі німецької мови та івриту. В навчанні ж використовувалась «священна мова» - іврит. При переселенні євреї, як правило переходили на мову тієї місцевості куди вони прибули, проте це не стосується ситуації із ідишем у Польщі та на Україні. Замість того щоб зникнути після вигнання ашкеназів з Німеччини, ця мова поширилась по всій східній діаспорі, на неї навіть перейшли громади, що до цього тут мешкали і використовували слов'янські мови.

Більшість творів великих законовчителів на українських землях призначалось для учнів ієшив і випускників, які зобов'язані були знати іврит, в них зацікавленість до розібраних питань у цих книгах поєднувалась із володінням потрібними навичками для їх розуміння. Що стосується інших прошарків населення, то для них більшість літератури залишалась недоступною не тільки через відсутність інтелектуальної потреби у ній, а й через незнання у достатній мірі «лашон кодеш». Основною мовою єврейства як Східної так і Західної Європи до ХХ ст. став ідиш. Єдина для всіх розмовна мова полегшувала комунікацію при зустрічах євреїв, що жили в віддаленні один від одного. Цим користувалась велика кількість проповідників, що переїжджали від одного кагалу до іншого, від Амстердаму до Жовкви, від Гамбургу до Кракова.

Оскільки велика кількість людей не розуміла іврит, виникла потреба в надрукуванні видань на «лашон ашкеназ» (тобто ідиш). Перша така книга була видана ще в 1589 р. у Венеції, і досить швидко поширилась серед єврейства на Україні. За XVII-XVIII ст. поза межами Італії було надруковано близько 36 таких видань. Окремим проривом у культурному розвитку східних та південних кагалів Речі Посполитої став 1790 р., коли в містечку Паричі була видана перша книга, що була написана на східному діалекті ідишу. Проте слав'янізми у виданнях на ідиші відомі ще з 1648 року, коли був надрукований вірш про єврейські погроми вчиненні військами під проводом Богдана Хмельницького, і в ньому зустрічалось два слова «косим» і «постол». Перше іде від іменника «коса», але з доданим івритським закінченням, що означає множину чоловічого роду. Друга редакція цього вірша вже виключала ці слова, щоб зробити його більш зрозумілим для євреїв не зі слов'янських земель. В рамках двомовної системи було віднайдено рішення проблеми освіти тих груп кагалів, які не розуміли івриту. Їм надавалась не формальна освіта, але фактично майже всі могли отримати змогу вивчити іврит чи купити збірки побутових законів на ідиші.

На титульних аркушах і у передмовах до книг на «лашон ашкеназ», котрі друкувались у XVII-XVIII ст., як правило було написано, для якого кола читачів надруковане це видання. Головним чином населення ділили на декілька груп: мужі, жінки та дівчата, юнаки та хлопчики. Більшість літератури на ідиші, що дійшла з того часу призначалась для жінок та дівчат. Часто зустрічаються перемови, що звертались до «дівчат та юнаків», але самі книги були спрямовані на доросле населення, що так і не отримало достатній рівень освіти. Інколи титульна сторінка оформлялась на івриті, як наприклад у виданні «Цеена у-реена» («Підійди і побач»). В передмові цієї книги було написано, що книга для жінок , але знизу йшла приписка: «І чоловік, якщо він ослабне як жінка за шість днів праці для прогодування сім'ї, і в день сьомий буде відпочивати, хай найде він відпочинок у читанні книги цієї, і хай наповниться земля знанням» Моше Росман. Главы из истории и культуры евреев Восточной Европы. - В 3 т. - Т.3. - Телль-Авив, 1995. -С. 55. .

Хоч на мові ідиш писались, по суті, найрізноманітніші праці, в число читачів яких входили люди різного рівня освіченості, ще довго зберігався стереотип, що це мова простолюдинів, а іврит - мудреців, культурної еліти. Можливо в цьому криється причина того, що у XVII - на початку XVIII ст. автори та видавці книг на «лашон ашкеназ» постійно на титульних аркушах вказували для кого ці книги написані, і яку користь вони можуть принести. Вони хотіли вибачитись за те що видають книги на народній мові. Окремо для цих прошарків населення стали видавати підручники з граматики івриту. Починає збільшуватись кількість випадків, коли християни використовують їх для навчання та наймають собі викладачів з єврейського середовища. Велику роль у поширенні літератури на ідиш зіграли жінки. Вони були не тільки набирачами, дукарями, а й авторами і власницями типографій. Але в найбільшій мірі вони вплинули на її становлення, бо до кінця XVIII ст. були основним прошарком населення, яке читало такі видання.

Як бачимо, книги за призначенням поділялись на дві великі групи: івритомовна література та видання на ідиші. Передбачалось, що і коло читачів буде обумовлене таким поділом, проте це було не зовсім так. Якщо книги надруковані на «лашон колеш» мали постійно стабільне коле читачів, випускників ієшив та їх учнів, то інші поступово становились загальнопоширеними. Видавці не рідко в передмовах намагались в дописках подолати переконання, що начебто прошарку талмідім-хамім соромно читати на побутовій мові. На Україні була поширена в більшості література спеціалізована і направлена на інтелектуальну еліту.

В XVII- XVIII ст. двома головними напрямками культурної діяльності кагалів були освіта та друкарство. Щодо останнього, то на той час його майже не можливо розглядати окремо від освіти та релігії. Особливо це стосується території України, де не тільки єврейське, а й взагалі друкарство, розвивалось більш повільними темпами, а ніж у західній Європі. Хоча воно як таке майже не побутувало до першого поділу Речі Посполитої, але рівень культури східноєвропейської діаспори був значно вищим від західного, станом на початок досліджуваного періоду. Таким чином більшість авторів, хоч і друкували у Італії, Німеччині, Нідерландах, були родом, як правило з українських та польських земель. Книги видавались як на івриті, так і на ідиші. Простежується тенденція поступового збільшення літератури на «лашон ашкеназ». Це йшло у розріз із кагальною політикою. Громади навіть не намагались вводити інноваційне викладання в хедерах. Проблема неспроможності зрозуміти матеріал через язиковий бар'єр загострювалась з кожним десятиліттям. Ірит викладався погано, не було якісних підручників, а переклад, що супроводжував текст під час викладання в хедерах, був примітивним, і не завжди відповідав за сенсом оригіналу. Це було головною проблемою єврейської тогочасної освіти.

Вплив українсько-польських єврейських громад, після вигнання сефардів з Іспанії та ашкеназів з Німеччини, був колосальним. Це, перш за все, проявлялось у відносно великій кількості громад, що займались підтримкою освіти. З цього не можна робити висновок, що кагали на слов'янських землях були менш економічно потужними, але мали великий культурний потенціал. Просто не було потреби в місцевих друкарнях, коли вже на Заході, у місці виникнення друкарства, утворилась сильна видавнича інфраструктура. Замість того, щоб створювати нову, величезні кошти вкладались у розвиток вже діючої. На Україні великі єврейські друкарські центри розташовували на Галичині, Волині, але нараховувались їх лічені одиниці. Більше видавництв було на Поділлі та Лівобережжі , проте за розмірами вони були значно менше. Особливістю розвитку друкарства у східних регіонах була їх поява лише після першого розподілу Речі Посполитої. Такий підхід не вплинув в цілому на поширення літератури.

Висновки

Єврейська національна освіта мала свою специфіку і поділялась на два рівні. Перший здобували у хедері. В ньому отримували базові навички, вміння читати та писати, а також вивчали Тору і деякі розділи з Гемари. Таке навчання проходили всі хлопчики у віці з чотирьох, інколи трьох років до тринадцяти літ. Термін навчання залежав від платоспроможності батьків, які мали самі забезпечувати хедер та його викладачів. Виключення робилось лише для найбідніших прошарків. Для них утворювались окремі кагальні фонди, які фінансувались громадою, а також поповнювались за рахунок цдаки. Отож, навчання в хедері частково залежало від громади. Кагали в освітньому процесі відігравали чи не головну роль. Майже всі рішення, що стосувались навчання, приймались на общинних зборах. Терміни канікул і відпусток були уніфіковані по всій території Речі Посполитої. Вони чітко розплановувались так, щоб не нашкодити бюджету. Громада на загальні кошти, з податкових зборів, повинна була утримувати не тільки вчителів та голову ієшиви, а і самих учнів. Нерідко місцеве самоврядування змушувало членів кагалу надавати притулок для приїжджих, в це поняття входило не тільки надання житла, а прогодування. Окрім того учні отримували від громади символічні стипендії на свята.

Другим рівнем освіти, який часто порівнюють із вузівською системою освіти, були ієшиви. Голови ієшив обирались чи запрошувались від імені общини, тому фактично залежали від неї. Теоретично кожен міг проводити індивідуальну освітню діяльність, але на практиці це було неможливо. Головним чином через економічний фактор. Постанови, що виносились Ваадом чотирьох земель, тобто надкагальною організацією не були спонтанними, а базувались на стані речей у кагалах, та підтримкою останніх. Якість освіти так само контролювалась ними. Якщо її стан був не задовільним, то голову ієшиви могли змінити. Самостійне вивчення листів Талмуду, було головною частиною програми, тому контроль був підсиленим. На першому етапі його ним займався спеціально найнятий чоловік, який стежив за тим чи не ходять по вулицям учні у час відведений для навчання. В четвер проходила перша перевірка вивченого за неділю, а в суботу друга найголовніша, яку проводив особисто глава ієшиви.

Значна кількість істориків схильна вважати, що Ганновер перебільшує, коли говорить про величезну кількість громад. Тут грає психологічний фактор сприйняття понять «багато» чи «мало». Слід враховувати те, що вищезгаданий автор говорить з точки зору XVII ст. Проводити порівняння доцільніше із тогочасними здобутками західної діаспори і християнської освіти. Кожна громада чисельністю більше як 50 дворів утримувала не менше за тридцять учнів. Базове навчання було загальнодоступне вже на початок 1600-х років, тоді як в християнському світі має пройти ще два століття, щоб був досягнутий такий результат.

Існували і проблеми, що заважали покрашенню діяльності навчальних закладів. Після погромів 1648 р. зменшилась кількість громад та спеціалістів, велика кількість з яких втікала до більш спокійні регіони та країни. Відновлення потребувало багато часу. У джерелах згадуються суб'єктивні перепони, які залежали на сам перед від самого єврейства. Основною проблематикою полемічних творів є методологічний підхід. В цьому випадку зіштовхуються інтереси кагалу та думка провідних вчених того часу. Суть цього конфлікту у тому, що громада намагалась як найшвидше отримати здатних працювати фахівців, нехтуючи якістю отриманої ними освіти. Дискусія, яка розгорнулась навколо пілпулу була одним з його проявів. Критика на його адресу була поширеною, але невдалою, пізніше її підтримав маскільський рух. В останній чверті XVIII ст. система освіти через хедери та ієшиви себе вижила. Їй на зміну прийшли державні заклади нового зразку, хоча у штетлах ще довго діяли хедери, проте вони вже не давали такої результативності як раніше.

Навчання в ієшиві починалось з 15-16 років після закінчення хедеру. Головним чином основу навчального закладу складали учні з інших міст і селищ, вони були найбільш близькі до голови ієшиви і користувались його прихильністю. Вихідці з великих громад, де освіта була на найкращому рівні змушені були входити до менш значних ієшив, аби тільки мати доступ до керівного ядра ієшиви. Тому деякі громади вдавались до санкцій, регламентували кількість приїжджих у ієшиві, але в цілому у єврейському суспільстві XVII-XVIII ст. були інші прерогативи. Динамічність була основною характеристикою усіх представників освіти, подорожували від міста до міста не тільки учні, а й викладачі. Важливим надбанням стало і розбиття учнів на окремі вікові групи. Існувало декілька таких класів: підлітки, юнаки і мудреці. Останні могли викладати і робили це замість глави ієшиви серед підлітків. Система була ієрархічною, рабин викладав мудрецям (Ганновер вживає слово бахур), вони передавали отримані знання підліткам. До кожного з бахурів прикріплялось 2 чи більше хлопчиків. Голова ієшиви утримував її на особистому авторитеті. Його залежність від громади була значно більшою, ніж прийнято вважати. Окрім того, що він залежав від неї економічно, він мусив звітувати про якість навчання та підпорядковував свій графік до вимог кагалу.

Процес навчання проходив по запланованому і уніфікованому для всіх громад розкладу у два етапи, зимову та літню навчальні зміни. Після закінчення яких надавались канікули, з розрахунком, щоб учні могли змінити ієшиву, а кагал мав перерву у їх фінансовому утриманні. Учні навчались самостійно, за день вони мали освоїти один лист Гемари із коментарями. На неділю проводилось дві перевірки вивченого, першу проводили в четвер, а другу в у суботу особисто голова ієшиви. В ієшиві у групі підлітків могли використовувати фізичні покарання у випадку незадовільного навчання. Таким чином, було використані основні методи що існували в той період. Вони поєднувались так, щоб доповнювати один одного На великі свята кагал для заохочення учнів дарував їм грошові подарунки. Вивчали сталу програму: Гемара, коментарі Раші і тосафістів, праці Альфасі. Загальноприйнятим методом трактування Талмуду у ієшивах був пілпул. Багато відомих вчених жорстко його критикували, вказували на суттєві недоліки, але безрезультатно. Ті хто визнавав його, все одно підкреслювали, що його використання можливе тільки в навчальний закладах. Тому скоріше за все пілпул на початку не був самостійним видом тлумачення Талмуду і коментарів до неї, а лише методом навчання в ієшивах. Неправильне і поверхневе його викладання призвело до появи цілого покоління рабинів, які застосовували його принципи під час винесення правил практичної Галахи. Якість освіти погіршилась, але збільшилась швидкість навчання, тому багато кагалів активно підтримували розповсюдження пілпулу, у його найабсурдніших видах. Вони вимагали, щоб учні як найшвидше приступали до виконання обов'язків рабина, нехтуючи в цьому випадку якістю. В певній мірі після масового винищення єврейського населення на Україні в середині XVII ст. цей крок був потрібний, але ситуація швидко вийшла з під контролю і якість освітив ієшивах на середину XVIII ст. різко занепала. Як протидія занепаду виник новий інтелектуальний напрямок серед євреїв - просвітництво (Гаскала). Його прихильники доклали усіх зусиль, щоб реформувати систему освіти.

Хедери функціонували постійно, бо утримувались за рахунок батьків і вчились в них діти місцевого населення. В них не було місця самоосвіті, дітей навчав меламед, який вголос зачитував розділ з Тори і розбирав його з учнями. Дітей приводили та відводили з дому спеціально найняті помічники вчителя, щоб ті не загубились по дорозі та не прогулювали уроки. На день було декілька перерв, у які учні могли відпочити та сходити до дому пообідати. Кількість учнів не мала бути більшою за 40, тому в великих кагалах працювали по декілька хедерів. Вважалось, що стільки учнів вчитель ще зможе контролювати. Навіть при незначній кількості дітей меламед зобов'язаний був наймати помічників. Вивчення івриту було низької якості, переклад робився примітивний це ускладнювало засвоєння матеріалу дітьми, які з народження розмовляли на іншій мові. У хедерах він не викладався спеціально, хоча відомі випадки, коли офіцерський склад російської армії наймав собі євреїв професійних вчителів з івриту [Ф. 51, Оп. 3, Спр.1030. Арк. 35]. В єврейському середовищі продовжували сприймати іврит, як щось, що саме собою розуміється, проте вже з часів Другої іудейської війни він перестав бути розмовною мовою і знала його тільки еліта.

Ще в XV ст. почалась культурна революція пов'язана з винаходом друкарського верстату. Інтенсивний розвиток друкарства на початку XVII ст. сприяв поширенню самоосвіти, а випуск книжок на ідиші зробив її доступною для жінок та тих, хто не засвоїв у хедері іврит на достатньому рівні. Видавались словники з івриту та тлумачні книги, друкувались коментарі як традиційно прикріплені до Талмуду, так і нові, написані єврейськими авторами з українських земель. Майже все населення вміло читати, тому друкарська справа інтенсивно підтримувалась кагалами, в єврейське книговидавництво вкладали гроші і християнські дільці. Потік книг до Речі Посполитої був постійний, але свої друкарні з'явились у XVIII ст. На початку його абсолютно ніхто не цензурував, ні офіційний уряд, ні внутрішня цензура. Це призвело до появи великої підробок, що змусило кагали почати контролювати випуски видань.

Таким чином основною культурною діяльністю єврейських громад у XVII-XVIII ст. на були освітня діяльність та підтримка друкарства, закупівля потрібної літератури за кордоном, якщо її не вистачало місцевих видань. Якщо друкарство було інновацією, то інші аспекти просвітницької робити відзначатись сталістю і консерватизмом. Головним чином вплив кагалів відбувався на рівні обрання кадрів, перевірки якості їх діяльності та фінансуванні.

Список використанних джерел та літератури

1. Брейт Ийхак. Сем столпов веры. День жизни брацлавского хасида. - Иерусалим, СПб., - 1992. - 63 с.

2. Береговой М. Еврейский музыкальный фольклор. -М., 1934. - 268 с.

3. Гессен Ю. История еврейского народа в России. - М. - Иерусалим., 1993. - 234 с.

4. Дмитровский Х. О методе пилпуле // Юбилейный сборник в честь Сало Барона. - Иерусалим, 1975. - С. 159 - 160.

5. Дымиту В.А. История евреев на Украине и в Беларуссии. Энциклопедия. Памятники. Находки. - СПб., 1994. - 244 с.

6. Дубнов С.М. Краткая история евреев. - Ростов на Дону, 2000. - 430 с.

7. Еврейские хроники XVII столетия (Эпоха «хмельнитчины») / Составление, перевод, вступительная статья и комментарий С. Борового. - М. -- Иерусалим., 1997. -287 с.

8. Еврейская энциклопедия / Л. Канценельсон. - СПб., 1908. - Т.5. - С. 806-807.

9. Еврейская традиция в Российской империи и Советском Союзе. - М., 1993. - 56 с.

10. Евреи в Российской империи XVIII - XIX веков/ Ред. М. Гринберг, А. Ковельман. - М., - Иерусалим, 1995. - С. 10-220.

11. Євреї в Україні: історія, культура, традиції/НАН України, ін.-т національних відносин і політології. - К., 1997. - 255 с.

12. История российского и восточноевропейского еврейства: новые источники и новые подходы. Материалы международной конференции. Москва, 8-10 декабря 2003/ О.В. Будницкий - М., 2004. - 423 с.

13. Моше Росман. Главы из истории и культуры евреев Восточной Европы. - В 3 т. - Т.1. - Телль-Авив, 1995. - С. 140 - 221.

14. Моше Росман. Главы из истории и культуры евреев Восточной Европы. - В 3 т. - Т.2. - Телль-Авив, 1995. - 331 с.

15. Моше Росман. Главы из истории и культуры евреев Восточной Европы. - В 3 т. - Т.3. - Телль-Авив, 1995. - 308 с.

16. Норман Девис. История Европы / Пер. с англ. Т. Б. Менской. - М, 2006. - 943 с.

17. Нариси з історії та культури євреїв України./Ред. Л. Фінберг. - К., 2008. - 440 с.

18. Огієнко І. І. Історія українського друкарства / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. -- К., 1994. - 448 с.

19. Теуш В.Л. О духовной истории еврейского народа. - М., Присцельс, 1998 - С.213-215.

20. Райнер Э. Изменения в иешивах Польши и Ашкеназа XVI - XVII века и спор и пилпуле // По обычаю польскому и ашкеназкому: Юбил. Св. в честь Хоне Шмерук. - Иерусалим, 1993. - С.44 - 68.

21. Рудницька Н.В. Освіта Євреїв Волинської губернії у ХІХ - на початку ХХ століття. - Житомир, 2007. - 216 с.

22. Хонигсман Я.С., А. Я. Найман. Евреи Украины. - К., 1993. - С. 70 - 73.

23. Эльяшевич Д.А. Еврейская книжная культура. - Иерусалим, 1999. - С. 59 - 62.

24. Центральний державний історичний архів міста Києва.