Національно-культурне відродження на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.

Саме в цей час історичні дослідження привернули увагу освічених верств українського дворянства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Важливим чинником першого періоду національно - культурного відродження була поява періодичних видань, а також публікація наукових праць. Ці видання торкались історичного минулого українського народу, зосереджували увагу на самобутності його культури. Тобто, українська мова завоювала право на своє існування. Вона збагачувалась творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії і публіцистиці. Інтелектуали першої половини ХІХ ст. не одразу відійшли від своїх попередників у ставленні до захисту інтересів народу. На початку століття у їхній діяльності ще спостерігається прагнення відновити місце та роль окремих верств суспільства. Але з плином часу інтелігенція дедалі більше переймалася інтересами не окремих верств, а всього суспільства, хоча на певних етапах переважали інтереси тих чи інших соціальних груп населення. Незважаючи на малочисельність і роз'єднаність, українська інтелігенція першої половини ХІХ ст. справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості українського народу.

Розділ ІІ

Народницький період національно-культурного відродження

Народницький період національно-культурного відродження (1840--1880 рр.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично настроєної інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як «етнічну національність». Характерні риси даного періоду: 1)керівництво національним рухом переходить до рук нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський та Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідну роль у процесі відродження на Україні відігравав Т. Г. Шевченко.[46,335]

Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху дальшого національно-культурного зростання України. її можна поділити на два періоди: романтичний -- діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський -- культурно-просвітницька діяльність членів «Старої Громади» (60--80-ті роки XIX ст.).

На противагу дворянському періодові національного відродження, головним гаслом якого було «ставання лицем до козаччини», народницький період національно-культурного відродження висуває гасло -- «ставання лицем до народу». В середовищі провідних діячів української культури починає домінувати народницька ідеологія як характерна ознака українського менталітету. Слід підкреслити, що саме народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель. А це послужило передумовою культурного, а згодом і політичного об'єднання українства.[28,225]

Народницький період національно-культурного відродження, незважаючи на утиски і цензурні переслідування з боку російського царизму, мав певні здобутки. До них належить, насамперед, заснування Південно-західного відділу Російського Географічного Товариства у Києві (1873 р.), що дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору. Тоді ж налагоджуються контакти з Галичиною та російськими опозиційними колами, створюється спільний фронт виступів проти царського самодержавства.

В ЗО--50-х роках XIX ст. у багатьох країнах Європи (Франція, Німеччина, Швейцарія, Польща, Австро-Угорщина) починається нова хвиля революційного піднесення. Серед інтелігентських кіл постійно зростає інтерес до історії свого народу, виходять у світ етнографічні праці та збірки народних пісень. В середовищі освічених прошарків поширюються філософські ідеї Г. В. Ф. Гегеля, й. Г. Гердера, Ф. В. Шеллінга. Твори німецького філософа И. Г. Гердера та інших романтиків сприяли виробленню філософських засад національного самоусвідомлення та самовизначення. В галузі національного життя зароджуються ідеї визволення народів з-під чужої влади та створення власної держави.[34,10]

Революційні події у країнах Європи знайшли широкий відгук як у східних, так і західних землях України. Після придушення польського повстання 1830--1831 рр. на Правобережжі та поширення на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобережжя, центром українського романтизму та визвольного антикріпосницького руху став Київ.

Навколо Київського університету згуртувалася група молодих талановитих романтиків, які проявляли великий інтерес не лише до історії, народознавства, літератури, але й до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особливу роль відіграли професор університету М. Костомаров, письменник, історик і етнограф П. Куліш, відомі в майбутньому культурні діячі України В. Білозерський та М. Гулак, етнограф П. Маркович. В грудні 1845 р. під проводом Миколи Гулака (1822-- 1899 рр.) та Миколи Костомарова (1817--1885 рр.) вони заснували політичну таємну організацію -- «Кирило-Мефодивське братство», до складу якої входило дванадцять активних членів та кілька десятків співчуваючих. У квітні 1846 р. до товариства увійшов Т. Г. Шевченко [26,148].

Впродовж 14 місяців існування братства його учасники кілька разів збиралися на філософські та політичні дискусії, їхні думки про суспільний розвиток і долю України найбільш сконцентровано викладені у «Книзі буття українського народу» («Закон Божий»), яка є політичним маніфестом братства. Даний твір, авторами якого були М. Костомаров і М. Гулак, написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами. Він закликав до

перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи й братерства [8,280].

Члени Кирило-Мефодіївського братства виробили ідеологію українсько-слов'янського відродження, яка стала панівною у середовищі української інтелігенції 40-50 років ХІХ століття. На їх думку. всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свою культуру, вони прагнуть утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах. Столицею федерації мав стати Київ. Першою по шляху федерації повинна була піти Україна, яку М. Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою та найбільш егалітарною серед усіх слов'янських суспільств.

Братство поставило собі за мету перебудувати тогочасні суспільні відносини в Україні на засадах християнства, виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття Україною національного суверенітету в рамках слов'янської конфедерації.

Громадська діяльність кирило-мефодіївців зосереджувалася навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Зокрема, вони збирали кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект запровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів. Наполегливо обстоював необхідність поширення освіти в народних масах Т. Шевченко, сам брався за складання шкільних підручників. А Шевченкові поетичні твори, передусім ще не надруковані, але вже відомі багатьом за поширюваними рукописними списками поеми політичної тематики «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим», «Великий льох» та інші, справляли значний вплив на формування національної свідомості народних мас. Ці твори прямо закликали до боротьби проти національного і соціального гніту, який панував тоді в Україні [10,286].

Але за короткий час свого існування воно не змогло реалізувати своїх задумів. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його членів заарештовано. Слід підкреслити, що Кирило-Мефодіївське братство відіграло важливу роль на шляху відродження та поширення ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. Із забороною діяльності братства центр українського національно-культурного руху на деякий час перемістився у Петербург. У столиці Російської імперії, де режим був дещо м'якший, ніж у провінції, осіли після заслання кирило-мефодіївці Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський. Тут на кошти поміщиків В. Тарновського та Г. Галагана була відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів найвизначніших українських письменників - І.П. Котляревського, Г.Ф. Квітки-Основ'яненки, Т.Г. Шевченко, П.О. Куліша та ін. В Петербурзі у 1861-- 1862 рр. видавався українською мовою щомісячний журнал «Основа», що став головним друкованим органом національно-культурного руху. Редактором його був В. Білозерський [7,158].

На сторінках журналу була опублікована низка статей, присвячених основним проблемам українського світогляду. М. Костомаров виклав концепцію про «дві руські народності», де доводив «окремішність української культури і світогляду». Він вбачав в українців «сильно розвинений індивідуалізм, нахил до ідеалізму, глибоку внутрішню релігійність і демократизм, замилування до свободи, нехіть; до сильної влади».[22,230]

Звичайно, розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдав відчутних втрат лавам активних діячів українського національного руху. Однак остаточно його поховати царизм не зміг. В одному з листів, надісланих Шевченку на заслання, говорилося: «Багацько тут таких, що згадують Вас... що Вас не стало, а натомість стало більше людей, готових стоять за все, що Ви казали...»[26,100]. Отже, підпілля українського національного руху продовжувало діяти. Його найвидатніші діячі на завершальному етапі українського відродження у перші десятиріччя XX ст. цілком усвідомлювали себе спадкоємцями незавершеної справи кирило-мефодіївців, високо оцінювали їх громадянський подвиг.

Михайло Грушевський, ознайомившись з матеріалами слідчої справи кирило-мефодіївців, підсумував їх діяльність так: «Ціле покоління української інтелігенції стояло під впливом роботи сеї київської лабораторії», що «гадки і плани-кирило-мефодіївців пішли широко в громадянство»[10,288]

В Галичині на українське національне відродження мали великий вплив революційні події 1848 р. у Відні, які також мали вплив на всю Австрійську імперію. Під тиском революційних подій Австрійський уряд змушений був піти на деякі поступки. У 1848 р. він прийняв нову конституцію, згідно з якою українці мали право обиратися до національного парламенту (Рейхстагу), була скасована панщина, внаслідок чого українські селяни звільнялися від кріпацтва, а також проголошена загальна рівноправність громадян.

З метою захисту національних та політичних прав українського населення при активному сприянні греко-католицької церкви у Львові в 1848 р. була створена перша політична організація -- Головна Руська Рада, яка складається з духовенства і міської інтелегенції. У своїй діяльності вона обмежувалася вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Делегація галицьких русинів, уповноважена Головною Руською Радою, звернулася до монарха Австрії Франца Йосифа II з проханням: ввести у школах Галичини викладання всіх предметів руською (українською) мовою; усі Цісарські укази й урядові постанови оголошувати руською мовою; розвивати руську мову в усіх округах, де проживають русини; зрівняти у правах представників трьох обрядів (греко-католицького, латинського та вірменського); русинам (українцям) надати право брати участь в усіх адміністративних установах Австрійської держави.

Головна Руська Рада організувала культурно-освітнє товариство - «Галицько-руську матицю», відкрила народний просвітній інститут - «Народний дім»; провела з'їзд діячів української культури (Собор руських учених); видавала першу в Галичині українську газету -- «Зоря Галицька», яка виходила у Львові з 1848 по 1857 рр. У Львівському університеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури, роботою якої керував професор Я. Головацький. Одночасно викладання деяких предметів було переведено на українську мову [2,312]. Визвольний рух народних мас Східної Галичини в середині XIX ст. багато в чому був пов'язаний з діяльністю «народовців».

Заламання консервативного табору викликало, реакцію серед молоді появу нової групи, що звала себе - народовцями.. Це була молода інтелігенція -- вчителі середніх шкіл, юристи, письменники, студенти. Організаційним центром молодого руху були редакції журналів («Вечірниці»,~ «Мета», «Нива», «Русалка», 1860-х р.). Представниками цього нового покоління були письменники Володимир Шашкевич, Климкович, Ф. 3аревич Горбаль та ін.

Наприкінці 50-х--на початку 60-х років приймають участь у формуванні на Україні народницької ідеології, що знайшла поширення в середовищі освіченої молоді. Українські народники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті й недоторканості лише в селянському середовищі. А тому всі інші верстви суспільства, насамперед зденаціоналізовані прошарки, повинні повернутися обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти і суспільного прогресу. Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює свої товариства -- так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти.

Народовецькій рух підтримували студентські учнівські організації, так звані громади.

Перша “Українська Громада “ виникла в Києві під керівництвом молодого історика В. Антоновича. До її складу входили відомі українські культурні та громадські діячі М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, Ф Вовк, І. Касіяненко, М. Лисенко, О. Кониський та ін. Перший прилюдний виступ Київської Громади відбувся у 1862 р. На сторінках журналу «Современная летопись» була опублікована заява громади про оборону «українців молодого покоління» [30,10].

За прикладом київської подібні організації виникають в 60-х роках XIX ст. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Усіх членів громад об'єднувала спільна національна українська ідея, яка розвивалась на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання його духовної культури, що робить гідний внесок до світової культурної спадщини.

Громадівські організації створили на Україні цілу мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, збирали та публікували кращі зразки усної народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, займались вивченням та пропагандою історії та етнографії України, складанням українсько-російського словника.

Культурно-освітня діяльність громад викликала глибоке занепокоєння з боку урядових кіл царської Росії, оскільки видання книжок та викладання українською мовою в недільних школах означало зміцнення національних основ духовного життя на Україні. Російське самодержавство боялося не лише відокремлення української мови від російської, але й тих демократичних тенденцій, що їх поширювали громадівці. Почався відкритий наступ царизму на національні права українського народу. В 1862 р. недільні школи були закриті. Згодом царський уряд заборонив друкування науково-популярних та релігійних книжок українською мовою, про що свідчив циркуляр міністра внутрішніх справ П. О. Валуєва, виданий 1863 р. Переслідувань з боку царизму зазнали й громадівські організації, які або самоліквідовувались, або були заборонені.

У 70-х роках XIX ст. відбулося відродження громадівського руху на Україні, що свідчило про нове піднесення національно-визвольної боротьби. Члени громад розгорнули плідну роботу на Україні з вивчення економіки, історії, географії, фольклору, підготували та надрукували ряд фундаментальних праць.

Провідну роль у цій різноманітній діяльності стали відігравати радикальні представники демократично настроєної інтелігенції (С. Подолинський. О. Терлецький, М. Зібер, М. Павлик, І. Франко, М. Драгоманов). У пошуках найбільш реалістичного ідеалу соціальної та національної справедливості вони старанно студіювали вчення західноєвропейських мислителів, вивчали громадянські традиції у народному побуті та фольклорі, самі розробляли соціалістичні теорії. За свідченням одного з провідних тодішніх громадівців С. Подолинського (1850--1891 рр.), відомого громадського і політичного діяча, соціолога та економіста, майже всі так звані українофіли -- учасники громадівського руху були «соціальними демократами», які пропагували серед народних мас ідею «народної революції».

Перша Громада на Західній Україні виникла у Львові коло 1863 р. на зразок київської Громади; належали до неї студенти університету; деякі з них були співробітниками «Мети». Щоб відрізнитися від поляків, що прибиралися в конфедератки, українці вдягалися в народній або козацький одяг і носили високі шапки. Як організатор визначився Данило Танячкевич, що заклав Громади в середніх школах (в Тернополі, Бережанах, Станіславові, Самборі та інших містах), вів з ними листування і будив серед юнацтва національну свідомість. Громади мали характер освітніх організацій, збирали бібліотечки, передплачували газети, давали відчиги з літератури та історії, деколи видавали свої газетки, мали свої хори і уладжували вечірки та концерти. Організація була таємна члени складали присягу, що не зрадять її нікому.

Новою формою організації в 1860-их роках стали товариства, що виникли на основі нових конституційних законів. Першим з них була «Руська Бесіда» у Львові (1861) --товариський клуб, що з успіхом вів національний театр. В 1868 р. засновано «Просвіту», спершу для видавання популярних книжок; пізніше вона зорганізувала свої читальні і охопила своєю працею широкі кола селянства.

Товариство поставило за мету поширення освіти серед народу. При активній допомозі вчителів і парафіяльних священиків товариство створило широку мережу читалень та бібліотек, при яких діяли хори, театральні трупи, спортивні секції та кооперативи [2,132].На початках цієї організації діяльну участь брав у ній Степан Качала, довголітній сеймовий посол, один з нечисленних представників старшого покоління, що пристав до народовецького руху.

“Народники” одягалися по народньому, співали українські пісні та заводили звичку й поміж собою розмовляти по українські. Та головною працею громадівців і співчуваючого ім. Громадянства була пропаганда розкріпачення селян [2,261].

Нову діяльність народовці почали від видавання політичних часописів -- «Батьківщина» (1879) для селянства і «Діло» (1880) для інтелігенції.

В 1873 р. за допомогою меценатів з Наддніпрянщини зорганізовано Товариство їм. Шевченка, завданням якого було опікуватися розвитком письменства: в 1892 р. воно переорганізувалося в наукову установу.

В цих культурних установах народовецький рух оформив своє національне обличчя, з'ясував свої погляди і випробував їх полеміці зі старим поколінням, яка заторкнула різні справи -- від мови і правопису починаючи і до основ світогляду та політичної думання включно. Коли ж занепад консервативного табору став очевидний, народовці поширили спою діяльність на політичне поле Безпосередньою причиною їх виступу був катастрофічний вислід виборів у 1879 р., коли Руська Рада змогла провести до парламенту тільки трьох своїх представників -- інші мандати загорнули поляки. Народовці рішилися ввійти в політику, щоб не допустити, «щоб поляки, здобувши всі позиції легальної репрезентації нашого народу, укріпилися на цих позиціях назавше і набули не тільки де факто, але й де юре право говорити, що вони є справді єдина репрезентація краю і народу» [2,288].

Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів «Просвіти», як Анатоль Вахнянин (1841--1908 рр.), Омелян Огоновський (1833--1894 рр.), Омелян Партацький (1840-- 1895 рр.) до 1914 р. товариство мало 77 регіональних відділень, близько 3 тис. читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі його Львівської філії й близько 200 тис. у сільських читальнях. У цей час виникають перші молодіжні товариства під назвою «Сокіл» та «Січ». Все це свідчило, що народовці перейшли до активної діяльності в масових організаціях.

Куди слабшим відгомоном, як по Галичині, прокотилися революційні події 1848 р. по Буковині. Правда, й тут життя заворушилося, а звільнене з панщизняної-неволі селянство прийшло до голосу. Вона то устами своїх парламентарних послів, з'явилося проти відокремлення української частини Буковини від Галичини й домагалося усунення румунської супремації над цілістю краю. Але румуну були більш політично підготовлені й подібно як поляки в Галичині мали більше доріг до ціли, як українці, що всю свою надію поклали на ...цісарську справедливість. Щойно народовець кий рух 60-х рр.. у Галичині вспів розбурхане сонне плесо українського життя на Буковині. Григорій та Ісидор Воробкевич і Осип Федькович, оце репрезентанти того життя й носії культурно-національного об'єднання маленької Буковини з рештою України. Позатим Буковина має в білянці всеукраїнського національного руху одну безсумнівну заслугу - в ній розвинулося москвофільство найслабше.

На Закарпаттю, що пережило бурхливі моменти мадярського повстання й австро-московської пацифікації, з'явився в 1848 р. “чоловік провидіння” Адольф Добрянський; він мав усі дані на те, щоби створити нову добу в історії країни, але для цього забракло йому витривалості в раз обраній політичній лінії. Як один з низки українських патріотів, що особисту кар'єру й національну політику сперли на посторонній допомозі уряду. Добрянський був зразу завзятим австрофілом. Під час мадярського повстання він утік до Галичини, а вернув на Закарпаття щойно з військом царя Миколи, як австрійський комісар при московській армії. Осмілені авторитетом “двох царів”, закарпатські українці, вислали до цісаря депутацію, яка домагалася виділення українських територій в окремі комітати, заведення української мови в урядах і школах, заснування в Ужгороді української академії й т.п. Лояльне становще українців і їх проти мадярські домагання були тоді по нутру австрійському урядові й він старався зробити все можливе, щоб скріпити український елемент на Закарпаттю. Уряд пішов по лінії українських домагань, але попсував справу сам Добрянський. Ставши над - жупаном чотирьох українських комітатів Закарпаття, він, замісць ширити національну свідомість і розбудувати українську культуру, почав класти підвалини під москвофільство Закарпаття. Його особисті нахили та враження, яке серед мас зробило царська армія, приборкавши мадярів, зробило своє. Закарпаття, що скоріше від Галичини пробудилося, тепер скоріше й послідовніше як Галичина покотилося по похилій площі москвофільства. Скористали з цього мадяри, як тільки прочуняли від перших паціфікаційних ударів. Добрянський втратив своє керівне становище в краю, а українське громадянство Закарпаття опинилося на міліційному індексі. Це мало свої катастрофальні наслідки. З того теж часу, мало не до самого вибуху світової війни в 1914 р. національне життя Закарпаття завмерло, а коли й давало про себе знати, то тільки в формі проводжених на ньому москвофільських експериментів [15,262].

Одним з найталановитих письменників України був Й. Федькович, який займав серед письменників перше місце, його називали “буковинський Шевченко”. Але ці письменники знаходили ще мало відгуку серед свого буковинського суспільства й мусили прилучитися до літературного руху в Галичині, а Федькович навіть переселився був до Львова на становище редактора видань “Просвіти”. Тільки в 1868 році повстало в Чернівцях перше українське товариство “Руська Бесіда”, але й воно довго перебувало в руках москвофілів. В 1875 році відкрито в Чернівцях університет і в ньому зразу ж засновано кафедру української мови й літератури, яку зайняв галицький народовець Гнат Онишкевич [8,309].

Суспільно-політичне і культурне життя України другої половини ХІХ ст.. свідчило про зростання національної самосвідомості, яке, з одного боку, було одним з проявів інтенсифікації процесу становлення української нації, а, з другого - й саме дійова впливало на цей процес у сфері такої важливої і невід'ємної ознаки будь-якої нації, як спільність Ії психічного складу або національного характеру. Останній, як відомо, являє собою сукупність почуттів, уявлень і сприйнять, які формуються під впливом матеріального життя і зовнішнього середовища, акумулюють особливості історичного розвитку даного народу, умов його праці, соціально-економічного і політичного життя, знаходять вияв у традиціях, звичках і звичаях, своєрідності літератури, мистецтва, культури в цілому.

Якщо в першій половині XIX ст. лише окремі діячі демократичної інтелігенції час від часу виявляли інтерес до українського фольклору, то у другій половині цього ж століття найширші кола прогресивної громадськості стали вивчати і популяризувати зразки усної творчості та звичаї українського народу. В результаті цього з'явилися ґрунтовні публікації фольклорно-етнографічних матеріалів.

Найгрунтовнішою узагальнюючою етнографічно-фольклорною працею став семитомник «Трудов зтнографически-статистической зкспедиции в Западнорусский край» за редакцією Павла Чубинського.

У пробудженні національної самосвідомості українців помітну роль відіграли наукові публікації, в яких висвітлювалися питання історії та етнографії України, фольклористики та мовознавства. Серед наукових видань на особливу увагу заслуговують історичні праці: «История Малороссии» М. Маркевича у п'яти томах, дослідження М. Костомарова («Богдан Хмельницький», «Руина», «Мазепа и мазепинці»), П. Куліша («Записки о Южной Руси», «Історія України від найдавніших часів») У той час плідну наукову діяльність розгортає професор Київського університету В. Антонович (1834--1908 рр.), який очолював Історичне товариство Нестора-літописця. Він був автором численних праць з історії, археології, етнографії.

У 1873 р. з ініціативи П. Чубинського (1839--1884 рр.) в Києві було відкрито Південно-західний відділ Російського географічного товариства, яке стало першою легальною організацією в справах українознавства. Навколо товариства згуртувалась передова інтелігенція (М. Драгоманов, О Кістяковський, М. Лисенко та ін), яка розгорнула широку науково-пошукову роботу. Наполеглива фольклорно-етнографічна діяльність колективу вчених-професіоналів і аматорів увінчалась семитомною працею «Труды зтногра-фическо-статистической зкспедиции в Западно-Русский край» (СПб., 1782--1879 рр.), яка вийшла за редакцією П. Чубинського. Дана праця не втратила своєї цінності як важливе джерело вивчення духовної культури та побуту українців і в наш час. Одночасно слід зазначити, що П. Чубинський був і автором вірша «Ще не вмерла Україна», який вперше був опублікований у 1863 р. з нотами українського композитора М. Вербицького (1815--1870 рр.). Цей твір з проголошенням Української Народної Республіки в листопаді 1917 р. став українським національним гімном.

Текст вірша-гімна пройнятий ідеями українського національного відродження, непохитності визвольних змагань українського народу за «святе є діло», прославлення козацького минулого України. Патріотичні ідеї вірша-гімна викликали глибоке занепокоєння в правлячих колах Російської та Австро-Угорської імперій. Твір було заборонено друкувати і виконувати, однак це лише сприяло зростанню його популярності серед широких народних мас. Вірш-гімн став могутнім чинником утвердження національної свідомості в масах, становлення української нації. Аналогічну роль відіграли музичні обробки поезій Т. Шевченка «Заповіт», І. Франка «Не пора», О. Духновича «Я русин бнл, єсть и буду», що їх здійснили українські композитори М. Лисенко, М. Аркас та Д. Січинський. Патріотичні мотиви тісно перепліталися з гуманістичними ідеями у «Молитві за Україну» М. Лисенка -- «Боже великий, єдиний, Нам Україну храни...», яка утверджувала ідеали волі, любові до рідного краю.

Цементуючою основою єдності української національної культури, що відроджувалась у XIX ст., об'єктивно ступала українська літературна мова. Важливим чинним п розвитку стали-численні наукові і мовознавчі праці а навчальні посібники з історії, граматики української мови, авторами яких були О. Потебня, П. Житецький, А. Кримський.

В 40--80-х роках XIX ст. особлива увага приділялась науковим дослідженням у галузі мовознавства У цей час вийшли друком «Словарь малорусского или юго-восточного язьїка» П. Білецького-Носенка та «Опьіт южнорусского словаря» К Шейковського. Окремі граматики української мови, двомовні словники, зокрема українсько-німецькі та німецько-українські, вийшли у другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях. Важливу роль в утвердженні української літературної мови в цьому регіоні відіграли твори І. Франка, І. Верхратського, К. Студинського, М. Возняка. Завдяки їх зусиллям була започаткована багатотомна книжкова серія «Пам'ятки українсько-руської мови та літератури».

У розвитку українського мовознавства провідна роль належала видатному філологу О.О. Потебні (1835--1891 рр.), який досліджував методологічні проблеми мови та літератури, створив нову психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. Праці О. Потебні «Думка і мова», «Замітки про малоруське наріччя» (1870 р.), «Мова і народність» (1895 р.) та інші не втратили своєї актуальності й сьогодні.

Особливу цінність мають думки О. Потебні стосовно формування національної ідеї Він вважав, що її відсутність у середовищі українців є внутрішньою причиною безсилля й непродуктивності нації, небезпекою на шляху її подальшого існування Ця небезпека не менш загрозлива,, ніж зовнішній натиск денаціоналізації. Плекання національної ідеї, консолідація своїх внутрішніх сил пробуджує ( волю та прагнення до незалежності.

У нації О. Потебня вбачав ту реальну силу, яка здатна підняти і вивести Україну з руїни на шлях нового життя. Спираючись на національну ідею, він обстоював право національних культур на «самостійне співіснування та розвиток», тобто наголошував на ідеї суверенності, реалізувати яку має право кожен народ. Для усвідомлення підвалин української національності, на думку науковця, необхідно насамперед добре засвоїти українську мову -- без її вивчення усі українські змагання за незалежність будуть нездійсненні.

Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т. Г. Шевченка та М. П. Драгоманова. Тарас Шевченко став джерелом духу і слова українського народу, утвердив його самобутність, Михайло Драгоманов визначив віхи суспільного поступу українського народу і показав шляхи їх досягнення.

За визначенням І Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов -- «два чільних сини України», які піднесли її культуру до світового рівня. Шевченкове слово стало символом самої України, а політична думка Драгоманова "могутньою силою, що гуртувала навколо себе найсвітліші уми і найчесніші серця.

Ідея національного відродження, започаткована плеядою діячів української культури наприкінці XVIII--початку XIX ст. й розвинута у творах письменників-романтиків Харкова та Києва, знайшла своє остаточне оформлення у творчості Т. Г. Шевченка.

Великий український поет, художник, мислитель Т. Г. Шевченко залишив глибокий слід в історії духовної культури українського народу, реалістично відобразив у своїх творах життя і побут українського народу, висловив його мрії та сподівання. Вихід у світ «Кобзаря» (1840 р.), поеми «Гайдамаки» (1841 р.) та збірки «Три літа» (1843-- 1845 рр.) вивели поета до вершин української літератури. Т. Г. Шевченко, насамперед, повернув зі сфери небуття історичну пам'ять українців. До минулого звернені його поеми-етюди: «Тарасова ніч», «На вічну пам'ять Котляревському», «До Основ'яненка», «Гамалія», «Іван Підкова» та героїко-романтична поема «Гайдамаки», в яких Україна зображена «зболеною і розтерзаною, вкритою могилами» на багатолюдному всесвітньому роздоріжжі. Його твори пройняті ідеями соціального та національного визволення України.

Таким чином, національна ідея є однією з провідних і визначальних ідей світогляду Т. Г. Шевченка. Шлях її втілення в життя поет вбачав у народній революції та побудові Соборної Української держави. Водночас Т. Г. Шевченко формулює своє бачення єдиної панслов'янської спільності.

У слов'янській федерації, що на демократичній основі об'єднала б усіх слов'ян, Т. Г. Шевченко вбачає одну з форм державного устрою, що могла б сприяти утвердженню української державності. Ідеалом поета є єднання сучасних йому народів на антикріпосницькій та антимонархічній основі. Однак це єднання не повинно призвести до забуття рідної мови, розмивання національної самосвідомості. Слов'янську федерацію поет розглядав як один із можливих шляхів визволення України, утвердження її мови, культури та історії, самоусвідомлення українцями себе як окремого народу, як нації.

Ідея братання слов'янських народів у творчості Т. Г. Шевченка побудована на засадах гуманізму, тобто братання рівноправного, в основі якого лежить національна рівність, а не підпорядкування одного народу іншому. Гуманізм і щирий український демократизм поглядів, поряд з ідеями самостійництва і державництва, є характерною ознакою його світогляду.

Під впливом творчості Т. Г. Шевченка проходила літературна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків, творчість яких пройнята ідеями гуманізму, демократизму та народності. На ниві поезії плідно працювали Л. Глібов, А. Свидницький, С. Руданський, П. Чубинський, П. Куліш та ін. Демократичний напрям української літератури у прозі представляли Марко Вовчок, Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Леся Українка. їх твори залишили глибокий слід у свідомості народу, сприяли формуванню національних і патріотичних почуттів українців.

Ідеї Т. Г. Шевченка розвивав публіцист, вчений і громадський діяч М. П. Драгоманов (1841--1895 рр.), діяльність якого становила якісно новий період у розвитку суспільно-політичної думки України. Враховуючи потреби нового історичного часу, він заклав теоретичні засади, на яких ґрунтувався визвольний рух кінця XIX--початку XX ст.

Історична заслуга М. П. Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, проти заборони царськими указами народної мови. Зазнавши переслідувань з боку царського уряду, М. П. Драгоманов емігрував і видавав у Женеві український громадсько-політичний альманах «Громада» (1878--1882 рр.).

М. П. Драгоманов увійшов в історію культури українського народу як видатний фольклорист. Йому належать ґрунтовні наукові праці з історії, фольклору та етнографії: «Історичні пісні малоруського народу», у співавторстві (1874--1875 рр.); «Малоруські народні перекази і оповідання» (1876 р.); «Нові українські пісні про громадські справи. 1764--1880» (1881 р.); «Політичні пісні українського народу XVIII--XIX ст.» (1883--1885 рр.) та інші, які є чудовими пам'ятками народного слова [30,14].

У галузі літературознавства М. Драгоманов був одним з найвизначніших прибічників порівняльно-історичного методу. Він прагнув обґрунтувати пріоритетність загальнолюдських гуманістичних та естетичних цінностей у національно-культурному розвитку. Про це свідчить його праця «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891 р.).

На думку М. Драгоманова, українська література повинна бути «по ідеях демократична, по манері -- критична і реалістична, по мові -- животворна».

М. Драгоманов був глибоким аналітиком і блискучим полемістом. Він значно вдосконалив форми і засоби української літературної критики, підніс її авторитет і дієвість. Його виступи мали позитивний вплив на розвиток української літератури і передової літературно-естетичної думки.

У своїх публіцистичних статтях та історичних дослідженнях -- «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Неполітична політика», «Неправда не просвіта», «Довгі вуха нової гри» та інші М. Драгоманов обстоює ідеї про можливість політичної та національної автономії України. Він вважав, що «без політичної самостійності чи автономії не може бути і автономії національної» [30,12].

Погляди М. Драгоманова у розв'язанні національного питання ґрунтувались на федералістичних позиціях. Не бачачи в той час реального ґрунту для державної самостійності України, він вважав за можливе виборювати політичну і культурну самостійність українців на засадах федеративної системи.

М. П. Драгоманов віддавав перевагу республікансько-демократичному устрою. За його проектом, представницький орган -- земський або державний собор складається з двох палат: Державної думи, що обирається округами, та Союзної думи, Що обирається обласними думами. Він незмінно обстоював головну вимогу політичного демократизму -- загальне виборче право.

Наукова, просвітницька та культурна діяльність української інтелігенції викликала занепокоєння в середовищі царських чиновників. Вони були стурбовані не лише розвитком національних тенденцій серед діячів української культури, але й зростанням їх громадсько-політичної та революційної активності. В травні 1876 р. за участю імператора Росії Олександра II на особливій нараді в м. Емс (Німеччина) обговорювалося питання про українофільську пропаганду. М. П. Драгомапову та П. П. Чубинському було заборонено проживати в Петербурзькій та Московській губерніях, а також на Україні. Тоді ж був підписаний «Емський указ» про заборону ввозити з-за кордону українські книги, друкувати в Російській імперії українські переклади з інших мов, влаштовувати театральні вистави українською мовою тощо. Усе це було великою перешкодою на шляху розвитку національної культури. Щоб обминути ці обмеження, П. Куліш, О. Кониський, М. Драгоманов встановили контакти з українцями Галичини, використовуючи їхню українську пресу, особливо газету «Правда», що видавалася у Львові, для поширення ідей, заборонених в Росії. В 1873 р. за допомогою Л. Скоропадської-Милорадович та церковного діяча В. Симиренка вони започаткували у Львові Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, що відіграло важливу роль на шляху національно-культурного відродження українського народу.

Важливим чинником формування світоглядних позицій української інтелігенції в той час стала філософія. Найбільш відомим серед філософів був С. С. Гогоцький (1813--1889 рр.) -- професор Київської духовної академії та Київського університету. Його праці присвячені аналізу філософських систем І. Канта та Г. В. Ф. Гегеля. Він відомий також як автор «Філософського лексикону» в 4-х томах (1857--1873 рр.), що був одним з перших видань філософського словника у Росії.

Визначним представником так званої «філософії серця» на Україні був професор Київської Духовної Академії, а згодом Московського університету П. Д. Юркевич (1826-- 1874 рр.). В його творах відображена специфіка українського світобачення, характерні ознаки національного світогляду та національної психології. Християнське вчення про серце як основу людської істоти і духовно-моральне джерело душевної діяльності він розвиває у праці «Серце та його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого». Сферу духовного життя П. Юркевич, як і 1. Сковорода, позначає символом «серце», що є виразом душевного стану людини. Душа знаходиться в глибині людського серця, вона є вічною, так само як вічною і безсмертною є людина, що повністю залежить від Бога.

Філософські концепції, проповідувані українськими мислителями XIX ст., серед яких слід також назвати А. Спірл, К. Ганкевича, І. Федоровича, позначились і на інших сферах духовної культури українського народу -- літературі, театрі, мистецтві.

Важливим фактором прогресу української культури став театр, який протидіяв русифікації, прищеплював маса і любов до української мови, глибоку пошану до здобутків національної культури. В 60-х роках XIX ст. «Артистичне товариство» в Єлисаветграді вперше на Україні поставило п'єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля», а в 70-х роках -- оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», і В Києві діяв аматорський театр, де починали свою творчість композитор М. Лисенко (1842--1912 рр.) та драматург М. Старицький (1840--1904 рр.). У 1882 р. в Єлисаветграді при активній участі М. Кропивницького (1840--1910 рр.) був створений професійний театр. До провідної трупи увійшли відомі зірки української сцени М. Садовський (справжнє прізвище Тобілевич, 1856--1933 рр.), ТІ. Саксаганський (справжнє прізвище -- Тобілевич, брат М. Садовського, 1859--1930 рр.), М. Заньковецька (справжнє прізвище -- Адасовська, 1854--1934 рр.), О. Вірина (справжнє прізвище -- Колтановська, р. н. невід.--1926 р.). Театр з великим успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові, інших містах України.

Слухачів кращих оперних сцен Європи та Америки вражали своїм талантом співачки сестри Крушельницькі (Ганна, 1887--1965 рр.; Соломія, 1872--1952 рр..).

Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються своєю мистецькою цінністю оперні театри в Одесі (арх. Ф. Фельнер і Г. Гельмер, 1884--1887 рр.), Києві (арх. В. Шребер, 1897--1901 рр.) та Львові (арх. 3. Горголевський, 1897--1900 рр.), будинок Нової біржі в Одесі (арх О Бернардацці, 1894--1899 рр.), Львівський політехнічний інститут (арх. Ю. Захаревич, 1873--1877 рр.) та ін.

Основоположниками національної реалістичної школи в галузі скульптури були Л. Позен (1849--1921 рр.) та П. Забіла (1830--1917 рр.). Перший з великим успіхом працював у жанрі скульптури малих форм («Кобзар», «Шинкар», «Переселенці», «Оранка на Україні»), другий -- в жанрі скульптурного портрета (мармуровий портрет Т Г. Шевченка, пам'ятник М. В. Гоголю в Ніжині). Сере монументальних творів слід назвати пам'ятник Б. Хмельницькому в Києві (скульп. М. Микешин, 1879--1888 рр.)

В образотворчому мистецтві України утверджується реалістичний напрям, що найбільш яскраво виявилося у жанрі пейзажу. Серед українських пейзажистів виділяються В. Орловський, С. Світославський, П. Левченко, що найбільш відомим був художник С. Васильківський (1854-- 1917 рр.), якому вдалося майстерно поєднати здобутки реалізму з українською національною традицією і на цій основі передати неповторну красу природи рідного краю Його пейзажі «Козача левада», (1893 р.), «Дніпровські плавні» (1896 р.), «По Донцю» (1901 р.) є справжніми шедеврами мистецтва.

Ідеєю національного відродження була пройнята й музика тієї доби, яка розвивалася в руслі народної пісенної творчості. Була створена перша за змістом українська національна опера «Запорожець за Дунаєм» (1862 р.), музику до якої написав композитор С. Гулак-Артемовський (1813-- 1873 рр.). Великий внесок у розвиток національної музики, популяризацію української народної пісні зробили композитори: П. Сокальський (1832--1887 рр.) -- опери «Мазепа», «Майська ніч», «Облога Дубна»; П. Ніщинський (1832--1896 рр.) -- музична картина «Вечорниці» до драми Т Шевченка «Назар Стодоля»; М. Аркас (1852-- 1909 рр.) -- опера «Катерина»; О. Нижанківський (1863-- 1919 рр.) -- музичні твори на слова Т. Шевченка.

Світову славу українській музичній культурі приніс талановитий композитор, піаніст, диригент, педагог та громадський діяч М В. Лисенко (1842--1912 рр.), творець національного напряму в українській музиці. Широко відомими стали його опери «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», вокальні твори під загальною назвою «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка», романси на слова І. Франка, Лесі Українки, М. Старицького. Теоретичні праці композитора заклали основи української музичної фольклористики.

Талановитими продовжувачами творчих заповітів М. Лисенка були композитори К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, С. Людкевич.

Розділ III

Політичний період західноукраїнського національного відродження (1890 - 1914рр.)

Останнє десятиліття минулого століття було переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням наприкінці XIX ст. перших українських партій національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в ширші маси. Це створює умови для формування масового політичного руху з сильним національним забарвленням. На історичну арену виходить нове, енергійніше й активніше покоління діячів, які модернізують українську політичну думку, висувають вимогу повної політичної самостійності України.

Однією з основних особливостей національного відродження на цьому етапі є пожвавлення зв'язків між Галичиною й Наддніпрянською Україною. І хоч темпи зростання національної свідомості і сила національного руху у цих двох регіонах залишалися різними, виникало немало політичних, культурних, наукових організацій, діяльність яких мала всеукраїнський характер.

В умовах демократичного парламентаризму, дозволеного австрійським урядом, у той час виникають політичні групи, які висувають і обстоюють українські інтереси. Спочатку це були громадсько-політичні організації «Руська Рада» (1870 р.), «Народна Рада» (1885 р.), а згодом і політичні партії. Дорошенко Д. Нарис історії України. У 2 - х томах, Т.2. - К.: Глобус, 1992. - 269с.

У цей період в діяльності передових діячів української культури спостерігається поєднання культурно-просвітницьких та політичних ідей, серед яких провідне місце займала українська національна ідея. Вона все глибше проникала у народні маси, руйнувала стіну, яка раніше розділяла інтелігентів-патріотів і народ. У галузі духовної культури цей час позначений плідним розвитком науки, літератури, публіцистики, на нього припадає діяльність таких представників української культури, як І. Я. Франко та М. С. Грушевський.

В середині 70-х років XIX ст. в духовному та суспільно-політичному житті Галичини починає зароджуватися новий радикальний напрям, на чолі якого став І. Франко та його однодумці М. Павлик, О. Терлецький, С. Данилович, К. Трильовський, Ф. Вовк та ін. Це невелике коло молодих людей поставило собі за мету докорінно змінити напрям українського визвольного руху відповідно до передових ідей часу, збагатити його політичними вимогами, перейти до практичної роботи по згуртуванню передових суспільних сил на боротьбу проти існуючого національного і соціального гноблення. Грушевський М.С. Історія українського народу. - К.: Либідь, 1990. - 300с.

Саме у 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. У той час на ґрунті наявних суспільно - політичних течій утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла, розраховані на участь в їх реалізації широких суспільних верств. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними умами, а національний рух, що насував політичного змісту став масовим.

Перші українські політичні партії з'явилися у Галичині. У жовтні 1890 р. у Львові була створена перша на Україні політична організація європейського типу - Русько-українська радикальна партія (РУРП), яка у своїй діяльності прагнула поєднати теоретичні засади соціалізму з захистом соціальних інтересів українських селян та національних інтересів українців Галичини. Кінцевою метою своєї програмної діяльності радикали вважали соціальне визволення селян та робітників, проголошення незалежності України. Політична історія України. Посібник за ред. Танцюри В.І. - К.: Академія, 2001. - 151с. В гострій внутрішній полеміці між старими (Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький) та "молодими" (В'ячеслав Будзиновський, Микола Ганкевич, Володимир Охримович та ін.) радикалами вперше в історії українського руху було висунуто й аргументовано постулат політичної самостійності України. Він містився у новій редакції програми РУРП (1895).

На початку 90-х років у народовський рух влилася нова група молодих діячів, які згодом стали загальновизнаними лідерами українського руху в Галичині -- Євген Олесницький, Кость Левицький, Степан Федак та ін. Перед загрозою російської експансії австрійський уряд зробив спробу примирити між собою українців і поляків. Ця позиція збігалася з бажанням частини лідерів Київської громади, які пов'язували свої надії на розв'язання українського питання з майбутнім російсько-австрійським воєнним конфліктом і в зв'язку з тим готові були іти на співпрацю з урядовими австрійськими і польськими колами у Галичині. Під тиском обидвох сторін старше покоління народовців 1890 р. заключило компроміс з польськими депутатами у сеймі, проголосивши "нову еру" в польсько-українських відносинах. Крип'якевич І.П. Історія України. Навчальний посібник. - К.: Просвіта, 1992. - 267с. За умовами угоди польська сторона зобов'язалася дати згоду на відкриття української кафедри історії у Львівському університеті та ще однієї української гімназії, введення двомовності в учительських гімназіях тощо. "Новоерівська" політика не знаходила підтримки серед місцевого населення, тому вже 1891 р. від неї відійшли Юліан Романчук і "Народна рада". "Нову еру" підтримували народовські лідери Олександр Барвінський, Наталь Вихнянин та галицький митрополит Сильвестр Сембратович. Після краху цієї політики (1894) вони 1896 р. утворили Русько-український християнський союз (РУХС) -- українську партію клерикального спрямування. Велика історія України. У 2 - х томах, Т.1. - К.: Глобус, 1993. - 220с.

У галицькі справи втрутився професор Київського університету, видатний історик і лідер національного руху на Наддніпрянській Україні Володимир Антонович (1834 - 1908рр.). Перспективи українського руху в Російській імперії видавалися тоді безрадісними, і Антонович дбав про зміцнення його притулку у Галичині. У цьому його погляди збігалися з поглядами його колишнього товариша й довгорічного суперника Драгоманова, який перебував у вигнанні. Але підходи цих двох людей були різні. Драгоманов пов'язував українські національні завоювання в Галичині з політичною демократизацією, захистом соціальних інтересів селянства й антиклерикалізмом, що передбачало боротьбу проти консервативного австро-польського режиму. Натомість Антонович вірив, що для задоволення насущних українських культурних потреб багато важила згода польських правлячих кіл. Окремі представники польської меншості на Наддніпрянській Україні, які підтримували ідею польсько-української співпраці проти Росії, стали посередниками між групою Антоновича, так званою "Київською громадою" й авторитетним польським аристократичним гуртком в Австрійській імперії. Качкан В.А. Українське народознавство в іменах. У 2 - х томах. Т.1. - К.: Либідь, 1995. - 280с.

У 1894 р. з Києва до Львова за рекомендацією Володимира Антоновича переїхав молодий історик Михайло Грушевський. Він обійняв кафедру історії у Львівському університеті і став головою Національного товариства ім. Т.Г. Шевченка (НТШ) (1897р.). Грушевський брав активну участь у політичному житті Галичини. Разом з Іваном Франком він став ідейним лідером українського національного руху, духовним виразником його єдності з обох боків державних кордонів. За активної участі цих двох лідерів із центристських кіл народовців і радикалів 1899 р. у Львові утворюється Українська національно-демократична партія (УНДП) -- наймасовіша і найвпливовіша партія в українському таборі. Після розколу РУРП з неї виділяється марксистське крило, що 1899 р. оформляється в Українську соціал-демократичну партію (УСДП) з Миколою Ганкевичем, Юліаном Бакинським та Семеном Вітиком на чолі. Політична історія України. Посібник за ред. Танцюри В.І. - К.: Академія, 2001. - 160с.