Національно-культурне відродження на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.

Найближчими програмними завданнями РУРП і УНДП поставили змагання за національно-територіальну автономію Східної Галичини і Північної Буковини з власним сеймом і адміністрацією (у 1918 р ця вимога стосувалась і Закарпаття), УСДП -- за культурно національну автономію. А кінцеву мету національного руху спочатку РУРП (1895), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх програмах: здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об'єднання його земель. РУРП убачала здійснення своїх ідеалів "лише при повній самостійності політичній русько-українського народу". Метою УНДП вказувалось у відозві її керівного органу -- Народного комітету -- від 5 січня 1900 р.: "незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу". УСДП в програмній статті свого органу "Воля" заявляла "Наша ціль є вільна держава українського люду -- Українська республіка". Подібних програмних засад дотримувалися буковинські Національно-демократична партія (БНДП) (1907р.) та Радикальна партія (1906р.). Історія України/ Керівник авт. кол. Ю.Зайцев. Вид. 2 - ге. зі змінами. - Львів: Світ, 1998. - 205с.

З того часу політична самостійність України стала головним гаслом національного руху в Галичині й на Буковині.

Усі три партії -- націонал-демократична, радикальна, соціал-демократична -- стають поборниками політичної самостійності України. Спільна політична платформа уможливила їхню тісну співпрацю у передвоєнне десятиліття та в часи діяльності Західно - Української Народної Республіки - (ЗУНР).

Тема української незалежності стала предметом дискусії на сторінках галицької і буковинської преси. В ній узяв участь, підготувавши серію статей І. Франко, який своїм незаперечним авторитетом підтримував постулат незалежності. Він уважав, що, хоч ідеал національної самостійності України за тодішніх умов міг здаватися поза межами можливого, все ж національно-патріотичним силам належало "вживати всіх сил і засобів, щоб наближатись до нього". Грицак Я. Нарис Історія України. - К.: Генеза, 1996. - 47с.

Терени Галичини і Буковини стали ареною організаційної діяльності першої на Наддніпрянщині Радикальної Української партії (РУП). У Львові було опубліковано її трактат „Самостійна Україна”, підготовлений М. Міхновським. У Львові й Чернівцях 1902 - 1904 рр. перебували закордонні комітети РУП. Львів став місцем проведення її другого з'їзду (1904). Там знаходилась також партійна друкарня, де випускались у світ партійні видання, політичні органи „Добра новина” (1903), „Селянин”(1903-1905), „Праця”(1904-1905), а також брошури листівки, відозви. В Чернівцях виходив орган РУП „Гасло” (1902-1903). Згодом аналогічну діяльність проводила в Львові - Українська соціал-демократична радикальна партія (1905-1907рр.). Львів був також місцем заснування Української соціалістичної партії (1900). Романюк М.М., Галушко М.В. Українські часописи Львова (1848 - 1900рр.). - Львів: Світ, 2001. - 123с. Таким чином західноукраїнські землі відіграли роль бази патріотичних сил Наддніпрянської України, їх організаційно-політичної діяльності, спрямованої проти імперського самодержавницького режиму в Росії.

Суспільно-політичне життя галицьких українців наприкінці XIX ст. було ознаменоване ще двома подіями, які мали важливий вплив на дальший розвиток національного руху. Першою з них був початок масової еміграції українських селян в Америку, переважно Канаду і США, у менших розмірах -- у Бразилію, Аргентину та інші країни. Національно свідома частина галицьких селян творила культурно-просвітні організації і підтримувала зв'язки з національним рухом краю. Істрі України. Навчальний посібник за ред. Лановика Б.Д. - К.: Знання, 2000. - 169с.

Іншою вагомою подією у національному житті галицьких українців був прихід 1900 р. на галицький митрополичий престол Андрея Шептицького. Він на власні кошти збудував середню школу, надав матеріальну допомогу приватним школам. Заснував Науковий інститут, пов'язаний із Львівською богословською академією. Чималу суму грошей пожертвував на Академічний дім, який служив гуртожитком і бібліотекою для українських студентів. Митрополит був щедрим меценатом українського національного мистецтва, на якому добре розумівся. Лише церковному музею він передав у 1931 р. колекцію із 9880 предметів. Серед них - рукописи XV-XVIII ст., стародруки, архівні матеріали XVI-XVIIIст., ікони, твори живопису та графіки, речі культового призначення. Історія України в особах: ХІХ - ХХ ст. Кер. авт. кол. Войцехівська І., Абліцов В., Божко О. та ін. - К.: Україна, 1995. - 350с. Заходами А. Шептицького було збудовано чимало храмів та монастирів.

Митрополит не забував і про тих українців, котрих неволя й злидні гнали на заробітки до Америки, Німеччини та інших країн. Він домігся у Ватикані дозволу на утворення двох греко-католицьких єпископств у США й Канаді та вікаріату в Боснії.

А. Шептицький широко відомий і як політичний діяч. З 1901 по 1914 р. вірильний член Галицького сейму, а також посол і член Палати панів у Відні А. Шептицький брав участь у різних політичних акціях обстоюючи права простих галичан. Він доклав чимало сил до створення ЗУНР. А. Шептицький вважав, що значну конструктивну роль у створенні єдиної української церкви може відіграти національна інтелігенція.

З цього часу греко-католицька церква остаточно переходить на українські національні позиції і стає потужним чинником національного руху. Разом з

тим вдалося розв'язати конфлікт, який виник наприкінці XIX ст. у зв'язку з вимогою молодого покоління українських діячів обмежити вплив церкви на національний рух, надавши йому більш світського, модерного характеру. Андрей Шептицький поставив участь греко-католицьких священиків у громадському житті в залежність від дотримання ними принципів християнської моралі та звернув їхню увагу на господарські та культурні потреби українського селянства Галичини. Це зміцнило моральний авторитет церкви й позитивно відбилося на національному русі. Крип'якевич І.П. Історія України. - Львів: Світ, 1990. - 250с.

Велике значення для зміцнення національної свідомості мали святкування у Львові 1898 р. 100-річчя української літератури (від часу появи "Енеїди" Івана Котляревського). Під впливом цих святкувань, що мали виразне всеукраїнське значення, українофільська орієнтація остаточно перемагає у національному русі в Галичині, а термін "русин" витісняється назвою "українець". Відбувається політизація громадських організацій. У липні 1900 р. друге студентське віче у Львові приймає вимогу політичної самостійності України, записавши у своїй відозві, що "тільки самостійна, національна держава є одинокою формою, в якій можливий правильний розвій народу в сучасності і на будуче". Історія України: нове бачення. Під ред. Смолія В.А. У 2 - х томах . Т.2. - К.: Україна, 1995. - 309с.

Український рух на початку XX ст. досяг таких відчутних результатів, що тогочасний польський історик Станіслав Смолька називав цей період - "українське завоювання" Галичини. Мережа культурно-просвітніх і господарських організацій охопила практично всі повіти краю, досягнувши найдальших закутків.

На зламі двох віків значно активізується політичне життя, в якому члени „Просвіти” завжди йдуть попереду. До популярних видань „Просвіти” запроваджувано фонетичний правопис. Просвітницьку діяльність широ підтримує духовенство, зокрема єпископ А.Шептицький.

Починаючи з 1906р., „Просвіту” очолювали доктор Є. Олесницький та П. Огоновський. 1 листопада 1910р. головою товариства став судовий радник Іван Кивелюк, який виконував ці обов'язки аж до 1922р. За його головування „Просвіта”, попри тяжке воєнне лихоліття, досягла небачених висот. „Просвіта”: історія та сучасність: Зб. Матеріалів та документів./ Ред. Герман В. - К.: Просвіта, 1998. - 345с.

На загальному зборі товариства в 1912р. було прийнято новий статут, який поставив завдання широкої культурно - освітньої роботи. Вона передбачала діяльність народного театру і кінотеатру, проведення народних свят, з'їздів і краєзнавчих походів, народних музеїв. Публічних читалень, друкарень та інших підприємств. Різних курсів і шкіл, ведення зразкових господарств, садів тощо.

Наприкінці 1913р. „Просвіта” мала 77 філій і 2648 читалень. Масово почали створюватись бібліотеки. У віддалені місцевості книжки надходили безплатно. Важливе місце у просвітній праці посіли виклади і відчити, „курси вищої освіти”, курси навчання неписьменних. „Просвіта” підтримувала жваві зв'язки з українцями Закарпаття, Хорватії, Боснії, Сполучених Штатів Америки, з багатьма освітніми організаціями. Культурне відродження в Україні . За ред. Сілаєвої Т.О. - Львів: Астериск, 1993. - 187с.

Однак товариство чекали нові випробування. Російська окупація Львова завдала значної шкоди „Просвіті”. Було знищено бібліотеки, читальні, репресовано активних діячів. Деякі з них змушені були виїхати за межі Галичини. Навіть після російського відступу воєнний стан унеможливив товариству розгорнути свою діяльність. Та все ж вона активізувалась у 1918р. , коли Україна воскресла до державної незалежності. Товариство „Просвіта” допомогло сформувати Міністерство освіти ЗУНР.

Поряд з традиційними культурно-просвітніми і господарськими організаціями виникають спортивно-пожежні товариства "Сокіл" (1898) і "Січ" (1900), які стають зародком майбутнього українського війська.

Система української освіти була представлена 3 тис. початкових шкіл, 6 державними і 15 приватними гімназіями. У Львівському університеті діяло 10 українських кафедр. Всеєвропейського резонансу набула діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Завдяки невтомній праці Михайла Грушевського, Івана Франка та Володимира Гнатюка НТШ змогло випустити до 1914 р. близько З тис. різноманітних видань. Поряд з науковою продукцією з 1898 р. Товариство почало видавати замість старого журналу "Зоря" новий "Літературно-науковий вістник", який став лабораторією політичної думки для українців з обох боків австро-російського кордону. На його сторінках дебютували молоді літератори і публіцисти, які згодом стали окрасою модерної української літератури. Головним результатом діяльності НТШ стало формування повноцінної української "високої" культури, яка у боротьбі за душі молодих українців могла успішно конкурувати з культурами польською та російською. Вівчарик М.М. Українська нація: шлях до самовизначення. - К.: Вища школа, 2001. - 48с.

Одним з найхарактерніших проявів національного життя в Україні було пробудження соціальної активності українського селянства. У 1902 р. Східна Галичина була охоплена сільськогосподарським страйком. Основними вимогами страйкарів були піднесення заробітної плати польськими поміщиками під час сільськогосподарських робіт та припинення втручання польської адміністрації в еміграцію селян і робітників в Америку. Страйк мав одночасно соціальний і національний характер і був спрямований проти польського панування в краю. Він завершився повною перемогою селян і показав зразок національної солідарності.

Політична мобілізація галицького селянства стала великим здобутком українського національного руху. За два передвоєнні десятиліття на місці пригнобленої і безправної селянської маси виросла свідома своїх політичних інтересів українська нація. Це цілковито змінило загальний баланс сил двох головних галицьких національностей: якщо польська еліта, зберігаючи свою політичну монополію в краю, й далі переважала українську, то українське селянство своєю організованістю і національною свідомістю значно перевищувало польське. Моголій П. Українське національне відродження. // УІЖ. - 1991. - №3. - 95с.

Новий баланс сил змусив польських політиків змінити свою тактику стосовно галицького москвофільства. Якщо до 90-х років польський й москвофільський рухи були непримиренними супротивниками, то з кінця XIX ст. польські правлячі консервативні сили почали відверто підтримувати москвофілів як противагу українському рухові. Водночас у польському рухові почало виразно проявлятися антисемітське спрямування, пов'язане насамперед з появою нової партії у польському таборі -- націонал-демократів. Внаслідок цього від початку 90-х років асиміляція як масовий рух серед галицьких євреїв припинилася; вона продовжувала зберігати популярність лише серед багатих єврейських родин, їй на зміну прийшов сіоністський рух. Грушевський М.С. Історія українського народу. - К.: Либідь, 1991. - 245с. Спершу він охопив студентську єврейську молодь, а на початку XX ст. набрав масовості. Галицький сіоністський рух не ставив виразно політичних цілей; його головною метою була боротьба за збереження єврейської національної ідентичності. Ідеалом сіоністів було утворення єврейської держави у Палестині або Уганді. Що ж до конкретних реалій політичної боротьби в Галичині, вони воліли дотримуватися нейтральності у польсько-українському конфлікті.

Однак нова політична ситуація штовхала їх до союзу з українцями. У 1907 р., під час перших загальних виборів до Державної ради, українські націонал-демократи уклали виборчий союз з сіоністською партією. Завдяки українській підтримці вперше в австрійському парламенті появилися два національно свідомі єврейські депутати. Іванченко Р. Історія без міфів. - К.: Український письменник, 1996. -179с.

Тезу політичної самостійності України в Галичині вперше висунули у 1895 р. Ю. Бачинський у книжці «Україна іrгеdепtа», а на Наддніпрянській Україні -- М. Міхновський у 1900 р. в брошурі «Самостійна Україна».

В книзі «Uкгаіпа іггеdепtа» («Україна уярмлена»), автор першим у вітчизняній суспільно-політичній думці порушив питання про політичну незалежність українського народу в єдиній соборній державі.

Політична самостійність України, вважав Ю. Бачинський, є необхідною умовою її економічного і культурного розвитку. Це була смілива спроба обґрунтувати функції майбутньої держави, яка повинна мати свої фінанси, армію, торгівлю, промисел, здійснювати внутрішню і зовнішню політику.

Ю. Бачинський не вважав створення держави самоціллю, а бачив у ній лише найважливіший засіб для забезпечення можливості вільного культурного розвитку народу. В далекому майбутньому, на його думку, відпаде необхідність в її існуванні. Відповідно асимілюються нації, злившись в один антропологічно-культурний тип. У цьому питанні Ю. Бачинський перебував під впливом класичної схеми марксизму. Качкан В.А. Українське народознавство в іменах. У 2-х томах. Т.2. - К.: Либідь, 1995. - 250с.

Він стверджував, що самостійність України не стосується лише українського народу, а є справою всіх націй, які населяють її етнічну територію, наголошував, що спільний інтерес змусить їх усіх стати українськими патріотами.

Розвитку української літературної мови та засвоєнню її словникового фонду не лише освіченими прошарками суспільства, а й широкими масами найбільше сприяла класична художня література. Легально чи напівлегально видані як на Східній, так і найбільше у другій половині XIX ст. на Західній Україні поетичні і прозові твори Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки, Павла Грабовського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича не тільки ставали класикою української культури, а й були найдієвнішим чинником формування української літературної мови. Ще більше зріс авторитет Шевченкового слова, яке проникло у середовище народних мас. Раніше діалектно роздроблена українська мова ставала єдиним цілим, зрозумілим на всій території України, її визнали своєю мовою і наддніпрянці, і волиняни, і слобожани, і галичани, і подоляни, і закарпатці. Культурне відродження в Україні. За ред. Сілаєвої Т.О. - Львів.: Астериск, 1993. - 68с.

1907 р. в статті «Літературна мова і діалекти» Іван Франко писав: «Наша літературна мова в останніх десятиліттях таки значно виробилася. Кожний, хто брався писати тою мовою, наскільки черпав із книжкової традиції, мусив зачинати від Котляревського, Квітки, Шевченка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, мусив бачити, що тут, у мові тих письменників, лежить основа того типу, яким мусить явитися вироблена літературна мова всіх українців». Історія України в особах. / Кер. авт. кол. Войцехівська І. - К.: Україна, 1995. - 388с. У даному разі Франко звертався до своїх територіально найближчих земляків, що мешкали на західноукраїнських землях під владою Австро-Угорщини, але не залишили мрії про возз'єднання з етнічно і мовно єдинокровними братами на Наддніпрянській Україні.

Взагалі І.Я. Франко вніс вагомий вклад у розвиток національної і соціальної свідомості українського народу. Своєю науковою, публіцистичною та перекладацькою діяльністю він вказував на широкі горизонти національно - культурного відродження українського народу.

У своєму ідейному розвитку І.Франко пройшов два етапи: у першому періоді (80 - ті роки ХІХ ст.) був учнем М.Драгоманова, став соціалістом ліберального напряму. Після смерті М.Драгоманова у 1895р. він стає на позиції українського демократичного націоналізму, його світогляд спирався на засадах гуманізму, раціоналізму і демократизму. І. Франко відмежувався від федералістичних ідей Костомарова М. і Драгоманова М. і став борцем за повну незалежність України. Качкан В.А. Українське народознавство в іменах. У 2 - х томах. Т.2. - К.: Либідь, 1995. - 179с.

У 1877--1882 рр. І. Франко написав визначні твори політичної лірики -- «Вічний революціонер», «Каменярі», «Товаришам із тюрми», в яких чітко прозвучав заклик до оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості. На слова вірша «Вічний революціонер» видатний український композитор М. Лисенко у 1905 р. написав музику. Цей твір став одним із національних гімнів українського народу. В 1926 р. композитор С. Людкевич (1879--1979 рр.) створив симфонічну поему «Каменярі».

І. Франко -- найбільший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов. Своїми численними перекладами з літератур різних народів світу він помітно збагатив українську культуру найкращими здобутками світової художньої літератури.

І. Франко збирав і глибоко вивчав народну творчість. Його праці з історії і теорії літератури відіграли визначальну роль у розвитку українського літературознавства кінця XIX--початку XX ст. Його праці про творчість Т. Г. Шевченка та інші становлять вагомий науковий доробок в галузі української культури та її історії. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Збірник наукових праць. Вип.1. К.: Наукова думка, 1992. - 213с.

Поряд з іменами Т. Г. Шевченка та І. Я. Франка слід назвати М. С. Грушевського (1866--1934 рр.) -- видатну постать української духовної культури. Він є автором понад 2 тисяч наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства, серед яких 11-томна «Історія України-Руси» (1898--1936 рр.) та 5-томна «Історія української літератури» (1923--1927 рр.). Велику популярність здобули також «Нарис історії українського народу» (1904 р.), «Ілюстрована історія України» (1911 р.), «Початки громадянства» (1921 р.) та інші. В умовах національного гноблення і переслідування української культури з боку царського самодержавства, австрійської монархії, панівних класів Польщі вихід у світ історичних творів М. С Грушевського справив значний вплив на активізацію національно-визвольного руку на українських землях, розчленованих чужоземними державними кордонами. Єфименко О.Я. Історія України та її народ. - К.: Мистецтво, 1992. - 180с.

У своїх творах М. С. Грушевський переконливо показав, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній історичний шлях, вистраждав право на свою мову, національну культуру, власну державність. Творча спадщина вченого вражає не лише глибиною висвітлення історичного процесу. Але й надзвичайною актуальністю та повчальністю для сьогодення.

Понад 15 років М.С. Грушевський очолював Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка, яке після реорганізації (1892 р.) фактично виконувало функції Академії наук. Товариство об'єднало майже всіх провідних східно і західноукраїнських, а також багатьох європейських вчених. Поруч з М.С. Грушевським плідно працювали А.Кримський. Б.Грінченко, В.Гнатюк, І.Франко, Ф.Вовк та ін. Їх наукові праці публікувалися у „Записках наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка”, „Збірнику математично - природничої і лікарської секції”, „Етнографічному збірнику” та інших виданнях товариства.

У 1898р. М.Грушевський спільно з І.Франко заснував „Літературно - науковий вісник” , який згуртував кращі українські літературні сили. Він був одним з організаторів „Української видавничої спілки” (1899р.) і „Товариства прихильників української науки і літератури”(1904р.). Історія України в особах. Кер. авт. кол. Войцехівська І. - К.: Україна, 1995. - 345с.

Утвердження української літературної мови в культурному процесі та побуті населення на всій території України було пов'язане і з економічним життям капіталістичного суспільства.

Саме економічне (господарське) життя нації, не відокремлюючи її від інших народів, найбільше сприяє її згуртуванню як певної історичної спільності людей.

На жаль, об'єктивно передбачуваної тісної взаємодії у розвитку економіки, культури і мови української нації в умовах утверджуваного в другій половині ХІХ - на поч. ХХ ст.. капіталістичного ладу не сталося. Цьому завадили, по-перше, свідоме гальмування розвитку української культури з боку урядів обох правлячих монархій: Романових і Габсбургів; по-друге, переслідування та заборони використання української мови в освітніх закладах, книгодрукуванні, журналістиці, мистецтві з боку тих же урядів, особливо Російської імперії, національна політика якої ґрунтувалася на насильницькій русифікації; по-третє, жахлива фінансова експлуатація України Російською імперією"; по-четверте, російсько-австрійський державний кордон, що ізолював одна від одної дві великі частини території і населення України. Борисенко В.І. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ ст. - К.: Либідь, 1998. - 450с.

Ускладнені наявністю вказаного кордону економічні, суспільно-політичні і культурні зв'язки між західно і східноукраїнськими землями негативно впливали на всі чотири визначальні фактори формування, розвитку й існування нації (спільність території, мови, національного характеру та його відображення в культурі) і чи не найбільше на найголовнішу з них: спільність економічних зв'язків на базі становлення єдиного народногосподарського комплексу. Отже, процес становлення і консолідації української нації можна було б вважати завершеним лише за умови повного возз'єднання українських земель в єдиній соборній державі. За капіталістичного ладу на Україні цього не сталося.

Усі свої здобутки українцям доводилося виборювати у впертій боротьбі з польською адміністрацією та польськими політичними силами краю. Українсько-польські стосунки на початку XX ст. набрали гостро конфліктного характеру, характеру неоголошеної війни, найвиразнішими проявами якої стали замах на Івана Франка 1897 р., криваві розправи над українськими виборцями, вбивство галицького намісника графа Андрія Потоцького українським студентом Мирославом Січинським (1908) та вбивство польськими студентами одного з лідерів українського студентського руху Адама Коцка (1910). Плотська - Василенко Н. Історія України. У 2 - х томах. Т.2. - К.: Либідь, 1992. - 286с. Політична боротьба точилася навколо двох питань: створення українського університету у Львові та проведення виборчої реформи, яка б збільшила представництво українців у галицькому сеймі. У лютому 1914 р. завдяки активним діям

митрополита Андрея Шептицького був укладений польсько-український компроміс, згідно з яким українці повинні були одержати третину місць у галицькому сеймі і повноправне представництво у різних сеймових комісіях. Польсько-український компроміс сильно підважив монополію поляків на владу, передусім в освітніх і культурних питаннях. Поляки зобов'язалися не чинити перешкод заснуванню українського університету у Львові.

Укладення угоди було великою перемогою українців і могло послужити поворотним пунктом у польсько-українському конфлікті. Однак через декілька місяців розпочалася перша світова війна.

В українській політичній думці визріла ідея використати міжнародний воєнний конфлікт для здобуття політичної самостійності України. У грудні 1912 р. на таємному засіданні трьох головних українських партій Галичини було прийнято заяву: "З огляду на добро і будучність української нації по обох боках кордону, коли прийде до війни між Австрією і Росією, то все українське громадянство стане на боці Австрії проти Російської імперії як найбільшого ворога України". Подібне рішення прийняв Другий всеукраїнський студентський з'їзд у Львові (липень 1913 р.). Сарбей В.Г. Національне відродження України. Т.9. - К.: Видавничий дім Альтернативи, 1999. - 49с.

Війна і наступні національні змагання стали великим випробуванням для українського народу. Західно - Українська Народна Республіка перейняла найкращі традиції національної солідарності й організованості, характерні для передвоєнного українського руху в Галичині.

Таким чином, упродовж третього, політичного етапу національно-культурного відродження Галичини, що тривав до першої світової війни, були створені українські політичні організації, школи, культурні установи, театри, нові наукові центри, які розповсюджували ідеї національної свідомості не тільки серед інтелігенції та студентів, але й серед населення.

XIX сторіччя -- це епоха діяльності інтелігенції, -- суспільної групи, що репрезентувала новий міщанський світ. Українська інтелігенція доходила до національної свідомості ступнево, досліджуючи народне життя і шукаючи в ньому основних прикмет української народності. Спершу за головне поле своєї діяльності вона вважала письменство і науку, що найяскравіше могли виявити самобутність української культури. У хвилини зневіри вона думала навіть, що українство не зможе вийти дальше поза саму культурну організацію. Але пізніше інтелігентна верхівка перейшла до усвідомлювання народної маси і в народі відкрила великі революційні сили, що скупчувалися коло економічних і соціальних питань. Спираючись на маси і організовуючи їх, інтелігенція розвинула в собі політичний інстинкт і перейшла до активних виступів. Ідеал самостійної України зайняв перше місце в національній ідеології.

Саме у 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. У той час на ґрунті наявних суспільно - політичних течій утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла, розраховані на участь в їх реалізації широких суспільних верств. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними умами, а національний рух, що насував політичного змісту став масовим.

За два передвоєнні десятиліття на місці пригнобленої і безправної селянської маси виросла свідома у своїх політичних інтересах українська нація.

Вагомий вклад у розвиток соціальної свідомості, культури, мистецтва, літератури вніс І.Франко. Він збагатив українську культуру, вивчав народну творчість. Його праці з історії та теорії літератури відіграли визначальну роль у розвитку українського літературознавства кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Проаналізувавши статути товариства „Просвіта”, ми маємо змогу прослідкувати динаміку, характер і напрям розвитку програмно - організаційних засад найбільшої, найвпливовішої і найпотужнішої української організації минулого. Це зразок національної, організаційної думки другої половини ХІХ - першої половини ХХ століття, яка зуміла не тільки зорієнтуватись у складних умовах іноземного панування, але й забезпечила існування організації, здатної розвиватися, вдосконалюватися, витримувати удари і суспільні потрясіння й вести народ до визначеної мети - просвіти в широкому загально соціальному розумінні, а відтак і до творення духовних основ нації, через організаційне згуртування народу й вироблення загальнонаціональної психології, державницької свідомості.

Підводячи підсумки процесу національно-культурного відродження в Україні у другій половині XIX--на початку XX ст., слід зазначити, що незважаючи на певну суперечливість, а в окремих випадках і непослідовність, український національний рух стимулював не тільки загальний соціально-економічний, політичний, культурний і науковий прогрес усього українського суспільства, але й зростання громадянської свідомості широких народних мас. Тогочасна демократична інтелігенція на Україні виявилася гідною бути провідником прогресивних сил нації.

Національно-культурне відродження в Україні кінця XVIII-- початку XX ст. заклало підвалини для відновлення української державності. Четвертим Універсалом Центральної Ради 22 січня 1918 р. проголошено повну самостійність Української Народної Республіки.

Висновки

Наприкінці XVIII -- на початку XX ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. У цей час активно збиралися та вивчалися історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. На цьому ґрунті робилися перші спроби створення узагальнюючих праць з історії України. Поступово відроджується мова, розширюється сфера її вжитку, насамперед серед української еліти. Цьому процесові сприяли поява першої друкованої граматики та словника української мови. Заявляє про себе українська література, яка не тільки збагачує, удосконалює мову та розширює жанровий діапазон, а й активно пропагує демократичні, ідеї, ненависть до національного гноблення.

Особливістю національного відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв'язку з цим закономірно, що наприкінці XVIII -- початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо.

Характерною рисою розвитку західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії наприкінці ХVIII - першій половині ХІХ ст. було чергування періодів реформ з періодами реакцій. Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ були спробою модернізувати імперію, осучаснити та гармонізувати у дусі освідченного абсолютизму соціальні та національні відносини. Смерть цісаря - реформатора, події Великої Французької революції, егоїстичні бажання феодалів підштовхнули до дії консервативні кола імперії. Тривалий період реакції, що надовго запанував у Австрійській державі, для західноукраїнських земель характеризується поступовим відновленням феодалами втрачених позицій у аграрному секторі, посиленням експлуатації селян, гальмуванням промислового розвитку, перетворенням краю на колоніальну провінцію, поглибленням суспільної кризи. Реакцією народу на ці процеси було посилення соціального та національного руху. У підавстрійській Західній Україні національну свідомість мали лише еліта, особливо духовенство та вищі класи. Однак поступовий природний розвиток західноукраїнської свідомості дозволив еліті згодом створити партійно - політичні інститути, відновити історичні традиції, національну мову та літературу, культурні інституції ще до того, як виникло масове суспільство з його проблемами політичного поділу, соціально - економічного перерозподілу і, звісно, національних почуттів.

Національне відродження є досить складним процесом, що характеризується різними стадіями. Їх кількість і хронологічні межі різні автори інтерпретують неоднаково. Кардинальні зрушення, які відбулися наприкінці XVIII -- на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови стали своєрідним підґрунтям пробудження у західноукраїнському народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права. Вони складають перший етап національного відродження - шляхетський (дворянській). Важливим чинником першого періоду національно - культурного відродження була також поява періодичних видань, а також публікація наукових праць. Ці видання торкались історичного минулого українського народу, зосереджували увагу на самобутності його культури. Тобто, українська мова завоювала право на своє існування. Вона збагачувалась творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії і публіцистиці. Інтелектуали першої половини ХІХ ст. не одразу відійшли від своїх попередників у ставленні до захисту інтересів народу. На початку століття у їхній діяльності ще спостерігається прагнення відновити місце та роль окремих верств суспільства. Але з плином часу інтелігенція дедалі більше переймалася інтересами не окремих верств, а всього суспільства, хоча на певних етапах переважали інтереси тих чи інших соціальних груп населення. Незважаючи на малочисельність і роз'єднаність, українська інтелігенція першої половини ХІХ ст. справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості українського народу.

Яскравим та самобутнім явищем була діяльність громадсько - культурного об'єднання “Руська трійця”. Члени цієї організації визначили та оприлюднили основне ядро ідей національного відродження, своєю різнобічною діяльністю здійснили перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького, робили перші спроби спрямувати вирішення національних проблем в політичну площину. Наприкінці 1836 р. побачила світ "Русалка Дністрова". В цьому творі активно пропагується і висвітлюється ідея національного визволення українського народу. Зміст "Русалки Дністрової" визначають три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків -- борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Цілком очевидно, що автори збірки певною мірою вийшли за межі культурно-просвітницької діяльності у політичну сферу.

Аналізуючи причини заборони збірки, І. Франко зазначав: "Русалка Дністрова", хоч і який незначний її зміст, які неясні думки в ній виказані -- була свого часу явищем наскрізь революційним". Це був рішучий виступ проти традиційних політичних і соціальних авторитетів. Отже, "Русалка Дністрова" стала підсумком ідейних шукань та своєрідним піком діяльності "Руської трійці".

Революційна хвиля, що прокотилася Європою 1848-1849 рр., започаткували новий етап модернізації імперії - було скасовано кріпосне право, проголошено конституцію, створено парламент. Ці та інші модернізаційні зрушення позитивно відбилися на житті західноукраїнських земель, активізували суспільну діяльність населення, особливо у культурній сфері. Однак незабаром знову запанувала реакція, яка перекреслила більшість революційних завоювань.

На другому етапі національно-культурного відродження відбувається патріотичне пробудження, маси активно включаються у культурницькі процеси. На західноукраїнських землях хронологія та зміст цього етапу схожі з аналогічними процесами в Наддніпрянській Україні з тією особливістю, що значно виразніше в Західній Україні відбувається процес побудови елементів громадянського суспільства в рамках національного відродження, даючи простір радикалізації українського національного руху. Передусім, це стосується діяльності народовців та численних громадських організацій, періодичних видань, освітніх установ. Новий конституційний устрій надавав нові можливості для громадянської активності, основним стимулом у ній виступала дедалі гостра конкуренція з москвофілами і поляками. В міру того як мобілізовувала свої сили українська громада, поглиблювалась конфронтація між ними. Вибух громадсько-культурної активності після революції 1848-1849 рр. був таким сильним, що висунув українців Галичини на авансцену всеукраїнського національного руху. Насправді, поширення ідей національного відродження було процесом важким і повільним. На середину ХІХ ст. воно не просунулось далі виникнення невеликих суспільних організаційних груп української інтелігенції. Щоб вийти за межі культурницького етапу, належало подолати численні перешкоди. За винятком інтелігенції і духовенства, в аграрному, традиціоналістському, провінційному суспільстві Західної України тоді ще не було соціальних верств, масово чутливих до ідей національного пробудження. Важко було протистояти потужному впливові розвинутих і більш престижних польських і австрійських культур.

Третій етап національного відродження характеризується появою масового політичного національного руху з відповідними політичними програмами та ідеєю національної самостійності. Найґрунтовніше цей етап проявляє себе в діяльності політичних партій на Західній Україні, зокрема Русько-української радикальної, національно-демократичної та соціал-демократичної. Підводячи підсумки процесу національно-культурного відродження в Україні у другій половині XIX--на початку XX ст., слід зазначити, що незважаючи на певну суперечливість, а в окремих випадках і непослідовність, український національний рух стимулював не тільки загальний соціально-економічний, політичний, культурний і науковий прогрес усього українського суспільства, але й зростання громадянської свідомості широких народних мас. Тогочасна демократична інтелігенція на Україні виявилася гідною бути провідником прогресивних сил нації. Із плином часу український патріотизм зміцнювало усвідомлення історичної традиції. І врешті - решт з'явився єднальний мовний чинник, який полегшив утворення національної мови, літератури та культури. Релігія, яка справляла найбільший вплив на ранньомодерну людину, відіграла тут головну роль. Як наднаціональна інституція, церква була головним чинником виникнення національних почуттів.

Якщо керуватися поняттям лінійного розвитку, українська ідентичність була врешті перерваним віддзеркаленням західноєвропейської моделі національного будівництва. Проте, розглядаючи цей розвиток як діалектичний, а не лінійний процес, появу української ідентичності можна вважати важливим кроком в українському національному будівництві. Завдяки зацікавленості старовиною та ностальгії за нею українська еліта зуміла зберегти рештки української ідентичності. У той же час, під впливом Гердера та романтизму, наступне покоління відкрило український народ з його самобутньою молоддю.

Із самого початку процесу поширення національної свідомості між Східною і Західною Україною спостерігалися важливі відмінності. На Лівобережжі зберігали силу традиції козаччини й пам'ять про часи Гетьманщини і української автономії. В Західній Україні національно-культурна діяльність в деяких сферах проходила доволі повільно, і опір йому чинила консервативна частина греко-католицької церкви. Проте, тут не відбувалось драматичних відступів і зростання національної свідомості з часом ставало все відчутнішим. Особливістю західноукраїнського відродження також було те, що в Галичині, Буковині і Закарпатті воно почалося раніше. Провідною соціальною силою національного відродження тут було прогресивна частина українського духовенства та національна інтелігенція. Нарешті, цей паралельний розвиток мав ще один важливий результат: після століть обмежених контактів східні і західні українці почали виявляти посилений взаємний інтерес, тобто національне відродження дало імпульс відродженню державного і початку національно-культурної та територіальної інтеграції.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Грицак Я. Нарис історії України. - К.: Генеза, 1996. - 480с.

2. Крип'якевич І.П. Історія України. - Львів: Світ, 1990. - 430с.

3. Культура українського народу: Навчальний посібник/ Русанівський В.М., Вервес Г.Д., Гончаренко М.В. та ін. - К.: Либідь, 1994. - 370с.

4. Попович М. Нарис історії культури України. - К.: Артек, 2001. - 585с.

5. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. - К.: Генеза, 2001. - 290с.

6. Сарбей В.Г. Національне відродження України. Т.9. - К.: Либідь, 1999. - 310с.

7. Політична історія України: Посібник за ред. Танцюри В. І. - К.: Академія, 2001. - 388с.

8. Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.2. - К.: Глобус, 1992. - 410с.

9. Грушевський М.С. Історія українського народу. - К.: Либідь, 1990. - 560с.

10. Історія України: нове бачення:/ Гужій О.І., Котляр М.Ф. Т.2 - К.: Україна, 1995. - 489с.

11. Іванченко Р. Історія без міфів. - К.: Український письменник, 1996. - 310с.

12. Історія України: Навчальний посібник/ Лановик Б.Д. - К.: Знання, 2000. - 395с.

13. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.2. - К.: Либідь, 1992. - 689с.

14. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т.1. - К.: Основи, 1994. - 554с.

15. Голубець К., Крип'якевич І. Велика історія України від найдавніших часів. Т.2. - К.: Глобус, 1993. - 467с.

16. Романюк М.М., Галушко М.В. Українські часописи Львова (1848-1900). Т.1 - Львів: Світ, 2001.- 320с.

17. Грушевський М. Ілюстрована історія України., Десятка тисяча. - К.: Либідь, 1913. - 669с.

18. Толочко П.П. Народний рух на Миргородщині // Київська старовина. - 2002. - №3. - С.20 - 25.

19. Крип'якевич І.П. Історія України: Навчальний посібник. - К.: Просвіта, 1992. - 550с.

20. Голубенко П. Україна і Росія у світових культурних взаєминах. - К.: Дніпро, 1993. - 420с.

21. Грушевский М.Г. Очерк истории украинского народа. - К.: Глобус, 1991. - 460с.

22. Єфименко О.Я Історія України та її народ. - К.: Мистецтво, 1992. - 346с.

23. Українське національне відродження (ХІХ - поч. ХХ ст. ): Навчальне видавництво/ Тичина А.К., Бондарчук Н., Зав'ялова І.М. та ін. - Ізмаїл: ІДПІ, 1993. - 118с.

24. Качкан В.А. Українське народознавство в іменах/ Навчальний посібник. Т.2. - К.: - Либідь. 1995. - 380с.

25. Смолій В.А., Гуржій О.І. Як і коли почала формуватися українська нація. - К.: Наукова думка, 1991. - 367с.

26. Субтельний О. Україна: історія. - К.: Либідь, 1994. - 563с.

27. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність/ Збірник наукових праць. Вип. 1. - К.: Наукова думка, 1992. - 354с.

28. Струкевич О.К. Українська нація до націоналізму: пошуки критеріїв ідентичності в Українській Гетьманщині XVIII ст.// УІЖ. - 1999. - №6. - С.17 - 34.

29. Сарбей В. Т. Становление и консолидация нации и подъем национального движения на Украине во ІІ пол. ХІХ ст.// УИЖ. - 1993. - №5. - С. 3 - 15.

30. Вівчарик М.М. Українська нація: шлях до самовизначення: - К.: Вища школа, 2001. - 313с.

31. Жмыр Б.Ф. История становления Украинского национального сознания// Философия и социологическая мысль.- 1991. - №3. - С.116 - 167.

32. Моголій П. Українське національне відродження.// УІЖ. - 1991. - №3. - С. 97 - 110.

33. Сиволюб Ю.В., Солдатенко В.Ф. Передумови і зародження українськї національної ідеї// УІЖ. - 1994. - №2,3. - С.14 - 30.

34. Камаринець Т. На світанку відродження.// Дзвін. - 1991. - №1. - С. 136 - 149.

35. Власенко А. Третий шанс о предпосылках национального возрождения Украины// Политика и время. - 1991. - №12. - С.4 - 10.

36. Семчишин М. Тисяча років української культури. - К.: Либідь, 1993. - 433с.

37. Філіпчук В.О. Початки українського національного відродження на Буковині.// УІЖ. - 1999. - №2. - С.58 - 73.