Питання Одеського порто-франко в історичній літературі 1920-х - середини 1930-х pp.

Питання Одеського порто-франко в історичній літературі 1920-х - середини 1930-х pp.

Нові підходи до вивчення функціонування та значення Одеського порто-франко з'явились в українській історіографії 1920-х-середині 30-х pp. На перший план висувається вплив цього режиму на українське господарство зазначеної доби. Характерним було й те, що історики на відміну від своїх попередників, як правило, не давали однозначної оцінки цьому явищу.

О. Оглоблин, який приділив багато уваги дослідженню питань, пов'язаних з Одеським порто-франко, визначав такі його позитивні моменти: "Порто-франко сприяло нагромадженню капіталу в Одесі, збільшувало товарний обіг в інтересах як імпорту, так і експорту, поширювало Одеський ринок, зміцнювало закордонну торгівлю України... сприяло поширенню експорту пшениці. Нарешті порто-франко спричинилось до зростання Одеси як промислового й культурного центру. Заробітна платня через це збільшувалася. Реальний заробіток тут був вищий, ніж в Англії, або в будь-якій іншій Європейській країні...".

Воно сприяло, за О. Оглоблиним, також появі нових видів експорту, мало позитивний вплив на виробництво в Україні. Окрім того, український споживач був задоволений безмитним імпортом ("...український дідич мав право гадати, що порто-франко - річ взагалі непогана, бо дешево міг дістати в Одесі або з Одеси усе потрібне йому і то доброго готунку", а економіка України спромоглася, на думку автора, відмовитись від деяких примусових економічних зв'язків з Росією й продовжувати й розвивати стосунки з Заходом. Останнє було особливо важливим після впровадження в імперії протекціоністської системи. "31822 р. починаючи порто-франко - то була тільки маленька квартирка в величезному мурі заборончої системи". Саме тому, вважав О. Оглоблин, російські фабриканти, втрачаючи ринки збуту на Півдні України, так запекло вимагали припинення порто-франко ("...звичайно вельми вабило закрити й це...").

Відомий вислів Г. Неболсіна щодо порто-франко: "Должно применять часть государства к целому, а не целое к частям оного", О. Оглоблин коментував так: "...інтереси української "частки" мусили поступитися інте¬ресам московського цілого".

О. Оглоблин вважав досить значними обмеження порто-франко, ті, що були зроблені в 1822 році, й заснований у 1835 році Воздвиженський ярмарок, який, на думку автора, посилив вплив в Одесі російських виробів (цьому суперечать дані дореволюційного історика Одеси С. Плаксіна, за яким обороти цього ярмарку були незначними, порівняно з оборотами порту, велика частина товарів, що знаходила на ньому покупців, була українського виробництва, а російські лише ті, що користувалися попитом у світі, себто зовсім не мануфактурні. Більшість купців на ярмарку була з українських міст)226.

Уряд Росії, на думку О. Оглоблина, був змушений дозволити тривале існування режиму порто-франко внаслідок зовнішнього впливу, зокрема Віденських угод, ("...російський уряд мусив зважати на певні інтереси і вимоги збоку Центральної і Західної Європи. Це була сила, що спонукала російський уряд бодай до невеличких поступок"). Проте були для того і інші причини.

О. Оглоблин бачив й негативні наслідки Одеського порто-франко (1819-1859 pp.). Воно, на думку історика, поширюючи торгівлю морем з Англією, шкодило старим торговельним зв'язкам з Німеччиною.

Окрім того, порто-франко, за О. Оглоблиним, мало негативний вплив перш за все на розвиток української промисловості, російська за великою відстанню страждала не так. Деякі з галузей української промисловості були "задушені у колисці" (як, наприклад, цукрова промисловість Півдня). Наводячи дані про збільшення цукрового імпорту в Одесу, історик зазначав, що від контрабанди цукру в першу чергу несли збитки саме українські цукрові заводи, а не петербурзькі ("...український цукор скоріше просувався з Росії, ніж опановував становище на Півдні України")228. Тому, на думку О. Оглоблина, царський уряд не так вже й нехтував інтересами російської промисловості, впроваджуючи режим порто-франко, бо останній сприяв утриманню України як аграрної території. Автор зазначав, що політику уряду щодо порто-франко не можна було б зрозуміти, якщо не зважати подальші події другої половини XIX ст., й висував концепцію "буферної економіки", - якою, на його думку, внаслідок режиму вільної торгівлі в Одесі була значна частина українського господарчого терену, що сприяло збереженню її на наступний період, як ринка збуту російської промисловості.

Пізніше, в іншій своїй розвідці, О. Оглоблин зазначав, що порто-франко не менш ніж цукровій промисловості України зашкодило розвитку її бавовняного виробництва. Тут також мав місце ефект економічного "буфера". "У той час, як тариф 1822 року дуже обмежив приступ... товарам чужоземного походження до Росії,- писав О. Оглоблин,- Україна була віддана на поталу чужоземному довозові, як з боку європейського транзиту, так особливо через Одеське порто-франко. Цю систему господарського буфера - доречі, взагалі характерну для тогочасної економічної політики Росії щодо України - можна зрозуміти... лише в аспекті дальшої експансії російського капіталізму на Україні й катастрофічного занепаду української бавовняної промисловості. Зберігаючи в своїх руках ключі від митної політики імперії, російській уряд, всупереч навіть короткозорим протестам з боку російської буржуазії, знав, як найкраще тоді було подолати українську промисловість, обмежити майбутню загрозу конкуренції українського капіталізму".

Отже надання царським урядом Одесі прав порто-франко, за Оглоблиним, лише зовні виглядало поступкою українським землевласникам та торговцям-експортерам. Насправді ж воно було добре завуальованою політикою, що забезпечувала майбутні прибутки російських промисловців на ринках України. Однак деякі з російських фабрикантів першої половини XIX ст. не могли збагнути справжньої мети цієї досить тонкої політики, і вимагали від уряду скасування порто-франко. Проте, незважаючи на це, О. Оглоблин все-таки вважав загальний вплив порто-франко на економіку України першої половини ХГХ ст. позитивним.

І. Бровер розглядав порто-франко в плані вирішення найголовнішої, на його думку, проблеми українського господарства зазначеного періоду -нестачі вільних капіталів. Впровадження порто-франко, зазначав він, мало досить велике значення "не тільки сприяючі збільшенню тих купецьких капіталів, що вже брали участь у місцевому обігові, а й притягуючі нові здебільшого чужоземні капітали"231. Незважаючи на це, коментуючи слова з відповіді комерційного відділу одеської ради від 1833 року про залучення порто-франком значних іноземних капіталів для хлібної торгівлі.

Бровер зазначав, що це мало впливало на нагромадження капіталів серед поміщиків. ("Не так дивилися на ролю купецьких капіталів у закордонній торгівлі збіжжям самі поміщики. Вони шукали можливість звільнитись від посередництва різних агентів, купців і негоціантів і налагодити безпосередні зв'язки з Західною Європою").

Історик також, зазначаючи нагромадження великих іноземних капіталів в порто-франківській Одесі, визнавав, що вони в більшості втікали за кордон й не вкладалися в розвиток українського господарства. Але причину втечі капіталів він бачив не в режимі порто-франко, а в його співіснуванні з відсталими"формами землеволодіння та феодальними порядками, які здебільшого робили недостатньо вигідним вкладання іноземних грошей у прогресивні форми виробництва233.

Таким чином, в історичній літературі 1920 - середини 30-х років по суті було започатковано нову традицію стосовно оцінок одеського порто-франко. На відміну від дослідників ХГХ ст. (яких можна чітко розподілити на "оборонців" та критиків режиму порто-франко) тогочасні історики, виходячи з економічних інтересів України в цілому, знаходили в одеській "вільній гавані" як позитивні, так і негативні аспекти.

Проте продовжували зберігатись і крайні оцінки порто-франко. Так, М. Слабченко вказував лише на позитивне значення режиму вільної торгівлі в Одесі для українського господарства першої половини XIX ст. Така оцінка, напевно, була обумовлена деякою ідеалізацією товарообміну між Україною та європейськими державами, яка була притаманна поглядам цього історика. Скасування порто-франко М. Слабченко розглядав як наслідок послідовної боротьби російської промисловості за ринки збуту на Україні: "Вона добивалася вільгот для себе й тому навіть не оголошувалося окремо припинення порто-франко, воно відпало саме після Севастополя, війна усунула чужинця й на його місце поставила заброньованого тарифами російського експортера".

Досить схожу на оглоблинську концепцію "буферної економіки" характеристику впливу одеського порто-франко на економіку України давав молодий історик 1920-х pp. T. Слабченко. "Забезпечений збут сільськогосподарських продуктів, - писав він, - не міг стимулювати України й на перехід до індустріального розвитку. Вона могла зі сторони, також з заходу дістати не тільки необхідний їй реманент, але й всі інші речі. Заведення в Одесі порто-франко (в царському маніфесті від 10.05.1817 р. так і говори¬лось: "...бажаючи доставити нові способи й полегшення до розвинення зовнішньої торгівлі..."), навпаки, затримувало дідичів на лінії хліборобства. Аби не випустити хлібного ринку, де було скасовано хлібні закони тільки в 1846 p., порто-франко в Одесі було продовжено до 1854 р. Однак, на відміну від О. Оглоблина, Т. Слабченко, виходячи з вищенаведеної тези, вважав загальний вплив функціонування режиму порто-франко на господарський розвиток України негативним.

Д. Бованенко, в свою чергу, оцінював вплив одеського порто-франко на соціально-економічний розвиток України цілком негативно, бо воно ніби сприяло закріпленню за українським господарством ролі колонії для розвинутих країн Європи. Таким чином, оцінки порто-франко як фактору зближення української та європейської економік, безумовно, залежали від оцінок характеру української зовнішньої торгівлі загалом й місця України у світовому розподілі праці.

Російські радянські історики протягом 1920-середини 1930-хрр.не часто звертались до проблем функціонування одеського порто-франко 1819- 1859 рр. внаслідок його невеликого значення для економічної історії Російської імперії в цілому.

Таким чином в літературі 1920-х років зберігалися різні оцінки впливу одеського порто-франко на економіку України та Російської імперії в цілому. Історики зазначеного періоду широко використовували аргументи корисності чи шкідливості порто-франко, які в свій час висловлювали автори ХГХст. Водночас українські дослідники започаткували новий підхід до вивчення одеського порто-франко, розглядаючи як критерій доцільності цього режиму його вплив передусім на розвиток господарства всієї Наддніпрянської України і практично не беручи до уваги негативні наслідки дії одеського порто-франко на економіку Росії (більш того, послаблення безмитним імпортом та контрабандою впливу російських промислових товарів на Україні вважалося позитивним наслідком порто-франко). Позбавившись упередженості, що була притаманна авторам XIX ст., а також більш грунтовно розглянувши різні аспекти впливу одеського пор¬то-франко на економіку країни, деякі дослідники (О. Оглоблин, Й. Кулішер та інші) 1920-середини 1930-х років визначали як позитивні так і негативні моменти цього режиму. Серед головних здобутків істориків зазначеного періоду у вивченні порто-франко слід особливо відзначити дослідження О.Оглоблина та його концепцію "буферної економіки".

3.3. Оцінки Одеського порто-франко в історіографи середини 1930-х-середини 1980-х pp.

В післявоєнній історіографії, так само як і в літературі попередніх періодів, мали місце досить відмінні, іноді й прямо протилежні висновки що до впливу Одеського порто-франко (1819 -1859 pp.) на українську економіку.

Серед істориків, що вважали наслідки функціонування режиму "вільної торгівлі" виключно негативними, особливо слід відзначити В. Золотова, який досить докладно, та аргументовано виклав свою позицію в ґрунтовній монографії, присвяченій зовнішній торгівлі українських портів. В першу чергу, дослідник вказував на втрати російською промисловістю ринків збуту в Одесі й в Південній Україні, занепад місцевої промисловості, засилля іноземних купців ("Наплыв дешевых иностранных товаров нанес сильный удар по интересам русских промышленников и купцов, торговавших на Юге страны отечественными товарами. Контрабанда распространялась по всей Украине и проникала даже в центральные районы страны"), значні втрати державних митниць.

В. Золотов фактично більш грунтовно й аргументовано висловив концепцію супротивників порто-франко XIX ст., доповнивши її новими фактами та статистичними даними. Так, грунтуючись на архівних документах, історик доводив, що новоросійський губернатор А. Рішельє, якого часто називали головним ініціатором порто-франко, насправді був проти його введення. (Цікаво, що А. Скальковський у свій час, стверджуючи, що А. Рішельє був палким прихильником введення режиму "вільної торгівлі" в Одесі, також посилався на архіви)240.

Обмеження порто-франко в 1822 році В.О. Золотов вважав "дуже неважливим" й дивувався реакції на нього прихильників вільної торгівлі. ("Но даже эти незначительные ограничения одесского порто-франко вызывали возмущение дворянства Южной России и иностранного купечества").

Історик зазначав, що після заборони, за поданням міністра Канкріна: у 1825 році вивозу виробів одеської промисловості за межу порто-франко без мита, міське виробництво втратило майже всі ринки збуту. Проте В. Золотов бачив в тому провину не цієї заборони, а існування режиму порто-франко взагалі. Політику ж Канкріна він вважав за безумовно прогресивну (про це вже йшлося у попередньому розділі). Так само, як і критики порто-франко XIX ст. В. Золотов не знаходив у цьому режимі жодної позитивної риси.

Пояснюючи причину тривалого існування одеського порто-франко, В. Золотов зазначав: "Оно явилось проявлением противоречивого характера внешнеторговой политики царского правительства, складывавшейся под влиянием как узкоклассовых интересов помещиков, так и общих интересов дворянского государства". Останнє твердження про протиріччя між загальними інтересами держави й "узкоклассовыми интересами дворян Южной России" історик наводив неодноразово, й воно за змістом фактично тотожне відомому висловленню Г. Неболсіна про протиріччя інтересів "частини" й "цілої держави".

Деяки дослідники зазначаючи як позитивні, так і негативні моменти порто-франко, давали негативну загальну його оцінку.

Збереглася в історіографії й традиція загально позитивного ставлен¬ня до наслідків порто-франко. Так, О. Дружиніна, вказуючи на наявність певного негативного впливу режиму вільної торгівлі на місцеву промис¬ловість, зазначала: "однако считая важным сбыт хлеба на внешних рынках и общественное разделение труда, которое сложилось между промыш-ленно развитыми губерниями и Южными и Юго-восточными регионами - с другой, нельзя не признать положительной роли порто-франко".

Отже це твердження майже повторює концепцію "буферної економіки" О. Оглоблина, хоча і з прямо протилежною оцінкою ситуації, що створювалась в економіці України внаслідок існування порто-франко.

О. Дружиніна стверджувала, що режим вільної торгівлі, залучаючи значну кількість суден, зменшував ціни на фрахт для торгівлі хлібом (доказуючи це на статистичних даних). Вона, не погоджуючись з В. Золотовим, зазначала, що його твердження про вигідність порто-франко лише для іноземців й реакційного дворянства занадто спрощені (на Півдні переважали землевласники, що використовували вільнонайману працю).

О. Дружиніна писала, що В. Золотов сам собі суперечив, бо, заперечуючи будь-яку користь від порто-франко в іншому місці, визначав позитивний вплив хлібної торгівлі в Одесі на нагромадження купецьких капіталів. Але тут визначна дослідниця історії Південної України мабуть помилялася, оскільки В. Золотов так саме, як і його попередники у XIX ст., заперечував наявність будь-якого позитивного впливу порто-франко на хлібну торгівлю. Таким чином в історіографії зберігалися й різні позиції стосовно того, чи сприяло порто-франко розвиткові хлібної торгівлі.

Традиції загалом позитивних оцінок значення одеського порто-фран¬ко для української економіки певною мірою продовжувались у повоєнні роки також і істориками західної української діаспори. Наприклад, Н. Полонська-Василенко (так само, як до того О. Оглоблин) вважала вислів Г. Неболсіна про інтереси "частини" та "цілого" що до порто-франко формулюванням головного принципу економічної політики Росії стосовно інтересів України. "Цей принцип, - підкреслювала дослідниця, - червоною ниткою проходить через всю історію господарства України". Виходячи з цього, посягання російських урядовців на права одеського порто-франко розглядалися Нііолонською-Василенко як посягання на українські економічні інтереси.

Проте, здається, не всі дослідники з діаспори оцінювали порто-франко позитивно. Так, Б. Кравченко, спираючись на дослідження американської дослідниці П.Херліхі, вважав шкідливим для господарства України не тільки режим порто-франко, але й зовнішню торгівлю Одеси загалом оскільки остання начебто приносила користь лише іноземним негоціантам ("зростання Одеси почалося з першої половини XIX ст., коли іноземний капітал перетворив її на основний порт і комерційний центр для експорту українського збіжжя.

Торгові багатства зосереджувалися в Одесі, але не затримувалися на українській території, а вивозилися поза її межі, ніяк не прислужившись економічному розвиткові цього регіону, не кажучи вже про ті, що знаходилися в глибині країни"), а також засобом перетворення України на економічну колонію Європейських країн та Росії (за Б. Кравченком Одеса виконувала роль "проміжного пункту" між російським центром та світом. Такі "проміжні пункти" були типовим явищем для звичайних економічних колоній).

Авторів ХIХ ст. здебільшого можна поділити на палких прихильників порто-франко та запеклих його супротивників. Традиції лише позитивних чи винятково негативних оцінок одеського порто-франко знайшли продовження і в історичній літературі. Проте, у 1920-х роках було покладено початок більш докладному та неупередженому вивченню історії порто-франко, яке дозволило відмовитись від традиції малювати одеське порто-франко тільки "білими" чи тільки "чорними" фарбами. Представники нової традиції (її фундатором можна вважати О.Оглоблина, а послідовниками І. Гуржія, О. Дружиніну та ін.) визначали як позитивні так і негативні впливи порто-франко на вітчизняну економіку. Саме цей підхід до вивчення порто-франко на відміну від "чорно-білих" оцінок, напевно, вважати найбільш виваженим, ґрунтовним та насправді науковим.

Таким чином, в літературі XIX - XX ст. зберігались різні погляди та підходи до вивчення одеського порто-франко 1819-1859 pp. Позиції істориків тут багато чого запозичили з аргументів та оцінок учасників запеклої полеміки, що точилась з приводу функціонування режиму порто-франко в літературі ХГХ ст. Окрім того в історіографії оцінки порто-франко як фактору зближення господарства України із світовою економікою залежали від поглядів дослідників на загальний характер зовнішньої торгівлі Наддніпрянщини та місця України в світовому розподілі праці.