У середньовічній емоційності простежується не тільки підвищена інтенсивність, але й надто швидка зміна між протилежними емоціями: від захоплення до гніву, від пригніченості до ейфорії, від невпевненості до самозадоволення. За свідченням Й. Хейзінги: "Когда мир был на пять веков моложе, все жизненные происшествия облекались в формы, очерченные куда более резко, чем в наше время. Страдания и радость, злосчастье и удача различались гораздо более ощутимо; человеческие переживания сохраняли ту степень полноты и непосредственности, с которой и поныне воспринимает горе и радость душа ребенка. Из-за постоянных контрастов, пестроты форм всего, что затрагивало ум и чувства, каждодневная жизнь возбуждала и разжигала страсти, проявлявшиеся то в неожиданных взрывах грубой необузданности и зверской жестокости, то в порывах душевной отзывчивости, в переменчивой атмосфере которых протекала жизнь средневеково горорода" (Й. Хейзинга).

Таку особливість психіки історики ментальностей називають поляризацією емоційної сфери. Елементом середньовічної чуттєвості була нерозподіленість інтелектуальної та емоційної сфер. Емоційність породжувала у середньовічній свідомості різного роду абстрактні поняття. "Люди этого времени в их способах аргументировать не испытывали потребности в строгой точности, освобождаясь от нее под владычеством неистовых страстей".

Ще один факт, на який слід звернути увагу, полягає в тому, що найбільш афективні види сприйняття (слух, відчуття на дотик, нюх) представлені у пізнанні середньовіччя ширше, ніж у сучасному. Чуттєва опора інтелектуальної діяльності сучасності - зір. У середні ж віки люди в основному слухали, а не читали.

У сфері групових відносин характерною особливістю середньовічної особистості був конформізм по відношенню до "своїх" і агресивність до "чужих". Людина середньовіччя була корпоративною; вона жила у своєму соціальному середовищі і належала до своєї соціальної групи (стану, общини, гільдії, цеху): "средневековье имело ясную идею человеческой личности, ответственной перед богом и обладающей метафизическим неуничтожимым ядром - душою, но с трудом осваивалось с представлением oб индивидуальности. Установка на всеобщность, типичность, на универсалии, на деконкретизацию противоречила формированию четкого понятия индивида" (А.Я. Гуревич).

Важко не помітити, наскільки життя середньовічної людини сповнене страхом: "Чувство неуверенности - вот что влияло на умы и души людей средневековья и определяло их поведение. Неуверенность в материальной обеспеченности и неуверенность духовная; церковь видела спасение от этой неуверенности лишь в одном: в солидарности членов каждой общественной группы, в предотвращении разрыва связей внутри этих групп вследствие возвышения или падения того или иного из них. Эта лежавшая в основе всего неуверенность в конечном счете была неуверенностью в будущей жизни, блаженство в которой никому не было обещано наверняка и не гарантировалось в полной мере ни добрыми делами, ни благоразумным поведением. Творимые дьяволом опасности погибели казались столь многочисленными, а шансы на спасение столь ничтожными, что страх неизбежно преобладал над надеждой. Итак, ментальность, эмоции, поведение формировались в первую очередь в святи с потребностью в самоуспокоении" (Ж. Ле Гофф).

Але середньовічний страх як феномен ментальності того часу є складним явищем. І це тому, що в житті була не тільки мінливість, але й непохитний порядок, що забезпечувався, у першу чергу, добре розвиненою ієрархією небесних і земних сил. Над цим працювали Отці церкви і теологи. Людина того часу бачила в Богові творця непохитного порядку, у якому їй відводилося непохитне місце. Релігійний страх для тогочасного мешканця - синонім совісті, а світська безстрашність сприймалася як аморальність, богоборство, демонізм.

Руйнування безпосередніх зв'язків людини і природи, людини і суспільства, втрата чітких життєвих орієнтирів, можливості впливати на події, що відбувалися у світі, кидали в обійми християнських общин значну кількість людей. Для потягу до християнської віри була характерна не воля до реформування суспільного життя, а навпаки, бажання зовсім полишити його, втекти від його вимог, суєти та несправедливості.

Існування християнської церкви, яка поступово набувала визначального впливу на духовне життя середньовічного суспільства, виступає провідним фактором у формуванні моральнісного життя людини цього періоду. Проповіді самозречення в ім'я віри, подвижництва в ім'я спасіння світу, що погруз у розпусті - моральний ідеал, що пропагувався в численних "житіях святих", "моралізуючих" травниках, "прикладах", викладеннях Біблії, Псалтирях, сценах з іконографії. Вміле поєднання богослів'я і культурних надбань попередніх епох, що знайшли вираз у середньовічних "прикладах", сприяли становленню моралізаторства й повчальності як характерних рис духовного життя Середньовіччя.

Проголошення свободи волі, особистісного вибору не можна вважати досягненням християнства, оскільки воно, по суті, саме заперечує ці моральні цінності: "покутувальна жертва" Христа як зразок морального вибору, свободи виконання морального обов'язку нівелюється проголошенням Церквою людини ареною боротьби між Богом та Дияволом, внаслідок чого людина перестає належати сама собі, втрачаючи власну свободу.

Строката соціальна структура та відокремленість суспільних класів та прошарків у Середні віки зумовлює необхідність трактування особистісного розвитку людини тієї епохи з певними застереженнями та деякою умовністю. Неоднакове моральнісне наповнення особистості - представника певної соціальної групи - (лицар - честь, мужність, куртуазність; селянин - індивідуалізм, працелюбство, моральна залежність від сеньйорії та духовенства; городянин - духовна свобода, схильність до ризику, сміливість, новаторство, тощо) дає підстави говорити про те, що не існувало єдиної "формули" моральнісного виміру для всіх членів середньовічного суспільства без винятку. Строкатість соціальної структури Середньовіччя стає причиною строкатості та різноплановості його моралі, що дає підстави говорити про несинкретичність середньовічної моралі як суспільного феномена.

Єретичний рух, що, найчастіше, виходив за вузькі межі офіційного релігійного світосприйняття та світорозуміння, став важливим фактором впливу на процес моральнісного та ментальнісного розвитку людини Середньовіччя. Піддавши критиці найбільш консервативні засади офіційного релігійного віровчення, відкрито декларуючи дволикість Церкви, він продемонстрував специфічну форму особистісного становлення людини. Ідеї єретичного руху стали каталізаторами важливих світоглядних та моральнісних змін, що відбувалися на рівні індивідуальної свідомості, сприяючи формуванню в людині таких особистісних рис, що характеризували її як, насамперед, нестандартну суспільну одиницю, якій були притаманні нетрадиційний спосіб мислення і спосіб життя.

Водночас, не можна трактувати єретизм як прояв революційного руху народних мас та прогресивних верств суспільства (що було характерним для радянської медієвістики), тому що єретизм не висував ніякої альтернативи існуючому суспільному ладові, не був носієм нової соціальної програми.

Отже, феномен ментальності Середньовіччя є досить суперечливим явищем, результатом складного і суперечливого впливу як церковного, так і соціального. А основними ментальнісними характеристиками людини, що стояла на порозі епохи Середньовіччя, були відчуття безнадійності й розпачу, зневіри у справедливість.

Висновки