Релігійний фактор у міжнародних відносинах епохи Середньовіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

"Релігійний фактор у міжнародних відносинах епохи Середньовіччя"

ЗМІСТ

Вступ

1. Роль християнства у культурі Середньовіччя

1.1 Загальна характеристика соціокультурної ситуації

1.2 Християнство як головний фактор формування середньовічної культури

2. Західна Європа і християнство

3. Католицька церква у міжнародних відносинах в VI-XI століттях

3.1 Григорій І Великий - засновник церковного державництва

3.2 Набуття папою світської влади

3.3 Період залежності Риму від великих феодалів і германських королів (IX-XI ст.)

4. Піднесення папства у XII-XIIІ століттях

4.1 Зенит могутності церкви за Іннокентія ІІІ

4.2 Інквізиція

5. Авіньйонські папи та "Великий західний розкол"

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Курсова робота присвячена дослідженню ролі християнства як однієї з домінуючих світових релігій у міжнародних відносинах епохи Середньовіччя.

Дана робота складається з трьох частин: вступу, основної частини, яка в свою чергу поділяється на 5 розділів, присвячених розгляду та аналізу ролі релігії у системі міжнародних відносин епохи Середньовіччя. Кожен розділ основної частини поділяється на окремі підрозділи, які забезпечують деталізоване розкриття теми. Курсова робота складається з 37 сторінок.

Інформаційною базою роботи є дослідження вітчизняних та зарубіжних вчених у галузях історії міжнародних відносин, всесвітньої історії вцілому та історії країн Західної Європи зокрема, політології, історії дипломатії, релігієзнавства та теорії міжнародних відносин.

Актуальність теми. На сучасному етапі можна констатувати зростання ролі релігійного чинника у міжнародних відносинах. Релігійні доктрини, властиві для нашої епохи, є важливим фактором, що обумовлює як специфіку політичного процесу окремої держави, так і тенденції міжнародного життя. Останнє дає підставу стверджувати про те, що відбувається процес модернізації релігії, і в XXI столітті вона продовжуватиме визначати характер міжнародних відносин. Релігійна ситуація у світі, яка супроводжується зростанням політичної активності на тлі релігійного фундаменталізму, являє собою складний і суперечливий феномен, який потребує ретельного добору інструментарію пізнання, що, у свою чергу, дозволить оцінити вплив релігійного фактора на світовий політичний процес у всьому комплексі діалектичного впливу чинників, різнопланових за своїм змістом та рівнем.

Така ситуація визначає високий рівень актуальності досліджень, пов'язаних із ретроспективним анлізом історії міжнародних відносин в контексті їх зв'язку з релігійними чинниками.

Об'єктом дослідження виступають міжнародні відносини епохи Середньовіччя.

Предметом -- особливості міжнародних відносин у середньовічній Європі, зумовлені домінантою католицької церкви.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є аналіз і характеристика основних особливостей міжнародних відносин у Західній Європі доби Середньовіччя. Відповідно, головними завданнями є:

простежити розвиток і становлення інституту католицької церкви як одного з ключових політичних акторів у міжнародних відносинах епохи Середньовіччя;

дослідити методи та важелі, які використовувались Церквою для реалізації політичного впливу та характерні риси її зовнішньополітичної діяльності;

на основі проаналізованого матеріалу, відобразити у висновках актуальні з точки зору теорії міжнародних відносин аспекти дослідження.

У курсовій роботі використано такі загальнонаукові методи дослідження, як контен-аналіз, системний метод та метод екстраполяції.

1. РОЛЬ ХРИСТИЯНСТВА У КУЛЬТУРІ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Величезну роль у становленні середньовічної культури відіграло християнство, що ввібрало в себе уявлення та традиції, які залишились йому у спадок від доби античності. Виокремлення християнською культурою своєї неповторності, самоусвідомлення епохи йшло через протиставлення та порівняння її основних позицій з культурною спадщиною античності. Християнство, для того щоб упоратися з язичницькою культурою, вимушене було її освоїти. У свою чергу, це освоєння язичницької традиції призвело до суттєвої внутрішньої перебудови латинської християнської культури. Так на основі синтезу двох різних культур - варварської і античної, виникла нова культура епохи Середньовіччя.

1.1 Загальна характеристика соціокультурної ситуації

Термін "Середньовіччя" виник в епоху Ренесансу. Мислителі італійського Відродження розуміли його як похмурі "серединні" століття в розвитку європейської культури, час загального занепаду, що лежить посередині між блискучою епохою античності і власне Відродженням, новим розквітом європейської культури, відродженням античних ідеалів. І хоча пізніше, в епоху романтизму, виник "світлий образ" Середньовіччя, обидві ці оцінки Середньовіччя створювали вкрай односторонні і помилкові образи цього вкрай важливого етапу розвитку західноєвропейської культури.

Насправді все було набагато складніше. Це була складна, різноманітна, суперечлива культура, так само, як і складним було середньовічне суспільство. "В природу суспільства органічно входить людська свідомість, і неможливо зрозуміти устрій і функціонування соціального світу, абстрагуючись від багатошарового розумового універсуму, котрий є його основою"[12, с. 5].

Західноєвропейська середньовічна культура являє собою якісно новий рівень розвитку європейської культури, наступний після античності і охоплює більш ніж тисячолітній період (V - XVст.).

Перехід від античної цивілізації до Середньовіччя був зумовлений, по-перше, розпадом Західної Римської імперії в результаті загальної кризи рабовласницького способу виробництва і пов'язаного з ним краху всієї античної культури. Глибинна криза римської цивілізації, що трансформувалась у кризу всього соціально-економічного ладу, який лежить в її основі, чітко окреслилась вже в IIІ ст. Зупинити процес розпаду, що почався було неможливо. Не допомогла і духовна реформа імператора Костянтина, що перетворила християнську релігію в дозволену, а потім і панівну. Варварські народи охоче приймали хрещення, але це аж ніяк не зменшувало силу їхнього наступу на послаблену імперію.

Другим чинником, що визначив майбутнє русло розвитку європейської цивілізації стало Велике переселення народів (з IV по VII ст.), в ході якого десятки племен вирушили до завоювання нових земель. З 375 р., коли перші загони вестготів перетнули дунайський кордон імперії, і до 455 р. (взяття вандалами Риму) тривав болісний процес згасання найбільшої цивілізації античного світу. Західна Римська імперія, що переживала глибоку внутрішню кризу, не змогла протистояти хвилям варварських навал і в 476 р. припинила своє існування. У результаті на її території виникли десятки варварських королівств.

З падінням Римської імперії починається історія західноєвропейського Середньовіччя (Східна Римська імперія - Візантія - існувала ще 1000 років - до сер. XV ст.) християнство католицький церква папство

Становлення середньовічної культури відбулося в результаті драматичного та суперечливого процесу зіткнення двох культур - античної і варварської, що супроводжувався, з одного боку, насильством, руйнуванням античних міст, втратою видатних досягнень античної культури (так, взяття Риму вандалами в 455 р. стало символом знищення культурних цінностей - "вандалізмом"), з іншого боку, - взаємодією і поступовим злиттям римської і варварської культур.

Культурна взаємодія між варварськими племенами і Римом існувала і до загибелі імперії. Після падіння Риму культурний вплив його спадку вилився у форму його освоєння (особливо сприяло цьому освоєння латині, що стала мовою загальноєвропейського спілкування і правових актів). Знання латини дозволило осмислити не тільки античне право, а й науку, філософію, мистецтво тощо. [14, с. 299].

Таким чином, становлення середньовічної культури відбувалося в процесі взаємодії двох начал: культури варварських племен (германське начало) і античної культури (романське начало). Третім і найважливішим чинником, що визначив процес становлення європейської культури, стало християнство. Християнство стало не тільки її духовною основою, а й тим інтегруючим початком і водночас каталізатором, який дозволяє говорити про західноєвропейську культуру як про єдине і цілісне явище.

Отже, середньовічна культура - це результат складного і подекуди суперечливого синтезу античних традицій, культури варварських народів і християнства.

Однак вплив цих трьох начал середньовічної культури на її характер не був, та й не міг бути рівнозначним. Домінантою середньовічної культури, її духовним стрижнем стало християнство. Воно виступало в якості нової світоглядної парадигми світосприйняття і світовідчуття людини тієї епохи.

1.2 Християнство як головний фактор формування середньовічної культури

Християнство стало свого роду об'єднуючою оболонкою, що зумовила формування середньовічної культури як цілісності.

По-перше, християнство створило єдине ідеолого-світоглядне поле середньовічної культури. Будучи інтелектуально розвиненою релігією, християнство пропонувало середньовічній людині чітку систему знань про світ і людину, про принципи влаштування всесвіту, його закони і сили, які діють в ньому [31].

Вищою метою християнство оголошує порятунок людини. Люди грішні перед Богом. Порятунок вимагає віри в Бога, духовних зусиль, благочестивого життя, щирого покаяння в гріхах. Однак врятуватися самостійно неможливо, порятунок можливий лише в лоні церкви, яка, згідно християнської догматики, об'єднує християн в одне містичне тіло з безгрішною духовною природою Христа. У християнстві зразком виступає людина смиренна, яка страждає, спокутуючи гріхи в надії на спасіння з Божою милістю. Християнська етика смирення та аскези грунтується на розумінні людської природи як "зараженої" гріхом. Зло в результаті первородного гріхопадіння вкоренилося в природі людини. Звідси проповідь аскетизму і смирення як єдиного способу боротьби з гріховним початком, який перебуває в людині (а не з самою природою людини). Сама по собі людина є богоподібною, гідною безсмертя (праведників чекає тілесне воскресіння після Страшного суду). Проте людині важко впоратися з гріховними думками і бажаннями, тому вона повинна упокорити власну гординю, відмовитися від свободи своєї волі, добровільно вручити її Богу. У цьому добровільному акті смирення, добровільній відмові від власної волі і полягає, з точки зору християнства, справжня свобода людини. Проголошуючи домінування духовного над плотським, віддаючи пріоритет внутрішньому світу людини, християнство зіграло величезну роль у формуванні морального обличчя середньовічної людини. Ідеї милосердя, безкорисливої чесноти, засудження користолюбства і багатства - ці та інші християнські цінності - хоча і не були практично реалізовані ні в одному зі станів середньовічного суспільства (включаючи чернецтво), все ж мали істотний вплив на формування духовно-моральної сфери середньовічної культури [4, с. 266-272].

По-друге, християнство створило єдиний віросповідний простір, нову духовну спільність людей-одновірців. Цьому сприяв насамперед світоглядний аспект християнства, який трактує людину незалежно від її соціального статусу як земне втілення Творця, покликане прагнути до духовної досконалості. Християнський Бог стоїть вище зовнішніх відмінностей людей - етнічних, станових і т.д. Духовний універсалізм дозволив християнству звертатися до всіх людей, безвідносно від їх станової, етнічної, соціальної приналежності. В умовах феодальної роздробленості, політичної слабкості державних утворень, безперервних воєн християнство виступало свого роду оболонкою, яка інтегрувала, об'єднувала роз'єднані європейські народи в єдиний духовний простір, створюючи віросповідний зв'язок людей.

По-третє, християнство виступило організаційним, регулюючим початком середньовічного суспільства. В умовах руйнування старих родових відносин і розпаду "варварських" держав власна ієрархічна організація церкви стала моделлю для створення соціальної структури феодального суспільства. Ідея єдиного походження людського роду відповідала тенденції до утворення великих ранньофеодальних держав, втілившись найбільш яскраво в імперії Карла Великого, що об'єднала територію сучасної Франції, значну частину майбутніх Німеччини і Італії, невеличкий район Іспанії, а також ряд інших земель. Культурно-ідеологічною основою консолідації різноплемінної імперії стало християнство. Реформи Карла Великого в культурній сфері були розпочаті із зіставлення різних списків Біблії і встановлення єдиного для всієї держави тексту. Здійснена була і реформа літургії, яка була приведена у відповідність із римським зразком [33, с. 58-59].

У драматичний період занепаду культури після руйнування Риму, християнська церква впродовж століть була єдиним соціальним інститутом, спільним для всіх європейських країн. Церква виступала регулюючим початком у житті середньовічного суспільства, чому сприяло саме положення католицької церкви, яка не тільки не підпорядковувалася верховній світській владі, а й зберігала практично повну самостійність у вирішенні внутрішніх і цілого ряду зовнішньополітичних проблем. Ставши панівним політичним інститутом вже в V ст., коли римський єпископ був проголошений папою, церква зосередила величезну владу над роздробленою в політичному відношенні Західною Європою, поставивши свій авторитет вище авторитету світських государів. Після періоду різкого ослаблення (X - середина XI ст.), коли папський престол був тимчасово підпорядкований владі німецьких імператорів, в наступний період (XII - XIII ст.) могутність і незалежність церкви, її вплив на всі сфери суспільного життя не тільки були відновлені , але й ще більше зросли. Будучи наддержавної організацією, використовуючи жорстко усталену власну ієрархічну структуру, церква була в курсі всіх процесів, які відбувалися в католицькому світі, вміло контролювала їх, проводячи свою політику.

2. ЗАХІДНА ЄВРОПА І ХРИСТИЯНСТВО

Після падіння Західної Римської Імперії, Європа вступила в смугу прогресуючого занепаду, політичної дезінтеграції і культурного регресу. Візантія вижила: економіка східних провінцій виявилася більш сталою, а варварське вторгнення пройшло повз неї стороною. Аж до араського завоювання в середині VІ століття Східна Імперія переживала пізній античний період. Стабілізація починається вже в період правління Феодосія II (408-450 р.р.), а в 80-70-ті р.р. I століття вона вже активно втручається у справи західних держав. Кульмінацією цього розквіту стало правління Юстиніана I (527-568 р.р.), коли Візантійська Імперія, що була, безсумнівно, найсильнішою світовою державою, спробувала відвоювати західні землі. План Юстиніана не був реалізований повністю, але підсумком "реконкісти" стало захоплення Італії і Африки і встановлення візантійського контролю над папством. Візантія була оплотом нікейського православ'я протягом всієї історії пізньоантичного періоду. [5, с. 25-31]

До кінця V століття в Європі відбуваються важливі зміни. В економіці і культурі починається епоха "темних віків", пік яких припадає на VI-VIІІ століття, а загальний регрес триває аж до X століття, коли тут починають вимальовуватися контури нового світу. Політична карта Європи радикально змінюється. Тут з'явилися три великих і кілька дрібних варварських королівств. В Італії та на півдні Франції з'явилося королівство Остготське, розквіт якого припадає на правління Теодоріха Великого (474-526 рр). Вважаючи себе спадкоємцем Імперії, Теодоріх інтегрував у своє королівство основи її управлінських структур, а Едикт Теодоріха зберігав систему римського права. Двір короля вестготів, при якому жили останні представники римської культури, Кассиодор і Боецій, був одним з головних осередків античної культури. Кассиодор висунув нову ідею, оголосивши, що культурна спадщина Римської імперії може і повинна бути збережена тільки за допомогою Церкви, яка має стати головним джерелом освіченості. Незабаром Церква прийняла цю програму, а початок її реалізації було пов'язано з ім'ям папи Григорія I Великого (590-604 р.р.). Виходець зі знатної римської сім'ї, Григорій був обраний не тільки волею церковних ієрархів, але і народними зборами Риму. Він був, ймовірно, першим з пап, які претендували на роль духовного владики Заходу, світського правителя Риму, і Папської області одночасно. Християнство виступає у ролі фактично єдиної ідеології, здатної об'єднати нову Європу.

З V століття, поступово зростає міць іншого королівства, Франкського, засновником якого став Хлодвіг (481-511). До кінця його правління в руках франків була практично вся Галлія, за якою поступово закрірлюється нова назва - Франція. Франкське королівство, навпаки, втрачало античні традиції, міста зникали або перетворювалися в селища міського типу, а суспільство все більше і більше поділялося на феодалів і залежних від них селян. Іспанське королівство вестготів являло собою середню між Італією і Францією модель розвитку, за типом нагадуючи Королівство Франків, але більшою мірою зберігаючи римські традиції.

Ще більш примітивними були інші королівства. Вандальске королівство стало чимось накшталт надбудови над масою римського населення, яке продовжувало жити за римськими законами, яким не підпорядковувалися переможці-вандали. Останні не знайшли контакту ні з місцевим афро-римським населенням, ні з кочовими або напів-кочовими племенами, які проживали на околицях Риму, і залишалися абсолютно чужорідним і навіть ворожим населенню елементом. Схожа ситуація була в Королівстві бургундів, які, однак утворили з місцевими жителями два паралельні співтовариства. За договором бургунди отримали 2 / 3 орної землі, 1 / 2 лісів і лугів і 1 / 3 рабів, залишивши інше в руках місцевого населення. Втім, в 532 р. королівство було завойовано франками [14, с. 239-242].

Варвари, які прийшли на територію Імперії були дуже нечисленні і перемогли, насамперед, завдяки розпаду самої Імперії, відсутності військових навичок у більшості населення останньої і, навпаки, загальній мобілізації власного чоловічого, а подекуди і жіночого населення. У варварських племенах кожен чоловік був воїном, і навіть невелике плем'я представляло значну силу. Вестготи і остготи налічували приблизно по 100-150000 чоловік, франки - близько 200000, вандали-80 000, бургунди-50000, малі племена - ще менше. Але вони завоювали області з населенням, що набагато перевершувало їх чисельно. Населення римської Галлії оцінюють в 8-10 млн. чоловік, Іспанії приблизно в 7 млн., Африки - в 6 млн. чоловік, населення Італії приблизно дорівнювало галльскому. Все це населення було християнізоване і дотримувалося нікейського православ'я. У віддалених північних частинах Іспанії, Галлії та Британії зберігались язичницькі культи, а в Африці традиційно сильними були позиції донатистів.

Якщо в IV-V ст. нікейське православ'я здобуло повну перемогу, то після варварського завоювання його стан змінився. В Європу знову прийшло вже забуте аріанство і первісні германські культи. Вестготи, остготи і вандали були аріанами, а франки, бургунди і сакси - язичниками [22, с. 300]. Втім, серйозні релігійні конфлікти, характерні для більш розвинутого суспільства, були відсутні в цьому суспільстві, яке фактично втратило писемну культуру. Тільки в Африці вандали-аріани почали терор проти місцевого православного (або католицького, оскільки в данному випадку досить важко чітко ідентифікувати його конфесіональну приналежність) населення. Репресії почав ще Гейзерих, проте особливого розмаху вони досягли за його наступника Гунеріхе. У 484 р. Гунеріх видав едикт, в якому вимагаві переходу всіх підданих у аріанство. Після смерті цього короля репресії пішли на спад, хоча й тривали аж до візантійського завоювання. В королівствах Ост- і Вестготів репресій не було - обидві Церкви мирно співіснували.

Першим християнство (в Нікейському варіанті) прийняв Хлодвіг в 506 р., і тепер саме Франксьіке королівство стало оплотом християнства в Європі. В Іспанії співіснування закінчилося асиміляцією. Король Рекаред (586-601 р.р.) під впливом папи Григорія I перейшов у католицтво. Візантійські завоювання покінчили з рештою аріанських режимів. У 533-537 p.p. візантійці ліквідували Вандальське, а в 535-554 р.р. - Остготське королівство. За Григорія I почалося хрещення англосаксів.

Християнський світ зазнав і певних втрат. В середині 711 року араби захопили Сирію і Єгипет, а потім ліквідували панування Візантії в Північній Африці, в 678 р. вони зайняли Карфаген, a в 720 р .- Іспанію. У 732 р. при Пуатьє франкські лицарі розбили арабів, зупинивши хвилю їх експансії у Францію. Тепер християнському світу протистояв світ ісламу.

До 8 століття оплотами християнства залишалися Візантія і Франкське королівство Карла Великого (771-804), яке стало основою для становлення сучасних Німеччини та Франції. До середини IX століття визначилися кордони сфер впливу двох великих релігій: Візантія зупинила арабський наступ у Малій Азії, а Карл Великий остаточно відтіснив їх за Піренеї. Італія стала роздробленною країною, де один одному протистояли папа, лангобарди, візантійці і араби [21].

З кінця VIІІ століття завершилося хрещення Англії, в IX столітті - Чехії і Моравії, де зіткнулися римські і константинопольські місіонери. В IX столітті відбувається хрещення Угорщини та Польщі, в XI столітті в основному завершилося хрещення норманів. Християнізація йшла не тільки з Риму, а і з Візантії, Ще в ІV столітті відбувається хрещення Вірменії, а трохи пізніше християнські Церкви з'явилися в Персії та Ефіопії. У 864 р. Візантійці охрестили Болгарію, 988 р. Відбувається хрещення Русі. Нарешті, в 1054 р. відбулося остаточне офіційне розділення Церков на західно-католицьку і східно-католицьку (православну). Особливістю західно-католицької Церкви стало верховенство папи, натомість в православному світі немає такого чіткого координаційного центру, підпорядкування якому є строго обов'язковим. До взяття турками в 1453 р. цю роль намагався грати Константинополь, однак після цього часу православні Церкви (включаючи Російську Православну Церкву) стали автокефальними, тобто незалежними одна від одної.

Відтак, починаючи з Великої Схизми 1054 року, провідну роль у релігійному житті Західної Європи відігравала католицька церква на чолі з понтифіком.

3. КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ В VI-XI СТОЛІТТЯХ

3.1 Гриорій І Великий - засновник церковного державництва

Раннє Середньовіччя ознаменованувалось ускладненням відносин між римсько-католицькою церквою, Візантією і Остготским королівством. Королі, знать і велика частина простого населення Остготского королівства сповідували аріанство. Правителі Остготского королівства спиралися на велике римсько-готське землеволодіння, - як на церковне, так і на світське. Папа римський продовжував розширяти свої землеволодіння, а королі-аріани не чинили йому жодних перешкод у цьому починанні. Однак, остготським королям було зовсім не байдуже, хто буде обраний на трон Св. Петра. "Боротьба за папський престол мала не тільки особистий, але і політичний характер; аріанське остготске королівство прагнуло зміцнити і створити міцну базу в Італії, Візантія ж мріяла про возз'єднання імперії" [26, с. 37].

Фактично, римські папи обиралися остготським королем (незважаючи на декрет про вибори, виданий у 499 р. папою Сіммахом, за яким папі належить право вказати бажаного наступника, в тому випадку, якщо папа помирав раптово, новий понтифік обирався за жеребом). Візантія була невдоволена таким положенням, оскільки відкидала римську формулу двох природ у Христі, схиляючись до монофізитства. Між 520-530 р.р. в Італії розгорілася війна між Візантією і остготським королівством, в ході якої останнє було повністю зруйноване і перестало існувати. Територія Італії повністю відійшла до Візантії, яка на цей момент вже володіла Сицилією і півднем Іспанії. Варварські королівства також не могли протистояти Візантії і були нею незабаром підкорені. Разом зі знищенням Остготского королівства (552 р.) імператор Юстиніан I Великий отримує контроль за процесом обрання на папський престол, таким чином, перетворюючи папу на знаряддя імператора. Однак, така позиція Юстиніана по відношенню до папства викликає невдоволення в Італії, Африці та Галії. Фактично, постало питання di segregazione Західної та Східної церков. Поступово Італія, особливо північна і центральна її частини, на чолі з Римом, віддалялися від Візантії. Рим отримував свободу дій, але в той же час римське духовенство не було зацікавлене у прямій ворожнечі із Константонополем, який забезпечував Риму захист від лангобардів.

Ситуація кардинально змінюється з обранням на папський престол у 590 р. правнука папи Фелікса III Аніція, який прийняв ім'я Григорій I. Григорій I, на відміну від більшості попередніх пап, був обраний римським духовенством, а вже після цього імператор Маврикій затвердив його обрання (зазвичай імператор першим представляв Риму свого кандидата на папський престол) [18, с. 213-219].

За папства Григорія I Рим був неодноразово атакований лангобардами, однак він не просить допомоги у Візантії, воліючи відкуповуватися від варварів. Окремі імператорські гарнізони були абсолютно недостатніми для захисту від лангобардів, і в країні почали виникати прикордонні поселення військового типу з малими фортецями. Військові поселення утворювалися на землі великих землевласників, які зазвичай ставали керівниками поселень (трибунами). Оскільки церква володіла величезними земельними наділами, трибунами часто ставали єпископи. Поступово вся влада (військова, судово-адміністративна) переходить з рук візантійських чиновників до великих землевласників. Але Григорій I не врахував тієї обставини, що єпископів, які мають великі землеволодіння, важко буде підпорядкувати папській владі. Григорій I вирішив цю проблему шляхом підвищення орендної плати та податків. "Багато зусиль витратив він на організацію папських володінь, значна частина яких перебувала на півдні Італії, на Сицилії, в Далмації, Іспанії. Усюди він призначив економів … і доручив їм скласти детальний реєстр доходів. Частину доходів він призначив на потреби населення Риму та викуп бранців" [25, с. 47].

Щодо Візантії папа вів добре сплановану політичну гру. Він використовував ослаблення імперії для того, щоб відновити папський авторитет. При формальному нейтралітеті по відношенню до Візантії, Григорій I вів таємні переговори з антіохійським і олександрійським єпископами, підбурюючи їх чинити опір вимогам константинопольського патріарха. Зрештою він прямо заявив про невизнання церквою "вселенського" титулу патріарха, зазначивши, що існує лише титул "верховного єпископа", на який може претендувати тільки єпископ римський, тобто папа.

В той же час Григорій І зберігав лояльність по відношенню до світських правителів Візантії. Він не вагаючись, підтримав імператора Фоку (602-610 р.р.), коли той був зведений на престол після вбивства Маврикія. Тим самим, Григорій I прагнув не тільки до того щоб укріпити власні позиції, а й до того, щоб зміцнити авторитет католицької церкви в Європі.

Боротьба між папою і константинопольським патріархом виявила єдиного голову церкви - римського папу. Тепер, коли авторитет церкви достатньо зміцнений, Риму необхідно встановити зв'язок з європейськими державами і звернути їх правителів у свою віру, що й здійснює Григорій І. Його політична діяльність була спрямована передусім на встановлення міцних відносин із новими державами, що виникли в Західній Європі. Він встановив контакти з королями Іспанії, з Брунгільдою - королевою Австразії, і, перш за все, з лангобардами. Одним із найважливіших досягнень Григорія I стало звернення англосаксів у християнську віру.

Починання папи Григорія Великого стали поворотним пунктом в історії католицизму, хоча результатів його політики довелося чекати 300 років. Григорій I в період свого понтифікату став світським главою Риму і заклав основи могутності теократичної держави.

3.2 Набуття папою світської влади

Восени 691 р. у Труллі - купольному залі імператорського палацу в Константинополі відбувся церковний собор, на якому було прийнято 102 канони, що регулюють церковне життя. Собор визнав недостовірними Апостольські Постанови (збірник з 8 книг, нібито написаних апостолами). Юстиніан II, візантійський імператор, не зміг примусити папу Сергія I (687-701 р.р.) змінити звичаї римської церкви. Єдине, що міг зробити Юстиніан - це скликати собор. Завданням було врегулювання церковно-правових відносин в християнстві. "Папа Сергій послав на собор двох легатів. Канони собору мали на меті підняти християнську мораль і покінчити із залишками язичницьких обрядів. Собор дозволив духівництву вступати в шлюб "[25, с. 67]. Папські легати схвалили рішення собору, але сам папа висловився проти них, вважаючи, що собор нав'язував західному християнству звичаї східної церкви. Ймовірно, основна причина невдоволення Сергія I полягала в тому, що собор зрівняв у правах константинопольського патріарха і римського папу. Таким чином, візантійський імператор отримав відсіч при спробі втручання у справи католицької церкви.

Рим все більше віддаляється від Константинополя. Особливо це стало помітно в період понтифікату Костянтина (708-715 р.р.) і Григорія II (715-731 р.р.). Вони, так само як і Григорій Великий, намагалися прямо не висловлювати невдоволення політикою Візантії. Костянтин не схвалював політичну лінію, проведену Юстиніаном II, проте погодив з ним спірні питання собору в Трулло. Коли Юстиніан II був убитий змовниками, на чолі яких стояв імператорський офіцер Барданес, папа Костянтин відмовився визнати узурпатора (Барданеса). Таким чином, Костянтин використовував раптово виниклу плутанину навколо спадкоємця візантійського престолу для того, щоб ще більше віддалиться від Візантії. Григорій II продовжує шукати союзників в державі Меровінгів в Англії, а також серед нещодавно звернених у християнство племен за Рейном. У 751 р. лангобарди захопили візантійську Равенну і включили це місто з прилеглими провінціями в своє королівство. Таким чином, вже за папи Захарія (741-752 р.р.) Рим був повністю звільнений з-під влади Східної Імперії.

3.3 Період залежності Риму від великих феодалів і германських королів (IX-XI ст.)

Папа, який отримав світську владу, став фактично власником усіх земель на території папської держави. Таким чином, ніхто крім нього не міг віддавати в оренду чи продавати землі.

Однак, римські феодали не бажали підкорятись папським чиновникам, вбачаючи у понтифіку, перш за все багатого і сильного землевласника. У боротьбі з феодальною знаттю папство намагалося об'єднати навколо себе дрібних феодалів. Та це призводило до того, що родичі папи (зазвичай вони призначалися сюзеренами до дрібних баронів) після смерті il papa natio при наступному понтифіку одразу потрапляли в опалу (законодавчо була відсутня спадкова передача Престолу Св. Петра, а новообраний папа намагався зміцнити свої позиції за рахунок залучення своїх родичів), що змушувало їх (оскільки вони не могли протистояти владі нового понтифіка) об'єднуватись зі знаттю, яка виступала проти папи і вести проти нього таку ж боротьбу як і старі земельні магнати [17, с. 213].

У середині IX ст. з'являються лжеісідорові декреталії, що представляють собою збірник, складений (більше ніж на половину) з підроблених документів. Основна ідея декреталії зводилася до того, що єпископат повинен бути поставлений під опіку римського папи. Згідно цих декреталій, папа був звільнений від відповідальності перед королем і людьми. За допомогою цього напівсфальсифікованого здокумента папство намагалося повернути людям віру у святість римського єпископа. Щось подібне повторилося вже в XIX ст., В 1869 р., коли "Пій IX скликав Перший Ватиканський вселенський собор, який проголосив догмат про непогрішимість папи".

В ході запеклої боротьби між римськими феодалами і папством, останні поступово втрачають владу. В результаті папа знову опиняється під контролем імператора, але на цей раз вже імператора Франкської імперії. Імператор Франкської імперії Лотар I видав Constitutio Romana, закон, який врегульовував відносини папи і імператора на користь останнього. Даний акт визнавав верховенство імператора над понтифіком. Згідно з цим законом новообраний папа зобов'язувався присягати на вірність імператору. Церковна рада переходила під контроль імператорського уповноваженого [24, с. 127].

У другій половині IX ст. феодальний розпад і процес подальшої децентралізації влади швидко посилився. Після смерті імператора Лотаря I територія імперії розпалася на ряд самостійних феодальних держав. У цей час на папський престол сходить Микола I (858-867 р.р.). Микола I здійснив так званий розподіл влади. Він вирішив вічну суперечку між папою і імператором за владу, постановивши, що надалі імператор не буде присвоювати собі ролі римського єпископа, а папа - імператора. Виходячи з такого уявлення про папство, Микола I вимагав загального визнання свого авторитету.

У X ст. папа потрапляє під контроль знатної сім'ї Теофілактів. Знову починається боротьба за папський престол, яка виснажує скарбницю папської держави. В результаті чвар папа римський стає васалом префекта Риму Альберіха Теофілакта. Він вже не стверджує кандидатуру, запропоновану духовенством, а прямо призначає папу. Незадовго до смерті, Альберіх взяв клятву з римської аристократії, що при найближчих виборах папи вони будуть голосувати за його сина Октавіана. Крім того, Альберіх заявив, що світська влада передається його синові у спадок.

У 955 р. Октавіан був обраний римським папою, і зійшов на престол під ім'ям Іоанн XII. Але "молодий" папа (йому було на той момент лише 18 років) не міг ефективно керувати цілою державою. "Матеріальну базу курії підривали, погрожуючи основам папської держави, надмірні домагання земельної аристократії, яка позбулася після смерті Альберіха від терору ним здійснюваного. Заможні представники італійської знаті і духовенства поступово ставали незалежними від папи" [26, с. 83]. Стало зрозуміло, що папська держава не може існувати без королівської чи імператорської опіки, без сильної руки. Іоанн XII був змушений шукати світського покровителя, якого він знайшов у особі німецького короля Оттона I. Сам факт звернення папи по допомогу до короля поставив Іоанна XII в залежне від світського правителя положення. Оттону не було потрібне зміцнення авторитету папи, йому потрібна була лише корона, отримана з рук папи римського. Він заохочував концентрацію великих земель в руках єпископів. Іоанн XII, зрозумівши політику Оттона I, зрадив імператора і вступив в переговори з ворогами Оттона, підбурючи угорців і візантійців напасти на Німеччину. Оттон I, в свою чергу, прибув до Риму з метою організувати собор, на якому незабаром папа Іоанн XII був підданий анафемі і позбавлений влади. Резульпапам проведення собору став закон, зміст якого полягав у тому, що папа буде обиратися за згодою німецького імператора.

У середині XI ст. папство вступило в нову фазу конфлікту з Візантією. Папа Лев IX (1049-1054 рр.). Зажадав від Візантії повернення папству земель Південної Італії. Проте, Візантія не пішла на поводу у Риму і зібрала собор, на якому імператор Візантійської імперії звинуватив Рим у спотворенні одного з найбільш істотних догматів віри ("святий дух походить не від одного Бога, але і від сина"). На підставі цього, собор прийшов до висновку, що подальше спілкування Сходу (Візантії) із Заходом (Римом) неможливо, і 1054 рік був ознаменований Великим розколом црекви.

Таким чином, виняткове становище, яке займав папа в VII-IX ст. в Європі, звелося практично до нуля в IX-XI ст. Папа перестав бути самостійним правителем і главою римсько-католицької церкви одночасно.

4. ПІДНЕСЕННЯ ПАПСТВА У XII-XIIІ СТОЛІТТЯХ

4.1 Зенит могутності церкви за Іннокентія ІІІ

Папство з середини XI ст. домагалося повсюдного відновлення канонічного права, в тому числі і в питанні про вибори духовних ієрархів. Канонічне право являє собою сукупність норм, сформованих на основі канонів - актів церковної влади, що мають силу закону. "Канонічне право включає рішення вселенських соборів, вислови отців церкви, папські декрети, освячені церковною традицією, звичаї". [24, с. 108]. У 1059 р. на Латеранському синоді, папа Микола II видав декрет про обрання папи римського колегією кардиналів. З цього моменту ні імператор, ні римська знать не могли обирати або призначати папу. Колегія кардиналів була інтернаціональною за складом, втілюючи, таким чином, образ вселенської церкви на чолі з понтифіком.

Однією з причин піднесення папства в XII ст. стала організація хрестових походів. Хрестоносці, йдучи в похід, віддавали свої землі церкві, "аж до благополучного повернення". "Віддати церкві - означало захистити "осиротілу" землю від рук суперника з надією отримати її назад при поверненні з хрестового походу". [26, с. 110]. Таким чином, за час хрестових походів церква знову повернула собі значні земельні ресурси. Оскільки хрестоносці поверталися нечасто, церква залишала за собою право володіти їх землею.

Нова сторінка в історії папства відкривається з початком понтифікату Папи Римського Інокентія III (1198-1216 рр.). Папа звернувся до італійців із закликом протистояти інтервенції німецької раси. Інокентій підбурював народні маси проти Німеччини, аби в перспективі самому здобути над нею владу. Він придушував будь-яку спробу до здобуття незалежності на півночі володінь Риму. Таким чином, папа Інокентій III, використовуючи ослаблення Німеччини, зміг підпорядкувати собі не лише єпископат, але й світських правителів. Інокентій III став сувереном значних територій в Європі: королі Скандинавії, Португалії, Арагонії та Англії, правителі Сербії та Болгарії визнали земельну залежність від папи і платили церкві величезну данину. Інші держави платили так званий Гріш Св. Петра, тобто щорічне пожертвування Святому Престолу, і мирилися з втручанням папи у свої внутрішні справи. Інокентій III організував адміністративний і фіскальний апарати, а точніше наділив їх ще ширшими владними повноваженнями. "Штат куріальних радників і легати, розіслані в усі країни Європи, контролювали виконання папських постанов" [25, с. 124]. Інокентій III прагнув перетворити всіх государів Європи у васалів Святого Престолу. У 1198 р. вдова Генріха VI визнала васальну залежність Сицилії від Риму, а після її смерті в тому ж році, папа Інокентій III став регентом при її сині Фрідріху II. У цьому ж році папа організував IV хрестовий похід проти мусульманського Єгипту. Оскільки у папи не вистачило коштів, щоб оплатити послуги Венеції в організації хрестового походу, він допоміг венеціанцям у 1202 р. захопити їх торгового конкурента - місто Задар. Після захоплення Задара хрестоносці почали обговорювати перспективи втручання у візантійські справи. Візантія була зобов'язана платити данину папі, але в 1204 р. візантійський імператор Ісаак II не зміг розплатиться з Римом, і в тому ж році хрестоносці спустошили Константинополь.

За рік до смерті Інокентій III скликав у Латерані найбільший церковний собор Середньовіччя - IV Латеранський собор. Собор засудив єретичні вчення і закликав до боротьби з ними як церковну, так і світську владу. Були вироблені юридичні засади для створення інквізиції, діяльність якої буде розглянуто нижче. Християнам належало раз на рік сповідатися у парафіяльного священика. Священикам ставилося в обов'язок зберігати таємницю сповіді. Собор видав наказ євреям носити особливий одяг і заборонив виходити на вулицю в Страсну Суботу. Папа Інокентій III наполіг на прийнятті рішень, які перетворювали хрестові походи на постійно діючий інститут. Був встановлений обов'язковий трирічний податок на церкву в розмірі 1/20 її річних доходів. Духовенству наказувалося регулярно вести проповідь хрестового походу.

За час понтифікату Іннокентія ІІІ католицький Рим досяг вершини своєї могутності. На Латеранському соборі Інокентій III тримався як "духовний і навіть майже як світський володар Сходу і Заходу. До ніг його легата склав свою корону король Англії Іван, і Інокентій міг пиштися двома найбільш блискучими перемогами, які коли-небудь були здобуті над здоровим глуздом і над людяністю - встановленням догмата пресуществлення і введенням інквізиції " [7, с. 517].

4.2 Інквізиція

У 1232 р. папа Григорій IX (1227-1241 р.р., походив з роду Сеньї, був дядьком Інокентія III) передав у ведення ордена домініканців (жебракуючий орден братів-проповідників) інквізицію - таємний розшук, створений римсько-католицькою церквою для боротьби з єретиками. Таким чином, інквізиція була виведена з під контролю єпископів на місцях (існувала з 1215 р.) і була безпосередньо підпорядкована центральній владі у Римі.

Перший крок на шляху створення інквізиції як органу церкви, який би співпрацював зі світською владою був зроблений під час зустрічі папи Луція III (1181-1185 р.р.) з главою Священної Римської імперії Фрідріхом I Барбароссою в 1184 р. Вироблені ними засоби, виявилися, однак, недостатніми для припинення діяльності численних єретичних сект (в першу чергу руху катарів і вальденсів у Західній Європі). Вчення катарів і вальденсів були рішуче засуджені ще за папи Інокентія III на IV Латеранському соборі. По завершенню серії війн, що розтягнулися чи не на двадцять років, із південно-французькими послідовниками єресі катарів - альбігойцями (1209-1229 р.р.) на церковному соборі в Тулузі було вирішено посилити заходи проти єретиків. З переходом інквізиції під юрисдикцію ордену домініканців, переслідування єретиків набуло нечуванного розмаху, причому нарівні з єретиками переслідувалися "відьми" і "чаклуни".

Верховним главою інквізиції був сам папа римський. "Саме йому - наміснику бога на землі - служила і підкорялася ця машина, створена церквою, яка і існувала з її благословення". [9, с. 107]. Монахи-інквізитори, незважаючи на те, що вони призначалися на ці посади безпосереднім керівництвом, у правовому сенсі залежали від папства. Існував інквізиційний трибунал, що не підлягав цензурі або контролю з боку папських легатів або з боку керівників чернечих орденів, функцією якого було призначення інквізиторів. Але папа римський не міг утримати під контролем діяльність інквізиції, з огляду на те, що територіальний масштаб діяльності інквізиції постійно розширювався.

З виникненням протестантської єресі, папство створило в системі курії установу, яка очолила боротьбу з єресями у вселенському масштабі. Ця установа була створена в 1542 р. Папою Павлом III і увійшла в історію під назвою Священної конгреаціі римської і Вселенської інквізиції. Інквізитори були наділені правом прощати один одному і своїм підлеглим гріхи, пов'язані з їх професійною діяльністю (починаючи з 1245 р.) [29, с. 115-117].

Підставою для початку слідства служив донос або показання обвинуваченого, висунуті проти третьої особи. На цій основі інквізицією починалося попереднє слідство, потім зібраний матеріал передавався юристам-кваліфікаторам (існували з XIV ст.). Після підтвердження обвинувачення юристом, інквізитором віддавався наказ про арешт підозрюваного. Очні ставки свідків звинувачення з заарештованими заборонялися. Єдиною причиною для відводу свідків була особиста ворожнеча. Ніяких обмежувальних строків для проведення слідства не існувало. Інквізитори при бажанні могли тримати підозрюваного в камері необмежений час. Людина могла померти в ході слідства або допиту, але навіть в цьому випадку cessanta causa cessat effectus не діяло. Наступним процедурним етапом після слідства був допит. Мета допиту - будь-яким способом домогтися у обвинуваченого визнання своєї провини. Для інквізиції не існувало жодних обставин, що пом'якшували б провину, окрім повного підкорення волі інквізиторів. Крім засудженого покарання могли нестти і його родичі та нащадки.

Після завершення слідства, інквізитори оголошували вирок. Таким чином, наступало аутодафе - церемонія приведення у виконання вироку інквізиції. Аутодафе включало в себе оголошення вироку в присутності королівського двору і місцевої влади, і, власне, виконання вироку: покарання батогами, спалення на багатті і т.д., здійснення якого забезпечувалось вже світською владою [9, с. 121].

Так як церква отримувала кошти для проведення хрестових походів (в XIII в. популярним покаранням було примусова участь у хрестових походах). Крім того, папська казна збагачувалася за рахунок вилучених інквізицією матеріальних коштів у засуджених. Можна навіть сказати, що інквізиція сприяла зміцненню віри, хоча в данному випадку опорою для віри ставав страх.

Таким чином, піднесенню папства в XII-XIII ст. сприяло проведення хрестових походів і мудра політика папства, яке ставило собі за мету об'єднати навколо Риму весь світ, зробити Рим духовним світовим центром. Інокентій III вивів Рим на вершину могутності, його наступники на Святому Престолі успішно продовжували його курс.

5. АВІНЬЙОНСКІ ПАПИ ТА "ВЕЛИКИЙ ЗАХДНИЙ РОЗКОЛ"

Передача папством володінь сіцилійської корони Карлу Анжуйскому викликала невдоволення Арагонського короля Педро III, який побоювався надмірного посилення влади Франції в Південній Італії. Результатом цієї суперечки стало скинення короля Педро III папою Мартіном IV (1281-1285 рр.). Мартін IV передав французькому принцу Арагонськую корону і закликав до організації хрестового походу на Арагон. Хрестоносці піддали "вогню та мечу" все узбережжя Арагона, однак, дійшовши до Барселони через нестачу армії (французький хрестоносний флот був знищений у морській битві біля Палермо) [20, с. 244] були змушені відступити.Було укладено мир, за яким папсько-французька коаліція зазнавала величезних втрат: Неаполітанське королівство розпалося на дві частини - острів Сицилію, що дістався Арагону, і Південну Італію з Неаполем, що залишилися в руках французів.

З ліквідацією німецької проблеми, для папства виникла нова - французька. Економічна політика Франції до початку XIV ст. створила сприятливе підгрунтя для розвитку центристських тенденцій. Природно, що папство відстоювало скрізь своє необмежене панування і не допускало становлення сильної влади, яка змогла б чинити опір домаганням Риму. У цей час "особлива турбота" про Францію стає центровою у папськії політиці. Папа намагався не сваритися з Францією, поступаючись їй у територіальних питаннях. Але дружба між Римом і Францією була нетривалою.

У 1294 р. французький король Філіп IV Красивий для покриття військових витрат у війні з Англією, поширив на духовенство спеціальний податок. Але це суперечило закону, згідно з яким на обкладення податком духовенства і церковних земель була потрібна згода Риму. Папа Боніфацій VIII виступив з різкою критикою французької політики і заборонив обкладання податком духовенства без дозволу папської курії. Філіп IV в свою чергу заборонив вивіз із Франції золота, срібла і коштовних каменів за кордон, і папа римський втратив можливість отримувати кошти з Франції.Між тим, до Риму доходять чутки, що французький король розпоряджається так, ніби "на світі немає папи".

18 листопада 1302 з'являється булла "Unam Sanctam" [16, с. 237], в якій говорилося, що на світі існує єдина свята католицька церква, хто не кориться церкви, той противиться волі Господній. Також в буллі було сказано, що "королі повинні служити церкві за першим наказом папи " і папі належить право карати світську владу. Папа все ще сподівався на примирення з Францією. Однак, "державна рада Франції за ініціативою найближчого радника Філіппа IV - Гильома Ногаро звинуватила Боніфація VIII в тому, що він незаконно займає престол і винесла рішення про негайне скликання собору" [26, с.153] з метою усунення папи. Ногаре відправився в Італію, зібравши всіх противників папи в невеликий загін, захопив і ув'язнив папу Боніфація VIII в місті Ананьі, аби перешкодити відлученню Філіпа IV від церкви. Незабаром папа був звільнений городянами, але через три дні після цього (11 вересня 1303 р.) Боніфацій VIII помер в Римі від апоплексичного удару. Новим папою був обраний Бенедикт XI, який був незабаром отруєний.

На конклаві 1305 р., не без втручання Філіпа IV, папою був обраний француз Бертран де Го, який прийняв ім'я Климент V. Климент, якого вінчали папською тіарою в Ліоні, відмовився переїхати в Рим і переніс папську столицю в Авіньйон, поклавши тим самим початок Авіньйонського полону пап. Перенесення папської столиці в Авіньйон означало повне падіння впливу прихильників "римського" папи. Авіньйон знаходився у володіннях французького короля, і він міг через своїх прихильників диктувати політику, вигідну Франції. Але все більша кількість країн висловлює невдоволення політикою Авіньйонського папи. Фактично, церквою керував французький король.

У 1328 р. римський імператор виступає проти Авіньйонського папи Іоанна XXII. Імператор оголосив про вибори нового папи (фактично антипапи). У Римі на папський престол був зведений Микола V. Але, через два роки, позбавлений підтримки римського імператора, антипапа Микола V здався на милість Авіньйонського папи Іоанна XXII і був ув'язнений в авіньйонському монастирі. У 1370 р. посилюється антифранцузька опозиція італійських міст. У 1376 р. папа Григорій XI у супроводі 15 кардиналів отаточно залишив Авіньйон. Флоренція возпротивилась "профранцузькому" папі і організувала бунт з наміром не допустити Григорія XI до Риму. Але папа все-таки зумів придушити заколот, повернувся в Рим і наклав на Флоренцію інтердикт. Так закінчився Авіньйонський полон пап. [11, с. 155-170]

У 1378 р., після смерті Григорія XI, побоюючись того, що 16 кардиналів, 11 з яких були французи, виберуть папу-француза, римляни приклали всі зусилля для того, щоб забезпечити обрання папою італійця, здійснивши безпосередній тиск на конклав, аби в Римі папою обрали Урбана VI. Але через три місяці французькі кардинали, спираючись на свого короля Карла V оголосили вибори в Римі недійсними і обрали папою француза - Климента VII. Резиденцією новообраного папи знову стало місто Авіньйон. Обидва папи (Авіньйонський і римський) наполягали на своєму законному обранні, піддаючи анафемі прихильників один одного і наділяючи своїх прихильників одними і тими ж постами у церковній ієрархії. Почалася Велика схизма, що розколола західнохристиянської світ на два, а в 1409-1417 р.р. навіть на три табори. Велика Схизма тривала аж до 1417 року. 11 листопада 1417 р. Собор в Констанці обрав на папський престол Мартіна V, поклавши таким чином кінець Великій Схизмі. Собор ухвалив п'ять декретів і затвердив план реформування церкви, середньовічний зразок устрою якої виявився на той час абсолютно непридатним. Декрети визначили періодичність скликання вселенських соборів, процедуру затвердження пап, вирішення спорів у випадку повторення схизми. Собор істотно обмежив права римського папи, урізав його доходи і проголосив собор вищим органом влади, що стоїть над папами. Але і надалі папство, спираючись на світську владу, ухилялося від рішень Констанцький собору.