Давньоіндійське суспільство за історичним джерелом Архашастра

Землероби використовували прийоми зрошення, оскільки землеробство поширювалося і на територіях, що не зрошувались природним шляхом (через розливи річок), а також на територіях, бідних на атмосферні опади. Широкого застосування набуло штучне зрошення за допомогою каналів, колодязів, ставків, хоча дуже великі споруди споруджувалися ще, очевидно, рідко. Збір з одного поля двох врожаїв на рік ставав усе більш звичним явищем. Про важливість іригації в масштабах інтересів держави та про пільги тим, хто влаштовує зрошувальні споруди свідчать, зокрема, такі рядки "Артхашастри": "[При виборі]: "суха місцина чи зрошувана" - краще мала і зрошувана, ніж велика й суха - з причини постійності [збору] плодів.

… При створенні нових ставків і [подібних] штучних споруд - прощення податків [на зрошувані ними ділянки землі] протягом п'яти років. Для відбудування раніше зруйнованих - протягом чотирьох років. Для [ставків і т. д., у яких] піднято рівень, протягом трьох років. Для осушеної землі - протягом двох років, а також при [придбанні] заставою і при купівлі [земель, що потребують проведення таких робіт]" (книга VII, розділ 11, стаття 3; книга ІІІ, розділ 9, статті 33 - 34) [53, с. 108; 3, с. 279].

Продовжувало розвиватися й удосконалюватися ремесло. Починаючи з цього часу й у наступні періоди давнини й середньовіччя, Індія для інших країн була джерелом постачання саме продукції ремісництва і, насамперед, дуже високоякісних тканин з хлопку. Індійські ремісники досягли великих успіхів в металургії, холодній обробці металів, в обробці каменю, дерева, кістки тощо. Індійці вміли зводити греблі, водопідйомні колеса, складні архітектурні споруди. Існували царські судноверфі, на яких будувалися річкові й морські кораблі, а також майстерні з виготовлення парусів, канатів, оснастки тощо, зброярні, монетні двори тощо. Організація роботи в таких господарствах суворо регламентувалась. Наглядач повинен був організовувати роботу, доставку та збут матеріалу, стежити за якістю виробленого, здійснювати оплату праці робітників та покарання за несумлінне виконання обов'язків: "…Нехай примушує людей відповідної спеціальності виробляти військове спорядження, одяг і канати з пряжі.

Нехай використає в прядінні вовни, лика, бавовни, конопель і льону - вдів, покалічених жінок, [одиноких] дівчат, жебрачок, які викупають штраф роботою, матерів повій, старих рабинь царя і відпущених храмових служниць.

Нехай встановлює оплату, беручи до уваги тонкість, грубість і середню якість пряжі і [виходячи] з великої чи малої кількості [виходу] її. Перевіривши кількість пряжі, хай нагороджує їх олією і плодами мірабіліту.

В місячні дні їх треба залишити на роботі, [даруючи] нагороди і почесті. Коли пряжа коротка, оплата мала, залежно від якості виробу.

Нехай [наглядач] виконує роботу [по виготовленню одягу і т. д.] за допомогою виробників продукції [відповідно до] встановленого обсягу роботи, часу і платні, а також за допомогою ремісників і нехай перевіряє кожний виріб. … Нехай примушує відрізати великий палець у тієї, яка не виконує роботу, якщо вона вже одержала оплату [за неї], а також у тих, хто переводить [матеріал], краде і тікає [з матеріалом або продукцією]. А штраф, відповідний [заподіяній робітником] шкоді, в платні робітників. … Нехай [наглядач] підтримує тісний зв'язок з тими, хто виробляє канати і спорядження, а також нехай використовує [виробників] хатніх речей, шкіряних виробів та іншої продукції" ("Артхашастра", книга ІІ, розділ 23) [5, с. 278].

Відповідний нагляд здійснювався й над самими наглядачами. За "не робочі" стосунки з робітницями, за несвоєчасну оплату праці, або за оплату невиконаної роботи встановлювалися різні ступені штрафів.

Ремісники населяли, головним чином, міста й займалися обслуговуванням потреб держави й рабовласницької знаті у предметах розкоші та предметах, які не вироблялися рабами та слугами в домашньому господарстві цієї знаті. Місто та село були слабо пов'язані товарообміном. Сільське населення у своїй більшості у вільний від польових робіт час зазвичай займались яким-небудь ремеслом, частіше за усе прядінням і ткацтвом. Крім того, були й сільські ремісники: ковалі, гончарі, теслі та інші спеціалісти, які повністю задовольняли нескладні потреби села. Щоправда, зустрічаються згадки про селища, усі мешканці яких славилися як чудові майстри у якому-небудь ремеслі, однак це пояснюється, ймовірно, близькістю до місця знаходження вихідної сировини та особливими зручностями його добування. Проте, головним заняттям жителів у цих селищах залишалося землеробство.

Не дивлячись на переважання натуральних відносин, торгівля була відносно розвиненою. Торгові угоди, купці та купецькі каравани згадуються у літературних джерелах дуже часто. В основному торгували предметами розкоші: дорогими тканинами, дорогоцінним камінням, прикрасами, пахощами, прянощами; з предметів масового вжитку найбільш звичним об'єктом торгівлі була сіль. Для транспортування вантажів використовувалась в'ючна худоба та колісний транспорт. Велике значення мали водні шляхи сполучення, особливо річка Ганг.

Поступово розвивається торгівля з іншими країнами, поради щодо організації якої, пільги та привілеї торговцям описано у ІІ книзі "Артхашастри", розділ 16. Зокрема, вказується: "Нехай [наглядач над торгівлею] добрим ставленням спонукує [торговців] ввозити чужоземні товари. Морякам, караванним торговцям нехай дарує звільнення від мит, сумісне з інтересами [царя], і не притягнення до відповідальності за борги [купців], що приходять [з інших країн], якщо вони не зв'язані з торговими компаніями [даної країни]. … Щодо [торгівлі] в чужій країні, [то] знаючи вартість [своїх] товарів і ціни товарів, які можна одержати в обмін, [наглядач] нехай подумає про прибуток, очищений від мит, шляхових мит, плати за перевезення, поборів на військових заставах, перевозів через річку, утримання торговця, вартості оренди приміщень, жертвоприношень [в дорозі]. Коли немає прибутку [від] вивозу товарів або [коли немає] прибутку від обмінних операцій, нехай подумає про вигоду, [що досягається іншими засобами]. Потім нехай відправить одну чверть [наявних в його розпорядженні] цінних товарів безпечними шляхами, по суші [на інші ринки]. Заради діла нехай він (посланий торговець) подружиться з службовими особами, лісовою сторожею, прикордонною вартою і службовими особами міст і сільських місцевостей. Нехай у нещасті рятує гроші або себе; або не діставшись до [наміченої] країни, нехай сам обмінює [в іншій], вільній від усяких поборів.

Нехай розвідає шляхи по воді, умови найму, [необхідну кількість] слуг під час подорожі, засоби існування в дорозі, прибутковість і обсяг обміну, час, [сприятливий] для подорожей, [засоби] відвернення небезпеки і умови життя в торгових містах.

Розпитавши по дорозі рікою про торгівлю і звичаї (у торгових містах), нехай їде до вигідного і нехай обминає невигідне" [5, с. 277 - 288].

Головним портом у торгівлі з Месопотамією та Єгиптом був Бхрігукачха (сучасний Броч, поблизу усті Нарбади); торгівля з Цейлоном та Південно-Східною Азією велася, в основному, через порт Тамраліпті (сучасний Тамлук, у Західному Бенгалі). Через усю Північну Індію, від Магадхи до гірських проходів на північному-заході, пролягала упорядкована дорога, збудована за Чандрагупти. Вона мала не лише воєнно-стратегічне, а й велике торгове значення, оскільки була основною магістраллю, що пов'язувала долину Гангу та Пенджаб з Іраном і Середньою Азією. Про важливість торгових шляхів для держави свідчать такі рядки з "Артхашастри": "Стосовно використання водного та сухопутного шляхів - використання сухопутного шляху постійно" (книга VII, розділ 17, стаття 11) [53, с. 108]. Про те, що доходи з використання торгових шляхів були одним з важливих джерел поповнення царської скарбниці, сказано у розділі 6 книги ІІ.

Зростання торгівлі призвело до появи металічних грошей. Ще в перші століття І тис. до н.е. у якості грошей використовувалися шматки або зв'язки шматків міді, срібла або золота певної ваги. В V - IV ст. до н.е. з'являються срібні монети. Можливо, що ще раніше з'явилася мідна монета. Проте простий обмін товарів, ймовірно, продовжував залишатись основною формою торгівлі.

В імперії Маур'їв торгівля піддавалась суворій регламентації з боку держави. Спеціальні чиновники слідкували за правильністю мір та ваг, за порядком на ринку: "Наглядач над торгівлею нехай розвідає межу високих або низьких цін на різні види товарів, що створені сушею і водою, що доставляються сухопутним або водним шляхом, а також попит і відсутність попиту. Крім того, строки, [сприятливі] для [їх] збуту, зосередження, купівлі і продажу. Ціну товару, якого є багато, він нехай змусить піднятися, зосередивши його [в своїх руках]. А коли ціна встановилась, хай визначить межу ціни. … Нехай уникає надто великого прибутку, шкідливого для підданих; нехай не робить обмежень (торгівлі) в часі для товарів постійного попиту або зла зосередження (їх в своїх руках)" ("Артхашастра", книга ІІ, розділ 16).

За шахрайство, за продаж недоброякісних продуктів тощо винні в цьому піддавались покаранням, частіше за усе - грошовим штрафам. Торгівлею займався і сам цар; його товарами та від його імені торгували спеціальні царські службовці, у підпорядкуванні котрих знаходився цілий штат торговців: "Нехай для товарів місцевого виробництва і товарів царя встановлює обмін [тільки] в одному місці… Або нехай торговці продають товари царя в різних місцях по встановленій ціні і нехай сплачують компенсацію, відповідну до втрати. … Ті, що торгують [царськими товарами], нехай самі кладуть виручку в дерев'яну скриньку з отвором вгорі. Під час восьмої частини дня нехай вони дають [звіт] наглядачеві над торгівлею, кажучи: "Це продане, це остача", і нехай здадуть міри ваги і довжини і скриньку" ("Артхашастра", книга ІІ, розділ 16) [5, с. 277 - 278].

Цікавим є факт введення в цей час царської монополії на торгівлю деякими товарами: продуктами гірських розробок, сіллю, спиртними напоями.

3.2 Регулювання майнових відносин

Аналіз статей "Артхашастри", пов'язаних з майновими відносинами надає широкого уявлення про характер соціально-економічного устрою давньоіндійського суспільства. Документ свідчить, з одного боку, про майнове розшарування, з іншого - про досить стійке збереження общинних, кастових, патріархальних, родових зв'язків. В общинному землеволодінні перебували пасовища, іригаційні споруди, дороги тощо. Норми давньоіндійського законодавства охороняють землеробські права общин, селищ, поселень, які мали майже необмежене право розпоряджатися землею: продавати, здавати в оренду, дарувати, зокрема храмам.

Приватне селянське землеволодіння також було пов'язано з широкими повноваженнями: продажем, здачею в оренду, даруванням землі тощо.

Врегулюванню спорів між общинами, общинниками-селянами про межі земельних ділянок, межові знаки, колодязі, дарування землі тощо присвячений в "Артхашастрі" 8 та 9 розділи книги ІІІ.

Широкі повноваження общинника-землевласника були, однак, обмежені в інтересах зміцнення общинних зв'язків. Так, власник не міг вільно продавати землю, оскільки, як зазначається у статті 1 розділу 9: "Родичі, сусіди [та] кредитори у [зазначеному] порядку нехай мають перевагу при купівлі земельних наділів" [53, с. 87]. Власник, також, не міг полишити і не обробляти ділянку, що йому належить (розділ 10, статті 8 - 12).

Про поняття інституту власності, що склалося, на відміну від користування річчю, свідчить поява норм про строки давності користування, володіння річчю, що спричиняють перетворення володіння у власність. "Артхашастра" вже розрізняє строки давності для рухомого й нерухомого майна, відповідно визначаючи їх в 10 і 20 років, визначаючи при цьому й виключення щодо власності, яка належить дітям, хворим, тим, що зазнали бідувань, царю і брахману - знавцю Ведів: "Відносини власності [та] власника: тривалість користування [розглядається] як доказ власності на майно, [яке, тим самим,] позбавлене [інших] доказів. [Якщо хто-небудь] не звертає уваги 10 років [на те, що] будь-яке його майно використовується іншими, воно втрачене для нього, якщо лише [він] не дитина, старий, хворий, нужденний, перебуває у від'їзді, полишив країну [чи це відбулося внаслідок] безпорядків у державі. Нехай не відкривається [справа з приводу] нерухомості, [якою власник] не користувався 20 років [і яка] була [в цей час] місцеперебуванням [інших]" (розділ 16, статті 29 - 31) [53, с. 98].

Право власності втрачалося на зрошувальну споруду, якщо вона не працювала 5 років ("Артхашастра", розділ 9, стаття 32).

Регулюванню норм, які стосуються зобов'язань, угод: займу, найму, купівлі-продажу, зберігання (вкладу) тощо в "Артхашастрі" присвячений перший розділ ІІІ книги, який має назву "Настанова про угоди". Тут визначаються гарантії виконання угод - застава (заклад), поручителі, а також формулюються деякі загальні принципи. Зокрема, перераховуються умови, яким повинна відповідати правочинна угода, вказується її форма: "Пов'язані зі спадком, нікшепою (майно, довірене на зберігання, або матеріал, переданий реміснику для обробки - Л.Ч.), вкладом, шлюбом та [угоди, укладені] жінками, котрі не виходять з дому, і хворими, котрі знаходяться [однак] при здоровому глузді, [навіть] "укладені всередині дому". Нехай будуть дійсними. Пов'язані з пограбуванням, нападом, бійкою, шлюбом, царською службою і [дії, що скоїли] ті, чия діяльність відбувається у першу половину ночі (маються на увазі трактирники, повії і т.п. - Л.Ч.), навіть "укладені вночі", нехай вважаються дійсними. [Угоди, укладені] тими, хто живе у лісі, в караванах, на пасовищах, в обителі, серед мисливців [і] мандрівних артистів, [навіть] "укладені в лісі", нехай вважаються дійсними. А "укладені обманом" нехай вважаються дійсними і стосуються шахраїв. А "укладені таємно" нехай вважаються дійсними за секретної угоди. …

Але всі угоди, місце й час [укладенні яких] відповідає поданим [контрагентам], вповноваженим для її укладання, з повною дієздатністю, за бездоганного засвідчення (тобто наявний документ або усні свідчення угоди - Л.Ч.), з очевидною формою, ознаками, розмірами [й] якостями [об'єкту угоди] нехай вважаються дійсними.

З них остання [дія] заслуговує на довіру, за виключенням [випадків] розпорядження [й] застави" ("Артхашастра", книга ІІІ, розділ 1, статті 7 - 11, 15 - 16) [53, с. 76].

Угода укладалася письмово, із зазначенням точного часу, місця укладення угоди, місця проживання, роду, касти тощо сторін і поручителів ("Артхашастра", стаття 17).

Угоди вважалися недійсними, якщо: "…укладені несамостійними: сином, який залежить від батька; батьком, котрий залежить від сина; братом, який не має сім'ї, молодшим [членом сім'ї], котрий не отримав частки у спадку; жінкою, котра залежить від чоловіка або сина; рабом або "заставленим"; тим, хто не досяг повноліття і тим, хто досяг певного віку (максимальний вік, зазвичай, визначався у 70 років - Л.Ч.), також тим, хто притягнутий до суду, мандрівним аскетом, калікою [і] тим, хто потрапив у біду - за виключенням санкціонованих угод.

Але навіть [при дотриманні всіх умов] нехай вважаються недійсними угоди, укладені у стані гніву, горя, сп'яніння, втрати розуму або з примусу" ("Артхашастра", статті 12 - 13) [53, с. 76].

Неправомірні угоди не лише вважалися недійсними, але й каралися штрафами. Суворі формальності послаблювалися, якщо угоди були пов'язані з царським дорученням, з охороною державної таємниці або укладалися особами, котрі ведуть мандрівний спосіб життя: мисливцями, пастухами, артистами та інших (для яких здійснення формальностей було утрудненим).

"Артхашастра", обмежуючи лихварський відсоток, визнає марність цих спроб в ситуації, коли цар не в змозі забезпечити порядок в державі (розділ 11, стаття 3). В інтересах "слабкого" була передбачена не лише фіксація відсотків, але й декларативна заборона зловживань з боку кредитора під час отримання боргу, припинення росту відсотків за боргами у випадку хвороби, неповноліття божника тощо: "Законний місячний відсоток 1 ¹/₄ пани зі 100; торговий - 5 пан, для [товарів], що доставляються через ліси - 10 пан; [для товарів, що доставляються] морем - 20 пан. З того, хто встановлює та спонукає до встановлення [відсотку] вище [цього] - штраф першого виду; з кожного зі свідків - у половину. … Відсоток в зерні [доходить] до половини позиченої суми під час урожаю …

[З кредитора, котрий], не встановив [величини] відсотку, стягує або, [встановивши], збільшує [його], чи оголошує позикою [суму], додавши до неї відсоток, - штраф у 4-кратному розмірі надбавки. При повідомленні про неіснуючий [борг штраф дорівнює] неіснуючій [сумі] в 4-кратному розмірі. … Не збільшується борг, [якщо є] перешкода [у вигляді] тривалого жертвопринесення, хвороби, [перебування] у домі учителя, [якщо боржник] - неповнолітній або незаможний.

З того, хто не бере борг, що сплачується - штраф 12 пан. [У випадку] наведення ним поважної причини нехай помістить [позику] в іншому місці без збільшення відсотків. Борг, [про який] не згадували 10 років, не може вимагатися, якщо лише [боржник] не малолітній, поважного віку, хворий, бідує, знаходиться у від'їзді, полишив країну [й у випадку] смути в державі. За померлого нехай повернуть позику сини або спадкоємці… або ті, хто разом брав [позику] чи поручився… Але [якщо] місце й час [повернення боргу] не визначені, нехай його повернуть сини, онуки або ті, хто отримує спадок" ("Артхашастра", розділ, 11 статті 1 - 17) [53, с. 90].

Щоб полегшити становище боржника з нього заборонялося стягувати борг двом кредиторам одночасно. Також заборонялося притягувати до сплати боргів землеробів та царських слуг під час їх робіт (розділ 11, статті 19, 22). Особливо обумовлювалися в "Артхашастрі" зобов'язання з виплати боргів чоловіка дружиною і навпаки, що свідчить про визнання за жінкою більших прав, ніж, наприклад, за дхармашастрами: "(Не повинна притягуватися до сплати боргу)… дружина, котра не [прийняла на себе] зобов'язань, - по боргу, зробленому чоловіком; за виключенням [дружин] пастухів [та] орендарів. А чоловік може притягуватися через борг дружини, [якщо] поїхав, не забезпечивши [її засобами для існування]" ("Артхашастра", розділ 11, статті 23 - 24) [53, с. 91].

Відносно слабкий розвиток товарно-грошових відносин відобразився на деякій нестабільності угод купівлі-продажу, який міг бути розірваний в певні строки. В "Артхашастрі" відмові від проданого або купленого, як приводу до судового розгляду, був присвячений окремий розділ. Характерно, що в цьому ж розділі розглядалися й питання відмови від укладеного шлюбу, зокрема, якщо було виявлено недоліки у нареченого або нареченої. Особливо зазначалися строки розірвання угод, що стосувалися продажу тварин: "До півтора місяця [можливе] розірвання [угоди, об'єктом якої є] тварини; до року - якщо [об'єктом угоди є] люди. Бо [впродовж] такого часу можна упевнитися в чесності [або] нечесності [продавця]" ("Артхашастра", розділ 15, статті 17 - 18) [53, с. 97].

3.3 Рабство

Слід зазначити, що рабства, як ми його розуміємо з класичної літератури (в основному, з історії Стародавнього Риму), в Індії не було. Однак, рабство в Індії було поширене достатньо широко, хоча, разом з тим, рабовласництву в Індії була притаманна низка особливостей.

На давньоіндійській мові - санскриті - поняття "раб" передавалось словом "даса", що означало не лише "раб", але й "слуга". Особливого найменування для поняття "раб" у стародавніх індійців не виробилося, і термін "даса" позначав людей з різною ступінню особистої залежності до рабської включно. Всього, як свідчать давньоіндійські збірники законів, існувало до 15 категорій рабів, причому людей, котрі належали до деяких з них, у жодному разі не можна вважати рабами у буквальному смислі слова [63, c. 11].

Головними джерелами рабовласництва в IV - ІІІ ст. до н.е. були навернення в рабство військовополонених, продаж або віддання у заставу вільних, більш поширена, ніж раніше, боргова кабала, навернення в рабство як покарання за злочин; діти рабині також були власністю її господаря.

Раби належали державі, приватним особам або були колективною власністю (наприклад, власністю общини). Праця рабів використовувалася в господарстві рабовласницької знаті, на будівництві суспільних споруд, в рудниках. Є свідчення про існування великих царських господарств, що ґрунтувались, в значній мірі, на праці рабів. Можна припустити, що деякі представники рабовласницької знаті також мали такі господарства, але для давньоіндійської економіки рабовласницькі латифундії з великою кількістю рабів, зайнятих на польових роботах, не характерні. Існували великі царські майстерні (зброя, ткацтво тощо), але приватні майстерні великих розмірів не відомі, та й у царських майстернях рабська праця, наскільки дозволяють припускати малочисельні свідчення джерел, жодним чином не мала переваги. Найбільш звичною сферою застосування рабської праці було домашнє господарство. Природно, що кількість жінок-рабинь, котрі були у кожній багатій сім'ї, була значно більшою, ніж кількість рабів-чоловіків.

Найбільш обширним та логічно зв'язним давньоіндійським текстом, що присвячений спеціально темі рабства в "Артхашастрі" є розділ 13 книги ІІІ - так званий "Устав про рабів" ("Дасакальпа"). Проте варто зазначити, що у розділі розглядається питання не усіх рабів, а лише тих, які входили в компетенцію судді, тобто описана виключно сама проблема вільного або рабського статусу людини, умови виникнення залежності та умови звільнення.

Царські чиновники (аматья) у ранзі судді (дхармастха), які служили в кожному адміністративному центрі повинні були вивчати цей та подібні трактати й керуватися ними при розгляді судових справ. Варто зазначити, що в зазначеному розділі мова йде не про всіх рабів, а лише про тих, справи яких розглядали суді-дхармастхи, тобто приватновласницьких. Царські та державні раби не належали до компетенції відомства дхармастхи.

В "Артхашастрі" немає будь-якого засудження самого інституту рабства, усі заборони стосуються лише членів системи 4 варн (брахмани, кшатрії, вайш'ї, шудри). Саме в цьому сенсі можна зрозуміти свідоцтво Мегасфена (друга й радника сирійського царя Селевка І; наприкінці IV ст. до н.е. він на чолі посольства відвідав двір Чандрагупти) який, відзначаючи особливість суспільного устрою Стародавньої Індії, писав: "Варте уваги в землі індійців те, що всі індійці вільні й жоден індієць не є рабом. В цьому схожість лакедемонян та індійців. Але у лакедемонян рабами є ілоти і вони ж виконують належне рабам, а у індійців ніхто інший не є рабом, ні тим більше хто-небудь з індійців" [65, с. 263]. Лише для варварів (млеччха) рабство визнавалося природним явищем: "Для варварів немає гріху продавати або закладати нащадків…", - сказано в "Артхашастрі" [53, с. 94].

"Устав про рабів" умовно можна поділити на дві частини. Перша охоплює статті 1 - 19, друга - статті 20 - 25. У другій частині термін "даса" вжито у вузькому значенні слова, тобто у значенні "вроджений раб", власність хазяїна, у першій - у широкому значенні, тобто під ним розуміються інші види залежності.

Згідно давньоіндійського права серед власне рабів немає жодних відмінностей юридичного становища чи категорій. Обмеження продажу вагітних жінок та неповнолітніх супроводжується кількома умовами: "Штраф першого виду з того, хто продає [або] заставляє раба молодше 8 років - з числа народжених у домі, придбаних за спадком, отриманих, куплених - котрий не має родичів, проти бажання, на важкі роботи, на чужину; або вагітну рабиню без забезпечення вагітності; і [той же штраф] - з покупця [й] свідків" ("Артхашастра", розділ 13, стаття 20) [53, с. 94]. За визнанням права даса на особисте майно (стаття 22) не міститься жодної вказівки на можливість набувати таке майно, жодного визначення влади господаря на працю та особу свого даса. Господар не має права лише порушувати угоду про звільнення даса за викуп (стаття 21), однак, ймовірно, зовсім не зобов'язаний взагалі відпускати його за викуп, якщо цього не бажає ("Артхашастра", книга IV, розділ 12, стаття 28). Єдиним обмеженням його прав на жінок-рабинь є вимога звільнення рабині, яка народила дитину від самого господаря ("Артхашастра", книга ІІІ, розділ 13, стаття 23). Таким чином, господар не володіє абсолютною владою на раба, який належить до 4 категорій (куплений, отриманий у спадок, народжений в будинку, отриманий як подарунок), останній не вважається лише річчю, може виступати іноді як суб'єкт права, має особисте майно та сімейні зв'язки. Проте все це не заважає нам визнати його рабом у самому точному значенні цього слова.

У І частині ми бачимо саме категорії залежних, які розрізняються за способами виникнення й за умовами тимчасової залежності. Так, стаття 21 "Артхашастри" вказує, що раб через викуп міг стати "ар'я", тобто вільним. Стаття 13 "Артхашастри" наголошує, що діти того, хто продав себе у тимчасову залежність залишають вільними, а стаття 15 говорить, що сам він, після того як поверне отриману суму, також отримує волю. Статті 1 - 4 забороняли віддавати у заставу неповнолітніх осіб будь-якої з 4 варн. Стаття 17 зазначає, що той, хто продав себе, може бути викуплений після внесення суми.

Сума, що отримана за "відданого у заставу" менша, ніж сума за "проданого". Залежність другого не має обумовленого терміну і, у принципі, безстрокова, до повернення отриманої суми. Залежність "відданого у заставу", навпаки, встановлюється на певний, обумовлений заздалегідь термін, після закінчення якого "відданий у заставу" відпускається.

Згідно статті 9 тимчасово залежні не втрачають належності до варни, а тому забороняється змушувати їх до ритуально нечистих робіт; усі дії господаря, що суперечать статусу тимчасово залежного, призводять до звільнення.

Загалом, відмінності у становищі обох типів згідно "Уставу про рабів", можна проілюструвати такою порівняльною таблицею:

Крім того, характеризуючи специфічність давньоіндійського рабства, варто також зазначити, що у своїй виробничій діяльності раб був тісно пов'язаний з молодшими членами великої патріархальної сім'ї та іншою домашньою прислугою. Унаслідок цього і в повсякденному житті його стосунки з господарями відрізнялись патріархальною простотою; недарма давньоіндійськими законодавцями становище раба визначалось як таке, що відповідає становищу заміжньої жінки. Наявність патріархальних стосунків між рабом та господарем зовсім не применшувало влади останнього щодо раба, так як влада глави сім'ї була і щодо членів сім'ї майже безмежною, аж до права продажу дружини та дітей і застосування щодо них будь-якої міри покарання, включно зі смертною. У будь-якому разі, раби були зобов'язані безумовно підкорятися, і жорстокі покарання рабів, особливо рабів від народження, були звичним явищем.

Таким чином, давньоіндійське суспільство поділяється на членів системи 4 варн і тих, хто не входив в цю систему. Система 4 варн є, немовби, специфічною формою громадянського колективу, який протиставлений рабам, нижчим кастам, відсталим племенам і всім чужинцям. Поряд з цим поділом існує інший - на основі реальної особистої свободи або несвободи. І хоча в загальному поняття "раб" з рабським станом поєднують чисельні категорії тих, хто тимчасово потрапив у кабалу, основні тенденції "Уставу про рабів" в "Артхашастрі" Каутільї полягають у забороні повного перетворення на рабів членів 4 варн, встановленні обмежень прав господарів на працю тих осіб, хто потрапив у рабську залежність.

3.4 Регулювання шлюбно-сімейних відносин

Шлюбно-сімейним відносинам - вічним дхармам (кодекс моралі й поведінки - Л.Ч.) чоловіка й дружини - присвячені в "Артхашастрі" розділи 2 - 7 книги ІІІ.

Усі приписи про дхарму чоловіка й дружини свідчать про принижене, підлегле становище жінки у давньоіндійському суспільстві, що збереглося тут ще в непорушному вигляді великих, нерозділених патріархальних сім'ях-кланах, в яких глава сім'ї володів величезною, майже необмеженою владою. У сфері сімейних відносин найяскравіше проявився вплив соціокультурних традицій, норм звичаєвого права. Про це свідчить вказівка на вісім різних форм шлюбу, які не могли не враховувати шастри: "Шлюб "брахма" - дарування дівчини з прикрасами.

Шлюб "праджапатья" - зі словами "виконуйте разом дхарму".

Шлюб "арша" - [укладається] шляхом прийняття від нареченого пари корів.

Шлюб "дайва" - шляхом дарування [дівчини] жерцю перед олтарем" (розділ 2, статті 2 - 5) [53, с. 78].

Перші чотири види шлюбів, які заохочувалися брахманами, зводилися в основному до видання батьком заміж дочки, наділеної коштовностями, з визначеним приданим. Вони протиставляються шлюбам: "асура" - купівлі нареченої; "пандхарва" - визнаному, однак, підданому наріканням поряд зі шлюбами з любові, без згоди батька й матері; "ракшаса" - викрадення нареченої; "пайшача" - із вчинення насилля над нею. Усі ці форми зводилися у підсумку до купівлі нареченої, майбутньої робітниці у сім'ї. Не випадково перші чотири форми шлюбу визначаються брахманам і кштаріям, для вайш'ї та шудри визначався шлюб з викупом нареченої. Шлюб з викраденням нареченої, що закінчувався, ймовірно, тим же викупом, що входив у пряме протиріччя з іншими його формами - явний пережиток первісного суспільства.

Головним призначенням жінки вважалось народження та виховання дітей, насамперед синів, на котрих покладалось зобов'язання здійснювати поминальні обряди для вшанування предків. Нащадки, як і худоба, визнавались головним видом багатства. У силу цього, законним батьком дитини вважався чоловік матері незалежно від того, хто ним був фактично: "Сім'я, кинуте на чужому полі, належить господарю поля", - так кажуть вчителі. "Мати - вмістилище; чиє сім'я, того й потомство", - так кажуть інші. "Можливе й те, й інше", - так вважає Каутілья" ("Артхашастра", розділ 7, статті 1 - 3) [53, с. 85]. Жінка у цьому випадку прирівнювалася до домашніх тварин, рабинь, нащадки яких належали господарю.

Обов'язок дружини - послух та повага до чоловіка. Непристойна поведінка дружини засуджувалася й каралася штрафами: "Дружина, котра бере участь, не дивлячись на заборону [чоловіка], у буйних п'яних веселощах, нехай дасть штраф 3 пани.

Якщо вона ходить вдень на видовища, де беруть участь [лише] жінки, - штраф 6 пан; якщо у видовищах [беруть участь] чоловіки - 12 пан.

[Якщо це відбувається] вночі - подвійний штраф.

Якщо вона йде [з дому], коли чоловік спить або п'яний, або не відчиняє двері чоловікові - 12 пан.

З тієї, котра йде [з дому] вночі - подвійний штраф.

Якщо чоловік та жінка здійснюють непристойні рухи тілом або якщо таємно ведуть нескромну бесіду, то штраф для жінки - 24 пани, для чоловіка - удвоє.

Якщо [при цьому] вони торкаються один одного волоссям, одягом, зубами й нігтями, то жінка платить штраф першого виду, чоловік - удвоє ("Артхашастра", розділ 3, статті 20 - 26) [53, с. 80]. Штраф міг бути замінений покаранням різками та торговій площі. Це покарання обтяжувалося тим, що сікти жінку повинен був чандал (недоторканий) (розділ 3, статті 27 - 28).

Умови вступу у шлюб не забороняли, а скоріше заохочували одруження неповнолітніх, хоча "Артхашастра" встановлювала для жінок нижню межу шлюбного віку в 12 років, для чоловіків - в 16 років (розділ 3, стаття 1).

Допускалось, щоб чоловік належав до більш високої варни, ніж дружина, проте суворо заборонялись шлюби жінок з вищих варн з чоловіками нижчих варн: "Сини брахмана [і] кшатрія від жінок безпосередньо нижчої варни рівні за варною [батькові]; від жінок нижчих варн - не рівні.

Від брахмана і вайшийки походить амбаштха; від брахмана та шудрянки - нішада або парашава.

Від кшатрія та шудрянки - угра. Від вайш'я та шудрянки - просто шудра…

Це - народжені у правильному порядку.

Від шудри та вайшийки - айогава; від шудри та кшатрійки - кшаттар; від шудри та брахмани - чандала. Від вайш'ї та кшатрійки - магадха; від вайш'ї та брахмани - вайдехака. Від кшатрія і брахмани - сута…

Це - народжені супроти правильного порядку…

Від жінок вайдехака та амбаштхи - вайна, а, навпаки, [від жінки амбаштха і вайдехаки] - кушилава. Від жінки кшаттар та угри - швапака.

Ці та інші є змішаними [кастами].

У них шлюби [повинні укладатися] між рівними за походженням. …

Або [усі] вони, крім, чандалів, [можуть розглядатися] як рівні за дхармою шурам" ("Артхашастра", розділ 7, статті 20 - 37) [53, с. 85 - 86].

Разом з тим, з наведеного уривку, не можна зробити висновок про поширення змішаних шлюбів. Тут, головним чином, здійснюється виклад теорії походження каст від шлюбних зв'язків осіб різних варн. Шляхом уявного походження кожної касти описується її реальне місце в кастовій ієрархії. Деякі з традиційно наведених назв можна розуміти як племінні (наприклад, амбаштха, нішада), інші, вказують на певну місцевість (наприклад, магадха - "мешканець Магадхи", вайдехака - "мешканець Відехи"), треті є означенням професії (кушилава - актор, ратхакара - виробник колісниць) або соціально-політичного рангу (сута - колісничні та придворні співці давньоіндійських царів). Нащадки від шлюбних зв'язків осіб, котрі належали до різних варн, прирівнювалися за своїм становищем в ієрархії до тієї чи іншої з існуючих варн.

На відміну від дхармашастр, "Артхашастра" дозволяла розлучення. Проте за умови, якщо подружжя ненавиділо один одного або через жорстоке поводження одного з іншим. Ось як про це сказано у статтях 15 - 17, розділу 3: "Дружина, котра ненавидить чоловіка, не може отримати розлучення без згоди чоловіка, і чоловік - без згоди дружини.

Розлучення [відбувається] за взаємної ненависті.

Якщо чоловік вимагає розлучення через погане поводження дружини, нехай він дасть їй, що було взято" [53, с. 80].

Дозволявся, також, всупереч дхармашастрам, повторний шлюб удів: "Нехай дружина очікує сім місяців після того, як стало відомо, що [чоловік], котрий пішов на тривалий термін помер або став відлюдником; якщо у неї є діти, нехай очікує рік.

Після цього може прийти до рідного брата чоловіка.

Якщо їх декілька, нехай приходить до найбільш близького за віком, благочестивого, спроможного утримувати її, або до молодшого, якщо у того немає дружини.

За відсутності [рідного брата] нехай приходить до найближчого нерідного брата, до сапінди або кульї (сапінда - родич до четвертого коліна, кулья - більш далекий за нього родич - Л.Ч.), близькому за віком.

Саме в цьому порядку, починаючи з рідних братів чоловіка" ("Артхашастра", розділ 4, статті 37 - 41) [ 53, с. 82 ].

3.5 Загальна характеристика соціальної стратифікації давньоіндійського суспільства

Аналіз термінології та юридичного статусу різних соціально-правових груп дає уявлення про схему соціальної стратифікації давньоіндійського суспільства в трактаті "Артхашастра" наскільки чітко, що її зміст можна виразити графічно (див. схему). Наші висновки з даного питання ґрунтуються на основі праці відомого російського індолога А.А.Вігасіна "Устав про рабів" в "Артхашастрі" Каутільї " [15].

Все давньоіндійське суспільство поділяється передусім на дві категорії:

* осіб, що належали до чотирьох варн, яких можна вважати в повному смислі вільньнонародженими;

* осіб, що не були включені в систему чотирьох варн, варварів, яким притаманні рабські стани.

Чотири варни, в свою чергу, природно розташовані в ієрархічному порядку - від брахманів до шудр (причому слід вважати, що в складі кожної варни існує безліч кастових груп, належність яких до тієї чи іншої варни, визначається конкретними місцевими традиціями). БВГД на схемі відповідають системі чотирьох варн, а АБДЕ - варварам- млеччхам. Крім поділу на систему чотирьох варн і варварів існує інший, не співпадаючий з попереднім, на основі принципу реальної особистої свободи й особистої залежності. Причому слід гадати, що можливість потрапляння в залежність знаходиться в зворотному відношенні до варнової приналежності. Тому слід провести лінію ВК так, що АВК співпадає категорії „тих, що потрапили в рабський стан" (даса в широкому сенсі). Серед даса-залежних виділяється категорія власне рабів (даса в вузькому смислі в "Артхашастрі" Каутільї відрізняються від ахітака, парічарака та ін.). У справжнє рабство можуть потрапити лише варвари (в результаті продажу і закладу, дозволених в III.13.3, військового полону чи виводу цивільного населення, оскільки на них, очевидно не розповсюджуються правила III.13.19 і III.16. 28 чи з якоїсь іншої причини). Для осіб з чотирьох варн допускається лише тимчасова залежність. (Зазвичай в результаті економічних причин - боргової кабали, за відпрацювання штрафу і в результаті військового полону). У розділі про тимчасово- залежних автора "Артхашастри" цікавить передусім ця категорія (БВО на схемі). Проте варто вважати, що й варвари можуть бути не тільки на свободі (якщо б не було вільних варварів, не було б кому продавати дітей) і не тільки у постійній залежності, але й у тимчасовій. Тому варто провести ще одну лінію БК так, що БОК відповідає варварам, що потрапили в тимчасову залежність, а АБК - постійно залежним, даса в повному розумінні слова. Очевидно, чим нижчий статус варвара, тим більшою є ймовірність його потрапляння не у розряд тимчасово- залежних, а в розряд власне рабів.

В "Артхашастрі" (та в інших джерелах, особливо в буддійській літературі) нерідко зустрічається поєднання дасакармакара - тобто даса і кармакара. У це поняття об'єднуються всі ті, хто виконує роботу на іншого. Виконання роботи на іншого в будь-якому випадку пов'язане з несамостійністю, а іноді й з обмеженням свободи. І хоча серед кармакар знаходимо категорії економічно незалежних та і особисто вільних осіб, але разом з тим деякі кармакари практично не відрізняються від тимчасово-залежних даса. Тому з точки зору права кармакара можуть об'єднуватися в одну групу з даса (дасакармакараварга - група даса і кармакара). На схемі місце кармакара можна представити у вигляді сектора КВЛ і відповідно дасакармакара - АВЛ. Варто також відзначити, що в реальній історичній дійсності положення права могли не дотримуватися і змінюватися під впливом соціально-економічного розвитку. Можна легко це побачити на прикладі категорії атмавікраін - „того, що сам продав себе". В "Артхашастрі" він в основному має статус тимчасово-залежного, але водночас не обмежується час його залежності. Умовою його викупу є повернення отриманої суми без врахування того, що ним відпрацьовано на службі в господаря. Тому атмавікраін, залишаючись реально в постійній залежності, повинен був поступово втрачати і статус тимчасово-залежного. На справді, ми спостерігаємо у більш пізній пам'ятці "Нарадасмріті" , що атмавікраін прирівнюється до постійних рабів (V. 37). Але тим самим до складу постійних рабів фактично потрапляють члени чотирьох варн і втрачають всі привілеї приналежності до варн. Атмавікраін в "Нарадасмріті" саме тому вважається найгіршим серед людей, що він продає не лише свободу, але й втрачає при цьому свою варну. Взагалі усі грані, які так чітко виписані в правовій термінології "Артхашастри", в дійсності могли бути значно менш визначиними. Проте з'ясування правової структури та правової свідомості суспільства має важливе історичне значення. Давньоіндійське суспільство поділяється на систему чотирьох варн й тих, хто не входить до даної системи. В "Артхашастрі " немає жодного засудження інституту рабства, всі заборони стосуються лише системи чотирьох варн (у цьому сенсі можна зрозуміти висловлювання Мегасфена, який наголошував, що в Індії „ ніхто не є рабом, а тим більше ніхто з індійців". „Індієць" - це, безумовно, людина, за брахманізмом, і , відповідно, належить до системи чотирьох варн) , а для варварів (млеччхів) рабство є природним станом "Артхашастра", III.13.3 - 4. Вказані характерні риси соціальної структури та права "Артхашастри" легко знаходять аналогії в інших стародавніх та середньовічних суспільствах.

РОЗДІЛ 4. ДАВНЬОІНДІЙСЬКЕ СУДОЧИНСТВО

4.1 Судовий процес

Юридичним питанням присвячені третя та частково четверта книги "Артхашастри". Вони не є збірниками існуючих законів, виданих якимось певним правителем конкретного давньоіндійського царства (подібного роду зводу законів в Індії не було ні в стародавні часи, ні в середньовіччі). Це наукове керівництво з загальних принципів права, яке повинно було враховувати практику судочинства. Проте слід мати на увазі, що шастри оперують поняттями та класифікаціями, що склалися, виходячи із визначених теоретичних уявлень. Вони відображають структуру давньоіндійського суспільства та держави в самому загальному і в деяких відношеннях умовному стані. Викладені у таких зводах, як "Артхашастра", загальні принципи права могли сильно змінюватися на практиці і поступатися в одних випадках місцевим звичаям, а в інших - перед царськими указами.

За "Артхашастрою" судова справа починалась з подання позовної заяви та свідчень у суді позивача, потім відповідача: "І після того як записані: рік, пора року, місяць, половина місяця, день, юридичні докази, судова установа, борг, місцевість, селище, каста, рід, ім'я [й] заняття тих, хто зробив відповідні засвідчення позивача та відповідача, [суддя] нехай накаже представити свідчення позивача та відповідача у справі" (розділ 1, стаття 17) [53, с. 77]. У залежності від характеру справи кожна зі сторін виставляла поручителів, котрі гарантували виконання рішення суду (головним чином за борговими зобов'язаннями). Відповідач при цьому не мав права висувати зустрічного позову (звинувачення), за виключенням випадків розгляду справи про сварки, крадіжки, угоди торговців. Розгляд припинявся, якщо відповідач визнавав свою вину; в іншому випадку йому надавалась відстрочка для відповіді: перший раз від 3 до 7 днів, другий - з метою пошуку нових доказів - півтора місяці. Позивач повинен був доказово оскаржити свідчення відповідача в той же день, в іншому випадку на нього накладався штраф: "Якщо обвинувач, який отримав відповідь, не відповідає у той же день, він буде [вважатися] таким, котрий зробив неправдиву заяву. Тому що, вирішує [почати справу] обвинувач, не обвинувачений. Для останнього, котрий не відповів [на звинувачення, термін] від трьох до семи діб. Потім нехай він дасть штраф від 3 до 12 пан" ("Артхашастра", розділ 1, статті 17, 27 - 30) [53, с. 77].

Втеча позивача й відповідача визнавалась як визнання провини: "[Якщо звинувачений] не відповідає [на звинувачення] протягом півтора місяця, то після того як на нього накладено штраф за неправдиве свідчення, нехай він відшкодує обвинувачу з того майна, яке у нього є, за виключенням знарядь праці, [що дають йому їжу]. Це ж слід зробити [у випадку] втечі звинуваченого. А для обвинувача неправдивість свідчення [виявляється] образу ж, якщо він втече" ("Артхашастра", розділ 1, статті 31 - 33) [53, с. 77].

Значна увага в шастрах надавалась вимогам, які пред'являлися до надійних свідчень: "[Якщо звинувачений] зізнався - це краще.

А [якщо], не зізнався, юридичним доказом [є] свідки - котрі заслуговують на довіру… не менше трьох..

Або двоє - за узгодженням сторін, але не один - [у справах] про борг.

Заборонено бути свідком: родичу, другу, кредитору, боржникові, ворогові, каліці, тому, хто несе покарання та недієздатним;

Цар, вчений брахман, сільський працівник, прокажений, вкритий виразками, виключений з касти, чандала, той, хто займається чорною роботою, сліпий, глухий, німий … жінка та царський слуга [не можуть бути свідками] за виключенням [справ] з подібними їм.

[У справах про] образу, крадіжку, перелюб [усі вони можуть бути допущені як свідки], крім ворога, родича.

У справах таємних одна жінка [чи] чоловік, котрі чули або бачили, нехай будуть свідками - за виключенням царя [та] аскета.

Хазяї - про слуг, жерці [й] вчителі - про учнів та батьки - про дітей; або навпаки… - нехай без примусу дають свідчення.

А при звинуваченні одним одного вищі з них, котрі дали неправдиві свідчення, нехай дадуть 10-у частку [позивної суми у якості штрафу], нижчі - 5-у частку" ("Артхашастра", розділ 11, статті 25 - 33) [53, с. 91]. Лише за відсутності необхідних свідків дозволялося приймати свідчення дитини, старої людини, учня (щодо вчителя), родича, раба та жінки. До цього переліку "Артхашастра" додає хворих, осіб, виключених з каст, недоторканих, позбавлених органів чуттів, якщо це були не тяжби подібних до них (розділ 11, стаття 30).

Неправдиве свідчення вважалося злочином, яке каралося іноді штрафом, що дорівнював десятикратній сумі позову, або вигнанням з країни ("Артхашастра", розділ 11, стаття 45).

В "Артхашастрі" є помітним деякий відхід від змагального характеру судового процесу. Про це свідчить і посилення в судовому провадженні органів влади, царя, котрий був зобов'язаний, зокрема, викликати відповідача до суду, якщо сам позивач не був спроможний зробити це, і можливість застосування різних типів допиту. "Артхашастра" визнає і докази, які було отримано не зовсім чесним шляхом.

4.2 Злочин та покарання

Для характеристики права Стародавньої Індії саме поняття злочину можна застосовувати лише умовно, оскільки в цей час ще не проводилося чіткого розмежування між приватноправовим правопорушенням (деліктом) й злочином. В "Артхашастрі" (книга ІІІ, розділ 16) положення про продаж невласником та неповернення боргу логічно пов'язані й трактувались у розумінні збитку, який карається штрафом: "[Якщо] віддане те, чим один не має права розпоряджатися, відбувається розірвання [угоди]" (розділ 16, стаття 2) [53, с. 97].

Шастри при розгляді конкретних злочинів виходять з певних загальних понять, принципів: із визнання форм провини (умисел чи необережність), поняття необхідності оборони, рецидиву, співучасті, обставин, що пом'якшують й обтяжують покарання тощо. Так, стаття 8, розділу 4 "Артхашастри" вказує: "Якщо [вона залишається у домі] всупереч волі [господарів] або через їх невідання - провини [господарів] немає" [53, с. 81]. Підбурювачі до пограбування каралися подвійним штрафом (розділ 17, стаття 11). Як пом'якшувальна обставина враховувалось при образі словом чи дією відсутність умислу, стан злочинця, котрий знаходився у стані сп'яніння, запамороченні тощо ("Артхашастра", розділ 18, стаття 10; розділ 17, стаття 14).

Обставинами, що обтяжують відповідальність, визнавались груповий характер злочину, рецидив тощо: "[Якщо побиття здійснює] натовп, з кожного, хто бив - штраф удвічі більше [ніж, якби він сплатив, якби завдавав побиття один]" (розділ 19, стаття 16) [53, с. 101]. Під час винесення вироку, як в усьому давньосхідному праві, враховувався особистий статус злочинця та потерпілого, стать, вік, варна, родинні зв'язки сторін. Образа дружини каралась, наприклад, удвічі меншим штрафом, ніж образа чужої жінки ("Артхашастра", розділ 18, стаття 5).

Відсутність скільки-небудь повного переліку так званих державних злочинів - характерна риса старосхідного права. Проте навіть цей приклад свідчить про те, що право виділяло їх. Як зазначає стаття 12 розділу 18 "Артхашастри", найвищий штраф визначається за знеславлення своєї країни або селища: "За знеславлення своєї країни та селища [винуватий] заслуговує на штраф першого виду…" [53, с. 100]. Якщо непідкорення наказу глави селища каралось штрафом ("Артхашастра", розділ, 16, статті 39 - 40), то можна припустити, як тяжко каралося непідкорення наказу царя. Іноді суд розглядав як образу дією завдання збитку суспільно значимим об'єктам та царській власності. Наприклад, стаття 30, розділу 19 зазначає: "[Ушкодження] межових дерев, священних та видатних слід карати такими з штрафами у подвійному [розмірі]; та [ушкодження дерев] у царських лісах" [53, с. 102]. Виділялись і правопорушення, які носили характер святотатства або посадові злочини. До перших відносилася, наприклад, така дія, як ганення богів і святинь ("Артхашастра", розділ 18, стаття 12), застава священної водойми (розділ 10, стаття 2).

Велика група норм, що входили в загальне поняття - насилля, стосується злочинів проти особи. Серед них перше місце займає вбивство, що тягне за собою, як правило, смерть злочинця. Тілесні ушкодження розглядалися в шастрах в контексті образ дією, до числа яких "Артхашастра" відносила, наприклад, дотики, замахування, удар (розділ 19, стаття 1). Покарання штрафом за образу дією варіювалася в залежності від наслідків: побиття були з кров'ю чи без, або "майже до крові", чи була при цьому зламана рука чи нога, вибиті зуби, відрізані вуха, ніс, чи втрачав потерпілий здатність говорити, рухатися, приймати їжу. В останньому випадку поряд зі штрафом вимагалося відшкодування витрат на лікування: "З того, хто завдає болю без [пролиття] крові, поліном, грудкою землі, каменем, залізом, палкою [або] мотузкою - штраф 24 пани; за завдання [болю з пролиття крові] - удвічі більше, якщо тільки кров не погана" ("Артхашастра", розділ 19, стаття 12) [53, с. 101].