Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Темою мого індивідуального навчально-дослідницького завдання є суспільно-політичні рухи та формування багатопартійності в 80-х - на початку 90-х рр. ХХ ст. в Україні. Ця тема є актуальною, оскільки для того, щоб зрозуміти сучасну політичну структуру України та визначити шляхи її поліпшення, необхідно дослідити становлення політичної системи в Україні на початкових етапах. Дослідники відзначають, що політична база, закладена більше 20 років тому, досі відіграє ключову роль у сучасному політичному устрої. Суспільно-політичні події вплинули не лише на створення нової, вільної держави, але й на формування нового менталітету незалежних українців.

Мета ІНДЗ - це дослідження суспільно-політичних рухів та формування багатопартійності в 80-х - на початку 90-х рр. ХХ ст. в Україні.

Об'єктом дослідження є суспільно-політичні рухи в Україні кінця 80-х - початку 90 рр. ХХ ст., предметом - тогочасна багатопартійна система.

Для реалізації мети були визначені наступні завдання:

1. Вивчення та аналіз джерельної бази;

2. Дослідити перебіг суспільно-політичних рухів на території України у 80-х - на початку 90-х рр. ХХ ст;

3. Виокремити особливості формування багатопартійної системи в Україні.

Виконуючи ІНДЗ, ми використовували такі методи дослідження, як абстрагування, аналіз і синтез, узагальнення.

РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ

В працях про історію сучасної багатопартійності в Україні коло проблем, які розглядають автори, вельми широке, містить аналіз і внутрішньопартійної роботи, життя та різноманітної партійної діяльності. Важливо зупинитися на історіографічному аналізі ряду проблем даного напряму дослідження, передусім на загальній характеристиці, класифікації сучасних політичних партій України.

Спробою застосування порівняльного методу при характеристиці програмних документів політичних партій України відзначається дослідження, проведене провідними спеціалістами В. Кременем та Є. Базовкіним . У ньому на основі соціологічних даних аналізується місце і роль політичних партій у політичній системі суспільства, робиться їх класифікація, характеризуються суб'єктивні передумови багатопартійності. Дана проблема розглядається у монографії К.Ю. Богомаза.

На шляху становлення незалежності Української держави підґрунтям для вивчення багатопартійності в Україні у 90-х роках стала робота А.Г. Слюсаренка та М.В. Томенка «Нові політичні партії України». В довіднику автори подають загальну характеристику найбільш впливових новостворених партійних інститутів республіки, їх програм, статутних положень. Класифікуючи політичні партії, автори розміщують їх зліва направо: Марксистська партія, Комуністична партія України, демократична партія України, Партія демократичного відродження України, Соціал-демократична партія України, Українська націонал-демократична партія, Українська республіканська партія, Українська християнська демократична партія. Автори також виділяють основні напрями політичних партій: федералісти, конфедералісти, самостійники, ліберали, соціал-демократи, комуністи.

У 1991 р. Інститут політичних досліджень видає невеликим тиражем збірник «Сучасні політичні партії України», який продовжує характеризувати новостворені партії незалежної України.

Першу спробу класифікації утворення політичних партій зробив О.В.Гарань . У статті до збірника програмних документів нових політичних партій «Україна багатопартійна» він аналізує проблеми та перспективи становлення багатопартійності в Україні, акцентуючи увагу на діяльності нових партій, у тому числі тих, які перебували у процесі організаційного становлення. Однак, слід зазначити, що О.В. Гарань характеризував розподіл політичних сил в Україні саме на першому етапі багатопартійності, коли нові політичні партії були ще слабкими як організаційно, так і матеріально, і не могли конкурувати з Компартією України. Тому за основу своєї періодизації він узяв процес становлення Народного руху України, головній опозиційній силі офіційної влади. Виходячи з принципу історизму, запропонована автором класифікація політичних партій, на "нашу думку, є цілком слушною, однак потребує уточнень та доповнень, особливо після кардинальних змін другої половини 90-х років у структурі політичних сил України. До згаданого збірника увійшли систематизовані програмні документи (програми та статути) 13-ти політичних партій України та деяких непартійних об'єднань, одночасно укладачами було проаналізовано історію формування багатопартійності в Україні.

Заслуговують на увагу роботи О.В. Гараня «Від створення руху до багатопартійності» та «Убити дракона». З історії руху та нових партій України», в яких автор поставив за мету простежити процес становлення Народного руху України, його вплив на розвиток національної самосвідомості в умовах демократичних перетворень. Висвітлюються питання політичного протистояння Компартії України та Руху у боротьбі за реальну владу. Автор підкреслює, що ведеться боротьба за лідерство серед нових партій, яка загрожує розколом нових демократичних формувань.

Автори також виділяють основні напрями політичних партій: федералісти, конфедералісти, самостійники, ліберали, соціал-демократи, комуністи.

У 1991 р. Інститут політичних досліджень видає невеликим тиражем збірник «Сучасні політичні партії України», який продовжує характеризувати новостворені партії незалежної України.

Історія виникнення та коротка характеристика діяльності політичних партій України подана у роботі колективу авторів під редакцією В.Н. Якушика, яка побачила світ у 1996 р.. Позитивним у цій роботі є те, що поряд з характеристикою ідейно-теоретичних засад та практики партій сучасної України (їх у книзі охарактеризовано понад 30) тут також висвітлюються теоретичні питання партійного будівництва, зокрема проблема суті, функцій та типів політичних партій.

Що ж стосується конкретніше проблеми класифікації політичних партій України виділимо наступне: лідер Української республіканської партії М. Горинь у 1993 р. окреслив позиції політичних сил в Україні так:

1) крайні ліві - на чолі з Соціалістичною партією України і близькою їй Марксистською партією, Комуністичною робітничою партією, Партією комуністів, Союзом комуністів, об'єднанням «Трудяща Україна»;

2) лівий центр - Соціал-ліберальний блок «Нова Україна»;

3) правий центр - Українська республіканська партія, Конгрес національно- демократичних сил;

4) центр - Рух-партія;

5) крайні праві - Українська національна асамблея, Український національний союз, Соціальна народна партія України, Українська консервативна республіканська партія, націоналістичне крило Руху.

С. Рутар виділяє такі основні ідеологічні напрями:

1) комуністичний - Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Селянська партія України;

2) соціальний (лівоцентристський) - Соціал-демократична партія України, Трудовий конгрес України, Українська партія солідарності і соціальної справедливості, Партія пенсіонерів України, Партія демократичного відродження України;

3) неоконсервативний (правоцентристський) - Народний Рух України, Українська республіканська партія, Українська національна консервативна партія;

4) націоналістичний (право-радикальний) - Українська національна асамблея,Українська консервативна республіканська партія, Організація українських націоналістів в Україні. Пінч та Б. Стеблич виділяють такі ідеологічні напрями:

1) соціал-демократичний - Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Інтернаціональний рух Донбасу, Союз комуністів України, Фронт трудящих України, «Трудова Україна», Всеукраїнська комуністична партія більшовиків;

2) центристсько-прагматичний - Партія демократичного відродження України, Соціал-демократична партія України, Партія пенсіонерів України, Українська націонал-демократична партія, Селянська партія України, Українська партія солідарності і соціальної справедливості, Партія економічного відродження країни, Конституційно-демократична партія України, Громадянський Конгрес України, Трудовий конгрес України, Партія слов'янської єдності, об'єднання «Нова Україна», Всеукраїнське об'єднання «Громада»;

3) націонал-демократичний - Демократична партія України, Українська республіканська партія, Українська християнська демократична партія, Народний Рух України, Конгрес національно-демократичних сил, Всенародний Рух України;

4) націонал-радикальний напрям - Всеукраїнське об'єднання «ДСУ», Всесвітня українська національно-радикальна партія, Конгрес українських націоналістів, Організація українських націоналістів, Соціалістична народна партія України, Українська консервативна республіканська партія, Українська національна консервативна партія, Український національний союз, Українська національна асамблея.

Для того щоб адекватніше зрозуміти розкладку політичних сил в Україні, А. Колодій пропонує розміщення політичних сил, відмінний від класичного варіанта.

Подібний підхід чітко показує наявність двох ліній політичного розмежування: «праві» - «ліві», помірковані (демократи) - екстремісти (авторитаристи), яка відображає двомірність існуючої в Україні системи політичних координат. В одній із цих систем точкою відліку виступає соціалізм, а в другій - капіталізм. Наведені класифікації політичних партій України демонструють усю складність їх типології за ідеологічною ознакою.

Є праці, присвячені аналізу діяльності окремих політичних партій України: Українська республіканська партія, Соціалістична партія України , Українська національна асамблея - Українська народна самооборона, Організація українських націоналістів. Характеристиці так званої партії влади в Україні присвячує своє дослідження М. Рябчук. [5]

Найбільш повна характеристика української багатопартійності дана у роботах В.М. Литвина «Політична арена України: дійові особи та виконавці» та «Украина: политика, политики, власть: на фоне политического портрета Л. Кравчука» , де поряд з багатьма питаннями політичної історії України кінця 80 - початку 90-х років аналізуються етапи становлення першої альтернативної Комуністичної партії України, політичної організації Народного руху України, описуються на основі архівних документів і матеріалів перші труднощі, з якими зіткнулося керівництво Руху наприкінці 80-х років. Автор робить глибокий політичний аналіз, дає об'єктивну оцінку політичної історії даного періоду. Цінність праць В.М. Литвина полягає також у тому, що вони виконані на основі особистих спостережень політичної влади та політичної системи держави. [6]

Виключно аналізу проблем багатопартійності в Україні присвячена монографія А. Білоуса «Політичні об'єднання України», яка вийшла друком у 1993 р.. Автор розкриває новий підхід до розгляду проблем багатопартійності, заклав методологічні засади її аналізу. В книзі автор пропонує таку класифікацію:

1) інтегрально-націоналістичний напрям (Українська національна асамблея, Організація українських націоналістів);

2) націонал-демократичний (Рух, Конгрес національно-демократичних сил);

3) загальнодемократичний (об'єднання «Нова Україна»);

4) соціалістичний (СПУ);

5) державно-управлінська еліта. [1]

У 1997 р. А.Білоус видає новий посібник «Політико-правові системи: Світ і Україна», в якому досліджує еволюцію, структуру, функції, стан і перспективи розвитку політико-правових інститутів: політичних партій, парламентів, урядів, судів, місцевого самоврядування, засобів масової інформації у світі і в Україні. В посібнику автор подає нову класифікацію політичних партій України за їх політичною ідеологією, яку подає у вигляді схеми, Ділить їх на лівих (Прогресивно-соціалістична партія України, КПУ, Соціалістична партія України, Селянська партія України); центристів (Партія демократичного відродження, Трудовий конгрес, об'єднання «Нова Україна»); правих (народний Рух України, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів), Автор у своїй схемі використовував лише домінуючі партії України в 1997 р. (13 партій):

1) комунізм - Прогресивна соціалістична партія України, Комуністична партія України, Соціалістична партія України;

2) соціал-демократія - Селянська партія України, Аграрна партія України, Соціал-демократична партія України;

3) лібералізм - ліберальна партія України, Демократична партія України;

4) консерватизм - Рух, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів;

5) фашизм - Українська національна асамблея. [2]

У 1997 р. побачив світ довідник «Абетка українського політика», упорядник і керівник авторського колективу - М. Томенко. Ця книжка є довідковим виданням, яке містить ґрунтовну інформацію про інститути державної влади та місцевого самоврядування в Україні, політичні партії та громадські організації. Зокрема, до довідника включено 38 політичних партій, подана таблиця кількісних показників легалізованих міжнародних і всеукраїнських об'єднань громадян за станом на 1 січня 1996 р. У виданні подана загальна коротка інформація та основні програмні положення політичних партій,

У 1998 р. було видано ще два довідники: «Політичні партії України», який упорядкували Г. Андрущак, Ю. Марченко, О. Тесленко. У ньому охоплено всі зареєстровані за станом на зиму 1998 р. партії та виборчі блоки, а також молодіжні громадські організації, що брали участь у виборчій кампанії 1998 р. до Верховної Ради України. У довіднику вміщено інформацію про партії, блоки, організації та програмні документи. Для виборчих блоків та партій-учасниць виборчих змагань 1998 р. подаються повні тексти передвиборних платформ або їх скорочені варіанти, які друкувалися Центральною виборчою комісією.

Основу довідника складають матеріали, отримані безпосередньо від партій та виборчих штабів, які одержали однакові можливості оприлюднити відомості про себе. У довіднику також використані офіційні публікації Центр- виборчкому, публікації в пресі. В книзі надана характеристика 52 політичних партій, 9 виборчих блоків та 10 молодіжних організацій, відсутні дані про громадські об'єднання.

Збірник праць «Право вибору: політичні партії та виборчі блоки», упорядниками якого є М. Томенко, О. Проценко, виданий з метою широкого ознайомлення громадськості з виборчими програмами політичних партій та виборчих блоків. Збірник містить програми 30 учасників виборчого процесу, загальну інформацію про учасників парламентських виборів, представлено 9 виборчих блоків та 21 політична партія.

Особливості формування багатопартійної системи незалежної України у своїй роботі «Політичні партії в незалежній Україні: ґенеза і типологія» розглядає В.А. Базів. Автор пропонує нову ґенезу і типологію українських політичних партій з точки зору їх відповідності національним інтересам нашої держави, виділяє 7 типів (генетична типологія) українських партій.

Аналіз стану дослідження проблеми багатопартійності в Україні показує, що створена низка статей, монографій, довідників, присвячених вивченню великих впливових партій, що з'являються на початку 90-х років (Комуністична партія України, Народний Рух України та ін.). Роботи в цілому не розкривають всієї широти і багатоманітності об'єкта дослідження. Це пояснюється вузьким колом проблем, які розглядають автори (історія створення, внутрішньопартійна робота, загальна характеристика, класифікація сучасних політичних партій.) Отже, це дає підстави стверджувати, що така наука, як партологія в Україні ще перебуває в процесі свого формування.[5]

РОЗДІЛ 2. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ РУХИ В УРСР У 80-ИХ РР. ХХ СТ.

політичний партія суспільство

Смерть Леоніда Брежнєва у 1982 р. поклала початок перехідному періодові в радянському керівництві. Безпосереднім наступником Брежнєва став досвідчений політик Юрій Андропов, колишній голова КДБ, який, здавалося, був готовий до проведення певних змін. Коли він помер, пробувши при владі менш як два роки, його місце заступив старий і немічний Костянтин Черненко -- представник старого режиму, який не бажав здійснювати реформи, що їх так нагально потребував Радянський Союз. Але й він незабаром після приходу до влади помер. Ситуація, за якої один за одним умирають перестарілі радянські лідери, з усією очевидністю виявляла потребу в молодшому, енергійнішому й новаторському керівництві. В результаті у 1985 р. для проведення в СРСР нового курсу керівники партії обрали протеже Андропова Михайла Горбачова.[7]

Горбачов перший заявив про потребу докорінних змін в економіці і політиці, соціальному і духовному житті. системи. Офіційна концепція перебудови в загальних рисах сформувалася до 1988 р. Було проголошено курс на здійснення двох взаємопов'язаних завдань:

1. Радикальної економічної реформи;

2. Демократизації суспільного життя;

3. Розширення гласності.

Кінцевою метою проголошувалася побудова “гуманного, демократичного соціалізму”, який мав поєднати ринок з централізованим плануванням, політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, суверенітет республік зі збереженням єдиної союзної держави. Проте життя показало, що створена більшовиками система не піддається реформуванню.

У 1985--1987 рр., коли гласність завойовувала позицію за позицією в Москві і в республіках Прибалтики, Україна була “заповідником застою”.

Поштовхом до пробудження українського суспільства стала аварія на

Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня 1986 р. Ця трагічна подія змусила багатьох замислитися над наслідками господарювання в Україні союзного центру, а спроби влади приховати масштаби аварії продемонстрували недолугість дозованої горбачовської гласності і спонукали до боротьби за громадський контроль над владою. Однак стихійне невдоволення не відразу вилилося у відповідні організаційні форми. Ситуація почала змінюватися наприкінці 1987 р., з першими виступами інтелігенції, невдоволеної повільними темпами перебудови.

Відроджувався український патріотичний рух. 26 березня 1989 р. на мітингу у Львові вперше замайоріло синьо-жовте знамено. 1 травня колона львів'ян з національними прапорами, прорвавшись через міліцейські кордони, взяла участь у демонстрації. Національна символіка стала поширюватись в усій Україні. У цьому ж році виникла перша масова політична організація, що перебувала у фактичній опозиції до КПУ -- Народний рух України за перебудову (Рух).

Для “заспокоєння” пробудженого народу використовувалися також новостворені загони міліції особливого призначення (ЗМОП), які відзначилися арештами й масовим побиттям людей.

Головним набутком першого етапу демократизації суспільства стала гласність, що почала поступово переростати у свободу слова. Цьому процесу сприяла поява 1989 р. чималої кількості поза цензурних видань різних громадських та політичних об'єднань і груп. З І серпня 1990 р., згідно з Законом СРСР “Про пресу та інші засоби масової інформації”, було введено свободу друку та скасовано цензуру. Численні публікації з історичних, політичних, культурних та економічних проблем почали заповнювати безліч білих плям в історії народу та свідомості людей. У 1988 р. знову було порушено мовчання щодо штучного голоду 1933 р..

Отже, діяльність уряду Горбачова підняла національний дух українців і дала можливість створення багатьох партій.[3]

РОЗДІЛ 3. ФОРМУВАННЯ БАГАТОПАРТІЙНОСТІ НАПРИКІНЦІ 80-Х-НА ПОЧАТКУ 90-Х РР.

У процесі становлення та розвитку української багатопартійності виділяють три періоди. Початок першого періоду є усі підстави пов'язати з кінцем 1988 р., коли розпочалася робота, спрямована на створення першої української партії - Українського християнсько-демократичного фронту, який уже 13 січня 1989 р. провів свій установчий з'їзд. Паралельно з утворенням партій на зламі 80-90-х рр. XX ст., тобто ще у радянський час, відбувалося формування відповідного нормативно-правового поля, законодавчої бази, яка так чи інакше сприяла становленню бага-топартійності (внесення змін до Конституції СРСР і Конституції УРСР, ухвала Президією Верховної Ради УРСР низки постанов: від 29.09.1990 р. «Про порядок реєстрації громадських об'єднань», від 14.11.1990 р. «Про доповнення Постанови Президії Верховної Ради Української РСР від 29.09.1990 р. «Про порядок реєстрації громадських об'єд-нань»; постанови Ради Міністрів УРСР від 21.12.1990 р. «Питання реєстрації статутів громадських об'єднань», якою затвердила «Тимчасові правила розгляду заяв про реєстрацію статутів громадських об'єднань»).

Поява партій у той час була, передовсім, результатом громадянської ініціативи (пробудженої до життя як ідеями, привабливими для представників української спільноти впродовж щонайменше XX століття, так і новітніми; крім того, очікуваннями суспільства, які базувалися на переконанні, що створення партій - рух по шляху демо-кратизації), але механізми їх створення були досить від-мінними. В одних випадках спочатку виникали політичні об'єднання громадян, які в подальшому слугували своє-рідною основою для оформлення партій. Утворенню партій сприяло й функціонування об'єднань аполітичного ха-рактеру. Нові політичні партії поставали й унаслідок дезінтеграційних процесів у КПРС. Утворенням партії увінчувалася цілеспрямована діяльність конкретних само-достатніх особистостей. Партії поставали внаслідок роз-межування інтересів і, відповідно, розколу, здавалось би, однорідного ідейного середовища.

Першою легалізованою українською політичною партією стала зареєстрована Міністерством юстиції УРСР (5 листопада 1990 р.) Українська Республіканська партія. УРП була єдиною партією, зареєстрованою Мін'юстом у 1990 р. Партія, по суті, була (скористаюся термінологією Дж. Сарторі) антисистемною, тобто такою, яка не визнавала легітимність існуючого комуністичного режиму.

У наступному - 1991 р. Міністерством юстиції УРСР, а згодом - України, було зареєстровано ще 11 партій. Серед них - зареєстрована 22 липня 1991 р. КПУ (створена в 1918 р. та упродовж усього радянського часу - структурний підрозділ КПРС), очолювана С. Гуренком.

Іншою, не менш прикметною, характеристикою періоду було те, що низка партій функціонувала незареєстрова- ною: радянський законодавець готовий був легалізувати діяльність політичного утворення за наявності в його рядах не менше 3 тис. членів, а першим українським партіям не вдавалося відповідати цьому критерію.

Показово, що процес створення партій розгортався водночас у різних регіонах України: міста Львів, Київ, Дніпропетровськ, Донецьк стали місцем народження перших українських політичних партій.

Лідерство в партіях було як індивідуальне, так і колек-тивне за формою. Індивідуальне лідерство було характерним для націоналістичних і національно-демократичних партій, у створенні яких вважливу роль відігравала не лише ідеологія, але й особа лідера-фундатора партії. Партійне лідерство було досить «різноликим»: серед фундаторів та очільників партій були не тільки колишні комуністи (як, наприклад, І. Драч, Д. Павличко, В. Дончик, Ю. Цеков - заступники голови ДемПУ), а й колишні політв'язні-антирадянщики Г. Приходько, П. Січко, Ю. Бадзьо, І. Кандиба, Л. Лук'яненко.

На першому етапі українського парто- генезу партії поспішали вийти на політичну арену зі своїм конкретним ідеологічним обличчям, чіткою ідеологічною ідентичністю. Попри закріплення в назві партій прихильності до тієї чи іншої ідеології, одні з-поміж нових учасників політичного процесу у своїх програмних документах не вказували, інтереси якого прошарку вони представлятимуть і відстоюватимуть. Інші, попри скромність свого кількісного складу, декларували, що виступають від імені християн, інші - селян. УСДП амбітно заявляла, що Українська селянська демократична партія... - це масова політична організація, яка претендувала «насамперед на соціальний захист селян і мешканців сільської місцевості». Тобто партія (за аналогією з КПРС) мислилася масовою партією, але на практиці масовість залишалася недосяжною мрією.

Відомості про матеріальне благополуччя, фінансовий бік функціонування партій - дуже скромні. Певне уявлення про кошти партій передовсім дають згадані партійні статути. УХДП вказувала, що її фонди складалися із членських внесків, добровільних пожертв як окремих осіб, так й організацій, з прибутків від видавничої та господарської діяльності (партія планувала мати «власні підприємства та кооперативи»). Статут УРП свідчив, що «кошти партії» формувалися аналогічним шляхом. Статут УНП містив положення лише про членські внески, розмір яких мав визначати сам член партії. УНДП задекларувала, що її кошти формуються не тільки за рахунок членських внесків, добровільних пожертв і прибутків від видавничої діяльності, але й від комерційної. Статут СДПУ містив тезу, згідно з якою партія «має власні грошові кошти, зокрема конвертовану валюту, цінні папери та інше майно». Зауважимо: статути свідчать, що законодавець, реєструючи партії, на першому етапі партогенезу дозволяв господарську, комерційну діяльність, а також володіння цінними паперами, що й відобразилося у програмно- статутних документах.

Як свідчить інформація ЗМІ, партійні кошти формувалися й за рахунок позик. Так, в одному зі своїх інтерв'ю Л. Табурянський заявляв, що очолюваній ним НПУ на два роки надали позику шість підприємств кооперативу «Олімп», головою якого також був він. Партії виходили на політичну арену, висловлюючи готовність до «вирішення пекучих проблем нинішнього життя» (УРП). При цьому констатували, що діятимуть вони за допомогою «демократичних методів» та «у межах міжнародного права» (УНП), «в межах міжнародних правових норм та Конституції України» (УРП), «в межах Конституції та Законів УРСР» (УСДП). Що ж до конкретних методів діяльності, то в одних випадках наголошувалося, що для досягнення партійних цілей «метод перманентних реформ» - єдино прийнятний (ОСДПУ); в інших - констатувалося, що партія «діє виключно демократичними ненасильницькими методами, рішуче відкидає будь-які прояви расової, національної, релігійної чи соціально-класової ворожнечі й зненависті, в умовах повної відкритості своєї діяльності» (УНДП). Разом з тим представники Народної партії України також були налаштовані рішуче, записавши у своїй програмі, що «у разі відмови нинішнього керівництва України стати на шлях справді радикальних політичних, економічних, військових реформ НПУ залишає за собою право звернутися до громадян України для створення альтернативних структур влади, проведення маніфестацій, страйків, різних актів громадянської непокори як форм крайнього, вимушеного захисту трудящими своїх прав». Це - показовий момент: по-перше, не націоналісти, а представники молодого українського бізнесу виявляли готовність до «створення альтернативних структур влади», до використання «форм крайнього, вимушеного захисту»; по-друге, партії-бізнес-проекти зламу 1980-1990 рр. також можна розглядати як антисистемні.

Деякі партії, визначаючи своє місце в політичній системі суспільства, відразу претендували на статус партії «парламентського типу», як, наприклад, Партія Зелених України, Ліберально-демократична партія України чи Народна партія України. ЛДПУ, крім того, у своїй програмі записала, що «прагнутиме до представництва в органах влади всіх рівнів». Тобто, коли одні лише говорили, що сприятимуть змінам в Україні, то інші чітко заявляли свої претензії на владу: досягнення влади мало сприяти втіленню програмних цілей.

Досягнення влади передбачало знищення статусу «єдиної правлячої партії КПРС/КПУ, яка на першому етапі процесу українського партогенезу продовжувала активно діяти, посідаючи (після виборів 1990 р.) близько 75 % місць у Верховній Раді України та майже 52 % - у радах місцевого рівня. Попри те, що Компартія України у липні 1991 р. була зареєстрована Міністерством юстиції УРСР, та вже трохи більше, ніж за місяць - 26 серпня 1991 р., Президія Верховної Ради України видала Указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України», а за кілька днів з'явився Указ щодо заборони останньої, що можна розглядати як один з формальних моментів, які свідчили про те, що перший період становлення багатопартійності добігав кінця.

У перші дні після проголошення Україною незалежності - 30 серпня 1991 р. - Верховна Рада України прийняла чергову постанову, згідно з якою «Республіканськими політичними партіями і республіканськими об'єднаннями» мали вважатися «партії і об'єднання, що мають своїми членами не менше як 300 громадян». Таким чином, законодавець у десять разів зменшив необхідну для реєстрації партії кількість осіб у її лавах.

Зміна в серпні-грудні 1991 р. політичних реалій (проголошення незалежності України, призупинення та заборона діяльності Компартії, зрештою, проведення на початку грудня референдуму в Україні, внесення змін до законодавства щодо діяльності політичних партій) дозволяють говорити про закінчення першого періоду партогенезу, характерною особливістю якого була поява в Україні анти- системних партій.

Важливою прикметою 1990-х років стало подальше формування правового поля діяльності партій (а, отже, й умов для правової інституціоналізації) й, зокрема, прийняття Верховною Радою України 16 червня 1992 р. Закону № 2460-ХІІ «Про об'єднання громадян».[5]

ВИСНОВКИ

Політичні партії можуть виконувати як позитивну так і негативну роль. Це залежить від різноманітних умов, які впливають на їх діяльність (рівень політичної культури суспільства, наявність чи відсутність традицій партійного життя, законодавче закріплення статусу політичних партій і т.д.).

Особливості формування багатопартійної системи в Україні. Демократичні процеси, які відбуваються сьогодні в Україні, неминуче пов'язані з формуванням багатопартійної системи. Однак, необхідно констатувати той факт, що реальну участь у політичному житті беруть далеко не всі партії. Переважна більшість політичних партій не виконують ті функції, які безпосередньо на них покладені. Значною мірою це зумовлено несприятливими політико-правовими умовами їх існування.

По-перше, політична система, яку автоматично успадкувала Україна після виходу з СРСР, не передбачала існування жодних, альтернативних КПРС, політичних партій. Відповідно в суспільстві не було необхідних механізмів, які б регулювали діяльність партій.

По-друге, більшість населення своє негативне ставлення до КПРС автоматично перенесла на всі інші партійні утворення.

По-третє, самі партії не оволоділи в достатній мірі всіма тими можливостями, які їм належать як суспільному інституту. Ситуація ускладнюється ще й відсутністю достатньої законодавчої бази, яка б регулювала діяльність партії.

Якщо недоліки політичного характеру можуть бути усунуті в процесі накопичення політичного досвіду, тобто це проблема часу, то врегулювання недоліків в законодавстві необхідно здійснити вже сьогодні. Можливо це і не вирішить усіх проблем формування багатопартійності в Україні, проте будуть визначені правові межі діяльності партій.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Білоус А. О. Політичні об'єднання України - К. : Україна, 1993.

2. Білоус А. О. Політико-правові системи: Світ і Україна - К., 1997.

3. Зайцев Ю. (ред.) Історія України - Львів: Світ, 1998.

4. Кармазіна М.П. Етапи розвитку багатопартійності в Україні (1988-2911 рр.)//Партійна система сучасної України: еволюція, тенденції та перспективи розвитку (матеріали міжнародної науково-практичної конференції) - Київ, 2012.

5. Кизименко І.О. Історіографія формування політичних партій України. - Київ, 2005.

6. Литвин В. М. Політична арена України : дійові особи та виконавці - К. : Абрис, 1994.

7. intranet.tdmu.edu.ua

Размещено на Allbest.ru