Вплив економічних чинників на формування громадянського суспільства в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВПЛИВ ЕКОНОМІЧНИХ ЧИННИКІВ НА ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ (1990-і рр.)

M.А. Заплетнюк

На основі аналізу особливостей економічного розвитку України впродовж 1990-хрр., а також процесу формування економічної еліти та сприйняття громадянами економічної діяльності, визначено вплив економічних чинників на формування громадянського суспільства в Україні.

Ключові слова: громадянське суспільство, економічний розвиток, «тіньова» економіка, економічні реформи, монетаризм.

економічний громадянин суспільство еліта

В основі ідеї громадянського суспільства лежить проблема відносин людини з політичною владою, суспільства з державою. У західних країнах громадянське суспільство, в основному, сформувалося на початку Нового часу і було наслідком перетворення підданих у громадян, зумовленим модернізацією економічних відносин. Вона призвела також до посилення ролі приватних власників, які заклали основи «середнього класу» і поступово перетворилися на важливий чинників збереження стабільності у державі. Приватновласницькі інтереси громадян стали й одним із стимулів боротьби за формування та розширення громадянських прав. Взаємозалежність держави та громадян, необхідність коригування політичних відносин, у зв'язку з формуванням громадянського суспільства, зумовили загострення дискусій щодо його природи.

Одним із перших почав протиставляти природне й суспільно-політичне в людині Т. Гоббс, наголошуючи, що природне є некерованим і тому неполітичним, тоді як суспільне підпорядковується законам суспільства, а політичне - владі. Вважаючи свободу природним станом, він обґрунтовував необхідність підпорядкування владі держави нічим не обмеженої свободи, яка веде до загальної ворожнечі і насильства. Відтак, громадянське суспільство - це одержавлене суспільство, яке є результатом переходу від природного до суспільно-політичного стану.

Важливий внесок у розвиток концепції громадянського суспільства зробив Г. Гегель. На його думку, громадянське суспільство існує не всередині держави, а поряд із нею. У Гегеля громадянське суспільство є сферою матеріальних умов для життя, в якій індивіди пов'язані інтересами. Це суспільство філософ розглядав як сукупність індивідів, котрі за допомогою праці задовольняють власні й потреби інших. Фундаментом громадянського суспільства є приватна власність. К. Маркс також вважав, що воно існує поза державою як політичним інститутом. Він розглядав це суспільство як сукупність сімей, суспільних станів і класів, відносин власності й розподілу, тобто, всіх форм позадержавного існування суспільства. Громадянське суспільство, в якому приватна власність відіграє вирішальну роль, породжує державу, воно є буржуазним, а будь-яка держава є знаряддям класового панування. Історичний розвиток, за К. Марксом, повинен вести до звільнення громадянського суспільства від держави. Таким чином, роль економічних чинників і приватновласницьких інтересів розглядалася у тісному зв'язку зі становленням і розвитком громадянського суспільства. Приватна власність розглядалася як засіб забезпечення інтересів громадянина, але водночас право власності гарантувалося державою. В умовах Західної Європи, руйнування сеньйоріально- васальних відносин і становлення громадянського суспільства супроводжувалося посиленням приватної ініціативи, яка ставала засобом забезпечення приватновласницьких інтересів, а розширення громадянських прав - засобом формування економічної еліти незнатного походження.

В українських реаліях, з відновленням Української державності, формування приватновласницьких інтересів тісно пов'язувалося із поширенням етатистських поглядів у суспільстві, патерналізму та патрон- клієнтистських відносин, заснованих на клановості та родинно-земляцьких відносинах. Такий стан речей зумовив специфіку впливу економічних чинників на формування громадянського суспільства.

За умов формування політичних та економічних еліт, на основі розширення сфер інтересів родинно- земляцьких угрупувань, в Україні практично не відбулося формування партій на ідеологічній основі. Натомість більшість партій створювалася як засіб забезпечення приватновласницьких інтересів родинно-земляцьких угрупувань і кланово-олігархічних об'єднань, про що свідчило створення партій під певного лідера, за ідентичності більшості принципових положень партійних статутів, із одночасним протиставленням позицій їх лідерів. Тому українські політичні еліти, вдаючись до політтехнологій для перерозподілу національного багатства країни, мали відносно невелику кількість потреб у громадянах. Саме тому правлячі політичні сили в Україні набагато більшого значення надавали здобуттю та збереженню міжнародної легітимності своєї влади, ніж забезпеченню внутрішньої (у сприйнятті українського суспільства) [1, 263]. На користь такого твердження свідчить той факт, що рейтинги довіри громадян до всіх Президентів України різко зменшували показники, як правило, вже через півроку після обрання.

Україна була втягнута у здійснення «ринкових перетворень», націлених на обмеження її економічного, соціального та культурного потенціалу. Прискореними темпами відбувалося так зване «перекачування мізків» до провідних західних держав. Хоча більшість населення України пов'язувала надії на підвищення рівня життя, але відсутність чіткого плану розбудови держави, суперечки між її лідерами, нечіткість та непрозорість дій багатьох владних структур створили величезні перепони на шляху економічного відродження. Під тиском міжнародних фінансових організацій і впливом Росії, Україна започаткувала шлях до вільної конкуренції, за моделлю класичного капіталізму, яка відображається в ідеології неоконсервативної школи і визнає базову монетаристську економічну політику М. Фрідмена. Це призвело до прискорення майнового розшарування суспільства, сприяло посиленню залежності значної кількості громадян від владних структур як у сфері соціального захисту, так і через систему працевлаштування та оплати праці, коли працівники значної частини державних установ, підприємств та організацій впродовж тривалого часу не отримували заробітної плати. Навіть на початок 2000 р. своєчасно не отримували заробітну плату 6,9 млн працівників, або більше їх половини. Загальна сума недоотриманої зарплати становила 4,9 млрд грн. [2, 311].

В таких умовах відбувалося розширення сфери впливу «тіньової» економіки, посилення корупції та зростання рівня злочинності, що не сприяло формуванню повноцінного громадянського суспільства. Власне процес формування правової бази ефективної ринкової економіки визначався тим, що розвиток капіталістичного суспільства в Україні та інших постсоціалістичних країнах зазнав впливу з боку тіньового, нелегального сектора (рівень «тінізації» складає, за різними джерелами, від 40 до 60% ВВП, причому Державна податкова адміністрація України інформує про 40-45%) [3, 11].

Замість підвищення ефективності економіки відбулося її різке падіння, замість економічного зростання - нечуваний спад виробництва, замість науково-технічного розвитку - руйнування високотехнологічного виробництва, швидкий знос і моральне старіння основних фондів, велика втрата першокласних фахівців і вчених [4]. Посилення кризових явищ в економіці України на початку 1990-х рр. сприяло зниженню об'єктивних показників рівня життя населення та поширення самоідентифікації громадян як бідних мешканців держави без впевненості у майбутньому.

Інфляція в 1991 р. зросла до 2000%, 1993 р. - 10155% і лише 1994 р. впала до 401%, хоча щорічний рівень був значно вищим - 890%. Лише за 1993 р. оптові ціни зросли у 92,7 рази, а роздрібні - у 63,9 разів. При цьому грошові доходи населення підвищилися лише у 26,5 разів [5]. Протягом 1990-х рр. змінилася структура доходів сільських сімей. Різко підвищилися доходи від їх особистого підсобного господарства. В той же час скоротилися трудові доходи та надходження від суспільних фондів споживання. Якщо в 1990 р. оплата праці в колгоспі та заробітна плата членів сім'ї займала в сукупному доході 59,4%, то 1997 р. трудові доходи сімей, які проживали у сільській місцевості, дорівнювали 23,2%; надходження від особистого підсобного господарства - відповідно 28,8 і 52,7%. Частка витрат на накопичення зменшилась за вказаний період з 21,4% до мінус 0,1%. Основним джерелом доходів сільського населення стали особисті підсобні господарства. У структурі виробництва питома вага виробленої продукції в особистих підсобних господарствах населення в 1997 р. становила 55,6, проти 29,4% у 1990 р., а обсяги виробництва збільшилися, проти 1990 р., на 7% [6, 14]. Якщо 1990 р. середня заробітна плата у сільському господарстві була близька до промисловості, то наприкінці 1990-х рр. відставала майже вдвічі і залишалася найнижчою з усіх галузей економіки. У процесі реформування відносин власності та господарювання на селі, у структурі доходів сільського населення з'явилося нове джерело - дохід від здачі в оренду земельних і майнових паїв. У 2000 р. було укладено 5,6 млн договорів оренди земельних і 4 млн - майнових паїв, а їхнім власникам нараховані 1,7 млрд грн. Проте, левову частку прибутків від використання земельних паїв отримували саме орендатори, які самостійно визначали розмір виплат на паї. Ситуація у сфері формування рівня життя могла бути ще гіршою, якби не діяли певні соціальні компенсатори та латентні механізми тимчасового гальмування процесів поширення бідності. До найхарактерніших із них можна віднести: 1) населення тривалий час продовжувало споживати товари довгострокового користування та об'єкти особистої власності, придбані за часів, коли реальні доходи малозабезпечених були набагато вищими; 2) продовжували функціонувати залишки так званих «фондів суспільного споживання», які активно згорталися. Саме з цих фондів малозабезпечені верстви населення певний час продовжували безкоштовно отримувати необхідні послуги, які надавали їм установи систем охорони здоров'я, освіти, культури, які хоч і недостатньо, але все ж таки фінансувалися за рахунок бюджетних витрат, що виділялися на їхнє утримання; 3) втрата надходжень коштів компенсувалася зростанням обсягів так званої «сірої» економіки (діяльності, що пов'язана із власним натуральним продуктовим забезпеченням і самозабезпеченням населення побутово-господарськими послугами), а також грошовими доходами, які населення отримувало за рахунок «тіньової» діяльності [7, 23].

Така специфіка отримання прибутків сільськими жителями не сприяла їх участі у громадських об ' єднаннях, політичних партіях, оскільки більшість часу відводилася на роботу у власному господарстві. Проте, цей факт сприяв посиленню регіональних тенденцій у формуванні світогляду громадян, оскільки основним джерелом існування ставала продукція, отримана за місцем постійного проживання, що, своєю чергою, робило громадян надзвичайно зацікавленими у подальшій долі, принаймні, місцевості постійного проживання, але стояло на перешкоді усвідомленню громадянами себе, передусім, як громадянами України, а не лише жителями певного регіону. Крім того, прив'язаність багатьох сільських жителів до місця постійного проживання, зумовлена економічними причинами, не сприяла розширенню спілкування між представниками регіонів та усвідомленню єдності інтересів у сфері економічного зростання держави в цілому.

Українські уряди, в основному, здійснювали економічну політику в інтересах зацікавлених у перерозподілі державної власності на свою користь великих фінансово-промислових груп. Хоча цьому також сприяло й поширення патерналізму в українському суспільстві та неготовність як моральна, так і освітньо-кваліфікаційна, більшості громадян займатися підприємництвом. У перші посткомуністичні роки приватний капітал, який тільки формувався, вдало домагався результатів, за рахунок шахтарського протестного руху, який «червоні директори» використовували з метою державної підтримки збиткових шахт. Однак з середини 1990-х рр. у владу почали рухатися нові багатії, яких умовно називали «трейдерами» та «фінансистами», що навчилися накопичувати власний капітал за рахунок так званих вмираючих активів. Саме фінансисти були першими організаторами економічних процесів, відкривачами зовнішнього ринку. З кінця ХХ ст. представники великих фінансово-промислових груп уже як власники великого капіталу почали активно проникати у парламент. На формування громадянського суспільства в Україні суттєвий вплив мав той факт, що, на відміну від практики розвинутих країн, де сформувалися спеціалізовані неполітичні інститути лобіювання інтересів великих власників у політичній сфері, в Україні була створена власна офіційна система взаємовідносин власників з владою: фінансово-промислові групи стали безпосередньо використовувати загальну політичні структуру країни. Саме великі власники стали соціальною основою перехідного суспільства, а олігархічна система взаємовідносин влади і капіталу сприяла тому, що економічні трансформації в Україні створили ситуацію, коли на роль соціальної основи суспільства може претендувати лише нечисленна верства населення, що отримала зиск від цих перетворень [8, 378-396].

Етатизації суспільства сприяла й практика державного регулювання цін на товари та послуги. З 1999 р. в Україні почався процес хаотичного підвищення плати за житло, воду, тепло та інші комунальні послуги в регіонах. Представники уряду стверджували про відсутність альтернативи підвищенню тарифів на житлово-комунальні послуги для населення, через необхідність впровадження масштабних заходів з метою енергозбереження, у зв'язку з імпортом 90% потреб нафти й 80% природного газу за світовими цінами (у собівартості комунальних послуг затрати на енергоносії сягали 65-85%); забезпечення позитивних змін у економіці, з поліпшенням інвестиційного клімату; потребою стримування інфляційних процесів, шляхом зменшення дефіциту бюджету, за рахунок скорочення дотацій. Крім того, зростання тарифів зумовлювалося також необхідністю здійснення соціально орієнтованої політики та надання адресної допомоги найбільш вразливим верствам населення [2, 342]. При цьому уряд не брав до уваги ні низький рівень життя більшості громадян, ні значну суму заборгованості із заробітної плати, пенсій, соціальних виплат, ні той факт, що підвищення тарифів призведе до зростання обсягів неплатежів. В результаті 15% сімей стали одержувати субсидії для оплати житлово-комунальних послуг, а майже 30% не сплачували за них від чотирьох місяців і більше [9, 21]. Якщо у січні-лютому 1999 р. відбулося зростання заборгованості населення у сфері сплати за комунальні послуги з 3480,1 до 3992,8 млн грн., то до кінця року цей показник зріс до 5049,1 млн грн., не дивлячись на те, що впродовж року заборгованість відділів субсидій коливалася біля 1163,9 млн грн. у січні і 1108 млн грн. у грудні, за зростання рівня заборгованості до 1444,7 у червні [10, 427].

Навіть у 2000 р. рівень бідності за національною межею складав 26,4%, глибина бідності - 23,8%, вартісний рівень бідності - 156 грн., рівень споживання бідних верств населення - 118,9 грн. на одного дорослого за місяць. Рівень крайньої бідності за національною межею складав 13,9% вартісний вимір крайньої бідності - 125 грн. Упродовж тривалого часу не вдавалося поліпшити становище багатодітних сімей, більшість яких не мала можливості нормально харчуватися. Проте, зростання реальної заробітної плати і реальних доходів населення, в поєднанні зі зростанням цільових виплат малозабезпеченим сім'ям, покращило ситуацію. Ризик бідності для сімей з дітьми знизився у 2002 р., порівняно з 2000 р., на 37%, а для багатодітних сімей - вдвічі [11, 200-201]. Саме бідність населення і залежність від державних органів сприяли формуванню кланових структур. Зокрема й як засобу забезпечення інтересів їх членів у сфері протистояння з іншими кланами та у царині протиборства з державними структурами. Причому процес міжкланового протиборства посилився вже у другій половині 1990-х рр., коли їхні представники віддавали перевагу політичній боротьбі, націленій на забезпечення впливу у сфері прийняття політичних рішень.

Особливістю українського суспільства було й те, що характерна для західних суспільств практика, коли економічна модернізація сама собою розуміється як сприятлива умова для масової політичної участі (адже володіння більшими економічними й когнітивними ресурсами сприяє переходу від цінностей виживання до цінностей самовираження, ускладнюється посиленням, іноді вирішальним, значенням факторів політичного та ідеологічного характеру, які не сприяють консолідації суспільства навколо стратегічних завдань модернізації). Тому використання громадянами України сукупності моделей політичної участі зумовлене специфікою національного політико-інституціонально- го контексту, що об'єднує як формальні політичні інститути, так і неформальні, зумовлені особливостями політичної культури українського соціуму [5, 297].

Таким чином, об'єднання громадян України для захисту інтересів, у тому числі й перед державними структурами, здійснювалося не стільки шляхом легалізованої діяльності у складі політичних партій, громадських організацій, а через участь у неформальних об'єднаннях (зокрема й злочинних), внаслідок бідності значної частини населення, зумовленої стрімким перерозподілом матеріальних благ у суспільстві, на користь олігархічних кланів. Водночас економічні реалії 1990-х рр. змушували громадян інтегруватися у таку систему розподілу національного багатства, через втілення у життя монетаристської теорії економічного реформування. Проте, в ході приватизації та розширення підприємницької діяльності впродовж 1990-х рр. постала нова категорія власників, чиє майбутнє, зокрема й у сфері економічної діяльності, пов'язувалося тільки з Україною. Цей факт сприяв формуванню певної громадянської позиції та розуміння необхідності захисту своїх інтересів за допомогою як політичної участі, так і політичного функціонування.

Література

1. Панасюк Б.Я. Формування державної системи економічного прогнозування і планування // Банківська справа. - 1995. - № 2.

2. Україна: утвердження незалежної держави (19912001). - К., 2001.

3. Кулініч О.М. Економічні механізми боротьби з відмиванням грошей: українські завдання в контексті міжнародного досвіду: Автореф. дис. ... канд. екон. наук. - К., 2006.

4. Чухно А. Хозяйственный механизм и пути его совершенствования на современном этапе // Экономика Украины. - 2007. - № 3.

5. Політичні проблеми сучасної України: Аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України. - К., 2012.

6. Орлатий М.К. Соціальна сфера села та економічний механізм регулювання її розвитку: Автореф. дис. ... д-ра екон. наук. - К., 1999.

7. Мандибура В.О. Рівень життя населення та механізми його регулювання: Автореф. дис. ... д-ра екон. наук.К., 1999.

8. Рахманов О.А. Власники великого капіталу як соціальна основа української державності // Українське суспільство на шляху до політичної нації: історія і сучасність. - К., 2014.

9. Кір 'ян Т., ШаповалМ. Концептуальні питання соціальної реформи // Україна: аспекти праці. - 2000. - № 6.

10. Статистичний щорічник України за 1999 рік. - К., 2000.

11. Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки. К., 2003.

Размещено на Allbest.ru