Діяльність Гая Юлія Цезаря та її значення для історії Рима

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

КУРСОВА РОБОТА ПО ІСТОРІЇ

НА ТЕМУ:

«Діяльність Гая Юлія Цезаря та її значення для історії Рима»

ПЛАН

Вступ

Розділ I. Військова справа у римлян за часів Юлія Цезаря

Розділ II. Цезар як перетворювач суспільства

2.1 Цивільно-правова політика Цезаря

2.2 «Політика милосердя» Юлія Цезаря

2.3 Юлій Цезар і гладіатори

Розділ III. Юлій Цезар - історик та письменник

Висновки

Список використаних джерел та літератури

ВСТУП

Римський диктатор Юлій Цезар (12 липня 100 р. -- 15 березня 44 р.) став одним з найбільш відомих діячів усесвітньої історії, чиє ім'я зазвичай пов'язують з поняттями про велику людину, полководця і політика. Військово-політична і літературна діяльність Цезаря, його неабиякі здібності, нарешті, його яскрава персона притягали і притягають істориків. Історична роль Юлія Цезаря велика і багатогранна. Навіть російське слово «цар» і німецьке «кайзер», знову-таки, виникли від імені Caesar, т. е. диктатор став уособленням сильної влади. «Гай Юлій Цезарь належить до тих рідкісних обранців історії, чий образ не блекне від часу, чия слава переживає століття. Видатний полководець, не менш видатний державний діяч, різносторонній геній - такий неначе ніким незаперечний вирок ряду поколінь. У обрамленні таких епітетів, в блиску таких оцінок Цезар увійшов до історії» - так С.Л. Утченко починає свою книгу «Юлій Цезарь» [32, с.5]. (Додаток 1).

Цезар (Caesar) Гай Юлій (100 або 102 - 44 до н. э.), римський диктатор в 49 р., 48-46 роках, 45 р., з 44 року -- довічно. Полководець. Почав політичну діяльність як прихильник республіканського угрупування, посідаючи посади військового трибуна в 73 р., едила в 65 р., претора в 62 році. Добиваючись консулата, в 60 р. вступив в союз з Г. Помпєєм і Крассом (1-й тріумвірат). Консул в 59 р., потім намісник Галії; у 58-51 роках підпорядкував Риму всю заальпійську Галію. У 49 р., спираючись на армію, почав боротьбу за єдиновладність. Розгромивши Помпея і його прихильників в 49-45 роках (Красс помер в 53 р.), опинився на чолі держави. Зосередивши в своїх руках ряд найважливіших республіканських посад (диктатора, консула і т. п.), став фактично монархом. Вбитий в результаті змови республіканців. Автор «Записок про гальську війну» і «Записок про громадянську війну»; провів реформу календаря (Юліанський календар) [40, с. 973].

Аналіз джерел та літератури. Загальні оцінки диктатора, дані йому істориками, украй суперечливі. Досить привести декілька прикладів. Відомий німецький історик Теодор Моммзен (1817--1903) в своїй праці «Історія Риму» створив образ геніального імператора, «працівника і творця», реформи якого врятували римська і еллінська «нації» і культури від занепаду. «Цілісністю людської натури Цезаря, -- писав Моммзен, -- пояснюється і те, що він у високому ступені знаходився під впливом часу і місця; безвідносної людяності не існує, і жива людина не може не знаходитися під відомим впливом національних відмінностей і певного культурного руху. І Цезар саме тому був цілісною людиною, що він більш, ніж хто-небудь, зайняв місце в центрі сучасних йому рухів». [23, с.45].

Інший німецький історик, Карл Вільгельм Ніч, сучасник Моммзена, в свій «Історії Римської республіки» оцінював діяльність Цезаря різко негативно, зображаючи його «геніально аморальною особою», яка погубила римський демократичний лад. [3, с.37].

Італійський історик Гульельмо Ферреро (1871--1942) в 2-му томі своєї праці «Велич і падіння Риму» зобразив Цезаря «творцем сучасної Європи»: «Він був дійсно «фатальною людиною» європейської історії, несвідомим знаряддям, яким користувалася доля для величезної справи». [33, с.71].

Ферреро вважав Цезаря великою людиною, але невдалим політиком, який не зміг створити міцний політичний устрій і загинув в результаті своїх прорахунків. Головною заслугою диктатора, на думку Ферреро, було завоювання Галії.

На початку XX століття придбали популярність теорії про прагнення Цезаря заснувати в Римі монархію еллінізму, про запозичення їм традицій грецького Сходу. Одним з перших таку версію висунув відомий німецький антикознавець Едуард Мейер в своїй популярній монографії «Монархія Цезаря і принципат Помпея» (1918) [22].

Німецький дослідник першої половини ХХ в. Ернст Корнеманн в своїй «Усесвітній історії Середземномор'я від Пилипа II Македонського до Мухаммеда» (1948--1949) бачив в Цезарі не тільки творця римської монархії, але і надлюдини, яка виконала всесвітньо-історичну місію по створенню Європи як цивілізації. Корнеманн був прихильником расистської теорії, згідно якої культурну роль грали три гілки «індогерманської раси» -- іранці, греки і римляни [9].

Американський історик А. Н. Шервін -Уайт в роботі «Цезар як імперіаліст» (1957) вважав, що саме при Цезарі Рим з сюзерена приморських областей Середземномор'я перетворився на велику континентальну імперію; Цезар виробив принципи управління завойованими територіями і цим зумовив політику подальших правителів [19].

Французький історик Робер Етьен розглядає Цезаря як велику людину і революціонера, який намагався «створити єдину націю з мозаїки рас, мов і діалектів, і зробити це ціною соціальної і політичної революції.» («Цезар», 1997). «Ферментами об'єднання» були армія, виведення колоній, монетна система, календар і передбачуване Цезарем завоювання Сходу. Р. Етьен повністю відкидає версію про спробу Цезаря заснувати в Римі монархію еллінізму, вважаючи її результатом пропаганди супротивників диктатора з сенатських кругів [39].

Відомий історик Р. Ю. Віппер (1859--1954) в своїх «Нарисах історії Римської імперії» (1908) виступив прихильником версії про спробу Цезаря заснувати в Римі монархію еллінізму, убачаючи в цьому «старече безумство» диктатора, який нібито захотів одержати царську владу. «У римлян з часу Сулли було якесь ваблення на схід: його формам життя, обстановці, релігійним обрядам і поняттям, -- писав Р. Ю. Віппер. -- У Цезаря ця межа виступає з особливою силою і понад усе після відвідин Єгипту і Сірії» [5, с.37].

Видатний англійський істориософ Арнольд Джозеф Тойнбі в своїй знаменитій праці «Збагнення історії» дав свій коментар: «Вбивство приймального батька Октавіана Гая Юлія Цезаря показало, що диктаторський режим, навіть якщо він необхідний і своєчасний, не може забезпечити безпеку державному діячеві, здатному піти на злочинне насильство в спробах запровадити свою ідею в життя» [18].

Історик Б.А. Тураєв (1868--1920), крупний фахівець-сходознавець, убачав в діяльності Цезаря запозичення традицій Сходу, в першу чергу Єгипту, і перенесенні їх на римський грунт. У своїй «Історії Стародавнього Сходу» Б.А. Тураєв писав: «Цезарь, створюючи на Заході нові форми, знайшов чому повчитися у країни тисячолітньої культури і державності. Він був фараоном, що правив Римською республікою. Він сприйняв фараонну божественну гідність; ім'я Цезаря робиться таким же напівзагальним, як ім'я Птолемея; поступово республіканські форми замінюються бюрократичними. Сам Рим втрачає свій характер і перетворюється на бюрократично керовану Александрію на Тібрі» [31, с.583].

Відомі антикознавці С.І. Ковальов (1886--1960) в «Історії Риму» [13] і Н.А. Машкин (1900--1950) в «Принципате Августа» [20] приєднувалися до думки про намір Цезаря заснувати в Римі монархію еллінізму, приписуючи йому спробу створення середземноморської космополітичної імперії. Високо оцінюючи особу Цезаря, вони приписували йому значну роль в зміцненні Римської рабовласницької держави.

Книга сучасного британського історика Адріана Голдсуорсі «Юлій Цезар» дозволяє зануритися в складний і суперечливий світ римського політичного життя I в. до н. э., зрозуміти підоснову подій, що змінили мир, а також справжні мотиви вчинків таких політичних діячів, як Цицерона, Помпей Великий, Красс і Катон. Більше половини книги Адріан Голдсуорсі присвятив військовим кампаніям Цезаря, описаним яскраво і емоційно, з цікавими подробицями. Ця книга є не тільки біографією самого Цезаря, але і, по суті справи, біографією цілої епохи, коли закладалися основи світу, в якому ми живемо сьогодні [8].

У одній з останніх робіт на дану тему -- монографії історика Н. В. Чеканової «Римська диктатура останнього століття республіки»-- військова і державна діяльність Цезаря також всесторонньо досліджена. Цезареві відводиться провідна роль в реалізації монархічної і імперської ідеї, трансформації Римської республіки. На закінчення свого дослідження Н. В. Чеканова пише: «В період диктатури Цезаря об'єктивно задана тенденція трансформації Римської республіки в імперію, оформлення нової авторитарної влади і відповідний розвиток нових територіально-адміністративних форм і ідеологічного обрамлення стали необоротними» [38, с.72].

Як видно з короткого огляду історіографії, проблема ролі Цезаря в історії Римської імперії досить дискусійна. У цьому і полягає актуальність даної теми. Можливо, історичний досвід Цезаря може стати в нагоді і при оцінках сучасної політики. Врешті-решт, люди вивчають історію для того, щоб, спираючись на досвід минулого, об'єктивно сприймати сьогодення і робити проекцію майбутнє.

Метою курсової роботи є поглиблення історичних знань про діяльність Гая Юлія Цезаря та його вплив на історію Рима.

Об'єктом дослідження є оцінка впливу політики Юлія Цезаря на Римську імперію.

Методи дослідження - з метою забезпечення всебічного, повного та об'єктивного аналізу діяльності Цезаря автор застосовував філософські, загальнонаукові та спеціально-правові методи. Діалектичний метод дозволив встановити особливості реформ диктатора. Формально-логічні методи дослідження, зокрема метод синтезу, аналізу, індукції, дедукції, допомогли авторові цієї курсової роботи провести аналіз його творчої діяльності. Використання системно-структурного методу дало можливість розглянути державні перетворення Гая Юлія Цезаря як цілісну систему ідей. Історичний метод застосовувався при з'ясуванні факторів та умов, у яких формувалися погляди правителя Римської імперії. Проблемно-концептуальний метод сприяв осмисленню та аналізу реформ Цезаря.

Джерела дослідження. При написанні курсової роботи автор використовував опубліковані праці Гая Юлія Цезаря та труди істориків про нього, які збережені у Державної науковій бібліотеці імені М.Горького, Науковій бібліотеці імені М.Грушевського, Одеській центральної міській бібліотеці імені І.Франка.

Структура курсової роботи. Курсова складається з введення, трьох розділів, висновку і літератури.

РОЗДІЛ I. ВІЙСЬКОВА СПРАВА У РИМЛЯН ЗА ЧАСІВ ЮЛІЯ ЦЕЗАРЯ

У 84 році хлопець Цезар, очевидно, завдяки протекції впливових родичів і друзів сім'ї був вибраний Жерцем Юпітера. На цей почесний пост міг бути вибраний лише той, хто належав до патриціанського роду. Але існувало ще одне обмеження: обираний повинен був походити з такої сім'ї, в якій батьки одружилися, застосувавши особливий і стародавній релігійний обряд, confarreo, що називався (він фактично виключав розірвання браку). Жрець Юпітера не мав права сідати на коня, бачити військо, не міг приносити клятву, носити перстень, проводити поза містом більше двох ночей, щоб не уривалися на тривалий термін жертвопринесення Юпітеру. Тому кар'єра жерця у нього не вдалася. Цезар покинув Рим. До того ж наступав вже такий вік, коли римлянин знатного походження повинен був починати свій шлях служіння державі. Якщо не вдалася кар'єра жерця, що забороняла службу в армії, то тепер Цезар почав з порушення цієї заборони, тим більше що «деякий стаж військової служби був в Римі негласною, але майже необхідною передумовою будь-якої суспільно-політичної кар'єри» [2, с. 14].

Цезар відправився в провінцію Азія, де незабаром виявився прикомандированим до штабу пропретора Квінта Мінуция Терма. Цезар взяв участь в узятті Мітіден, відрізнився при штурмі і за проявлену хоробрість був нагороджений дубовим вінком. У 78 році він переїхав в Килікию, де брав участь у військових діях, які вів тут проконсул Публій Сервілій Ватія проти морських розбійників. «Цезар зовсім не простував від одній легкій перемозі до іншої, немає, кожен свій успіх він, кожну свою перемогу він виривав з величезним зусиллям і достатньо часто випробовував жаль поразок» [7, с.37].

Наше уявлення про Цезаря визначається особливостями жанру античної історичної біографії. «Ми створюємо не історію, -- писав Плутарх, -- а життєписи, і не завжди в найголовніших діяннях буває видно чеснота або порочність, але часто який-небудь нікчемний вчинок, слово або жарт краще і ясніше виявляють характер людини, чим битви, в яких гинуть десятки тисяч, чим командування величезними арміями і облоги міст» [27, с.37].

От чому і біографія Юлія Цезаря, написана Плутархом, і біографія, що належить перу Светонія, наповнені живими подробицями, побутовими штрихами і деталями, що малюють нам Цезаря - людину зі всіма його достоїнствами і недоліками, так би мовити, у все його зростання. Особливий інтерес представляє для нас докладна характеристика Цезаря в життєписі Светонія.

Досить детально Цезар характеризується як полководець і знавець військового мистецтва. Светоній і інші автори, відзначає не тільки швидкість дій Цезаря, але і його особисту хоробрість, присутність духу, презирство до різного роду марновірствам. Наприклад, Карл Маркс писав: "Цезар робить ряд найкрупніших військових помилок, навмисно екстравагантних, для того, щоб збити з пантелику протистоячого йому філістера (Помпея)"; Помпей "як тільки намагається показати в боротьбі проти Цезаря свої таланти - нікчемність" [16, с.15].

Цезар перевершував всіх полководців старовини в умінні поводитися з солдатами, знаходити з ними спільну мову. Вдало побудованою і вчасно вимовленою мовою він міг надихнути військо або добитися перелому в настрої. Він особисто знав і пам'ятав багато солдатів і звертався до них у вирішальний момент бою по імені. Цезар цінував в своїх воїнах не вдачу, не багатство, не походження, не багатство, але тільки мужність. Він був строгий і одночасно поблажливий. Він вимагав беззаперечної покори, тримав всіх в стані напруги і бойової готовності, любив оголошувати помилкові тривоги, особливо в погану погоду і в свята. Разом з тим він часто дивився крізь пальці на провину солдатів під час відпочинку або після вдалих битв. Звертаючись до солдатів на зібраннях, він називав їх не просто «воїни», але ласкаво - «соратники». Коли воюючі солдати убили двох колишніх преторів, він покарав їх тим, що звертаючись до них назвав їх громадянами, а не воїнами, а потім дав кожному по тисячі драхм і виділив великі ділянки землі. В літературі наводиться величезний вплив Цезаря на солдатів, його уміння поводитися з ними, багато прикладів виступів Цезаря перед солдатами у разі їх незадоволеності або навіть обурення, а також прикладів мужності і відданості солдатів Цезареві під час битв. Основним ядром римської армії була тяжкоозброєна піхота -- легіони, які набиралися з римських громадян виключно з числа бідних громадян, оскільки люди заможні в епоху Цезаря ухилялися від рядової служби. Вони вважали за краще поступати в "сопалатники" полководця, у якого вони були ординарцями і під його керівництвом навчалися військовій справі. Нормальний склад був шість тисяч солдатів, але легіони Цезаря зазвичай не перевищували трьох-чотирьох тисяч. Легіон ділився на десять когорт, в кожній когорті було три манипула, в манипуле були дві центурії. Когорта в цю епоху була тактичною одиницею, але у неї не було ні особливого прапора, ні особливого командира [Див. 17, с.70-76].

Цезар почав Гальську війну на чолі чотирьох легіонів, з якими він і переміг гельветів і Аріовіста. До кінця війни їх число дійшло до одинадцяти, причому 1-м легіоном поступився йому Помпєй. Найголовнішою наступальною зброєю легіонера був меч і метальний спис (pilum). Pilum складалося з товстого дерев'яного держака і залізної частини з вістрям, загалом близько півтора-двох метрів довжини. Цезар наказував загартовувати тільки вістря; таким чином спис, пробивши щит, загинався і робився непридатним до вживання, а ворога позбавляло щита. Цей спис можна було кинути метрів на тридцять [Див. 28, с. 18-28].

Окрім основної легіонної піхоти, римська армія містила в собі і допоміжні війська, піші і кінні. Піші допоміжні війська спочатку знаходилися на флангах, але за часів Цезаря утворили особливі загони. «Всі допоміжні загони поставляли союзні держави або ж вони набиралися в провінції, або, нарешті, з жителів скорених країн» [30, с.28-29].

Кінноти з римських громадян за часів Цезаря вже не було. Він користувався найманими германцями, іспанцями і нумидийцями, яких було людина по двісті-триста при кожному легіоні. Окрім цієї постійної легіонної кінноти, Цезар мав при собі спеціально близько чотирьох-п'яти тисяч чоловік від дружніх гальських племен. З часу громадянської війни Цезар призначив рядовим солдатам двісті двадцять п'ять денарієв з відповідним підвищенням платні іншим розрядам -- центуріонам і військовим трибунам. Солдати одержували подарунки, іноді дуже багаті, і мали частку в здобичі. Після закінчення військової служби їм давалися або грошова сума, або земельні наділи. «Солдати харчувалися головним чином пшеницею, яку вони одержували зерном і самі розмелювали на ручних млинах для приготування особливого роду сухарів, м'ясо їли рідше і не так охоче». [12, с.264]

У своїх книгах «Записки про гальську війну» і «Записки про громадянську війну» Цезар не згадує про лікарів, але вони, поза сумнівом, були при армії. Ми чуємо про одужання важко поранених, про численних хворих і таке інше.

Особливих інженерних військ у Цезаря не було, оскільки всю роботу проводили його легіонери. Вони діставали фураж і хліб, воду і дрова, влаштовували бараки, укріплювали табір, споруджували облогові споруди, прокладали шляхи, будували кораблі і мости і т.д. При всьому том інженерна справа грала дуже велику роль в тактиці Цезаря. Не дивлячись на відсутність інженерних частин, керівництво інженерною справою доручалося особливим особам, яким був не згадуваний самим Цезарем Мамурра. Проте є гнівний вірш Катулла з приводу того, що Мамурра сильно нажився на цій посаді у Цезаря. Для послуг офіцерам і для догляду за кіньми при війську були погоничі мулів -- з рабів. Вони брали участь у фуражировках. «При війську, звичайно перед табором, були також купці, вільнонародженні або вільновідпущеники» [8, с.324].

Доповненням до регулярної і допоміжної армії був флот. Він полягав у Цезаря з військових і вантажних судів і під час Гальської війни був весь збудований в Галії частиною для війни з венетами, частиною для походу до Британії. Але служив він більше для перевезення військ, чим для битв. Та і головна морська битва з венетами була виграна переважно завдяки сприятливій погоді. У громадянську війну флот Цезаря був набагато слабкіший за флот республіканців. Командним складом легіону були військові трибуни і центуріони. Трибуни, в кількості шести на легіон, походили зазвичай зі всаднического стану. Зважаючи на їх молодість і недосвідченість Цезар не особливо довіряв їм, і тому в його армії вони не користувалися старим правом командувати по черзі протягом двох місяців легіоном. Центуріони виходили з рядових, що відрізнилися хоробрістю, старанністю і знанням служби. Центуріон командував центурією, тобто однією шестидесятою легіону. Роль їх була вельми важлива, і Цезар часто відзначає особливі заслуги окремих з них. Проте вони взагалі не могли робитися трибунами. Найближчими помічниками правителя провінції і головнокомандуючого, окрім військових трибунів, були квестор і легати, неодмінно з сенаторського стану. Квестор завідував військовою касою і всією фінансовою частиною, але у разі потреби на нього покладалися і чисто військові обов'язки, як, наприклад, командування легіоном. Військо Цезар рухалося дуже швидко і цьому в значній мірі було зобов'язано своїми успіхами. У авангарді йшла звичайно кіннота у супроводі легкоозброєних. Передові загони цього авангарду висилали окремих розвідників. Легіони звичайно рухалися так, що за кожним з них йшов його обоз; але якщо ворог був близький, то обоз поміщався у середині всього війська, причому близько двох третин війська йшли попереду, а одна третина утворювала ар'єргард; звичайно ар'єргардну службу несли молоді солдати. У останньому випадку військо називалося готовим до бою. Битва починалася більшою частиною з правого флангу, де звичайно поміщався найхоробріший легіон Цезаря, десятий. На ворога йшли рівним кроком, який потім переходив в збіглий. Спочатку пускали списи, а потім бралися за мечі і прагнули відтіснити ворога в рукопашному бою. Взагалі Цезар вважав за краще сам атакувати ворога.

Військові заслуги Цезаря в 50-і роки позитивно вплинули на його репутацію в Римі. Його політичний супротивник Цицерон в одній з офіційних промов визнає: «Чи можу я бути ворогом тому, чиї листи, чутка про нього і кур'єри всякий день радують слух мій не чуваними досі назвами племен, народностей і місцевостей?» [37, с.22].

РОЗДІЛ II. ЮЛІЙ ЦЕЗАР ЯК ПЕРЕТВОРЮВАЧ СУСПІЛЬСТВА

Правління Цезаря (49--44 рр.) стало важливим етапом в римській історії і забезпечило перехід від республіканської до імперської форми правління. Цезар створив режим, який був першою, специфічною формою римської військової монархії, перехідною формою влади, яка мала риси як республіки, так і імперії, але не була в чистому вигляді ні тим, ні іншим.

Провідну роль у функціонуванні цього режиму грав його глава - військово-політичний лідер, надзвичайні повноваження якого підкреслювали його незвичайний статус, а численні почесті мали на меті ідеологічне і релігійне обґрунтування його права на верховну владу. Це була справжня військова диктатура, одягнена в республіканську оболонку. Не тільки плебс, але і сенат залежав від Цезаря і вимушений був зважати на нього. «Головною опорою нового режиму була наймана армія, але Цезар прагнув представити себе демократичним діячем і додати своїй диктатурі популярний характер, що виявилося в його політиці соціального лавірування і загравання з народними масами» [10, с.56].

Юлій Гай Цезар починав свою політичну кар'єру як типовий демократ. Домігшись свого обрання консулом в 59 р. до н. е., він провів аграрний закон, за яким колишні ветерани Помпея булі наділені земельними ділянками. Однак для втілення в життя цього законопроекту Цезар був змушений діяти в обхід Сенату, відхиливши вето народних трибунів. Того ж 59 р. до н. е. Цезар провів ще один аграрний закон, за яким переважне право на отримання землі з суспільних фондів мали батечка, що утримували 3-х і більше дітей (таких в Італії було 20 000). Одночасно консул обмежив права провінційних намісників, забезпечуючи цим популярність і підтримку місцевого населення.

Тепер Цезареві було потрібне військо. Він добився, щоб його призначили намісником у Галлію (на 5 років). Але оскільки Галлію ще треба було завоювати, Сенат дозволивши Цезареві набрати армію. Галлія була підкорена і у 57 р. до н. є. проголошена римською провінцією. У 54-51 рр. до н. е. Цезар з 60 000-ним військом придушивши 300-тисячне повстання галлів, тоді ж було підкорено 300 племен, узято штурмом 800 міст. «Золото значно впало у ціні і продавалося в Римі просто на фунти» [21, с.344].

Сенат, побоюючись авторитету Цезаря, вимагав від нього розпуску війська. Після відмови сенатори оголосили полководця ворогом Вітчизни і доручили Помпею набрати армію для боротьби з Цезарем. До 45 р. до н. е. Цезареві довелося вести війни проти Помпея, його синів, Мітрідатового сина Фарнака (останній був розбитий за 5 днів, після чого народилося знамените «Прийшов, побачив, переміг») та Катону Молодшого. У 46 р. до н. є. Цезаря проголосили диктатором на 10 років, а в 44 р. до н. є.- пожиттєвим.

Крім цього, з 48 р. до н. є. у його руках зосередилася влада трибунів, з 46 р. до н. є.-- цензорська влада. У 45 р. до н. є. йому присвоїли титул імператора. У його ж руках була влада верховного понтифіка (жерця). Все це викликало невдоволення як народу, так і деяких сенаторів, які вважали Цезаря тираном. 15 березня 44 р. до н. є. на засіданні Сенату вій був заколотий змовниками, яких очолювали Брут і Кассій. «На тілі Цезаря з 23-х ран лише одна виявилася смертельною, бо заколотники панічно боялися своєї жертви» [11, с.198].

Діяльність Цезаря залишилася незавершеною, і це потрібно мати на увазі, розглядаючи його реформи у області законотворчості і управління державою. Цезар тонко відчував проблеми імперії і умів їх вирішувати.

2.1 Цивільно-правова політика Цезаря

Під час правління Юлія Цезаря можуть бути відмічені дві тенденції. З одного боку, небувалий до цих пір масштаб розповсюдження цивільних прав (римського і латинського права) поза Італією. Цивільні права надавалися цілим общинам і навіть окремим провінціям. Цей процес почався з Галії і Іспанії. У 49 році був прийнятий закон Цезаря, який включав жителів Цизальпінськой Галії в число римських громадян, і в тому ж самому році пройшов закон, відповідно до якого надавалися права муниципію Гадесу. Поза сумнівом, що розповсюдження цивільних прав в таких широких масштабах сприяло розвитку муніципальних міських форм в провінціях. Тому деякі дослідники вважають, що «одноманітність муніципального пристрою, що встановлюється відповідним законом Цезаря, може бути поширена не тільки на Італію, але і на провінційні общини і міста» [24, с.256].

З іншого боку, в цивільно-правовій політиці Цезаря вельми помітно відчувається і якась «охоронна» тенденція, тобто певне гальмування процесу розповсюдження цивільних прав. Це наслідок традиційного шляху дарування права, дарування «вибіркового», як нагорода. Цезар поступав по відношенню до провінцій абсолютно так само, як взагалі поступали римляни впродовж трьохсот років по відношенню до італійських общин і міст. Він жодним чином не хотів знецінити привілею римського громадянства, римського народу, не намагався зовсім витіснити старих громадян, щоб замінити їх новими, які стали такими по його милості.

Разом з тим в цивільно-правовій політиці Цезаря наявна і інша, об'єктивна сторона. З цієї точки зору заходи Цезаря, пов'язані з розповсюдженням цивільних прав поза Італією незалежно від їх насущного-злободенного характеру і від волі їх ініціатора, мали велике принципове значення для зміцнення римської держави і складання її нової адміністративно-політичної структури. І хоча в провінціях ще зберігається відмінність правового статусу колоній і муниціпієв, проте цим містам римського (або латинського) права все більшою мірою стає властива одна загальна межа, одна принципово важлива особливість. Вони перетворюються саме на провінційні -- в прямому і переносному значенні цього слова -- міста, втрачаючи з часом своєрідні ознаки самостійних полісів.

Союзницька війна привела до розповсюдження права римського громадянства на території Італії до річки По (нині Пад). Залишалося лише дарувати це право жителям Транспаданськой Італії, встановити єдину систему місцевої адміністрації і створити представницькі інститути. Внаслідок чого інтереси всіх громадян Італії будуть представлені в уряді Риму хоч би декількома голосами. До остаточного розуміння важливості цього кроку Цезар так і не дійшов, як і інші державні діячі античності. Але першою мірою по встановленню контролю над Італією було надано цивільних прав жителям Транспаданії, чиї вимоги Цезар послідовно захищав.

У 45 році до н.е. він провів в життя Lex Iulia Municipalis (закон Юлія про муниципії), законодавчий акт, деякі важливі фрагменти якого написані на двох бронзових табличках, знайдених в Гераклєє, поряд з Тарентом. Цей закон стосується і органів охорони правопорядку і санітарної обстановки Риму. Виходячи з цього, Моммзен доводив невірність твердження про те, що Цезар мав намір зменшити статус Риму до муніципального міста. Маловірогідно, що справа йшла саме так, Цезар не провів ніяких змін, що далеко йшли, в управлінні столицею. Вони були зроблені пізніше Августом. Але присутність згаданих статей в Lex Iulia Municipalis можна розглядати як внесення поправок до законопроекту. У законі обмовляється пристрій місцевих сенатів, їх члени повинні були бути не молодше за тридцять років і нести військову службу. Сенаторами не мали права обиратися люди, засуджені до покарання за різні злочини неплатоспроможні або ті, які дискредитували себе аморальною поведінкою. Закон зобов'язував місцеві магістрати проводити перепис населення в той же час, що і в Римі, і протягом шістдесяти днів посилати дані переписи в столицю [Див. 15, с.63-65].

Існуючі витяги із закону мало говорять про децентралізацію функцій уряду, але з Lex Rubria (закону Рубрія), який був написаний для транспаданських районів, чиїм жителям Цезар дав право римського громадянства, можна прийти до висновку, що за муніципальними магістратами зберігалося право діяти самостійно у багатьох випадках. Проте Цезар був незадоволений єдиною системою місцевих органів влади, що оформилася в Італії. Він був першим, хто провів широкомасштабну колонізацію земель, що тягнулися за морем.

Будучи консулом, в 59 році до н.е. Цезар заснував колонії ветеранів в Кампанье, провівши Lex Iulia Agraria (аграрний закон Юлія), і навіть встановив правила для підстави подібних поселень. Ставши диктатором, він створював численні колонії, як в східних, так і західних провінціях, зокрема в Корінфі і Карфагені. Місця підстав колоній Цезаря вибиралися виходячи з розташування торгових шляхів. Багато жителів колоній були воїнами, що воювали під керівництвом Цезаря. Велику частину також складав міський пролетаріат. Засновувавши колонії, Цезар поширював римську цивілізацію і на них. За часів республіки вона існувала лише у межах Апеннінського півострова.

Недолік часу заважав Цезареві провести в життя і інші проекти, такі, як викопати канал через Істмійській (Корінф) перешийок. Метою цього задуму було налагодити торгівлю і зв'язок між всіма римськими домініонами. Сучасники Цезаря говорили, що перед смертю диктатор замислив відновити імперію в її природних межах і збирався почати війну з Парфянським царством. У разі перемоги римська армія дійшла б до Евфрата.

З інших діянь Цезаря слід виділити рішення зробити так, щоб імперія управлялася в справжньому сенсі цього слова і не експлуатувалася більше правителями. Диктатор здійснював строгий контроль над своїми намісниками, легатами, які зважаючи на військове підпорядкування були відповідальні перед ним за управління їх провінцій.

В період своєї диктатури Цезар здійснив багато перетворень. По словах Светонія, Цезар, складаючи звіти сенату, першим став надавати їм вигляду книги із сторінками, тоді як раніше консули і воєначальники писали їх на свитках від верха до низу. [Див. 29, с.56].

Римський архітектор Вітрувій в своєму відомому трактаті «Про архітектуру» повідомляє, що під час бойових дій в Альпах Цезар відкрив для римлян модрину, з якої галли будували свої фортеці [Див. 6, с.74].

Під час другого походу до Німеччини (54 р.) Цезарем були відкриті такі дивовижні для римлян види тварин, як більшерогий олень («бик з видом оленя»), лосі і зубри.

В світі немає жодного великого міста, яке не стикалося б з транспортною проблемою. Проте всупереч широко поширеній думці виникла вона зовсім не з початком масового виробництва автомобілів. Наприклад, проблеми вуличних пробок і місць для стоянки гостро давали себе знати ще у Стародавньому Римі. І першим, хто узявся за їх рішення, був Юлій Цезарь.

Мало хто знає, що саме Юлій Цезарь ввів в дію давньоримські правила дорожнього руху. При всій своїй недосконалості вони вже тоді включали ряд положень, які використовуються і зараз, щоб приборкати транспортну повінь, що затопляє сучасні міста. Так, для запобігання заторам були введені вулиці з одностороннім рухом. Крім того, проїзд приватних колісниць, возів і екіпажів по Риму був заборонений зі сходу сонця до кінця «робочого дня», що приблизно відповідало двом годинникам до його заходу. Ще строгіші обмеження діяли відносно іногородніх власників транспортних засобів будь-якого вигляду, які «були зобов'язані залишати їх за межею міста і могли пересуватися по вулицях тільки пішки або на «таксі», тобто в найманих паланкінах» [26, с.240].

Природно, що контроль за дотриманням цих правил зажадав і створення спеціальної служби, куди набиралися в основному вільновідпущеники, що раніше виконували функції пожежників. Головне завдання давньоримських регулювальників полягало в тому, щоб не допускати небажаних інцидентів між «водіями» колісниць і возів, які часто були схильні вирішувати питання про переважне право проїзду за допомогою кулаків.

З іншого боку, оскільки світлофори в Стародавньому Римі ще не були винайдені, а нечисленні «інспектора ДАІ» із зростанням транспортних потоків опинилися не в силах забезпечити повсюдний порядок, знатні вельможі і багаті негоціанти знайшли власний спосіб вирішення проблеми нерегульованих перехресть: вони висилали попереду себе скороходів, які на перехрестях перекривали рух, забезпечуючи безперешкодний проїзд колісниць господарів.

Але найдовговічнішим нововведенням Цезаря стала реформа календаря, яка була проведена в 46 році: диктатор замінив римський місячний календар, який відставав від реального ходу сонця, сонячним календарем з 365 днями, який використовувався аж до реформи Папи Римського Григорія XIII в 1582 році. Обчислення для нового календаря провів александрійський астроном Сосиген, який і був головним його творцем. «З цього року, такого впорядкованого Юлієм Цезарем, подальші на нашій пам'яті називаються юліанськими, відкриваючись четвертим консульством Цезаря», -- писав учений III в. н. э. Цензорін в своєму трактаті «Про день народження» [36, с.72].

Рік замість 10 складався тепер з 12 місяців, причому місяць квинтилий, в якому народився диктатор, був названий Юлієм.

2.2 «Політика милосердя» Юлія Цезаря

Юлій Цезарь швидко завоював любов народу. Прагнучи до популярності, він був зі всіма привітний і ласкавий, охоче влаштовував багаті прийоми і пригощання, не жаліючи на це грошей, яких у нього було не так багато. Поведінка Цезаря ні у кого не викликала підозр. Ніхто не здогадувався, що ця людина неспроста розтрачує свій стан, що на розумі у нього політичні плани, що далеко йдуть. Цезар так вправно умів прикидатися простаком, прагнучим лише до зовнішнього успіху, що навіть найпроникливіші супротивники були збиті з пантелику.

Здійснення «політики милосердя» пов'язують з тим, що Цезар після закінчення громадянської війни прагнув привернути «до співпраці» найбільш видних представників Риму.

Проте справедливість вимагає відзначити, що до «політики милосердя» Цезар звертався і раніше. Цезар був прекрасним психологом. За весь час своєї військової і політичної діяльності Цезар відносно рідко вдавався до жорстоких розправ, страт і інших подібних заходів залякування, особливо це помітно порівняно з жорстокими звичаями його часу. Навпаки, всі античні автори, як сучасники Цезаря, так і пізніші, одностайно свідчать про його милосердя і співчуття. Ці риси багато разів підкреслює сам Цезар в своїх «Записках про Гальську війну», причому декларуються вони як безперечні, такі, що само собою розуміють, давно і широко відомі.

Показова історія захоплення молодого Цезаря в полон піратами, Він сам підняв в два з гаком разу суму викупу, призначену піратами. В очікуванні грошей він пробув у піратів 38 днів. Весь цей час він поводився так зарозуміло, що, збираючись відпочити, посилав наказати піратам, щоб ті не шуміли. Він писав поеми і мови, декламував їх піратам і тих, хто не висловлював свого захоплення, називав в обличчя неуками і варварами, часто із сміхом загрожуючи повісити їх. Ті охоче вислужували його мові, бачивши в них прояв добросердя і жартівливості, Коли після сплати викупу Цезаря звільнили, він спорядив кораблі і захопив піратів в полон. Згодом він наполіг на тому, щоб всіх піратів розіпнули, як він часто передбачав їм на острові, коли вони вважали його слова жартом.

Що стосується громадянської війни, то приклади прояву милосердя, помилування ворогів не тільки значно частішають, але і набувають, так би мовити, систематичного характеру. Строго кажучи, саме з того часу може йтися вже про «політику милосердя», як такий. На самому початку громадянської війни найбільш ефектним проявом «політики милосердя» були дії Цезаря після узяття Корфінія, коли серед помилуваних опинилися такі його закляті вороги, як Доміций Агенобарб, Лейтул Спінтер та ін. Саме тоді Цезар, подаруй вперше, сам чітко формулює свою «політику милосердя».

Під час громадянської війни приклади прояву милосердя Цезарем по відношенню до ворогів набувають систематичного характеру. Можна стверджувати, що Цезар проводив свідому політику милосердя. Після Фарсальськой перемоги над Помпєєм Цезар писав своїм друзям до Риму, що в перемозі для нього найприємніше і солодше - можливість дарувати порятунок все новим з воюючих з ним громадян. Зрозуміло, все це - чисто демонстративні жести, але результатів це не міняє [Див. 25, с.37].

Вельми типова самореклама Цезаря. У своїх «Записках про гальську і громадянську війни» він пише про себе в третій особі, підкреслює військові дарування, м'якість і милосердя по відношенню до ворогів, популярність серед солдатів. Все це подається без жодного натиску, іноді як би будучи схожим, і справляє враження повної об'єктивності. Проте ця «об'єктивність» набуває іншого забарвлення, якщо врахувати, що таким прийомом ім'я Цезаря в обох творах згадується 775 разів!

Вчинки Цезаря демонстративні, відверто розраховані на те, щоб привернути на свій бік максимальне число прихильників. Як тільки він був вибраний консулом, то негайно з бажання догодити черні вніс законопроекти в сенат, що більш личать якому-небудь зухвалому народному трибунові, ніж консулові - законопроекти, що пропонували виведення колоній і роздачу земель.

При всіх своїх здібностях, Цезар був імпульсною, волюнтаристською особою, і ці його якості далеко не завжди доповнювалися розрахунком і здоровим глуздом.

Діяльність Гая Юлія Цезаря сильно суперечлива. Військова диктатура Цезаря незбагненно поєднувалася з лавіруванням між різними класами суспільства, спробами примирення всіх «партій» під егідою надкласового володаря, як згодом опинилося - невдалими.

Достатньо очевидно те парадоксальне положення, в якому Цезар опинився, повернувшись до Риму з іспанської війни. Його «політика милосердя» виявилася помилковою, в усякому разі, по відношенню до сенатських кругів, до староримської знаті.

Нові фракції пануючого класу, тобто керівні кругами муніціпиєв, багаті отпущенники, посаджені на землю воїни - ветерани, то хоча Цезар і був в якійсь мірі їх «патроном», але в цей час вони ще «набирали силу» і не могли служити достатньо міцною опорою.

Саме тому Цезареві доводилося лавірувати між цими homines novi і представниками староримлян, заграючи з останніми і всіляко привертаючи їх до себе. Незмінною основою економічної і політичної ваги цих «староримлян» продовжувало залишатися крупне землеволодіння.

«Демократичні» верстви населення не могли представляти для Цезаря у той час скільки-небудь серйозної політичної опори. Більш того, опозиція режиму Цезаря, яка переросла потім в змову проти нього, значною мірою харчувалася саме цими «демократичними» кругами. І нарешті, монархічні «замашки» Цезаря відштовхнули від нього не тільки колишніх «республіканців», які у свій час розраховували на можливість примирення і альянсу, але навіть явних прихильників Цезаря. Таким чином і створилася та парадоксальна ситуація, при якій всесильний диктатор, що досяг, здавалося б, вершини влади і шани, насправді опинився в стані політичної ізоляції, а що виник проти нього і успішно реалізована змова була закономірним проявом слабкості встановленого ним режиму.

Час Цезаря був часом найвищого і завершального акорду громадянських воєн, що десятиліттями тривали в Римі. І лише після його смерті встановилося довге і мирне царювання його прийомного сина Октавіана Августа, відмічене небувалим розквітом культури і мистецтва. Цезар не створював апарату влади, а просто необмежено нею користувався, часто волюнтаристськи і демонстративно.

2.3 Юлій Цезарь і гладіатори

Згідно римським віруванням, які вони, у свою чергу, запозичували у етрусків, звірства повинні були утихомирити душі померлих. В давнину це було вищою честю, яку могли віддати знатному предкові вдячні спадкоємці.

Втім, спочатку цей етруський звичай достатньо поволі укорінявся в житті римлян часів ранньої Республіки, можливо, тому що їм доводилося багато працювати і багато воювати, і як розвагам вони віддавали перевагу атлетичним змаганням, кінним скачкам, а також простим театральним уявленням, що розігруються безпосередньо в натовпі відпочиваючих. Тоді римлян ніяк не можна було назвати любителями споглядання передсмертних конвульсій і стогонів поранених, оскільки це більш ніж вистачало в їх повсякденному напіввійськовому житті.

І лише в 105 році до н.е. завдяки невпинним турботам народних трибунів про звеселяння римської черні, що вже почала формуватися як соціальний клас, гладіаторські бої були введені в число офіційних публічних видовищ. Так джинн був випущений з пляшки...

Та все ж основну масу професійних бійців арени складали вихідці з гладіаторських шкіл. «За часів правління Юлія Цезаря в Римі існувало 4 імператорських школи: Велика, Уранішня, де готували бестиарієв -- гладіаторів, що билися з дикими звірами, школа Галлів і школа Даков» [31, с.533].

Серед римських аристократів стало модним мати своїх особистих гладіаторів, які не тільки заробляли господареві гроша виступами, але і виконували функції особистих охоронців, що за часів громадянських заворушень пізньої Республіки було надзвичайне актуальним. В цьому відношенні всіх перевершив Юлій Цезарь, що містив у свій час до 2 тисяч гладіаторів-охоронців, що складали справжню армію.

Церемонія відкриття ігор була вражаючим видовищем. Улаштовувач ігор на колісниці або пішки, залежно від займаного положення, оточений натовпом друзів і клієнтів, об'їжджав або обходив весь цирк під бурхливі аплодисменти і схвальні крики натовпу, що вже відчував запах крові. Потім слідував парад гладіаторів -- учасників ігор в повному бойовому озброєнні. Публіка, вітаючи своїх улюбленців, буквально шаліла. У певний момент гладіатори зупинялися напроти імператорської ложі, викидали вперед праву руку і кричали: «Цезар! Що йдуть на смерть вітають тебе!», а після цього ладом йшли в підтрибунне приміщення, де чекали виходу на арену.

Гладіаторські бої проходили по-різному. Бували поєдинки одиничних пар, а іноді декілька десятків, а то і стільник пар билися одночасно. Деколи на арені розігрувалися цілі уявлення, введені в практику масових розваг Юлієм Цезарем.

Так, за лічені хвилини споруджувалися грандіозні декорації, що зображали стіни Карфагена, а гладіатори, одягнені і озброєні,, як легіонери і карфагеняне представляли штурм міста. Або на арені зростав цілий ліс з свіжозрубаних дерев, а гладіатори зображали напад германців на тих же легіонерів із засідки. Фантазія режисерів-постановників давньоримських шоу не знала меж. І хоча римлян чимось здивувати було украй важко, Юлієві Цезарю це цілком вдалося. У 46 році до н.е. по його наказу була втілена перша в історії Риму наумахія (інсценування морської битви). Вона була такого масштабу, що виявилася здатною уразити уяву всіх жителів Вічного міста від малого до великого. Тоді на Марсовому полі Риму для проведення морської битви було викопано величезне штучне озеро. У цьому уявленні брало участь 16 галер, на яких знаходилися 4 тисячі веслярів і 2 тисячі солдатів-гладіаторів. Кораблі, розділені на два флоти, зображали протистояння родосцев і сицилійцев. Битва, що почалася близько 10 ранку, закінчилася лише о четвертій годині дня, коли здався останній «сіцілійський» корабель. Римський історик Тацит писав: «Бойовий дух гладіаторів, що билися, не поступався бойовому духу справжніх воїнів». Води озера були червоними від крові, не кажучи вже про поранених, тільки убитих були більше 3 тисяч чоловік. Хоча наумахії влаштовувалися достатньо рідко, оскільки були дуже дорогими навіть для імператорів і вимагали ретельної розробки.

Гладіаторські бої були не чужі і образованнейшим людям того часу. Цицерон, наприклад, писав, що ігри привчають войовничий народ до виду вбивства і готують його до війни. Пліній, Тацит і багато інших видатних римських письменників і мислителі були гарячими поклонниками циркових видовищ. Виняток становив, мабуть, тільки філософ Сенека, що всіляко ратував за їх заборону, що не в останню чергу привело до його вимушеного самогубства за наказом його вінценосного вихованця Нерона.

Найстарішим, класичним типом, що проіснував до кінця Республіки, були самниты, названі так по імені народу скореного римлянами. Їх озброєнням римляни і забезпечили своїх перших гладіаторів. Воно складалося з великого прямокутного щита, шолома з високим гребенем і султаном з пір'я, короткого прямого меча і поножи на лівій нозі. На них дуже були схожим гопломахи, з тією різницею, що їх щити були великими і круглими. Суперниками гопломахів і секуторів були, як правило, ретиарії. Ретіарії одержали цю назву від свого головного знаряддя -- мережі (від латинської -- «rete») з важкими грузилами по краях. Завданням ретиарія було метнути мережу так, щоб обплутати супротивника з голови до ніг, а потім вже докінчити його тризубцем або кинджалом. Франкійці були озброєні маленьким круглим щитом, невеликим зігнутим мечем, поножами на обох ногах, залізним нарукавником на правій руці, шоломом із забралом з безліччю отворів, що закривав все обличчя.

На шоломах галлів, або мурмиллонів (від лати. «murma» -- риба) зображалася риба, а їх озброєння відповідало гальському. Декілька осібно стояли эсседарії -- гладіатори, що билися на бойових колісницях. Вони були озброєні арканами, пращами, луком і дубинами. Першими эсседаріями були полонені бритти, яких Юлій Цезарь з свого не дуже вдалого Британського походу.

Нітрохи не менше, ніж поєдинки гладіаторів, римляни любили видовища їх битви з дикими тваринами, як, втім, і сутички між звірами. Так, Юлій Цезарь виставив на арену 400 левів. Надалі число тварин на аренах росло просто немислимими темпами.

Ловці тварин трудилися не покладаючи рук, спустошуючи римські провінції в Африці і Азії, а також суміжні території. Цим надзвичайно небезпечним, але і таким же вигідним бізнесом займалися тисячі професіоналів. Крім людей, що б'ються, на аренах гинули сотні і тисячі левів, тигрів, вовків, леопардів, ведмедів, пантер, кабанів, диких биків, бізонів, слонів, бегемотів, носорогів, антилоп, оленів, жирафів, мавп. Одного разу ловці ухитрилися привезти до Риму навіть білих ведмедів! Мабуть, нездійсненних завдань для них просто не існувало.

Публіка уважним чином стежила за ходом поєдинку, відзначаючи щонайменші зміни в діях гладіаторів. Якщо один з них під час поєдинку був важко поранений, він міг кинути зброю і підняти вгору руку -- цим жестом він просив глядачів про пощаду. Якщо публіці подобалося, як він бився, то люди піднімали вгору великі пальці рук або просто махали хустками, крича при цьому «Відпусти!». Якщо ж не подобалося, то глядачі опускали великі пальці донизу, волаючи «Добий!».

Вердикт натовпу не оспорював навіть Цезар.

РОЗДІЛ III. ЮЛІЙ ЦЕЗАР ЯК ІСТОРИК І ПИСЬМЕННИК

Юлій Цезарь був не тільки майстерний полководець і розумний політик, він був ще і письменником.

Цезар знаходив час для занять поезією, драматургією, філософією і наукою. Вибравши шлях політика і полководця, Цезар мав небагато час для творчої роботи, проте написав твори різних жанрів: епічну поему "Геркулес", трагедію "Цар Едіп", поему "Подорож", "Записки про гальську війну" і "Записки про громадянську війну". Були видані збірки його сентенцій, промов, листів. Крім того, великий полководець цікавився філологією. Серед військових походів Цезар знаходив час займатися навіть питаннями латинської мови. Під час запеклої гальської війни, під свист копій і гудіння військових труб і рогів, Цезар, як який-небудь кабінетний вчений, написав дві незвичайно вичерпні книги твору "Про аналогії". Трактат був присвячений Цицеронові. (Додаток 2).

Цезар обговорював в нім фонетичні і морфологічні питання, висуваючи пропозиції, як треба б нормувати латинську мову. Він пропонував застосовувати принцип аналогії, уніфікації, тобто відмовитися від неправильних, аномальних форм, і прагнув обґрунтувати свої пропозиції. Твір не зберігся, за винятком 31 його фрагмента. Цезар, людина великого таланту, що перевершила сучасників чистотою мови, в книгах, які він написав Марку Цицерону про аналогію, вважає, що помилково говорити "піски", оскільки "пісок" ніколи не уживається в множині, як "небо" і "хліб". Цезар міркував, як треба називати жителів міста Альба: Albani або Albenses пропонував грецькі імена схиляти як латинські, наприклад, Calypsonem як Iunonem, закликав уникати двох форм одного слова або двох родових форм одного і того ж іменника, нормалізував займенники і дієслова.

Після самогубства Марка Порція Катона, ідейного натхненника утікачів війська Помпея, який після перемог Цезаря наклав на себе руки в місті Утіке в Африці, Цицерона написав панегірик "Катон". Цезар відповів на нього двома політичними памфлетами "Антікатони". Ці твори, як і велика частина перерахованих вище, не збереглися.

Ми маємо тільки два твори Цезаря: "Записки про гальську війну" (7 книг) [34 ] і "Записки про громадянську війну" (3 книги) [35].

Останні збереглися не повністю, мабуть, автор не встиг їх закінчити. Історики мають в своєму розпорядженні дуже небагато уривків інших робіт Цезаря, його політичних памфлетів (Anticato - "Проти Катону"), праць по граматиці латинської мови (De Analogia - "О аналогії") або поем.

У "Записках про гальську війну" висловлюється рік за роком хід військової кампанії в Галії з 58 по 52 до н.е. У "Записках про громадянську війну" розповідається про події з січня 49 до середини листопада 48 до н.е.

Назва "Записки" -- commentarii, яке Цезар дав своїм творам, відноситься скоріше до мемуарних, ніж до суто історичних творів. Слово commentarii означає замітки, записки для пам'яті, які не є зв'язним і остаточним формою оповіданням. Проте, "Записки" належать до історичного жанру, тому що вони підпорядковані певному художньому задуму і володіють вираженою історичною концепцією. Форма і зміст "Записок" протилежні тій історіографічній літературі, яка була дуже поширена тоді в Римі і ставила в розділ кута не достовірність, а переконливість, не документальність, а правдоподібність.

"Записки" відповідають головній політичній меті Цезаря -- захисту перед звинуваченнями супротивників, які звалювали на нього відповідальність за розв'язування громадянської війни в Італії. Завдання Цезаря показати, що громадянська війна була вимушеною і носила оборонний характер, а війна з Помпєєм спровокована сенатською партією, тоді як він сам -- Цезар робив все можливе для її запобігання. В зв'язку з цим зрозуміла наполегливість, з якою автор говорить про провокацію гельветських і інших гальських і німецьких племен проти Риму і його союзників.