Особливості подвижницького служіння греко-католицьких священиків Станиславівської єпархії в 1946-1989 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості подвижницького служіння греко-католицьких священиків Станиславівської єпархії в 1946-1989 рр.

I. В. Гавриш

Львівський собор 1946 р. мав на меті офіційне узаконення фактичного розгрому УГКЦ, який активно здійснювали радянські репресивні органи. Незважаючи на всі спроби комуністичного режиму і промос- ковської церкви, греко-католики зуміли залишитися вірними світогляду та започаткували сорокалітній період підпільної діяльності своєї Церкви. Греко-като- лицька церковна ієрархія добре усвідомлювала, що в радянських реаліях войовничого атеїзму знищення Церкви є неминучим, а тому намагалася підготувати до цього духовенство. Ще до початку відвертих репресій владики подбали про висвячення своїх наступників. Не залишився осторонь цих справ і станиславів- ський єпископ Г Хомишин, який навесні 1945 р. висвятив на підпільних єпископів-помічників С. Лукача, С. Вапровича, Г Балагурака й І. Слезюка [4, 17-18].

З переходом УГКЦ на нелегальне становище, було заборонено проведення будь-яких греко-католицьких обрядів і богослужінь. Відповідно, кожен священик, який і надалі виконував душпастирські обов'язки за греко-католицьким обрядом, переступав закон. З погляду радянського судочинства, він мав бути притягнений до кримінальної відповідальності як служитель забороненої релігійної організації. Враховуючи несприятливу релігійно-політичну ситуацію, більшість священнослужителів єпархії погодилася прийняти православ'я і влилася в лоно Російської Православної Церкви (РПЦ). Так, за офіційними даними радянських органів влади, із 270 греко-католицьких священиків Тернопільської обл. - 200 виявили згоду возз'єднатися з московським православ'ям і мали на це відповідні довідки від «Ініціативної групи». Решта 70 щодо «возз'єднання» з РПЦ остаточно не визначилася або прийняла рішення перейти в підпілля УГКЦ [3, 55]. У Станіславській обл. з 322 священиків до «Ініціативної групи» вступили 269 [5, 75-76]. Заборона комуністичним режимом УГКЦ ще не означала її повної ліквідації на території єпархії. Невозз'єднане і нереп- ресоване духовенство перейшло в підпілля і проводило таємну душпастирську діяльність.

Центральне місце в житті УГКЦ займає Свята Літургія. Її основою є святе таїнство Євхаристії (Святе Причастя), оскільки в християнській традиції прийнято вважати, що встановив і виконував Євхаристію сам Ісус Христос. Згідно з католицьким вченням, через Євхаристію Христос є присутній у церкві тілом і кров'ю [6]. Тому безпосереднім обов'язком священнослужителя є залучення вірних до релігійних богослужінь, насамперед, до відправи Святої Літургії. Попри те, що в часи підпілля участь вірних у Святій Літургії ускладнювалася низкою чинників (офіційна заборона Церкви, відсутність священиків, нагляд органів КДБ, нестача релігійної літератури, ритуального посуду тощо), Служба Божа залишалася невід'ємною складовою життя Церкви. Богослужіння відправлялись таємно у приватних будинках, перед дверима зачинених церков, у відпустових місцях [4, 33]. католицький богослужіння духовенство православ'я

Зі спогадів респондентів довідуємося, що приблизно до 1950 р. у с. Радча Лисецького р-ну церква не була офіційно зачинена, хоча православного священика не було. Це давало людям змогу самим щонеділі сходитися до церкви і разом з дяком співати утреню чи Святу Літургію. Інколи приїжджав о. О. Стернюк і вечорами відправляв Службу у хатах вірних. Дотримуючись заходів безпеки, вікна закривали веретами. Спочатку люди приступали до святої сповіді, а перед ранком священик відправляв Літургію [7, 3]. Такі місця підпільних відправ умовно називалися станицями, які у Станиславівській єпархії почав запроваджувати о. З. Кисілевський. До приходу священика у станиці вже все мало бути підготовлене до богослужіння - ризи, престіл, чаша [6, 14].

Найкраще ілюструють особливості підпільного служіння спогади очевидців. Якщо священик відправляв Літургію в міському багатоквартирному будинку, то Служба була тільки читана, інколи співана упівголоса. Трохи кращою була ситуація на селі. Так, о. В. Семенюк два роки обслуговував невеликий хутір Слобуд- чину, неподалік Обертина. Всі жителі хутора були греко-католиками, тому священик мав можливість відправляти Службу Божу серед білого дня, не боячись облави. На релігійні відправи в Слобудчину сходилися вірні не тільки з навколишніх населених пунктів - Обертина, Чортівця, Жукова, Яківців, а й із Коломиї, Ланчина та навіть гірського Космача. Перед тим як отець мав прибути на хутір, церковні організатори розносили цю звістку серед довірених людей по всій околиці. Найбільш урочисто на Слобудчині відзначалися свята Пресвятої Євхаристії. Просто неба ставили чотири престоли, а малі діти, які йшли попереду процесії, посипали дорогу пелюстками квітів [8, 27].

Підпільний священик, дотримуючись заходів конспірації, не мав права носити з собою церковні ритуальні речі. Якби під час обшуку в нього виявили, наприклад, чашу чи ризи, то мали б усі підстави для арешту. Під час поїздки до вірних, всі необхідні речі для Служби везли у своєму багажі супроводжуючі особи - монахині чи члени третього чину. В автобусі вони сідали окремо від отця та не розмовляли з ним всю дорогу. Владика П. Василик, згадуючи про особливості свого підпільного служіння у с. Клубівці на Тлумач- чині, розповідав, що на зупинці його ввечері вже чекали молоді хлопці з ліхтарями. Про своє прибуття владика подавав сигнал червоним кольором ліхтаря, а йому відповідали зеленим. Якщо були відомості про засідку КДБ, то сигнал про небезпеку подавався теж червоним кольором [9, 19]. Щойно прибувши до села, вони зустрічалися в домовленому місці та разом ішли до тієї хати, де мала відправлятись Свята Літургія [8, 23]. При вхідних дверях обов'язково виставлялася сторожа, яка мала попередити про наближення представників влади чи каральних органів і таким чином священик мав можливість заховатися чи втекти [6, 14].

Зі спогадів о. І. Качанюка дізнаємось, що миряни тих населених пунктів, де він проводив священицьку діяльність, таємні богослужіння називали «весіллям». Утаємничені особи казали вірним УГКЦ, що ввечері має приїхати «вуйко» і тому вони запрошують їх на «гостину» [10]. Таємні релігійні богослужіння, здебільшого, відвідували люди старшого віку. Молодші, маючи страх перед втратою місця роботи, рідко приходили на Службу Божу Молодь активно почала залучатись до релігійного життя за греко-католицьким обрядом лише наприкінці 1970-х рр. Вони стали запрошувати підпільне духовенство святити хати, хрестити дітей, давати шлюб [11, 14].

Враховуючи умови пастирського служіння греко- католицьких священиків у період радянського колоніалізму, варто зазначити, що, в більшості випадків, духовенство у рідній місцевості змушене було тримати в таємниці відомості про свій священицький стан і вибирало місцем свого душпастирства інший район або навіть область [8, 24]. З метою постійної конспірації, греко-католицьким кліром було розроблено метод заміщення священиків на парафіях. При цьому, зауважмо, впродовж 1940-80-х рр. не було чітко визначених територіальних обмежень в обслуговуванні вірних. Парафією стала вся Україна. Доволі часто священики міняли місця свого пастирського служіння. Було визначено, що одного місяця священик їде служити в Тернопільську обл., а наступного - в Івано-Франківську. До того ж часто змінювали райони та села, в яких служили. Це робилося для того, щоб уникнути арешту, а отже, часта зміна місця служіння була необхідною, бо якщо сьогодні зауважили одного священика, то завтра вже буде інший, якого ще не знають в обличчя представники державних органів влади [12, 4].

Пастирська діяльність підпільних священиків УГКЦ на території Станиславівської єпархії ускладнювалася через відсутність спеціальної богослужбової літератури. У повсякденному вжитку духовенства були служебники, требники, акафісники, здебільшого, переписані від руки українською та заховані у спеціальних місцях [13, 12]. Це стосувалося, насамперед, молитовників, Катехизму, Святого Письма, «Наслідування Христа» Т Кемпійського [4, 34]. Нерідко в пригоді ставала література, якою користувалася Московська патріархія - мінеї, тріодь, Біблія, оскільки ці книги можна було дістати легально [14]. Більше літератури мали підпільні єпископи. Зі спогадів очевидців дізнаємося, що велику бібліотеку мав владика П. Василик. Греко-католицьке духовенство змушене було позичати спеціальну літературу в колег і нерідко найнеоб- хідніші молитви вивчали напам'ять [13, 12].

Аби не привертати зайвої уваги органів влади і мати змогу прогодувати себе, доволі часто греко-като- лицьке духовенство влаштовувалося на офіційну державну роботу. Найбільшою популярністю користувалися непрестижні професії кочегара, сторожа, які дозволяли більше часу приділяти духовній праці. Так, о. М. Сімкайло, після висвячення у 1974 р., вісім років працював у пожежній охороні, де «більше часу витрачав на добрі християнські справи, на виконання своїх священицьких обов'язків, а не на те, щоб робити на державу», оскільки одну добу працював, а три доби мав вільного часу [13, 7]. Вступивши до підпільної семінарії о. М. Косила у с. Дора наприкінці 1970-х рр., о. З. Гончарик влаштувався на роботу кочегаром сана- торія «Черемшина» у Ворохті [15, 9]. Проте, були і винятки. Так, о. М. Підлесецький працював бухгалтером на Янівському цементному заводі [16, 4], а о. Р Кияк у 1950-х рр. працював учителем у с. Грушка Тлумацько- го р-ну, переїхавши згодом на Богородчанщину. На кожній педраді йому доручали виконувати атеїстичні завдання, але він завжди відмовлявся. Незважаючи на те, що діяльність вчителів перевіряли кожного свята і неділі, владика продовжував діяльність. Мандруючи селами Прикарпаття і Гуцульщини, він не тільки відправляв Святу Літургію, але й проводив реколекції і навіть, за допомогою сестер-монахинь, організував першу сповідь дітей у с. Дора. [6, 10-11].

Найсуворішої конспірації греко-католицьке духовенство дотримувалося під час похоронної відправи. Всі необхідні релігійні обряди священики відправляли у хаті, нерідко навіть у сусідній, а на цвинтар уже не йшли. Так, о. К. Когут 1977 р. у хаті відправив чин похорону свого рідного брата за греко-католицьким обрядом. Оскільки ж влада знала про його священиць- ку діяльність, то він, дотримуючись заходів безпеки, наказав рідним офіційно запросити на похорон православного священика Сидоренка [11, 3]. Через кілька днів після похорону, священик приходив на цвинтар і запечатував гріб. Були навіть такі випадки, що вірні приносили священику грудочку землі з могили і він вдома відправляв Службу Божу та освячував землю святою водою [17, 11].

Уповноважений Ради у справах РПЦ і правоохоронні органи в загальних рисах здогадувалися про діяльність підпільних священиків, але не завжди могли проконтролювати час і місце проведення підпільних відправ. Цей факт свідчить не про непрофесіоналізм радянських спецслужб, а про глибоку вірність, високу моральну стійкість і відданість віруючих греко-католиків. Тому поодинокими були й випадки, коли представники правоохоронних органів зверталися до греко-католиць- кого духовенства для виконання певних релігійних обрядів і попереджали про майбутній обшук. У спогадах

0. Р. Кияк згадував про хрестини дитини дільничного міліціонера у с. Дора Яремчанського р-ну [6, 16].

Спеціальної та систематичної координації роботи греко-католицьких душпастирів у підпіллі не було. Здебільшого, священнослужителі діяли на власний розсуд і зверталися до владики тільки в разі нагальної потреби. Єпископи тільки давали певні настанови. Варто зазначити, що доступ до єпископа в умовах постійної конспірації мали далеко не всі священики, навіть ім'я ординарія знали тільки старші, молодим його не говорили [4, 32-33]. Для прикладу, інформацію про єпископські свячення С. Дмитерка владика