Особливості розвитку культури на Волині у ХІХ - на початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Кафедра історії України

Особливості розвитку культури на Волині у ХІХ - на початку ХХ століття

магістрантки історико-

соціологічного факультету

Науковий керівник кандидат

історичних наук, доцент

2009

Зміст

Вступ

Розділ1. Краєзнавча історико-культурницька діяльність

1.1 Дослідження матеріальної і духовної культури Волині

1.2 Діяльність Товариства дослідників Волині

1.3 Особливості розвитку музейної справи

Розділ 2. Розвиток літератури та мистецтва на Волині в XIX - початку ХХ ст.

2.1 Література та книгодрукування

2.2 Театральне життя та розвиток мистецтва

Розділ 3. Розвиток освіти Волині в XIX- на початку ХХ ст

3.1 Особливості освіти у Волинській губернії в ХІХ - поч. ХХ ст.

3.2 Особливості мережі початкових освітніх закладів

3.3 Реформування і розвиток середньої освіти

Розділ 4. Релігійно-культурне життя волинян

4.1 Православна церква на Волині у ХІХ - поч. ХХ ст.

4.2 Об'єднання Православної і Української греко-католицької церков на Волині та його наслідки

4.3 Діяльність православних церковних братств Волині у XIX - на поч. ХХ ст.

4.4 Роль протестантських громад у розвитку культури Волині у ХІХ - поч. ХХ ст.

Висновки

Джерела та література

Вступ

Актуальність проблеми.

Для успішного вирішення назрілих проблем у сфері культури незалежної України може прислужитися історичний досвід попередніх століть. Зокрема, проблем, пов'язаних з історією Волині, яка має глибокі традиції етнокультури українців. Наукове осмислення історичного досвіду культурно-освітніх втілень на Волині є досить важливим і актуальним завданням.

У ХІХ столітті розвиток української культури відбувався в умовах імперських колонізаторських режимів, які панували на українських землях. Найтяжче доводилося народній освіті. Процес становлення і консолідації української нації супроводжувався активізацією національного руху. Вбачаючи у ньому загрозу імперії, яка панувала в Україні, російська влада дбала про те, щоб не допустити наближення цього руху до мас. Насамперед вона намагалася зупинити культурницько-освітні заходи української інтелігенції. Царські власті були занепокоєні тим, що у багатьох недільних школах, заснованих наприкінці 50-х - початку 60-х років, навчання здійснювалося українською мовою. Російська преса почала писати, що освіта українською мовою виховує у масах дух відчуження від Російської імперії, що українська мова загалом не мова, а діалект російської мови.

12 червня 1862 року Олександр ІІ видав „височайше повідомлення" про закриття недільних шкіл. Царський міністр внутрішніх справ П. Валуєв 18 липня 1863 року розіслав в українські губернії циркуляр, яким заборонялося вживання української мови у друкуванні та шкільному навчанні. Отже, навчання українською мовою визначалося як політична пропаганда. На українську культуру, за висловом Івана Огієнка, наклали важкі пута, а українську інтелігенцію відірвали від народу, заборонили їй розмовляти, навчатися, ставити вистави і видавати книги рідною мовою.

Хронологічні рамки дослідження визначаються територіально-адміністративною єдністю Волинської губернії у складі Російської держави у ХІХ - на початку ХХ століття та часом національного піднесення і відродження України.

Об'єкт дослідження - культура Волині в умовах Російської імперії.

Предмет дослідження розглядає особливості розвитку мистецтва, театру, освіти, літератури, краєзнавства та світогляду мешканців Волинської губернії.

Методологічна основа дослідження - загальнонаукові методи історизму та об'єктивності у підході до висвітлення явищ на основі комплексного використання джерел у поєднанні з методами історичних досліджень, а саме: систематизації, синтезу, порівняльного аналізу, періодизації, класифікації.

Наукова новизна полягає в комплексному та цілісному аналізі й узагальненні складних процесів культурницької та духовної життєдіяльності волинян у досліджуваний період.

Структура роботи визначається метою та завданнями дослідження і побудована за проблемно-хронологічним принципом. Робота складається зі вступу, основної частини, яка містить 3 розділи, висновків, списку джерел та літератури й додатків.

Мета і завдання. Основною метою дослідження є здійснення історичного аналізу особливостей процесів розвитку культури Волині у час наступу політики царизму на українську вираженість та національні меншини в українських губерніях Російської імперії.

Для досягнення означеної мети необхідно було вирішити такі завдання:

· виявити джерела, наукові статті та монографії вчених із розглядуваних у магістерській роботі проблем та опрацювати їх;

· простежити систему втілення політики Російської держави на території Волинської губернії в цілому та різних сфер культури зокрема;

· проаналізувати об'єктивні і суб'єктивні чинники еволюції культурно-освітньої сфери життєдіяльності у Волинській губернії;

· з'ясувати особливості краєзнавчо - дослідницької, літературної, мистецької і пам'яткоохоронної роботи у регіоні.

Джерельна база та історіографія проблеми. Основу джерельної бази склали документи, які зберігаються у Державному архіві Рівненської області: Ф-359 (Дубнівське міське спрощене громадське управління); Ф-283 (Острозьке міське спрощене громадське управління); Ф-280 (Рівненське міське спрощене громадське управління), Державному архіві Волинської області (Ф.35, оп.1, спр.161), фондових колекціях Рівненського обласного краєзнавчого музею та Дубнівського історико-краєзнавчого заповідника. Цінними були тогочасні збірники законів, періодика досліджуваного періоду та видані у досліджуваний період праці.

Окремі аспекти історико-культурного розвитку знайшли відображення в узагальнюючих працях з історії Волині [33; 37; 44; 75; 111; 126].

До окремої групи належать роботи сучасних дослідників, які прослідковують освітньо-культурний розвиток міст у Волинській губернії в ХІХ - початку ХХ ст. Це наукові праці О. Прищепи [91;92] і Павлюка В.В. [84]. Прагненням об'єктивного відтворення історичних процесів відзначається праця С.А. Макарчука [72].

З метою порівняльного аналізу було використано праці сучасних вчених, які розглядали подібні процеси й на інших українських територіях. Наприклад, Воронін А. [46], Нардова В.А. [80], Сухенко Т.В. [105], Погребінська І.М. [88], Томіленко А.Г. [108], Бут О.М. та Добров Т.В. [41], Кузема О.Л. [63], Лугова О.І. [71], Лозанська Т.І. [65], Гуменюк А.О. [51], Романовська Г. [96] і ін. Важливою складовою історіографічної бази дослідження стали матеріали наукових конференцій , присвячені історії Великої Волині [100; 102; 107; 77; 83].

Цінними для нашого дослідження були праці професора П.О. Савчука, який ґрунтовно досліджував історію міста Дубна в цілому та культуру зокрема [98; 99].

Важливу інформацію для розгляду питання щодо розвитку церковно-приходських шкіл автор роботи запозичила у С. Жилюка [53] та С. Василевської [43].

Із довідникової літератури при вивченні теми ми послуговувалися працями професора В.Д. Гайбонюка [117], колективною працею В.Д. Верстюка, О.М. Дзюби та В.Ф. Репрінцева [116], довідником з історії України, який доповнений і допрацьований великим колом авторського колективу у 2001 р. [118], енциклопедичним словником Ф.А. Блокгауза и Єфрона [35].

Особливе місце в інформативному плані посідають збірники тогочасних документів та видані статистичні дані [15; 16; 17; 18; 19; 20; 21; 22; 23; 24; 25; 26].

Апробація дослідження здійснена шляхом виступів на засіданнях кафедри історії України та звітних наукових конференціях РДГУ (2003 р., 2004 р.)

Практичне значення. Виявлений, проаналізований та узагальнений матеріал дипломної роботи можна використовувати у навчальному процесі вищих навчальних закладів та у системі загальноосвітніх шкіл, ліцеїв, гімназій, а також у виховній роботі під час проведення тематичних заходів.

Розділ 1. Краєзнавча історико-культурницька діяльність

1.1 Дослідження матеріальної і духовної культури Волині

мистецтво театр церква волинь

Витоки науково-дослідної та публіцистичної діяльності на Волині виходять від Луцького Хрестовоздвиженського братства, що діяло в XVII - XVIII ст., мало власну друкарню та школу. Воно було скасоване царською адміністрацією. Справи та матеріали братства, що починаються 1500 роком, зберігаються в Державному архіві Волинської області.

Значну роль у розвитку культури мали також монастирі Волині, які були осередками суспільних та гуманітарних наук. Зокрема, у статті, присвяченій пам'яті настоятеля Дерманського монастиря Ієрофія, єписопа Острозького, вікарія Волинської єпархії, що помер 17 квітня 1871 р. на 84 році життя, пишеться, що він був високоосвіченою людиною. "Трудно назвати науку, - писали "Волынские епархиальные ведомости", - яка була б йому, чужою. За успіхами наук він стежив з особливою увагою та старанністю. Наукові товариства схилялися перед його багатосторонньою вченістю і ставили його серед першорядних діячів та покровителів освіти" [29].

З цього ж видання довідуємося, що "з настоятельських покоїв у кімнату дзвонаря був проведений телеграф, щоб давати знати, коли треба дзвонити". У головному корпусі монастиря були "зала, вітальня, їдальня, спальня, кабінет, в якому знаходилися електричні та гальванічні машини... Достовірно відомо, що преосвященний Ієрофій дійсно брав участь у влаштуванні телеграфів" [29].

Отже, на сьогодні з усією впевненістю можна стверджувати, що першість у розвитку телеграфного зв'язку належить нашому співвітчизникові.

Не зайве згадати, що архімандрит Ієрофій збирав також історичні відомості, документи та креслення про Богоявленську церкву в Острозі, матеріали про минуле селища Дермань. Все знайдене і почуте особисто відправляв до Київської археографічної комісії. Деякі його спостереження були надруковані. Маючи власну велику бібліотеку він поповнював її книгами з різних галузей знань, як рідною так і чужоземними мовами, кількома з яких він вільно володів. Чимало було книг з медицини, які він "любив купувати та, перестудіювавши, міг сам писати рецепти та складати ліки" [31].

У 1840-х роках вивченням історії, фольклору та побуту Волині займався вчитель реальної гімназії в Рівному М. І. Костомаров. Разом зі своїми учнями він зібрав чимало етнографічного матеріалу, опублікував 200 народних пісень краю, залишив опис екскурсій до міст Кременця, Берестечка, Почаєва, Острога, Вишнівця.

Викладач Волинської духовної семінарії М. І. Теодорович у 1888-- 1903 pp. опублікував свою 5-томну працю "Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии", що вийшла в друкарні Почаєво-Успенської лаври. Тут же була надрукована брошура "Город Острог" волинського священика А. Сендульського. Ряд дослідників регіону окремі статті та брошури видають у Києві, Москві, Петербурзі та за кордоном - Варшаві, Кракові, Парижі.

Близько двадцяти років свого життя провів на Волині відомий польський письменник Ю.І. Крашевський (1812--1887). Він зібрав чимало легенд, переказів, описів міст, матеріали про історичне минуле та побут населення краю. Свої дослідження і спостереження він виклав на сторінках праці "Спогади Волині, Полісся та Литви", що вийшла у Вільні 1840 року та у 1985 р. була перевидана в Польщі.

Вагомий внесок у вивчення історії України, зокрема Волині, зробив відомий український вчений-природознавець, історик, фольклорист та письменник М.О. Максимович (1804--1873).

У 60-х роках ХІХ століття виникають окремі аматорські краєзнавчі гуртки, душею яких були найосвіченіші люди свого часу. Серед них Олена Пчілка, яка збирала фольклор Волині, та її донька Леся Українка, зацікавленням якої була етнографія, геолог Г. Оссовський, археолог С. Гамченко. Геологічні дослідження Волині проводили Михайло Миклухо-Маклай - брат славетного мандрівника і вченого та майбутній "батько" російської геології і президент АН СРСР С.П. Карпінський.

Важливу роль у дослідженні краю відіграло Волинське церковно-археологічне товариство. Поширилося чимало різного роду досліджень: від невеликих статей, нарисів, замальовок з народного побуту до фундаментальних праць, які закладали підґрунтя сучасної етнографічної науки. У вивченні минулого Волинського краю позитивну роль відіграли "Волынские Епархиальные Ведомости" які почали виходити з вересня 1867 року і містили статистично-історичні статті про минуле Волині [29; 30].

Виникнення і неухильний розвиток інтересу до власної історії і культури засвідчує поява краєзнавчих праць. Добрим стимулом для цього послужило становлення місцевої (губернської) преси. Нариси та замітки з життя міст та сіл краю з"являються і у "Волынских губернских ведомостях", а їх авторами виступають В. Пероговський, Л. Рафальський, М. Уводський. Так, у 1880 році у Варшаві виходить історичний нарис " Rуwne " польською мовою. Автором його був краєзнавець Волині Тадеуш-Єжи Стецький.

Краєзнавчий рух знаходить послідовників і серед мешканців Рівного: у 1882 році офіцери Рівненського гарнізону видали брошуру про місто. Після утворення в Житомирі "Товариства дослідників Волині", його діяльність активно проводилася зокрема у Рівненському повіті (фольклорно-етнографічні записи В. Кравченка на Острожчині та Рівненщині, дослідження давнього Дорогобужа О. Фотинським тощо). Саме дослідженням краєзнавців завдячуємо тому, що збереглося багато свідчень про Рівне та інші міста губернії [115,85].

На початку нашого століття цікава краєзнавча інформація публікується також на шпальтах газети "Юго-Западная Волынь" (1909-1914 pp).

Не менш важлива роль у вивченні Волині належить плеяді вітчизняних науковців і, зокрема, Київській історичній школі відомого дослідника В.Б. Антоновича, професора Київського університету, під впливом якого, власне й зросло зацікавлення минулим краю [39,2].

Свою небайдужість до краєзнавчої роботи Антонович, як наставник зумів передати своїм учням - Фотинському, Мельнику, Коробці, Левицькому та іншим, які на ІІІ-му археологічному з'їзді 1899 року виступили з доповідями на волинську тематику.

Інша група вчених у складі М.І. Петрова, М.П. Батюшкова, С.І. Городецького видала першу узагальнену працю "Волинь", яка стала класичним зразком досліджень офіційної історіографії [37].

Варто відзначити подвижницьку діяльність з народознавчого вивчення Волині П.А. Чубинського, який обійшов усі повіти краю, зібрав народні звичаї, обряди, повір'я, та інші перлини культурно-духовного життя населення і опублікував їх у праці "Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край".

На початку XX століття завершується становлення волинського краєзнавства. Про це свідчить видання п'яти томів "Трудов общества исследователей Волыни" (1900 - 1916 pp.), в яких широко представлені історичний, географічний, етнографічний й інші напрямки краєзнавства.

Зосередимо увагу, зокрема, на етнографічній пошуковій роботі.

Серед означених матеріалів привертають до себе увагу праця "Українські колядки" Олени Пчілки, які були вміщені в "Киевской старине" (1903 p.) Ці записи були результатом великої пошукової роботи письменниці переважно на Волині. Колядки вона записувала в трьох повітах: Ковельському, Луцькому та Новоград-Волинському. Питання про походження колядок ставилось неодноразово в працях фольклористів, які вважали їх або відображенням сонячного міфу, або ж піснями, складеними під впливом християнської релігії. По-різному вчені дивились і на структуру колядок: в деяких працях пропонувався надто вузький підхід - колядки поділялись на окремі елементи за образами, уподобаннями тощо. Не було єдності і в питаннях класифікації та датування колядок [54, 69].

Олена Пчілка, пропонувавши власний підхід, поділяла фольклорні різдвяні матеріали Волинської землі на три головних типи: колядки-веснянки, колядки-легенди, колядки-вірші. Аналіз, зроблений Оленою Пчілкою, нетрадиційний. Не заглиблюючись у пошук зв'язків з давньою міфологією, вона порівнює українські колядки з колядками сусідніх народів і віднаходить спільні мотиви у творчості народів, досить віддалених географічно від України. Спільними, зокрема, є мотиви боротьби добра і зла [54,70].

Варто зауважити що на Волині Олена Пчілка досліджувала й інші вияви народної творчості. В 1876 році в Києві виходить книга Олени Косач "Український народний орнамент", де були зібрані зразки орнаментів на писанках, тканих виробах, найбільше всього було представлено класичних зразків полісько-волинської вишивки, знаменитого волинського "забілювання" тощо. О. Пчілка зібрала у своїй книзі різні малюнки, характерні для Волині і класифікувала їх за змістом, виділивши окремі локальні розбіжності. Таким чином, крім своєї літературної діяльності Олена Пчілка зробила внесок у розвиток культури Волині ще й етнографічно-фольклорною роботою.

Визначною постаттю на ниві культури Волині кінця XIX початку XX століття була Леся Українка. Як і її мати, в історію світової культури вона увійшла не тільки як геніальний мислитель, талановитий письменник, але і як видатний фольклорист на етнограф-дослідник. Її фольклористичні погляди сформувались під впливом родинного оточення, яке сповідувало традиції народної культури в побуті, звичаях, сімейному вихованні. Народнопоетичні твори збирав і записував і батько письменниці Петро Косач. Великий інтерес проявляла Леся Українка до народної вишивки, сама майстерно вишивала та розписувала писанки разом із сестрою Ольгою. Цікавилась письменниця і народними обрядами, зокрема, весіллями, гулянками, святами, постійно перебуваючи в благотворчій атмосфері пісень, оповідей, казок, легенд.

Серйозну фольклористичну роботу в Колодяжному дослідниця розгорнула разом з братом Михайлом, записавши з уст людей багато пісень. Зібраний матеріал разом з нотним записом мелодій, а також збірник із 150 мелодій, Леся передала для M. Лисенка.

Творче контактування Лесі Українки з фольклором було дуже плідне. До упорядкованих К. Квіткою збірників "Дитячі ігри, пісні, казки з Ковельщини, Луччини і Звягельщини на Волині" (1903 р.) та "Народні мелодії" (з голосу Лесі Українки списав і упорядкував К. Квітка) увійшли 225 пісень, які вона знала ще з дитинства. 30 календарно-обрядових мелодій наспівала поетеса Миколі Лисенку, 54 мелодії вона підготувала для майбутнього збірника "Народні пісні до танцю". Про глибокий науковий підхід дослідниці до записів народнопоетичних творів свідчить вимога до подачі текстів за родами, видами, збереження діалектичних форм, первісної народної мелодії і стилю, нерозривний зв'язок текстів із мелодією.

Цікавим для фольклористики є опис старовинного народного обряду з текстами пісень "Купала на Волині", який був видрукуваний в журналі "Житє і слово" (1894 р.). Дослідниця вперше з етнографічною точністю описує народний обряд, фіксуючи з найтоншими нюансами усі його елементи та найменші подробиці, порядок купальських пісень та виконання дій, плавність дівочих рухів, фантазію та задерикуватість парубоцьких ігор.

У фольклористичному доробку дослідниці, крім народної лірики, календарно-обрядових пісень, дитячих ігор та пісень, є ще кобзарські думи та пісні баладного змісту, легенди, перекази, народні оповіді про чортів та відьом.

Глибокі етнографічні знання народної культури, науковий аналіз її зразків, тонке проникнення в народну міфологію дали можливість художниці слова по-своєму естетично і емоційно інтерпретувати образи, символи, мотиви, народнопоетичну ритміку в своїй поезії, прозі, драматургії [83, 65].

Ще однією визначною постаттю Волині кінця XIX початку XX століття був фольклорист і етнограф В.Г. Кравченко. У кінці XIX ст. доля закинула його в Житомир, де він взяв участь у створенні Волинського наукового товариства, зокрема його етнографічної секції, клопотався відкриттям краєзнавчого музею, скрупульозно працював над створенням методики етнографічних досліджень. У листопаді 1901 року він виступив з рефератом "Народне весілля в с. Курозванах Острозького повіту Волинської губернії", який через рік був опублікований у першій книзі "Трудов общества исследователей Волыни". Дослідник дав опис села, відзначив місцеві говірки. Весь весільний обряд переданий з високою точністю діалогів самого дійства, пісень аж 91 зразка. Чимало було записано ним родинно-побутових і календарних пісень, прикмет, прислів'їв, легенд, приказок, переказів, загадок, знахарських замовлень тощо, у навколишніх селах, а також у Корці та Острозі, які були надруковані у 5-му і 12-му випусках "Трудов общества исследователей Волыни". Петербузька Академія Наук у 1912 році присвоїла йому звання професора етнографії. У 20-х роках зібрані матеріали на Волині склали два томи - "Пісні. Хрестини та весілля" і "Народні оповідання і казки", однак чимало залишилося в рукописних фондах [85, 69].

"Вичерпуючого матеріалу ніколи зібрати неможливо взагалі, але скромні сили одної людини дадуть ще менше", - писав В.Г. Кравченко у статті "3 побуту та обрядів Північно-Західної України", вміщеній у збірнику Волинського науково-дослідного музею (Житомир , 1918 р.). "Тут потрібна спільна і цілком сумлінна праця широких кіл громадянства" [85, 70]. Ці його слова дуже актуальні і сьогодні.

Із культурно-освітньою історією Волині пов'язане ім'я богослова і українського історика XIX ст. Андрія Федоровича Хойнацького. Серед чисельних релігійно-богословських та історичних праць А. Хойнацького виділяються роботи, присвячені історії волинського краю. Зокрема, науковець докладно досліджує історію православ'я на Волині, а також обрядовість і догматику уніатства, приділивши значну увагу історико-культурним і політичним аспектам проблем: вивченню і розповсюдженню уніатства на території Південно-Західного краю, історії будинку острозьких, історії інквізиції у Польщі та Литві.

Ці питання знайшли висвітлення в його працях: "Очерки из истории православной церкви и древнего благочестия на Волыни" (Житомир, 1878 р.), "Православие на Западе Руси в своих ближайших представителях" (М, 1888 р.), "Западнорусская церковная уния в ее богослужении и обрядах" (К., 1871). Великою заслугою А. Хойнацького було дослідження ним історії головного центру православ'я на Волині - Почаївської Лаври. Праці, присвячені їй, принесли автору популярність історіографа і оспівувача гори Почаївської. Праці А. Хойнацького зберігають інтерес і сьогодні завдяки вміщеному значному фактичному матеріалу, адже його спадщина широко не вивчалась.

Аналізуючи краєзнавчі дослідження Волині, не можна не згадати проФедора Кіндратовича Вовка (1847 - 1918). Цей вчений був рідкісною особлистістю на ниві української науки кінця XIX - початку XX століття. Антрополог, етнограф, археолог, народознавець у широкому значенні того слова - таким він увійшов у широкий світ науки. У 1906 році, після вимушеного багаторічного перебування за кордоном, Ф. Вовку вдається, нарешті, повернутися в Росію. Поряд з читанням курсу лекцій у Петербурзькому університеті, Вищій школі П.Ф. Аесгафта, він бере діяльну участь у розбудові Етнографічного відділу Російського музею імператора Олександра ІІІ [82].

Грунтовно вивчаючи матеріальну та духовну культуру українського народу, Федір Кіндратович Вовк на основі численних матеріалів уперше запропонував історико-топографічне районування України, де окремим регіоном виступає і Волинь. Збираючи колекції, Федір Кіндратович кілька разів відвідав цей край у 1907, 1909 і 1914 роках [45, 170].

У 1907 році як співробітник Етнографічного відділу Російського музею він працював у Новоград-Волинському, Овруцькому, Ковельському і Кременецькому повітах, зокрема, обстежував низку сіл Ковельського повіту - Вербу, Заліси, Заболоття, Тур. Його цікавлять оригінальні зразки народного одягу, предмети домашнього побуту, транспортні засоби, пам'ятки цивільної і культурної архітектури. Понад 350 рідкісних експонатів було придбано для Петербурзького музею [112, 40].

Улітку 1909 року Ф.К. Вовк спільно з Л.Є. Чикаленком, В.В. Сахаровим знову відвідує Волинь, продовжуючи пошукові роботи. Маршрут комплексної експедиції, згідно з розробленим планом, проліг із села Городка, що біля Рівного, на Житомир, звідтіля на Новоград-Волинський - Корець - Іскорость - Овруч - Олевськ - Андреєвичі. Всюди вражали мандрівників звичаї, самобутні зразки народно-ужиткового мистецтва, особливості народного будівництва. "Видно було у всьому вікову культуру, віковий досвід", - згадуватиме згодом учасник цієї експедиції Леонід Чикаленко [112, 40].

Успіхові роботи сприяв той факт, що учасникам експедиції практичну і методично-організаційну допомогу надали Городоцький музей барона Ф. P. Штейнгеля, Товариство дослідників Волині [103].

Поїздка Волинню 1909 року висвітлена, зокрема, у листуванні Федора Вовка з Василем Кравченком. Так, у листі від 21 липня 1909 року Федір Вовк, перебуваючи в Житомирі, писав йому, що через порушення своїх планів він прибув сюди пізніше на два тижні, ніж планував, і тому мабуть, розминувся з ним. У планах Федора Кіндратовича були відвідини Новоград-Волинського, Уварова, Коростеня, Овруча, Ковеля, Кременця. Щодо відвідин села Городок на Рівненщині го Федір Вовк у цьом) ж листі зазначав: "Через те і до Штейнгеля я приїхав щось 12-го і просиділи ми у його днів зо три, бо дуже вже багато у нього матеріалу яким не можна було не скористатись. Таким побитом ми опинилися у Вас тільки 19-го" [69, 133-136]. У 1914 році він відвідав південні райони Волині, зокрема Бердичівський повіт.

Великою заслугою Федора Вовка є систематизація різноманітного етнологічного матеріалу, порівняльний аналіз, приведення його у відповідність з вимогами тогочасної європейської науки. Світове визнання принесли вченому його численні праці, зокрема "Етнографічні особливості українського народу" й "Антропологічні особливості українського народу", які були опубліковані у 1916 році. За ці роботи Ф. Вовк отримав золоту медаль Російського географічного товариства та звання доктора "гоноріс каузе" від Петербурзького університету.

"Етнографічні особливості українського народу" - це перша в історії етнографічної науки узагальнююча науково-порівняльного характеру праця про матеріальну і звичаєву культуру українців До характеристики побуту народу автор залучає широкий комплекс матеріалів, зокрема з регіону Волині і Полісся. Заслуговують пильної уваги спостереження щодо пережитків колишніх вірувань, переконань, що склалися емпіричним шляхом, на підставі здогадів та припущень і не безпідставно дослідник робить висновок, що "вірування заховують в собі цілі наверстування різних культур та впливів". Водночас він вказує на наявність слідів індоєвропейських вірувань та культів. Тут же підкреслює, що на всій своїй території український народ відзначається цілим рядом спільних для нього етнографічних особливостей [45, 170].

Визначення вченого, сформульовані логічно й аргументовано ще на початку нашого століття, не втратили й донині своєї цінності й актуальності.

Не можна обминути й другого аспекту, що випливає з багатолітніх досліджень Федора Вовка. "В галузі етнографії, зазначає він, науковому дослідженню підлягають як психологічні, так і соціальні явища, результати людської діяльності у вигляді численних побутових речей, тому "під впливом різних факторів - раси, навколишнього оточення, традиції та, нарешті, культури - кожний народ творить ці речі та ці явища по-своєму. І оригінальність цієї творчості тим більша, чим сам народ цільніший як расова та громадська група" [45, 39].

Широко використовуючи власні матеріали польових досліджень, Федір Вовк у 1910 році публікує роботу "Старовинні дерев'яні церкви на Волині". На цей час, як зазначає дослідник, давніх церковних будівель збереглося на Волині порівняно небагато, споруди ж новішого походження здебільшого були позначені "безбарвною шаблонністю казенної архітектури" [113,58].

На основі зібраних матеріалів учений зробив опис рідкісних в архітектурному відношенні церковних споруд Ковельського, Новоград-Волинського, Овруцького та інших повітів. Чимало місця приділив характеристиці одного з найдревніших волинських храмів - Благовіщенського собору міста Ковеля, пам'ятки дерев'яноі архітектури початку ХVІ століття. Лише завдячуючи старанням дослідника ми нині можемо мати уявлення про цю давно уже втрачену споруду - тризубий храм з розвинутою середньою частиною, пірамідально-шатровим покриттям і восьмигранною баштою-куполом.

Характеризуючи художньо стильові особливості Миколаївської церкви у місті Овручі, яка також не збереглася донині, дослідник висловлював жаль з приводу того, що з боку офіційної влади не виявлено жодних дій до збереження пам'яток старовинного мистецтва.

Щиро і самовіддано працював учений на ниві українства. Як патріот, усією сукупністю наукових знань, висновків сприяв формуванню національної свідомості, зміцненню статусу української науки і культури на міжнародному рівні.

Однією з непересічних особистостей, що зробили неабиякий внесок у розвиток краєзнавства Волині, виявився діяч Російської православної церкви Данило Костянтинович Стрельбицький (відомий як архієпископ Модест)

Народився майбутній владика 17 грудня 1823 p. на Вінниччині, у селі Зимовинець тодішнього Літинського повіту Подільської губернії. Навчався у Кам'янець-Подільському духовному училищі та Подільській духовній семінарії. У 1854 p. закінчив Київську духовну академію. Упродовж 1868-1877 рр. - ректор Іркутської духовної семінарії. 3 1878 p. і до кінця життя (помер у Житомирі 13 квітня 1902 p.) Модест був єпископом ряду єпархій. Так, впродовж 1878-1884 рр. він обіймав посаду єпископа у Холмсько-Варшавській єпархії. У 1889-1902 рр. Модест - архієпископ Волинський і Житомирський. Людина вчена і енергійна, він, не зважаючи на посади, які обіймав, захоплювався історією і пам'ятками того краю, де йому доводилося перебувати на церковній службі. Краєзнавчі уподобання і жвавий інтерес до науки сприяли тому, що владика заохочував до історико-краєзнавчих досліджень членів багатьох православних церковних братств, які діяли на території підлеглих йому єпархій, став ініціатором або сприяв заснуванню науково-громадських установ релігійного характеру - давньосховищ (церковних музеїв), бібліотек, церковно-археологічних товариств [47].

2 грудня 1889 p. Модест був призначений Волинським архієпископом. Його прибуття на Волинь співпало з підготовкою відзначення 900-річчя Волинської єпархії (1892 p.) та 100-річчя входження Волині до складу Російської Імперії (1893 р.). Забігаючи наперед, зауважимо, що владика Модест успішно справився з організацією і проведенням урочистостей, присвячених цим датам, посприяв видавництву низки книг з історії православ'я на Волині. А напередодні ювілеїв Модест доклав значних зусиль для розгортання на Волині історико-краєзнавчої та пам'яткоохоронної роботи, опікувався приведенням у належний порядок місць розташування найдавніших православних храмів Волині або їх залишків, підтримував проведення археологічних розкопок та археографічних експедицій, всіляко сприяв поповненню експозицій Володимир-Волинського і Луцького братських давньосховищ, видавав розпорядження про необхідність збору священиками у їх парафіях відомостей та пам'яток з історичного минулого краю та ін.

У фондах Російського державного історичного архіву (Санкт-Петербург) зберігаються документи, які свідчать, зокрема, про сприяння архієпископа археологічним розкопкам, що проводилися у Володимирі-Волинському членами Свято-Володимирського церковного братства на місцях розташування давніх православних церков. В одному з листів (від 13 липня 1891 р) на ім'я тодішнього обер-прокурора синоду К. Победоносцева владика Модест писав "Имея в виду, что за всеми производящимися в Империи раскопками наблюдает Императорская Археологическая Комиссия, от которой зависит и разрешение раскопок и принимая во внимание важность значения для православия и русской народности на Волыни основанного Свято-Володимирським братством древлехранилища, значение того древлехранилища для предполагаемого мною празднования в 1892 году 900-летия Волынской епархии, центром которого должен быть г. Владимир-Волынский, имею честь почтительнейше просить Ваше Высокопревосходительство не изволите ли признать возможным оказать содействие в разрешении со стороны Императорской Археологической Комиссии производить СВБ-тву раскопки древних погостов и упраздненных церквей с тем условием, чтобы раскопки эти производились под контролем Епархиального Начальства и найденные на церковном погосте вещи оставались неотъемлемою собственностью Церквей коим принадлежат самые погосты" [47]. Слід відзначити, що це клопотання було задоволено і зумовило надходження до братського давньосховища, заснованого наприкінці 1887 p, нових пам'яток церковної старовини.

У тому ж 1891 p. на єпархіальному з'їзді у Житомирі архієпископ запропонував організувати при архієрейському будинку єпархіальне давньосховище (його офіційне відкриття відбулося 15 травня 1893 року) [36,74].

Завдяки адміністративним розпорядженням Модеста про необхідність ретельно збирати дані про історичне минуле Волині, передавати єпархіальному давньосховищу всі предмети і пам'ятки старовини, які знаходилися у церквах, монастирях, приватних колекціях духовенства, до Житомира - адміністративного центру Волинської губернії і резиденції архієпископа почали надходити пожертвування від священиків, настоятелів монастирів Волинської єпархії.

Однак, незабаром стало зрозумілим, що ведення обліку та опису предметів, які надходили до єпархіальною музею, вимагає запровадження посади постійного працівника, який би виконував такі обов'язки. Цією справою запропоновано було зайнятися місцевому краєзнавцеві-історикові, викладачеві Волинського жіночого училища духовного відомства у Житомирі Оресту Фотинському (1862-1931) Ознайомившись з ситуацією, О. Фотинський зрозумів, що серйозне вивчення, збереження опис і публікація матеріалів про зібрані в єпархіальному давньосховищі пам'ятки церковної старовини під силу тільки колективу дослідників, а не одній людині. Наприкінці 1892 p. він подав на ім'я Модеста записку про необхідність заснувати при цьому музейному закладі церковно-археологічне товариство, а також проект його статуту. Така пропозиція знайшла підтримку архієпископа. Завдяки його клопотанням 11 жовтня 1893p. синод затвердив цей статут, а наказом від 2 листопада того ж року дозволив відкрити в Житомирі Волинське церковно-археологічне товариство разом з єпархіальним давньосховищем і єпархіальною бібліотекою при архієрейському будинку та з відділом єпархіального давньосховища при Почаївській лаврі [47].

Здійснюючи історичні дослідження Волині, члени товариства включилися у збір та впорядкування літописів і описів церковних парафій Волині, що складалися протягом усього XIX ст. і з 1892 p. за розпорядженням архієпископа Модеста скеровувалися для вивчення і зберігання до Волинського єпархіального давньосховища. Свідчення про віднайдені церковно-приходські літописи містяться у матеріалах фонду № 2205 "Волинське церковно-археологічне товариство" (опис 1, справи 1-433) Центрального державного історичного архіву України у місті Києві. З них дізнаємося, що чимало розшуканих літописів та описів складалися з кількох сторінок рукописного тексту і містили поверхові та уривчасті відомості. Вони були підготовлені поспіхом, про що свідчать наведені у текстах неперевірені сумнівні дані. Матеріал, як правило, подавався без посилання на конкретне джерело. Однак окремі описи - це широкі й змістовні дослідження обсягом від 10 до 100 і більше сторінок. Вони розповідають про історію заснування храму, наводячи поруч з правдивими фактами легенди та перекази з приводу певної події, відзначають архітектурні особливості споруди, описують церковні й світські старожитності, зміст церковних бібліотек, архівів та колекцій тощо. Характеристика пам'яток, що описувалися, подавалася з переліком джерел і численними примітками. Окрім тексту, ці описи містять плани, карти, схеми місцевостей, креслення та зображення церков, які відіграли помітну роль у житті того чи іншого населеного пункту. Тут є замальовки ікон, церковного начиння, одягу парафіян. Серед таких описів вирізняються церковнопарафіяльні огляди й літописи села Кульчин (тепер Ківерцівського району Волинської області), містечка Торчин (нині Луцького району цієї ж області), Свято-Троїцького собору міста Луцька та ін. [47].

За погодженням із владикою Модестом, товариство розробило і власну програму-анкету, по якій мав надалі проводитись опис окремих церков, парафій, а також населених пунктів Волині. Анкета містила питання географічного, топографічного, релігійно-обрядового, фольклорно-етнографічного, історичного характеру і ставила за мету зібрати детальні відомості з історії православ'я на Волині, міжконфесійної боротьби, питань політичного, економічного та культурного життя краю [47].

При сприянні архієпископа Модеста церковно-археологічним товариством було започатковано видання наукових праць під назвою "Волынский историко-археологический сборник". Перший його випуск, який підготували волинські краєзнавці M. Трипольський, Г. Крижанівський та О. Фотинський, побачив світ у 1896 p. Другий випуск вдалося видати лише у 1900 p., хоча планувалося публікувати його щорічно. Він був підготовлений зусиллями місцевих дослідників M. Трипольського та О. Фотинського і київського науковця M.Істоміна. Більшість уміщених у "Волынском церковно-археологическом сборнике" статей побудовані на археографічних знахідках, нерідко виявлених і опрацьованих самими ж авторами.

Оцінюючи діяльність Волинського церковно-археологічного товариства щодо вивчення історії краю, пошуку, охорони та популяризації його пам'яток, можна зробити висновок, що воно стало фактично першою на Волині громадською краєзнавчою організацією з науковими функціями, яка об'єднала навколо себе прихильників волинської минувшини. Великою мірою завдяки підтримці Модеста товариство сприяло пожвавленню інтересу столичних науковців, місцевих краєзнавців до історичних реліквій Волині, пробуджувало прагнення детальніше ознайомитися з ними, зберегти їх для майбутніх поколінь.

Однак вузька конфесійна обмеженість у діяльності, постійна підконтрольність з боку вищого церковного управління не дозволили товариству перетворитися на повноцінний центр історико-краєзнавчих досліджень Волині. Поступово його вузькопрофільне спрямування перестало задівольняти потреби науковців і краєзнавців-аматорів, які почали надавати перевагу краєзнавчим осередкам більш демократичного характеру. Після смерті владики це зумовило згортання діяльності Волинського церковно-археологічного товариства та перетворення його у своєрідний гурток, який займався вивченням лише церковної історії та старожитностей [47].

Відзначаючи помітний внесок Модеста у розгортання історико-краєзнавчої та пам'яткоохоронної роботи на Волині, варто згадати, що він систематично цікавився станом збереження розташованих тут пам'яток церковної старовини, власноруч освятив чимало відреставрованих, відремонтованих та новозбудованих храмів, каплиць, інших будівель. Завдяки зусиллям архієпископа на початку 90-х років Х1Х ст. на Волинь вдалося повернути незаконно привласнені професором Петербурзького університету А. Праховим старожитності з волинських храмів. Модест усіляко підтримав дослідження історії та пам'яток Волині у період підготовки XI археологічного з'їзду, який відбувся у серпні 1899 p. у Києві і присвячувався волинським старожитностям. У грудні 1900 p. архієпископ благословив відкриття у Житомирі Товариства дослідників Волині і вніс на його розбудову матеріальну пожертву [47].

Оцінюючи належним чином багатогранну діяльність архієпископа Модеста на церковній і культурологічній ниві, разом з тим зазначимо, що вона носила із зрозумілих причин проросійське спрямування і підпорядковувалася політичним цілям Російської православної церкви.

Загалом, волинська історико-краєзнавча наукова школа кінця XIX початку XX століття та фольклорно-етнографічна наукова школа, всупереч русифікаторської політики уряду, своїми дослідженнями і публікаціями з місцевої історії, матеріальної і духовної культури Волині діяли в контексті українського національного відродження.

1.2 Діяльність Товариства дослідників Волині

У 1900 року в губернському Житомирі відбулася визначна подія: була створена перша в регіоні наукова краєзнавча організація - Товариство дослідників Волині. Ініціатором його створення був фольклорист, історик літератури та літературний критик М.І. Коробка (уродженець м. Кременця), який у надрукованому в газеті "Волинь" (1896 р.) "Листі до волинської інтелігенції" писав, що хоча інтелігенція Волині ще маловизначена, але вона має багато яскравих постатей, діяльність яких треба об'єднати. На заклик Коробки послідували схвальні відгуки, серед яких були листи археолога С.С. Гамченка, директора першої Житомирської гімназії П.А. Сидорова та інших. Незабаром був створений оргкомітет, серед членів якого був письменник Г.О. Мачтет [76,16].

Перше засідання відбулося 2 грудня 1900 року, на ньому головою був проголошений губернатор І.Я. Дунін-Борковський, віце-головою - відомий вчений, геолог і географ П.А. Тутковський, який у 1909 році був обраний почесним головою товариства. До складу товариства входили відомі вчені: археолог М.Ф. Біляшівський, С.С. Гамченко, етнографи та історики В.Р. Кравченко, О.О. Фотинський.

Незабаром було створено статут товариства. Проект складений М.І. Коробкою та С.С. Гамченком при допомозі творчої громади Волинської губернії. Він був затверджений міністром освіти М. Боголєповим 14 квітня 1900 року [38, 18].

Статут визначав завдання, структуру, напрями діяльності Товариства, регламент роботи, керівні органи та порядок їх обрання. Визначалися права та обов'язки голови і членів Товариства.

Метою Товариства дослідників Волині визначалося:

1) різностороннє вивчення Волині, ознайомлення з краєм, його минулим, умовами життя, потребами;

2) дослідження повинні розвиватись по секціях:

а) природничих наук;

б) економічних наук;

в) етнографічних наук;

г) історичних наук.

Для здійснення даних завдань планувалося:

організувати для наукових повідомлень публічні читання;

відкрити безкоштовні та платні читання і лекції;

надавати своїм членам кошти для проведення досліджень;

друкувати праці у вигляді окремих та періодичних видань, без попередньої цензури;

отримувати зарубіжні наукові видання;

мати свою бібліотеку для роботи членів Товариства;

мати архів;

збирати та купувати колекції для Волинського музею.

При товаристві передбачалося створення Волинського музею з такими відділами: природничо-історичний, етнографічний, економічний, історичний. При музеї функціонувала лабораторія.

Товариство поступово формувало бібліотеку, що складалася з книг та рукописів. При ній організовувався архів. Всі члени мають право користуватися архівом, бібліотекою, музеєм, лабораторією Товариства.

Загалом усі параграфи статуту прийняті на основі демократизму, чіткості визначення мети. Високу оцінку статуту дав М.Ф. Біляшівський [55, 16-17].

Про М.Ф. Біляшівського варто розповісти детальніше, адже його діяльність мала особливо велике значення для Волині. Він був археологом, етнографом, музеєзнавцем. Ця людина цікавилась багатьма аспектами розвитку історичної науки на Україні, в тому числі створенням та справами вже існуючих товариств із дослідження історії того чи іншого краю. Працюючи в журналі "Киевская старина", він періодично друкував повідомлення про діяльність таких товариств і давав їм повний аналіз, поради щодо організації подальшої їх праці.

У січневому номері журналу виходить стаття М. Біляшівського "Общество исследователей Волыни", яка містить аналіз проекту статуту Товариства дослідників Волині. Сам текст статуту в цій роботі повністю не наводиться, але вчений цитує ті параграфи, які, на його думку, є найцікавішими і подають найбільше відомостей про саме Товариство. Микола Федотович зробив досить детальний та доброзичливий аналіз змісту статуту, даючи при цьому власні рекомендації щодо суперечливих, з його погляду, формувань. Висновок автора: "Настоящий устав по полноте и выработаности, может служить образом и для других областей, конечно с соответствующими сообразно с местными условиями изменениями; не лишним было бы также, по нашему мнению, иметь его в виду и по отношению к учреждаемому в Киеве обществу с музеем при нем" [38, 17].

Це засвідчує, який великий інтерес являла Волинь, її історія, розвиток культури, діяльність місцевої інтелігенції для цього видатного вченого.

Найцікавішим був висновок М.І. Біляшівського, наведений у його статті: "Местом следующего съезда избрать Киев, с тем, однако, условием, чтобы главное внимание было обращено на Волынь и вообще на западную часть юга России, в общем сравнительно очень мало еще исследованную в археологическом отношении" [38, 20].

Археологічний з'їзд, про який вже згадувалося, відбувся в Києві 1899 року, і більшість доповідей на ньому, як і пропонував М. Біляшівський, було присвячено саме Волині та її археологічним пам'яткам. Так, В. Антонович опублікував у матеріалах цього з'їзду свою "Археологічну карту Волинської губернії", а також ще кілька досліджень на території Волині. Надрукував свої праці у цьому збірнику і М.Біляшівський. Хоч його розвідки і стосувались більше сусідніх губерній, але загалом це був початок вивчення ним археологічних пам'яток Волинської землі.

Велику наукову та освітню цінність становлять двадцять праць, пов'язаних з дослідженням Волинського Полісся П.А. Тутковського. Його можна назвати визначним краєзнавцем Волині. Роботи дослідника охоплюють палеонтологію, геологію, полеографію, гідрографію, антрополографію, економіку Волині. Ось чому його обрали почесним головою Товариства дослідників Волині.

Тривале життя, праця, поїздки по Волині сприяли накопиченню численних фактів-доказів колишніх геологічних явищ четвертинного періоду, тому П.А. Тутковський вважається основоположником четвертинної геології. Вчений відкрив повчанські дислокації девонських відкладів на Волині. Ним розроблено зональність волинських ландшафтів і фунтів. Ось деякі з його праць:

Следы дислокации у поселка Каменярии в Дубенском уезде Волынской губернии (1892);

Зональность ландшафтов и почв в Волынской губернии (1910);

Полесские окна (1899);

Полесская область, ее особенности и причины возникновения (1903).

П.А. Тутковський відкрив карстові явища та артезіанські джерела на Волині [100,35-37].

Роботи П.А. Тутковського торкаються різних питань, напрямків геологічних наук, деякі його праці розповідають про корисні копалини: базальт, бурштин, пісковики та інші. У роботі "Янтарь в Волынской губернии" вчений пише, що серед усіх територій Волині, найбільш багатим є Рівненський повіт, а саме село Клесів, біля залізничної станції в урочищі "Озерська".

Усі праці Тутковського характеризуються особливою методичністю, ґрунтовністю проробки, широтою наукових поглядів і бажанням пов'язати давнє минуле з сучасним і дати його виявлення в найяскравіших формах. Тутковський друкував орфографічні та гідрографічні нариси центрального Полісся, геологічні та географічні описи узбережжя поліських рік. Це в першу чергу стосувалося його праць: "Орфографический очерк Центрального и Юного Полесья" (1910), "Побережье реки Львы", "Краткий гидрографический очерк Центрального и Южного Полесья".В цих роботах подані основні гідрографічні характеристики річкових сіток, озер, ставів Волині [77, 330-332].

П.А. Тутковський у своїй автобіографії писав: "При моїх обширних літніх дослідах на Поліссі завжди траплялось так, що по три з половиною місяці не обідав і харчувався тільки чорним хлібом та чаєм, бо в тих поліських нетрях і за гроші не можна нічого дістати, та й часу для цього не було. Саме наукова робота та можливість раз у раз спостерігати надзвичайно цікаві нові явища та аспекти настільки захоплювали, що думка про їжу цілком пропала. Присвятити все життя такій природничій роботі - це було для мене справжнім щастям" [100,36].

Серед почесних членів товариства були К.Т. Тімірязев, А.Ю. Кримський, О.О. Шахматов, О.В. Клосовський, В.Г. Короленко, О.П. Карпинський та інші, які надавали йому широку підтримку і сприяли в роботі [59,27; 60, 5].

Діяльність Товариства дослідників Волині заповільнилась у складні роки революції та громадянської війни. Так у 1909 році Товариство дослідників Волині нараховувало 82, а у 1913 - 22 члени. Катаклізми духовного життя суспільства, штучно провоковані командно-адміністративною системою, зробили краєзнавчий рух соціально неможливим. З-поміж золотого фонду інтелігенції, знищеної репресіями опинилася переважна більшість видатних краєзнавців-дослідників.

Проте, науковий доробок Товариства дослідників Волині, який становить 16 томів, є безцінною скарбницею. Діяльність Товариства дослідників Волині, безумовно, має величезне наукове, освітнє значення, розкриває багато цікавих сторінок життя Волині.

Таким чином, в кінці XIX на початку XX століття на Волині спостерігається сплеск краєзнавчого руху. Саме тоді були створені актуальні і досі дослідження в галузі етнографії, фольклору, гідрографії, географії, геології, палеографії Волині. Цими проблемами займалися як окремі діячі Волині, так і створена у 1900 році перша організаційно-визначена структура зі своїм статутом та правилами - Товариство дослідників Волині.

1.3 Особливості розвитку музейної справи

У другій половині XIX століття на Волині виникають перші музеї. За свідченням одного із краєзнавців краю, їх виникнення "...явилось опережением того стремления к сохранению старины, которое заметно усилилось по всей России, вызвав к жизни археологические, музейные и другие общества" [110,89].

Діяльність Товариства дослідників Волині стимулювала виникнення і розвиток місцевих музеїв, організацію історико-мистецьких збірок "давньосховищ" у Володимирі, Луцьку, Острозі. Першим музеєм на території сучасної Волині стало "давньосховище" у Володимир-Волинському. Воно було створене на громадських засадах місцевим православним братством у 1887 році організаторами цього закладу стали братчики В.Б. Антонович та А.В. Прахов [67,35].

Члени братства збирали для музею різноманітні знахідки старовини, архівні джерела, рукописи та стародруки, предмети церковного вжитку, археологічні знахідки, тощо. Пошукова робота була розгорнута в навколишніх та найвіддаленіших пунктах Волині. Вивчаючи історичне минуле, член братства Е. Дверницький, згодом видав книжку "Пам'ятники древнего православия в г. Владимир-Волынске". Йому належало чимало статей та публікацій, присвячених минулому літописного міста, які вийшли у місцевій пресі краю.