Особливості розвитку культури на Волині у ХІХ - на початку ХХ століття

Найпоширенішими із початкових навчальних закладів у волинських містах були міські двокласні училища. Вони підпорядковувалися Міністерству народної освіти та діяли згідно Положення від 26 травня 1869 року. У Волинській губернії на 1891 рік їх число складало 10 одиниць, а у 1911 воно збільшилося до 28 [17,42].

Міські органи управління сприяли розвитку цих навчальних закладів. Зокрема, в Дубно з 1896 року існувало міське двокласне училище, яке утримувалося на кошти казни і підпорядковувалося Міністерству народної освіти. Саме це училище (тобто школу) міська управа вважала предметом своєї опіки, в багатьох заявах запевняючи, що „в Дубні, окрім міської, немає інших шкіл", або „крім двокласного міського училища інших навчальних закладів нема". Це свідчить про те, що міська влада надаючи перевагу названому училищу, церковно-парафіяльними школами не опікувалася.

Тодішні двокласні училища були розраховані на п'ятирічний термін навчання (перший клас - 3 роки навчання, другий - 2 роки). Закінчення повного курсу двокласної школи відкривало перед її випускниками великі можливості. Окрім того, наголосимо, що саме по закінченню цих шкіл учні отримували основи професійних знань. Так, документ про двокласну освіту давав можливість отримати посаду дрібного службовця, землеміра, секретаря, рахівника, здобути технічну спеціальність, вивчитися на фермера, або ветеринара. Також на рівень освіти зверталася увага під час військової служби.

У 1904 році 15 випускників Дубенського двокласного училища працювали вчителями парафіяльних шкіл повіту, а деякі спеціалісти мали більш 10 років педагогічного стажу. Серед них були й сини та дочки міщан, волосного писаря, відставного фельдфебеля і ін. Наприклад, в Бущі 16-літня Олександра Синіцька, яка працювала вчителькою другий рік і мала на своєму утриманні матір-вдову навчала грамоти 45 дітей. Отже, для жителів Дубна міське училище відкривало можливості професійного росту і працевлаштування по його закінченні.

Хоча міське двокласне училище було на казенному утриманні через переповнення учнями у 1898 році у ньому було відкрито паралельний клас за рахунок міського бюджету [5,8].

Штатний наглядач - завідувач Дубенського міського двокласного училища 20 червня 1898 року звернувся до міської управи про необхідність відкриття паралельного класу. Для цього місто щорічно мало виділяти суму 500 карбованців. Тільки у 1899 році із коштів міського бюджету було покрито видатки, необхідні для функціонування шкіл 1898-1899 навчального року. Отже, було необхідно у вказаному році покрити борги за першу половину навчального року (осінь - зима 1898 р.). Таким чином, у 1901 році міська влада мала забезпечити 250 карбованців для виплат училища за другу половину 1900 року і внести 500 карбованців за 1901 рік, але скрутне становище з грішми спричинило відкладення цього питання на наступне засідання. Через рік ситуація повторилася: „утримання паралельного класу за кошти міста неможливе" [6,34].

Незважаючи на те, що коштів міського бюджету катастрофічно не вистачало для невідкладних справ, освітянські владні структури не переймалися проблемами міської влади, пропонуючи нові джерела видатків. Так, інспектор народних училищ звернувся до міської управи з клопотанням про щорічне виділення 120 карбованців на 20 стипендій і одноразово 150 карбованців з нагоди столітнього ювілею з дня народження М.В. Гоголя. Важко пояснити чим була викликана така поспішність з ювілеєм, якщо М.В. Гоголь народився у 1809, а помер у 1852 році. Міські уповноважені 15.12.1901 року вирішили щорічно виділяти з міських коштів 120 карбованців на 20 гоголівських стипендій і 80 карбованців одноразово на Гоголівський ювілей.

Проте 15.05.1902 року ця постанова була замінена іншою: щорічно не виділяти на гоголівські стипендії 120 карбованців, а виплачувати 300 карбованців на утримання паралельного класу з 1902 по 1905 роки. Таким чином, не зважаючи на брак коштів, уповноважені намагалися зберегти паралельний клас, аби 50 дітей мали змогу отримати освіту. Коли Міністерство освіти мало намір ліквідувати в училищі клас дівчаток, з огляду на те, що жіночі відділення при училищах положенням 1872 року не були передбачені, то це викликало спротив міської управи.

На засіданні 16.07.1903 року уповноважені розглядали пропозицію Міносвіти про професійну підготовку при училищі. Пропонувалося за рахунок міського бюджету заснувати при училищі класи ручної праці для дівчаток. На це потрібно було 600 карбованців на рік на одну спеціальність і 700 - на дві. Для хлопців було важливим відкрити ремісниче відділення. Для цього було необхідним виділяти щорічно 1500 карбованців на вивчення однієї спеціальності, а для двох - 1700 карбованців. Збори уповноважених роздумували, що влаштування класів ручної праці і ремісничого відділення дасть можливість населенню мати добрих майстрів, і що залучення до майстерності пристосує до праці і спеціальності дітей бідного населення. Із огляду на відсутність коштів у бюджеті було вирішено звернутися до єврейської громади міста з проханням про виділення потрібних коштів із сум так званого коробкового збору. Одночасно на цьому засіданні розглядалося передбачення Міносвіти про перетворення двокласного міського училища у чотирикласне. Було вирішено при такому перетворенні залишити жіноче відділення, і у випадку позитивного рішення з 1.01.1904 року виділяти по 720 карбованців, при цьому без існування паралельного класу. Проте такого перетворення училищу прийшлося чекати 10 років. [73].

Призначені для переважно малозабезпечених осіб чотирикласні училища на Волині почали діяти на початку ХХ століття. Вони утворилися на основі Положення від 31.05.1872 року На Волині було три чотирикласних училища, які діяли у містах Житомирі, Рівному та Корці [73].

Міська управа у освітянських питаннях виходила із своїх фінансових можливостей. Навіть тоді, коли імператор Микола ІІ будучи батьком чотирьох дочок 30.07.1904 році нарешті дочекався сина - спадкоємця престолу, і таку подію державної ваги всі вірнопіддані повинні були якось увіковічити. Відповідно, 08.08.1904 р. інспектор народних училищ звернувся з проханням до міської управи відкрити в Дубні нову школу на честь спадкоємця престолу Олексія Миколайовича за кошти міста. Рішення міської управи, незважаючи на політичне значення питання, було негативним: "нема можливості, буде тоді, коли самі жителі не відмовляться внести посильну допомогу". Зауважимо, що із суми бюджетних витрат волинські міста на освіту виділяли менше півтора відсотка.

У 1910 році у двокласному міському училищі навчалося 187 дітей. При нормі 45 учнів на клас, в першому було - 67, в другому - 66, в третьому - окремими паралелями 27 хлопців і 27 дівчат. На чергову спробу закрити паралельний клас 60 мешканців міста подали скаргу: "міське училище завжди було і буде переповнене, його не скорочувати, а розширювати потрібно". [73].

Наступні непередбачені витрати були пов'язані з відкриттям у Дубні сирітського притулку відомства установ імператриці Марії. Повітовий попечитель притулків звернувся до міської управи 01.11.1910 року з проханням виділяти щорічно на притулок 200 карбованців, а також навчати 2-х дітей-сиріт у міському училищі за кошти міста. Так, міська управа виділила 100 карбованців із бюджету на 1911 рік, що склало 50 % від потреби.

"Щедрість" міської управи, коли йшлося про витрати на освіту, обмежувалася браком потрібних коштів. Показовим щодо цього є засідання 15.12.1911 року, на якому було розглянуто три заяви: 1) від настоятеля церкви на Сурмичах, який прохав виділити 120 карбованців для найму приміщення під церковно-приходську школу, яку планували відкрити з 01.01.1912 року; 2) відношення штатного доглядача міського училища, про збільшення оплати вчителям паралельних класів, субсидованих Дубенським міським управлінням, адже оклади у 360 карбованців були дуже низькими. Потрібно було зробити надбавки до зарплати по 60 карбованців двом вчителям паралельних класів і вчительці рукоділля, а також 100 карбованців законовчителеві. Загалом сума складала 280 карбованців; 3) заява уповноваженого Тимофєєва: "зовсім ніде вчити дітей. В гімназії не всім доступно, в міському училищі не вистачає місць і щорічно залишається не прийнятими біля 80 дітей-християн". Ухвала міської управи була стриманою: 1) на Сурмицьку церковно-приходську школу грошей нема; 2) за паралельні класи міське училище отримує плату за навчання - нехай її використовує, тим більше, що там вчаться не тільки діти з міста, а при прийомі в училище не надається для міських дітей жодних переваг і відповідно в біжучому році ніхто з єврейських дітей міста не прийнятий на навчання і не прийнято 80 християн. Справа про 280 карбованців була відкладена до одержання відповіді від доглядача училища із звітом про використання коштів, оплачених за навчання [73].

У 1910 році єврейська громада міста поставила вимогу перед міською владою про потребу відкриття окремої школи для єврейських дітей, оскільки їх прийом у міське училище був обмежений. Уповноважені міської управи до питання про відкриття єврейської школи поставилися з розумінням і ухвалили порушити клопотання про переведення з Радивилова в Дубно однокласного єврейського училища. Цю пропозицію підтримав інспектор народних училищ. З метою збору коштів для найму приміщення було вирішено збільшити свічковий збір із євреїв.

Позитивне вирішення цієї справи затягувалося, а тому міська управа постановою 30.05.1911 року вирішила добиватися дозволу приймати дітей-євреїв у міське училище, а також звернутися за дозволом до Міносвіти на відкриття в Дубні єврейського училища і на передачу на його утримання 2800 карбованців із суми свічного збору з євреїв Волинської губернії.

У 1913 році на базі міського двокласного училища було створено два вищі початкові училища за положенням 25.06.1912 року: чоловіче, на яке казна виділяла 10685 карбованців на рік і в двох класах якого навчався 41 учень, а також жіноче з річним бюджетом із казни 7190 карбованців У двох класах навчалося 37 учениць. Навчання в обох вищих училищах було платне розміром 10 карбованців на рік із кожного учня [73].

Крім того, було відкрито 05.09.1913 року - однокласне 4-х комплектне початкове училище (за положенням 25.05.1874 року) на утримання якого місто виділяло 3420 карбованців Тут навчалося безплатно 100 хлопчиків і 60 дівчаток. Також в 1912 році в місті було відкрито двокласне єврейське училище, в якому навчалося 171 хлопців. Між іншим, у відкритому в 1913 році 4-х комплектному однокласному міському училищі, розрахованому на 200 дітей, навчання мало бути безплатним. Але через те, що казна своєчасно не перераховувала грошей, тимчасово було введено плату за навчання в розмірі 5 карбованців на рік, а в двокласному училищі плата становила 6 карбованців на рік.

Внутрішня ситуація в Російській імперії змусила урядові кола звернути увагу на духовенство як силу, здатну забезпечити мир і спокій у суспільстві. З цією метою кабінет міністрів у 1881 році затвердив рішення про поширення впливу духовенства на всі типи училищ. Спеціальними правилами 1884 року були створені церковнопарафіяльні школи, головна увага в яких приділялася вихованню покори властям і дотриманню церковних канонів. Навчання тривало, як правило, два роки. Церковнопарафіяльні школи підпорядковувалися Синоду. Частина церковнопарафіяльних шкіл у Волинській губернії діяла при церквах і у містах [53].

Зокрема, у Дубно існували церковнопарафіяльні школи при Іллінській церкві, заснованої в 1892 році і при Спасо-Преображенській, відкритій в 1902 році. Станом на 1912 рік при першій із них навчалося 60 хлопчиків і 24 дівчинки, а при другій - 24 хлопчики і 22 дівчинки Слід сказати, що церковнопарафіяльні школи утримувалися переважно на кошти церкви і парафіян, і підлягали відомству святого Синоду. [8,9].

Низький рівень грамотності серед населення спричинив появу системи позашкільної освіти дорослих. Вона з'явилася з ініціативи прогресивної громадськості, об'єднаної в різні освітні товариства, комітети, комісії, і діяла завдяки їх безкорисливій діяльності. Мережа позашкільної освіти дорослого населення складалася з недільних шкіл, вечірніх та повторних класів, народних читань і народних бібліотек.

Перші недільні школи з'явилися з ініціативи прогресивної студентської молоді у 1859 році в Києві, а незабаром такі школи виникли і в інших містах. Значну роль в організації недільних шкіл відіграли попечитель Київського учбового округу Микола Пирогов і професор історії університету св. Володимира Платон Павлов. До 1862 року по всій Україні діяло 111 недільних шкіл. Викладачами у них працювали, як правило, студенти, вчителі, прогресивне чиновництво та творча інтелігенція. Вони ж готували для недільних шкіл підручники й посібники. Навчання мало переважно світський характер і в більшості випадків виходило за межі програм початкових навчальних закладів. Крім типово шкільних предметів, у них викладалися географія, історія, природознавство, основи сільського господарства, гігієна. Вчителі вели викладання українською мовою, добивались її офіційного визнання в школах.

Перші недільні школи швидко здобували популярність серед народу й водночас викликали невдоволення царської адміністрації. У 1862 році власті ніби-то за виявлену революційну пропаганду закрили всі недільні школи. Але через два роки під тиском громадськості мусили знову дозволити їх існування. Положення про початкові народні училища прирівнювали недільні школи до загального типу початкових навчальних закладів з чітко визначеним завданням: "стверджувати в народі релігійні й моральні поняття і поширювати початкові знання". Вони призначалися для робітників і ремісників, які не мали можливості одержати освіту звичайним способом. Над ними встановлювався пильний нагляд міністерських чиновників, а з 1891 року ще й духовного відомства. Недільні школи почали активно відроджуватися тільки з 70-х років Х1Х століття.

Прості люди могли навчитися писати й читати у вечірніх класах. Вони призначалися для осіб, котрі не могли відвідувати щоденні чи недільні школи, а також для відстаючих учнів. Вечірні класи почали створювати у першій половині 70-х років ХІХ століття. Сучасники, особливо вчителі, відзначали широку популярність таких форм позашкільної освіти серед неписьменних дорослих селян і робітників. Заняття з дорослими учнями велися 1-2 рази на тиждень впродовж одного-двох років, як правило, взимку, у вільний від роботи час.

Для дітей, які в дитинстві навчалися у школах, але з часом забули грамоту, організовувалися повторні класи. Вони мали на меті, з одного боку, запобігти рецидивам неписьменності, а з іншого - дати більш повну освіту тим, хто нещодавно закінчив трирічний курс початкової школи. Тут вивчалися ті ж предмети, що й у початковій школі, але в ширшому обсязі. Учні читали художні твори, релігійно-моральні та популярні статті тощо.

На початку 60-х років ХІХ століття у містах почали проводитися народні читання. Але під час масових репресій проти всього українського вони були заборонені і припинили існування. Лише під тиском прогресивної громадськості уряд у 1876 році дав дозвіл на відновлення народних читань у губернських містах, у 1888 році - в селах і в 1894 році - у повітових містах, фабричних і заводських селищах. При місцевих товариствах грамотності й земських установах почали працювати спеціальні Комісії, які займалися організацією читань для народу, добором відповідної літератури та ілюстрацій. Крім того, таку ж діяльність вели товариства тверезості. Для читань використовували переважно світську літературу, зокрема різні оповідання, поеми, казки, байки, а також праці про ведення сільського господарства та промислів. Їх відвідувало багато як дорослих, так і дітей у різних губерніях. [91].

Отже, початкова освіта у цілому у волинських містах зокрема у ХІХ - початку ХХ ст. ставала більш доступною для широких народних мас. Соціально-економічному розвитку держави міські органи управління і царський уряд всіляко сприяли розширенню мережі початкових шкіл різних відомчих підпорядкувань, збільшуючи асигнування на підготовку вчителів, оплату їх праці, видання педагогічної літератури та шкільних підручників.

Незважаючи на збільшення кількості шкіл, у 90-х роках ХІХ століття письменних на Волині, за переписом 1897 року було тільки 17 тисяч, 2 % всього населення. Якщо взяти тільки українців, які складали в губернії 70 % населення, то писемність серед них дорівнювала лише 9,3 %. Українці мали у 6 разів менше писемних ніж чехи, у 4 рази менше, ніж росіяни і німці. Поляки в Україні мали перевагу над українцями у цьому відношенні майже в три рази. [23,13-15].

Зауважимо, що у XIX столітті на Волині була розгалужена мережа польських навчальних закладів, проте поразка першого польського повстання обернулася серйозними репресивними заходами щодо них. Єдина уступка була зроблена у вигляді включення в перелік предметів, які вивчалися в російських гімназіях та повітових училищах: введення закону Божого римо-католицького сповідання. Водночас, згідно з циркуляром генерал-губернатора Д.Г. Бібікова (1837 - 1852pp.) закрито всі католицькі монастирі, скасовано приходські училища; католикам було суворо заборонено займати службові посади в адміністрації Південно-Західного краю і навіть вчителювати.

Такі скрутні умови існування поставили польське шкільництво на один щабель з так само гнобленим українським шкільництвом. Це призвело до появи спільного культурно-просвітницького руху. Осередком його на Волині став Житомир, про який вже згадувалося у контексті жіночої освіти. Тут з'явилося кілька товариств із польською вираженістю, а саме: товариство благодійності, яке заснувало ремісничу школу і кілька притулків для дівчат-сиріт; товариство розповсюдження польських книг, яке мало свою книгодрукарню і випускало дешеві польські видання; кілька громадських читалень, місцевий польський клуб і театр.

Проте, останнє польське повстання дало привід російському уряду накласти остаточну заборону на будь-який прояв польськості на Волині, в тому числі в культурі та освіті. Заборона торкнулася навіть публікацій та вивчення знаменитих польських гімнів - на них час від часу накладалася царська цензура. Для того ж, щоб здійснювати в межах губернії постановки драматичних творів польською мовою, необхідно було отримати особистий дозвіл начальника Південно-Західного краю. Що ж стосується освіти, то статистичні дані того часу свідчать, що на Волині тільки у трьох повітах (в Житомирському, Овруцькому та Новоград-Волинському) станом на 1897 рік виховною та навчальною діяльністю займались 362 поляки. [58, 65].

Однак, польська шкільна освіта як така втратила офіційний статус, продовжуючи жевріти в кількох приватних школах-інтернатах і таємно діючих школах.

Видно і ці крихти викликали занепокоєння російської влади. У вересні 1907 року волинський губернатор проголосив ще одну, на цей раз місцевого значення, анафему польському шкільництву у формі секретного циркуляра, адресованого усім мировим посередникам, повітовим справникам та Житомирському поліцмейстеру. Визначаючи факт наявності таємнодіючих польських шкіл (в містах Старокостянтинові та Красилові, в селі Западинцях Старокостянтинівського повіту, місті Шумську Кременецького повіту, місті Мізочі Дубенського повіту, місті Луцьку та інших), волинський губернатор стурбований „посиленням польсько-католицької пропаганди в краї". Незареєстровані польські школи утримувалися коштом поміщиків, міщан та заможних селян і засновувалися в основному місцевими ксьондзами. Губернатор поставив вимогу терміново скасувати всі існуючі школи і провести заходи по попередженню появи нових, з притягненням до відповідальності осіб, які відкрили таємні учбові заклади.

До першої світової війни польське шкільництво було знищене. Проте, у 1914 - 1917 роках відбувся значний приплив переселенців до України, що спричинило створення 1309 народних шкіл. [58,65].

В цілому рівень грамотності на українських землях в умовах Російської імперії на початку ХХ століття залишався досить низьким.

Нижче у таблиці подаємо грамотність в Україні за офіційними статистичними даними станом на 1912 рік, за якими проілюструємо, що в українських губерніях на 1000 душ всього населення припадало таке число грамотних:

Таким чином, на початку XX століття розвиток народної освіти просувався повільними темпами. Кількість навчальних закладів зросла з 1900 року по 1913 рік на 261 одиницю (з 2344 до 2605 одиниць). Мало, також, збільшилася кількість учнів за цей час - з 127200 до 165700, тобто на 38500 осіб. Зросла кількість середніх навчальних закладів типу гімназії із 10 до 21 одиниці, включаючи й приватні. Відповідно зросла кількість учнів у них - з 2738 до 5694 осіб. З цього видно, що освіта на Волині в той час розвивалася такими темпами, що потрібно було б сотні років аби ліквідувати неписьменність. У 1911 році в губернії навчалося лише 8,8 % населення, або один учень на двадцять три чоловіки, а основна маса дітей залишалася поза школою.

3.3 Реформування і розвиток середньої освіти

Ще гірше розвивалась у XIX ст. середня освіта. У 1900 році в губернії було 10 гімназій, з них 5 приватних, 1 шестикласна прогімназія в Луцьку, 2 духовні семінарії, 1 з яких була католицькою, учительська семінарія, реальне училище і фельдшерська школа. У всіх середніх закладах навчалося 1738 учнів. Вищих учбових закладів на Волині зовсім не було. [58,51].

Окрім загальноосвітніх шкіл, у 1911 році на Волині існувала велика кількість професійних закладів: учительські семінарії в Житомирі та Дедеркалах, комерційні училища в Житомирі та Ледухові Кременецького повіту, в Тростянці Луцького повіту. [15,95].

Отже, у процесі реформування народної освіти саме міста Волині виступали центрами освіти і культури. У них сітка навчальних закладів включала початкові, середні та профільні навчальні установи, які підпорядковувалися відомствам, приватним особам та духовним центрам. Поряд із фінансуванням навчальних закладів від приватних осіб, казни тощо, міська влада вносила також суми для видатків і потреб різних шкіл.

Згідно зі статутом 1864 року середню освіту давали гімназії двох типів: класична - з викладанням давніх латинської та грецької мов і реальна - без давніх мов. Обидві мали семирічний термін навчання. Випускники класичної гімназії могли вступати до університетів, реальної - тільки до вищих спеціальних навчальних закладів. У реальних гімназіях більше часу відводилося на вивчення математики, природознавства, фізики та космографії, креслення, а також двох європейських мов. У класичних - перевагу надавали стародавнім мовам і формальній логіці. Російська мова й література, географія, історія в гімназіях різних типів приблизно однакову кількість годин.

Для свого часу статут гімназій 1864 року був досить прогресивним. За ним доступ до середньої освіти мали хлопчики всіх станів і віросповідань. Розширювалися права та функції педагогічних рад гімназій. Директор не міг відміняти їхні рішення, а міг лише оскаржувати їх попечителю учбового округу. Кожна гімназія повинна була мати бібліотеку з книг, допущених для навчальних закладів спеціальними каталогами. У зв'язку із загостренням політичної обстановки й розвитком економіки уряд вносив серйозні корективи в свою освітню політику.

У відповідності із статутом гімназій і прогімназій 1871 року було реформовано середню освіту. Всі чоловічі гімназії перетворювалися на класичні, реальні - ліквідовувалися. Навчання тривало вісім (сьомий клас був дворічний) років. Викладання латинської й грецької мов займало 41,2 % усього навчального часу. [121].

Значні зміни в середній освіті стались у 80-х роках Х1Х століття: була значно підвищена плата за навчання, обмежено доступ до гімназії євреям. У 1887 році видано документ, відомий під назвою "циркуляра про куховарчиних дітей", який зобов'язував директорів гімназій і прогімназій утримуватися від прийому до їхніх закладів дітей прислуги, дрібних крамарів тощо.

Швидко формувалася мережа середньої спеціальної освіти. Під впливом економічної необхідності й освітньої діяльності ділових кіл у другій половині ХІХ століття було відкрито 6 середніх комерційних училищ у Києві, Одесі та Харкові. Зауважимо, що на початку ХХ століття на Волині у містах Житомирі та Кременці діяли комерційні училища. При чому кременецькі купці на потреби училища сплачували добровільно відповідні суми. Діяло 28 навчальних закладів сільськогосподарського профілю, 24 - педагогічного. Підготовку фельдшерів, медичних сестер, акушерок і зуболікувальних техніків здійснювали 13 медичних закладів, функціонувало 14 художніх і музичних училищ. [73,].

Якісну професійну підготовку отримували вихованці Житомирського ремісничого училища, яке діяло ще з 1862 року. Щорічно на його потреби витрачалася сума до 5750 карбованців із коробочного збору євреїв Волинської губернії. Проте училище було закрито у 1884 році через побоювання влади, що євреї, добре оволодівши ремісничими спеціальностями, матимуть економічну зверхність над представниками інших національностей-мешканцями міст. [96].

Під впливом загальноєврейського освітнього процесу зароджується жіноча середня освіта. Положення 10 травня 1860 року запроваджувало жіночі училища Міністерства народної освіти двох розрядів: першого - з шестирічним терміном навчання, другого - з трирічним. Вчитися у них могли дівчата усіх станів. За своїми програмами до них наближалися єпархіальні жіночі школи з семирічним терміном навчання. У 1870 році уряд видав „Положення про жіночі гімназії", за яким вони поділялися на заклади Міністерства народної освіти й відомства імператриці Марії. Навчання тривало вісім років. Випускниці мали право вступу до університетів. Існували також жіночі прогімназії з чотирирічним терміном навчання.

Найстарішим із навчальних закладів для дочок осіб духовного звання було, утворене у 1864 році, шестикласне єпархіальне жіноче училище, підпорядковане св. Синоду.

Із чотирьох жіночих гімназій в Україні, які підпорядковувалися Відомству закладів імператриці Марії: одна діяла на Волині - Житомирська Маріїнська гімназія. [29].

Також діяли заклади для навчання жінок у Острозі (жіноче училище гр. А.Д. Блудова 1865 р.) та 2 приватні гімназії в Житомирі. [17].

12 березня 1866 року Головною радою жіночих учбових закладів була відкрита гімназія на 210 учениць, названа Маріїнською. Якщо в духовну семінарію приймалися лише дівчата з сімей православних церковнослужителів, у приватні пансіони та гімназії - діти заможних батьків, то Маріїнська гімназія давала можливість здобути освіту представницям усіх без винятку станів незалежно від віросповідання. Так, в 1906 -1907 роках з 534 учениць гімназії навчалось 143 міщанки, 142 дочки чиновників різних рангів, 134 дворянки, 35 дочок купців, 24 - священиків, 11 - громадян, 24 - військовослужбовців, 11 - селянок і 5 іноземних підданих. З них 303 були православного віросповідання, 147 - іудейського, 74 - римо-католицького, 5 - лютеранського, 4 - магометанського, а також тут вчилися діти старообрядців. Вступні екзамени проводились двічі на рік, хто не здав їх у травні, міг перездати їх в серпні. [7,60].

Велика увага зверталася на поведінку учениць не тільки під час занять, а й у вільний час. У зв'язку з цим були затверджені правила не лише для вихованок, але й для їх батьків. Нагляд за позашкільною поведінкою вихованок гімназії покладався на сім'ю та начальника місцевої поліції. Ученицям гімназії суворо заборонялося заявлятися в будь-яких громадських місцях без супроводу батьків чи дозволу керівництва.

Для бідних учениць нижчих станів, які провчилися в гімназії не менше року і виявилися кращими у навчанні та поведінці, могли призначатися приватні стипендії.

Маріїнська гімназія мала таку навчальну організацію: у підготовчому класі вивчалися - Закон Божий, російська мова і словесність, французька і німецька мови, арифметика, природна історія (природознавство), чистописання та рукоділля. В наступних класах додавалися - історія, географія, алгебра, геометрія, фізика та курс гігієни. Згідно з циркуляром від 13 квітня 1908 року, малювання включалося в групу наукових предметів і в кінці року проводився екзамен з цього предмету. В останньому класі вводилося вивчення педагогіки. Цей клас вважався педагогічним, після закінчення якого випускницям гімназії присвоювалося звання домашньої вчительки з правом викладання тих предметів, при вивченні яких були виявлені знання, оцінені балом не нижче 7 (за 12-бальною системою). Тим, хто віддав 20 років педагогічній діяльності гарантувалося забезпечення старості (право на місце в домі для бідних дівиць благородного звання).

На початку XX століття малорозвиненою на Волині залишалася жіноча освіта. Тут нараховувалося 7 навчальних закладів, які давали можливість дівчатам отримати середню освіту. Чільне місце в системі середньої освіти волинян займали жіночі гімназії і прогімназії, які з'явилися тут на початку ХХ століття. На Волині, як і в інших регіонах України, жіночі гімназії і прогімназії були трьох типів: міністерські (підвідомчі Міністерству народної освіти), Маріїнські (підпорядковані головній раді жіночих навчальних закладів імператриці Марії - дружини царя Павла) і приватні. [102,323].

Початок ХХ століття, розвиток економіки і сільського господарства, для яких вкрай потрібні були грамотні люди, зумовив поряд з іншими типами навчальних закладів і розвиток жіночих гімназій і прогімназій (неповних середніх навчальних закладів).

У 1901 році було відкрито приватну гімназію Н.В. Овсянникової, а в 1911 році - гімназію Святої Анастасії (в Житомирі). Обидві гімназії підпорядковувалися Міністерству народної освіти. На Волині до 1913 року відкриваються гімназії: Рівненська (1900 р.), Луцька приватна (1903р.), дві Житомирські приватні (1903,1904 pp.), Ковельська приватна (1905 р.), Дубнівська (1908 р.), Кременецька приватна (1909 р.), Здолбунівська приватна баронеси фон-Таубе (1909 р.), Володимир-Волинська приватна (1910 р.), Житомирська св. Анастасії (1911 p.), а також дві приватні прогімназії в 1912 р.- Ізяславська і Новоград-Волинська. При цьому зауважимо, що з них тільки Рівненська і Житомирська св. Анастасії функціонували згідно закону 1869 року, а решта - відповідно Положення 1870 року. [102,324].

На відміну від Полтавської і Чернігівської губернії, де жіночі гімназії існували ще з другої половини XIX століття, Волинь була позбавлена цього типу навчальних закладів. Правда, з 1865 року в краї функціонувало єдине Острозькє жіноче училище графа Д. Блудова, яке мало свій особливий статут та існувало на правах жіночої гімназії.

Жіночі гімназії Волині мали сім основних класів з різними для кожного класу курсами навчання. При гімназіях могли бути організовані і додаткові восьмі класи, як з річним, так і з дворічним курсом навчання, які призначалися для підготовки випускниць до педагогічної діяльності.

Предмети викладання ділилися на обов'язкові і необов'язкові. До перших відносилися: закон божий, російська мова, арифметика, основи геометрії, географія, історія, головні поняття з природознавства і фізики, чистописання, рукоділля, гігієна. До необов'язкових - французька і німецька мови, креслення, музика, співи і танці. Вони додатково оплачувалися батьками (від 5 до 10 крб. в рік за кожен предмет, а в деяких гімназіях і більше). [102,324].

Жіночі гімназії і прогімназії Волині слабше фінансувалися державою, ніж чоловічі. Значна їх кількість утримувалася в основному на кошти окремих осіб, плати за навчання та громадських пожертвувань. Казна виділяла незначну суму грошей, а тому бюджети волинських гімназій були малими, що не забезпечувало їх в достатній мірі ні матеріально, ні духовно. Так, у 1903 році бюджет Луцької приватної жіночої гімназії становив 10310 карбованців, Житомирської приватної (Овсянникової) - 16910 карбованців, Рівненської - 20501 карбованців, Острозького училища графа Д. Блудова - 40817 карбовванців. [102, 325].

Навчання в жіночих гімназіях і прогімназіях було платним, тому не всі дівчата могли в них навчатися. Вчилися тільки ті, батьки яких могли заплатити за навчання. Різною була і вартість навчання в гімназіях Волині. Так, в 1907 році вартість навчання однієї учениці в Луцькій приватній гімназії становила 60 карбованців, в Острозькому училищі графа Д. Блудова - 136 карбованців. [102, 325].

У звітах попечителя Київського учбового округу за різні роки ми знаходимо дані про ці навчальні заклади, соціальний стан учениць, їх успішність тощо. Як підтверджують документи, через нестачу коштів, важкі матеріальні умови та ряд інших причин, багато учениць не закінчували навчання в гімназіях і прогімназіях. Так, в Рівненській жіночій гімназії із 145 учениць вибуло до закінчення курсу 18 учениць, або 12,4 %. [102, 325].

В цілому, як показує вивчення жіночої гімназійної освіти у Волинській губернії на початку XX століття, потреба в ній була надзвичайною, однак, більше десяти гімназій, які тут появилися, не змогли дати відчутних результатів, оскільки їхня діяльність була перервана спочатку Першою світовою війною, а потім революційними і військовими діями 1917-1920 років. За радянської влади жіночі гімназії і прогімназії були реорганізовані у загальні трудові школи. [102, 325].

Кількість гімназій була незначною й не могла охопити навчанням усіх бажаючих. Серйозно гальмувала розвиток середніх навчальних закладів висока плата за навчання. Наприкінці 90-х років Х1Х століття існувало 129 гімназій, із них 52 чоловічі і 77 жіночих. [101].

На Волині у містах станом на 1911 рік діяло 7 гімназій, при чому, чоловічі гімназії у містах Дубно, Ковель, Луцьк утримувалися на кошти із міського бюджету.

Середню освіту давали також заклади закритого типу інститути шляхетних дівчат, кадетські корпуси, приватні пансіони. Проте, доступ до них мали тільки діти дворян.

За підтримки заможних мешканців міст і повітів міська влада, виражаючи волю і побажання населення міст, розпочала клопотатися про відкриття середніх навчальних закладів у волинських містах. У результаті були відкриті чоловічі і жіночі гімназії.

Ще в 1905 року дворянкою Марією Сапожниковою було відкрито в Дубні приватний жіночий заклад, який складався з підготовчого і трьох основних класів. Завданням підготовчого класу було давати учням знання в об'ємі програми початкової школи. У 1907 році власниця Дубна графиня Шувалова за свої кошти побудувала для цього закладу будинок із шести класних кімнат. В 1908 році у цій школі крім підготовчого класу було 5 основних класів. Тут навчалося 144 дівчинки, в тому числі багато дочок офіцерів Дубенського гарнізону. Батьківська делегація, уповноважена від Дубенської міської управи, при спілкуванні з попечителем Київського учбового округу, якому підлягали школи також у Волинській губернії, добилася дозволу на перетворення цієї школи в гімназію.

Офіційно 9 квітня 1908 року дозвіл було отримано і 1 вересня того ж року в Дубні була відкрита міська жіноча прогімназія (тобто неповна середня школа) з правами державної. Вона кожний рік мала зростати на один клас, щоб перетворитися в повну гімназію. На рік її бюджет становив 9 тисяч карбованців, а після відкриття 7 і 8 класів мав зрости до 11-12 тисяч карбованців. У ній навчалося 90 учениць за плату 60 карбованців в підготовчому, а плату 80 карбованців за навчання в основних класах. Решту витрат брало на себе місто. У 1911 році ця прогімназія стала повною гімназією. [73].

Зауважимо, що серед учениць було багато єврейок, тому в опікунську раду гімназії було включено і 2 євреїв - батьків учениць. Попечитель Київського учбового округу звернувся до міської управи з проханням вивести євреїв із складу опікунської ради, бо постанова Департаменту народної освіти від 17.05.1903 року забороняла людям іудейської віри входити в опікунські ради гімназій, які вважалися навчальними закладами для християн.

Більше клопотів мала міська управа спочатку з відкриттям, а пізніше з діяльністю чоловічої гімназії. Клопотання про відкриття середнього навчального закладу для хлопців міські уповноважені розпочали майже одночасно із заходами щодо відкриття жіночої гімназії, а робили це вони з більшим розмахом, обґрунтуванням і намаганням кращого забезпечення.

Відкриття чоловічої гімназії також передбачалося на базі приватного середнього навчального закладу для хлопців, відкритого 1 листопада 1907 року, який був розрахований на 280 учнів. Із 500 бажаючих після екзаменів на навчання було прийнято лише 310 хлопчиків. Було відкрито підготовчий і 6 основних класів, причому із них - два п'ятих класи. Один клас мав складати 40 учнів. У листопаді 1907 року ця школа була перейменована в навчальний заклад І-го розряду. Вона була забезпечена необхідними меблями, бібліотекою, фізичними кабінетами та іншим навчальним обладнанням.

Вже у листопаді 1907 року міська управа звернулася до попечителя Київського учбового округу з проханням перетворити існуючу чоловічу школу в гімназію. У січні, березні, квітні і травні 1908 року на засіданнях міської управи була прийнята ухвала про потребу відкриття чоловічої гімназії. На засіданні 29 січня 1908 року наголошувалося, що в Дубні проживає 18920 осіб, а в повіті до 200 тисяч мешканців, тому назріла потреба відкрити чоловічий середній навчальний заклад. Більше того, у містах Луцьку, Рівному, Острозі і Кременці давно уже існували такі заклади. В ухвалі, звучала й інша думка: місто не має зайвих коштів, більша частина бюджету йде на забезпечення військ квартирами і утримання поліції. Крім того, йшлося про борги на суму 30 тисяч карбованців. Отже, необхідно було розпочати збирання приватних пожертвувань, бо утримання гімназії потребувало до 31 тисяч карбованців щорічно. Не чекаючи остаточного вирішення справи з відкриттям гімназії, на засіданні ради 15 березня 1908 року вирішили купити для спорудження приміщення майбутньої чоловічої гімназії садибу спадкоємців Колосовської. Для цього вирішено відстрочити позику заставними листами: один на 1 тисячу карбованців, другий - на 2500-3000 карбованців.

У квітні 1908 року міська управа знову повернулася до проблеми відкриття гімназії: "Прагнення багатьох обивателів дати синам середню освіту дуже зросло, але більшість із них із середніми статками, не в стані здійснити свої ідеї". З огляду на це в травні знову було відіслано звернення до Києва, де аргументувалося, що в сусідніх повітових містах в середніх навчальних закладах навчається з Дубна біля 70 осіб, а з повіту - 250-270 хлопців. [73].

Тільки 16 серпня 1909 року з Міністерства народної освіти прийшов дозвіл на відкриття в Дубні чоловічої гімназії. Вона почала діяти з 1 вересня 1909 року відповідно до всіх прав державного закладу. Спочатку в ній було крім підготовчого 5 основних класів. Гімназія мала утримуватися з плати за навчання: в підготовчому класі - 60 карбованців, в основних - по 100 карбованців. Місто зобов'язувалося поповнювати решту коштів до необхідної суми, яка б забезпечувала нормальну роботу. Під приміщення гімназії було знято будинок у купця Герца Ельберта на 6 років з орендною платою по 2000 карбованців щорічно.

У 1911 році в гімназії навчалося 165 учнів. Міська управа зверталася до Міністерства освіти з проханням виділяти з казни хоча б по 10 тисяч карбованців на рік для утримання гімназії. Однак, ці звернення залишалися безрезультатними. Станом на 16.05.1911 року дефіцит кошторису чоловічої гімназії становив 8990 карбованців, а жіночої гімназії - 3000 карбованців. Міська управа, незважаючи на брак коштів, на покриття видатків, які рахувалися тисячами карбованців, вважала необхідним робити непланові видатки на дрібніші суми. Так, того ж 1911 року на честь 50-річчя відміни кріпосного права збори уповноважених постановили щорічно вносити плату за бідних учнів: у чоловічій гімназії - 100 карбованців, в жіночій - 80, в казенному міському училищі за 6 учнів (2 - православних, 2 - католики, 2 - євреї) - 36 карбованців з тим, що вибір таких учнів буде здійснюватися щорічно міськими уповноваженими з числа дітей найменш платоспроможних родичів. [73].

Досить складними були відносини директора чоловічої гімназії з міською управою. Розпочалося з того, що за бажанням директора всі суми, які збирало місто, 1 серпня 1911 року були передані в його повне розпорядження. 5 вересня того ж року він звернувся до міської управи, щоб вона поповнила бюджет гімназії, а на вимогу уповноважених уточнити на що потрібні ці гроші директор своє пояснення закінчив так: "Зайвого поза кошторисом нічого не прошу" і додав зухвало, - "Роздумувати над тим, з яких джерел міська управа може покрити можливий дефіцит … вважаю зайвим". На засіданні 3 листопада міське управління розглядало питання про фінансування міським бюджетом чоловічої гімназії, оскільки директор гімназії не пояснив, для чого потрібно йому 2721 карбованців, а також відмовився подати звіт про витрату коштів, і в той же час відправив його в Київський контрольний комітет, який відстежував тільки витрати казенних коштів. Оскільки Дубенська чоловіча гімназія утримувалася за кошти міста, тому звітувати директор повинен був перед міською владою. На основі цього була прийнята постанова, яка зобов'язувала директора гімназії обов'язково подавати щомісячні звіти про витрати грошей в міське управління, а у виділенні йому 2721 карбованців через необґрунтованість потреб відмовити. Однак, директор гімназії не заспокоївся. Він подав скаргу у Київський учбовий округ і відповідно звідти пішов запит до губернатора, який призупинив виконання постанови міської управи від 3 листопада. 16 грудня міські уповноважені розглядали відношення від попечителя округу із поясненням, якщо міська управа не внесе суму у 2700 карбованців, то в грудні не буде чим виплачувати зарплату викладачам гімназії, і "буде поставлено питання про можливість існування чоловічої гімназії". Директорові гімназії було дано вказівку щомісячно звітувати про витрати грошових сум. Звіт про видатки директор вимушено подав і вказав, що на рахунку в гімназії є 4201 карбованців. При цьому ствердно заявив: "грошовими справами гімназії як відав, так і буду відати (якщо гімназія ще продовжить своє існування милістю міської управи, на яку твердо уповають всі громадяни міста Дубна). Господарський комітет гімназії підлягає тим урядовим розпорядженням, якими він повинен керуватися. Самородні туземні юрисконсульти ніякими потугами не переконають гімназію ухилятися від тих основ, на які повинна опиратись діяльність її господарського комітету. У свою чергу міські уповноважені ухвалили внести на наступний рік на баланс гімназії 2500 карбованців (2000 карбованців позичити в Луцькому товаристві взаємного кредиту, а 500 карбованців - з інших статей міського бюджету). 19 грудня уповноважені зібралися знову. Спершу вони заслухали довідку з повітового казначейства, в якому зберігалися кошти гімназії. З документу стало відомо, що до кошторису гімназії не вистачає 906 карбованців. Крім того, на її рахунку є 3 тисячі карбованців казенної дотації, яка не використовується. Тому була прийнята нова ухвала: внести на баланс гімназії 906 карбованців і дати телеграму попечителю Київського округу про цю ситуацію. Правда, уповноважений Тимофєєв висловив свою думку: "Потрібно видати 2700 карбованців., згідно вимоги директора, взявши до уваги, що закриття гімназії місто не бажає і бажати ні в якому разі не може". Уповноважений Вільчинський був більш обережний: "З огляду на те, що дане питання недостатньо з'ясоване, я не вважаю можливим висловитись в той чи інший бік, і від вирішення цього утримуюсь". [17].

20 грудня уповноважені зібралися знову, щоб розглянути інформацію директора гімназії, бо потрібно було виплатити зарплату службовцям гімназії, а місто перерахувало тільки 906 карбованців, а міська управа на засіданні 16 грудня обіцяла внести 2500 карбованців. Діватись було нікуди і уповноважені ухвалили: доплатити гімназії 1794 карбованців до суми 2700, а попечителя попередити, щоб більше не було надкошторисних витрат без відома міської влади і щоб директор щомісячно подавав детальний звіт. Підкреслимо, що Дубенське міське управління виділило кошти на утримання Дубенської чоловічої гімназії сумою в 3657 карбованців. [17].

На прохання міських уповноважених, у лютому 1914 року губернатор повідомив міську управу, що попечитель Київського учбового округу заявив, що з 1 червня 1914 року Дубенська чоловіча гімназія переводиться на фінансування із казни за штатним розписом на утримання якої виділено 25160 карбованців. Крім вказаної суми ще 20 тисяч карбованців передбачалося одержати у вигляді плати за навчання. Отже, за рахунок міста гімназія мала фінансуватися до червня 1914 року.

Проте міські уповноважені бажали якісного розвитку чоловічої гімназії й із цією метою бажали збудувати приміщення для чоловічої гімназії. До січня 1914 року було складено проект будинку гімназії, який затвердив будівельний комітет Міністерства освіти. 2 травня 1914 року відбулося засідання міської управи, на яке були запрошені директор гімназії А.О. Поспішил, автор проекту інженер В.В. Будянський, а також земський інженер з Житомира. Тут було заявлено, що земельну ділянку під будову гімназії місто вже купило між вулицями Казначейською, Дєльною і Замковою. Кошторис на вартість споруди було оцінено у 177482 карбованців, а флігеля - 25971 карбованців. Отже, суми досить вагомі, адже потрібно 200 тисяч карбованців. Тому міська управа ухвалила, що слід звернутися до депутата Державної Думи від Волинської губернії землевласника Дубенського повіту і почесного попечителя гімназії В.І. Мельникова, щоб він посприяв місту віднайти кошти в державних структурах.

Як бачимо, традиція звертатися до депутатів державних законодавчих органів зародилася на наших землях майже століття тому. Правда, чи зміг допомогти депутат Думи своїм землякам невідомо. Вже 19 липня 1914 року Росія вступила в першу світову війну і у зв'язку з такими подіями не час було думати про будівництво споруд гімназії.

У серпні 1915 року Дубенські гімназії з наближенням фронту були евакуйовані. У червні 1916 року. внаслідок відомого Брусилівського прориву Дубно було звільнено від австрійців. До міста повернулася з евакуації міська управа, яка на засіданні 11 липня розглянула питання про повернення чоловічої і жіночої гімназій з м. Вовчанська Харківської губернії, але не в розорене Дубно, а в якесь інше місто. Було ухвалено також звернутися до попечителя Учбового округу і до військових властей за дозволом перемістити дубенські гімназії в Остріг, де були приміщення для учнів в інтернаті.

Отже, вище подані матеріали ілюструють, що турботи про освіту і освітянські заклади були не чужими для міських управ Волинської губернії. Проте, не зважаючи на це, рівень освіти у Волинській губернії залишався на досить низькому рівні і переважна більшість українців залишалася неписьменною.

Розділ 4. Релігійно-культурне життя волинян

4.1 Православна церква на Волині у ХІХ - поч. ХХ ст.

Після того, як у 1795 р. Волинь остаточно була приєднана до Російської імперії, і на території всієї Правобережної України у дію вступили закони, які вже діяли у Росії. Волинь і в адміністративно-територіальному, економічному і в релігійному планах перебудовувалася на новий лад.

Спочатку Катерина ІІ хотіла залишити в повній недоторканості всі християнські віросповідання, які знаходилися на новоприєднаних від Польщі землях, і після першого поділу Польщі видала указ про віротерпимість, за яким усі мали залишатися у своїй вірі. Таке становище не задовольняло тих, хто чекав на розділ Польщі, щоби долучити Українську греко-католицьку церкву до православ"я. Тому в квітні 1794 року надійшло царське повеління, зважаючи на бажання новоприєднаних областей повернутися до православної церкви, щоби генерал-губернатор Тутолмин надав ново приєднаним захист і підтримку, та настанова Святішому Синоду доручити архієпископу Віктору обнародувати пастирську грамоту із покликом уніатів до повернення в православ'я. У травні 1794 року ця грамота була обнародувана. [37, 126].

У ній проголошувалися віротерпимість та захист православ'я, протидія приєднанню з боку католиків і уніатів вважалася за кримінальний злочин, підлягала суду і позбавленню маєтків.

Упродовж 1794-1796 років на Волині було приєднано близько 150 тисяч уніатів, повернено 815 церков та Загаєцький, Корецький, Острозький і Четвертинський базиліанські монастирі. [33, 16].

Такий особливий стан єпархії викликав створення особливої комісії, під головування митрополита петербурзького Гавриїла, із канцлера графа А.А. Безбородька і генерал-губернатора Тутолмина, для розгляду питання про подальше приєднання уніатів. Комісія вирішила виділити із Мінської єпархії самостійне Подільське вікаріатство і запровадити вікаріатство Житомирське - для Волині. Це рішення комісії було схвалене імператрицею Катериною ІІ. Житомирське вікаріатство запроваджувалося із консисторією і повним штатом третьокласних єпархій і не було виділене у самостійну єпархію, очевидно, у зв'язку з незавершеністю справи приєднання у Волинській і Мінській губерніях. При Мінському архієпископі Вікторі Садовському запроваджене Житомирське вікаріатство, і почав він іменуватися Мінським і Житомирським. Вікарієм Житомирським став посвячений митрополитом Київським Самуїлом архімандрит Варлаам Шишатський з резиденцією в Острозькому Преображенському монастирі, де в 1796 році була відкрита православна духовна семінарія. Коли ж приєднання закінчилося і на Волині, і в межах Мінської губернії, Житомирське вікаріатство 16 жовтня 1799 року перейменоване у самостійну єпархію з найменуванням преосвященного Волинським і Житомирським. [119,771].

Після остаточної ліквідації уніатської церкви 1839 року кількість православних парафій збільшилася, що зумовило відкриття у Волино-Житомирський єпархії вікарної кафедри. У 1841 році було засновано Острозьке вікарство. У цей час єпархіальне управління після перебування його в Острозі (1795-1824), Аннополі (1825-1832) і Почаєві (1832-1840) перемістилося до Житомира 33,14. Волино-Житомирська єпархія була підпорядкована архієпископу Варшавському і Новогеоргієвському, тобто перебувала в статусі вікарної. Але в 1860 році вона знову стала самостійною в питаннях управління. На кінець ХІХ століття Волино-Житомирська єпархія мала два вікаріатства - Острозьке (1841-1902), перейменоване в 1902 році на Кременецьке, а також Володимир-Волинське, відкрите 1891 році. У 1910 році відкрите третє вікаріатство - Острозьке 53, 14.