Особливості розвитку культури на Волині у ХІХ - на початку ХХ століття

За прикладом Володимир-Волинська, зусиллям прогресивної громадськості відповідне "давньосховище" виникає у Луцьку. Воно виникло при Луцькому Хрестовоздвиженському братстві, члени якого зібрали цінні колекції з предметів церковного вжитку, живопису, рукописів та стародруків, тощо [110, 89-90].

У 1893 році при Житомирському "Церковно-Волинському археологічному товаристві" було створене губернське "давньосховище" (Волинський єпархіальний музей). Члени археологічного товариства розгорнули збиральницьку роботу серед населення Волині, в церквах та монастирях, Києві та Москві. Це дало можливість придбати чимало рукописних книг та стародруків XVI--XVIII ст., що в різні часи видавалися в друкарнях Волині, Львові, Києві, Москві, Вільно. Серед зібрань експонувалась Острозька Біблія 1581 року, трон та стілець К.В. Острозького, інші предмети [67, 39].

У 1899 році в Києві відбувся XI археологічний з'їзд. На ньому були заслухані й доповіді з питань історії, культури та мистецва Волині. Зокрема, титан української історичної науки В. Антонович опублікував свою археологічну карту Волині, звернув увагу на історію розвитку гончарства на території краю. Делегат з'їзду М. Істомін висвітлював питання волинської іконографії XVI--XVIII ст., С. Гамченко ознайомив присутніх з археолгічнами розкопками, що були проведені в басейні річки Случ, а делегат М. Іванішев піднімав проблеми загальних питання народного мистецтва Волинської губернії. Для делегатів з'їзду була організована виставка, де експонувалися рукописні книги та стародруки XV--XVII ст., зокрема із збірки Волинського єпархіального музею - стародруки Київської, Львівської, Стрятинської, Крилоської, Унівської, Рахманівської, Заблудівської та Острозької друкарень [109, 91-92].

Першим, доступним для масового відвідування став музей заснований 25 листопада 1896 року в с. Городку Рівненського повіту меценатом і культурним діячем Ф.Р. Штйнгелем [90,105].

Штейнгель Федір (Теодор) Рудольфович (1870-1946рр.) -громадський, державний і культурний діяч, дипломат, барон, родом із с. Городок. Закінчив природничий факультет університету Святого Володимира у Києві. У 1906р. був членом Державної Думи від м. Києва, належав до української парламентської фракції.

Член Товариства українських поступовців і водночас кадетської партії, потім - української партії соціалістів-федералістів, у 1915р. - голова Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст, у 1917 p - голова виконавчого комітету в Києві. За часів Гетьманату Павла Скоропадського Федір Штейнгель був послом Української держави в Німеччині, підтримував добрі зв'язки з дипломатами багатьох країн. Гетьман Павло Скоропадський назвав Федора Штейнгеля "чеснейшим и благороднейшим українцем", який тільки носив німецьке прізвище. Федір Штейнгель брав участь у громадське-науковому житті, був товаришем голови Українського Наукового Товариства в Києві [42, 3].

Активну участь у краєзнавчих дослідженнях брав, запрошений Ф.Р. Штейнгелем для цієї мети, згодом великий український вчений, академік М. Ф. Біляшівський. На час заснування Городоцького музею існуючі інституції подібного типу зберігали матеріали, виключно релігійного характеру, в основному ікони та релігійні книги, і не могли в повній мірі віддзеркалювати багатогранне життя краю. Саме тому Городоцький музей на зламі століть мав особливу роль у науковому та краєзнавчому житті.

Його відділи поділялися на підвідділи:

· геології, мінералогії, палеонтології, флори та фауни Волинської губернії;

· географії, антропології, етнографії;

· старожитностей, археології доісторичної та історичної, стародруків , археографіії;

· мистецтва і портретів історичних діячів, старовинні образи, писані місцевими художниками, тканини, посуд тощо.

Збиральницька робота розпочалася задовго до відкриття музею ще у Варшаві, де зустрілися і познайомилися M. Біляшівський і Ф. Штейнгель. Вони разом відвідували букіністів та скуповували у них книги про Волинь. Потім M. Біляшівський з групами аматорів музейної справи мандрували по Волині, внаслідок чого через деякий час були зібрані експонати по всіх відділах. Особливо виділявся "Вертеп" у повному комплекті і з відповідними текстами, які нагадували одну з містерій Симеона Полоцького. Вертеп було виявлено в Славуті (нині Хмельницька область).

Фонди закладу поповнювалися внесками В.А. Мошкова (предмети народного побуту, фотографії, записи народної творчості), О.О. Матвєєва (фотографії пам'яток старовини), С.П. Яремич та інших. Зацікавив своїми пошуками Городоцький музей і відомого українського археолога, антрополога і етнографа Ф.К. Вовка (Волкова). Його асистент, Левко Чикаленко проводив у краї розкопки аж до Першої світової війни [107, 35].

Співробітники музею проводили значну експедиційну роботу. У 1897 році були досліджені кургани у Грабові, Карпилівці, Рогачеві та Студинці. Улітку 1906 року в одній з експедицій брав участь історик, член Товариства дослідників Волині Я.В. Яроцький, який деякий час проживав у Бронниках.

У музеї діяло п'ять експозиційних відділів, які розкривали історію Волині. Шостий був призначений під музейну бібліотеку, яка включала подарунки- книги від М. Грушевського, Н. Теодоровича, Е. Дворницького та багатьох інших діячів історії та культури. У бібліотеці знаходилися рукописні книги та стародруки XVI--XVIII ст. з історії краю. Наголосимо, що експозиція музею нараховувала тисячі експонатів. У музеї була належним чином налагоджена науково-дослідна робота, добре організована науково-освітня діяльність, зокрема екскурсійна [90, 110-111].

Музей швидко завоював визнання у вчених колах. Закономірним є те, що він притягував до себе багатьох вчених і дослідників того часу не лише із України, але й із-за її меж. Сюди досить часто приїздив П.А. Тутковський, який особливо поціновував бібліотечні фонди. У знак вдячності він передав низку своїх друкованих праць, а також фотознімки, зроблені ним у Межиричах (Острозьких) та Клевані. У різні роки музей відвідували голова Археологічного товариства граф Уваров, голова Археологічного комітету П. Тутковський, директор музею Олександра III Ф. Волков, та інші. Співпрацювали з музеєм майбутній академік М.Ф. Біляшівський (він був одним із засновників і першим директором Городоцького музею), майбутній директор Житомирського музею Я. Яроцький, археологи Е. Корнійович, Н. Реке, етнографи Л. Фельдман та І. Боговський, сім'я ботаніків Мошкових, С. Анікін, історик Нейкірх [67, 40].

Саме тут розпочав свою роботу над діалектологічним словником та вивченням антропологічних ознак поліщуків М.Ф. Біляшівський. Його співпраця з Городоцьким музеєм тривала багато років, було проведено декілька експедицій по Волині, де вивчалися етнографічні пам'ятки, збиралися археологічні матеріали.

Діяльність музею, яка відбувалася на дійсно високому науковому рівні, відображена у наукових звітах музею та чисельних публікаціях. У 1898 року у Варшаві вийшов друком "Звіт Городоцького музею Волинської губернії за перший рік з 25 листопада 1896 р. по 25 листопада 1897 p.". А 1905 р. у Києві Ф.Р. Штейнгелем був надрукований ще один аналогічний звіт про роботу музею за кілька років (з 25 листопада 1898 р. по 25 листопада 1904 р.). В 1907 році в Кременці А. Шафранським було надруковано невеликий путівник "Экскурсия в с. Городок Волынской губернии" [67, 42 ].

Низка документів фондової збірки Городоцького музею зберігається зараз у Державному архіві Рівненської лобласті та Рівненському краєзнавчому музеї. Зокрема, це: фотоальбом Ф.P. Штенгеля, звіти музею; папери пристрасного нумізмата, професора Київського університету Я.Я. Волошинського; почасовий парафіяльний літопис із Посягви; феодальні угоди з Бокійми та Перевередова (ХУІ ст.); лист князя Острозького та інші. Тут же є дорогоцінний рукопис - дорожні нотатки M.Ф.Біляшівського з поїздки до м. Чуднова на Житомирщині.

Робота музею в Городку продовжувалася до початку Першої світової війни. У зв'язку з наближенням лінії фронту експонати з Городоцького музею були в 1905 році евакуйовано до маєтку брата Ф. Штейнгеля поблизу Туапсе, де вони пропали, коли брата було вбито, а його хутір спалено. Бібліотека з музею потрапила до Києва, де у 1919 році її мали передати до книгозбірні університету св. Володимира, а потім - у Всенародну бібліотеку України. Але, як видно з доповіді А. Кримського на засіданні Тимчасового комітету Всенародної бібліотеки України, вона в 1920 році знаходилася в будинку готелю "Паласт". Нині точне місце знаходження бібліотеки ще не встановлено [90,111].

Загалом на кінець XIX ст. на Волині було два великих історичних музеї - в Житомирі і в Городку. Напередодні Першої світової війни було відкрито ще й музей "Товариства дослідників Волині".

З 1906 року бере свій початок розвиток музейної справи в м. Рівному. На це вказує відомий польський вчений M. Орлович в "Ілюстративному путівнику по Волині" (Луцьк, 1929р.). Він пише, що перед Першою світовою війною у Рівному існував музей, який було створено при сільськогосподарському товаристві. Фундатором його був професор римського права В. Окенський. Волинський музей у Рівному складався з чотирьох відділів: археологічного, етнографічного, нумізматичного та відділу природи. Тоді ж тут була створена книжкова збірка рідкісних книг [90,111].

Про музей у Рівному писала 1910 року губернська газета "Жизнь Волыни", яка виходила у Житомирі. Газета вказувала на те, що музей при сільськогосподарському товаристві у Рівному помітно зростав поповнюючися новими колекціями монет, медалей, ікон, хрестиків, а також окремими предметами, які мали наукову цінність.

У роки Першої світової і громадянської воєн музей було пограбовано, великої шкоди завдано його цінним збіркам. Після загибелі завідувача музею В. Окенського в 1918 році, музей припинив своє існування [90,111].

Слід зазначити, що тогочасні музеї та "давньосховища" Волині перебували в жалюгідному стані, їх експонати, як правило, зберігалися в непристосованих приміщеннях, а іноді зовсім і в непридатних для експонування пам'яток матеріальної і духовної культури. Крім музею в Городку, більшість музейних закладів Волині були недоступними для масового відвідування й могли існувати лише завдяки ентузіазму і пожертві окремих любителів старовини.

У 1912 році до музейних закладів Волині приєднався ще один -- військово-історичний музей м. Дубно. Він виник з ініціативи офіцерів військової частини 41 Селенгівського полку - учасника війни 1812 року. З нагоди святкування 100-ї річниці цієї події в трьох залах Дубнівського замку було розташовано експозицію. Численні документи, фронтові реліквії та предметний ряд розповідали про історію полку. Однак з наближенням фронту до м. Дубно в 1915 році музей та його фонди довелося евакуювати у місто Пирятин на Полтавщині. В роки громадянської війни слід від евакуйованого музею був втрачений [110,89-90].

Найбільший вклад у збереження пам'яток Волині внесло братство князів Острозьких, яке було створене у 1909 році в м. Острозі. До нього ввійшли місцеві службовці, церковнослужителі, викладачі гімназій, краєзнавці І. Івашкевич, М. Тучемський, М. Струменський, академік Г. Рейн, Д. Бичковський та ін. Прогресивна інтелігенція краю, яка увійшла до складу братства, вирішила створити на базі колишнього замку князів Острозьких історичний музей та науково-історичну бібліотеку для народних читань. "...Пусть на том историческом месте древней Волыни, где впервые напечатана Библия, где создана первая академия..." красуется ныне музей и историческая библиотека нашего края. А зал для народных чтений в этом древнейшем сооружении г. Острога - замке князей, пережившем уже более пяти веков, пусть живыми речами и воодушевленным пением воскрешает история нашего края..." [110, 90]. У 1910 році при братстві було створене "давньосховище", яке стало основою майбутнього музею.

Із першого дня свого існування братство розгорнуло велику пошукову роботу. У 1916 році тут нараховувалося тридцять слов'янських, шістнадцять латинських і польських рукописів. Серед зібрань були книги, які належали богословській бібліотеці монастиря ордену Францисканів с. Межиричі, Дерманя, та Острозькому єзуїтському колегіуму. Кількарічна праця увінчалася у 1916 року відкриттям музею у відреставрованих приміщеннях Вежі мурованої XIV ст. на Замковій горі міста. Роботи проводилися в 1912-1914 рр. під керівництвом академіка архітектури П. Покришкіна й архітектора-інженера В. Леонтовича під патронажем братства. Систематичну науково-музейну працю в Острозі започаткував засновник і перший керівник та хранитель музею священик Михайло Тучемський, а також студент Московської духовної академії острожанин Михайло Струменський - автор першого музейного каталогу. [90,109-110].

У 1913 році історичний музей братства князів Острозьких прийняв перших своїх відвідувачів. Серед населення міста Острога та його околиць була розгорнута справжня науково-освітня пропагандистська робота, у ході якої мешканці мали змогу ознайомитися з багатьма оригінальними пам'ятками минулого, послухати лекції з історії книгодрукування, діяльності Острозької академії, князів Острозьких, тощо.

У "Волинських Єпархіальних відомостях", газеті "Жизнь Волыни" та інших виданнях з'явилися статті присвячені історії Острога, його околицям, життю та діяльності І. Федорова, Острозькій академії, проводилися оглядові екскурсії по новоствореній експозиції.

Братство князів Острозьких налагодило видавничу діяльність. Так, у 1909 - 1918 pp. члени братства в друкарнях Острога, Житомира, Києва, Москви, Петербурга, Почаєва видавали брошури та листки. Зокрема М. Тучемським була випущена брошура "Сторожевой замок князей Острожских в г. Остроге Волынской губернии в современном состоянии" (Тип. Поч. Усп. Лавры, 1912 г.) В лютому 1913 року ним же було випущено брошуру "Город Острог - в современном князю Константину Константиновичу Острожскому состоянию. Острожское княжество". У вересні 1913 року братство підготувало для видання макет щонедільного ілюстрованого журналу "Мир", редактором якого був Н. Бендеровський. У 1916 році М. Струменський видав в Почаєві брошуру "Из Острожской старины". У 1918 році в Здолбунові, в друкарні Почаєво-Успенської лаври вийшла в світ брошура "Город Острог в его историческом прошлом и ныне", автором якої був голова Острозького братства I. П. Івашкевич.

У травні 1919 року в Острозі при історичному музеї почав діяти "Острукопис" - Острозький повітовий комітет охорони пам'яток мистецтва і старовини, а при ньому науково-просвітній відділ, у складі якого були і колишні члени братства князів Острозьких, які підготували до друку перший випуск особливого збірника "Родные тетради", де стисло відтворили історію Острога, діяльність Острозької академії та друкарні Івана Федорова. Намагаючись відродити колишню літературно-наукову та видавничу діяльність в Острозі, учні місцевої чоловічої гімназії з молодими викладачами С. Рафальським та М. Гаськевичем вирішили організувати при навчальному закладі редакцію молодіжних літературно-наукових журналів "Молодые силы" та "Юность". Метою майбутніх видань було якомога повніше і якнайяскравіше відтворити життя учнівської молоді та поділитися ідеями та думками. У 1917 р. в друкарні Шейнерберга в Острозі вийшов у світ єдиний номер молодіжного альманаху "Молодые силы". Його відродження припадає на буремний 1919 рік. Саме тоді викладачі двох навчальних закладів міста - жіночого училища ім. Л. Блудова та чоловічої гімназії В. Григорович, С. Лобачевський, Ю. Базиленко, М. Неводський та інші склали редакційну колегію, а 14 квітня надрукували літературно-науковий альманах "Юність", що вийшов у друкарні А. Золотовського в Острозі. Він складався з кількох розділів, зокрема: літературного, наукового, гумористичного, хронікального, поштової скриньки, дитячого та іншого.

У фондах Державного історико-культурного заповідника м. Острога вдалося віднайти ще один літературний журнал під назвою "Мир юности", що вийшов в Острозькій друкарні "Экономика" в листопаді 1917 р.

У 1910 році "Почаевский листок" опублікував статтю-звернення, в якій розповідається про Берестецьку битву та Козацькі могили. В ній, зокрема, йшла мова про те, що "нам необхідно всім народом спорудити церкву і чудово прикрасити її, щоб вона була пам'ятником, достойним великого подвигу дідів наших" [32].

Цю ідею було підтримано передовою інтелігенцією України - Оленою Пчілкою, Дмитром Дорошенком. Автором проекту церкви-пам'ятника став В. Максимов, студент архітектурного відділення Вищого художнього училища при Петербурзький Академії мистецтв, учень відомого тоді в Україні архітектора О. Щусева. Будівництвом церкви керував інженер-будівельник В. Леонтович. Одночасно з будівництвом Георгіївського храму на територію майбутнього заповідника було перевезено з с. Острів дерев'яну Михайлівську церкву ХУІІст.

У 1914 році будівельні роботи храму- пам"ячника було завершено. Проте, через події Першої світової війни залишилися незавершеними спорудження стіни-огорожі комплексу, та не було зведено дзвіницю. Прикрашав комплекс відомий художник І. Їжакевич [90, 110].

Активізація краєзнавчого руху в Україні кінця XIX початку XX століття виявилася у створенні фундаментальних етнографічних, фольклорних, географічних досліджень, а також у створенні місць, де зберігалися б основні надбання історії Волині попередніх епох. Завдяки цьому вдалось зберегти пам'ятки старовини ще на довгі роки. Всі ці джерела служать об'єктом дослідження фахівців-краєзнавців до наших днів.

Розділ 2. Розвиток літератури та мистецтва на Волині в XIX - початку ХХст.

2.1 Література та книгодрукування

Останніми роками відкрилася широка можливість залучити у науковий і краєзнавчо-дослідницький обіг нові архівні матеріали із „спецфондів", численні літературознавчі публікації з недостатньо вивчених діаспорних видань та інші найрізноманітніші літературні джерела, на які у тоталітарну добу було накладене тривале табу. Можна нарахувати біля п'ятисот письменників не тільки української, а й інших літератур, життя яких пов'язане із Волинню, так як вони народилися, жили, творили на Волині.

Особливо виділяються на цьому тлі і є найбільш відомими в українській та російській літературі Леся Українка, В. Короленко, M. Коцюбинський, Г. Мачтет, А. Кримський та інші. Вони були тісно пов'язані з антиросійським визвольним рухом і своїми творами підіймали народ на боротьбу проти соціального і національного гноблення, їх творчість є надбанням всього прогресивного людства.

Леся Українка (Л.П. Косач) народилася 25 лютого 1871 року у місті Новограді-Волинському. Потім її батьки переїхали до Луцька, а згодом до села Колодяжного Ковельського повіту, яке й стало на довгі роки місцем постійного перебування родини Косачів і центром літературного життя Волині. Мальовнича природа Волині, багата народна творчість благотворно вплинули на розвиток самобутнього таланту Лесі Українки. Саме з Колодяжного поетеса посилала Івану Франку до друку першу збірку віршів „На крилах пісень". Тут вона написала: „Поет під час облоги", цикл „Пісні про волю", поеми „Русалка", „Самсон", драматичний твір „Блакитна троянда".

Косачі були близько знайомі з багатьма прогресивними діячами української культури. У їхньому домі гостювали М.П. Старицький, М.В. Лисенко та інші культурні та громадські діячі. У травні 1891 року Колодяжне відвідав видатний український письменник Іван Франко. Юна поетеса брала активну участь у літературно-громадській полеміці.

Перебування сім'ї Косачів у Колодяжному мало помітний вплив на розвиток свідомості селян. Леся Українка навчала грамоти багатьох сільських дівчат (школи в селі не було). Щороку тут влаштовувалися шевченківські вечори, інколи - вистави, в організації яких брала участь поетеса. Як і її мати - Олена Пчілка - Леся цікавилась фолькльором, етнографією.

У 1897 - 1898 роках в Житомирі співробітником газети „Волинь" працював М. Коцюбинський. Газета публікувала його статті, в яких він викривав соціальну несправедливість, насильство, свавілля, показував тяжке становище робітників і селян, народних вчителів, критикував самодержавний лад.

Яскравою постаттю літературного життя на терені Волині був Григорій Мачтет. Він народився 15 вересня 1852 року в м. Луцьку, в родині повітового судді . У 70 - x роках XIX століття він почав займатися літературною творчістю. Його перший нарис „Прерія і піонери" був надрукований в 1874 році в газеті „Неделя". Незабаром його ім'я стало досить популярним у демократичному середовищі України і Росії.

Значна частина творів Г. Мачтета була побудована на українських історичних і побутових матеріалах. Свою батьківщину - Волинь і Україну , з якою були пов'язані дитячі та юнацькі роки, він дуже любив і не забував у своїх мандрівках по світу. Впрдовж 1896 - 1899 років він жив у Житомирі і працював у газеті „Волинь". Статті і фейлетони Мачтета йшли за підписом „Чорномор".

Саме завдяки енергії письменника-журналіста довкола цієї газети згуртувалася краща інтелігенція. Пізніше співробітник цієї газети С. Евенсон писав, згадуючи Мачтета, що саме за нього „Волинь" набула широкої популярності, її неодноразово цитували столичні газети.

Г. Мачтет був добре знайомий з багатьма „старогромадівцями", а В. Берешитама, П. Житецького взагалі називав своїми вихователями. Він співпрацював у журналі „Киевская старина", який перетворився на об'єднаний культурний центр свідомої наддніпрянської інтелігенції. Праці Мачтета поширювало в Україні Київське товариство грамотності, яке діяло у 1882 - 1907 роках. Його твори вивчали учні недільних шкіл при цьому товаристві.

Волинь була колискою для багатьох відомих діячів. У 1877 році в сім'ї урядовця в м. Старокостянтинові народився майбутній визначний письменник і театрознавець В.А. Чаговець. Вже у зрілому віці, у 1930 році, він друкує статтю „З темряви минулого" з підзаголовком „1881-1891 роки на Волині" (збірка „За сто літ" історичної секції Всеукраїнської Академії Наук - 1930).

Тут знаходимо не лише спогади про дитинство автора, яке, як він зазначав, проходило в „ароматі" народної творчості, оповідань про Кармалюка і пісень про Нечая, а й цікаві розповіді про Старокостянтинів і про Волинь взагалі. „Жили ми тоді в місті Старокостянтинові на Волині, - пише В. Чаговець. - В минулому арена кривавих боїв і великих подій, сліди яких залишились на сторінках історії поруч з іменами Хмельницького та Кривоноса, місто, що своїм іменем пов'язане з Костянтином Острозьким, діяльність якого належить історії. Про старі часи оповідала річка Случ, що відіграла велику роль в історичній долі України і Польщі, що вписала своє ім'я не тільки на сторінки історії обох народів, але й у піснях, переказах і баладах про минувшину". В. Чаговець був знайомий з багатьма визначними письменниками свого часу, зробив значний внесок в театральне життя України. Нині, на жаль, творчий доробок В. Чаговця призабутий, а про його велику літературну розвідку „Біля могили Шевченка" майже ніхто не знає, бо в роки сталінщини вона була вилучена із звичайних бібліотек.

З Волинню пов'язані життя і творчість деяких прогресивних польських письменників. У селі Підгайці Луцького повіту народилася польська письменниця Г. Запольська, яка виступала у своїх творах проти міщанства, на захист жінки в суспільстві.

Визначний російський письменник О.І. Купрін також тісно пов'язаний з Волинню. У 1896 - 1897 роках він жив в селі Казимирівка Рівненського повіту Волинської губернії. Олександр Іванович управляв тут помістям Каршневих, займався полюванням, деякий час був навіть псаломщиком. Цей період був щедрим для Купріна-письменника. Зачарований мальовничою природою волинського Полісся і своєрідним побутом його жителів, згодом він написав низку творів про цей край: „Лісова глушина" (1898 p.), „Олеся" (1898 p.), „На глухарів" (1899 р.) та інші. Сюжети для своїх творів письменник брав з реального життя, тому дуже часто в них зберігаються справжні географічні назви: Басів Кут (Басів Кут), Переброди, Вовча, Ровно, Березна (Березно), Степань та інші. У канву його творів вплелися легенди та перекази поліського краю. О.І. Купрін вдало використовував місцеві діалекти для створення літературних образів. Слова, цілі фрази поліського говору додають його творам особливого колориту.

Значне місце в історії літературного життя Волині займає творчість В. Короленка. Серед його творів з українською тематикою Волині належить чільне місце. Найважливішими джерелами волинського циклу письменника слід вважати історичне минуле цього краю, насичене самовідданою і героїчною боротьбою народу проти соціального і національного гніту. Творчим дебютом В. Короленка стали „Епізоди з життя шукача" (1879 р.), де автор вперше поставив центральну проблему всього творчого доробку - народ і його взаємовідносини з інтелігенцією. Вона розроблялася на тогочасному волинському матеріалі, пов'язаному з народницьким рухом.

Із середини 1880-х років В.Г. Короленко опублікував низку нових творів, які розкривали читачеві Волинь з іншого боку і в іншому висвітленні. Народницький романтизм перших творів поступається місцем українському національному романтизму в таких творах, як: „В дурному товаристві", „Сліпий музикант", „Ліс шумить", „Без мови", „Судний день", „Звичай помер" та інших. Поетичні картини Волині, легенди про старовинні замки міцно запам'ятались із дитячих та юнацьких років та щедро наповнили художню тканину творів з волинською тематикою. Це разом із фольклорним матеріалом влилося в загальну ідейно-художню структуру всього циклу і тим самим поглибило його соціально-політичну спрямованість. Романтика співіснувала у його творах із явищами спотвореної дійсності пореформенної Волині.

Звертаючись до джерел народного світосприйняття, до пісень, легенд, інших жанрів волинського фольклору для своїх творів В.Г. Короленко насичував свій цикл творів волинської тематики злободенністю та закличним змістом.

Початок XX століття відзначається творчістю на Волині такого письменника, як Уласа Самчука (1905 - 1987 pp.). „Український Гомер" народився в селі Дермані Здолбунівського району. Твір письменника „Волинь", що є літописом історичної долі селянства кінця XIX початку XX століття, передвоєнної Волині, був представлений на здобуття Нобелівської премії. Останні роки широкого розголосу набула творчість волинян: Олекси Стефановича, уродженця села Милятина (тепер Острозького району), одного з найбільших поетів української еміграції в Америці - Оксани Лятуринської, що народилася під Кременцем. Їх зв'язок з Волинню сьогодні активно вивчають краєзнавці.

Отже, волинська земля виростила, надихала до творчості, наділяла матеріалом для художніх, публіцистичних, краєзнавчих творів багатьох митців. Серед них Леся Українка і В. Короленко, M. Коцюбинський і Г. Мачтет, О. Купрін і А. Кримський, Улас Самчук і Олекса Стефанович та інші. Вони в свою чергу увічнили для майбутніх поколінь духовну культуру краю.

Із давніх років Волинь була важливим осередком культури в Україні. Одним із перших край запозичив із Заходу книговидавничу справу, і у ХVІ - ХVІІ ст. тут діяла значна кількість друкарень: Острозька, Дерманська, Костянтинівська, Крем'янецька, Почаївська, Рохманівська, Четвертинська, Луцька, Чорненська. Друкування книг було справою дорогою і вимагало значних коштів, які, як правило, могли давати лише заможні прошарки суспільства. Тобто друкарні потребували постійної матеріальної опіки. Коли ж вони її з різних причин позбавлялися, їх функціонування через деякий час припинялося.

Ще однією характерною рисою волинських друкарень була їхня спрямованість на задоволення релігійних потреб суспільства, тому відкривались вони переважно при монастирях.

Релігійні протиріччя ХVІ - ХVІІ ст. (Люблінська та Берестейська унії й пов'язана з ними ситуація в суспільстві) викликали, а потім, фактично, і зупинили книговидавничу справу на Волині. Прикладом є Острозька друкарня, яка зникла після смерті князя Костянтина Острозького - оборонця православ'я, бо його нащадки-католики цією справою не займалися і перестали її матеріально підтримувати.

Винятком у цій справі можна вважати друкарню при Почаївському монастирі, яка проіснувала аж до 1918 року. Парадоксальним, на нашу думку, є те, що друкарня, закладена тут для оборони православ'я від латинізації, свого розквіту і важливого значення у духовному житті Волині досягла після переходу монастиря до унії. Саме з цього часу тут розпочинається постійна книговидавнича справа. Фундатором Почаївської друкарні був перший уніатський архімандрит Феодосій Любенецький - Рудницький: у 1730р. він став єпископом Луцьким, і з того часу Почаївський монастир, "міцно підтримуваний своїм єпископом, діяльно почав закладати собі друкарню" [81, 119].

Після першого поділу Польщі у 1772р. Почаївська друкарня залишилася єдиною на Волині. Із 1772 по 1795 роки - це час найбільшої праці друкарні, вона надрукувала книжок більше, ніж за інші періоди її столітнього існування [81, 224].

Після приєднання Волині до складу Російської імперії Почаївська друкарня не була закрита, а продовжувала вільно працювати. Цей факт, на нашу думку, можна пояснити відсутністю коштів, необхідних для закладання нової, православної, друкарні. Підтвердженням може бути те, що в 1800р. цар Павло І наказав друкувати тут православні духовні книги, але під наглядом свого єпископа. Антиунійні заходи царського уряду значно скорочували ринок збуту видань Почаївської друкарні, тому вона друкувала вже меншу кількість книг.

У такому стані перебувала Почаївська друкарня до 1831р., коли російський уряд встановив, що почаївські василіани допомагали польським повстанцям, а тому 9 жовтня монастир був повернутий православним і перейменований у Почаївську Успенську Лавру [33, 18].

Василіани передали й свою столітню друкарню: 4 станки, окремо станок для друкування образів, запас слов'янських та польських букв, мідні дошки для витискання образів, дереворити, мідні форми для виливання букв, мідні штемпелі для відливання медальйонів; крім того, прийнято видрукувані слов'янські та польські книжки різного змісту - 362 паки.

Книги, що виходили в Почаївській друкарні після 1831р., кількісно та якісно поступалися своїм попередникам. Усі вони були богослужбовими виданнями. Таке, здавалося б, нелогічне співвідношення - збереження більшості давніх книг - ще раз підтверджує той факт, що монастирська друкарня найплідніше працювала у період юрисдикційної належності до греко-уніатської церкви [40, 53].

Серед почаївських друків православної доби значне місце посідає часопис "Волынские Епархиальные Ведомости" що виходив тут із 1867 по 1907 роки. На його сторінках історії Свято-Успенської Почаївської обителі було відведено найбільше площі серед інших церковних інституцій. Досліджувалася, зокрема, і проблема функціонування Почаївської друкарні [40, 53].

У 1885-1886рр. Волинський архієпископ Модест запропонував духовенству для обговорення питання відкриття єпархіальної друкарні в м. Житомир. Волинське духовенство по-різному поставилося до цього питання. Одні сприйняли його вкрай негативно, посилаючись на відсутність коштів. Інші сумнівалися, чи буде працювати друкарня в умовах конкуренції з єврейськими. Важливою передумовою для відкриття друкарні вони вважали перенесення до Житомира редакції "Епархиальных Ведомостей", а також зобов'язання всіх єпархіальних установ Волині друкуватися в єпархіальній друкарні. Лише невелика кількість духовенства підтримала цю ідею. Мабуть, тому питання про відкриття на Волині єпархіальної друкарні більше не піднімалося. Воно знову виникло після перенесення редакції "Епархиальных Ведомостей" у 1908р. до Житомира. На сторінках цього часопису з'являлися статті за відкриття тут єпархіальної друкарні, наводилися докази на користь такої справи. Наприклад, у приватних друкарнях був не завжди якісний шрифт, проблеми виникали з друкуванням секретних паперів. Із відкриттям власної друкарні з'явилося б іще одне джерело прибутків - єпархіальні установи були б зобов'язані друкуватись тут. На відкриття пропонувалося зібрати з кожної церкви по 1-2 руб., суму, якої не вистачатиме, - із грошей свічкового заводу [31, 228-230]. Незважаючи на всі докази, справа з місця не зрушила, єпархіальну друкарню на Волині не було відкрито. Духовенство й надалі користувалося послугами приватних друкарень, а функцію єпархіальної фактично виконувала Почаївська друкарня.

Отже, у досліджуваний період на Волині активно проходила літературна діяльність, друкувалися твори відомих літераторів як окремими працями, так і у наявних тодішніх періодичних виданнях.

2.2 Театральне життя та розвиток мистецтва

Складні умови історичного та соціально-економічного життя українського народу XIX - початку XX століття позначилися на розвитку культурного життя Волині. Народ шанобливо сприймав будь-яке мистецьке видовище, в якому використовувався місцевий фольклор та етнографія. У той час на Волині не було професійного театру, та й мандрівні театри були рідкісним явищем. Заїзджі мандрівні трупи з інших міст змушені були кочувати, ледь заробляючи собі на прожиток. Переважна більшість населення була позбавлена можливості почути зі сцени рідну мову, проте народний театр все ж жеврів. Він розвивався всупереч русифікаторській політиці, що намагалася викорінити українське мистецтво. У губернському центрі Житомирі працював драматичний, створений ще „за Польщі" театр. У 1883 році тут гастролювала українська трупа М.Л. Кропивницького і М.П. Старицького, згодом - І.К. Карпенко-Карий, М.К. Садовський, М.К. Заньковецька. На сцені театру в різний час виступали видатні актори М.С. Щепкін, Г.М Федотова, Л.В. Собінов, актор Айра Олдрідж, співачка П. Віардо.

У 1900 році в селі Вільгір (тепер Гощанський район) під керівництвом В. Борткевича було створено драматичний гурток, який почав свою роботу над вертепною виставою і здобув великий успіх. На цьому робота аматорів не закінчилася - вони почали працювати над п'єсою І. Котляревського „Наталка Полтавка". Через заборону влади цю виставу актори змушені були грати на горищі будинку самого В. Борткевича. Згодом, коли цей колектив мав у своєму репертуарі вже понад п'ять вистав, гурток почав орендувати клубне приміщення із сценічним майданчиком у сусідньому селі Краєві. Проіснував цей колектив до 1908 року.

У 1899 році у місті Корці вчителька М.К. Непадкевич організувала „Товариство аматорів літератури і театрального мистецтва". Тоді у цьому місті вже був споруджений жіночий монастир, дві початкові школи, діяв польський драматичний колектив під керівництвом лікаря В. Шпановського (в минулому актора театру драми у Варшаві). Але цей колектив на час утворення „Товариства аматорів літератури і театрального мистецтва" був дуже слабким. Тому більшість акторів почала відвідувати „Товариство".

Режисером цього колективу став М.М.Іванов, який закінчив драматичні курси в студії М. Лисенкав Києві і мав дозвіл на посаду режисера. Незабаром у хаті-читальні було показано першу виставу за п'єсою І. Котляревського „Наталка Полтавка". На початку 1902 року, коли театр досяг творчого успіху і досвіду, зміцнів матеріально, коли згуртувався постійний аматорський колектив (28 осіб), йому було віддано приміщення О. Чепрехера після реконструкції будинку. Таким чином, виник напівпрофесійний театр у місті Корці, який на той час мав уже свій оркестр, кравця і людину, яка утримувала все театральне майно.

Репертуар театру складався з таких творів: „Наталка Полтавка", „Москаль Чарівник", „Безталанна", „Наймичка", „Назар Стодоля", „Доки сонце зійде - роса очі виїсть", „Дві сім'ї", „Старі до молодих не підгортайтесь" та інші.

За один вечір грали російську та українську вистави - такі були умови циркуляру цензури. В цьому театрі в ролі Наталки Полтавки виступала відома актриса, сестра І. Карпенка-Карого М. Садовська-Барілатті. Роботу театру було побудовано на громадських засадах. Так тривало до 1914 року. Театр припинив свою роботу, бо пішла з життя М. Ненадкевич , а більшість чоловіків були мобілізовані на фронт.

Крім театру в Корці, був театральний колектив у м. Острозі під керівництвом П. Заячківського , який ставив лише українські класичні п'єси. Цей театральний колектив, започаткований у 1913р. діяв до 1939р. Він складався переважно з представників місцевої інтелігенції. Девізом театру було гасло „Рідне мистецтво - народу".

У Івана Франка є згадки про те, що у XIX ст. на Волинь заїзджав театральний гурт на чолі з Яном Кашінським. До м. Дубно приїздив театральний гурт на чолі з Т. Потоцьким, режисером Р. Змієвським.

У 1909 році в Рівному почала виходити газета „Юго-Западная Волинь", яка широко висвітлювала культурно-мистецьке життя міста. Влітку 1907 року рівняни відвідали спектаклі трупи Бродерова. А у 1908 році в Рівному було засновано перше літературно-мистецьке товариство. У цьому ж році Л. Вафран закінчив спорудження мурованого приміщення театру: 7 лож, 18 рядів, 2 ряди балконів і 3 ряди галерей.

На гастролі до Рівного почали їздити оперні трупи Г. Шумського та Я. Медведева , які ставили опери російських та зарубіжних композиторів. У ці роки у Рівному гастролювали О.З. Суслов-Рєзник, театр мініатюр А. Кузьменка, аристократичний театр М.В. Дальського - актора імператорських театрів. У 1913 році приїхав на гастролі мандрівний єврейський театр Х.Гільдорфа, який згодом став стаціонарним рівненським театром і гастролював по містечках Волині.

Початок ХХ ст. позначений значним розквітом аматорських театральних колективів, особливо у навчальних закладах. Рівненська чоловіча гімназія, реальне училище, рівненське комерційне училище, початкова школа ім. В. Короленка, українська гімназія утримували театральні колективи і ставили вистави. Керівники цих колективів змушені були звертатися до місцевої управи з проханням про те, щоб зменшити податки на показ вистав, але їм було відмовлено: „хто хоче бавитись, нехай платить гроші ! " [52, 49].

Серед багатьох театральних колективів, які існували не більше року через недосконалий набір акторів та скрутне матеріальне становище, належить відзначити цікавий творчий колектив, який виник в м. Луцьку під назвою „Відродження". Ним керував режисер М. Айдаров , який ставив своїм завданням відродження української класики. Гастролював на Волині театр пані В. Бойко зі Львова. Постійним гостем в нашому краї він був аж до 1938 року.

Таким чином, незважаючи на складні умови соціально-культурного життя українців у краї розвивалися драматичні гртки, напівпрофесійний театр у Корці, театральний колектив у Острозі. Такі театральні колективи поширювали українські вистави. Аматорські театральні колективи розвивалися й у навчальних закладах, що було важливим не лише для мистецького життя, але й для розвитку освіти.

Розділ 3. Розвиток освіти Волині в XIX- на початку XX ст.

3.1 Особливості освіти у Волинській губернії в ХІХ - поч. ХХ ст.

У ХІХ- на початку ХХ століття Волинь залишалася у культурному відношенні однією із найвідсталіших губерній в державі. У першій половині ХІХ століття про навчання грамоти селянських дітей не могло бути й мови. Поміщики не були зацікавлені давати освіту селянським дітям. У 1844 p. лише в казенних селах на 718 населених пунктів припадало 10 шкіл, у яких навчалося 269 учнів. Після скасування кріпосного права у поміщицьких селах стали відкриватися парафіяльні школи, початкові та вищі початкові училища. При церковних парафіях відкривалися також школи грамоти, в яких диякони навчали селянських дітей читати Часослови і Псалтирі. Сучасник тодішніх подій у 1866 p. писав, що ці школи існують не реально, а лише на папері. У багатьох парафіях жоден учень не відвідував школи, і тільки у звітах начальству відповідальні особи писали, що чисельність шкіл складала 5- 10 учнів та звітували про їх успіхи в навчанні [28].

Низький стан освіти на Волині в пореформенний період підтверджується тим, що лише у 80--90-x роках Х1Х століття розпочалося відкриття масових шкіл. У цей час в губернії нараховувалося багато сіл, де не було жодної письменної людини [3,35].

Загальна кількість учнів у всіх школах Волинської губернії в 1900 році досягла 127200, або 4% населення губернії. На 1015 осіб діяв один навчальний заклад, в більшості малокомплектний. Отже, за нашими підрахунками із двадцяти чотирьох дітей навчався один учень: кожний 14-й хлопчик і 71-ша дівчинка. Таким чином, основна маса дітей залишалася поза школою.

Досить складно розвивалася у другій половині XIX ст. середня освіта. У 1900 p. в губернії нараховувалося 10 гімназій, з них 5 приватних, 1 шестикласна прогімназія в Луцьку, 2 духовні семінарії, одна з яких була католицькою, учительська семінарія, реальне училище і фельдшерська школа. У всіх середніх навчальних закладах навчалося тоді 1738 учнів [ 58,51].

Вищих навчальних закладів на Волині не було зовсім.

Отже, незважаючи на збільшення кількості шкіл, у 90-х роках ХІХ століття письменних на Волині, за переписом 1897 p., було тільки 17,2% усього населення. А якщо взяти до уваги тільки українців, які складали 70 % населення в губернії, то письменність серед них дорівнювала лише 9,3 %. Серед українців було у 6 разів менше письменних, ніж серед чехів, у 4 рази менше, ніж серед росіян та німців. Поляки на Волині у цьому відношенні мали перевагу над українцями майже в 3 рази.

Особливо мало письменних людей нараховувалося серед сільського населення. Так, на сільському сході села Старої Вижви Ковельського повіту 22 травня 1903 pоку із 182 присутніх виявилося здатними власноручно підписати документи лише 13 осіб, а за 169 чоловік підписався грамотний В. Павлович. Так, в с. Княгинінок (тепер Маяки), розташованому біля Луцька, в 1888 році не знайшлося жодної писемної людини, щоб підписати акт про розподіл землі. Громада змушена була просити селянина сусіднього села Милуші підписати цей акт [3,35].

Кількість навчальних закладів у період 1900 - 1913 років зросла з 2344 до 2605, тобто всього на 261 заклад. Мало також збільшилася кількість учнів за цей час - з 127200 до 165700, тобто на 38500. Зросла кількість середніх навчальних закладів типу гімназій - з 10 до 21, враховуючи і приватні. Відповідно зросла й кількість учнів - з 2738 до 5694 [ 22, 21].

3 наведених даних можна зробити висновок, що народна освіта у Волинській губернії розвивалася такими повільними темпами, що потрібно було б сотні років, аби ліквідувати неписьменність. У 1911 p. в губернії навчалося лише 8,8% населення, або один учень на 23 особи, а основна маса дітей залишалася поза школою [20,89].

Викладання у школах згідно з Емським актом (1876 p.) здійснювалося російською мовою, а українська заборонялася. Дуже незадовільною була матеріальна база шкіл. На одного жителя у 1911 p. в губернії витрачалося на освіту лише 54 копійки. Тільки 43,3 % початкових шкіл мали власні приміщення, а 85,7 % шкіл мали лише по одній кімнаті. У 1910 p. було відмовлено в прийомі до школи більше як 24 тисячам дітей. Хоча формально всі діти мали право на освіту, але навчалися у школі переважно діти заможних волинян. Злидні, відсутність місць у школі призводили до того, що більшість дітей залишалася неграмотними. Учителями в сільських школах були переважно священики, відставні солдати. Лише 22,3% вчителів початкових шкіл у 1911 p. мали спеціальну педагогічну освіту, а вищу освіту в губернії мали 0,1% вчителів [17,12-20].

Певну увагу органи влади все ж приділяли розвитку освіти: двокласним і чотирикласним училищам, однокласним міським училищам. При міських Думах діяли спеціальні комісії з народної освіти, професійної освіти і ін.

На початок ХХ ст. на Волині у містах функціонувало 151 навчальний заклад. Найбільше число їх знаходилося у містах Житомирі (46), Рівному, Острозі, Кременці, Ковелі. На потреби цих закладів, поряд з іншими чинниками фінансування, органи міського самоврядування виділяли кошти із бюджету міста.

Важливою подією для визначення кількості, соціальної професійної структури, національного складу населення Російської імперії в цілому, і Волинської губернії зокрема, став перепис 1897 р. Він також відобразив рівень освіти жителів краю. Перепис засвідчив, що за цим показником Волинь не займала передових позицій, як серед 50 губерній європейської частини Російської імперії, так і серед українських губерній. За рівнем грамотності населення Волині стояло на 36 місці, далеко відставши від прибалтійських, російських і окремих українських губерній. Так, якщо в Естляндській губернії, яка за переписом займала перше місце, уміли читати і писати 77,9 %, то у Волинській - лише 17,2 %. Серед українських губерній найвищим цей показник був у Таврійській губернії, яка посідала 10 місце (27,9 % мешканців були грамотними). Неоднаковим рівень освіти був і в у різних повітах губернії. Якщо у Житомирському повіті уміли читати і писати 86827 чол. (20 % від загальної кількості мешканців), то в Овруцькому - 14148 чоловік (6,9 %). [89].

Перепис 1897 p. також засвідчив велику відмінність ступеня грамотності між мешканцями міст та сіл. У містах губернії уміли читати й писати 86842 (37,2 % від загальної кількості міського населення), а в селах 406061 чоловік (14,7%). Грамотність була значно вищою серед чоловіків. Це особливо було помітним в сільській місцевості, де частка грамотних чоловіків становила 32,6 %, що у 2,5 рази перевищувало відповідний показник у жінок сіл губернії (13,1%). У містах цей розрив був значно меншим і складав лише 22 %.[89].

Цікавими є показники про рівень грамотності серед представників різних релігій. Перепис показав, що найвищий процент грамотності був серед протестантів (38,2 %) та іудеїв (32,8 %), а найнижчим - серед православних (11,7 %), які становили основну масу населення губернії. [89].

Парадоксальну ситуацію у рівні грамотності серед мешканців різних національностей краю показав перепис 1897 p. Його дані свідчать, що найвищий відсоток людей, які уміли читати і писати був серед чехів (59 %), за ними йшли німці і росіяни (відповідно 37,8 % і 37 %). Євреї за цим показником займали четверту сходинку (32,6 %) через меншу грамотність серед жінок. Далі йшли білоруси, поляки, татари (близько 26 %). Останнє місце займали українці (9,3 % уміли читати й писати). Перепис яскраво засвідчив, що російському самодержавству не були потрібні освічені українці, адже так владі було легше доводити, що українці є малоросами.

Одним із пунктів перепису 1897 р. була позиція про мову, якою людина уміє читати і писати. Зібрані матеріали показали, що переважна більшість мешканців губернії отримала освіту російською мовою (360387 чол., що становило 73,1 % від загальної кількості грамотних в губернії). 26,9% мешканців краю отримали освіту рідною мовою німецькою, чеською, єврейською, польською та ін.). Однак, даремно було б шукати у матеріалах перепису дані про людей, які отримали освіту українською мовою, бо їх просто не було, адже в губернії не існувало жодної української школи. [89].

Одночасно із знаннями рідної мови частина представників національних меншин уміла читати і писати російською мовою. Перепис показав, що найбільш характерним це було для чехів Волинської губернії (35,6 % грамотних чехів уміли читати і писати російською мовою). За ними йшли поляки, євреї, татари. Частина грамотних білорусів володіла й польською мовою.

Перепис 1897 p. відобразив рівень освіти серед представників різних соціальних груп. Його матеріали показали, що у Волинській губернії зa рівнем грамотності на першому місці стояло духовенство (уміли читати і писати 78,8% чоловіків і 63,1% жінок). За ними йшло дворянство (64,8 % чоловіків і 62,3% жінок). Інші соціальні групи значно відставали, а на останньому місці стояло селянство. Лише 19,2 % чоловіків і 4,8 % жінок уміли читати і писати. [89].

Отже, перепис 1897 року засвідчив, що на Волині особливо низьким був рівень грамотності українців у порівнянні із представниками інших національностей. Причиною такого стану грамотності очевидно було те, що селяни складали переважаючу чисельність жителів Волинської губернії. Російський уряд був зацікавлений тримати на низькому рівні писемність в українських губерніях держави, адже це сприяло культурно-освітньому відставанню українців і створювало сприятливі можливості для подальшої русифікації.

3.2 Особливості мережі початкових освітніх закладів

У ХІХ ст. значні зміни відбулися в культурно-освітньому житті українського народу. У першій половині ХІХ століття кількість навчальних початкових закладів освіти була недостатньою для задоволення потреби населення у грамотності. У 1856 році діяло 1320 початкових шкіл, або одна школа припадала на 9,6 тис. жителів, а один учень - на 150 осіб. Навчання велося за старими методиками, рівень знань учнів залишався відносно низьким. Реформування народної освіти у Російській імперії, зокрема у Волинській губернії відбувалося під впливом масового культурно-освітнього руху і потреб часу. „Положення про початкові народні училища" від 1864 року дало підстави для реформування освіти.

До початкових народних училищ було віднесено елементарні школи всіх відомств, міські та сільські, що утримувалися за рахунок казни, громад і приватних осіб. У них викладали закон божий, читання, письмо, чотири арифметичні дії, а в окремих школах, де було створено для цього необхідні можливості й церковні співи. Навчання тривало 2-3 роки, могло бути платним або безплатним. Школа мала позастановий характер. Обов'язковою мовою навчання була російська.

Всі народні училища, що раніше перебували у віданні різних відомств, підпорядковувалося Міністерству освіти, а церковно-приходські школи - Синоду. Для керівництва навчально-виховною роботою шкіл створювалися повітові й губернські училищні ради, вводилася посада попечителя народних училищ. Освітня сітка Волинської губернії підпорядковувалася Київському навчальному округу [17,40].

Під впливом різних чинників у другій половині ХІХ століття мережа початкових освітніх закладів значно розширилася. Вирішальну роль у цьому відіграли прогресивна інтелігенція, селяни, робітники, громади і земства. Зокрема земства, які розпочали освітню діяльність приблизно з 70-х років ХІХ століття, до 1891 р. довели кількість своїх шкіл до 3179. Як правило, вони мали краще фінансове забезпечення, а відповідно й кращі приміщення, кращих учителів і багатші бібліотеки. В окремих випадках земства не чинили спротиву викладанню шкільних предметів українською мовою, а то й добивалися офіційного її запровадження у навчальний процес. Усього ж в Україні в 1897 році нараховувалося 16798 початкових шкіл усіх типів. Однак, вони не могли охопити навчанням усіх дітей, які потребували освіти. Значна частина населення все ще залишалася неграмотною. Навіть у 1897 році у різних українських губерніях, в тому числі й у Волинській губернії, уміли писати лише від 15,5 до 27,9 % усіх жителів.