У церковно-адміністративному відношенні сама Російська імперія поділялася на церковні округи - єпархії, межі яких, як правило, співпадали з губернськими. На місцях управління здійснювалось через єпархіальних архієреїв та духовні консисторії. Кожна єпархія складалася із благочиній, куди входило до 30 парафіяльних церков. Церква зберігала свій суд, мала велику мережу духовно-учбових закладів для підготовки синів духовенства та свячено- і церковнослужителів.

Життям парафії керували церковні причти за допомогою церковних старост, які обиралися парафіянами. Зазвичай цієї суспільної посади дошукувалися найбільш заможні люди, які бажали піднести свій авторитет. Справа в тому, що в обов'язки старост входило завідування церковним майном, збір пожертв на благоустрій храму, складання звіту про свічкові гроші.

Закон розподіляв усе духовенство на біле (яке служить в миру) і чорне (монахів). Усередині кожної групи була сувора ієрархія. До білого духовенства належали головні священики і протопресвітери, ієреї, протодиякони, диякони, іподиякони і причетники. Чорне духовенство складали митрополити, архієпископи, архімандрити, ігумени, смотрителі, ігумені та настоятельки жіночих монастирів, ризничий Московського синодального дому і рядові монахи. Однією з особливостей у стосунках цих груп було те, що всі вищі посади церковного управління, за виключенням Військового відомства, займало лише чорне духовенство. Така нерівність викликала глухе невдоволення частини білого духовенства, яке за своєю чисельністю набагато переважало чорне [ 94, 167].

Статистичні дані свідчать, що в 1899 році населення Волинської єпархії становило 2 033098 чоловік, а територія займала 63126 кв. верст. Як і в усій Російській імперії, на Волині було біле та чорне духовенство. Біле духовенство: 36 протоієреїв, 1261 священик, 77 дияконів, 1376 псаломщиків. За штатом: 1 протоієрей, 57 священиків, 77 псаломщиків. На кінець XIX ст. монастирів у Волино-Житомирській єпархії нараховувалося 14 - 10 чоловічих і 4 жіночих. У них знаходилося 127 монахів та 134 послушники; 37 монахинь та 411 послушниць. Очолював єпархію єпархіальний єпископ. В управлінні йому допомагали підлеглі особи та установи: вікарії, духовна консисторія, духовне попечительство, благочинні. Вікаріатства очолювали вікарії - єпископи-помічники, заступники архієрея з чітко визначеними повноваженнями [125,201].

Духовна консисторія - судово-адміністративна колегія при єпархіальному єпископі, яка вела всі справи єпархії, здійснювала суд над духівництвом, а в справах про шлюб, розлучення та блюзнірство - й над мирянами. Духовна консисторія знаходилася під безпосереднім керівництвом єпархіального архієрея і проводила управління і духовний суд. Права і обов'язки консисторії визначалися її статутом. Усіма консисторіями завідував Священний Синод, від нього вони отримували накази. Крім синоду та єпархіального архієрея ніхто не міг безпосередньо втручатися в її справи, зупиняти її рішень та розпоряджень у всьому тому, що належить до кола дії духовного відомства. Волинська духовна консисторія складалася із 4 членів і секретаря. Членів і секретарів консисторії затверджував Священний Синод, перших - за пропозицією єпархіального архієрея, останніх - за вибором і пропозицією обер-прокурора Священного Синоду. Журнали і протоколи консисторії затверджувалися єпархіальним архієреєм; у випадку розбіжності думок членів, консисторії протокол складався за більшістю голосів. Архієрей у такому випадку затверджував те чи інше рішення, писав резолюцію із поясненням своїх дій. Якщо ж преосвященний вирішував, що справа недостатньо розглянута або вирішена у невідповідності із законом, то пропонував консисторії знову переглянути справу. Якщо й цього разу він не був згоден із консисторією, висував власне рішення, яке й виконувалося. Таким чином єпархіальний єпископ мав можливість контролювати і вирішувати на власний розсуд справи, які розглядала духовна консисторія.

Уся єпархія поділялась на парафії - сільські та міські. Усього на 1912 рік їх було 1321. Кілька парафій об'єднувалися в благочинний округ. Так, наприклад, у Житомирському повіті був один благочинний міський округ, який об'єднував 21 парафію, і 7 сільських округів із 125 сільськими парафіями. Всього станом на 1912 рік Волинська єпархія нараховувала 12 міських і 75 сільських благочинницьких округів. У кожному окрузі, крім благочинного, був намісник благочинного, духівник і духовно-судовий слідчий. Благочинний, його помічник і духівник складали благочинницьку раду. [53, 168]. Самому благочинному належало право нагляду за всіма сторонами стану церков і духовенства його округу: він слідкував за благоустроєм церков, правильним веденням церковного господарства, церковних документів, за моральністю духовенства і він же зобов'язаний спостерігати за поведінкою вихованців духовно-учбових закладів впродовж канікул удома і в родичів. Судовому розгляду благочинного підлягали такі суперечки і такі вчинки духовних осіб, які не входили в коло суду єпархіального і могли завершитися примирення, зауваженням і доганою благочинного. Благочинний був зобов'язаний оглядати підлеглі йому церкви 2 рази в рік [79, 43].

Церква, яка, з одного боку, була абсолютним моральним цензором для населення держави, а з другого - через посередництво монастирів володіла значною часткою матеріальних цінностей і земельних угідь, ставши "державою в державі". Отже, метою уряду стала ліквідація соціальних підвалин чернецтва як основної опори Церкви й повна перебудова церковного апарату. Обмеження фінансування поставило чимало монастирів практично на межу виживання [70,47. На Україні внаслідок трьох хвиль секуляризації (1764, 1786, 1795рр.) було скасовано близько 45 монастирів із 85. На Правобережжі після приєднання уніатських віруючих (щоб зліквідувати польський вплив) Київщини, Поділля, Волині до "первенствуючої й панівної" Православної Церкви в 1839р. частину місцевих монастирів закрито, їхні церкви перетворили на парафіяльні, а інша частина діяла в статусі штатних або позаштатних монастирів.

У 40-70рр. Х1Хст. тактика Синоду щодо українських православних монастирів Правобережжя, Поділля, Волині, котрі діяли в умовах польсько-католицьких впливів, змінюється: вживаються централізовані заходи із зміцнення цих монастирів як опорних пунктів Російської Православної Церкви. "На Правобережній Україні треба було ... підняти православ'я з приниженнчя та поставити його на службу російським державним інтересам..." 66,241. Секуляризацію церковних та монастирських населених маєтків Правобережжя, подібну актам 1764р. в Росії, 1786р. в Центральній та Лівобережній Україні, царський уряд наважився провести лише в 1841-1843рр., поволі реалізовуючи її протягом майже 20 років, бо зважав на специфіку на недавноприєднаних землях Правобережжя, Поділля, Волині, небезпеку можливого тут опору надто рішучим діям російської адміністрації з боку місцевого населення, що все ще перебувало під активним впливом католицьких факторів 124, 212.

Політика уряду щодо Церкви, введення штатів дуже вплинули на становище монастирів. Виділених державою коштів не вистачало для їх утримання. В указі Колегії економії вказувалося, що річного жалування архиєрейським і монастирським служителям замало, і його необхідно частково збільшити.

Навіть через століття після введення штатів монастирі не змогли повернути собі втраченої могутності. Зокрема штатна реформа царського уряду зламала звичний ритм життя українських монастирів і розірвала ті ланки, які й підтримували їх передусім як духовно-просвітницькі заклади.

У штатному монастирі чернець одержував келію та трапезу, а також відповідно до його статусу деяку частку грошей зі спільної кварти. Настоятель не цікавився тим, як чернець використовуває власні кошти. Крім кількох годин богослужіння, чернець був цілком вільний від праці й тому завжди мав можливість відлучитись з монастиря. У штатному монастирі не практикувалося послушництво, а братія була менш захищена від впливів зовнішнього світу, тому її моральний стан цілком залежав від чеснот настоятеля. У тих випадках, коли настоятель виявлявся не на висоті свого покликання, ченці часом "пускалися берега". Зокрема, у листі обер-прокурора Синоду від 9 жовтня 1878р. зазначено, що в окремих київських штатних монастирях серед ченців поширене п'янство та різноманітні збочення, які дискредитують їх святий сан. Деформація морального ідеалу чернецтва призвела до знецінення в суспільстві значення монастиря як національної святині.

Водночас, як свідчили сучасники, у другій половині ХІХст., крім лавр та столичних монастирів, по всій Російській імперії налічувалось хіба що з десяток благополучних обителей 70, 46. Більшість з них ледве зводила кінці з кінцями, а деяким не вистачало коштів не тільки на прожиття, а й навіть на богослужіння. За важкої безперервної праці майже в усіх монастирях півроку харчувалися тільки рослинною їжею. Багатьом монастирям бракувало грошей на лікаря [91, 48. Така ситуація складалася переважно в заштатних монастирях. Адже вони були позбавлені можливості господарської діяльності, бо землі було конфісковано, а належного фінансування з боку держави не було. Братії, окрім хворих і старих, доводилось виконувати різний господарський послух: чумакувати, варити мед, орати землю, косити сіно тощо. Деякі ченці та черниці мали кілька професій. Але поступово завдяки працелюбству насельників обителі стають власниками невеликих цегельних, свічкових заводів, сільськогосподарського реманенту, стежать за новими ідеями в землекористуванні. Поступово із феодального землевласника монастирі перетворилися на підприємства капіталістичного типу і пропагують нові господарські відносини в постфеодальній державі 70, 48.

Як свідчать документи, до 1861р. селянам для вступу до монастиря був необхідний дозвіл поміщика, а після скасування кріпацтва - дозвіл громади (сільського сходу). До того ж прохач мав одержати згоду членів родини, сплатити всі борги та податки, не належати до таємних релігійних сект і не підлягати рекрутському набору 91, 48. Тобто одного бажання стає вже замало, і монастир виявляється тісно пов'язаним з "мирськими" соціальними інститутами. Задля зміцнення дисципліни в чернечих обителях 9 вересня 1873р. Синод ухвалив, щоб настоятелі приймали на послушництво тільки тих, хто має посвідчення особи, а також рекомендації щодо благонадійності та схильності до чернечого способу життя. Перебування в монастирі у стані послушника не звільняло від військового обов'язку. Для малолітніх злочинців після досягнення повноліття існувало обов'язкове правило відправки в солдати після відбуття примусового послушництва 10, 48.

До кінця ХІХст. Українські монастирі втратили свою колишню велич і значення осередків національної духовності. Вони були повністю підпорядковані волі російського самодержавства.

Волинська єпархія до 1917 року мала 17 монастирів: 11 чоловічих (в тому числі одну лавру) та 6 жіночих. Крім монастирів були ще так звані чернечі жіночі общини. Члени общини не приймали чернечий постриг, а перебували ніби в стані переходу від світського до чернечого життя. Із часом ці общини затверджувалися як гуртожитні монастирі. Наприклад, Овруцький жіночий монастир утворився в 1910 році з жіночої общини, що групувалася навколо Василівської церкви у 1906 році. Таким же чином виник Дубнівський жіночий монастир в 1912 році. 10, 48.

Монахи, які бажали додержуватися більш суворого аскетичного життя, поселялися в скитах. Волинська єпархія мала Свято-Духівський скит при Почаївській Лаврі, Білівський скит Рівненського повіту, Свято-Георгіївський скит на "Козацьких могилах", скит при архієрейському будинку в Житомирі. Крім того, ченці мешкали в так званих "подвір'ях", які влаштовувалися на залізничних станціях, при братствах, архієрейських будинках і були своєрідним філіалом монастиря із складськими приміщеннями чи конторою. Такі подвір'я Волинська єпархія мала на залізничних станціях "Здолбуново" та "Рудня Почаївська", при Кирило-Мефодіївському братстві в Острозі, при архієрейському будинку в Житомирі, в селі Крижі Кременецького повіту, Благовіщенське "подвір'я" в Ковелі, Синодально-Митрофанівське в Петербурзі 53,18. Такий вигляд мала структура монастирів Російської православної церкви на Волині.

Монастирі входили до церковної організації, а церква в Росії була частиною державного апарату. Відповідно чернецтво підкорялося не тільки церковним правилам, але й державним законам. За діючим в Російській імперії законодавством монахи обмежувалися в державних і громадських правах. Їм заборонялося займати світські посади, міняти без причини місце проживання, торгувати (крім монастирських виробів), укладати договори й угоди; їм припинялася виплата пенсій тощо. Після постригу ченці відмовлялися від рухомого і нерухомого майна, яке переходило до їх спадкоємців, або у власність монастиря, і лише архієреї і вища духовна влада могли розпоряджатися ним 53,19.

Просвітницька і благодійницька діяльність монастирів була незначною. Просвітництво зводилося до утримання невеличких шкіл, які давали лише елементарну початкову освіту. Дітей навчали писати, читати, рахувати, церковному співу і молитвам. Благодійництво монастирів Волинської єпархії виявляли, як правило, під час війн та інших лихоліть. Синод зобов'язував монастирі утримувати на свій кошт по кілька осіб-сиріт, давати притулок вдовам священнослужителів без прийняття ними чернецтва. За наказом царя черниць залучали до діяльності Червоного Хреста. Крім того, монастирі зобов'язували перераховувати кошти на утримання духовно-навчальних закладів, на лікування хворих, на прожиток старцям, калікам тощо. Але ці суми були невеликими. Як правило, вони збиралися під час богослужіння і становили від двох до десяти рублів 53,20.

Енергійні заходи, спрямовані на поліпшення матеріального становища духовенства, царський уряд розпочав у 60-х роках ХІХ ст. У 1862р. було створено Особливу канцелярію ("присутствие") з вишукування засобів поліпшення побуту духовенства під головуванням петербурзького митрополита. До нього увійшли всі члени Синоду, міністри внутрішніх справ і державного майна, обер-прокурор Синоду, шеф жандармів, директор тоді ще діючого духовно-навчального управління при Синоді і статс-секретар Державної ради. Місцевими органами цього закладу ставали губернські канцелярії, до складу яких входили єпархіальний архієрей, губернатор і керуючий Палатою державного майна. У західних губерніях канцелярії переорганізовувалися з губернських Комітетів із забезпечення духовенства, які існували тут іще з 1842р. [53, 130].

Особлива канцелярія мала розглядати також питання розширення особистих прав і привілеїв духовних осіб, зняття обмежень для їхніх дітей у виборі сфер діяльность, залучення до парафіяльних і сільських училищ. Олександр ІІ підганяв складання роботи "присутствія" і збір свідчень для нього з тим, щоб до 1липня 1863р. воно могло розпочати вирішення відповідних питань. Для поспіху були поважні причини: кріпосний устрій села був порушений, поміщик формально позбавлявся і поліцейської влади, і "батьківської" опіки над людьми. Тепер за моральну поведінку селян поміщик відповідальності не ніс, тому треба було хоча б частково заповнити утворений вакуум.

Наприкінці 1866 р. для матеріального забезпечення духовенства Київської, Подільської і Волинської губерній імператор виділив 400 тис.руб., що дало можливість духовенству Волинської єпархії підняти заробітну плату таким чином: причетам кафедральних соборів (протоієрею - 700, протодиякону - 400, ключнику - 500, священикам - по 400, дияконам та іподияконам - по 300 руб.); причетам міських церков (протоієрею - 350, священику - 300, диякону - 160 руб.); причетам сільських церков (священику - 180, диякону - 90, дяку - 50, паламарю - 38 руб.). А державна рада відшукала статтю постійних державних коштів для утримання духовенства. Гроші надходили з особливого поземельного збору із земель, обкладених губернськими земськими повинностями. Для Волинської губернії ця сума становила 118 тис.руб. Постанова набирала чинності з 1 січня 1868р. Разом із тим відмінялись усі натуральні податки парафіян на користь причетів, що практично означало перехід духовенства на державне забезпечення. Крім того, результатом діяльності Особливої канцелярії стали акти Державної ради, затверджені царем у 1869р., і доповнення до них 1871р. За цими актами духовного стану позбавлялись особи, які не мали священицького сану й не перебували на церковнослужбових посадах: сторожі, позаштатні псаломники, дзвонарі, півчі та діти духовенства. Останнім надавалися права дворян, а дітям церковнослужителів (дяків, паламарів, псаломників) - почесних громадян [53, 131]. Наступним кроком було рішення скоротити кількість парафій, а отже й кількість штатних священиків і дяків, а вивільнені суми використати для підвищення платні тим, що залишилися.

У результаті таких заходів у 80-х роках ХІХ ст. річний прибуток сільських священиків становив 400, а псаломників - до 100 руб. Характерно, що такі суми одержувало духовенство західних губерній, на яке покладалися додаткові обов'язки місіонерсько-русифікаторської діяльності. У чисто російських губерніях священикам платили від 144 до 240 руб. [97, 362].

У державне казначейство було передано і пенсійний капітал церкви (близько 6 млн.крб.), тобто духовенство практично переходило на державне пенсійне забезпечення. Додатково у пенсійний фонд із 1866р. відраховували 2% із заробітку духовних осіб, які втратили годувальника. Так, згідно січневого положення 1867р., священнослужителі Волинської єпархії за вислугу 35 років одержували 90 руб. пенсії, їхні вдови - 55, а вдови, які мали малих та невиліковно хворих дітей, - 95 руб.[53, 132].

Із 80-х років почала набирати силу тенденція збільшення державних витрат на утримання духовенства. У 1902р. було вироблено затверджений царем новий Статут про пенсії й одноразові допомоги. Згідно із ним священнослужителям надавалися більші кошти. Новий Статут також регламентував розмір пенсій у відповідності зі строком вислуги. Так, священики, які прослужили від 20 до 30 років, одержували пенсію у розмірі третини свого річного заробітку, від 30 до 35 років - двох третин, а 35 років і більше - повний заробіток. Деякі пільги надавалися священикам і псаломникам, які були вражені невиліковною хворобою і не могли обійтися без сторонньої допомоги. Вдови померлих мали пенсії в розмірі половини пенсій своїх чоловіків. Якщо вдова залишилася з дітьми, то до половини пенсії додавалася ще третина на кожну дитину. Наказом від 18 березня 1903р. право на одержання одноразових допомог із державної казни надавалося духовним особам, які не мали пенсійної вислуги. Їм виділялися кошти як із місцевого єпархіального опікунства, так із загального пенсійного фонду [53, 133].

Із 90-х років ХІХ ст. одним із засобів поліпшення матеріального становища духовенства були емеритальні каси, створення яких, за бажанням і згодою місцевого духовенства й єпархіальної влади, цар дозволив у 1888р. Статут такої каси у Волинській єпархії був розроблений на єпархіальному з'їзді 1893р. Синод затвердив цей Статут у 1896р., хоча збір коштів із духовенства почався ще з 1894р. Емеритальною касою безпосередньо завідував архієрей. У зборі коштів обов'язково брали участь усі штатні й позаштатні церковно- і священнослужителі. Згідно із новим Статутом 1913р. (він переглядався через кожні 5 років на єпархіальному з'їзді і затверджувався Синодом) річні внески в емеритальну касу розподілялися на 3 розряди: священицький внесок становив 24 руб., дияконський (для штатних дияконів) - 12 руб., псаломницький - 6 руб. Із цього часу всі інші збори відмінено. Священики, позбавлені сану, пенсій не одержували, а гроші надходили їх сім'ям на загальних підставах. Із емеритальної каси пенсії видавалися вкладникам після зарахування їх у позаштат і вдовам та їхнім дітям. Однак при відсутності дружини і дітей внесена вкладником сума з відсотками переходила у власність каси. Окремі священо- і церковнослужителі, з різних причин позбавлені матеріального забезпечення, знаходили собі притулок у церковно-парафіяльних богадільнях, які перебували на утриманні церкви або церковно-парафіяльного опікунства. Така богадільня, наприклад, існувала при Хрестовоздвиженській церкві м. Старокостянтинова, влаштована на власні кошти її настоятеля - протоієрея Никонора Коржевича. До богадільні приймали членів соборного причету, що прослужили там не менше 10 років і були зараховані в заштат через хворобу чи старість [53, 134].

У цілому матеріальне забезпечення духовенства у Волинські єпархії, як і в усіх західних, було наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. на належному рівні. За дослідженням історика П.Н. Зирянова, міське біле духовенство за своїми достатками відповідало верхівці інтелігенції, а сільське парафіяльне - заможним селянам [97, 383-384].

Намагання царської влади посилити роль православної церкви в державі й забезпечити моральний вплив духовенства серед народу знайшло своє відображення в низці енергійних заходів, здійснених у 60-70рр. ХІХ ст.: покращення матеріального становища духовних навчальних закладів, підготовка священиків, будівництво церков тощо. Після польського повстання особлива увага звертається на єпархії Правобережної України. Упродовж 1867-1874 рр. у м. Житомирі збудовано новий кафедральний собор, який своїм архітектурним стилем і оздобленням перевершив усі культові споруди тогочасної Волині, і мав засвідчити перевагу в краї православ'я над іновірством. Але в пореформений період церква не виявила належного ентузіазму, а ніби „тяглася шляхом буржуазних перетворень" [97, 385].

Після вбивства Олександра ІІ у березні 1881 р. постала потреба у підвищенні духовності народу, тому, Російська православна церква активізувала свою діяльність. Із метою зміцнення православ'я царський уряд і духовенство почали відзначати різноманітні урочисті дати, які проводилися пишно і мали утверджувати в свідомості населення віковічну єдність із „великоросійським" народом, щоби у такий спосіб творити єдину духовну спільноту як гарант непорушності імперської держави.

На початку ХХ ст. православ'я на Волині було найбільш масовим віросповіданням. За даними загального перепису населення 1897р., кількість православних Волинської губернії становила 2,1 млн. осіб, або 70,4 [53, 117].

Однак пануюча церква лише на перший погляд здавалася міцною, вона не мала належного авторитету серед жителів краю. Моральний вплив парафіяльного духовенства на народ був досить слабким. Волинський єпископ Антоній (Храповицький) у своєму зверненні до духовенства єпархії 1902р. із гіркотою відзначав хибність взаємовідносин священиків із парафіянами, що довіра між ними підірвана до повної втрати взаємних моральних стосунків, до повної заміни їх зв'язком суто юридичним. У багатьох випадках селяни зневажливо і вороже ставилися навіть до священика цілком порядного, тверезого, доброго сім'янина та ретельного пастора. Взаємне відчуження Антоній пояснював тим, що духовенство веде буржуазний спосіб життя і внутрішньо далеке від свого покликання, нехтує інтересами своїх парафіян. На сторінках тогочасної преси відверто говорилося, що призначений архієпископом священик часто скидався на чиновника, який жив за рахунок виконання ним необхідних релігійних треб. Із кожним роком стара проблема російської церкви - взаємовідносини священика з парафіянами - набувала все більшої гостроти й, нарешті, стала предметом обговорення під час роботи ІІІ Думи (листопад 1907 - червень 1912рр.). Думські ліберали намагались вирішити цю проблему шляхом проведення реформи парафіяльного життя - утворення парафіяльної ради, яка б складалася з місцевого причту й вибраних мирян, тобто часткового вивільнення самоуправної парафії від державної регламентації і від церковно-ієрархічного підпорядкування. Звичайно, парафіяльне самоуправління було елементом оновлення церковного життя. Але підвищення ролі парафіяльних рад у багатьох випадках зводило нанівець роль священика в громаді, і децентралізація церковної влади значно послаблювала політичний вплив царизму на народ. Недивно, що з боку діячів церковної верхівки клерикального напрямку ідея парафіяльного самоуправління зустріла різке заперечення [53, 118].

Таким чином, на початку ХХ ст. православна церква перетворилася у виразника ідей царського самодержавства, захисника своїх матеріальних інтересів, втрачаючи духовно-релігійний вплив на своїх парафіян.

4.2 Об'єднання Православної і Української греко-католицької церков на Волині та його наслідки

Масове приєднання уніатів на Волині розпочалося в серпні, коли царський уряд почав залучати каральні загони. Уже 27 жовтня в єпархії архієпископа Віктора за серпень - жовтень було приєднано 333093 осіб уніатів та 721 парафію (258 священиків відмовилися прийняти православ'я). Вигнані з парафій уніатські священики поселялись у поміщицьких хуторах. Частина з них, розуміючи безвихідь свого становища, переходили в православ'я одразу, інші, залишившись без матеріальних засобів існування, побідкавшись деякий час, теж приймали православну віру.

Разом із ліквідацією унії царський уряд запроваджував у церкві свої російські церковні звичаї та обряди, щоб не було ніякої різниці ні в богослужінні, ні в зовнішньому вигляді між українським та російським духовенством. Так, 8 лютого 1796р. єпископ Варлаам Шишатський поширив серед духовенства наказ Катерини ІІ, який забороняв колишнім уніатським священикам голитися, примушував їх одягати ряси.

6 вересня 1795р. Катерина ІІ надіслала Тутолмину наказ про ліквідацію уніатської митрополії та її єпархій. На Волині його обнародувано в жовтні 1795р. губернатором Шереметьєвим. До того Жидичинський монастир і 90 церков Ковельського і Володимир-Волинського повітів, що належали Холмській уніатській єпархії, вже було передано православним. Після наказу було ліквідовано Володимирську та Луцьку єпархії, церкви та монастирі яких тимчасово підпорядковувалися білоруському уніатському єпископу Іраклію Лісовському. Після ліквідації митрополії уніатське духовенство залишилось зовсім беззахисним. Коли єпископи із священиками написали колективну скаргу на дії православних, то цариця наказала Тутолмину, щоби він більше не допускав ніяких зібрань уніатів без дозволу світської влади [86, 200].

Найбільше потерпали уніати від православних благочинних. Так, 8 січня 1795р. благочинний Костянтинівського округу прибув із офіцером і солдатами в Любарський монастир. Ректора училища і вчителя фізики він наказав заарештувати, а інших монахів і вчителів, зігнавши в трапезню, насильно примушував приймати православ'я [86, 209-211]. Проте василіани виявили стійкість і не зрадили свого віросповідання. У квітні 1796р. цей монастир зазнав нападу вдруге. Тепер любарський благочинний, маючи в своїй парафії в Любарі вже 6 храмів, налетів разом зі своїми священиками і солдатами на Любарський монастир і забрав у василіан церкву [86, 203].

Твердинею унії були василіанські монастирі. На Волині їх тоді нараховувалось понад 30. Наказ Катерини ІІ від 6 вересня 1795р. передбачав закриття лише тих монастирів, які не займалися просвітницькою чи благодійницькою діяльністю. Однак, коли уніатські монахи відмовлялися прийняти православ'я, у них забирались монастирські землі, господарства, зачиняли церкви, позбавляючи будь-яких засобів до існування. Так, у поміщиці Островської забрали священицький дім і всі церковні землі, на яких проживали василіанські монахи, й передали їх православним священикам разом із Загорецькою церквою села Тараканова й Мілчанського містечка Птича Дубенського повіту. Важливим завданням для цих священиків було вмовляння парафіян повертатися в благочестя [11, 15-17].

Бували випадки, коли не тільки благочинні, а й самі священики виявляли ініціативу і переконували селян переходити у православ'я. Розраховуючи на успіх, вони безпідставно обіцяли, що приєднані селяни звільнятимуться від панщини й оброку. Це було грубим порушенням інструкції, бо уніатів треба було приєднувати тільки в присутності царських чиновників і поліції, про що не раз нагадували єпископу Варлааму губернатор Шереметьєв та генерал-губернатор Тутолмин і просили його не допускати самочинства. Найбільшим порушникам цієї інструкції - благочинним Луцького і Ковельського округу - зроблено застереження.

Заволодівши тією чи іншою церквою, православне духовенство стикалося з низкою проблем. Спочатку треба було схилити до православ'я парафіян. Якщо священики в силу матеріальної залежності змушені були приймати православ'я, то парафіяни трималися своєї віри більш стійко. Вони не відвідували православних храмів, і ситуація, коли під час богослужіння була пуста церква, спостерігалася досить часто [11, 16]. Щоправда, коли уніатський священик користувався великим авторитетом та особливою повагою та любов'ю парафіян, тоді віруючі сліпо підтримували його позицію. У тому випадку, коли священик користувався довірою органів світської влади і єпархіального керівництва і переконував їх, що зуміє з часом схилити до православ'я своїх парафіян, тоді дозволялось селян тимчасово залишати в унії. Для цього губернатор Шереметьєв на початку 1795р. розіслав повітовим органам влади навіть спеціальне секретне розпорядження. Деякі благочинні брали від уніатів хабарі. Відкупившись, громада продовжувала дотримуватися свого віросповідання ще певний час.

Для здійснення літургій у приєднаних церквах не вистачало антимінсів, які присилалися з Москви. Тому видавався один антимінс на кілька церков, який почергово передавався. У зв'язку з цим літургія відправлялася рідко, частіше служили вечірню, вранішню, читали часи. Люди цим були дуже невдоволені і ходили або до своїх уніатських священиків, або в костьол. Латинське духовенство охоче йшло їм назустріч. Ксьондзи нерідко виконували треби не тільки уніатським, а й православним віруючим. Так, у селі Микулино ксьондзи Августин Мосаковський та Михайло Боратинський охрестили православне немовля за латинським обрядом [13, 3].

Проблемою було й те, що не всі священики й благочинні виявляли належний ентузіазм у справі приєднання уніатів. Одні, отримавши прибуткове місце і знайшовши порозуміння із парафіянами, узагалі тим не займалися, а багатьом бракувало знань і хисту. Не останнім було й матеріальне забезпечення. Гроші на приєднання видавалися з місцевих бюджетів - городничих управлінь. Платня часто затримувалася, доводилося витрачати свої збереження [53, 85].

Отже, унаслідок грубих адміністративних заходів унія була приречена на швидке знищення. Лише смерть Катерини ІІ у 1796р. і зміна релігійно-політичного курсу її наступників затримали остаточну ліквідацію уніатської церкви на кілька десятиліть.

За імператорів Павла І (1796-1801), Олександра І (1801-1825) становище православних українців Волині значно погіршилось, і ніщо не засвідчувало, що вони опинилися під рукою православного царя у "своїй" православній державі [95, 213].

У роки правління Павла І один за одним виходять укази, які в умовах "первенствуючого" православ'я забезпечували більш-менш нормальне, не дискриміноване становище католицизму й уніатства. 18 березня 1797р. було видано маніфест про віротерпимість, а 28 квітня 1798р. поряд із католицькими єпархіями було відкрито й три уніатських: Брестську (згодом із неї виділили четверту - Віленську), Полоцьку й Луцьку (для Київської, Подільської й Волинської губерній, тобто для уніатів України). На Луцьку кафедру призначили попереднього єпископа Стефана Левінського. Однак уніати не отримали ні митрополита, ні самостійного управління, а повністю підлягали римо-католицькій колегії [53, 86]. Імператор повернув уніатам низку монастирів, однак підпорядкував їх не василіанам, а єпископам. Виношуючи теократичну ідею концентрації в руках монарха світської й духовної влади, він проігнорував енергійні протести з боку ієрархів православної церкви і хотів злити в державі католицизм із православ'ям, добився від папи Пія УІІ дозволу на відновлення в Росії ордену єзуїтів [125, 222]. Всі імператорські заходи призвели до того, що при правовій рівності умов для православної, католицької та уніатської церков реальну перевагу на місцях мала та церква, яку підтримував польський поміщик-католик. Тому на Волині домінував римо-католицький костьол, греко-уніатська церква була терпимою, а православ'я перебувало в невигідному становищі, що мало відрізнялось від доби польського володарювання [124, 231].

Відкриття уніатських єпархій покладало надію на повернення відібраних церков. Єпископи й духовенство були зацікавлені в більшій кількості парафіян, та й самі люди легко покидали православ'я й знову повертались до унії - до своєї церкви. Так, у Володимирському повіті впродовж 1797-1798рр. до унії повернулися жителі сіл Литвижа, Замличів, Бенешова, Зимного, Горичева, Новоселок та інших. Масовий перехід до унії спостерігався в Дубенському повіті, де уніати не тільки повернули собі храм, а й навіть розпочали будівництво нових каплиць. Над селянами жорстоко розправлялися у випадку відмови дотримуватися православ'я. Так, селян Кременецького повіту, які намагалися повернутися до унії й переховували ключі від храму, за рішенням суду побили різками й наказали й надалі триматися благочестя під страхом суворого покарання. А уніатських священиків, котрі відправляли для них богослужби за уніатським обрядом, було вислано за межі Російської імперії [53, 87].

Синод намагався добитися від царя дозволу на більш рішучі дії щодо уніатів, як це було за часів Катерини ІІ, але коли імператору зробили з цього доповідь, він доручив генерал-прокурору Лопухіну відписати листа петербурзькому митрополитові Гавриїлу із зауваженням, що невдачі в приєднанні уніатів треба вбачати не в діях уряду, а в недобропорядній поведінці російського духовенства. Вищим ієрархам було заборонене будь-яке насилля над уніатами.

Якщо православним суворо заборонялося переходити в унію чи католицтво, то уніати могли переходити до католицької церкви вільно, римо-католицька консисторія йшла їм на поступки. Греко-східний обряд повністю зберігався - усі треби залишалися незмінними і відправлялися церковно-слов'янською мовою, проповіді виголошувалися українською; лише кілька римських обрядів уводилося в літургію. Релігійна політика Павла І, а саме: ставлення до унії як до складової частини католицтва, усунення від процесу приєднання уніатів світської влади та поліції і навіть заборона духовенству здійснювати свідомий вплив - призвела до припинення ліквідації унії. У таких умовах на Волині добровільного переходу уніатів до Російської православної церкви не відбувалось [53, 89].

За імператора Олександра І, якого виховав наставник-католик швейцарець Лагарпа та князь Адам Чарторийський, польське католицьке засилля на Волині набрало небачених розмірів. Стан православних і православ'я був жалюгідним. На Волині польські поміщики займали всі керівні становища - від губернаторів (В. Гжицький, граф Ф. Плятер) до найдрібніших поміщиків. Всім їм набагато безпечніше почувалося тут, ніж до того в розхитаній шляхтою Речі Посполитій [95, 213]. У перші роки царювання Олександра І не змінилось і становище уніатської церкви. Намагання Синоду знову добитися рішучих дій у справі приєднання уніатів не знайшли підтримки. Олександр І відписав, щоб духовенство додержувалося людинолюбства, зразкового життя, і категорично заборонив застосовувати будь-які протиправні заходи. Разом із тим імператор видав серію наказів, які підняли б авторитет православного духовенства серед народу. Проте спроби прихилити парафіян-уніатів до Російської православної церкви через піднесення морального рівня її духовенства не давали результатів. У 1842р. до православ'я перейшло лише 12 чоловік, а наступного року - 1. Навпаки, і надалі спостерігався процес повернення віруючих до уніатської церкви. Наприклад, у 1815р. православ'я залишили жителі сіл Ліпіни та Яровиці Луцького повіту [53, 90].

Із 1805р. стають помітними заходи царського уряду щодо створення передумов майбутнього приєднання уніатів. Так, у тому ж році римо-католицька колегія була поділена на два департаменти: католицький і уніатський, тобто утворено окремий греко-уніатський (2-ий) департамент у колегії на правах її відділу. Таким чином, уніати вивільнялися з-під влади католиків, одержали можливість самостійно управляти своєю церквою. Головою греко-уніатського департаменту призначили архієпископа Іраклія Лісовського. У 1807р. під тиском російського уряду голова римо-католицької колегії митрополит Сестренцевич змушений був підписати угоду з Лісовським, за якою всі уніати, що перйшли в католицтво впродовж останніх десяти років (1798-1807рр.), мають повернутися до уніатської церкви. Католикам заборонялося приєднувати до своєї церкви уніатів, а василіанам - приймати до свого ордену людей католицької віри. Ця постанова була затверджена Сенатом у 1810р. [72, 91]. За зміною конфесій уважно стежила духовна консисторія. Православних, які приймали унію чи католицтво, насильно повертали знову до православ'я. Однак ці та інші заходи не мали ліквідаційного характеру, а були лише стримуючим фактором повернення православних в унію і відчуження уніатів від католицтва.

Поступово дедалі більша частина уніатського духовенства у зв'язку з погіршенням становища байдужіє до інтересів своєї церкви, стає на шлях задоволення лише своїх матеріальних потреб. Такі настрої вміло використовував царський уряд. У вересні 1822р. Олександр І наказав міністру духовних справ та духовної освіти князю Голіцину приступити до скорочення монастирів на підставі влаштування там єпархіальних семінарій і поліпшення побуту білого духовенства. На кінець 1826р. 2-ий департамент колегії склав відомість про стан уніатської церкви. Василіанських монастирів було 83 із 688 монахами (на Волині - відповідно 28 і 240). Монастирям належало 11435 селян чоловічої статі і 800 тисяч капіталу. Білого ж духовенства було 2000 осіб і 1534000 парафіян. У Луцькій уніатській єпархії на 160 церков припадало 460 священиків, 200 з яких перебувало поза штатом. Дані для реформування впливового василіанського ордену були готові. Наступним кроком стало проголошення наказу імператора Миколи І від 9 жовтня 1827р., де під гаслами піклування про збереження східного обряду богослужіння наголошувалось на необхідності передачі монастирів для відкриття там училищ і семінарій. Водночас із боротьбою проти василіан в уніатській церкві відновлювалися православні обряди з метою перешкодити повній латинізації. Але надмірне впровадження елементів власне російського православ'я, а не відродження своїх національних, наближувало унію до російської церкви, що посилювало передумови її ліквідації. Уніатських обрядів стійко дотримувались на Волині. Луцькі єпископи Яків Мартусевич та його наступник (із 1823р.) Кирило Сероцинський піклувалися про збереження церковних традицій уніатської церкви, не визнавали служебників московського друку [53,93].

Наприкінці 20-х років розпочалася поступова, тривалістю в два десятиріччя, реалізація стратегії ліквідації унії. Конкретними проявами її стали: створення у 1828р. в Управлінні духовними справами іноземних сповідань окремої Греко-уніатської колегії, пізніше підпорядкованої безпосередньо Синоду; заміна низки православних архієреїв у західних українських та білоруських губерніях єпископами з центральної Росії, у тому числі на волинській кафедрі - єпископами з Курської єпархії. Імператорським розпорядженням 1832р. вимагалося заміщувати священицькі посади в "повернутих від Польщі губерніях" духовенством із Росії, мати тут "архієреїв суто російського походження і власне російської освіти" [124, 238]. Такі ж вимоги ставились до ректорів, викладацького складу семінарій.

Істотних змін зазнали структура та склад греко-уніатських єпархій. У результаті численних перебудов та укрупнень лишились Литовська та Білоруська єпархії. До останньої увійшли ті уніатські парафії Волині, Поділля, Київщини, що раніше входили до Луцької єпархії, ліквідованої в 1831р.

Ці, здавалося б, суто формальні структурні зміни також мали істотний підтекст: скорочення керівних посад у греко-уніатській церкві дало змогу усунути від активної роботи часину кліру, яка не підтримувала планів приєднання до православної церкви, і дати більше повноважень прихильникам таких планів. До греко-уніатського єпископського сану було піднесено фактично головного ініціатора антикатолицького розвороту уніатської церкви і наступного приєднання її до православної Йосипа Семашка. У 1827р. записка мало кому відомого асесора греко-уніатського департаменту Й. Семашка з цього питання дійшла аж до царя й отримала схвалення. Фактично вона стала головним приводом, за допомогою якого було здійснено приєднання українських та білоруських уніатів у 1839р. При цьому організатори приєднання ставку робили на тих уніатських священиків, які прагнули зберегти незалежність своєї церкви від римо-католицизму й чинили опір неухильному окатоличенню й полонізації [124, 238].

Національно-визвольне польське повстання 1830-1831рр. прискорили заходи царського уряду щодо ліквідації уніатської церкви. На Волині польське повстання підтримала частина місцевої шляхти, яка діяла окремими збройними загонами. Поміщики таємно постачали повстанцям харчі, фураж, зброю, посилали до загонів своїх дворових людей, закликали селян виступати проти царських військ. За таких обставин військовий губернатор генерал Левашов 20 травня 1831р. звернувся до волинського єпископа Арсенія з вимогою обнародувати через парафіяльне духовенство урядове розпорядження. У зверненні до селян уряд закликав викривати причетних до повстання поміщиків і видавати їх царській владі, за що обіцяв перевести до розряду державних тих селян, які зроблять відповідні послуги. Частина селян, не розібравшись у справі, під впливом чуток про волю взагалі відмовлялася від панщини. А переконання священиків дотримуватись покори поміщикам викликали серед селян відразу й до православної церкви. Але основна маса селян під час повстання залишалась у повній розгубленості. З одного боку їх примушували присягали до присяги повстанці, заволодівши тим чи іншим селом або містом. А коли приходили російські війська, селян знову повертали до присяги на вірність царю. У розгубленому стані перебувала й основна маса православного духовенства. Бувало, що під страхом помсти з боку поміщиків чи повсталих, православні священики у церквах смиренно приводили парафіян до присяги на вірність польській справі. Наприклад, 18-20 травня це робили священики Овруцького повіту Яків Луцкевич, Йосип Шубович, Єфримій Єпифанович. Потім усі вони були позбавлені священного сану [53, 96]. Утім, частина православного духовенства зайняла щодо польського повстання більш чітку позицію. Протоієрей м. Дубно Фома Корчинський, благочинний м. Новоград-Волинський Феофіл Кришинський та інші викривали причетних до повстання поміщиків, доносили різні відомості царській владі.

Польське повстання знайшло підтримку з боку католицького й частково уніатського духовенства. Так, василіани Почаївського монастиря із почестями зустрічали польського генерала Ю. Дверницького, а декілька ченців цієї обителі приєдналися до його корпусу [37, 276]. Всього участь у польському повстанні взяли близько півсотні правобережних католицьких і василіанських монастирів; [88, 94]. Тому репресії проти повсталої шляхти охопили і католицьке й уніатське духовенство, щоб заодно підірвати його вплив у краї. У 1832р. Василіанський орден було остаточно ліквідовано.

Упродовж 1831-1833рр. царський уряд силою приєднував до православної церкви уніатів і католиків. Таким діям селяни-уніати чинили відчайдушний опір.

У 1834р. було створено "Таємну комісію у справах уніатів", ядро якої склали православний митрополит Філарет, Й. Семашко і царські чиновники, вона почала діяти в червні наступного року. Разом із тим, оновлена "благонадійними" людьми, уніатська ієрархія провела в Петербурзі 1834р. собор, який ухвалив рішення про негайне введення в уніатську церкву православного устрою, власне обрядів російського православ'я. Постанова була обов'язковою для виконання. Уніати не вважали це принциповим і майже зовсім не чинили опору таким заходам. Найбільше вони виступали проти служебників московського друку. Уніатські служебники відбирали. Скорочувалася кількість парафій (малі приєднувались до сусідніх). Найбільш непокірних священиків відправляли в м. Жировиці (Гродненська губернія) до єпархіального правління, де їх різними засобами примушували коритися. У відповідь по Волині прокотилась хвиля протесту. Найбільші виступи були в м. Ратному Ковельського, Боремлі Дубенського, у с. Романове Луцького повітів [37, 279].

У справі ліквідації унії брала активну участь і Російська православна церква. У 1836р. Волинська духовна консисторія поширила таємну інструкцію про заходи приєднання уніатів: священики, які не проводили приєднання, негайно звільнялись, а старанні, навпаки, нагороджувались. Отже, уніатська церква знаходилася під тиском і царського уряду, і своєї вищої ієрархії, і російської церкви.

У січні 1837р. уніатська колегія була підпорядкована обер-прокурору Синоду. Управління уніатською і російською церквами здійснювалось тепер однією людиною. Із призначенням головою колегії у 1838р. Й. Семашка царський уряд розпочав остаточну ліквідацію уніатської церкви. Й. Семашком і вікарієм Литовської єпархії Антонієм Зубком була складена спеціальна петиція до царя і розіслана між духовенством для збору підписів. У цій петиції було прохання про приєднання уніатів до православної церкви. Одночасно збирали підписи і серед парафіян, удаючись до різних засобів. Так, у м. Ратному бажаючим приєднатися давали гроші й горілку [53, 99].

Із боку духовенства петицію підписали 1305 чоловік: у Литовській єпархії - 938, у Білоруській - 367. Із 170 василіан погодилися перейти в православ'я лише 67. Непокірних уніатів ув'язнили в монастирях, щоби зломити їх дух і навернути у благочестя.

Зрештою, 12 лютого 1839р. у Полоцьку було скликано уніатський синод, на якому підписано акт приєднання уніатської церкви до Російської православної [44, 242]. Підписали його литовський єпископ Й. Семашко, керуючий Білоруською єпархією Василій Лужинський, брестський єпископ Антоній Зубко та ще близько 20 уніатських священиків із керівного духовенства. Цей акт цар затвердив 25 березня 1839р. У 1841р. усіх приєднаних уніатів Волинської губернії зарахували до Волинської православної єпархії.

Таким чином, унія як захисник національно-релігійної ідентичності українців на Волині була ліквідована.

У наслідку ліквідації уніатської церкви на Волині спостерігається падіння духовно-релігійного рівня в краї. З унією населення втратило давні звичаї та традиції української церкви, до яких звикло впродовж століть, і які зберігало в умовах полонізації й латинізації. Так, важливу роль у житті парафіян відігравали проповіді, які в уніатській церкві виголошувалися рідною мовою, зрозуміло доносячи народові релігійні істини. Заборона друкувати й проголошувати проповіді українською мовою негативно вплинула на духовний рівень і була однією з причин збайдужіння парафіян до церкви й поширення сектантства [127, 362].

Знищення зразків церковної уніатської культури утворило порожнечу в духовному житті парафіян, яку православне духовенство не було спроможне заповнити. Щоби найшвидше зайняти відібрані в уніатського духовенства парафії, на священиків висвячували осіб із домашньою початковою освітою та хлопців-переростків із одним чи двома курсами духовно-парафіяльних училищ. Це призвело до того, що в 30-х рр. ХІХ ст. дві третини православного духовенства Волинської єпархії не мали ніякої духовної освіти. Крім того, значна частина тих священиків, які й мали духовну освіту (серед нового покоління православного духовенства), не відповідала рівню духовного пастора.

На нашу думку, можна погодитись із твердженням С. Жилюка про те, що релігійність першої половини ХІХ ст., особливо в сільських парафіях, трималася відносно на старому уніатському духовенстві, яке в свій час волею чи неволею перейшло у православ'я. Невипадково моральний занепад православного духовенства сягнув своєї межі в 50-60 рр. ХІХ ст., коли вже не стало старих приєднаних священиків або залишилось їх небагато [53, 104].

За часів унії духовенство підтримувалось матеріально шляхтою і купцями, що робило його матеріально незалежним від парафіян. Так, наприклад, на потреби Дубенському й Птицькому парафіяльним костелам, дубенським василіанам, бернардинам і жіночому кармелітському монастирю у 1803р. князь М. Любомирський передав значні кошти - 4030 злотих [9, 12]. У кожній церкві духовенство складалось лише зі священика й найманого дячка. Із поверненням у православ'я парафіяни змушені були утримувати численний причет, що викликало невдоволення й загострювало стосунки між ними й духовенством.

На авторитет духовенства негативно впливало й те, що уряд почав перетворювати церкву на Правобережній Україні в специфічне „Ведомство Православного Исповедания" [95, 219]. Священики перетворювались у його чиновників. За наказом уряду вони використовували таємницю сповіді й довірливі розмови з парафіянами, щоби спрямувати суспільно-політичний світогляд у потрібне для влади русло. Необхідно зазначити, що духовенство робило це у зв'язку із тим становищем, у якому воно опинилося після приєднання.

Усе це та багато іншого (наприклад, селяни часто розраховувалися за треби горілкою, що породжувало пияцтво) призводило до падіння морально-релігійного рівня православного духовенства, негативно впливало на авторитет православної церкви в цілому.

Перед царським урядом гостро постала проблема у вигляді католицької церкви. Низький моральний рівень православного духовенства призвів до того, що простий люд перестав вірити словам і переконанням пасторів. Порівнюючи своїх духівників із ксьондзами, достатньо освіченими, популярними і поставленими в незалежне від парафіян матеріальне становище, люди мимоволі згадували той час, коли належали до унії. Але, не маючи змоги повернутися в попереднє віросповідання, вони звертали свій погляд на католицтво. Тільки за 1844р. до латинського обряду перейшли жителі с. Здолбиці Острозького, Барко-Людвицької парафії Кременецького повітів, м. Овруча, с. Стрельська, м. Володимирця та інших парафій Овруцького, Житомирського, Рівненського повітів [53, 113].