Матеріали до історії Волинських монастирів

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Часопис «Волынскія Епархіальныя В?домости» в контексті історико-краєзнавчого руху на Волині в другій половині ХІХ - на початку ХХ століття

Історичне краєзнавство Волині ХІХ - початку ХХ ст. розвивалося в загальному контексті розвитку історичної науки в Україні. Друга половина XIX століття в історії української культури позначена піднесенням інтересу до історичних досліджень. Навколо потужних навчальних центрів виникають та активно функціонують природознавчі, філологічні та історичні товариства, метою яких було дослідження минулого рідного краю. Історико-краєзнавчі дослідження здійснювали члени церковно-археологічних товариств губернських статистичних комітетів. Ці процеси не лишили осторонь і Волинь. Цей інтерес до певної міри підтримувався державними структурами, особливо після польського повстання 1863 року, коли Волинь стала ареною зіткнень польської та російської історичних наук, кожна з яких намагалась обґрунтувати приналежність волинського регіону до своєї країни. Багато історичних праць своєю метою безпосередньо ставило показати споконвічну російську приналежність краю.

Саме у другій половині XIX століття на теренах Волині під юрисдикцією Російської Православної Церкви (далі РПЦ) постають краєзнавчі осередки, які активно включаються у дослідницьку роботу. До них у першу чергу відносяться комітети зі збору матеріалів для підготовки історико-статистичних описів Волинської єпархії. Єпархіальна влада зрозуміла всю важливість, доцільність і перспективність створення та діяльності під своїм контролем краєзнавчих товариств і осередків. Хоча при цьому ставила прагматичну мету - звести діяльність науковців до вузько конфесійних завдань.

Осередком створення історико-статистичного опису Волинської єпархії стала Волинська духовна семінарія у місті Кременці. 27 листопада 1850 року правління семінарії прийняло рішення покласти відповідальність за складання опису єпархії на чотирьох викладачів даної інституції - М. Уводського, К. Жуковича, А. Добротворського та А. Пурієвича. Професор Микола Уводський повинен був досліджувати початки поширення на Волині християнства, встановити час заснування Волинської єпархії і зібрати факти про діяльність у краї архієреїв та інших визначних церковних осіб. Викладачеві Кипріану Жуковичу доручалося описати монастирі Волинської єпархії: їх історію, давні ікони і церковне начиння. Професор Амвросій Добротворський мав зібрати якнайповніші відомості про історію соборів і церков, відшукати у давніх літописах чи інших документах перші згадки про ці храми. Викладач Адріан Пурієвич відповідав за матеріал про історію впровадження православних звичаїв, традицій і свят у Волинській єпархії. Але невдовзі у зв'язку з переїздом цих викладачів із Кременця група зі складання опису єпархії розпалася. Ця обставина, а також украй слабке надходження необхідних відомостей від парафіяльних священиків, призвели до фактичного припинення роботи над створенням описів.

З ліквідацією царатом Унійної Церкви на Волині наприкінці 30-х рр. XIX ст. у губернії виникла складна релігійна ситуація. З огляду на різні обставини (населення втратило давні звичаї і традиції української Церкви, до яких звикло протягом століть; не вистачало кваліфікованих православних священиків; часто на посаду благочинного призначалися молоді священики, які не мали ні належної освіти, життєвого досвіду та духовної культури) духівництво втрачало моральний вплив на віруючих. За цих умов у краї почало ширитися сектантство, тому потрібно було негайно впливати на ситуацію, піднімати авторитет Православної Церкви у місцевого населення, підвищувати освітній рівень і культуру самих пастирів. Надзвичайно дієвим засобом у досягненні цієї мети могло стати періодичне видання, яке б віддзеркалювало духовні процеси, потреби та культуру. З його допомогою Церква прагнула керувати цими духовними процесами, збагачувати духовну культуру народу, поширювати духовну освіту. РПЦ приживалась у краї довго і болюче, тривалий час не маючи належного авторитету у населення. Тому вимагалося проведення політики активного тиску на свідомість клиру. Дієвим засобом ідеологічного впливу на населення і формування його громадської думки стала преса.

Саме преса, а в нашому випадку «Волынскія Епархіальныя Ведомости» мали уніфікувати українське православ'я за кількома напрямками - мовному (на користь російської), культурному - у плані скасування особливостей української культури (твердження про її меншовартісність), релігійному - в аспекті перейнятого московським православ'ям візантійського аскетизму. Офіційним церковним ідеологам потрібен був міф про релігійну єдність народів Російської імперії, зокрема тих, що сповідували православ'я, і вони, як зазначає А. Бойко, проводили свою політику, нехтуючи етнорелігійними особливостями українського етносу. Доба реформ, яка в Російській імперії припала на 60-ті pp. XIX ст., вимагала нових засобів і методів впливу на суспільство, яке теж шукало шляхів для повнішого та адекватнішого тогочасній дійсності виявлення своїх думок, ідей і сподівань. Одним із підсумків цих процесів став бурхливий розвиток преси. Новий закон про друк, ухвалений ще у 1857 p., пропонував певні пільги журнально-газетному відомству, а також передбачав більш толерантні до преси цензурні вимоги. Внаслідок цього кількість видань зросла більш як у п'ять разів, посилилась їх диференціація за ідейними та аудиторними ознаками.

РПЦ була добре обізнаною з комунікаційними процесами й психологічними особливостями сприйняття тексту, згідно з якими нова інформація краще сприймається, якщо ґрунтується на відомих читачу домінантах. Нову інформацію доцільніше подавати крізь призму зрозумілих читацькій аудиторії понять.

Саме таким часописом для Волині мали стати «Волынскія Епархіальныя Ведомости». На прохання Волинського архієрея - єпископа Агафангела, Священний Синод РПЦ 16 грудня 1866 p. видав наказ за №2313, який дозволяв видання часопису. Спершу був намір влаштувати редакцію журналу при духовному училищі міста Житомира, призначеними відповідно до указу були редколегія та цензори, однак у місті тоді не було умов для видавництва даного друкованого органу єпархії. Редакцію відразу перенесли до Волинської духовної семінарії в м. Кременець, де зосереджувався весь науковий потенціал губернії. Ці обставини дещо затримали випуск першого номера, який повинен був вийти 1 липня, як передбачалося, проте побачив світ 1 вересня 1867 р. Таким чином підготовку видання «Ведомостей» взяло на себе керівництво семінарії, яке загальними зборами членів правління і наставників закладу призначили редакторів: ієромонаха Акакія, М. Петрова, В. Прозоровського та двох цензорів - ректора семінарії архімандрита Рафаїла й учителя П. Бєляєва. Часопис верстався у друкарні Свято-Успенської Почаївської Лаври. У перші роки видавався двічі на місяць. Вартість річної передплати становила 4 руб. без пересилання і 5 руб. із ним. З 1880 р. журнал почав виходити тричі на місяць. До 1881 р. на титульній сторінці «Волынскіхъ Епархіальныхъ Ведомостей» було зображення хреста на титульному аркуші, а потім з'являється зображення триптиху: по середині - образ Почаївської ікони Божої Матері, по обидва боки від якої розміщувалися зображення преподобних Іова - ігумена Почаївського (справа від Богородиці) та благовірного князя Феодора Острозького (зліва). Пограничне розміщення Почаївської Лаври і зростання релігійно-просвітницької діяльності церковних установ губернського міста в кінці XIX ст. зумовлювали необхідність відкриття друкарні духовного відомства в Житомирі. Тому 30 березня 1901 р. архієпископ Модест (Стельбицький) звернувся до Священного Синоду РПЦ з проханням відкрити в місті при Богоявленському монастирі чи архієрейському будинку відділення лаврської друкарні й виділити на це близько 20-25 тис. руб. із казни Почаївської Лаври. У тому ж році філіал друкарні в Житомирі було відкрито. Згодом, після повного переїзду Волинської духовної семінарії із Кременця до Житомира, наказом Синоду від 22 грудня 1907 р. за №15583 було дозволено відповідно перенести і редакцію журналу, в безпосередній близькості до єпархіального керівництва та духовної консисторії. У цей період робляться спроби перетворити журнал у щоденну церковно-громадську газету, яка б висвітлювала проблеми не тільки релігійного, а й суспільного життя. Ці намагання виявилися марними, але обличчя журналу суттєво змінилося. Щодо зовнішньої форми, то ці зміни можна назвати позитивними: збільшились його періодичність, формат, зріс обсяг неофіційної частини. Проте різко негативні зміни відбулись у змісті видання. Наукові краєзнавчі праці повністю витіснялися проблемними статтями із сфери світського життя, через журнал духівництво поступово втягувалося у громадське життя, ставало дійовою особою-чинником тієї складної політичної ситуації, яка склалась у цей період.

«Волынскія Епархіальныя Ведомости» поділялися на дві частини: офіційну та неофіційну. В офіційній частині подавалися царські маніфести й накази по духовному відомству, розпорядження Синоду РПЦ та місцевого духовного керівництва (консисторії, архієрея, училищного відомства), розпорядження світської влади стосовно духовенства та його взаємостосунків з парафіянами. До неофіційна входили публікації про службу і життя православного духовенства. Друкувалися белетристичні твори - поетичні молитви, медитації, вірші на релігійну тематику, апокрифічні оповідати та повісті, унікальні, створені християнською культурою твори в жанрі святооцівських та великодніх оповідань тощо. Найчастіше вони являли собою художню рефлексію релігійного плану, авторами яких були священики та парафіяни, тобто непрофесійні письменники, тому й знайти серед них естетично досконалі твори нам не вдалося. Проте саме на сторінках часопису публікувалися вірші, поеми та оповідання А. Майкова, Я. Полонського, князя К. Романова, публіцистично-художні роздуми слов'янофілів та ін.

Саме ця частина часопису становить для нас науковий інтерес, адже на сторінках неофіційної частини друкувалися матеріали до історії волинських монастирів (перші згадки про заснування обителей, фундаторів, жертводавців, основні віхи історії та ін.). Одним із головних призначень даної частини була організація та створення історико-статистичних описів єпархії, її церков та парафій, населених пунктів та опублікування кращих таких нарисів. Яскраве сузір'я талановитих редакторів, які відкрили доступ до неофіційної частини видання усім бажаючим для публікації історичних та документальних досліджень, описів, нарисів і повістей, перетворило єпархіальні «Ведомости» спочатку в головний осередок, а згодом - в основну опору краєзнавчих товариств і стали унікальним явищем і базою формування та розвитку наукового регіонального дослідництва та його популяризації.

Саме зі сторінок «Ведомостей» вперше пролунав заклик науковців, передусім Д. Яворницького, до сільських та міських священиків збирати акти і документи з історії краю, статистичні відомості про єпархію та її населення, пам'ятки народного мистецтва, записувати пісні, казки, кобзарські думи, зберігати старовинні ікони, церковні прикраси, предмети побуту, музичні інструменти, одяг - усе, що мало фіксувати в матеріальних предметах духовну культуру нації, могло засвідчити самобутність народного мислення, його уявлення про оточуюче середовище.

За кілька перших років у часописі було оприлюднено значну кількість краєзнавчих описів, нарисів з історії міст і сіл, церков і монастирів, які викликали значний інтерес громадськості до минулого своєї землі, активізували регіональне дослідництво. На сторінках часопису протягом 1867-1917 рр. подавалися дослідження різної тематики по історії України, та Волині зокрема. «Волынскія Епархіальныя Ведомости» взяли на себе місію розвивати регіональні дослідження, стали одним з головних організаторів краєзнавчого руху, своєрідним клубом для місцевих пошуковців. За півстоліття у «неофіційній частині» журнал опублікував понад 200 подібних матеріалів, авторами яких були у переважній більшості священики або викладачі духовно-учбових закладів Волині.

Основним адресатом журналу було духівництво. Про це свідчать, за словами І. Мілясевич, структура видання і його зміст. Головним завданням офіційної частини було полегшити духівництву ознайомлення з обов'язковими для нього постановами єпархіального керівництва, які до цього повідомлялися переважно на з'їздах кліру і тому не могли бути доведеними до всіх з максимальною точністю. Ця частина інформувала священиків про нагороди, присвоєння духовних і наукових ступенів, призначення, звільнення і переміщення духівництва по єпархії, подавав відомості про вакансії, різні оголошення тощо. Багато інформації, потрібної тільки священикам, містилося і в неофіційній частині: пояснення православного богослужіння, виклад церковних правил і законів про службові обов'язки єпархіального духівництва, поточні єпархіальні новини тощо. Таким чином, будучи адресованим волинському духівництву, журнал виконував дві основні функції: забезпечував його офіційними документами, необхідними у повсякденній роботі, та сприяв духовному, інтелектуальному збагаченню, підвищував загальний культурно-освітній рівень.

Історія існування «Волынскіхъ Епархіальныхъ Ведомостей», за словами А. Бойко, може бути прочитана як історія стосунків між церквою, духівництвом та суспільством. Під тиском самодержавної політики в галузі релігії у 70-ті роки XIX ст. це видання набуло уніфікованого характеру. Але вже у 1880-1890 pp. і на початку XX ст. воно, зберігаючи зовнішні ознаки, структуру офіційного часопису, звичайно, в межах цензури, зверталося до всіх актуальних суспільних подій, розглядаючи їх у широкому історичному і політичному контексті та оцінюючи з гуманістичних християнських позицій.

Одним із найголовніших аспектів своєї діяльності церковники вважали прищеплення морально-етичних норм християнства своїй пастві. Розглядаючи всі фактори соціального існування людини крізь призму її божеської сутності, визначаючи її місце у складній ієрархії Всесвіту, духівництво усі проблеми макросвіту розглядало крізь мікросвіт окремої людини, особистості. Могутній інтелектуальний потенціал професорів та викладачів Київської духовної академії служив для провінційного духівництва джерелом натхнення, прикладом і живильною основою для ідей. Церковна преса була покликана не лише задовольняти інформаційні, духовні, релігійні потреби читачів, але й формувати світоглядні засади суспільства. З остаточною ліквідацією Унійної Церкви в Російській імперії у 1839 р. РПЦ приживалась на Волині довго і болюче, тривалий час не маючи належного авторитету у населення. Тому у даній складній ситуації вимагалося проведення політики активного тиску на свідомість клиру. Керівником і організатором виконання цього задуму стала преса - дієвий засіб ідеологічного впливу на населення і формування його громадсько-суспільної думки.

2. Відомості про авторів нарисів, присвячених дослідженню православної та унійної доби в історії монастирів Волині

унійний монастир автор православний

Православне духовенство Правобережної України, зокрема Волині, зробило значний внесок у розвиток духовності, культури та освіти краю. Одним із напрямків цієї багатогранної діяльності була участь у становленні та розвитку історико-краєзнавчого руху другої половини XIX - початку

XX ст. «Волынскія Епархіальныя Ведомости» відігравали роль тієї трибуни, з якою вони виступали із науковими дослідженнями та краєзнавчими розвідками. На сторінках часопису у так званій «неофіційній частині» регулярно вміщувались краєзнавчі публікації. За півстоліття журнал опублікував понад 200 подібних дописів, авторами яких були у переважній більшості священики або викладачі духовних закладів Волині.

Спробу систематизації науково-краєзнавчих публікацій та введення до наукового обігу імен дописувачів із короткими анотаціями самих публікацій здійснив волинський дослідник Ігор Лозов'юк. При цьому автор продовжив традиції бібліографічних покажчиків подібних видань, що регулярно публікувалися на початку ХХ ст. У даній праці вміщено понад 30 прізвищ священиків-краєзнавців.

Кудринський Федот Андрійович - вчений-богослов, один із числа істориків-краєзнавців Волині. Походив із священичої родини. По закінченні Кременецького духовного училища, протягом 1880-1886 pp. навчався у Волинській духовній семінарії. У 1891 р. закінчив Московську духовну академію. Із чималим багажем знань розпочинає викладацьку роботу в Нижегородській духовній семінарії, де читає курси гомілетики та літургіки. Історико-краєзнавчу та літературну діяльність розпочав ще, будучи студентом Московської академії. Свої статті опубліковував у часописах «Киевская Старина» та «Волынскія Епархіальныя Ведомости». Так у 1887 р. на сторінках останньої побачила світ стаття Кудринського «Мелецкій монастирь» - дослідження історії однієї з найдавніших православних святинь Волині. Його розвідка мала компілятивний характер, проте вмістила важливі документи з приватних архівів поміщиків, серед яких монастирські акти (земельні суперечки, купівля продаж, оренда тощо). Їхня наукова цінність зростає у зв'язку з тим, що більшість приватних збірок до наших днів не збереглася.

Пероговський Василій Ігнатович - краєзнавець-аматор та великий знавець волинської старовини. Син священика з м. Старокостянтинова. Освіту здобув у Волинській духовній семінарії, а також у 1845 р. закінчив юридичний факультет Київського університету. Працював в Харківській судовій палаті та в судових органах Волинської губернії. Цікавлячися історією, вивчав волинські архіви, результатом чого було написання ряду краєзнавчих нарисів про історичні міста Волині: Остріг, Берестечко, Заслав і Славуту.

У «Волынскіхъ Епархіальныхъ Ведомостяхъ» опублікував: «Бывшіе православные монастыри въ город Дубн Волынской губерніи, основане князьями Острожскими». У своїх нарисах пов'язаних із дослідженням чернечої генези у м. Дубно, автор досить детально описує етапи розвитку монастирів даної місцевості. Хоча при написанні роботи він використовував доволі фрагментарні свідчення, та саме завдяки їм до наукового обігу було введено новий наратив. Сучасники характеризували Пероговського як великого знавця волинської старовини, дослідника з глибокою ерудицією та любов'ю до рідного краю.

Петров Микола Іванович - історик Церкви й української літератури, етнолог, публіцист, журналіст, редактор. Походив із священичої родини. Рано залишився без батька. Коли підріс, його влаштували у Макарівську церковнопарафіяльну школу, а згодом - у Костромську духовну семінарію. Навчання давалося йому легко. У 1861 році М. Петрова як одного з кращих учнів відправили на навчання за державний кошт у Київську духовну академію. Закінчивши її, він відмовляється прийняти духовний сап і за направленням їде у місто Кременець на посаду викладача словесності Волинської духовної семінарії. У 1867 р. увійшов до складу фундаторів-редакторів «Волынскіхъ Епархіальныхъ Ведомостей». За ініціативою М. Петрова в цьому виданні у відділі «Иноепархіальные Ведомости» публікувалися статті з української етнографії та народної творчості, авторами яких були сільські священики. Микола Петров також спонукав їх збирати фольклорні твори та описувати обряди, в яких елементи християнства поєднувалися з народною творчістю. Працюючи у тут в 1865-1870 рр., проявив особливе зацікавлення історією місцевого краю. У Кременці М. Петров грунтовно вивчив бібліотеку й архів колишнього Кременецького ліцею, виявив і опрацював архів братського Богоявленського монастиря, Острозького колегіуму, описав архів Почаївського монастиря. Археографічна праця настільки захопила М. Петрова, що він разом з учнями семінарії здійснює неодноразові археографічні експедиції Волинню і Поліссям. Займаючись пошуком писемних пам'яток, дослідник одночасно збирав відомості про історію церков і монастирів, конфесії і міжконфесійне протистояння, вивчав побут, звичаї, мову місцевого населення. Виявлений М. Петровим історичний, археографічний, етнографічний, мовознавчий матеріал згодом склав основу багатьох його праць.

Завдяки М. Петрову побачили світ окремі краєзнавчі матеріали, підготовлені місцевими священиками в руслі історико-статистнчних описів церков і парафій єпархії. У 1870 році стає доцентом історії та словесності російської і зарубіжної літератури Київської духовної академії, а згодом її професором. Крім викладання у Київській духовній академії, плідної праці в журналістиці, наукової роботи, Микола Петров займався громадською діяльністю - був фундатором та секретарем Церковно-Археологічного товариства при Київській духовній академії, дійсним членом Українського наукового товариства у Києві, членом-фундатором і почесним членом Історичного товариства преподобного Нестора Літописця та членом численних церковних товариств і братств. У 1917 р. професор Петров став дійсним членом Центрального комітету охорони пам'яток старовини та штуки в Україні, а в 1918 р. - дійсним членом Української Академії Наук.

Сендульський Аполлоній Дорофійович - волинський громадський і релігійний діяч, краєзнавець. Народився в сім'ї священика села Садки Кременецького повіту. Початкову освіту здобув у Загаєцькому приходському училищі, опісля продовжив навчання в Кременецькому повітовому училищі, яке закінчив із атестатом І розряду. У 1854 р. закінчив Волинську духовну семінарію, після чого 29 вересня 1854 р. був рукоположений в ієреї й скерований на парафію в с. Сивки Острозького повіту, де душпастирював понад 28 років. У 1856 р. в селі відкрив початкову школу для юнаків віком від 18 до 30 років, де навчав грамоті та основ християнського віровчення, а також місцеву історію, побут і звичаї волинського краю. В дискусіях з представниками польської шляхти і місцевими русофілами відстоював право українства на власне існування. Багато років свого життя Аполоній Сендульський присвятив служінню церкві, займав при цьому поважні посади. Був членом правління духовної семінарії, окружного училищного з'їзду, відігравав керівну роль на єпархіальних з'їздах. На початку 1860-х рр., відгукнувшись на заклик єпархіального управління, розпочав збір відомостей про історію волинських церков і монастирів. Відомий як найактивніший волинський краєзнавець. Його перу належить понад 50 статей надрукованих у «Волынскіхъ Епархіальныхъ Ведомостей». Завдяки Сендульському до нашого часу дійшли ґрунтовні краєзнавчі дослідження майже всіх значних населених пунктів Волині. В 60 рр., після польського повстання наукова діяльність Сендульського переживає «золоту добу». Краєзнавець намагався дослідити й з'ясувати залишки православ'я на території Волині, веде літопис своєї парафії. Незважаючи на спрощений і тенденційний характер нарисів Сендульського, вони все ж дають загальне уявлення про функціонування монастирів на Волині. Його статті інколи містять важливі документи, які стосувалися внутрішнього монастирське життя.

Особливу увагу надавав вивченню історичного минулого міст і сіл Волині, зокрема, свого рідного Кременецького повіту. Описуючи містечко Четвертню, автор не обминає увагою архітектурний ансамбль Преображенського монастиря, заснованого в середині XV століття князями Четвертинськими, розповідає про рукописні книги і стародруки, що зберігалися тут. У цій же історичній розвідці наводяться дані про інший - Честохрестськпй монастир - заснований представниками цієї родини в середині XVII століття, та дорогоцінні ікони, що знаходяться в ньому. Сендульський присвятив ряд статей історії православних і греко-католицьких монастирів Волині. Зокрема, він автор Нарису про Валевський, Татарщицький, Загаєцький монастирі та православні церкви і монастирі у Луцьку. Ґрунтовний опис монастирів і храмів Волині засвідчує сумлінність і скрупульозність Сендульського. Їх непросту долю дослідник показує за допомогою широкого використання документальних джерел, насамперед церковних архівів. Що правда, при викладі історичного матеріалу переважають описовість, суто хронологічній підхід до висвітлення подій і явищ. Пишучи нариси російською мовою, Аполлоній Сендульський чітко проводив у них думку про самобутність укладу українства як корінного населення на Волині, в тому числі й через показ його пам'яток як здобутків духовної і матеріальної культури. Своїми історико-статистичними описами багатьох населених пунктів Волині він заклав основи подальшого систематичного вивчення її висвітлення її минувшини. Помер Аполоній Сендульський в 1882 роді на році життя похований біля церкви, збудованої його зусиллями в с. Сивках (нині Острозький р-н Рівненської області). Аполоній Сендульський був серед першопрохідців наукового краєзнавства Волині, серед тих, хто готував базу для функціонування в Житомирі і на Волині спеціальних дослідницьких краєзнавчих організацій. Однією з перших серед них було Волинське Церковно-археологічне товариство. Його наукова спадщина Ще чекає на своє вивчення і може стати ґрунтовною базою для новітніх краєзнавчих досліджень.

Теодорович Микола Іванович - краєзнавець, історик, богослов. Народився в сім'ї священика. У 1879 році закінчив Литовську духовну семінарію. Вищу церковну освіту здобув в Санкт-Петербурзькій духовній академії. У 1883 році призначений у Волинську духовну семінарію викладачем Святого Письма у званні кандидата з правом на магістра. У 1899 р. призначений інспектором народних училищ Калитської навчальної дирекції з резиденцією в м. Турськ, а згодом на таку ж посаду в Сідлецьку дирекцію з резиденцію в м. Біла (Польща). Подальша доля і місце поховання невідомі. З 1891 до 1920 рр. був членом Подільського історико-археологічного товариства. У 1880-х рр. на сторінках «Волынскіхъ Епархіальныхъ Ведомостей» він опублікував велику працю «Историко-статистическое описаніе церквей и приходов Волынской епархіи». У її написанні брало участь духовенство єпархії, надсилаючи автору церковні літописи, розповіді про історію сіл, церков, спогади старожилів, легенди, перекази. Даючи характеристику парафіям і церквам, М. Теодорович детально висвітлив історію повітових міст і старовинних містечок, церковних та світських архітектурних нам'яток, інших старожитностей - ікон, церковного начиння, рукописних і друкованих книг тощо. Автор інформує про стан збереження православних храмів і монастирів, що вціліли на кінець XIX століття, про заходи щодо їх відбудови або реставрації. У 1893 р. М. Теодорович опублікував історію м. Володимира, де навів чимало відомостей і про місцеві чернечі осередки. Базована на нових свідченнях про обителі, ця праця стала найбільш ґрунтовною на той час, хоча нині вона оцінюється істориками Церкви як надмірно фрагментарна чимало документів присвячених історії волинських монастирів, зокрема Почаївської обителі, латинською, польською або в перекладі російською мовами. Завдяки цьому вціліли безцінні археографічні матеріали, багато з яких до сьогодні в оригіналах не збереглися.

Хойнацький Андрій Федорович - краєзнавець і вчений-богослов. Народився в родині священника. Закінчив Волинську духовну семінарію та Київську духовну академію зі ступенем магістра. Більшу частину життя прожив у Ніжині, де викладав Закон Божий в ліцею ім. князя Безбородька, та професором богословія у створеному на базі ліцею історико-філологічному інституті. Відомий церковний історик. Науково-літературну діяльність розпочав ще студентом духовної академії, друкуючись в її органі «Воскресное чтение». Живучи за межами Волині більшість своїх досліджень присвятив її минувшині. Автор 11 книг виданих у Києві, Москві, Житомирі. Науково-краєзнавчі розвідки регулярно публікував на сторінках «Волынскіхъ Епархіальныхъ Ведомостей»

Досліджував греко-католицькі богослужбові книги та їх відношення до книг православних і римо-католицьких. Часто виступав зі статтями, де простежував історію обрядів унійного богослужіння, аналізував церковну літературу, її поширення на Волині. Опублікував цінні документальні матеріали з історії Почаївської лаври, підготував монографію про цю обитель.

Трипольський Микола Миколайович - священик, краєзнавець, журналіст і публіцист. Народився в с Рожеві Київської губернії, в родині священника. Закінчив Києво-Подільське духовне училище, пізніше - Київську духовну семінарію та Київську духовну академію. Був залишений на викладацькій роботі в академії та обраний членом-кореспондентом Академічного церковно-археологічного товариства. У 1872 р. одружився з дочкою чиновника Волинської духовної консисторії Марією Іваницькою. За сімейними обставинами подав прохання про переведення його на службу до Житомира. Протягом майже 40-річної служби в Житомирі займав ряд посад: викладач Закону Божого в Житомирській гімназії та Маріїнській жіночій гімназії, був членом Волинської єпархіальної училищної Ради, попечителем Крошенської церковно-парафіяльної школи, благочинним Житомирського міського округу, ключарем кафедрального собору. У 1890 р. призначений кафедральним протоієреєм та благочинним кафедрального собору. Активно займався науково-краєзнавчою роботою. У 1878 р. захистив дисертацію на ступінь магістра богослов'я на тему: «Уніатський митрополит Іпатій Потій та його проповідницька діяльність». Був одним із засновників Волинського єпархіального давньосховища, членом розпорядчого комітету Волинського церковно-археологічного товариства, очолював до самої смерті його історичну секцію.

У 1890-1903 рр. був членом єпархіальної ради і цензором проповідей «Волынскіхъ Епархіальныхъ Ведомостей», а також цензором і постійним автором. Головною темою його виступів у пресі була місіонерська пропаганда: спрямована проти штундистів, католиків, проти чеського релігійного руху тощо. Багато уваги він приділяв публікаціям про розвиток шкільної освіти на Волині, переважно у сільських церковнопарафіяльних школах, а також просвітницькій роботі.

Особливої уваги заслуговують історичні розвідки М. Трипольського, зокрема, високу оцінку сучасників отримали його статті: «Документы относящіеся къ древней исторіи православнаго Почаевскаго монастыря на Волыни» і «Къ исторіи древняго православнаго Почаевскаго монастыря - на Волыни».

У другій половині ХІХ століття помітно зріс інтерес до краєзнавства. В 60 - 70-ті рр. у Житомирі сформувався на базі «Волынскіхъ Епархіальныхъ Ведомостей» гурток любителів-дослідинків краю. Його діячі працювали здебільшого поодинці, друкуючи результати своїх робіт в тодішніх періодичних виданнях. Деякі опублікували свої дослідження окремими монографіями. Серед найбільш активних краєзнавців цього гуртка слід назвали В. Пероговського, Л. Рафальського, А. Сендульського.

Краєзнавчі дослідження волинських священиків є ще далеко не вивченою темою. Запропонований список не вичерпується лише наведеними у ньому прізвищами та назвами статей і розвідок. Хоча цей пласт наукового та культурного життя краю і є предметом вивчення сучасних науковців, все ж багато прізвищ справжніх подвижників своєї справи й досі залишаються в тіні. Майже не розроблені їх біографії та подальші долі.

Отже, протягом другої половини XIX - початку XX століть відбувалася подальша активізація історико-краєзнавчого руху на теренах Волині. Він був нерозривно пов'язаний з функціонуванням регіональних краєзнавчих осередків, заснованих здебільшого у цей час. Працюючи в рамках тенденційної ідеологічної лінії самодержавства і Російської православної церкви, вони проте зуміли чимало зробити для вивчення й оприлюднення історико-культурної спадщини означених земель. Заслуга місцевих краєзнавчих осередків полягає і в тому, що вони нерідко виступали ініціаторами й учасниками виявлення, збереження та охорони старожитностей. З їх ініціативи проводилися археологічні розкопки, розгорталися археографічні, архітектурні, мистецтвознавчі дослідження монастирів Волині.

Вищезазначена краєзнавча діяльність була б неможливою без дієвої участі в ній справжніх подвижників вивчення і збереження історичних реліквій. До їх числа по праву належать такі особистості як Рафальський, М. Теодорович, А. Сендульський та ін. У своїй роботі за допомогою вивчення минувшини, зокрема пам'яток краю, частина таких діячів намагалася просвітити місцеве українське населення і прищепити йому почуття національної гідності. Тому вони нерідко виходили за вузькі межі вимог, що ставилися офіційною владою перед такими установами й товариствами, роблячи цим посильний внесок у справу українського національного відродження.

3. Тематика статей неофіційної частини «Волынскіхъ Епархіальныхъ Ведомостей», у яких висвітлювалися питання історії монашества на Волині

Неофіційна частина часопису «Волынскія Епархіальныя Ведомости» є важливим джерелом у вивченні історії монастирів Волині, адже на сторінках видання друкувалися матеріали, які торкалися різних аспектів життя монашества під час його православної та унійної доби (організаційна структура, літургічне життя, земельні суперечки, купівля-продаж, оренда тощо), статті про видатних церковних діячів, навчальні заклади, типографії тощо. Хоча й розвідки мали компілятивний характер, проте вмістили важливі документи з приватних архівів поміщиків, серед яких і монастирські акти. Їхня наукова цінність зростає у зв'язку з тим, що більшість збірок документів цього типу до наших днів не збереглися. Окремі статті «Волынскіхъ Епархіальныхъ Ведомостей» були присвячені також й ідеологічній боротьбі з впливами інших конфесій та сект на мешканців єпархії. Ілюструвалася велич і благочестя православ'я напротивагу «предатилямъ веры» - уніатам. Заснування унійних храмів та монастирів трактувалося авторами статтей «…съ цилію подавленія и уничтоженія православія и Русской народности…», а перехід їх же до православ'я як «…прославленія имени Божія, къ возвеличенію православія и Русской народности». Проте, відкинувши заангажованість і упередженні оціночні судження краєзнавців-аматорів із клерикального серидовища, можна вивчити цілий комплекс нового наративу, який з плином часу до нас не дійшов. У 1867 р. виходить синтетична стаття Миколи Петрова, яка стосується висвітлення загальних відомостей про волинські монастирі й дає змогу ознайомитися з цілісною картиною ареалу чернецтва на досліджуваній території. На Волині, межі якої відповідала церковно-адміністративному устрою Волинської єпархії, починаючи з ХІ ст. існувало понад 57 монастирів. Його розвідка охоплює історії монастирів від ХІ століття й до середини ХІХ століття. Фундаторами монастирів переважно були князі, серед яких найвідомішими були: Володимир Святославович, Данило Романович, Лев Данилович, Володимир Василькович, Мстислав Володимирович та ін. Про кількість монастирів у Х - ХІІ ст. відомостей не багато, проте уже в ХVІ - ХVІІІ ст. їх чисельність зростає. Говорячи про унійний період в історії чернецтва на Волині, автор подає цифру функціонування 30 монастирів, при цьому упереджено заявляє, що їх більша частина закривається через занепад і недбальство василіан, а також через провінційне розпорядження від 1744 р., у якому йшлося про закриття малих монастирів або їх об'єднання із більшими. Пишучи про василіанську добу, М. Петров використовує надзвичайно цікаве джерело: «Сatalogus monasteriorum Ordinis S.B.M.», який на час написання статті зберігався в архіві Почаївської Лаври. «Сatalogus» дає відомості про функціонування Білостоцького, Кременецького, Городищенського, Гощанського, Любарського, Луцького, Милецького, Мильчанського, Низкиницького, Овручського, Почаївського, Піддубського, Старокловського, Тригорського, Туминського, Загаєцького, Загорівського, Зимнівського, Злочевського. До 30 рр. ХІХ століття в унії перебувало понад 10 монаших спільнот.

Загалом же на сторінках часопису висвітлено в загальних рисах історію наступних монастирів: зимнівського Успенського; пересопницького Різдво Богородичного; почаївського Свято-Упенського; полоненського; володимирського Свято-Михайлівського; володимирського св. Апостолів; луцького Пречистинського; красносельського Спасо-Преображенського; чеснохрестинського; жидичинського Свято-Миколаївського; клеванського; володимирського Йоакимо-Аннинського; овручського Свято-Успенського; кременецького Спасо-Преображенського; володимирського Спасо-Преображенського; чорненського; дубенського Спасо-Преображенського; дубищанського Свято-Введенського; степанського Свято-Михайлівського м; вербського Свято-Троїцького; заславського Різдво-Богородичного; дорогобужського Пречистинського; мариненського; городищенського; чарторийського Свято-Троїцького; володимирського Свято-Ільїнського; четвертинського Спасо-Преображенського; гущанського Свято-Михайлівського; ясногорського Свято-Троїцького; клинецького; подборецького Вознесенського; мильчанського Різдво-Богородичного; полоненського Свято-Успенського; любарський; колодяжницького Свято-Михайлівського; луцького братського Хресто-Воздвиженського; туминського Хресто-Воздвиженського; білостоцького Хресто-Воздвиженського; гощанського; низкинецького Свято-Покровського; могилинського; старокловського; шумського; піддубенського; острозького Спасо-Преображенського; заручаєцького Свято-Успенського; татаринецького; тригірського Свято-Преображенського; милицького Свято-Миколаївського; дерманського; кириницького; валевського; та корецького. У цих нарисах автори порушували питання локалізації обителей, робили припущення щодо датування монастирів та їх засновників, організаційну структуру, досліджували монастирський побут і літургічне життя, з'ясовували проблему пратронату, монастирського землеволодіння. Окремий комплекс статей присвячений публікації текстів документів. Дописувачі часопису також інформують й про релігійно-культурне значення монастирів, в контексті чого пишуть про шкільництво, чудотворні ікони, шпиталі, друкарство, пожертви вірних і поховання. Саме ця інформація дає змогу краще зрозуміти ступінь соціальної та культурної адаптації монаших осередків до тодішніх обставин і викликів часу.

Засновниками й опікунами монастирів були переважно королі та шляхетські роди Чарторийських, Сангушків, Четвертинських, Корецьких, Збаражських, Вишнивецьких, Киселів та ін. Структуру патронату, або ж криторства, можемо встановити із публікації актових джерел М. Теодоровича. Заснувавши обитель, критор зберігав за собою право опіки - матеріальної та духовної, вів контроль над господарськими й адміністративно-судовими справами. Варто зауважити, що патронат мав різні форми: опіки й права передачі обителей у користування певним особам. Дописувачі «Волынскіхъ Епархіальныхъ Ведомостей» фіксують також і владичний патронат, у прерогативу якого входило право подавання на власних землях своєї єпархії. Що ж до майнових питань, то випливає, що монастирі не мали права самостійно розпоряджатися своїм нерухомим майном, бо це належало до компетенції патрона. Ще одним аспектом у даній проблематиці є те, що поземельними судовими справами монастиря займалися його опікуни, участь же настоятеля у судовому процесі була номінальною. Це пояснювалось тим, що парони були фактичними власниками монастирів, тому найважливіші справи не могли залишатися поза їхньою увагою.

М. Петров та Ф. Кудринський, торкаючись питання монастирського землеволодіння, виокремлюють право на володіння ґрунтами й селами. Для прикладу, у першій половині XVII ст. існували на Волині наступні духовні поселення: Горичів, Зимно, Кропивщина, Марків Став, Менчиці (Зимнівський); Комарів, Неці, Підсинівка, Пісочне, Синів, Соколища, Солов'їв (Милицький).

Для належного існування й функціонування монастирів необхідними були фінанси, джерелом постачання яких були переважно патрони та їхні родичі. Актуалізувувалися пожертви тоді, коли опікун готувався покинути земний світ. Вписували, переважно, разові грошові пожертви чи певну суму на якійсь маєтності, з якої монастир отримував щорічний відсоток. Багато пожертв були надані на поминання душі. Серед мирян вважалося, що молитви ченців, які добровільно зреклися світського життя заради служіння Богові, мають особливу силу. Тому замовляли службу й вписувалися до монастирського пом'яника. В уявленнях середньовічної та ранньомодерної людини все більшого значення набувало питання про поховання у «святому місці», тому найчастіше приватні особи саме з цієї перспективи засновують монастирі.

В контексті загальної історії чернецтва невідомий автор порушує питання про існування шпиталів (богоділень) при монастирях, зокрема, при загорівському, зимнівському та милицькому. Про існування цих інституцій автори черпають інформацію із заповітів та тестаментів.

Важливою роллю монастирів у соціумі, автори публікацій схильні вважати - освітню діяльність, проте окремої статті щодо даної проблеми не подають. М. Петров зауважує, що в обителях навчали основ богослов'я і готували до книгописання. В унійний період на теренах Волині розповсюджується мережа василіанських шкіл, найпотужнішими серед яких були: Володимирська, Кременецька, Почаївська, Милецька, Любарська та ін. Дописувачі, говорячи про шкільництво, наводять перелік предметів, які викладалися, чисельність учнів, викладацький склад.

Особливе місце автори відводять значенню чудотворних ікон у монашому житті, адже через освячення, силою благодатної присутності в ній відбувається зустріч того, хто молиться, із тим хто на іконі зображений. У цьому сенсі, як вважає Г. Крижановський, освячений образ є чудотворним, переважно присвячений Богородиці. У монастирях Волині існувало понад 12 чудотворних ікон, серед яких найбільш знаними були: почаївська, загорівська, низкинецька, білостоцька, зимнівська та ін.

З особливою увагою дописувачі часопису порушують проблематику літургічного життя і побуту монахів, особливо під час унійного періоду. Безпідставно міфологізують василіанське чернецтво, звинувачуючи у розбещеності, владолюбстві, ненаситності, сріблолюбстві та ін. У цьому контексті також і вказують на інституційне оформлення Чину, його загальні віхи історії. Відкинувши упередженні судження авторів щодо унійних монахів, можна дізнатись надзвичайно цікаву інформацію про літургічне життя ченців: обов'язки і послухи, про характер і різновид богослужінь, участь у них насельників обителей, про її традиції та ін.

Наступною темою, яку піднімають автори публікацій - функціонування друкарень. Священники-краєзнавці, зазначають, що у XVIII ст. найбільшою й найпотужнішою типографією була почаївська, яка пік свого розвитку досягла завдяки ченцям-василіанам.

Найважливіший пласт часопису складають публікації текстів документів, які торкалися історії найбільших чернечих осередків: почаївського (більш детельніше див. Розділ 2. про М. Теодоровича) й жидичинського. Опубліковані джерела в більшій мірі дають повідомлення про судові процеси, земельні та майнові питання. Цим самим створюється цілий комплекс нового наративу, який в силу тих чи інших обставин не зберігся до наших днів.

Таким чином, «Волынскія Епархіальныя Ведомости» дають змогу припустити, що в ХV - першій половині XVII ст. монастирі Волині майже не впливали на культурний клімат регіону, існували як родинні бенефіції. Функціонували, згідно із тодішніми уявленнями фундаторів для спасіння їхніх душ за посередництвом чернечих молитов і стати місцем їхнього поховання. Обителі перебували у цілковитій залежності від своїх опікунів. Проте вже із другої половини XVІІ - початку ХVІІІ ст. монастирі перетворюються на захисників і поборників православ'я, перетворюються на освітньо-культурні центри, які проводять місіонерську, богословську, освітню, книговидавничу діяльність. Автори часопису з упередженним ставленням оцінюють василіанський період в історії монастирів Волині, хоча й не заперечують їхнього внеску в розвиток тогочасної освіти.

Висновки

Комплексне джерелознавчо-історіографічне вивчення великого масиву публікацій неофіційної частини часопису «Волынскія Епархіальныя Ведомости» (1867-1916), присвячених висвітленню історії монастирів Волині, дозволяє зробити певні висновки. На Волині у ХІХ - початку ХХ століття відбувається становлення історичної науки. Не маючи потужних навчальних центрів, як осередків наукової роботи, постає краєзнавчий осередок на базі Волинської духовної семінарії у місті Кременці, який активно включаються у дослідницьку роботу, проте його діяльність зводиться до вузько конфесійних завдань і була спрямована на протиборство з католицизмом і польською ідеологією. Так званою трибуною, з якої лунала інформація про історію Волині, були часопис «Волынскія Епархіальныя Ведомости», які відіграли ключову роль у становленні історичного краєзнавства на Волині в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., адже взяв на себе місію розвивати регіональні дослідження, стали своєрідним клубом для місцевих пошуковців.

Значний внесок у розвиток історичної науки, культури та освіти краю здійснило православне духовенство, адже одним із напрямків цієї багатогранної діяльності була участь у становленні та розвитку історико-краєзнавчого руху другої половини XIX - початку XX століть. Дописувачами часопису, у переважній більшості, були приходські священики або викладачі духовно-навчальних закладів Волині. Найбільш активними у написанні розвідок і нарисів були: А. Сендульський, М. Теодорович, А. Хойнацький, М. Трипольський та ін. Автори публікацій, у своїх оціночних судженнях, пов'язаних із функціонування монастирів на різних етапах історичного процесу, займали суб'єктивну позицію, виступали апологетами православ'я і цим їхні дослідження втрачали науковість; відкидали здобутки монахів Чину святого Василія Великого й впевнено говорили, що унія призвела до занепаду й закриття обителей. Питання, щодо діяльності монастирів, дописувачі порушували як у контексті краєзнавчих розвідок про села й містечка Волині, так і в окремих статтях. Автори писали про локалізацію обителей, робили припущення щодо їхнього датування та засновників монастирів, організаційну структуру, досліджували монастирський побут і літургічне життя, з'ясовували проблему пратронату, монастирського землеволодіння. Окремий комплекс статей був присвячений публікації текстів документів. Дописувачі часопису також інформують й про релігійно-культурне значення монастирів, в контексті чого пишуть про шкільництво, чудотворні ікони, шпиталі, друкарство, пожертви вірних і поховання.

Література

1. Антоновичъ В.Б. О трудахъ В.И. Пироговскаго / В.Б. Антоновичъ // Чтенія въ Историческомъ обществе Нестора Летописца. - Кіевъ, 1881. - Кн.2. - Отд.1. - С. 100 - 102.

2. Баженов Л.В. Академік М. Петров - визначний дослідник регіональної історії Правобережної України / Л.В. Баженов // Матеріали сьомої Всеукраїнської наукової конференції: «Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність». - Київ, 1995. - Т.І. - С. 57 -59.

3. Баженов Л.В. Аполлоний Сендульский - діяч українського національного відродження, видатний краєзнавець Волині / Л.В. Баженов // Духовне відродження культури України: традиції, сучасність: Матеріали і тезинауково-практичної конференції. - Рівне, 1994. - С. 76 - 78.

4. Баженов Л.В. Дослідження Волині в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. / Л.В. Баженов // Велика Волинь: минуле і сучасне: Тези міжнародної науково-краєзнавчої конференції. - Житомир, 1993. - С. 11-13.

5. Баженов Л.В. Історичне краєзнавство Правобережної України XIX - на початку XX ст. / Л.В. Баженов. - Хмельницький, 1995. - 256 с.

6. Бойко А. Петров Микола Іванович / Алла Бойко // Українська періодика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника / [За ред. М.М. Романюка.]. - Львів, 2001. - Вип.8. - С. 228 - 230.

7. Бойко А. Православна преса України 1900-1917 рр.: Класифікація та систематизація / Алла Бойко // Збірник праць НДЦП. - Львів, 2000. - Вип.8. - С. 52 - 70.

8. Бойко А. Преса православної Церкви в Україні 1900-1917 рр. Культура. Суспільство. Мораль / Алла Бойко. - Дніпропетровськ, 2002. - 308 с.

9. Бойко А. Трипольський Микола Миколайович / Алла Бойко // Українська періодика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника / [За ред. М.М. Романюка.]. - Львів, 2003. - Вип.10. - С. 451 - 452.

10. Волынецъ. Двадцатипятилетіе церковно-литературной деятельности протоіерея А.Ф. Хойнацкаго / Волынецъ // Волынскія епархіальныя ведомости. - 1887. - №30. - С. 913 - 927; №31. - 955 - 967; №32. - С. 995 - 1007.

11. Гаврилюк С. Історичне пам'яткознавство Волині, Холмщини і Підляшшя (ХІХ - початок ХХ ст.) / С. Гаврилюк. - Луцьк, 2008. - 536 с.

12. Гаврилюк С. Історичні пам'ятки Волині у дослідженнях М. Петрова / С. Гаврилюк // Науковий Вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. - Чернівці, 2000. - Вип. 96 - 97. - С. 172 - 182.

13. Горін С. Монастирі Західної Волині (друга половина XV - перша половина XVII століть) / Сергій Горін. - Львів, 2007. - 336 с.

14. Дениско Л.М. Фонд релігійної періодики ЦНБ ім. В.І. Вернадського НАН України - джерело вивчення духовної культури народу / Л.М. Дениско // Українська періодика: історія і сучасність. - Львів - Житомир, 1994. - С. 139 - 140.

15. Жилюк С. Російська Церква на Волині (1793-1917) / Сергій Жилюк. - Житомир, 1996. - 173 с.

16. Жилюк С.І. Монастирі Волині: Історико-краєзнавчий нарис / С.І. Жилюк, М.Ю. Костриця. - Житомир, 1996. - 62 с.

17. Кондратюк Р.Ю. Священики - краєзнавці Волині / Р.Ю. Кондратюк // Житомирщина на зламі тисячоліть. Матеріали міжнародної наукової конференції. - Житомир, 2000. - С. 32 - 33.

18. Лукашук В.С. Часопис «Волынские епархиальные ведомости» як джерело вивчення проблем волинського регіону другої половини ХІХ - початку ХХ ст. [Електронний ресурс] / В.С. Лукашук. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nzvdpu_ist/2009_16/chasopus.pdf.

19. Манько М.П. Православна Церква і становлення історико-краєзнавчих досліджень на Волині / М.П. Манько // Духовне відродження культури України: традиції, сучасність: Матеріали і тези науково-практичної конференції. - Рівне, 1994. - С. 200 - 202.