Євреї в історії Волині

Євреї – народ семітського походження, висхідний до населення стародавнього Ізраїльського та Юдейського царств. Вивчення знань про історію єврейського народу на теренах Волині та Полісся, їх відносини з українцями та зміни залежно від історичних подій.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 23.05.2019
Размер файла 65,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історія євреїв на волинських землях до кінця ХІХ століття

Розділ 2. Євреї у першій половині XX століття

Розділ 3. Друга світова війна - найбільша трагедія для євреїв

Розділ 4. Євреї в радянському суспільстві і незалежній Україні

Висновки

Список джерел і літератури

Вступ

Євреї - давній народ семітського походження, висхідний до населення стародавнього Ізраїльського та Юдейського царств. Євреї живуть у багатьох країнах світу. Етнічною територією розселення євреїв вважаються терени Близького Сходу (сучасна держава Ізраїль).

Актуальність даної теми полягає у тому, що умовах національного, державного і культурного відродження України все більшого значення набувають проблеми історії національних меншин, міжетнічних відносин, національної свідомості українського народу. Сьогодні ми впевнено можемо сказати, що Україна - це територія, де живуть не лише українці, а українська історія не є виключно етнічно українською. На українських землях жили поляки, росіяни, євреї. Однією з проблем, що потребує переосмислення й об'єктивного висвітлення, є історія єврейського населення Західної України, в тому числі і Волині. З одного боку, євреї змогли зберегти власну етнічну, мовну, релігійну самобутність, а з іншого - намагалися активно інтегруватися в економічне, культурне життя України.

Обираючи тему курсової роботи я орієнтувався на кількість інформації, матеріальну та культурну цінність як для себе так і для волинської та української історії в цілому. Стосунки між представниками різних етносів, що мешкають на одній території, складні і неоднозначні, вони змінюються залежно від змін у суспільстві. Це стосується і ставлення до євреїв в Україні.

На меті даної роботи стоїть питання вивчення та систематизація знань про історію єврейського народу на теренах Волині та Полісся, їх відносини з українцями та як вони змінювались залежно від тих чи інших історичних подій. семітський історичний єврейський

Об'єктом дослідження даної роботи є єврейське населення Волині другої половину ХVIII - поч. XXI cтоліть.

Предметом дослідження даної курсової роботи є єврейський народ, його відносини з українцями, переслідування різних політичних режимів та вплив на загартування євреїв як етносу на Волинських землях протягом ХVIII - до початку XXI cт..

Територіальні межі - це Правобережні - Волинська та частина Подільської губернії XVIII століття (сучасні території Волинської, Рівненської, Житомирської, Хмельницької областей). Ці губернії входили до так званої "смуги осілості", де царська адміністрація дозволяла проживати єврейському населенню.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють другу половину ХVIII ст. - початок ХХI ст. Нижня межа обумовлена змінами, що сталися в життєдіяльності єврейського населення напередодні 1861 року. Верхня - початок 2000-них років, часи незалежності України, зміни в ставленні до єврейського народу.

В моїй роботі були застосовані основні методи наукового дослідження: опису та аналізу, класифікації і систематизації. Письмові джерела якими я користувався з метою свого дослідження є наративного характеру: роботи різних дослідників з вивчення єврейського питання в Україні та на Волині, спогади сучасників подій, які описуються у курсовій роботі, статистичні дані з різних джерел. Загальна кількість використаної літератури і джерел становить 26 праць.

Вибір саме такої структури роботи надає можливість поетапно дослідити єврейське питання на Волині. Для початку коротка історія приходу єврейського народу на українські землі, далі їх місця розселення, рід занять, відносини з владою, яка була у той період на Волинських землях. Далі йде дослідження по хронологічній послідовності та опис історичних процесів, які мали місце в історії єврейського народу.

Розділ 1. Історія євреїв на волинських землях до кінця ХІХ століття

Євреї почали селитись на території сучасної України ще в дохристиянські часи. В ІХ -Х ст. невеликі групи євреїв з Хазарського каганату почали з'являтися у Києві. Перші відомості про них на Волині датуються кінцем ХІІІ ст. Найдавніша згадка про євреїв Володимира-Волинського відноситься до 1288р., під 1410 р. вони вперше згадуються у Луцьку, в 1438 р. у Крем'енці. В Острозі євреї поселились десь у кінці XIV ст., про це свідчить одна з найбільш ранніх епітафій, яка датується 1444 роком. Відомості про них у Дубно відносяться до 1532 р., у Ковель до 1547 р. [4, c.670]

Найбільш масове переселення євреїв в Україну почалося після Люблінської унії 1569 р.. З Польщі вони вирушили на українські землі, які увійшли до складу Речі Посполитої. На початку XVII ст. тут жило близько 150 тисяч євреїв. За Зборівською угодою 1649р. євреям заборонялось проживати у Київському, Чернігівському і Брацлавському воєводствах. Однак після війни вони знов почали повертатись в Україну і на початку XVIII ст. на Київщині, Поділлі і Волині їх уже мешкало 130 тис.. Так, за переписом 1765р. Волинський кагал налічував 1733 чол., Дубенський - 2492, Заславський - 3891, Крем'енецький - 1829, Ковельський - 1516, Луцький - 1012, Люблінський - 1226, Острозький - 1777, Новоград-Волинський - 577, Овруцький - 607, Рівненський - 1186. [8, ст. 25]

У зв'язку з поділом України на Лівобережну і Правобережну (Андрусівська угода 1667 р.) становище євреїв в Україні дещо змінюється. На Гетьманщині (яка входила до складу Московської держави) російській уряд, починаючи з часів Петра І, заборонив євреям мешкати на Лівобережжі Однак гетьманський уряд фактично не здійснював цієї заборони, а навпаки ставив перед російським самодержавством питання про дозвіл вільного в'їзду євреїв в Україну для торгівлі. У зв'язку з забороною мешкати на Лівобережжі, євреїв тут було мало. В 1739 р. їх налічувалося 573 особи, які жили в 130 дворах. На Правобережній Україні кількість євреїв була значно більша. Це було пов'язано з трьома поділами Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) і приєднанням до Росії нових земель. Збільшення кількості єврейського етносу призвело до того, що російське самодержавство обмежувало територію розселення їх в імперії, в тому числі й в Україні. У 1796 р. воно ввело так звану "Смугу осілості", згідно з якою їм не дозволяли селитися за її межами. Сюди належала Правобережна Україна: Волинська, Подільська, Київська (окрім Києва), Херсонська (крім Миколаєва), Таврійська (крім Севастополя), Полтавська (крім козацьких та державних сіл) та Чернігівська губернія.

1.1 У Речі Посполитій євреї перебували на особливому становищі завдяки своїй чисельності, єдності та успішності у торгово-промисловій діяльності. Царська адміністрація мала справу з етнічною спільнотою, яка володіла внутрішньою автономією, відмінним від християнського населення світоглядом та релігійними переконаннями, мешкала у соціальній замкнутості й працювала переважно у невиробничій сфері. Така ситуація потребувала від нової влади активних дій щодо визначення правового статусу євреїв для їх ефективного входження в загальноімперську структуру. До 1772 р. євреям офіційно заборонялося проживати на території Російської імперії. Катерина ІІ мотивувала цей факт тим, що вони можуть монополізувати дрібну торгівлю і тим самим викликати незадоволення з боку торгового люду християнського віросповідання. Таке ставлення до євреїв пояснюється існуванням у Росії стародавньої християнсько-візантійської традиції, у рамках якої євреїв вважали представниками ворожої релігії.

Введення смуги осілості, а також "Тимчасових правил"(1882р.) позначилося на розселенні євреїв. Згідно з останніми, вони не мали права селитися у сільській місцевості. Тому основна частина єврейського населення була зосереджена у містах (37,6%) і невеликих містечках (39,8%) смуги осілості. У селах вони становили лише 2,8% до основної маси населення. Найвищий відсоток євреїв (51%) був у містах Волинської губернії. У першій половині ХІХ ст. єврейське населення в Україні, в тому числі й на Волині продовжувало зростати. Це пояснюється не тільки міграційними процесами, а й високим природним приростом і меншою смертністю, ніж у корінного населення. За даними перепису 1897р. у 12 повітах Волинської губернії мешкало 172115 євреїв. По повітах єврейське населення розподілялося таким чином:

Таблиця 1 [8, ст. 33]

Повіти Волинської губернії

Чисельність євреїв (тис.)

1.Володимир-Волинський

14866

2.Дубенський

15441

3.Луцький

12417

4.Ковельський

2647

5.Рівненський

15067

6.Крем'янецький

18264

7.Острозький

11584

8.Заславський.

14111

9.Овруцький

7308

10.Новоград- Волинський

22889

11.Старо-Констянтинівський

16196

12.Житомирський

21125

Найбільші єврейські громади були у Володимирі - 3930 чол., Любомлі - 2130, Горохові - 1964, Устилузі -1407 (Володимир - Волинського повіту); Дубно - 6330 чол., Берестечку - 1927 чол. (Дубенського повіту); Заславлі - 6107 чол., Славуті - 1958, Судилкові - 1207, Лабуні - 1192, Грицеві - 1194, Білогородці - 1066, Шепетівці - 1042 (Заславльського повіту); у Луцьку - 5010., Торчині - 1748, Бережниці - 1157, Колкові - 1593 (Луцького повіту); Житомирі - 9488, Чуднові - 2623, Черняхові - 1267, Ушомирі - 1080 (Житомирського повіту); Новограді - Волинському -3139, Корці - 3832, Любарі - 3770, Полонному - 2647 (Новоград - Волинського повіту); Овручі - 1773, Лучинцях - 1154, Народичах - 978 (Овруцького полвіту); Острозі - 7300, Аннополі - 1626, Степанську - 1717, Домбровичах - 1910 (Рівненського повіту);Старо-Констянтинові - 6661, Красилові -1737, Теофіпові - 1712, Волочинську - 1516 (Старо - Констянтинівського повіту). [26, ст. 18]

В кінці 80-х років ХІХ ст. чисельність єврейського населення в Україні продовжує збільшуватись. У губернських і повітових містах їх налічувалося 613 тис., у містечках - до 60, у селах близько 294 тисяч. У 1884 р. на Волині мешкало 290753 євреї. Найбільше їх було у Житомирі - 27064 (із 51928 жителів). Луцьку - 11383 (із 13608 жителів), Старо-Костянтинові- 11242 (із 17611 жителів). У містах губернії на 100 християн припадало 149 іудеїв, у селах лише 5. За переписом 1897 р. в українських губерніях Російської імперії проживали 1644488 євреїв, що становило 8% загальної кількості населення. Україна була одним із регіонів найвищої концентрації єврейського населення у Європі. Зокрема, у Волинський губернії мешкало 394774 євреї, або 13,2% до всього населення, яке складало 2969482 чол. Євреї у Волинській губернії посідали перше місце серед інших національних меншин (поляки - 184161, німці - 171331, росіяни - 104889, чехи - 27670 тис.).[9, ст. 17]

Отже, царські укази доби Катерини II, Павла І та Олександра І свідчать про намагання вписати нових підданих в етнічну структуру імперії, взяти під контроль їх економічну та громадську діяльність, врегулювати проблеми єврейського життя. Царська влада прагнула вирішити єврейське питання, ліквідуючи етнічну, соціальну та релігійну специфічність євреїв, намагаючись змінити спосіб занять єврейського населення, зокрема залучити його до землеробства через створення єврейських землеробських колоній, асимілювати його шляхом навернення у християнство. Однак серед заходів російського самодержавства переважала практика обмежень і заборон. Основою антиєврейського обмежувального законодавства було запровадження наприкінці XVIII ст. смуги єврейської осілості, яка проіснувала до 1917 р.

Ставлення до єврейського етносу з боку самодержавної російської влади було неоднозначним. Періоди ліберальної політики щодо євреїв чергувалися з періодами обмеження їхніх прав. Жорсткі умови життя змушували євреїв докладати зусиль, аби прилаштуватися до умов, які постійно змінювалися. Незважаючи на важкі обставини життя, представники єврейського етносу були прикладом підприємливої людини: займалися дрібною торгівлею, ремеслами, здійснювали функції посередника в торговельних операціях, надавали кредити під відсотки, орендували землю, відкривали шинки тощо. Висока концентрація євреїв у містах пояснювалася сферою занять, особливостями побуту, культури, традицій етносу. Специфічним осередком проживання євреїв стало містечко. Вони досить швидко оволоділи навичками торговельно-посередницької діяльності і в ній досягли значного успіху. Демографічна домінанта євреїв у невеликих населених пунктах пояснюється тією функцією, яку виконували євреї, - з'єднувальна ланка між сільським виробником і великим ринком збуту, яким було місто.

Після скасування кріпацтва ринкові відносини почали розвиватися значно швидше, що сприяло активізації підприємницької діяльності євреїв, зростанню містечок, у яких євреї становили значну, переважаючу частку. Як свідчать архівні документи за 1886 рік: "всі промисли і ремесла у Волинській губернії знаходяться в руках єврейського населення: млини, ліси, риболовля, перевізні засоби, кустарна промисловість, хлібна і м'ясна торгівля, ремесла, підряди, поставки, а християнське населення так зжилося з цим, що не видно в ньому ні найменшого початку стати на грунт промисловості й ремесел. Якщо християни й беруть участь у деяких промислах, то виключно як робоча сила, яку експлуатують євреї".[23,ст.19] Характерно, що на це була спрямована і професійна освіта євреїв, яка набрала досить широкого розмаху в XIX - на початку XX ст. У цей час більшість приватних та державних єврейських училищ Волині мали ремісничі відділення. Велику роль у становленні професійної освіти мало перше в Російській імперії єврейське ремісниче училище - Житомирське (1862-1884).

У записці, складеній із донесень мирових посередників Волинському губернатору, вказано, що проявом негативного ставлення євреїв до корінного населення є: "захоплення євреями селянських угідь"; те, що "євреї взяли в свої руки млини, зробивши їх знаряддям експлуатації селян, беручи з них великі податки за помол, використання євреями корчм для безпатентного продажу горілки, споювання місцевого населення, чим підривається їх здоров'я; велику шкоду приносить селянам "лихварство, яким переважно займаються євреї. Причини лихварства полягали у фінансовій неосвідченності селянина, що давало можливість єврею використовувати проти нього різні незаконні дії за відсутності дешевого й доступного для селян кредиту". У вказаному документі подано пояснення наведених тверджень. "Питейні громадські будинки, корчми служать основною зброєю в руках євреїв, яка підриває добробут селян. Орендуючи ці будинки, не виплачуючи суспільству за них ні копійки, євреї з винятковою вправністю заманюють туди селян, які, не маючи грошей, віддають єврею за горілку нерухоме майно, а потім і земельні наділи". "За відсутності письменності та моральних устоїв селяни залишалися без усяких розваг, тому корчма була єдиним закладом у селі для відпочинку і проведення дозвілля". [15,ст.58]

Далі в цьому документі йдеться про те, що у Волинській губернії в руках євреїв знаходяться: оренда маєтків, утримання пошти, підряди, оброчні статті, корчми, та що ні продати, ні купити, ні позичити гроші не можна без посередництва євреїв. Ураховуючи те, що вся торгівля знаходилася в руках євреїв, селянам при купівлі і продажі будь чого доводилося мати справу тільки з євреями, які постійно їх обманювали, обраховували й обміряли. Селянин за продукти свого господарства ніколи не одержував тієї ціни, яка при справедливих відносинах визначається попитом і пропозицією. До причин таких явищ у документі віднесені: історична відсталість селянства краю і внаслідок цього недостатність підприємницького хисту, а також розрізненість дій окремих осіб і напротивагу - підприємливість і велика згуртованість євреїв. [15,ст.61]

Значний інтерес становить історія єврейського землеробства та землеволодіння. Російське самодержавство видало цілий ряд законодавчих актів, які обмежували сферу діяльності нехристиян у землеробстві, зокрема вони не мали права мати кріпаків християн. У 1804 р. було прийнято "Положення", за яким євреї мали право купувати і продавати незаселені землі, використовувати найману працю і на 10 років звільнялись від податків. Ці заходи були спрямовані на те, щоб залучити єврейське населення до землеробської праці, сприяти їх переселенню в степові райони України. Перші єврейські землеробські колонії з'явилися на початку ХІХ ст. на півдні України, де було зайнято до 12 тисяч євреїв. У 70-х рр.. ХІХ ст. на Поділлі, Київщині і Волині нараховувалося 56 єврейських землеробських колоній, в яких проживало 14 тисяч чоловік. У степових районах України 156 єврейських сімей були землевласниками. На кінець ХІХ ст. в Україні було 36 єврейських сільськогосподарських колоній, у яких налічувалося 29612 чоловік. На Волині 9 колоній, в них 1595 чоловік, яким належало 3853 десятини землі. Єврейські землеробські колонії на Волині: Ігнатівка, Олізарка, Софіївка Луцького, Озеряни- Дубенського, Антонівка, Малі села і Мочулки Рівненського повітів. [8,ст.19]Євреї-землероби становили лише 0,5 % загальної кількості єврейського населення у губернії. Як бачимо, спроби російського уряду залучити єврейське населення до хліборобської праці не увінчались успіхом. Земля цікавила євреїв як нерухомість, і вони намагалися вкласти в неї свої капітали.

Отже, наприкінці ХІХ- поч. ХХ ст. населення Західної Волині було етнічно (національно) строкатим. Питома вага єврейського населення різнилася у містах та селах. У містах вона була домінуючою протягом усього досліджуваного періоду. У сільській місцевості більшість складали українці, а чисельність євреїв була незначною.

Роблячи висновок до всього розділу можна сказати, що наприкінці XVIII ст. до складу Російської імперії увійшли нові території (серед яких і Волинь), де, окрім християнського населення, була значна частка євреїв. Вони мешкали окремими громадами, дотримувалися власних традицій та релігії, мали внутрішнє самоврядування. Влада не могла не брати цього до уваги, ухвалюючи низку законодавчих актів, спрямованих на регламентацію життя "інородців". Особливих правил було прийнято чимало, але здебільшого вони унормовували приналежність до станів, а також місця поселення євреїв. З часом ліберальний дух, притаманний першим законам щодо євреїв, зник, і вони набули рис обмежувальних нормативно-правових актів, які були покликані регулювати фактично усі сторони життя єврейських громад. Протягом 1861-1914 рр. політика Російської імперії щодо євреїв залишалась сталою: запобігти їхньому проникненню у великоросійські губернії, зосередивши переважно в західних регіонах імперії. Обмеження території проживання євреїв до певної міри визначило характер та структуру занять єврейства, що проживало на території Правобережної України, в тому числі і на Волині.

Розділ 2. Євреї у першій половині XX століття

На початку XX ст. євреї Волинської губернії потерпали від соціального, національного та релігійного гніту. Насильницьке зосередження єврейського населення в "смузі осілості", тобто тієї частини Російської імперії, на якій дозволялося їм мешкати, викликало ряд проблем і перетворило край, в якому розвинулась революційна енергія єврейської бідноти, а благодійність стала нормою життя.

Серед євреїв губернії діяли міські та містечкові общини, релігійні організації, культурно-просвітницькі товариства, політичні партії та громадські об'єднання. Волинських євреїв підтримувало Товариство розповсюдження просвіти серед євреїв.

Переслідування євреїв у другій половині ХІХ - на початку ХХ століть зумовлюволося політикою державного антисемітизму російського царату. Відкритої конфронтації між українцями та євреями не було. Історична доля обох народів багато в чому збігалася. І українці, і євреї не мали власної держави; обидва ці народи потерпали від соціально-економічного та національного утиску. Утім, передумови розвитку антисемітизму були покладені попередніми історичними процесами, посилювалися самодержавною національною політикою, позначалися на міжнаціональних стосунках.

Єврейське населення перебувало у скрутному становищі, що безпосередньо забезпечувалося законодавством тогочасної влади. Звичайно, це був виклик цілому народу з боку держави і цілий етнос страждав від імперської політики Росії. Влада в основному підтримувала створення та діяльність тих єврейських організацій, які сприяли розв'язанню економічних проблем.

У перші роки після сходження на престол царя Олександра III в Україні спалахнули жорстокі антиєврейські погроми. Це була цілковито спланована, продумана, планомірна акція, яка охопила значну територію. Упродовж весни та літа 1881 р. від погромів постраждало понад 100 єврейських громад[17,ст.19]. Політика утисків і переслідувань єврейського населення зростала з геометричною прогресією. Згідно "Тимчасових правил", укладених у травні 1882 р. євреям заборонялося: селитися у сільській місцевості, купувати нерухоме майно поза міськими межами й орендувати земельні угіддя, торгувати в неділю та на християнські свята. Нагляд за дотриманням "Тимчасових правил" було покладено на поліцію, що стало джерелом постійного поліцейського свавілля та здирництва стосовно євреїв, які проживали у селах. У результаті різко збільшився потік євреїв- емігрантів, що шукали кращої долі для себе та своїх родин.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. еміграція єврейського населення з регіонів України набуває великих масштабів. Переселенський рух за кордон охоплює широкі верстви єврейського населення. Еміграція єврейського етносу в різних її проявах існувала задовго до вказаного періоду. Історію міграції юдеїв в Україні можна вести ще з XVI ст. Її окремі факти добре відомі, адже до кінця XIX ст. еміграція була явищем рідкісним, поодиноким. Міграції єврейського населення визначалися як політичними причинами (релігійними гоніннями, погромами та переселеннями), так і причинами економічного характеру (найбільшою міграцією такого роду було переселення євреїв з Центральної Європи на територію Польщі, Литви, України та Білорусії у ХIV- ХVІ ст.)[15,ст.18]. Мотиви виїзду були різні і часто індивідуальні. Причиною від'їзду, також, могли стати сімейні чи побутові обставини (шлюб з підданим іноземної держави, тривале лікування за кордоном тощо).

З відкриттям Америки починаються та поступово посилюються еміграції до Нового Світу, досягають апогею масові еміграції євреїв з українських земель до Північної Америки й Аргентини (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). Паралельно з цими процесами тривають постійні міграції до Ерец-Ісраель (Палестини), що набули організованого характеру у 80-ті роки ХІХ ст. і перетворилися на масовий вихід євреїв Європи, й України у тому числі. У 1881 р. почалися нові інтенсивні міграції, які повністю змінили світову демографічну карту єврейства. Основними причинами цієї хвилі переселень виступили соціально-економічні, політичні й ідеологічні чинники: швидке зростання єврейського населення у Східній Європі та Російській імперії; переслідування, дискримінація та погроми в Україні; для невеликої частини мігрантів - ідеалістична мотивація відродження стародавньої батьківщини в Ерец-Ісраель. Останніх не зупиняло навіть усвідомлення того факту, що в Ерец-Ісраель на них чекає тиск з боку Османського уряду та значна кількість труднощів, пов'язаних з низьким рівнем розвитку даної території. Євреїв, котрі переселялись до Палестини, іменували "халуцим", що українською звучить, як: "йдуть попереду всіх". З цього моменту починається перша організована алія. До початку Першої світової війни пройшли всього дві хвилі масової репатріації в Ерец-Ісраель: Перша алія (1882-1904 рр.), Друга алія (1904-1914рр.). Перша алія, складалася переважно з представників палестинофільського руху, метою котрих була репатріація до землі їх пращурів з наступним заснуванням і розвитком в Ерец-Ісраель землеробських поселень (мошав). [8,ст.19]. Таким чином, у 1881-1914 рр. еміграція охоплює все більш широкі соціальні верстви, а з кінця століття еміграцією було охоплено і селянство. Основними центрами єврейської еміграції були Росія, східні області Австро-Угорщини (особливо Галичина) та Румунія, до складу яких входили українські землі. Близько 85% емігрантів прямували до США, де у цей період не існувало адміністративних обмежень на імміграцію, решта виїздила до Канади, Аргентини, Ерец-Ісраель і Південної Африки.

З початку 80-х рр. XIX ст. уряд Російської імперії цілеспрямовано проводить політику державного антисемітизму, що, безумовно, підштовхує маси єврейського населення до виїзду з країни. З 1892 р. починає свою діяльність Єврейська Колонізаторська Асоціація (Єврейське колонізаційне товариство), що також сприяло еміграції євреїв. У цей же час у Російській імперії починають свою діяльність західноєвропейські транспортні компанії, що займаються вербуванням емігрантів, з метою отримання прибутку від їх перевезення. Активно починають діяти й агенти урядів латиноамериканських країн, які були зацікавлені у залученні емігрантів у свої країни для освоєння нових територій. Безпосереднім поштовхом до початку єврейської еміграції стала низка причин та обставин - єврейське населення Російської імперії підлягало відкритій дискримінації, переслідуванням і постійним приниженням, котрі виникали внаслідок релігійної нетерпимості, економічної й іншої конкуренції, сумнівів у відданості євреїв імперській владі. Дискримінація починалася з вибору місця проживання. Переважна більшість євреїв на українських землях мала право жити лише у межах так званої "межі осілості" - у західних і південних губерніях. Шлях до лав державних службовців для євреїв був закритий, доступ до вільних професій (наприклад, адвоката) обмежувався. В армії євреї не мали права отримувати офіцерських звань (починаючи з унтер-офіцера). [2,ст.693]. Були й обмеження по праву на отримання освіти. Ці фактори, плюс загальний соціально-політичний гніт, тяжіли над єврейським населенням.

Потужний сплеск імміграції до США розпочався в останній чверті ХІХ ст. В останнє десятиліття ХІХ ст. потік мігрантів з українських земель, що входили до складу двох імперій, а також Польщі значно збільшився. Всього за ХІХ ст. до США переїхало приблизно 440 тис. іммігрантів єврейської національності з Росії й Австро-Угорщини. За наступні роки, з 1899 по 1924 рр., до США переселилося 1,8 млн. євреїв. Євреї займали друге місце за кількістю переселенців після італійців.. Кількість євреїв, що емігрували з країн Західної Європи, значно перевищувала кількість тих, що виїхали зі східної, оскільки у Російській імперії до 1892 р. на законодавчому рівні було заборонено "вільний перехід руських підданих до іноземного підданства", що, на ряду з межею осілості, унеможливлювало пересування євреїв у великій кількості поза межі імперії, навіть після відміни кріпосного права.[8,ст.24]

Більшість з тих, хто обрав в якості країни для еміграції Палестину, перебували в похилому віці та бажали померти і бути похованими на Землі Обітованій. Вплив сіоністських рухів призвів до формування центру Івриту в Палестині після 1880 р. Після завершення Першої світової війни Британський Парламент дозволив створити у Палестині "дім" для єврейської нації, що, поряд із палестинофільськими та сіоністськими рухами значно збільшило кількість переселенців до цього краю. Протягом 1922-1929 рр. 85 тис. євреїв переїхало до Палестини і майже 26 тис. виїхало з неї.

Отже, вплив еміграції на процеси, що проходили в українських землях наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., можна розглядати у різних аспектах: соціально-економічному, психологічному, зовнішньополітичному, культурному. Саме в цей період у єврейського населення України з'явилася можливість стати складовою світового міграційного процесу. Хвилеподібно зростав відтік юдеїв з українських земель на інші континенти. Спостерігався процес перевищення виїзду за кордон над в'їздом єврейського населення, що об'єктивно висуває проблему масової еміграції єврейського населення з південних і західних губерній, як один з елементів соціально-економічного життя країни. Посилення міграційних процесів в України виражалося у зростанні переселення євреїв у міста і за кордон, що вело до суттєвих зрушень у розміщенні населення. Факти свідчать, що основний потік єврейських емігрантів з українських земель співпадав з основними напрямками еміграції з інших європейських країн - до країн Північної та Південної Америки. Лише невелика частина євреїв-переселенців направлялася до Палестини. Еміграційний рух євреїв до країн Нового світу справив значний вплив також і на економіку України. Еміграція сприяла припливу капіталів. Перед Першою світовою війною щорічні грошові перекази надходили з Аргентини та США. Велика частина цих коштів спрямовувалася у сільське господарство. Еміграція ставила на порядок денний правові й економічні проблеми, пов'язані з виїздом з країни. Разом з тим, еміграція, зокрема відтік робочої сили за кордон, наносила певної шкоди економіці країни. Вона відчувалася, зокрема, у втратах, які несла скарбниця у зв'язку з тим, що контроль над емігрантським рухом за океан знаходився у руках іноземних транспортних компаній і банківських агентів. Однак ці негативні явища еміграції були радше наслідком правової неврегульованості проблеми виїзду за кордон.[8,ст.101] Таким чином, можна стверджувати, що єврейська еміграція з України наприкінці XIX - початку XX ст. була складним багатоаспектним явищем, яке значно вплинуло на соціальну, політичну й економічну картину історії єврейського етносу, а також на етнічні та соціально-психологічні процеси, що відбувались як у самій Україні, так і в країнах переселення юдеїв.

Перша світова війна 1914 - 1918 рр.. стала одним з найбільш кровопролитних та масштабних конфліктів в людській історії. Вона почалася 28 липня 1914 і завершилася 11 листопада 1918 р. У цьому конфлікті брало участь 38 держав. Напередодні Першої світової війни в Російській імперії проживало 5,5 млн. євреїв, в Австро-Угорщині понад 2,5 млн. На початку війни єврейські громади обох країн активно підтримали патріотичні гасла своїх урядів. У Росії на шпальтах єврейської преси з'явилися статті войовничо-патріотичного змісту, в синагогах проводилися богослужіння про дарування перемоги російській зброї. В Одесі в синагозі кантор та хор виконали гімн "Боже, Царя бережи!" та "Славься", після чого відбулася маніфестація євреїв вулицями міста.[16,ст.18] Війну підтримало і багато російських євреїв, які знаходилися у різних справах за кордоном. Євреї-студенти, які навчалися в західних університетах, поверталися додому і записувалися добровольцями до російської армії. Домагалося зачислення до армії і чимало євреїв-ветеранів, героїв російсько-японської війни. На початку війни в країні стали виходити єврейські російськомовні журнали "Війна й євреї", та "Євреї на війні", що обстоювали суто патріотичні позиції. Намагаючись засвідчити лояльність російських євреїв до влади і піднести їхній бойовий дух, ці видання друкували матеріали про подвиги і героїзм євреїв на фронтах війни.[16,ст.34]

Германізована єврейська еліта Габсбургської монархії підтримала австро-угорську владу - почасти тому, що ворогом Австро-Угорщини була "антисемітська Росія", частково й через те, що активна позиція у війні обіцяла єврейській громаді повне й остаточне визнання в "двуєдиній" монархії. Загалом форму австро-угорської армії одягли близько 300 тис. євреїв, за виявлені мужність і звитягу 76 з них отримали вищу нагороду Австро-Угорщини - Золоту медаль за хоробрість, 22 - орден Залізної корони 3-го класу, близько 25 тис. стали в період війни офіцерами, а 25 дослужилися до генеральських зірок.[10, ст. 19]. Однак I світова війна не виправдала жодних сподівань євреїв на позитивні зміни, натомість принесла їм чимало горя та страждань.

Також чимало горя єврейському народу принесли виселення та масові погроми російською армією. Таку ситуацію спричинено масою чинників, на сам перед - це антисеміська політика царського уряду у довоєнний період, та пошук образу "ворога", одним з яких і стали євреї. З самого початку війни "смуга осілості" опинилася під військовим управлінням і уже в 1915 році був виданий наказ наказ про переміщення євреїв та підозрілих осіб з регіону військової активності, якщо хоч один єврей буде запідозрений у шпигунстві. Під час Великого відступу у травні-вересні 1915 р. розпочали скоординовану політику масового примусового переміщення населення. Щоб вберегти вірне населення від жорстокостей, а російські війська від шпигунства, яке здійснюють євреї по всьому фронті, керівництво армії наказало виселяти євреїв вслід за противником, що відступає, та брати заручників з найбагатших євреїв і тих, хто обіймає громадську посаду. З травня 1915 р. розпочалося систематичне втілення в життя політики взяття заручників від єврейських громад прифронтової зони. У канцелярії губернатора укладались списки потенційних заручників, а коли вони потрапляли під варту, то мали дати підписку, що у разі шпигунської діяльності або надання допомоги ворогу кимсь із членів їхньої громади, вони будуть страчені, а їхня майно конфісковане на користь держави.

Вигнання супроводжувались насильством та пограбуванням як з боку солдат, так і місцевого населення. Протягом 1915 р. сталося 19 погромів у Луцькому, 13 - у Ковельському, 7 - у Дубнівському, 15 - у Житомирському повітах. З них лише три відбулися без участі військових. Практично усі погроми розпочиналися козаками, а поява на певній території їх з'єднань була першим сигналом для місцевого населення про можливий початок єврейських погромів. Виселення євреїв як шпигунів призводило до зростання напруги стосунків між ними і місцевим населенням, перетворювало їх на ворогів, а отже, на об'єкт, насильство стосовно якого було, на думку населення, дозволене владою.[2,ст.18]

Отже, війна практично зруйнувала традиційний спосіб життя єврейства, посиливши в ньому, з одного боку, асиміляційні процеси, а з іншого - національні рухи. Радикалізація міжетнічних взаємин в умовах війни, масові погроми, що їх пережило єврейство, об'єктивно сприяли посиленню серед євреїв сіоністських настроїв.

Освітнє життя євреїв на волинських землях мало давні історичні традиції. Вже в XVI ст. єврейські навчальні заклади існували у Житомирі, Острозі, Луцьку, Володимирі, Кременці та багатьох інших містах. На початку ХХ ст. найбільш розповсюдженим типом єврейських навчальних закладів на території Волинської губернії були релігійні школи-хедери, а також талмуд-тори. У міжвоєнний період на Волині, яка у 1920-1930-х рр. перебувала у складі Польщі, єврейське шкільництво отримало ширші можливості для свого розвитку. Євреї могли здобувати освіту не лише в релігійних, а й у світських навчальних закладах, які діяли під опікою єврейських культурно-освітніх товариств і організацій. Їх активна діяльність у період міжвоєнного двадцятиліття сприяла збереженню етнічної і культурної самобутності євреїв в умовах посилення асиміляційного тиску з боку польської влади. Єврейська громада, як і раніше мала замкнений характер. Для захисту своїх прав євреї почали об'єднуватись у громадські організації. Найбільш популярним на Волині стало товариство "Тарбут" - освітня організація, метою якої було запровадження у єврейських школах івриту. Ця організація мала власну мережу відділів. Вже у 1920 р. на Волині існувало 11 єврейських дошкільних закладів, 48 загальноосвітніх шкіл, дві гімназії (Рівне, Ковель), дві професійні школи (Луцьк, Ковель), а також 20 вечірніх курсів, де викладання велося на івриті. У 1934 р. на цій території діяло вже три гімназії (Луцьк, Ковель, Рівне), 11 курсів для вчителів, а також 38 загальноосвітніх шкіл з викладанням на івриті, які були під патронатом "Тарбуту"[3,ст.67]. Волинь була регіоном, де шкільництво на івриті мало найбільший у Польщі успіх. Але всі ці навчальні заклади були винятково приватними і перебували на утриманні єврейської громади або ж фінансувались єврейською діаспорою з-за кордону. Іншими загальноосвітніми організаціями, відділи яких були поширені в більшості населених пунктів, де проживали євреї, були: "Товариство опіки над єврейськими сиротами і залишеними дітьми" та "Товариство охорони здоров'я".

Важливим елементом суспільного і політичного життя євреїв були професійні організації. Власники великих і середніх промислових і торгових закладів об'єднувались у "Спілки купців і промисловців". Дрібні купці, ремісники, власники нерухомості і кінних екіпажів мали також власні товариства та професійні спілки, до яких входили і наймані робітники. Про значення, яке відігравали єврейські професійні організації, може свідчити факт, що на території Волинського воєводства діяло 47 відділів "Центральної спілки ремісників-євреїв". Професійні товариства були ареною постійної боротьби між політичними партіями за вплив на дану організацію і часто виступали як самостійна політична сила під час виборів до міського самоуправління.

У політичному аспекті єврейська громада Волині була досить різнобарвною. За повідомленнями в 1921 р. начальника волинського округу "Товариства охорони кордонів": "...ділиться вона на два ворожі табори: ортодоксів і сіоністів. Боротьба між ними дуже запекла. Сіоністи тримають у своїх руках усі добродійні організації, які утримуються на американські кошти, а ортодокси мають досить великий вплив на неосвічені єврейські маси..."[7,ст.34].

Найсильнішими єврейськими політичними партіями на Волині були сіоністичні організації. Потужною (як і в Польщі в цілому), була "Організація сіоністів Польщі". Наприклад, у Рівному у 1921 р. члени цієї організації мали вплив у таких товариствах як "Тарбут", "Товариство купців і промисловців", а також у різних молодіжних організаціях.

Відомими політичними діячами Волині того часу були Давід Сток (Рівне), Мойсей Глікліх та Лазар Даль з Луцька. Останній був членом сенату, головою та директором Купецького банку в Луцьку, віце-президентом Люблінської торгово-промислової палати, членом головної ради Центральної спілки купців у Польщі; на виборах до парламенту представляв безпартійний блок співпраці з урядом.

Чинні на території Волині суспільні, професійні, політичні і культурні організації були, як правило, філіями загальнопольських і навіть міжнародних організацій. Характерним було і те, що волинські євреї брали участь у всіх найважливіших єврейських заходах, що проводились на загальнодержавному рівні.

Отже, освітньо-громадське життя єврейської громади Волині у між- воєнний період розвивалось досить динамічно, єврейський народ брав дуже активну роль у політичній і освітній діяльності. Але все ж традиційна замкнутість громад залишила домінування шкіл спрямованих на пізнання релігії. Позитивним явищем стає виникнення нових благодійних організацій, які допомагали сиротам та бідним сім'ям, але переважно єврейського походження. Створювались громадські організації і політичні партії, які захищали права і інтереси євреїв не тільки в межах краю, ай на загальнодержавному рівні.

Роблячи висновок до всього розділу можна сказати, що протягом першої половини XX століття життя єврейського народу на території Волині і загалом України було як завжди тернистим. Агресивна антисеміська політика російського уряду на початку століття далі налаштовувала місцевих мешканців ворожо до євреїв. Часті погроми та напади на єврейське населення практично не карались поліцією. З початком Першої світової війни ситуація стала ще гіршою, так як досить велика частина єврейського чоловічого населення воювала по обидві сторони фронту - багато хто не повернувся живим, ще більше було покалічених. Чимало горя принесли масові виселення і пограбування російською армією. Після завершення війни, коли Волинь відійшла під владу Польщі ситуація дещо покращилась, так як поляки і євреї зуміли більш-менш співпрацювати між собою, але все ж культурне і освітнє життя єврейського народу було чітко регламентоване владою. Але все ж у міжвоєнний період життя єврейського народу стало стабільнішим у порівнянні з початком століття. Але головний виклик для цього багатостраждального народу був ще попереду - в Німеччині до влади приходила нацистська партія на чолі з Гітлером.

Розділ 3. Друга світова війна - найбільша трагедія для євреїв

Єврейська етнічна меншина була третьою за чисельністю на Волині у міжвоєнний період, що підтверджується також статистичними даними перепису 1931 р. в Польщі. Загальна кількість євреїв у цей час у Волинському воєводстві становила близько 200 тисяч осіб. З початком Другої світової кількість євреїв Волині суттєво поповнилася біженцями, в основному євреями, які були вимушені обрати СРСР через загрозу життю у зв'язку з німецькою демографічною політикою на окупованих територіях. Нова нацистська влада не перешкоджала масовій міграції євреїв з підконтрольних територій через кордон погоджений з СРСР.

З початком наступу Німеччини на західноукраїнські землі під евакуацію потрапило всього 10% єврейського населення, яке перебувало на території Волині у той момент. Встановлення окупаційного "нового порядку" нацистами супроводжувалося прискоренням антисемітських настроїв серед місцевого населення. Негативні настрої місцевого населення щодо репресивних заходів попередньої радянської влади стосовно широких верств вдало використано у агітаційно-пропагандистській політиці нової влади, адже винуватцями робили саме євреїв. Антисемітизм став значним пластом у пропаганді ідеології нацизму та знайшов відгук серед окремих категорій місцевого населення, що призвело до єврейських погромів. Наймасовішим з них став погром у м. Кременці, де від рук радикальних антисемітів загинуло близько 100 євреїв.

Погроми антисемітів - це тільки маленька частина злочинів, які здійснювались проти єврейського населення. Найбільша частина євреїв загинула саме від рук окупантів. З перших днів окупації німці відразу починали масово знищувати єврейське населення. Малодослідженим є факт розстрілу євреїв 2 липня 1941 у Луцьку біля будівлі тюрми. За радянським документом близько тисячі євреїв було розстріляно на другий день окупації Луцька. Але, нажаль, місце розстрілу не виявлено і по сьогодні, так як після війни радянська влада приховувала цей факт, через те, що з початком евакуації міста, спецполк НКВС розстріляв усіх в'язнів тюрми(близького 1500 тисячі чоловік). Деякі дослідники цього питання вважають, що могили євреїв та в'язнів знаходяться поруч, але нажаль сьогодні приблизне місце розстрілу заасфальтоване. [10, ст.57]

Протягом липня - осені 1941 р. окупаційна влада видала низку розпоряджень, якими всебічно регламентовано життя євреїв. Зокрема, неодноразово оприлюднювалися накази, згідно з якими євреїв зобов'язали носити особливі знаки, які виокремлювали їх серед цивільного населення. Білу пов'язку з синьою (подекуди - голубою) зіркою Давида на лівій руці примушено носити всіх євреїв, починаючи з 14-річного віку. В окремих місцевостях цей знак замінено на жовті кола на руці та спині. Ухилення євреїв від носіння спеціальних знаків каралося. Серед обмежень, які регламентували життя євреїв, - комендантські години. В багатьох містах і містечках євреям заборонили виходити поза межі єврейських кварталів, в окремих, як, наприклад, у Дубнові, - ходити тротуарами. 5 жовтня 1941 р. у рейхскомісаріаті "Україна" євреям заборонено користуватися поштою, 15 жовтня того ж року - змінювати місце проживання. [21,ст. 201]

У перші місяці німецько-фашистської окупації, коли в краю ще працювали заклади торгівлі, власниками яких були євреї, їх зобов'язано працювати в суботу (в такий спосіб нацисти намагалися дискредитувати святий для них день), натомість євреям, які традиційно працювали в усі інші дні тижня, заборонено торгувати в неділю. З листопада 1941 р. євреїв позбавляли власності. Зокрема, закривалися та конфісковувалися їхні ремісничі майстерні й магазини. В першій половині 1942 р. в євреїв конфісковано сільськогосподарський інвентар, вози, домашню худобу та птицю, їм наказано здавати кольорові метали (зокрема - вироби з бронзи, міді, цинку). На євреїв накладалися контрибуції, їх працю масово використовували на примусових роботах. Складовою фашистського "нового порядку" стало утворення трудових таборів (Луцьк, Ковель). Роботу бранців-євреїв, що опинилися в них, використовували за потребою окупаційної влади (у деревообробній промисловості, ремонті доріг і тд.) [5, ст.53]

В умовах фашистського "нового порядку" представницькими органами єврейської громадськості стали юденрати, які утворювалися окупаційною владою. Їхня реальна функція зводилася до виконання розпоряджень загарбників. Зокрема - проведення перепису єврейського населення, реєстрація працездатних, забезпечення виконання євреями примусових робіт тощо. Юденрати очолювали голови та їхні заступники. Ці посади займали здебільшого відомі серед євреїв громадські діячі. Так, юденрат у Луцьку очолювали І.Ройтман і А.Куперман, у Рівному - М.Бергман і Я.Сухарчук, у Ковелі - Б.Мороз і Й.Сандлер, Володимирі-Волинському - С.Моргенштерн, Острозі - Я.Блюм, Рокитно - Й.Шульман[5, ст. 68]

Восени 1941 - влітку 1942 рр. територія генерального округу "Волинь-Поділля" вкрилася щільною мережею гетто. Вони створювалися в два етапи. Серед перших - восени - взимку 1941 р. - сформовані гетто в Луцьку (19 тисяч чоловік), Рівному (понад 5 тисяч, з них 1182 дітей віком до 14 років), Степані (за свідченням очевидців, тут локалізовано від двох до трьох тисяч євреїв). Гетто утворено також у Ковелі, Камені-Каширському, Волидимирці, Дубно, Дубровиці, Людвиполі, Мізочі, Тучині інших містечках і, навіть, деяких селах.

Найінтенсивніше гетто утворювалися навесні - влітку 1942 р. У цей час вони постали в Березно, Варковичах, Корці, Олександрії, Олиці та інших населених пунктах. Найбільшими з-поміж гетто, утворених в цей час на території колишньої Волинської області, були Володимир-Волинське (19 тисяч) і Ковельське (15 тисяч), на території Рівненщини - Здолбуновівське (3 тисяч) та гетто в Новій Рафалівці (2 тисяч осіб) [14,cт. 19].

В окремих містах Волині створювалися по два гетто або ж гетто поділяли на дві частини. Їхня структуризація відбувалася за фаховою приналежністю євреїв. Так, у Ковелі в новій частині міста сконцентровано 8 тисяч євреїв-спеціалістів, які працювали на підприємствах, що належали німцям. У другому ковельському гетто (утворене в квітні 1942 р.) сконцентровано тисячі "непотрібних" (тобто - непрацездатних): старі люди, діти, жінки.

Серед першочергових завдань, які доводилося розв'язувати мешканцям гетто, - забезпечення своїх сімей харчами ("раціон" бранців гетто в м. Ратно, наприклад, яких використовували на найважчих роботах, складав 100 г на добу), медикаментами, боротьба з антисанітарією, яка була викликана голодом, надмірною концентрацією населення, нестачею води, отже, - порушенням санітарно-гігієнічних норм. Як наслідок - висока смертність: від 10-20 померлих на добу (як у кременецькому гетто) до півсотні (у луцькому). Євреям дошкуляли свавіля фашистів та банди злочинців, які проникали в гетто й чинили тут масові крадіжки, тероризували людей, вимагали від євреїв коштовності.

На прикладі Луцького гетто можна побачити як непросто жилося євреям у той час. Воно існувало з 11 грудня 1941 по 12 грудня 1942 року. Утримувалося 17-25 тисяч єврейського населення з Луцька та навколишніх сіл. Гетто розташовувалося в центрі міста, було під охороною, огороджене колючим дротом. Євреї жили в будинках. Будь-які контакти із зовнішнім світом були заборонені під загрозою розстрілу. Їх використовували на важких фізичних роботах. 18 березня 1942 р. кілька сотень євреїв з луцького гетто було скеровано на примусові роботи з будівництва ставки А. Гітлера "Вервольф" під Вінницею. Під час першої німецької "акції" 19-20 червня 1942 р. у гетто було розстріляно 2 тис. осіб. 19-24 серпня 1942 р. під час великої німецької операції за участю команд СС, німецької та української поліції більшість мешканців гетто (19-25 тис. осіб) були розстріляні у с. Гірка Полонка. Зберігся персональний список лише з 584 осіб. Після наступних обшуків та облав на території гетто було виявлено у схованках ще 2 тис. євреїв, яких розстріляли 3 вересня 1942 р. 12 грудня 1942 р. відбулося повстання. На той час там налічувалося близько 500 осіб. Чоловіки створили барикади із зруйнованих стін, озброїлися пляшками із сірчаною кислотою, ніжками від столів та стільців. За свідченням старшого табору А. Савицького: "… у них також був один пістолет і кілька самопалів. Організаторами повстання були Шульман, Гуз та бляхар на ім'я Моше". Повсталим вдалося відбити дві атаки, незважаючи на те, що німці використали бронетранспортер. Бій тривав до полудня, а за іншими даними - до 4-5-ї години ранку. Як згадують свідки, після цього повстанці розділилися на чотири групи і пішли на прорив, співаючи, одні - молитви, інші - "Інтернаціонал". Одну з груп повністю знищили, але дехто зумів прорватись і вступив до партизанського загону Лозовського у Ківерцівському районі. З цього моменту можна вважати, що Луцьке гетто було знищене, а територія повернулась назад у міську управу. Згодом місцеві мешканці майже повністю розібрали територію гетта. Після ліквідації єврейського гетто німцями було створено табір цивільного населення для примусової праці, який проіснував геть до звільнення міста у 1944 році.[5,ст.37]

Отже, реалізація німецької політики мала окремі етапи. На початку єврейське населення міста зобов'язали носити спеціальні відзнаки. Це правило поширилося також на місця, де працювали євреї. Наступним етапом відокремлення євреїв від решти населення стало утворення гетто. Ці заходи супроводжувалися пропагандистською антисемітською кампанією і постійними поборами. Запровадивши регламентацію та увівши маршрути пересування, окупаційна влада прагнула унеможливити навіть візуальний контакт з євреями.

Неоднозначним було й ставлення місцевого населення до євреїв. Більшість, очевидно, залишалась німими спостерігачами, які були глибоко деморалізовані війною. Інші, страждаючи від тяжкої матеріальної скрути, намагались взяти бодай щось від своїх сусідів. Мародерство каралось німецькою владою, однак грабежі було побороти тяжко, оскільки вони були частиною стратегії виживання як міщан, так і жителів навколишніх сіл. Однак найцінніше майно перейшло у власність до німецької влади. Третя група людей, спостерігаючи за стражданнями євреїв, надавала їм допомогу навіть під загрозою смерті.

План по масовому знищенню єврейського населення реалізувався у два етапи. Перший етап - ізоляція, їх психологічне пригнічення та максимальне використання євреїв як робочої сили. З організацією гетто нацисти закінчили приготування до "остаточного розв'язання єврейського питання". Наприкінці літа 1942 р. керівництво окупаційної влади інформувало підлеглих про перехід до нової фази геноциду - убивства євреїв.


Подобные документы

  • Історія єврейського народу, розвиток середньої і вищої освіти, суть та мета реформи в галузі єврейського навчання. Сприяння швидкій асиміляції євреїв з іншими народами на землях Волині. Рівень підготовки й методи навчання викладачів рабинського училища.

    реферат [26,8 K], добавлен 12.06.2010

  • Часопис "Волынскія Епархіальныя Вдомости" в контексті історико-краєзнавчого руху на Волині в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Відомості про авторів нарисів, присвячених дослідженню православної та унійної доби в історії монастирів Волині.

    курсовая работа [62,6 K], добавлен 22.05.2012

  • Історичні джерела як носії інформації, яка є основою для реконструкції минулого людства, методи отримання, аналізу та зберігання. Археологія та оцінка її значення для вивчення історії стародавнього світу. Етапи дослідження історії Стародавнього Єгипту.

    реферат [28,1 K], добавлен 22.09.2010

  • Пресова квартира як осередок культурно-мистецької діяльності українських січових стрільців. Соціально-політичне та культурно-освітнє життя на Волині напередодні Першої світової війни: народні школи, релігія, культурні заходи. Українська преса на Волині.

    курсовая работа [1,4 M], добавлен 28.10.2014

  • Вивчення шляхів розграбування окупантами національних багатств України у часи Великої Вітчизняної війни. Дослідження злочинів, здійснених нацистами проти євреїв (геноцид єврейського народу). Випробування, які чекали українців, вивезених в Німеччину.

    реферат [30,9 K], добавлен 27.06.2010

  • Історія виникнення та еволюції у ранні етапи скотарства та землеробства на теренах України. Характерні риси культури лінійно-стрічкової кераміки на Волині та трипільської культури давніх хліборобів. Виділення скотарства в окрему галузь господарства.

    курсовая работа [90,1 K], добавлен 13.06.2010

  • Предмет історіографії історії України. Основні етапи розвитку історіографії історії України. Місце історіографії в системі історичних наук. Зародження знань про минуле в формі культів. Поява писемності і її значення для накопичення історичних знань.

    контрольная работа [27,3 K], добавлен 28.01.2012

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.