Трагедія Луцької в’язниці 23 червня 1941 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трагедія Луцької в'язниці 23 червня 1941 року

Масові страти арештованих в українських тюрмах у перші роки радянсько-німецьких війни є однією з найтрагічніших сторінок історії ХХ ст. Довгий правдива інформація про ці злочини радянської влади приховувалися. Основними джерелами для вивчення і до сьогодні залишаються спогади очевидців. Так, в державному архіві Волинської області зберігаються спогади М.П. Куделі з с. Буяні Луцького району, опубліковані спогади інших в'язнів тюрми.

На території колишнього Окольного Луцького замку розташований монастир Бригіток - пам'ятка архітектури національного значення. Пам'ятка ця пов'язана з сумними і трагічними подіями в житті міста та всієї Волині, які увійшли в історію як розстріл в'язнів органами НКВС 23-24 червня 1941 року. Про ці події написано вже немало, перші публікації з'явилися під час німецької окупації в українській пресі. І лише після здобуття незалежності Україною уцілілі колишні в'язні почали висвітлювати на сторінках преси жахливі події 23 червня 1941 року у Луцьку.

У час німецької окупації була створена комісія, яка в липні 1941 року при допомозі громадськості та національно - патріотичної інтелігенції Волині зробила насип над могилами, обклала їх дерном, встановила дубові хрести, обгородила низенькою огорожею, встановила таблички з написами, на яких вказувалась кількість похованих в'язнів - відповідно 1200, 800, 300, 1800. З ініціативи комісії в останню неділю серпня 1941 року відбувся офіційний похорон, покладання вінків і відправа панахиди.

Після визволення Луцька в 1944 році тюрма знову використовувалась радянською владою за призначенням. Микола Куделя у своїй книзі посилається на розповідь І. Мануйлика, який в 1944 році був в'язнем Луцької тюрми, бачив ці могили і був свідком того, як за наказом енкаведистів на чотирьох могилах хрести були зрізані, а могили зрівняні з землею і заасфальтовані.

У 1990-х роках з ініціативи громадськості в трьох місцях, де були поховані в'язні, встановили пам'ятні знаки та меморіальні дошки. Четверте місце, на колишньому східному подвір'ї, залишилось не означеним, оскільки вже на той час було дуже забудовано.

У 2008 році Луцькою міською радою був створений відділ охорони культурної спадщини. Його працівники зібрали всі спогади, що стосуються розстрілу у Луцькій в'язниці, надіслали запити у різні архівні установи. Найбільший інтерес у зв'язку з цим викликають результати кримінальної справи, порушеної прокуратурою області за фактом розстрілу 23 червня 1941 року в'язнів Луцької тюрми.

Слідством встановлено, що перед початком Другої Світової війни в цій тюрмі утримувались під вартою близько 2000 засуджених і підслідних. Встановлено навіть 481 в'язня поіменно. З них 121 особу в квітні-червні 1941 року було направлено в місця позбавлення волі, що знаходились в інших регіонах СРСР, 11 - звільнено адміністрацією, 2 - втекло, 11 - загинули в тюрмі, 65 - випущені німецькою окупаційною владою, 271 - пропали безвісти.

З доповідних записок начальника тюремного відділення УНКВС по Волинській області сержанта державної безпеки Стана та інших працівників НКВС вбачається, що 23 червня 1941 року в зв'язку з бойовими діями біля Луцька з-під варти було звільнено малолітніх та засуджених за малозначні злочини, всього 84 особи, а решта ув'язнених чисельністю до 2000 осіб була розстріляна на території Луцької в'язниці. Цю чорну справу робила оперативна група працівників УНКВС по Волинській області під керівництвом капітана державної безпеки Розова. Розстріли здійснені на підставі директиви народного комісара Державної безпеки СРСР Меркулова від 23 червня 1941 року, згідно з якою на осіб, що утримувалися в тюрмах західних областей України, складались списки, за якими вони підлягали розстрілу за місцем їх утримання у зв'язку з початком війни з Німеччиною. Розстрілювались не тільки особи, щодо яких були винесені вироки про вищу міру покарання, але і засуджені до позбавлення волі, та ті, щодо яких тільки розпочалося слідство. За показаннями свідків, крім в'язнів, розстріляних 23-24 червня 1941 року та захоронених на подвір'ї в'язниці, у січні 1944 року під час окупації м. Луцька німецько-фашистськими військами на тій же території були розстріляні та захороненні заарештовані німецькою владою громадяни.

Співставлення результатів розкопок та спогадів колишнього в'язня Г.В. Покотила дало змогу зробити певну історичну реконструкцію подій. Після розстрілу 23 червня 1941 року уцілілих в'язнів заставили похоронити загиблих, після чого Г.В. Покотила і ще інших 27 в'язнів змусили копати яму серед західного подвір'я. В'язні зрозуміли, що після того, як вони викопають, їх буде розстріляно і поховано в цій же ямі. Однак з наближенням німців тюремне начальство та солдати, які їх охороняли, повтікали. Їм уже було не до в'язнів. Отож завдяки тому, що німецькі війська 25 червня вступили до міста, вони залишилися живими. Невдовзі німці їх відпустили додому, на той час яма залишалася ще відкритою. Таким чином, у результаті пошукових робіт було виявлено об'єкт, який безпосередньо пов'язаний з подіями «Луцької трагедії», тобто виявлено останню яму, яку викопали в'язні 24-25 червня 1941 року.

Із початку 1940-го року на Волині розпочалися масові депортації, арешти, вбивства. До Луцька звозили "неугодних" з усіх куточків Волині.

Архівні документи свідчать, що на 10 червня 1941 року у Луцькій в'язниці утримувалося 2 117 ув'язнених. Серед них - патріотично налаштована молодь, активісти Організації українських націоналістів, священнослужителі, представники наукової та творчої інтелігенції. Усіх їх планувалося евакуювати у Вологду та Астрахань. Для цього виділялося 75 вагонів.

22 червня приблизно о 14.00 Луцька тюрма була піддана бомбардуванню з ворожих німецьких літаків. Після закінчення бомбардування в'язні вчинили бунт. Але утекти пощастило одиницям. Навздогін утікачам були вислані наряди НКВС, які розстрілювали їх на місці або повертали до тюрми.

Сержант держбезпеки Стан та інші працівники НКВД у доповідних записках начальнику тюремного відділення управління НКВД по Волинській області зазначали, що 23 червня 1941 року в зв'язку з бойовими діями біля Луцька з-під варти було звільнено малоліток, "указників" та засуджених за малозначні злочини, всього 84 особи, а решта ув'язнених чисельністю до 2000 осіб була розстріляна на території Луцької в'язниці.

Цю чорну справу робила оперативна група працівників УНКВД по Волинській області під керівництвом капітана держбезпеки Розова, особовий склад 233 конвойного полку військ НКВД, керівний склад та наглядачі в'язниці. Розстріли здійснені на підставі директиви народного комісара Держбезпеки СРСР Меркулова №2445-М від 23 червня 1941 року, згідно з якою на осіб, що утримувалися в тюрмах західних областей України, складались списки, за якими вони підлягали розстрілу за місцем їх утримання у зв'язку з початком війни з Німеччиною. Розстрілювались не тільки особи, щодо яких були винесені вироки про вищу міру покарання, але і засуджені до позбавлення волі, та ті, щодо яких тільки розпочалося слідство.

Усю ніч і до самого ранку 23 червня, поки німці не увійшли в місто, в Луцькій тюрмі розстрілювали арештантів, поспіхом прибирали їхні тіла. "Мы немедленно приступили к уборке трупов. Все трупы 70 с лишним осужденных к ВМН и около 800 подследственных нами закопаны и место на местах нахождения трупов полито керосином и выпалено, а после этого все эти места посыпаны известью...", - із рапорта сержанта Стана начальству. Земля і стіни тюрми були просякнуті кров'ю. У Луцькій тюрмі розстріляно понад 2000 тисячі мешканців сорока міст і сіл Волині. У в'язниці залишалося ще 625 живих людей.

Пекло біля замку Любарта (спогади колишнього в'язня Миколи Куделі)

23 червня 1941 року об 11 годині 30 хвилин чорними круками влітають в тюрму розлючені енкаведисти і всіх в'язнів виганяють «с вещами» надвір. Камера заметушилася, стали всі складати свою одежу -- хто у мішок, хто у клунок, тільки я навіть не торкнувся своєї, хоча її було чимало -- сім пар білизни, ковдра, вовняний килим, два теплих светри, шарф, пальто, піджак на кожусі, ватяні штани, чоботи, рукавиці, шкарпетки вовняні та всілякі дрібниці -- рушники, носовички...

Коли брат Павло спитав, чому я не пакую свій одяг, я відповів, що це все зайве, бо нас ведуть на смерть! Я вирішив виходити останнім. До мене приєдналися односельчани, брат Павло тримався моєї руки. Коли спорожніла велика камера, я мимоволі оглянувся, ніхто з 238 в'язнів не залишив навіть маленької ганчірки, тільки я залишив усе.

Спускаємось нижче, чути голосні крики охриплих енкаведистів:

-- Внимание! Кто задержан, следственный, осужденный, по статьям 54-11-2, то есть за контрреволюционную деятельность украинских буржуазных националистов, выходить налево, на западный двор, всем остальным -- на восточный.

На західному подвір'ї метушилося багато енкаведистів, обвішаних гранатами. На мурі уздрів замаскованого гіллям кулемета. Кажу до своїх:

-- Їй-Богу, нас ведуть на розстріл. В ту ж мить Олексу Приступу кинуло в жар, вкрай знервований, він сердито до мене:

-- Миколо! Навіщо в такий час панікувати та інших лякати. З когось другого я б не дивувався, а з тебе дивуюсь. Такого не може бути. Що на те сказав би світ? Це ж не Середньовіччя!

Отак думала свідома, начитана людина за кілька хвилин до своєї смерті. Приступа запевняв, що нас будуть етапувати з тюрми.

Спускаючись далі по сходах, брат Павло шепоче мені, що йому треба йти на східне подвір'я, але, щоб бути разом, він піде зі мною на західне,

-- Ні, -- відповідаю йому, -- я піду з тобою на східне. Невідомо, що там буде, а на західному -- то точно всім смерть.

Коли ми вийшли на подвір'я, я побачив батька Сидора, який сидів близько порога на своєму клункові з одягом. Кажу:

-- Тату, відійдімо звідси трошки далі, бо тут багато людей. Тесть-батько сказав, що він нікуди не піде, його болять ноги і він нічого не бачить.

Враз неподалік прокотилося:

-- Внимание! Внимание! Кто из вас, подследственных, судимых по статье 57-1 1-2, ошибочно сюда зашел, выходите, ибо будем проверять, кто окажется таковым -- расстреляем!

Чую голоси:

-- Гражданін начальник, я не поняв.

-- І я.

-- І я.

В ту ж мить, як грім з ясного неба, -- вибух. Чую крик кількох тисяч людей. Рвались гранати, строчили кулемети, від вибухів і страшного зойку тряслася земля; шматки одягу, шапки, розірвані тіла викидало вище тюрми. Звідусіль заволали:

-- Боже! Що вони роблять? Іроди? Розстрілюють, рвуть гранатами. Хто б міг подумати! Варвари, душогуби! Світ такого не бачив, не чув... Люди рятуйтеся, хто як може!

На західному подвір'ї хвилин 10-15 клекотіло, як десь у розжареному котлі. Тарахтіли кулемети, рвались гранати.

Тим часом на східному подвір'ї група в'язнів, приблизно 40-45 чоловік, кинулась до дерев'яної брами, яку хотіла повалити, але по втікачах застрочив кулемет. Подвір'я встелялось трупами, запливало гарячо-червоною кров'ю. Далі невідь звідки посипались кулі на нас усіх. Бачу, як до східного муру, який був найдовшим, спритні хлопці ставлять дошки, що тут валялися із розбитої кошари і тими дошками піднімаються на мур, пролазять через чотирирядний колючий дріт і перестрибують на той бік, на волю. Багатьом з них вдалося перепливсти Стир і зникнути з очей катів. Як потім стало відомо, такими щасливцями були Антон Кротюк з села Литва (тепер Сарнівка), Філат Міщук із Садова, Василь Самарук із Конюх... Всього десь із сотня хлопців. Я теж підбігаю до муру, піднімаюсь по дошці вслід за якимсь юнаком, але його скошує куля і він мертвий падає на мене. Ми обидва летимо вниз. В цей час енкаведисти зорієнтувалися в ситуації, і увесь вогонь скерували по втікачах.

Я ще встиг піднятися, відбігти кілька кроків з нахиленою головою вниз від свистячих куль. Впав. Притих. Чую, як на мене навалюються трупи розстріляних в'язнів. Один накрив мою голову животом. Його кров потекла на моє обличчя. Потому знову -- трупи, трупи, трупи... Деякі з них непосильним тягарем падають на мене. Я подумав: «Якщо куля не влучила, то трупи задушать...» Моя ліва рука була так причавлена, що потім я ще довго лікував її.

Кати увесь час стріляли по людях, які бігали туди-сюди, наче загнані олені, збиваючи з ніг одні одних, рятуючись від смерті. Поранені благали добити їх. Хтось милостиво просив Бога прощення і царства небесного, а хтось безперестанку закликав до помсти. Помсти катам, вбивцям, варварам. Саме підчас такого передсмертного волання поранених, над нами з'явилася хмаринка і з неї сипнув краплистий дощ. В цей момент, немов з небес, почулися чиїсь голоси: «Люди! Люди! Дивіться, небо плаче за нами!»

Згодом усі сили енкаведистів були кинуті на розправу з втікачами. Їх наздоганяли кулі на Стиру, на лузі, у верболозах, заростях, ямах.

Мої спогади доточив Олекса Петрощук у статті «В оковах смерті» («Народна трибуна» від 20 листопада 1991 року): «Почали приставляти дошки до мурів і дряпатися по них, але наші зусилля були марні. Ворожі кулі скидали нас із дошок на землю. Я з великим зусиллям, увесь тремтячи, виліз по дошці, зігнувшись, перебіг муром кілька метрів і зіскочив на землю. Здавалося, я вже вирвався з пекла. Але понад Стиром стояли чекісти. Проте інстинкт самооборони робить іноді чудеса. Я кинувся в річку й під градом куль пустився плисти. Бог якось охороняв мене. Перепливши на другий берег, я перебіг кілька десятків метрів і вскочив у яму, яку вирила вчора бомба. Змучений, задиханий, я став там навколішки і почав молитися. Слів молитви не можу собі пригадати. Це були слова, які тільки раз за життя можуть вирватися з людських грудей. Відпочивши кілька хвилин, я подався далі на луки, заліз у траву серед води і почав чекати. Сотні куль свистіли над моєю головою. Я чув лускіт пострілів, людські зойки й биття власного серця. Тяжко писати, що тоді діялося зі мною. Тих переживань не забуду повіки. Дочекавшись ночі, я воскрес із мертвих».

Холодний дотик смерті пережив тоді на лузі біля Стиру і Григорій Покотило, мешканець села Розжалів Радехівського району, що на Львівщині. Він так само перескочив мур, добіг до Стиру, але тут потрапив у руки катів, які наздогнали його. Вони спитали Григорія, за що його посадили у тюрму. Він відповів, що вкрав у колгоспі 25 кілограмів картоплі. Тож Покотила повернули назад у тюрму, де він брав участь у захороненні розстріляних в'язнів. Найбільше він був вражений, коли побачив між трупами вбиту гарну молоду дівчину з прекрасними косами.

Приречені рятувалися як могли, аби сховатися, вони тиснулись під вбитих, натягували на себе трупи. Біля мене такий самий в'язень, як і я, рятуючись від куль, все ближче підсовувався під моїх «рятівників». Нараз я відчув, що тягар на мені полегшав. Цей невідомий стягнув з мене одного чи двох вбитих і я вивільнив свою задерев'янілу руку.

Під трупами залишилось багато живих людей. Як мені пізніше розповідав вчитель Глутцук, який за Польщі щиро дружив із моїм дядьком Хомою Наюком, він теж лежав близько мене. Тільки не під трупами. Він накрив свою голову мішком з одягом, відтак лишився живим, а речі в мішку були порвані розривними кулями на шматки.

Лежачи під трупами, я чув безперервні глухі постріли на західному подвір'ї. То, повернувшись із ловів втікачів, кати почали дострілювати поранених в'язнів. Коли вони там закінчили свою брудну справу, перейшли на наше, східне, подвір'я. Убивць було з десяток, кожний з них спритно підбігав до пораненого і пускав кулю в лоб. А поранених було багато. Раптом до мене долинуло:

-- Внимание! Внимание! Кто живой, поднимайся, расстреливать больше не будем.

В'язні почали вилазити з-під трупів, піднімались, мов з хреста зняті. Виліз і я. Побачив чимало людей, які п'ятірками стояли біля вхідних дверей тюрми. До мене кинувся чекіст із націленим револьвером:

-- Ранен ?

-- Ні, -- кажу, -- я тільки замазався чужою кров'ю і болотом.

-- Ступай, умойся. Быстро!

Я тут же підійшов до криниці, почав митись, здирати пальцями засохлу кров і бруд. Невідь звідки біля мене з'явився брат Павло, і ми обидва поставали у стрій. Майже біля самих наших ніг ми побачили труп мого тестя-батька Сидора. Кулі розірвали наскрізь його живіт і всі нутрощі випали на землю. Пробач, тату, що я не відвів тебе подалі, в гущу людей, коли ми виходили з тюрми і я розмовляв з тобою.

Так воно було: молодші ще так-сяк рятувались. Вони то десь залазили у каналізаційні місця, то в клозети, а немічні, старі люди, як повиходили з тюрми, то тиснулися до стін, щоб там покласти свій мішок, сісти на нього, опертися плечима об стіну. В такому стані всі вони загинули на своїх сидячих місцях. Багато було таких картин: сидить на своєму мішку чоловік, тільки без черепа, за ним -- стіна в трафаретах з мізків і крові.

Ще така деталь: коли я виліз з-під тягару трупів, то відчув, що щось муляє в долоні. Розтискаю її і бачу блискучу-блискучу кулю, яка пройшла через чиєсь тіло і знесилила в моїй долоні. «Діла твої, Господи!» -- подумав, -- і свою смерть викинув геть позад себе.

Енкаведисти, як розлючені звірі, нишпорили по всьому подвір'ю, шукаючи живих і поранених. У нашому ряду, де вже набралося більше 50 осіб, позаду мене стояв в'язень років 25, з Берестечка, на якому чекіст запримітив кров.

-- Ты ранен, выходи.

Той проситься, що він навіть не чує того поранення:

-- Пожалійте моїх двох малих діток, що живуть у бідності. Прошу вас, благаю, гражданін начальник.

Кат, не промовивши ні слова, підставив револьвера до його лоба і вистрелив. В'язень тільки зойкнув і повалився додолу,

Потім убивця помітив кров у молодого студента Луцької української гімназії, що був родом із Піддубець. Викликає його. Той, виходячи із ряду, почав плакати як мала дитина. Я того плачу не забуду до кінця свого віку. Цей плач різав ножем живе серце.

-- Не шкодуєте мене, то пожалійте хоч стареньку, немічну маму -- благав хлопець.

Він хотів ще щось сказати, але куля обірвала його життя.

Нас же, двадцять в'язнів, під дулами пістолетів загнали в камеру № 5. Між нами виявився ще один поранений. З його плеча сочилася кров. Якийсь хлопчина скинув із себе спідню сорочку, порвав її на шматки і зробив нещасному перев'язку. Його прізвища я не запам'ятав. Лише знав, що він з Цумані. Того ж, хто допомагав йому, звали Сергієм Прусом. Родом він був із Піддубець, учень Луцької української гімназії. З тих пір ми стали нерозлучними друзями.

Нараз вганяються до камери кілька катів, п'яних, грізних своїми поглядами, чоботи в них і весь одяг заляпані кров'ю. Пронизуючи нас звірячими поглядами, вони багатьох впізнають, у декого запитують прізвище і статтю. Один з в'язнів не міг чітко пояснити причину свого арешту. Його і ще одного забирають з окриком:

-- Ты, оуновская морда, как притаился?

Відразу ж в коридорі пролунало два пістолетних постріли. У нашій камері залишилося 18 осіб. Вирватися з цього пекла було важко. Нерви так поздавали, що хотілося самому проситися, аби розстріляли. Моє щастя було в тому, що я за весь час свого перебування в тюрмі ні разу не звертався до катів з ніякими заявами, проханнями.

Чому ж так прискіпливо, так нещадно чекісти вишукували свої політичні жертви? Поза сумнівом, вони знали, що «битовиків» було приблизно чотириста чоловік, а на східне подвір'я вийшло понад 600. Тож вони діяли за принципом -- розстріляти десять-двадцять невинних, але щоб між ними опинився хоча б один, якого вони хотіли знищити.

Після цієї неймовірної чистки довго не довелося чекати наказу йти на роботу. Виходжу разом з братом Павлом і Сергієм Прусом на західне подвір'я. Боже мій! Що тут творилося! Людський розум не в силі цього збагнути. В жодному фільмі, сні не побачити такого жахливого видива, від якого можна збожеволіти. Величезний двір був застелений горами трупів, у більшості -- пошматовані тіла, повідривані руки й ноги. Довга стіна двоповерхового крила -- вся від низу до верху -- забризкана кров'ю, обліплена мізками, людським м'ясом, на ринвах висять кишки, під ногами -- калюжі крові.

Під наглядом кількох катів почалася нечувана досі робота. Глибокі ями-вирви від німецьких бомб тут же, у дворі, поглиблювали, розширювали. Туди зносили трупи, шматки тіл і посипали все це негашеним вапном, яке завезли сюди заздалегідь. Отже, до розстрілів готувалися...

Не передати, як ми виглядали тоді, піддаючи один одному на плечі кавалки кривавих тіл.

Вже під вечір 23 червня, коли добралися ближче до мурів тюрми, під кількома трупами ми побачили живу людину. Вона зорієнтувалася, просить, благає: «Друзі, я буду з вами!». Тої миті енкаведист дивився саме в другий бік і не помітив, як цей мученик воскрес з того світу і тихо-крито долучився до нас. Потім ми знайшли ще одного живого, але пораненого в'язня. Цьому не повезло. Його помітив наглядач і застрелив на місці.

Згодом стали виносити трупи зі стайні, яка знаходилася поруч, у дворі. Там лежало понад 70 закатованих, із скрученими дротом руками. Це були смертники, яких замучили в перші години початку війни. Їх не стріляли, а нишком покололи багнетами. Без сумніву, між ними були «особо опасные», як Степан Мазурець.

Змучені, охлялі від втоми і жаху, в могильному мовчанні, зі смертельним тремтінням всього тіла, під наглядом катів, ми працювали до смеркання. Незважаючи на інтенсивність роботи, ми не встигли поховати всіх. Наступна ніч стала для нас маревом смутку душі і болем серця. Хіба таке можна описати?!

Похорон останків жертв докінчували ще у вівторок, 24 червня. Кожен з нас думав, що після них нас усіх теж постріляють, щоб не було свідків того, чого Луцьк, мабуть, не бачив за свою майже тисячолітню історію. Але під натиском німецьких військ так сталося, що ми навіть не помітили, як коли і куди повтікали наші мучителі, залишивши нечувано-небачений тяжкий злочин.

Колишній в'язень Луцької тюрми Іван Гедз згадує, що прийшовши в Луцьк, німці від побаченого остовпіли:

"Німці одразу нічого не зачіпали, натомість багато фотографували. За годину привели католицького священика, який відправив службу за убитими. Викопали під стіною яму й поскидали туди тіла. Свої замордували, а вороги хоронили... Тих в'язнів, кому пощастило вижити, німці не затримували".

За кілька днів, коли позиції німців у Луцьку зміцнилися, вони дозволили пройти до кривавих тюремних ям.

"Від Троїцького собору люди, чиїх родичів розстріляли, із більше ніж 70 священиками пройшли процесією до в'язниці. Там відправили панахиду і поклали вінки.

репресія розстріл луцький

Панахида за загиблими, Луцьк, літо 1941

Тюрма. Фото середини ХХ ст.

Напис біля поховання

Хрести над могилами

Поховання в'язнів розстріляниx органами НКВС 23-24 червня 1941 у Луцьку

Могили біля Луцької тюрми. Літо 1941 року

Тюрма сьогодні (зараз монастир) Південна стіна

Могила розстріляних в'язнів, ймовірно східне подвір'я Луцької в'язниці

Загальний вигляд розкопу № 1

Траншеї № 1 і № 2

Траншея № 4

На ймовірному місці захоронення

Микола Павлович Куделя - людина, яка чудом вижила під час знищення людей у Луцькій тюрмі

Центральна тюрма. Луцьк, 1941

Монумент жертвам розстріляним органами НКВС 23-24 червня 1941 у Луцьку

Размещено на Allbest.ru