Спільними зусиллями Волинського Губернського Правління (міністерства внутрішніх справ) і духовної консисторії, згідно із розпорядженнями Комітету міністрів 1830р. та царського наказу від 17 квітня 1842р. „О порядке обращения в православие, перешедших в латинство...", тих православних, які переходили до католицької церкви, повертали у попереднє віросповідання Утім, перехід у латинство тривав. Так, у 1861р. у м. Дубно в католицьку віру перейшло 54 людини [12, 9-13]. У м. Людвиполь православ'я залишили доньки православного священика Вечорко [14, 7]. Були випадки, коли віросповідання використовувалося парафіянами як засіб досягнення певної мети. Так, у Рівненський повітовий суд була надіслана скарга від Й. Масницького на свого брата І. Масницького, тимчасово відпущеного солдата-католика, що той усіляко знущається з нього та його дружини-православної, погрожує й вимагає їх розлучення, ображає православну віру. Під час розгляду справи, яка була заведена на І. Масницького, виявилося, що насправді брат-військовий, повернувшись із армії, вимагав частину батьківської спадщини. Оскільки Й. Масницький не бажав її віддавати, він підкупив свідків, а ті підтвердили факт висловлювань проти православ'я І. Масницьким [125, 7,8-9].

Після придушення польського національно-визвольного руху 1863-1864рр. вплив католицької церкви був дещо послаблений. Багато католицьких ксьондзів і монахів стратили, заслали в Сибір. А від православних священиків знову вимагали збирати відомості на користь царського уряду.

4.3 Діяльність православних церковних братств Волині у XIX - на поч. ХХ ст.

Відомо, що православні церковні братства, утворившись на межі XVI - XVIIст. як національно-релігійні організації православного населення Речі Посполитої, в тому числі й українського, стали його міцною опорою у боротьбі проти наступу католицизму та унії. Зі зміною умов розвитку (поступове ослаблення Речі Посполитої та її зникнення з історичної арени у 1795 р.) діяльність братств занепала.

Однак у другій половині XIX ст. через активізацію польського національного руху, або, як зазначали періодичні видання тодішньої самодержавної Росії, "з посиленням латино-польської пропаганди" на правобережних українських землях, що входили до її складу, православні церковні братства поновили або розпочали свою діяльність. Російський царизм, зацікавлений у зміцненні позицій Російської православної церкви, всіляко сприяв їх організаційному оформленню.

На початку 90-х років минулого століття у Волинській губернії діяло шість братств:

- в Острозі-Кирило-Мефодіївське, засноване 1865 p.;

- у Старокостянтинові-Святого Хреста, засноване 1870 p.;

- у Луцьку-Хрестовоздвиженське, відновлене 1873 p.;

- у Кременці-Богоявленське Свято-Миколаївське, засноване 1880 p.;

- у Володимирі-Волинському- Свято-Володимирське, засноване 1887 p.;

- у Житомирі-Володимиро-Василівське, засноване 1888 р. [49, 37]

Православні братства здійснювали активну релігійно-просвітницьку, місіонерську, благодійницьку діяльність. Вони відкривали навчальні заклади, як, наприклад, Кирило-Мефодіївське братство, яке ще у жовтні 1865 р. заснувало початкову школу, а у 1876 р. - жіноче училище, що фінансувалося коштами графині А. Блудовоі [2, 12-15].

Братства піклувалися про будівництво нових, відновлення знищених та реставрацію діючих православних церков і монастирів, їх утримання. Зокрема, луцькі братчики відбудували знищену пожежею у 60-х роках XIX ст. братську церкву. На цю справу братство одержало державну позику в сумі 3 тис.крб. Окрім того, пожертвування зробили К.Победоносцев, О.Ігнатьєв, Є.Янковський, М.Терещенко та інші високопоставлені царські чиновники, обрані згодом почесними членами Хрестовоздвиженського братства. Оновлена церква була урочисто освячена у 1890 p.; її відвідав імператор Олександр III із сім'єю.

Одним з провідних напрямів діяльності окремих братств був збір та збереження старовинних церковних пам'яток, вивчення і пропаганда їх історії. Цим займалися Луцьке і Володимир-Волинське братства, а з 1893 р. - Житомирське. Братчики відшукували, виявляли та відзначали спеціальними пам'ятними знаками місця, де знаходилися православні святині Волині, що не збереглися, організовували своєрідні музеї старожитностей - давньосховища, поширювали за допомогою власноруч створених бібліотек, видавничої діяльності знання про пам'ятки православ'я краю тощо.

Так, члени Луцького Хрестовоздвиженського братства вивчали історію будівництва й функціонування церкви Іоанна Богослова, що з'явилась у середині XIV ст. на території Луцького замку на місці ще давнішого дерев'яного соборного храму. Після Берестейського собору 1596 р. ця церква перейшла до уніатів, а пізніше була розібрана, її важливе значення в історії міста та краю полягало в тому, що це був кафедральний храм луцько-острозьких єпископів і водночас місце захоронення волинських князів ще з доби Київської Русі. Гробниці, що знаходилися тут, залишалися недоторканими і вважалися святими навіть у XVII ст. У 50-х роках XIX ст. на місці церкви за дорученням Київської Археографічної комісії проводились археологічні розкопки. Після їх завершення місце, де стояв храм Іоанна Богослова, поросло бур'яном. Луцьке церковне братство вирішило відновити пам'ять про нього. Братчики обгородили цю територію і встановили хрест. Відома й турбота луцьких братчиків про замок Любарта, про підтримання тут чистоти й порядку [49,38].

Протягом 90-х років XIX ст. братчики продовжували розшукувати місцезнаходження та вивчати історію давніх православних храмів міста Луцька, зокрема Свято-Дмитрієвської церкви, збудованої на початку XII ст. Мстиславом Володимировичем - сином князя Володимира Мономаха, П'ятницької церкви та церкви Пречистенського монастиря. Жодна з них до кінця XIX ст. не збереглася. Робота членів братства принесла добрі результати. Вдалося розшукати місце розташування згаданих церков, встановити там пам'ятні знаки. У вивченні історії православних святинь Луцька особливо відзначився секретар Хрестовоздвиженського братства священик Ф. Савлучинський. Опрацювавши значну кількість давніх документів та книг, він зумів визначити місцезнаходження ряду зниклих православних церков міста.

Свято-Володимирське братство проводило подібну роботу щодо відбудови та оновлення у місті Володимирі-Волинському Успенського собору, відомого ще під назвою "Мстиславів храм", щодо збереження решток церкви святого Федора, що ввійшла в Історію як "Стара кафедра".

Для збору і збереження на Волині пам'яток православ'я Володимир-Волинське та Луцьке церковні братства заснували давньосховища, куди надходили церковне начиння, ікони, рукописні та друковані-книги XVI-XIX ст., різноманітні документи середньовічної доби. Найбільше відомостей збереглося про Володимир-Волинське давньосховище, хоча низка питань його історії та діяльності потребує ще поглибленого вивчення. Відомо, що це давньосховище містилося у колишній ризниці Успенського собору. Серед його експонатів були бронзові хрести-енколпюни, виявлені під час археологічних розкопок у підземеллях собору, на території міста Володимира-Волинського та його околиць. Тут знаходилися залізний хрест з бані церкви села Будятичі Володимир-Волинського повіту, збудованої у середині XVII ст., ікона святого Дмитрія, що належала Дмитрієвській церкві міста Володимира-Волинського - пам'ятці архітектури XIII ст., ікона святого Миколая з Миколаївської церкви (XIII-XVII ст.), дві ікони - Спасителя та Богоматері - з Успенського собору, інше[49,38].

Окремий відділ давньосховища становили рукописні і друковані церковно-релігійні книги, серед яких були пом'яники, Євангелія XV-XVI ст., в тому числі й рукописне Євангеліє, подароване 13 січня 1563 p Загорівському монастирю маршалком польського короля П. Загоровським, метрики тощо.

У давньосховищі також були представлені фотографи, гравюри та малюнки давніх православних церков краю Започаткував цю колекцію збором фотознімків та негативів А. Прахов. Значний внесок у поповнення зробив голова правління Свято-Володимирського братства, відомий на той час краєзнавець О. Дверницький, який передав сюди 30 малюнків і фотографій.

Збагачуючи давньосховище новими надходженнями із залишків колишніх православних храмів, братчики одночасно збирали якнайповніші дані про час їх заснування, діяльність, розшукували матеріали про їх благодійників, намагалися вивчати навіть історію окремих ікон та церковного начиння, що були серед експонатів (1889, Ч.22, ч.неоф.) [29, 565].

Для ознайомлення населення з історією Волині при давньосховищі було створено бібліотеку, яка постійно поповнювалася. Основу її становили праці з історії краю, видані Київською археографічною комісією, а також книги, пожертвувані братству приватними особами. На 1 січня 1889 p. фонд бібліотеки нараховував понад 160 книг і брошур. Цій меті підпорядковувалася й видавнича діяльність братства. У 1889 p O. Дверницький написав і видав книгу "Памятники древнего православия в г. Владимире-Волынском", проілюстровану їх зображеннями. У 1892 p до 900-річчя створення Волинської єпархії вийшов альбом волинських старожитностей, куди, зокрема, увійшли нарис про історію Успенського кафедрального собору міста та опис предметів братського давньосховища.

Отже, діяльність Свято-Володимирського братства щодо збору та збереження пам'яток минулого проводилася активно й цілеспрямовано. Керував цією роботою О. Дверницький, який, крім перебування на посаді голови правління братства, завідував давньосховищем та бібліотекою. Щорічно видавалися звіти про діяльність братства, де вагоме місце відводилося висвітленню підсумків роботи щодо вивчення пам'яток православ'я на Волині.

Набагато менше відомо сьогодні про давньосховище при Луцькому Хрестовоздвиженському братстві Воно було відкрите у 1890 p на пожертвування О.Ігнатьєва - київського, подільського і волинського генерал-губернатора. Цей та інші благодійні внески дали змогу придбати кілька церковних книг, видрукованих M. Сльозкою при Львівському ставропігійському братстві, низку старовинних ікон та хрестів, а також шість Євангелій. Чотири з цих Євангелій - рукописні, датовані XVI ст., п'яте - наполовину друковане, наполовину рукописне - вийшло у Львові з друкарні І. Федорова, шосте - друковане - було видане у Львові 20 серпня 1636 p. і належало Преображенській церкві села Четвертня Луцького повіту [43,80].

Усі названі експонати поміщались у спеціально виділеній кімнаті, що знаходилась за вівтарем братського храму і символізувала початок створення своєрідного музею пам'яток давнього православ'я у місті Луцьку.

Пошукова робота членів Луцького та Володимир-Волинського братств була настільки дійовою, що 1890 р. стало можливим навіть відкрити виставку зібраних пам'яток старовини, яка розмістилася у Свято-Троїцькому соборі міста Луцька. [43,80].

Давньосховища при Свято-Володимирському та Хрестовоздвиженському братствах діяли до початку XX ст. Пізніше частину їх матеріалів було передано до єпархіального давньосховища у місті Житомирі, створеного у травні 1893 p., а частину - до Житомирського єпархіального музею.

Таким чином, православні церковні братства Волині 60-90-х років XIX ст. проводили різноманітну роботу, спрямовану на зміцнення у краї позицій православ'я. Одним з найрезультативніших напрямів діяльності окремих братств були заходи щодо збору, колекціонування, вивчення і пропаганди історії, старовинних пам'яток православної віри. При цьому підпорядковувалось і створення при братствах давньосховищ - перших у краї своєрідних музеїв, що працювали за чітко визначеною програмою, займалися різноманітними видами пошукової діяльності і тим самим значно збагатили історико-краєзнавчі дослідження Волині XIX ст.

4.4 Роль протестантських громад у розвитку культури Волині у ХІХ - поч. ХХ ст.

Інтенсивна колонізація Волинської губернії у другій половині XIX століття наклала помітний відбиток не лише на соціально-економічний розвиток краю, а й урізноманітнила духовне життя його мешканців. Значне місце в культурному житті Волині в кінці XIX на початку XX століття займали німці і чехи. На 1907 p. їх мешкало в губернії відповідно 181892 і 48619 чоловік. [104, 89].

Німці в губернії масово почали оселятися в 30-50-х роках XIX ст. Поява колоністів була зумовлена царськими указами Єлизавети Петрівни і Катерини II. Німці і чехи відзначалися в Європі високою працелюбністю і культурою землеробства і тому царський уряд хотів, щоб ці народи передавали свій досвід населенню Російської Імперії. Щоб заохотити колоністів, їм надавалися значні пільги (звільнення від військової служби, звільнення від податків тощо). Німці і чехи почали селитися в Російській імперії, на порівняно кращих землях в Прибалтійському краї, Самарській, Катеринославській, Таврійській і Волинській губерніях. Чехи осідали частково у Київській, Таврійській, Херсонській і найбільше у Волинській губернії.

Особливо інтенсивне заселення Волині вихідцями з Німеччини і Чехії почалося після скасування кріпосного права в Росії в 1861 році. Німці почали створювати свої села, які називались колоніями. Вони в основному селилися в південних районах Полісся, де були більш родючі ґрунти. На початок 70-х років у Рівненському, Дубнівському і Новоград Волинському повітах колоністів налічувалося понад 7300 чоловік, а на 1886 рік в губернії вже проживало 38201 німців, які за віросповіданням були лютерани і баптисти.

Чехів проживало 14630 чоловік. За віросповіданням вони були реформати і православні. [104, 89].

Релігійна справа, поруч з господарством, займала центральне місце у житті протестантів-колоністів. По переїзді до губернії німці першочергово вирішували проблеми будівництва кірх і молитовних будинків, створення парафії. Організація парафії у перші роки колонізації викликала значні труднощі, пов'язані з малочисельністю колоній та їх розпорошеністю на території краю До І862 року на Волині існувала лише одна парафія з центром у Житомирі, заснована у 1801 році з дозволу Олександра І. Пастор Житомирський опікувався релігійним життям усіх колоністів, але на перших порах міг відвідати кожне поселення лише раз у рік. Заступниками пастора у колоніях були кантори. Інститут канторів був орендований у Царстві Польському внаслідок браку пастирів і був невідомий у Німеччині. У Польщі діяли і курси по підготовці канторів. На Волинь деякі колонії запродували канторів з Польщі, для інших кантори призначалися житомирським пастором. Кантор виконував у колонії всі обов'язки пастора. [78, 57].

Через перешкоди, що чинилися російським урядом у закладанні нових протостантських парафій, починають створюватися ад'юнктури. У 1862 році у Рожищах виникає ад'юнктура Житомирської парафії, яка вже у наступному році стає самостійною парафією. На кінець XIX століття а губернії вже діяло шість парафій, в яких рахувалося 10 кірх і 197 молитовних будинків. Лютеранство сповідувало 164 425 осіб. Праця у господарстві, молитви цілковито заповнювали життя колоністів. Тільки найбільш освічені поселенці отримували з Петербургу часопис "Sontagsblatt" [78, 57].

Серед німецьких колоністів, позбавлених опіки пасторів з'явилися прихильники нових вірувань. Особливо поширився баптизм. Його пропаганді присвятили свою діяльність спеціально прибулі з Царства Польського місіонери. Останнім вдалося залучити до громад баптистів окрім німців і частину місцевого населення. Із заселенням значної частини Волинської губернії німцями туї з'явився і штундизм. Влада на місцях переслідувала штундистів. А поширення цього віросповідання було віднесене до негативних наслідків німецької колонізації. Не зважаючи на названі процеси, роль національнооб'єдчавчого фактору для німецьких колоністів продовжувало відігравати лютеранство. Згідно першого всеросійського перепису населення 1897 року свою належність до даної релігійної конфесії визнало 98,72% волинських німців. [78, 57]. Німці і чехи, в порівнянні з місцевим населенням відзначатися більш вищим культурник та освітнім рівнем а також веденням господарства на основі передового агротехнічного рівня. В німецьких колоніях інтенсивно будувалися школи і кірхи. 3 цією метою місцева влада виділяла землю і будівельні матеріали.

На 1887 p в губернії нараховувалося 7399 хлопців і 6194 дівчини. У чехів було 19 шкіл, в яких навчалося 535 хлопців і 431 дівчина. Школи в основному були початковими. Царський уряд сприяв їх розвитку. 8 жовтня 1887р вийшов указ про підпорядкування німецьких шкіл в колоніях Міністерству народної освіти. Школи почали отримувати дотації від казни. Частина з них утримувалася на кошти колоністів. Чеські школи в 1890 p. були підпорядковані особливому інспектору народних училищ. Інспектор повинен був обов'язково володіти чеською мовою. На 1890 p. в губернії нараховувалась 31 чеська школа. Серед них були змішані (навчалися разом з чехами росіяни та українці) і виключно чеські школи. Значна кількість шкіл утримувалася на кошти чехів, деякі отримували кошти від держави.

На 1893 p. кількість німецьких шкіл при колоніях та кірхах зросла до 325, в яких навчалося 9382 учні, а в 1897 p. в губернії було 317 шкіл з кількістю 12521 учень. В школах переважно вчилася невелика кількість учнів. Наприклад в Житомирському повіті в селі Аннопіль в 1886 p. була відкрила школа, де навчалося 20 хлопців і дівчат. В Черняхові в німецькій школі було 40 хлопців і 38 дівчат. Приблизно така ж кількість учнів була і в інших селах повіту. В місцях, де колоній було багато відповідно збільшувалася кількість шкіл та учнів. Вчителями були виключно німці, які мали відповідну освіту. Викладання при кірхах проводили священики. Чехи Волині мали найвищий рівень грамотності серед національних меншин губернії. За переписом 1897 року рівень грамотності їx становив 59,03% Серед українців уміли читати і писати лише 9,3%. Вони мали в 6 разів менше грамотних ніж чехи, в чотири рази менше ніж німці. [104, 89].

Отже, німці і чехи дотримувалися своїх звичаїв, способу життя. Особливо вражає їх вміння будувати кам'яні та цегляні будинки на західноєвропейський манер, які вже понад сто років стоять в колишніх місцях їх проживань. Наприклад, на сьогоднішній день багато жителів села Високого Черняхівського району користуються будівлями чехів, які з'явилися тут у 1877 році.

Таким чином, релігійні переконання сприяли збереженню рідної мови, національних традицій, адже школи створювалися в першу чергу з релігійних потреб, підготовки молоді до конфірмації. Кантори навчали дітей читати і писати, знайомили з історією і засадами євангельського костьолу. В свою чергу розселення окремими етнічними громадами, їх замкнутість у вирішенні соціальних, економічних, громадських проблем, значна відмінність від автохтонного населення, пояснюють стійкість релігійних поглядів колоністів Волині. Німці і чехи внесли значний вклад в розвиток культури і господарства губернії.

Висновки

У Х1Х- на початку ХХ століття розвиток української культури на Волині відбувався в умовах колонізаторського російського режиму. Правлячі кола Російської імперії розуміли, що українська культура - це основа українського національного відродження. Отож вони використовували будь-які гальмівні засоби у цій сфері життя. В умовах духовного поневолення волинян будь- який вияв національної свідомості у культурному процесі набував політичного значення. З Петербурга надходили накази пильно стежити за українською літературою, не допускати в ній любові до України.

Під владою Російської імперії українська мова зовсім не практикувалася як навчальна ні в початкових, ні в середніх, ні у вищих освітніх закладах. Взагалі здобути навіть початкову освіту пересічній людині було важко. НЕ вистачало парафіяльних шкіл для найнижчих станів, де діти навчалися грамоти, чотирьох дій арифметики та основ православної віри. Так, у 1844 році у Волинській губернії на кожних 713 жителів припадав лише один вчитель.

Таким чином, реформи шестидесятих років XIX ст. дали поштовх розвитку культури на Волині, хоча від центру до периферії він дійшов лише у 80-90роках ХІХ століття. Саме тоді розпочалося відкриття масових шкіл. У той час в губернії нараховувалося багато сіл, де не було жодної писемної людини.

Найбільшим гальмом у розвитку культури на Волині, як і на всій Україні, була шовіністична політика царизму. З метою русифікації українців у другій половині XIX століття було видано низку постанов і циркулярів, які забороняли створювати українські школи, викладати у школах українською мовою. Проте, як вже згадувалося, скасування кріпосного права і економічний розвиток того часу поряд з іншими реформами 60-70-х років ХІХ століття дали поштовх для поліпшення шкільної освіти. В 1900 році у Волинській губернії нараховувалося 2343 навчальних заклади, але більше половини з них (1462) були парафіяльними школами, головним чином школами грамоти, де навчалося 59228 чоловік.

Наголосимо, що загальна кількість учнів у всій Волинській губернії на цей час досягла 127200 або 4 % населення губернії. На 1015 чоловік діяв один навчальний заклад, у більшості випадків мало комплектний, із двадцяти чотирьох навчався один учень [7, 51].

Перепис 1897 p. показав, що у Волинській губернії незначна частина населення отримувала освіту вище середньої (6982 чоловіків і 2928 жінок, що становило лише 0,3 % від загальної кількості населення). Це був значно нижчий показник ніж у середньому в державі, де таку освіту мали 1364143 чоловіків (1,1% від загальної кількості мешканців). Найбільше освічених людей в губернії було серед духовенства (63 % чоловіків і 23,1 % жінок від її загальної кількості). За ними йшло дворянство (50,5 % чоловіків і 19 % жінок). Майже не було представників від селянства з освітою вище середньої (0,45% чоловіків і 0,84 % жінок).

Матеріали перепису дають можливість проаналізувати і рівень освіти. Вони свідчать, що лише 0,42% населення губернії отримало освіту в університетах (найбільше серед дворянства 8,2% від його загальної кількості), 0,1% у вищих спеціальних закладах, 0,41% у середніх спеціальних закладах, 6,2% у середніх навчальних закладах, 0,52% у вищих і середніх військових навчальних закладах. Проте ці цифри не були абсолютними так, як вказували лише на те, скільки людей навчалося в тих чи інших навчальних закладах, а не те, скільки з них їх закінчили.

В піснях, переказах, народних думах, легендах, казках народ оспівува своє героїчне минуле. Величезна роль у збереженні національної пам"яті належала кобзарям, бандуристам, лірникам. На багатому українському народно-пісенному фольклорі розвивалося музичне мистецтво.

У Х1Х - на початку ХХ століття почали виникають аматорські гуртки, створюються умови для появи напівпрофесіональних театрів. Зокрема зусиллями місцевої інтелігенції почав свою творчу діяльність напівпрофесійний театр у Корці. Аматорський театр у цей час розвивався у несприятливих умовах перслідування українського слова і культури. Емський указ 1876 року взагалі заборонив вистави на "малоруському наріччі", не дозволялося навіть друкувати українською мовою тексти до музичних творів, але аматорський театр став уже настільки популярним в уУкраїні і зокрема на Волині, що проти цих забарон масово виступмили не лише актори, але й інтелігенція ті навіть прогресивне чинивництво. Це відкрило дещо ширші можливості для розвитку театрального мистецтва.

Найвидатніші майстри української літератури Х1Х - початку ХХ століття художньо осмислювали буття і долю українського народу, відображали важливі історичні події, заглиблювалися у таємниці особливостей національного характеру. Значний внесок у розвиток літературного життя краю здійснили Улас Самчук, Мачтет, В. Короленко і інші. Вивчення особливостей фольклору та етнографії зробили Олена Пчілка та уся родина Косачів. Національне відступництво висміювала у циклі сатиричних віршів наша землячка Леся Українка. З найбільшою силою талант Лесі Українки виявився у драматургії - чотирьох драмах і п'ятнадцяти драматичних поемах. Ці твори засуджували бездуховність, міщанський егоїзм, утверджували високе громадянське покликання людини. ЇЇ твори по праву належать до шедеврів світової літератури.

На цей період припадає наукова діяльність основоположника вітчизняної антропології Федора Вовка. Його співпраця з М.Біляшівським та Ф. Штейнгелем значно активізувала історико- краєзнавчу роботу на Волині, наслідками якої стала поява першого сільського музею на Волині у Городку (територія сучасної Рівненської області). Проведення експедицій та археологічних розкопок не лише поповнювали колекції музею, але й сприяли активізації етнографічно-пошукової роботи на Волині. Епохальним у розвитку волинського краєзнавства стало утворення у 1900 році у Житомирі Товариства дослідників Волині. У краєзнавчій роботі в цей час проявили неабияку активність і результативність церковні православні братства. Вони здійснювали релігійно-просвітницьку, місіонерську, благодійницьку діяльність, відкривали навчальні заклади. Провідним напрямком роботи окремих братств був збір та збереження старовинних церковних пам"яток, вивчення і пропаганда їх історії. Братства організовували своєрідні музеї старожитностей, давньосховища, прощирювали за допомогою власноруч тстворених бібліотек знання про пам'ятки православ'я краю. У кінці Х1Х століття у Волинській губернії діяло шість братств: в Острозі (1865, Кирило мефодіївське), Староконстянтинові (1870, Святого Хреста), Луцьку (1873, Хрестовоздвиженське), Кременці (1880, Богоявленське Свято-Миколаївське), Володимирі-Волинському (1887, Свято- Володимирське), Житомирі (1888, Володимиро-Василівське). Пошукова робота членів братств значно збагатила історико-краєзнавчі дослідження Волині Х1Х століття. У зазначений час з'являється група дослідників та краєзнавців, які сприяли налагодженню певної системи краєзнавчих досліджень, заклали підвалини наукового вивчення духовної спадщини Волині. Серед них був і архієпископ Модест, який підтримував проведення археологінихї розкопок та археографічних експедицій, організував єпархіальне давньосховище, сприяв відкриттю у Житомирі у 1894 році Волинського церковно-археологічного товариства.

Важливою подією у житті Волині були видання Волинських губернських відомостей, Волинських єпархіальних відомостей, праць М. Теодоровича і ін.

Православна церква зробила чималий внесок у розвиток народної освіти. Царський уряд, який прагнув дати священицьким дітям "стандартну" освіту, посилити державний контроль за церквою, русифікувати її, відкрив наприкінці ХУ111- на початку Х1Х століття єпархіальні духовні семінарії на Правобережжі і зокрема на Волині в Острозькому монастирі, переданому урядом від греко-католиків православним, для дітей священиків було відкрито Волинську семінарію (у 1825 р. Її перевели в місто Аннополь, а в 1836 р.- у Кременець). У повітових та парафіяльних училищах, відкритих при семінаріях, найбільших монастирях у Ковелі, Острозі рівень викладання був низьким. Там працювали вчителі широкого профілю, які викладали відразу по декілька дисциплін. Все ж у Х1Х - на початку ХХ століття православна церква зробила чимало для розвитку освіти. Разом з тим вона допомагала уряду Російської держави здійснювати русифікацію українського населення.

Досить вагомим був внесок церкви у загальний розвиток української культури. Продовжувала видаватися церковна література. Велику друкарню мала Почаївська Лавра. Видана література цією друкарнею використовувалася для викладання окремих дисциплін в навчальних закладах України у цей час.

Будівництво храмів, монастирських корпусів значною мірою визначило розвиток в Україні дерев'яної та мурованої архітектури, розвиток іконопису- українського живопису, виготовлення церковного начиння. Отже доробок церкви у сфері духовної культури, соціальної етики, матеріальної культури у Х1Х- початку ХХ століття був значним.

Джерела та література

І. Архівні джерела

1. Державний архів Волинської області (ДАВО): Ф.3. Оп.1. Спр. 11.

2. ДАВО: Ф.3. Оп.1. Спр.161.

3. ДАЖО: Ф.115. Оп.1, Спр.1444, Арк.35.

4. ДАРО: Ф.280. (Рівненське міське спрощене громадське управління). Оп.1. Спр.2 (Кошторис витрат на влаштування і утримання Рівненського міського спрощеного громадського управління на 1890).

5. ДАРО: Ф.359. (Дубнівське міське спрощене громадське управління). Оп.1. Спр.2 (Журнали засідань зборів уповноважених м. Дубно за 1900).

6. ДАРО: Ф.359. (Дубнівське міське спрощене громадське управління). Оп.1. Спр.3 (Журнали засідань зборів уповноважених м. Дубно за 1901).

7. ДАРО: Ф.359. (Дубнівське міське спрощене громадське управління). Оп.1. Спр.4 (Журнали засідань зборів уповноважених м. Дубно за 1902).

8. ДАРО: Ф.359. (Дубнівське міське спрощене громадське управління). Оп.1. Спр.13 (Журнали засідань зборів уповноважених м. Дубно за 1915).

9. ДАРО: Ф.370, Оп.3, Спр.60 (Дело о захвате князем Любомирским земельных угодий, принадлежащих Дубенской Никольской и Ильинской церквям).

10. ДАРО: Ф.370, Оп.3, Спр.64 (Дело по иску помещика Младецкого к священнику Клюковскому, незаконно владевшему земельными и лесными угодьями в местечке Варковичи).

11. ДАРО: Ф.370, Оп.3, Спр.96 (Дело о возвращении Загорецкой церкви земли, отторгнутой помещиком Островским).

12. ДАРО: Ф.370, Оп.3, Спр.858 (Дело о переходе некоторых жителей города Дубно из православной в католическую веру).

13. ДАРО: Ф.384, Оп.5, Спр.871 (Дело на ксендзов Августина Мосаковского и Михаила Боратинского, судимых за крещение православного младенца из деревни Микулино Станислава Яздржевского по латинскому обряду).

14. ДАРО: Ф.384, Оп.5, Спр.874 (Дело об отступления от православия дочерей священика м. Людвиполь Вечорко).

ІІ. Збірники документів і матеріалів та статистичних даних

15. Обзор Волынской губернии за 1911 год.-Житомир,1912.- С. 89.

16. Отчет Дубенского взаимного кредита 1912 г. - Дубно, 1913. - 23с.

17. Отчет попечителя Киевского учебного округа о состоянии заведений округа за 1911 г. - К., 1912.

18. Памятная книжка Волынской губернии на 1885 г. - Житомир, 1884.

19. Памятная книжка Волынской губернии на 1886 г. - Житомир, 1885.

20. Памятная книжка Волынской губернии на 1911 г. - Житомир, 1910.

21. Памятная книжка Волынской губернии на 1912 г. - Житомир, 1911.

22. [Памятная книжка Волынской губернии на 1915 г. - Житомир, 1914.

23. Первая всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 год, У111, Волынская губерния, [13-15 ].

24. Правила и программы для церковно-приходских школ и школ грамоты. - С.-Петербург, 1894. - 20с.

25. Собрание узаконений и распоряжений правительства. - 1894, №4, 11.01, стат.20.

26. Собрание узаконений и распоряжений правительства. - 1907, №164, стат.1247.

27. Україна в ХХ ст. Збірник документів і матеріалів. - К., 2000.

ІІІ. Тогочасна періодика

28. Волынские губернские ведомости. - 1866. - № 4.

29. Волынские епархиальные ведомости. - 1889.- № 22.

30. Волынские епархиальные ведомости. - 1892.- № 36.

31. Волынские епархиальные ведомости.-1908.-№11.

32. Почаевский листок .-1910.-№

ІV. Монографії та наукові статті

33. 1000-ліття православ'я на Волині / упорядник о. Миколай (М. Моліс). - Дубно, 1992. - 150с.

34. Академік Микола Іванович Петров / Упор В.Л. Микитась, H. Д. Микитьсь.- К,199.

35. Арсеньев К. Город // Энциклопедический словарь Ф.А. Бркгауза и Ефрона. - СПб., 1893. - Т.ІХ.- Кн.17.

36. Баженов Л В Історичне краєзнавство Правобережної України XIX - на початку XX ст. Становлення.Історіографія. Біобібліографія.-Хмельницький, - 1995. -256с.

37. Батюшков П.Н. Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края. - С.-Петербург, 1888. - 126с.

38. Биляшивский Н.Ф. Общество исследования Волыни.//Киевская старина.-К. - 1897. - янв. - с. 17-20.

39. Близняк М. Поляк за походженням, українець за покликанням В.Б. Антонович (1834-1908) // Сім днів. - 2003. - 12 вересня.

40. Булига О. Друкарня Почаївського Свято-Успенського монастиря. Аналіз видань із збірки Рівненського краєзнавчого музею// Роль християнства в утвердженні освіти, науки та мистецтва: історія, уроки, перспективи. - Рівне, 2000. - с.50-54.

41. Бут О.М., Добров П.В. Соціально-економічний аспект у вивченні історії міст і сіл. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. Вип.15. --К. - Донецьк, 2001.

42. Бухало Г. Життєві шляхи Ф. Штейнгеля // Волинь. - 1995. - 8 грудня.

43. Василевська С. Роль Свято-Володимирського братства в м. Володимирі-Волинському в збереженні культурних пам'яток краю (за матеріалами архіву Свято-Володимирського братства у Володимирському краєзнавчому музеї). // Волинський музей. Історія і сучасність. Тези та матеріали І науково-практичної конференції. - Луцьк, 1997.

44. Власовський І. Нарис історії української православної церкви: У 4 т., 5 кн. - Репр. відтворення вид. 1957р. - К.: Либідь, 1995. - Т.3: (ХУІІІ - ХХ ст.). - 360с.

45. Вовк X. К. Студії з української етнографії та антропології. - К., 1995. -С. 170

46. Воронин А. Записка о владельческих городах и местечках Юго-Восточного края. - К., 1869. - ч.1.

47. Гаврилюк С.В. Роль владики Модеста у налагодженні історико-краєзнавчої і пам'яткоохоронної роботи на Холмщині, Підляшші та Волині (друга половина XIX - початок XX ст.) // Науковий вісник ВДУ імені Лесі Українки.- Історичні науки.- Луцьк, 2000, № 3.-С.12-16.

48. Гаврилюк С. Історичне пам"яткознавство Волині, Холмщини і Підляшшя (Х1Х-початок ХХ ст.).-Луцьк,2002.- 530 с.

49. Гаврилюк С. Діяльність православних церковних братств Волині у Х1Х ст.// Науковий вісник ВДУ імені Лесі Українки.- Історія.- Луцьк,1997,№ 2. С.40-42.

50. Грицюк І. Місце „Волынских епархиальных ведомостей" у становленні краєзнавства (70 - 90 pp. XIX ст.) // Велика Волинь: минуле і сучасне: Матеріали міжнародної наукової конференції. Луцьк. - 1994.

51. Гуменюк А.О. Міста Правобережної України в другій половині ХІХ ст. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. - К., 1992.

52. Жилінський І. І золотої нитки не згубить. // Волинські дзвони. - Рівне, 1999. - С. 46-49.

53. Жилюк С. Російська православна церква на Волині (1793-1917). - Житомир: Журфонд, 1996. - 173с.

54. Іваненко В.Г. Олена Пчілка як дослідник народного мистецтва // Народна творчість і етнографія. - 1989. - №6. - С.69-77.

55. Іванців В.В. Статут товариства дослідників Волині, його мета та значення

56. //Велика Волинь: минуле і сучасне: Тези наукової краєзнавчої конференції.-Житомир, 1993.- С. 15-17.

57. Історія релігії в Україні у 10 т. - Т.3: Православ'я в Україні/ Ред. А. Колодного, В. Климова. - К.: Український Центр духовної культури, 1999. - 560с.

58. Кармазина М. Українська інтелігенція ХІХ - поч. ХХ століття. // Історія України. - 1999. - №3. С.1-2.

59. Копилов С.А. // Минуле і сучасне Волині: Тези доповідей і повідомлень II регіональної краєзнавчої конференції 8-10 жовтня 1992р. Луцьк. - 1992. - с. 51-68.

60. Костриця М.Ю. Роль товариства дослідників Волині у розвитку краєзнавчих студій поч. 20 ст. // Велика Волинь: минуле і сучасне: Тези II регіональної наукової конференції 18-20 грудня 1992р. Рівне. - 1992. - с. 27-28.

61. Костриця М. Товариство дослідників Волині. До сотої річниці // Берегиня. - 2000. - №2. С. 3-11.

62. Костриця М.Ю. Обласна наукова бібліотека: сторінки історії // Діяльність бібліотек по збереженню культурної спадщини і відродження духовності народу. Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції. - Житомир, 1996.

63. Кудь В.О. Культурно-освітні заклади на Волині в кін. ХІХ на поч. ХХ ст. //Діяльність бібліотек по збереженню спадщини і відродження духовності народу. - Житомир - 1996. С.48-49.

64. Кузема О.Л. Земельні відносини в містах та містечках Подільської губернії (К.ХVІІІ - 1 пол.ХІХ ст.) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. Вип.15. --К. - Донецьк, 2001.

65. Лавринченко О. Культурна праця на Волині до 1921 р. // Літопис Волині. Збірник волинознавства. Ч. 13-14. - Вінніпег: Т-во "Волинь", - 1982.

66. Лазанська Т.І. Соціальне походження промислової буржуазії у ХІХ ст. // Український історичний журнал, 1996, №2.

67. Ланчук Н.В. Розвиток промисловості Волинської губернії кінця ХІХ - початку ХХ ст. // Житомирщина крізь призму століть. Науковий збірник. - Житомир, 1997.

68. Лащук Ю., Ошуркевич О., Хведась А. Дослідження народної культури Волині в Х1Х - першій пол. ХХ ст. // Народна творчість та етнографія. - 1953. - 354с.

69. Левкович І. Нариси історії Волинської землі. - Луцьк, 1992.

70. Листування Федора Вовка з Василем Кравченком //Берегиня. - 1996. - Ч.3-4. - С.133-143.

71. Ломачинська І. Монастирі між духом і світом// Людина і світ. - 1999. - № 11-12. - с.45-48.

72. Лугова О.І. Міські промислові осередки на Україні (кінець ХІХ - поч. ХХ ст). // Український історико-географічний збірник. - К., 1971.

73. Макарчук С.А. Эносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма. - Львов, 1983.

74. Мельничук Г. Освіта в Дубенському повіті. // Нова педагогічна думка. - Рівне, 1996, №4.

75. Михайлишин О.А. Палацово-паркові ансамблі Волині // Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку. - Рівне, 1999. - Вип. 4. - С. 203-275

76. Михайлюк О.Г., Кичій І.В., Пивницький М.Д. Історія Волині з найдавніших часів до наших днів. - Львів, 1988.

77. Михайлюк О.Г. Волинське товариство дослідників Волині. // Минуле і сучасне Волині: Тези доповідей і повідомлень II регіональної конференції "Велика Волинь" і IV обласної історико-краєзнавчої конференції. Луцьк.- 1992.-с. 15-17.

78. Мориньчак Ю. Товариство дослідників Волині та його літературна діяльність // Велика Волинь: минуле і сучасне: Матеріали міжнародної наукової конференції. Луцьк. - 1994.-с. 330-332.

79. Надольська В. Лютеранство на Волині у другій половині ХІХ століття //Діяльність бібліотек по збереженню спадщини і відродження духовності народу. - Житомир - 1996.-С 115-116.

80. Нечаєва П. Практическое руководство для священослужителей, или систематическое изложение полного круга их обязаностей и прав.- С. Петербург, 1903.-473 с.

81. Нардова В.А. Органы городского самоуправления в системе самодержавного аппарата власти в конце ХIХ - начала ХХ века. // Реформы или революция? Россия 1861-1917.: Материалы Международного коллоквиума историков. - М., 1992.

82. Огієнко І. І. Історія українського друкарства.-К.,1993.

83. Ошуркевич О. Волинь і Полісся в дослідженнях Федора Вовка // Українська культура в іменах і дослідженнях: Наукові записки Рівненського державного інституту культури.- Рівне, 1997.-С.13-15.

84. Павловська Г.Г. Народна культура Волині у фолькльорно-етнографічних дослідженнях Лесі Українки // Велика Волинь: минуле і сучасне: Тези регіональної конференції. -Рівне. - 1991. - С. 65-66.

85. Павлюк В.В. Магнатерія Волині в умовах розвитку ринкових відносин у другій половині ХІХ ст. // Український історичний журнал. - 2000.

86. Пащук І.Г. Фолькльорист і етнограф І.І. Кравченко.// Велика Волинь: минуле і сучасне: Тези регіональної конференції 14-16 листопада 1991 року. Рівне. - 1991. - с. 68-70.

87. Пероговский В. Отрывок из истории присоединения Волыни униатов к православию в царствование Екатерины ІІ и Павла І// Волынские епархиальные ведомости. - 1880. - № 2. - С. 78-79

88. Пероговский В. Отрывок из истории присоединения Волыни униатов к православию в царствование Екатерины ІІ и Павла І// Волынские епархиальные ведомости. - 1880. - № 4. - с.195-212.

89. Погребінська І.М. Правове та економічне становище євреїв в Україні (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). // Український історичний журнал, 1996, №4.

90. Поліщук Ю.М. Освітній рівень населення Волинської губернії за переписом 1897 року // Діяльність бібліотек по збереженню спадщини і відродження духовності народу. - Житомир - 1996.-С. 113-114.

91. Пономарьова Т.О. З історії формування музейної мережі краю. // Українська культура: Минуле, сучасне, шляхи і розвиток науки. Записки. Випуск 3. Рівненський державний інститут культури. - Рівне, 1998.- С. 103.

92. Прищепа О. Реформування міського самоуправління на Волині за міським положенням 1870 р.: Особливості впровадження та регіональна специфіка. // Наукові записки. Історичні науки. Випуск 1. - Острог, 2000.

93. Прищепа О.П. Основні тенденції розвитку міської промисловисті Волинської губернії (ІІ пол.ХІХ-поч. ХХст.) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. Вип.15. --К. - Донецьк, 2001.

94. Рачківський О.І. До історії видавничої діяльності на Волині. // Волинь незалежна:Тези IУ регіональної наукової конференції 23-24 лютого 1993р.- Рівне. - 1993. -с. 42-43.

95. Римский О. Церковная реформа 60-70-х гг. ХІХ в.// Отечественная история. - 1995. - № 2. - с.166-175.

96. Рожко В.Є. Нарис історії української православної церкви на Волині: Історико-краєзнавчий нарис. - Луцьк: Медіа, 2001. - 672с.

97. Романовская Г. Иерусалим Волыни и церемониальное еврейское серебро ХIХ ст. // Житомирщина крізь призму століть. Науковий збірник. - Житомир, 1997, Т.16.

98. Русское православие: вехи истории// Науч. ред. А.И. Клибанов. - М.: Политиздат, 1989. - 719с.

99. Савчук П. Дубенський форт. - Рівне, 2001.

100. Савчук П. Дубенський Хрестовоздвиженський монастир.-Рівне, 2002.-108 с.

101. Саух О.М. П.А. Тутковський і Волинь // Велика Волинь: минуле і сучасне: Тези II регіональної наукової конференції. Рівне. - 1992. - с. 35-37.

102. Сейко Н. Польські культурно-освітні товариства на волині в 1916-1919 роказ // Шлях освіти. - 1999. - № 1. - С. 52.

103. Сесак І.В. Жіночі гімназії і прогімназії Волині на початку ХХ століття // Велика Волинь: минуле і сучасне. Матеріали міжнародної наукової краєзнавчої конференції.-Жовтень,1994.-Хмельницький-Ізяслав- Шепетівка, 1994., 323

104. Старков В. До відвідин Федором вовком Волині 1909 року (за листуванням Федора Штейнгеля до Федора Вовка)// Українська культура в іменах і дослідженнях: Наукові записки Рівненського державного інституту культури.- Рівне, 1997.

105. Суліменко О.Г. Німці і чехи в культурному житті Волинської губернії (кінець Х1Х- початок ХХ століття) // Діяльність бібліотек по збереженню спадщини і відродження духовності народу. - Житомир - 1996.-С. 117.

106. Сухенко Т.В. Жіноча середня освіта в Україні (ХІХ - початок ХХ ст.) // Український історичний журнал, 1998, №5.

107. Теодорович М. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волинской епархии. У 5 томах.-Житомир, 1888-1903 .

108. Томашевський Г.Г. Городоцький музей барона Ф.Р.Штейнгеля // Велика Волинь: минуле і сучасне: Тези регіональної наукової конференції. Рівне. - 1991. - С. 35.

109. Томіленко А.Г. Діяльність професійних пожежних підрозділів на Правобережній Україні у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. //Український історичний журнал, 1999, №4.

110. Хведась А.О. Пропаганда і популяризація пам'яток книжкової писемності в музейних установах краю (кін.Х1Х ст. до 80-х років ХХ ст.) // Остріг на порозі 900 - річчя (1990- 1992р.р.): Тези доповідей. - 1992. - Ч. 2. - С. 91-92.

111. Хведась А.О. До історії становлення музейної справи на Волині 1887 - 1939р. // Остріг на порозі 900 - річчя (1990 - 1992р.р.): Тези доповідей. -1992. -Ч. 2. - с .89 - 90.

112. Цинкаловський О. Стара Волинь і волинське Полісся. У 2 Томах.- Вінніпег: Волинь. - 1984.

113. Чикаленко Л Подорож з проф. Хв. Вовком по Волині //Літопис Волині -Ч.42 -Вінніпег - С.40.

114. Шевчук С. Хведір Вовк і Волинь // Берегиня. - 2000. = №4. - С. 58-63.

115. Шик Н.А. Культурно-національне питання на Україні у ХІХ ст.. // УІЖ. - 1991. - №3. - С. 25-33.

116. Ярмошик І.І. Становлення історичного краєзнавства Волині в XIX -- на початку XX століть. - Житомир, 1998.

V. Довідникова література

117. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репрінцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. - К., 1995.

118. Гайбонюк В.Д. Історія України. Хроніка. Події. Факти і анотації. - Рівне, 1997.

119. Довідник з історії України. Видання 2, допрацьоване, доповнене // Ред. Р. Шуст, І. Підкова. - К., 2001.

120. Православная Богословская Энциклопедия / ред. А.П. Лопухина. - Петроград, 1902. - т.3. - 800с.

121. Хрестоматія з Історії Української РСР . У 2 т.-К., 1961.-Т 2.-С.594

VI. Навчальна література

122. Борисенко В.Й. Курс української історії: Навчальний посібник. - К., 1998.

123. Верига В. Нариси з історії України (кінець ХVІІІ - початок ХХ ст.). - Львів, 1996.

124. Грицак Я. Нарис історії України. Формування нової модерної нації: Навчальний посібник. - К., 1998.

125. Історія релігії в Україні: Навчальний посібник / А.М. Колодний, П.Л. Яроцький, Б.О. Лобовик та ін.; за ред. А.М. Колодного, П.Л. Яроцького. - К.: Т-во "Знання", КОО, 1999. - 735с.

126. Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні: Навчальний посібник: У 3 книгах. Кн.3. Кін. ХУІ - сер. ХІХ ст. - К.: Либідь, 1994. - 336с.

127. Оксенюк Р.Н. Нариси історії Волині. - 1861-1939. - Львів, 1970.

128. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. - К.: Либідь, 1993. - Т.2. - 606с.

Размещено на Allbest.ru