Стародавньоіндіанські держави в Америці

Размещено на http://www.allbest.ru/

імперія абориген америка індіанець

Реферат на тему:

«СТАРОДАВНЬОІНДІАНСЬКІ ДЕРЖАВИ В АМЕРИЦІ»



Вперше гіпотезу про азіатське походження аборигенів Америки висловив Т. Джефферсон -- третій президент СІІІА. її науково обгрунтував А. Грдличка. Вчені О. П. Окладников, О. Л. Дерев'янко, М. Диков, Ю. Молчанов довели, що протоіндіанці були вихідцями із Сибіру та Далекого Сходу, серед них були монголоїдні племена з Сохи (Якутії) та Алтаю. Останнім часом виникли гіпотези про можливу висадку у Новий Світ європейських, африканських, ближньосхідних, а також китайських і японських етнічних груп.

До відкриття Америки Колумбом тут проживали тисячі племен і народів, які мали свої мову, релігію, традиції та звичаї. Більшість із них перебувала на різних стадіях родового ладу, деякі мали писемність, органи управління і навіть свою монету.

Мисливство, рибальство, збирання були основними заняттями аборигенів. У міру знищення мастадонтів, мамонтів, бізонів, коней вони були змушені мігрувати в пошуках джерел існування.

Поступово вони почали освоювати примітивне землеробство. Сприятливий клімат, безкраї цілинні землі давали змогу вирощувати кукурудзу -- основний продукт харчування давніх індіанців, а також бавовну, гарбузи, квасолю, перець, тютюн. У теплих місцях вирощували на плантаціях какао. Його зерна замінювали гроші. Каучук використовували для виготовлення взуття. Перехід до осідлого способу життя, виникнення приватної власності підривали родовий лад, почали формуватись стани, класи.

Жителі Америки у своєму розвитку пройшли ті самі стадії, що й народи Старого Світу. У них спостерігається збіг основних закономірностей появи класів і держави. Однак цивілізації індіанських народів відставали у своєму розвитку. Основу їхнього матеріального виробництва тривалий час становили кам'яні знаряддя праці. Перші примітивні вироби із заліза археологи датують кінцем IX ст. до н. е. Тут не було гончарного круга, колісних повозок, домашніх в'ючних і тяглових тварин. Давні індіанці зуміли одомашнити лише собаку і ламу.

Низький рівень техніки гальмував прогрес у господарському житті й суспільному розвитку.

Найдавніші жителі Мексіканської долини -- ольмеки 7 тис. років тому винайшли писемність, створили книги-кодекси. Вони виготовляли знаряддя праці з міді, обробляли бавовну. У скульптурних зображеннях воїни озброєні луками й мідними сокирами, одягнуті в бавовняні рубахи-хламіди, на ногах у них -- сандалії з каучуку-сирцю.

Ольмеки жили наприкінці II -- початку І тисячоліття до н. е. Вони споруджували колосальні піраміди, які не поступались розмірами давньоєгипетським.

В імперії інків будували прекрасні дороги, найдовша з них становила 5250 км. Була створена розгалужена система іригації, функціонувала державна пошта. В столиці ацтеків діяв водопровід. Міста за своєю красою, благоустроєм, архітектурою не поступались перед шумерськими, єгипетськими, вавилонськими.

Індіанські народи напередодні вторгнення європейців досягли високого на той час рівня культури, були обізнані із землеробством, будівництвом, мореплавством, астрономією, медициною.

Вони зробили певні відкриття в математиці й астрономії. Майя склали найточніший у світі календар, ввели число нуль, зберігали історичні легенди, любили поезію. Багатство храмів вражало європейців. Імператору інків після смерті була поставлена золота статуя в натуральному розмірі.

Найдавніші держави індіанських народів територіально складалися з міст і найближчих поселень. Існували союзи й конфедерації держав.

Міста давніх індіанців відіграли важливу роль в утворенні державності. Як правило, місто розросталось навколо місця проживання вождя і знаходження головного божества плем'я. Міста класичного періоду історії давніх індіанців були насамперед продуктами об'єднання (добровільного або насильницького) кількох сусідніх общин. Міста-держави виконували функції: політико-адміністративну, господарську, культову, оборонну. Політичні об'єднання мали вже встановлену систему управління, сильну жрецьку організацію.

Як і в країнах Стародавнього Сходу, держави інків, майя, ацтеків здійснювали три основні функції: формування ополчення, збір податей, організацію громадських робіт.

Особливе місце в соціальній структурі займали жерці. Вони належали до знаті, у багатьох народів верховний жрець був правителем держави. Кандидат на посаду жерця проходив ретельний відбір, діставав спеціальну освіту.

На початку нашої ери в індіанських народів, що населяли Месоамерику й Анди, відбувався процес формування класів, який мав багато спільного з тим, як він здійснювався у країнах Близького Сходу, особливо стародавніх Шумеру та Єгипту. В VII ст. багато які індіанські народи мали свої державність і писемність.

Напередодні вторгнення європейців в Месоамериці й Андах проживали дві третини всього населення Нового Світу. На північ від сучасної Мексіки більшість племен залишалась на стадії родового ладу. В очах ацтеків, інків та майя кочові племена були варварами.

Ацтеки називали племена кочівників-чичимеків, що захопили в XII ст. державу тольтеків, «собачим народом». Однак пізніше чичимеки, увібравши культуру своїх попередників, зуміли навіть перевершити їх і зблизитись з ацтеками.

Родовий лад занепадав. Племена, що жили північніше Мексіки, переживали період «воєнної демократії», їхні пам'ятки містять відомості про кровопролиття, війни за мисливські угіддя, пасовища, спірні території.

Початковий етап становлення приватної власності, появи станів супроводжувався зростанням суперечностей у суспільстві. Соціальне розшарування й утворення заможної знаті прискорили появу державних утворень у багатьох індіанських народів.

Цікаві дані про життя одного з кочових племен повідомляв іспанський моряк Кобеса де Вака. Він жив серед індіанців пуебло на становищі полоненого й раба з 1528 по 1536 р. і першим з європейців перетнув північно-американський континент із сходу на захід. «У них немає сеньйорів», «все, що належить роду, тримається вкупі». Деякі індіанські народи жили в умовах ранньокласового суспільства або навіть наближались до початкового етапу феодалізму.

Імперія інків склалася у другій половині XII ст., її територія становила близько мільйона квадратних кілометрів з населенням до 6 млн чоловік. Ще на початку І тисячоліття до н. е. в Андах і на прилеглому до них морському узбережжі виникли розвинені землеробські цивілізації -- Чавин, Наска, Мочіка, Тиаунако та ін. Приблизно у XII ст. почався розвиток міської общини Куско, що склалася внаслідок асиміляції пришельців-інків з місцевим населенням. У боротьбі з войовничими племенами чанків інки, що належали до мовної сім'ї кечуа, створили союз кечуанських племен. Оволодівши величезними територіями, цей союз до XV ст. перетворився на могутню державу Тауантинсуйю з відносно сильною централізованою владою. До приходу європейців йому не було рівного в Новому Світі.

До правлячої еліти входили державець, його родичі, прибічники, жерці, правителі провінцій та округів. Належність до знаті мала спадкоємний характер, її представники були зобов'язані служити імперії, виконувати певні функції згідно з табелем про ранги. Панівний стан складався з кількох каст: «імператора інка по крові», «інка за привілеями», «вождів общин».

Крім панівного стану, чиновників, рядових общинників, був прошарок вільних, але неімущих громадян, які були практично безправними. Общинники також поділялись на касти.

Відмітною ознакою знаті були штучно подовжені мочки вух. Знатність визначалась довжиною вух. Особи королівського роду («Великих вух») говорили мовою своїх предків, навчались у світських учителів, а не в жерців.

Організацію жерців очолював вільяк-уму. йому підпорядковувався штат професіональних жерців нижчого рангу.

Соціальну основу імперії становили рід (айлью) і община. Спочатку община складалась з родичів, а під кінець імперії стала нижчою територіальною одиницею. Вона мала свої угіддя, кілька' айлью становили село, а останнє входило в округ. Кілька округів об'єднувались у провінції. В армії воїни айлью входили в нижчі підрозділи.

Член общини був і селянином, і ополченцем, йому давали наділ землі. Оброблювана земля поділялась на три частини. Прибуток з першої діставався жерцям і храмам, з другої -- правителю і з третьої -- общинникам. Держава інків була єдиною в доколумбо-вій Америці, де було розвинуте тваринництво, оскільки лише в цьому регіоні водились придатні для одомашнювання тварини -- лама й ольпака.

Жерці й чиновники одержували платню натурою з державних складів. Хороші дороги з підвісними мостами забезпечували зв'язок між різними частинами країни. Листування здійснювалось за допомогою кодованого письма кіку. ....

Рядові піддані віком до 60 років несли загальну трудову повинність: чоловіки обробляли поле, будували дороги, мости, фортеці, храми, працювали в рудниках. Становище в імперії було відносно мирним і стабільним. Життя селянина регламентувалося суворими звичаями, які мали силу закону. Він міг мати житловий будинок, деякі знаряддя праці, мінімум самотканого одягу. Навіть вибір дружини для нього залежав від державних чиновників.

Общинники не мали права покидати свого місця проживання і роботи. Обов'язкова трудова повинність поширювалась і на жінок (прядіння, ткацтво).

Своєрідною формою громадських робіт була мита -- обов'язок рядових членів айлью за наказом властей займатись будівництвом доріг, храмів, фортець, служити в ополченні, що давало змогу державі оперативно направляти на важливі об'єкти десятки тисяч людей. На час виконання робіт їм давали одяг і продовольство з імператорських складів. Умови праці були тяжкими, особливо на рудниках. Однак трудова повинність обмежувалась місячним терміном.

Контроль за виконанням трудової повинності здійснювали чиновники, вони карали всіх, хто від неї ухилявся.

Відомості, що дійшли до нас про політичний устрій інків, дуже мізерні, оскільки вони не мали писемності, а їхнє вузлове письмо не піддається розшифруванню. Держава інків Тауантинсуйю складалася з чотирьох суйус. Це були не адміністративні округи, а території, які виділились за орієнтацією по країнах світу: Чинча-суйю -- центральна і північна частини до північних кордонів, Коласуйю -- південна частина, Антисуйю -- східна, Котисуйю -- західна частина до самого моря. Висхідним центром чотирьох напрямів був Кусто, що являв собою до моменту конкісти один з найбільших міст світу.

Керівництво величезною імперією здійснювалось за чіткою схемою. На чолі провінцій стояли апу, на чолі округів (10 тис. підданих)--хоно-кураки. Покака-кураки мали в своєму підпорядкуванні 100 чоловік. Ці чиновники вели облік працездатного населення, організовували виконання трудової і воїнської повин-ностей. Названі посади мали великі привілеї, апу й кураки займали їх у спадок.

Опорою влади була також численна армія. Всі дорослі чоловіки несли воїнську повинність, в ополченні була найсуворіша військова дисципліна. Найменша провина загрожувала воїнові стратою.

Битви з ворогом армія інків проводила за постійним сценарієм. Якщо вигляд величезного війська не лякав ворога, починалась «психологічна атака». Десятки тисяч воїнів починали гучно кричати, трубити в раковини, ображати ворога. Коли ворог не тікав з поля битви, виступали лучники з лісових племен, за ними -- пращники. Завершувала справу інкська піхота, озброєна списами.

Результат рукопашного бою був очевидним, оскільки на одного ворожого солдата нападало до 20 воїнів-інків.

Понад сто років армія інків не знала поразок. Інки не вбивали рядових полонених. Після відправлення спеціального обряду переможених повертали додому, але вже як підданих імперії. Надалі їх залучали до виконання всіх установлених державою повин-ностей.

До початку конкісти імперія інків була ослаблена внаслідок дедалі зростаючого опору пригноблених нею народів.

Імперія інків була колоніальною державою. На захоплених землях вводили єдину адміністративну систему управління, впроваджували єдину державну мову, проводили політику асиміляції підкорених народів.

За деякими ознаками імперію інків можна порівняти з давньо-східною деспотією. Так, глава держави був необмеженим володарем, прирівнювався до бога. Він мав вищу адміністративну, військову, законодавчу й жрецьку владу. Імператор (інка) називався прямим потомком, спадкоємцем і довіреною особою бога Сонця.

За обсягом повноважень він не поступався фараонам і китайським ванам. У нього була своя п'ятитисячна гвардія, загін відбірних воїнів. Резиденція імператора називалась Пупом Землі. Божественним покровителем інків вважався бог війни Уіцілопочтлі.

Імператор урочисто сидів на різьбленому троні з червоного дерева, який був загороджений завісою, оскільки дивитися на нього дозволялось лише наближеним чиновникам високого рангу. За звичаєм інка міг одружуватись зі своєю молодшою сестрою, як це було і в давньоєгипетських фараонів. У нього було ще чотири дружини, які дещо поступалися за рангом першій. Син імператора від першої дружини вважався спадкоємцем трону. Тільки інка міг відвідувати головний храм країни.

Після смерті імператора його тіло бальзамували і залишали в імператорському палаці. Мумію садовили на золотий трон, біля якого встановлювали золоту статую померлого натурального розміру. Новий інка будував собі новий палац. Після смерті правителя його вдів і слуг умертвляли.

Родичі імператора займали всі ключові посади в державі, в тому числі губернаторів чотирьох провінцій.

15 листопада 1432 р. іспанський конкістадор Піссаро заманив правителя інків Атауальпу в засаду, перебив усю його гвардію, чиновників і вельмож. За звільнення вождя він став вимагати в інків викуп. Незабаром вони зібрали 6 т золота й 12 т срібла. Піссаро забрав також золотий трон Атауальпи. Однак Піссаро обдурив індіанців і стратив Атауальпу. Перед стратою інка погодився прийняти християнство, за що йому було виявлено милосердя: його не спалили на вогнищі, а задушили. Це сталося 19 серпня 1533 р.

Багато які індіанські жінки кінчали життя самогубством, щоб за звичаєм супроводжувати свого володаря в царство Сонця.

Незабаром іспанці пограбували країну інків, знищили її населення. Через деякий час між ватажками іспанських авантюристів почались криваві розбрати за награбовані скарби. За доносом Піссаро був звинувачений і задушений в іспанській тюрмі його найближчий соратник Альварадо. Згодом друзі останнього зарізали Піссаро за його обіднім столом.

Епоха розквіту держави ацтеків належить до XV ст.-- початку XVI ст. В далекому минулому ацтеки (народ чаплі) були кочівниками, поділялись на чотири орди, були дуже войовничими. У період міграції народів на південь кочівники, в тому числі й ацтеки, в 1367 р. пограбували і знищили Кулуакан -- останню столицю тольтеків. Більш розвинені народи називали ацтеків дикунами.

З часом ацтеки створили розвинену державу, яка досягла найвищої могутності на початку XV ст., в період правління Іштлил-шочитля, відомого як будівник, філософ, поет. Однак пізніше правитель Іцкоатль наказав спалити всі книги про історію цього народу, мотивуючи тим, що в цих книгах багато брехні.

Суспільство ацтеків поділялось на знать і простолюдинів. Аристократи, воєначальники наділялись землею, звільнялись від сплати податей. Платню за службу вони одержували натурою. Державні посади знать передавала у спадок. Купці об'єднувались у гільдії, жили в особливих помешканях недалеко від знаті.

Ім'я вождя роду мало префікс «цін», який свідчив про знатність і передавався у спадок. Сини вождя мали до ім'я префікс «піллі». Однак матеріальних благ це не давало, коли сини були на державній службі.

Певні привілеї мали купці: своє божество, своїх суддів. Одружуватись вони могли лише з особами свого стану, в їх віданні була зовнішня торгівля.

У столиці ацтеків Теночититлані було кілька ринків, товари тут продавались штуками й за об'ємом. Вагів не було. Кортес повідомляв, що на ринку були будівлі, де сиділи спеціальні судді, які стежили за порядком, вирішували спори, ловили злочинців, знищували фальшиві мірки.

Знатні купці могли дістати до свого ім'я префікс «цін». Держава мала від купців цінну розвідувальну інформацію про країни, з якими вони вели торгівлю. На великі свята купці приносили в храми багаті дари, а також людські жертви.

Специфіка становища простих общинників полягала в тому, що вони перебували майже постійно в ополченні. Як пережиток минулого в ацтеків збереглась кастова система. Всього було 10 каст. Населення поділялось на 4 фратрії і 20 родів. Приватної власності в сучасному розумінні у них не було. Збори членів фратрії відбувались в одному з кварталів міста.

Общинники, не зайняті в ополченні, займались землеробством, кожному з них належала ділянка землі. Вони сплачували державі натуральний оброк. Доблесть, виявлена в боях, давала змогу прилучитись до знатного роду. Найнижче становище серед вільних селян займали безземельні, що працювали за наймом.

Були й раби. Частину їх становили полонені. Якщо їх не продавали на ринку і не вбивали під час релігійних ритуалів, то вони кінчали життя самогубством.

У рабів перетворювали злочинців (за вбивство, пограбування святилищ, викрадення дітей, зраду). Найбільш знедолені ацтеки продавали себе в рабство, але при цьому їм дозволялось викупити себе з неволі. Господар раба-ацтека міг відпустити його на волю за умови, що той у присутності чотирьох надійних свідків поклянеться відшкодувати власникові «свою вартість». Раби носили дерев'яне ярмо. Вони могли мати сім'ю, користуватись майном. Діти раба вважались вільними.

Правитель ацтеків мав вищу адміністративну, військову і жрецьку владу. Спочатку його обирали, з часом його престол стали передавати у спадщину.

Вождь ацтеків Монтесума І (1390 --бл. 1469 рр.) жив у палаці, куди вранці, схиливши голову, приходили босоніж вельможі. Ближче до володаря стояли його родичі, але навіть вони не мали права дивитись йому в обличчя. Монтесума І чотири рази на день міняв одяг. У нього була особиста гвардія з 600 чоловік. Гвардійці з'являлись у палац щодня удосвіта. Загальна кількість воїнів імперії становила кілька сот тисяч чоловік.

При вожді була Вища рада, до якої входили знатні вельможі, воєначальники, жерці. Ацтеки мали сильну армію. В 1434 р. вони створили конфедерацію міст-держав. Конфедерати зобов'язувались «справедливо» ділити всі завойовані трофеї. На захоплених територіях насаджували свою державну мову. Вони мали свою писемність (піктографію). Столиця конфедерації Теночититлан вважалась найбільшим і найкрасивішим містом доколумбової Америки.

Правителі ацтеків проводили загарбницьку політику. Під час війни чоловіче населення, в тому-числі й жерці, йшло в армію. Тим, хто відзначився в боях, давали землі, нагороди. Поневолені ацтеками народи ненавиділи своїх гнобителів і надавали допомогу конкістадорам. Наприклад, вожді тотонаків вступили в союз з Кортесом.

За часів правління Монтесуми І у другій половині XV ст. ацтеки підкорили майже всі народи Мексіканської затоки, утворивши велику імперію.

Правитель ацтеків Монтесума II (1466--1520 рр.) виявився абсолютно нездатним дати відсіч іспанцям на чолі з Кортесом, хоч його війська мали величезну чисельну перевагу. Замість того щоб дати бій, Монтесума II влаштував 8 листопада 1519 р. у своїй столиці помпезну зустріч з «білими богами». Кортес взяв Монтесу-му II в полон. Загинув останній від рук власних воїнів, котрих закликав коритись іспанцям.

Зовсім інакше поводив себе останній правитель імперії ацтеків Каутелюк (XVI ст.), якого іспанці захопили в полон і піддали жорстоким катуванням, бажаючи вивідати в нього, де сховані головні скарби ацтеків. Так нічого і не дізнавшись про це, іспанці повісили Каутелюка.

Однією з найбільших у доколумбовій Америці була держава майя. Більша частина її була розташована на території сучасних Мексіки, Гватемали, Сальвадору. Центром цієї цивілізації тривалий час був Тікаль -- «місто духів», або «місто голосів». У пізній період його історії (приблизно 550--900 рр.) в Тікалі мешкало до 50 тис. чоловік. Політико-адміністративний центр міста становили п'ять пірамід. Там же був храм з вівтарем, на якому жерці приносили жертви й поклонялись богам дощу, сонця, вітру й кукурудзи, вели спостереження за зірками. У місті був водопровід.

Основним джерелом політичної історії майя є записи іспанського монаха Дієго де Ланда «Повідомлення про справи в Юка-тані», написані в середині XVI ст., а також хроніка майя-кіче «Пополь-Вух. Родовід володарів Тотонікапана». Багато сторінок історії майя розкрило розшифровування їхніх ієрогліфів етнографом Ю. В. Кнорозовим.

Майя з глибокої давнини були чудовими землеробами, мали свою писемність, знання з математики, астрономії. Це було видатним науковим відкриттям тієї епохи і на тисячу років випереджало досягнення цих наук у Старому Світі. Майя були миролюбними, жили у відносній ізоляції від інших народів, не вступали у воєнні конфлікти.

У суспільстві майя жінки займали високе становище. Вони вміли малювати, ткати, визначати кількість данини, яка належала правителю (касіка), торгували на ринках, займались гончарною справою. У заможних сім'ях жінки стежили за працею рабів. Мати була вихователькою дітей і домашнім лікарем. Чоловіки в мирний час виконували тяжкі роботи, прийшовши додому, ворожили і молились.

Історія держави майя поділяється на два періоди -- Стародавнє і Нове царство. Перше існувало з 317 по 987 р., друге -- до кінця XVII ст. Потрібно було два століття, щоб позбавити незалежності давній народ. Остання столиця майя -- Майяпан була захоплена і спалена іспанцями тільки в 1697 р.

На відміну від ацтеків та інків майя не створили централізованої імперії. До моменту завоювання іспанцями вони жили на території близько 20 невеликих індіанських міст-держав. Кожне з них називалось «кучкабаль», що означало «провінція». На основі іспанського податкового цензу 1549 р. історик В. І. Гуляєв склав таблицю «провінцій», їхніх територій і населення. Розміри кучкабалю варіювали від 1,2 до 9 тис. км2, а населення -- від ЗО до 120 тис. чоловік. Найбільшими були провінції Купіль і Мані. В їхніх столицях мешкало від 10 до 12 тис. чоловік.

У міру розвитку та зміцнення міст-держав дедалі яскравіше виявляласьтенденція до утворення великих, хоч і нестійких державних утворень. Звичайно одна сильніша територіальна одиниця через династичні шлюби, політичні інтриги, союзи або внаслідок прямого захоплення підкоряла собі інших, слабкіших, примушуючи їх виплачувати данину. Такі державні об'єднання дослідники історії І. М. Дьяконов та В. О. Якобсон відносять до «територіальних царств».

В історії майя X--XVI ст. численні дрібні держави принаймні двічі об'єднувались у межах великого «територіального царства». В X--XII ст. більша частина Юкатану була захоплена пришель-цями-тольтеками, столицею яких стало місто Чичен-Іца, а в XIII-- XVI ст. була підкорена династії майя-тольтекських правителів Кокомів, чиєю столицею було м. Майяпан, хоч формально в хроніках цей період називають «правлінням союзу трьох міст» -- Майяпана, Ушмалю та Чичен-Іци. Ця конфедерація держав мала назву Майяпанської ліги.

Місіонер Дієго де Ланда повідомляв, що правителі династії Кокоми, які оселилися в Майяпані, дедалі більше узурпували владу в союзі. Коком за допомогою найманих загонів з Табаско став перетворювати на рабів навіть бідних вільних селян. Така політика в землях майя викликала широке невдоволення народу, яке вилилося в повстання. Цим скористалися правителі інших міст-держав. Династія Тутуль Шиу, що правила в Мані, очолила повстання і перебила все сімейство Кокомів. Однак Тутуль Шиу не вдалося захопити «циновку ягуара»,.тобто трон у троїстому союзі, оскільки союз розпався.

Є й інша версія, яка належить А. Понсе. Згідно з нею, Шиу за допомогою інших вождів убив Кокома, що був більш визначним сеньйором. Аби зробити це, він примусив вождів повірити в те, що Коком таємно продав місцевих індіанців іноземним торговцям.

У державному розвитку далі створення конфедерації напівнезалежних царств майя не пішли. Тенденції до створення більш стійких великих територіальних об'єднань залишились не реалізованими внаслідок конкісти, що розпочалася.

Суспільство майя складалося із знаті й общинників. До панівного стану входили правитель та його сім'я, військова знать, жрецтво, чиновництво, верхівка общинників. Був торгово-ремісничий прошарок, потім -- прості общинники. Раби становили стан «нижчих людей».

Соціальні відмінності між людьми позначались на забудові міст майя. У центрі їх розміщувались красиві площі з храмами, навколо них -- будинки світської і духовної знаті, багатих і шанованих людей, на окраїнах -- хатини бідняків.

Обов'язки знаті щодо правителя і держави були різноманітними, але не обтяжливими. Як повідомляв Дієго де Ланда, знать зобов'язана була поважати, відвідувати й веселити Кокома (правителя провінції Сотута), супроводити його, урочисто приймати його і допомагати йому в усіх важливих справах. У випадку війни знать повинна була з'явитись під знамена правителя, а в мирний час брати постійну участь у релігійних обрядах. У вільний час вона займалась мисливством, влаштовувала бенкети й розваги, улюбленою з яких була гра у м'яч -- «пок-та-пок».

Торговці були тісно зв'язані з правлячими династіями і знаттю своїх міст-держав, користувались їх підтримкою. Правителі держав, наприклад Чичен-Іци в XI--XII ст., нерідко самі здійснювали торгові операції і для цього відправлялись в тривалі мандрування в супроводі інших купців.

Майя здійснювали різні торгово-грошові операції. Як писав Дієго де Ланда, вони продавали в кредит, позичали і платили чесно, без лихварства. Ринки були тісно пов'язані з храмами, що виступали носіями і покровителями приватної торгівлі. В юкатан-ських портах, біля великих ринків будували свого роду готелі для купців і храми, присвячені богам торгівлі, в яких укладались торгові угоди. Проте це здебільшого стосувалось великої торгівлі. У внутрішній торгівлі переважав простий товарообмін, причому участь у ньому брали самі ж виробники. У великих торгових операціях у зовнішній торгівлі використовували грошові еквіваленти: нефрит, червоні черепашки, рушники певних розмірів, бавовняні плащі, мексіканські мідні сокирки й дзвіночки, пір'я птаха кецалі.

Найпоширенішими «грошима» були боби какао. Ця одиниця обміну зберігалась тривалий час і після іспанського завоювання. Плантації какао були невичерпним джерелом їх, що давало змогу панівному стану споряджати далекі торгові експедиції.

Селяни майя, як і в ацтеків, виконували численні і обтяжливі повинності: податну, трудову, дорожну, військову. Вони платили данину на користь знаті, жерців. Самі общинники поділялись на неімущих бідняків, батраків, простолюдинів, людей середнього достатку і багатих.

Селяни жили общиною і були напіввільними. Земля вважалась власністю общини. Глава сім'ї діставав у користування ділянку для ведення господарства. Дві третини врожаю він віддавав правителям. У міру виснаження землі община виділяла сім'ї селянина нову ділянку. Простолюдини харчувались переважно кукурудзою. Однією з найважчих повинностей, які виконували селяни, було спорудження палаців, доріг, пірамід. Правителі майя захоплювались частою зміною столиць, спорудження яких вимагало колосальних людських зусиль.

Великі сім'ї общинників становили село, а в містах вони об'єднувались у квартали. Общинниками, окрім селян, були ремісники, дрібні торговці, рибалки, мисливці, бджоляри, носильники, будівельники.

Становище людини визначалось її місцем у суспільстві. Самі майя чітко розрізняли два становища людини в суспільстві: простолюдинів (общинників, мисливців) і знатних («сина матері і батька»). Крім того, були дрібніші соціальні групи: жерці, купці, воїни, чиновники, чаклуни, переписувачі, віщуни, збирачі податків, судді, ювеліри, скульптори, майстри по виробах з пір'я, художники. Ремісники в суспільстві майя займали майже таке саме становище, що й у інків.

Раби, як правило, входили до складу челяді господаря. Рабами ставали не тільки полонені, а й злочинці. Людина, обвинувачена в крадіжці, що взяла з чужого поля лише три качани кукурудзи, ставала рабом. До категорії невільників потрапляли також неоплатні боржники, сироти й розлучені жінки. З рабства можна було викупитись. Діти рабів залишались рабами. Невільника можна було купити за сто бобів какао. Вільні люди носили довге волосся, невільники брили голову. У царських рабів було невелике майно, ділянка землі, вони могли створювати сім'ю.

Жерці, як і в інших народів, займали важливе місце в суспільній структурі майя. Обряди, церемонії, жертвоприношення богам були видами державної діяльності. Жерці здобували хорошу освіту. Верховний священнослужитель стежив за вихованням дітей знаті, проводив заняття з жерцями, пояснював їм систему писемності, основи астрономії, астрології та ін. Вищих релігійних чин.в майя називали пророками, настільки високим був авторитет їхньої знаті. Всього в корпорації вищих, жерців було 12 пророків.

Верховний жрець був багатою людиною, хоч і не мав помість. Знать приносила йому подарунки, жерці всіх поселень платили подать. Саме жерці визначали характер і обсяг жертвувань для численних богів у певні дні. Жерці на барельєфах завжди зображувались у парадному одязі, з трубками для паління.

Основним видом підношень для жерців були продукти. Правителі частину своїх прибутків, одержаних у вигляді подарунків або податків, віддавали в храми для принесення в жертву богам.

Давні майя вважали, що душа людини не вмирає разом з нею, а проходить довгий і складний шлях, в кінці якого потрапляє до жінки, рівної за соціальним становищем з померлим, і відроджується в її новонародженому немовляті. Ця легенда жерців майя була офіційно визнаною. Релігія переконувала також, що найкращим шляхом досягнення блаженства в потойбічному світі є самогубство. Був навіть бог самогубців. В історії це дуже рідкий випадок виправдання добровільної відмови від життя.

Релігія майя вважала Сонце богом війни, який так само, як і в ацтеків, постійно вимагав людської крові. Людські жертвування здійснювали з найрізноманітніших приводів, аби пом'якшити гнів богів, здобути їхню прихильність, врятувати людей від засухи, хвороб, загарбників.

Жерці постійно справляли криваві тризни. Богів було безліч: небесного зводу, смерті, сторін світу, родючості, дощу, кукурудзи, підземного царства і навіть цифр.

Верховну владу в державі майя мав халач вінік («велика», або «справжня людина»). Іспанські джерела часто називають його «сеньйором», «губернатором». Халач вінік походив з єдиної правлячої династії. Його титул був спадкоємним і передавався по прямій лінії від батька старшому синові, рідше -- чоловікові дочки, траплялись також інші відхилення.

Глава держави носив розкішне вбрання, прикрашене пір'ям рідкісних птахів, на ногах -- кольорові сандалії, його пальці були прикрашені дорогоцінними перснями. Обличчя халач вініка прикрашало багате татуювання, за допомогою пластичних операцій обличчю правителя надавали «орлиного профілю». Зуби заточували і прикрашали нефритовими пластинками, вушні мочки проколювали й витягували.

Майже всі правлячі династії вели своє походження від бога Ягуара. Він вважався їхнім покровителем, а шкура, голова, кігті ягуара були символом верховної влади. Із шкури виготовляли одяг правителя, ним покривали його трон, носилки і похідний гамак. Атрибутом халач вініка був і обтягнутий матерією «священний тюк» з реліквіями, схожий на «вузол закутаної величі» з епосу майя-кіче «Пополь-Вух», що знаходився на троні або біля нього. Головний убір правителя був ознакою його фратріальної, родової і сімейної належності, соціального рангу і бойових заслуг. Він цілком складався з'набору символів. Халач вінік виділявся також багатством нефритових прикрас, у тому числі пектораллю у вигляді знака «ла» («володар»). В урочистих випадках він тримав у руках списа з маскою бога Сонця і жезл, який був прикрашений тонким різьбленням й антропоморфною фігуркою бога. Зображення правителя, які збереглися і досі, свідчать про те, що в кожному конкретному випадку він одягався по-різному і тримав різні символи влади.

Влада халач вініка була майже абсолютною. Він керував державою, зовнішньою політикою, був верховним воєначальником, виконував деякі релігійні функції. В особливо важливих випадках він радився з представниками вищої знаті. До складу дорадчої курії входили вищі жерці, воєначальники.

Дружина правителя була дуже впливовою особою в державі. Воєначальник, що здобув перемогу, доповідав про свій успіх саме їй.

На багатьох посудинах із зображенням правителів, перелічуються їхні титули. Прижиттєвий і заупокійний культ царя свідчать також про існування спадкоємних царських династій.

Правителі деяких династій мали титул «ахау» («володаря»). Це слово означає також «король» або «імператор», «монарх», «знатний^або великий сеньйор». На початок іспанського завоювання цей титул мали правителі принаймні трьох династій -- Коком, Печ, Чель. В колоніальні часи цей титул індіанці стали використовувати відносно іспанського короля. Більшість правителів держав майя мали титул «балам» («ягуар»). Його надавали також воєначальникам, які відзначились, і верховним жерцям. Трон правителя називався «іш поп ті балам» («циновка ягуара»). За легендою правителі майя мали божественне походження, вважались богами за життя і після смерті. Сакралізація влади вождя виявлялась звичайно в трьох взаємозв'язаних формах: по-перше, у надзвичайній санкції його авторитету; по-друге, в шануванні померлих вождів, що перетворились на сильних і небезпечних духів; по-третє, у виконанні вождем ритуальних і культових функцій.

Радником халач вініка був верховний жрець ахкінмай. У халач вініка було три співправителі. Вони сиділи по праву руку від володаря, прямували за його носилками, разом з ним брали участь у полюванні на оленів. За багатством одягу і прикрас вони практично не поступались правителю. На зображеннях сцен прийняття данини із завойованих земель у всіх чотирьох підкреслено однакові головні убори. Володаря відрізняє лише квітка водяної лілії, приколота позаду тюрбана. Супровідні написи називають їх «ла» («володар»). Співправителі мали також право носити символи «ягуара».

Така комбінація -- правитель з трьома співправителями -- пояснюється тим, що на рубежі нової ери у містах-державах, які щойно склалися, продовжували зберігатись сильні племінні традиції. Схема поділу племені на чотири фракції, які символізували чотири сторони світу, зберігалась у структурі верховної влади, територіально-адміністративному поділі держави і кожного окремого поселення. Багато які з міст майя у X--XVI ст. поділялись на чотири квартали, в усіх поселеннях Юкатану в XVI ст. було четверо воріт, зорієнтованих за сторонами світу. При батабах -- начальниках селищ -- була рада з керівників чотирьох кварталів.

Отже, структура верховної і місцевої влади в післякласичний період держави майя копіювала її організацію у ранній період становлення міст-держав. І хоч вже в І тисячолітті до н. е. (тобто в класичний період) всі основні посади в державі закріплювались у спадщину за певними родами, в ритуалах і символіці зберігались очевидні сліди змінюваності головних сановників держави, що практикувалась у період її виникнення.

Спочатку вожді фратрій (і подібно до них --глави фратрій божественних) змінювались через кожні півроку. Надалі це позначилось на ритуалі виборів військового вождя -- накона (зимового й літнього). Глави чотирьох племінних фратрій не бажали поступатись один одному першістю і тому змінювались почергово щороку. Це дістало відображення в астрономічному чотирирічному культовому циклі.

Владу в державі неодноразово захоплювали сильні у військовому й економічному відношенні вожді. Жерці, що були прихильниками введення єдиного сонячного календаря, підтримували також ідею одновладдя. Для її обгрунтування і було проведено всі три реформи календаря. На зразок чотирирічного циклу було розроблено більш пізній варіант -- двадцятирічний на чотири п'ятирічних правління.

Потім володарювання правителя було подовжено до 20 років на підставі вчення про тринадцять небесних богів, які почергово правили світом під час 260-річного циклу.

Як відгомін стародавніх традицій, кожні 20 років відбувалась церемонія підтвердження влади вже незмінного володаря від імені чергового бога-правителя. Таким чином, батаби повинні були кожні 20 років проходити церемонію перезатвердження при дворі.

Отже, до початку конкісти посада співправителя при особі халач вініка стала номінальною.

Тривалий час історики відводили хольпопам (володарям циновки) досить скромне місце в структурі влади держави майя, вважаючи їх чиновниками-виконавцями волі халач вініка і батабів або спостерігачами за общинним домом, де навчали танцям, які виконувались під час святкувань. Однак більш пізні наукові дослідження змінили думку вчених про статус хольпопів.

Під час обходів кордонів своїх володінь халач вінік брав до своєї світи особливо знатних і багатих сановників. Так, у 1545 р. правителя провінції Сотута Начі Кокома в такому інспекційному поході супроводили хольпопи Кач, Тун і Хау. Одна з хронік повідомляє про те, що правитель провінції Хокаба керував своїм народом за допомогою касиків, яких вони називали хольпопо. Оскільки поп (циновка) у майя є символом влади, то хольпоп (володар циновки) повинен був займати дуже високе становище. В інспекційному поході хольпопів завжди було троє. Тому їх можна ідентифікувати із співправителями халач вініків.

Наближеною до правителя особою був кальвак (той, хто прискорює роботу). Дієго де Ланда писав, що кожний сеньйор призначав свого майордома, який як відмітний знак носив короткий товстий жезл. Називали його кальвак. Він відав селищами й тими, хто ними керував. їм повідомляли про те, що потрібно для дому сеньйора (птиця, кукурудза, мед, сіль, риба, дичина, одяг тощо). Кальвак постійно відвідував дім сеньйора, знав, що йому потрібно, і постачав усім необхідним. Кальвак займався збором данини з підвладних земель і прийомом відвідувачів.

Безпосередня влада на місцях належала батабам. На посаду батаба халач вінік призначав угодних для себе людей. Поступово і ця посада ставала спадкоємною. Досить часто батабами були родичі правителя. У провінціях Кех, Печ, Сотута, Купуль та інших багато хто з батабів належав до правлячої династії.

Посада батаба була довічною. Наприкінці кожного 20-тиріч-ного циклу батаби повинні були з'являтись до свого халач вініка і здати свого роду іспит, який підтверджував їхнє право на владу. Для здачі іспиту потрібні були знання з міфології, звичайного права, релігійної символіки, історії свого роду (або фратарії) та інше, що передавалось усно від батька до сина. Ті, хто здавав іспити, повинні були знати таємну мову суйва. Так звані слова суйва знало лише певне коло аристократів. Іспит для батабів утруднював доступ у вищі верстви державної ієрархії особам, які були далекими від двору правителя, а також давав змогу позбавлятись від неугодних підлеглих.

Деякі вчені вважають, що мова суйва -- це тольтекська мова, якою продовжували користуватись лише високопоставлені особи, які за походженням були з верхівки завойовників-тольтеків, тоді як більшість пришельців швидко асимілювалась і перейняла мову майя, вносячи в неї лише деякі лексичні зміни.

Багато питань, які задавали на іспиті, були хитромудрими загадками. Наприклад, халач вінік вимагав, щоб іспитник приніс йому сонце, на якому сидить зелений ягуар і п'є кров. Той, хто знав відповідь, приносив халач вініку яєшню з зеленим перцем. На час іспанського завоювання такі іспити стали суто формальним ритуалом.

У селищі батаб виконував ті самі функції, що й халач вінік у державі: мав адміністративну, військову і судову владу. Дієго де Ланда писав, що батабу у разі призначення його на посаду правителя доручали підтримувати мир у своєму селищі, добре поводитись з простими людьми і піклуватись про виконання-робіт, які забезпечували б існування батаба і сеньйора. Головним обов'язком батабів було спостереження за сільськогосподарськими роботами. Вони розпоряджались також спорудженням і ремонтом будинків у своєму селищі. Батаб стежив за своєчасною сплатою данини правителеві. При ньому діяла рада з кількох найбільш впливових і багатих людей селища -- ах куч кабобів («ах куч каб» означає «знатний індіанець, котрий має охоронний загін для збирання податку та для інших справ общини»).

Влада батаба у межах селища була значною, але не абсолютною. Він повинен був виконувати всі розпорядження халач вініка, котрий призначав його на цей пост, і погоджувати свої дії з місцевими жерцями, які мали великий вплив.

Жрець виступав як головний радник батаба, був служителем культу й провісником. Однак головними обмежувачами влади батаба були його радники -- ах куч кабоби. Глави кварталів мали право накласти вето на будь-яке рішення батаба. Тому йому часто доводилось або ігнорувати розпорядження халач вініка, або придушувати опір своїх радників.

Помічниками батабів були ах кулелоби, які стежили за виконанням наказів батаба, приносили йому депеші. Ще нижче стояли сільські, квартальні ах хольпони -- розпорядники ритуальних обрядових танців. Під час урочистих, офіційних церемоній вони виступали в ролі заспівувачів.

Під час війни батаб командував загоном воїнів свого селища. Був ще другий воєначальник -- након, котрий, за свідченням Дієго де Ланда, після зайняття посади переобирався на четвертий рік. Након повинен був додержувати різних ритуалів, не їсти м'яса, «не п'яніти» тощо. У мирний час його функції полягали у влаштуванні військового свята. Під час війни він був проводирем другого загону воїнів селища. На час походу воїни фарбували своє волосся у червоний колір (боги війни належали до червоної, божественної фратарії).

У підпорядкуванні батабів і наконів були загони воїнів-про-фесіоналів хольканів. Якщо їх було недостатньо, то набирали ще необхідну кількість людей. Отже, військо складалося із загонів професійних воїнів і ополчення. У разі особливої небезпеки під знамена халач вініка призивали все чоловіче населення, здатне володіти зброєю. За свідченням іспанського монаха Аведаньйо, держава Тайясаль (племен іца) могла виставити близько 10 тис. воїнів або 1іі населення, тобто всіх дорослих чоловіків, здатних тримати зброю в руках.

Накони, як і батаби, користувались авторитетом і повагою у можновладців. У написах на поховальних посудинах з Броду Ягуара великий воєначальник ушанований такими епітетами, як «захисник», «списоносець», «поважаний ватажок», «шанований» та ін.

У системі державних органів майя важливе місце займав суд. Судова система мала досить складну ієрархію чинів. Верховним суддею був халач вінік. Суд не був відокремлений від адміністрації. В особливо важливих випадках батаб, як головний суддя (міський або сільський), обговорював справу з правителем. Батаб заслуховував судові справи, звернення народу, приймав позовників або їхніх посередників.

Слідство вели усно за участю свідків. Для виконання рішення суду були такі посадові особи, як ах кулель і тупіть. Перші виступали як захисники, посередники при розгляді спорів, другі виконували поліцейські функції, були стражниками. Іспанські джерела часто порівнюють їх з альквасилами (судовими виконавцями) .

У джерелах згадується також про посадових осіб «на зразок юристів», котрі разом з батабами розглядали судові справи. їх можна ідентифікувати з «ах нат бе», що означає міський суддя, судовий виконавець або міський радник.

Отже, держава майя за формою була теократичною монархією. Вища світська і духовна влада тут була в руках однієї людини. На місцях, у містах-державах владу утримувала знать в особі правителя і жерців, що не перебували на царській службі. Імперія майя була не централізованою абсолютистською державою, а федерацією міст-держав.

Пам'ятки права майя майже не збереглись. Про закони можна судити за мізерними відомостями іспанських хронік. Оскільки майя перебували на стадії ранньої державності, головну роль у регулюванні суспільних відносин відігравали звичаї, традиції родового ладу, а також релігійні табу.

Правопорушення розглядали й оцінювали як гріх. Соціальні норми ретельно оберігали власність. Людину, яка вкрала чужу річ, перетворювали в раба. Вартість украденого при цьому не мала значення. Однак кримінальна репресія мала класовий характер. Знатна особа, звинувачена в крадіжці, не ставала рабом; її таврували, надрізуючи обличчя від підборіддя до лоба.

Давні закони майя знали принцип таліону, що свідчить про пережитки кровної помсти. Вбивцю страчували тим самим способом, яким він позбавляв життя свою жертву. Вирок виконували родичі вбитого, які виступали в ролі офіційно уповноважених судових виконавців. Якщо вбивця був молодший за свою жертву, його повертали в рабство. Вільна людина, що вбила раба, могла уникнути страти, оплативши вартість убитого його господареві. Однак при цьому він повинен був довести, що вбив раба «випадково, без злого умислу». До кримінально караних «гріхів», крім убивства, входили крадіжка, лжесвідчення, перелюбство.

Закони і звичаї передбачали відповідальність за порушення подружньої вірності. Перелюбство каралося смертю.

Дітей виховували в суворих умовах. У віці 15--16 років їх віддавали до школи. Одні школи давали загальну освіту, інші -- готували жерців і були призначені для дітей знаті.

Іспанцям було потрібно майже два століття для того, щоб підкорити народ майя і знищити його цивілізацію. Слабка державна організація індіанських народів, суперечності між ними були основною причиною загибелі індіанської цивілізації в Америці. Перемога іспанців значною мірою була зумовлена відсутністю політичної та етнічної єдності індіанських племен. Одні з них виявляли шалений опір конкістадорам, інші займали очікувальну позицію, треті співпрацювали з іспанськими і португальськими завойовниками, вбачаючи в них своїх визволителів. Наслідки поразки у боротьбі з конкістадорами для індіанців були дуже тяжкими. Чисельність їх лише в Центральній Мексіці з 1519 по 1580 р. зменшилась з 17 до 2 млн чоловік.



Список використаної літератури

1. Альберто Рус. Народ Майа. М.: «Мысль», 1986.

2. История искусств:Учеб.пособие для учащ.худож.школ и училищ/Авт.-сост.

А.Воротников, О.Горшковоз, О.Ёркина.-Мн.:Литература, 1997.

3. Кузьмин В. Тайна жрецов майа. М: «Молодая гвардия», 1975.

4. Яковец Ю.А. История цивилизаций. М: «Владос», 1997.

Размещено на Allbest.ru