Історичний портрет Михайла Драгоманова

Свої політичні погляди Драгоманов відверто виклав у цілім ряді статей, зокрема, “До чого довоевались” 1878, “Крахи украинского сепаратизма” 1882 р.

В Болгарії з-під пера Михайла Драгоманова з'явилась одна з найкращих його праць “Чудацькі думки про українську національну справу”, яка пройнята гострою критикою перелицьованої “московської нетерпимості українських націоналістів. Також ще однією визначною працею була “Вільний союз - вільна спілка: досвід української політико-соціальної програми” [24; с. 221].

Після смерті вченого за редакцією І.М. Гревса та Б.О. Кистяківського вийшли видання “Собрание политических сочинений М.П. Драгоманова”, в 2 томах (Париж, 1905-1906) і “Политические сочинения” (М., 1908. т. 1). Українськими емігрантами були надруковані однотомники “Драгоманов Михайло. Збірка політичних творів”, за редакцією Павла Богацького (Прага; Нью-Йорк, 1937) і “Архів Михайла Драгоманова: листування Київської старої Громади з М. Драгомановим (1870-1895 рр.)” (Варшава, 1937) - цінна спроба саме наукового опрацювання цієї важливої частини драгоманівської спадщини. В Радянській Україні лише в 1970 році побачили світ “Літературно-публіцистичні праці М.П. Драгоманова”, що було єдиною доступною збіркою широкому колу читачів. І лише згодом, з 1991 року почали робитись перші організаційні заходи по виданню його праць, присвячених 150-річчю з дня народження Михайла Драгоманова.

3.2 Історичні дослідження

Творчий доробок Михайла Петровича Драгоманова становить десятки томів і є невичерпним джерелом для з'ясування багатьох важливих проблем вітчизняної історії. Значна частина написаного ним за тридцять років наукової діяльності пов'язана з проблемами історичного минулого українського народу. Вчений вважав, що історія повинна розказати усі ті факти, які мали вплив на життя країни і народу. Тому, з'ясовуючи ряд важливих проблем історії українського народу, він звертався насамперед до першоджерел: архівних матеріалів і документів, літописних свідчень, мемуарної літератури, епістолярної спадщини, монографій.

Становлять інтерес погляди вченого щодо збору, вивчення, класифікації, аналізу та оцінки історичних фактів, почерпнутих дослідником з архівних матеріалів. У цьому плані схвальної оцінки заслуговує стаття Михайла Драгоманова “Стан і завдання науки древньої історії”, опублікована в “Журналі Міністерства народної просвіти” за 1874 р. Він виголосив її як вступну лекцію до курсу історії стародавнього світу перед студентами-істориками Київського університету. У ній він загострив увагу на тому, яке значення має для історичного дослідження збір і вивчення першоджерел, звідки дослідник має черпати відомості про певну подію, її місце й час, коли вона відбулась, а також роль та значення для суспільного розвитку.

Вивчаючи історію України ХVІІ ст., Драгоманов вважав одним з найцінніших джерел літопис Самовидця. Дослідник часто використовував і перше його видання, здійснене О. Бодянським у Москві 1846 р., і друге, випущене О. Левицьким у Києві в 1878 р. [29; с. 39].

З аналізу праць М.Драгоманова “Козаки”, “Україна в її словесності”, “По вопросу о малорусской литературе” та інших видно, що вчений в цілому поділяв думки автора літопису щодо причин, які зумовили боротьбу народних мас проти панування Речі Посполитої на Україні. Однією з таких причин Драгоманов вважав Брестську церковну унію 1596 р., яка була в руках польських панів і ксьондзів-єзуїтів важливим чинником посилення свого панування над українським народом. Цю унію він вважав подальшим кроком до національно-релігійного поневолення українців, оскільки процес ополячення і окатоличення українського населення вважав регресивним явищем.

Аналізуючи діяльність Б. Хмельницького як керівника народно-визвольної війни українців проти гніту польських панів, вчений чимало відомостей почерпнув з літопису Самовидця. Але якщо Самовидець переважно лише констатував факти з діяльності Хмельницького, то М. Драгоманов дав відповідну оцінку його ролі, охарактеризував заслуги перед народом, наголосив на важливості розуміння ним необхідності союзу з Росією. Порівнюючи дані Драгомановим і Самовидцем оцінки Переяславської ради, очевидно, що вони трактують її як добровільний акт, котрий відповідав загальнонародним інтересам.

З літопису Самовидця до збірника “Исторические песни малорусского народа” діяч додав кілька народних дум і переказів про Б. Хмельницького, Барабаша, героїчну боротьбу проти польських поневолювачів. Важливе місце у науково-дослідницькій діяльності Михайло Драгоманов відводив українським джерелам пізнішого часу, зокрема літописам першої половини ХVІІ ст. - Григорія Граб'янки та Самійла Величка. Матеріали з літопису Граб'янки згадуються часто у другому томі “Исторических песен малорусского народа”, де вміщено пісню про Б. Хмельницького.

Матеріали з літопису Величка Михайло Драгоманов широко використав у збірнику “Громада”, а найбільше у “Передньому слові” до “Громади”, де виклав короткий нарис історії українського народу. До окремих джерел з літопису він поставився критично. Запозичував у Самійла Величка й деякі художні засоби порівняння. У ряді своїх праць і насамперед у ґрунтовній статті “Пропащий час”, “Українці під Московським царством” (1654-1876), написаній в еміграції на початку 80-х років, Михайло Драгоманов розглядав перебування України у складі Російської імперії як “пропащий час”, що не дав їй нічого позитивного в національному плані. На початку своєї роботи автор наголошує на необхідності знати минуле України, щоб не повторити помилки в новітній період її історії. Значну роль в історії України відводить Драгоманова козацтву з його функціями захисту Вітчизни від чужоземної агресії.

Вчений наголошував, що ліквідація тих демократичних порядків, що існували на Україні перед її приєднанням до Росії, стала можливою тільки завдяки впливовості застарілих “порядків московського царства”. Драгоманов відзначав, що “за ті часи, як Україна пристала до Московського царства, з його самовольним царем, з кріпацтвом, живого без науки, - то царська сваволя заїла вольності українські” [4; с. 17].

Шляхи негативного впливу Московського царства на становище України Михайло Драгоманов доводив і в інших своїх працях, зокрема в одному з розділів монографії “Историческая Польша и великорусская демократия”, якому пізніше була дана назва “Україна і Москва в історичних взаєминах”. Окремим виданням вона вийшла у Львові в 1937 р.

Окремі питання в історії України Драгоманов розглянув також у ряді інших праць, зокрема, “Шевченко, українофіли і соціалізм” (1879), “Турки внутрішні й турки зовнішні” (1876), “Внутрішнє рабство й війна за визволення” (1878), “Про українських козаків, татар і турків” (1876), “Погляд на українську історію” (1895).

Творча спадщина великого мислителя справила значний вплив на українське суспільство другої половини ХІХ - початку ХХ ст. і заслуговує подальшого дослідження.

3.3 Фольклористичний напрям у творчості вченого

З кінця 60-х років М. Драгоманов починає займатись фольклором і спостереженнями над сучасною українською літературою. Разом з В. Антоновичем Драгоманов видає в 1863 році “Исторические песни малорусского народа”. Вчений постійно підкреслював пріоритет В. Антоновича в написанні вище згаданої праці, яка й досі є окрасою української фольклористики.

Проте аналіз його фундаментальної статті “Малороссия в ее словесности” показує що багатьма своїми концептуальними положеннями вона передує “Историческим песням малорусского народа” і показує значний вклад М.Драгоманова. Тут послідовно проводиться думка про Україну як перехідний місто між Південно-Східною Європою і Росією, про безперевність культурно-освтніх взаємин українських земель з іншими слов'янськими та різнонаціональними духовно-культурними осередками. Драгоманов і далі готує та видає збірки “Малорусские народные предания и рассказы” (К., 1876), “Нові українські пісні про громадські справи” (1754-1880) (Женева, 1881), “Політичні пісні українського народу XVIII-ХІХ ст. з увагами” (Женева, 1883, т.1; 1885. т.2).

Проживаючи в Болгарії, Михайло Драгоманов окрім науково-дослідницької та педагогічної діяльності займався ще й фольклористичною. Маючи на меті зробити опис та історико-літературне тлумачення релігійних оповідань, переважно болгарських, вмістив у французькому часописі “Melusine” примітки до перекладів оповідань з цієї теми. До речі сам переклад належить його дружині Л. Драгомановій. Пізніше, починаючи з 1889 року ця робота Драгоманових стала частково основною в подальших дослідження вченого на сторінках болгарського збірника “Збірка фольклору, науки та літератури”. У своїх фольклористичних працях, посилаючись на досвід вчених-фахівців, Драгоманов доводить, що далекі одні від одних люди, їх духовне життя мають загальні проблеми і способи їх розв'язання. Тому в усній народній творчості (казках, легендах, піснях і анекдотах) в різних етносів є багато спільного.

1889 р. у “Збірнику фольклору, науки та літератури” була надрукована стаття М. Драгоманова “Слов'янські оповідання про пожертвування власної дитини”, де подано загальну характеристику словесності, її виникнення, розвитку і суспільної ролі.

Михайло Петрович зробив спробу систематизувати органічний зв'язок легенд, показати ідеї зближення і об'єднання цих творів у різних народів.

Також у “Збірнику фольклору, науки та літератури” була опублікована легенда “Слов'янське оповідання про народини Костянтина Великого”. Своєрідні трактування, прагнення до точності характеристик, невеликі відступи від звичайної інтерпретації дозволяють М. Драгоманову зберегти стиль невимушеної наукової розповіді при характеристиці цієї біблійної легенди. Найбільшою глибиною аналізу відзначається праця вченого “Слов'янські переробки Едіпової історії”, в якій перед читачем розгортається широка панорама улюблених біблійних релігійний сюжетів. Драгоманов хотів простежити точки зіткнення між народами, їх легендами, піснями тощо.

Фольклористична діяльність Михайла Драгоманова була своєрідним показником політичних, громадських орієнтацій народу, відповідності тих чи інших соціальних проектів. Погляди на волю і неволю, сімейні й майнові взаємини, на товариські спілки, на всю сферу діяльності людини, які у західноєвропейських країнах були закріплені у конституційних деклараціях, в практиці українського селянства фіксувалось передусім у фольклорі. Простежуючи зв'язок вірувань, переказів свого народу з аналогічними віруваннями, переказами інших народів, вчений обґрунтував загальнолюдський, загальноцивілізаційний характер багатьох таких уявлень, зрощеність історії одного народу в багатьох моментах з минулим, особливо культурним минулим, своїх близьких і далеких сусідів. Фольклористична спадщина ще раз підтвердила наскільки різнобічною і талановитою людиною був Михайло Драгоманов.

Висновки

Михайло Петрович Драгоманов був видатною, складною і суперечливою постаттю. Людина європейської освіти і широких демократичних поглядів, публіцист та історик, філософ і етнограф, літературознавець і фольклорист, громадський діяч - ось грані цієї обдарованої особистості. Громадська діяльність і творча спадщина вченого забезпечили йому особливе місце в історії суспільно-політичної і правової думки не тільки в Україні. Його можна назвати творцем своєрідної конституціоналістичної теорії, палким прихильником збагачення вітчизняної політики й права цінностями світового досвіду. М.Драгоманова можна вважати засновником національної політології, істориком політичних вчень. Саме він створив нарисні праці про розвиток політичних ідей у країнах Західної Європи, всебічно розглянувши теорію освіченого абсолютизму, лібералізму, і, запозичивши ряд основних прогресивних положень із декількох напрямків, подав концентроване обґрунтування своєї конституційно-правової доктрини.

Іван Крип'якевич вважав Драгоманова провідним українським етнографом. І мав рацію, хоча пріоритетною цариною наукових уподобань Михайла Драгоманова була українська етнографія і фольклористика. Він є фундатором вільної української преси й політичної публіцистики другої половини минулого століття, і саме він, чи не найбільше зробив для закладання на Україні початків українського партійно-політичного руху на європейських засадах. Але, насамперед, у Драгоманова є чимало цінного в розумінні природи й витоків національного питання на Україні, перспективних спроб сформулювати програму мирного поступового розвитку всіх етносів, що знайшли свою історичну долю на спільній з українцями землі.

У своїй більш як тридцятирічній науково-публіцистичній діяльності М.Драгоманов часто звертався до проблем національних громад на Україні. При цьому він використовував наукові здобутки історії та етнографії, збагачував їх власними знахідками й досвідом Європи й Північної Америки.

Сила історичного методу М. Драгоманова втому, що вчений і публіцист умів органічно сприймати в єдності конкретного історичного процесу загальне і осібне, національне і вселюдське, індивідуальне й суспільне у їх найтіснішому взаємозв'язку.

Михайло Драгоманов жваво цікавився релігійним життям в Україні. Його думки щодо розбудови української церкви не втратили актуальності й тепер.

Роль М. Драгоманова у розвитку історичної науки визначається його величезною спадщиною, методом досліджень (згадати хоча б те, що вчений використовував фольклорний матеріал як джерело вивчення історії громадських ідей в Україні), надзвичайно активною і різнобічною суспільно-політичною діяльністю, яка залишається взірцем служіння Україні, а сам він належить до тих, хто стали славою української землі.

Ми дуже шануємо Михайла Драгоманова, але мало знаємо і ще менше розуміємо. Для багатьох своїх сучасників та й для потомків - Драгоманов залишався великою загадкою. Але ми повинні пам'ятати про його надзвичайний внесок в нашу науку і культуру, досліджувати його об'ємний доробок. І якщо розвиток нашої національної науки піде вперед, я вважаю, що нам вдасться розкрити всі загадки цієї небуденної і величної та водночас дуже суперечливої постаті, яка вклала в українське суспільне життя минулого століття стільки бурхливої пристрасті і творчого ферменту, що після Драгоманова український народ, врешті, почав виходити на шлях розвитку новітньої нації. Адже своїми працями, думками та ідеями М. Драгоманов спричинив перелам у поглядах та світогляді українців. За словами Івана Франка, він - “великий прапор з багатьма китицями ідей та думок”, а сума тих думок і заповітів не втратила свого значення й нині.

Список використаних джерел і літератури

1. Бартошко С. Інститут фіскалів або доноси в долі М. Драгоманова // Рідна школа. - 1995. - № 6. - с. 9-10.

2. Бартошко С. Михайло Драгоманов - дослідник біблійних легенд // Рідна школа. -1997. - № 1. - с. 10-12.

3. Бондарук Т. Михайло Драгоманов і українська національна справа // Вісник АН України. -1993. - № 4. - с. 27-30.

4. Борисенко В. Михайло Драгоманов як історик // Пам'ять століть. - 2003. - № 5. - с. 15-18.

5. Верба І. Рання праця О. Оглоблина про М.Драгоманова // Пам'ять століть. - 1996. - № 2. - с. 56-62.

6. Видатні постаті в історії України (ІХ-ХІХ ст.): Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети: Довідник/В.І. Гусєв (кер.авт.кол.), В.П. Дрожжин, Ю.О. Калінцев та ін. - К.: Вища школа, 2002. - с. 320-323.

7. Висоцький А. Проблема національного виховання засобами української мови у світоглядній концепції М. Драгоманова // Пам'ять століть. - 2003. - № 5. - с. 19-21.

8. Гаєвська Л. Концепція національного відродження в історіософії М.Драгоманова // Радуга. - 1992. - № 3-4. - с. 111-118.

9. Дашкевич Я. Учений. Політик, публіцист: про М. Драгоманова // Слово і час. - 1991. № 10. - с. 3-6.

10. Денисенко А. Епоха в українському житті (місце М.П. Драгоманова в розвитку історичної науки) // Пам'ять століть. - 1996. - № 2. - с. 47-50.

11. Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: У 2-х томах. - К.: Наукова думка, 1970. - Т.2. - с. 362-367.

12. Драгоманов М.П. "Вибране…мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні". - К. - 1970. - с. 605-618.

13. Іванова Л.Г. Драгоманов і історія України // Український історичний журнал. - 1991. - № 9. - с. 127-130.

14. Іванченко Г. Драгоманов: Україна і Європа // Вісник АН України. - 1993. - № 4. - с. 30-36.

15. Круглашов А. Боротьба з месіанськими міфами Російської імперії // Нова політика. - 2001. - № 4. - с. 45-50.

16. Круглашов А.М. Держава, нація, людина (Михайло Драгоманов про національний розвиток України) // Вісник АН України. - 1992. - № 2. - с. 22-33.

17. Ласло-Куцюк М. Передбачення через століття (Деякі ідеї М.Драгоманова) // Дзвін. - 1997. - № 10. - с. 119-124.

18. Матвієнко А.А. Драгоманов і Україна // Український історичний журнал. - 2000. - № 2. - с. 112-117.

19. Мишанич С. Фольклористична спадщина видатного українського вченого (до 150-ліття від дня народження М. Драгоманова) // Народна творчість і етнографія. - 1991. - № 4. - с. 3-12.

20. Попович М. Драгоманов і ми // Наука і суспільство. - 1991. - № 8. - с. 12-15.

21. Провідники духовності в Україні: Довідник / за ред. І.Ф. Кураса. - К.: Вища школа, 2003. - с. 40-41.

22. Солдатенко В., Левенець Ю. Один проти всіх. (М. Драгоманов) // Віче. - 1995. - № 7. - с. 121-141.

23. 100 видатних українців. - К.: Видавництво Арій, 2006. - с. 217-222.

24. Терзійська Л. Професор Михайло Драгоманов // Пам'ять століть. - 2003. - № 5. - с. 42-45.

25. Тучапський П.Л. Роль Драгоманова в суспільному русі Росії і України // Філософська і соціальна думка. - 1991. - № 9. - с. 131-151.

26. Федченко П. Апостол правди і науки // Пам'ять століть. - 1996. - № 2. - с. 15-20.

27. Федченко П. Мислитель, публіцист, борець: До 150-річчя від дня народження М.П. Драгоманова // Політика і час. - 1991. - № 13. - с. 68-74.

28. Чернихівський Г.І. Українські літописи XVII-XVIII ст. у творчій спадщині М. Драгоманова // Український історичний журнал. - 1993. - № 3. - с. 38-42.

29. Шаров І.Ф. 100 видатних імен України. - К.: "Альтернатива", 1999. - с. 137-142.