Андрій Бандера: історичний портрет

Формування світогляду А. Бандери. Аналіз громадсько-політичної діяльності видатного представника української суспільно-політичної думки і національно-визвольної боротьби. Ідейний та практичний внесок священика у розвиток українського національного руху.

Рубрика История и исторические личности
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 01.03.2014
Размер файла 7,1 M

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Андрій Бандера: історичний портрет

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Формування світогляду та початок діяльності А. Бандери

2. А.Бандера в контексті епохи ЗУНР

3. Особливості громадської діяльності Бандери в міжвоєнний період

ВИСНОВОКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність теми. Громадсько-політична діяльність видатного представника української суспільно-політичної думки і національно-визвольної боротьби, греко-католицького священика Андрія Бандери донині не знайшла в історичній науці всебічного цілісного висвітлення. А. Бандера репрезентував самостійницьку течію національно-визвольного руху на поч. XX ст. Громадсько-політична діяльність Бандери спрямована підняття рівня національної самосвідомості українського народу, розвиток його націотворчої активності, як і практичні організаційні зусилля в політичній та ідеологічній сферах на початку ХХ ст. потребують ґрунтовного системного аналізу й концептуального висвітлення. Актуальність з'ясування цих проблем зумовлюється як завданнями історичної науки, її прагненням дати об'єктивну і по можливості вичерпну оцінку історичним подіям і постаттям, так і значенням історичного досвіду минулого для ефективного вирішення актуальних проблем сучасного державотворення, надійного захисту національних інтересів українців. Всебічне висвітлення патріотичної позиції А. Бандери має також важливе виховне значення, сприяє формуванню високорозвиненої національної самосвідомості та активної життєвої позиції у громадян України. Мета роботи полягає в здійсненні цілісного системного аналізу громадсько-політичної діяльності А. М. Бандери в контексті епохи ЗУНР та в міжвоєнний період, визначенні та оцінці його ідейно-політичного й організаційно-практичного внеску в ці процеси.

Для досягнення поставленої мети в роботі вирішуються такі дослідницькі завдання:

1. Прослідкувати формування світогляду та початок діяльності А. Бандери.

2. Проаналізувати роль Андрія Бандери в встановлені ЗУНР.

3. Охарактеризувати особливості діяльності Бандери в міжвоєнний період.

Об'єктом дослідження є особа А. Бандери, його релігійно - громадська діяльність та ідейно-політична спадщина.

Предметом є становлення А. Бандери як священика, основні форми та зміст його громадсько-політичної діяльності, ідейний та практичний внесок у розвиток українського національного руху.

Хронологічні рамки дослідження об'єктивно визначаються роками життя Андрія Бандери - 1882 - 1941, хоча період його активної громадсько-політичної діяльності окреслюється 1906 - 1941роками: від переїзду до Угринова Старого, де він активно включився в діяльність ставши священиком до смерті в 1941 році.

Територiальні рамки дослідження охоплюють територію Станіславського повіту, зокрема с. Старий Угринів та Бережниця Калуського повіту, де Андрій Бандера розгорнув свою діяльність як священика та громадсько - політичного діяча, також м. Київ де його було вбито.

Теоретико-методологічну основу роботи складають наукові принципи історизму, об'єктивності та достовірне висвітлення історичних подій. Для досягнення поставлених завдань автор використав наступні методи дослідження:

- історико-теоретичний при вивченні й систематизації доступних історичних та літературних наукових праць, статей;

- системний при комплексному вивченні об'єктів як єдиного комплексу з узгодженим функціонуванням усіх його складових частин;

- порівняльний при порівнянні фактів і узагальнення про їх спільні риси і властивості;

А також проблемно-хронологічний, аналізу та синтезу, описовий та історичний.

Що ж до джерельної бази дослідження, то її склали насамперед документи Центрального державного історичного архіву України у Львові стаття Р. Дзюбана «Звідки рід Степана Бандери», генеалогію роду Бандерів автор прослідкував за Йосифінською метрикою від 1785 року, матеріали товариства « Просвіта », « Хроніка парохії Бережниця Шляхотська » о. Дмитра Березовського, Івано - Франківського музею визвольних змагань Прикарпатського краю ( автобіографія о. Андрія Бандери « Мої особисті зізнання » ), протокол допиту провідника КЕ ОУН Степана Бандери тощо.

Щодо літератури, то дана проблема висвітлена в працях Арсенича П., Федоріва Т. « Родина Бандерів », Бурнашова Г., Яневича Б. « Степан Баандера та його родина », також Грабовецький В. « Історія Калуша ». Окремі факти життя о. А Бандери згадуються в праці Даніва В. « Бережниця », та в статті Сливки Л. « Деякі аспекти етносоціального конфлікту в Бережниці Шляхетській »,

Наукова новизна роботи дозволяє на базі наявного кола історіографічного матеріалу здійснити спробу комплексно і всебічно дослідити дану проблему.

Практичне значення: дана інформація може використовуватися учнями шкіл, гімназій, коледжів, студентами професійно-технічних училищ для підготовки семінарів та написання реферативних робіт а також тими, хто просто цікавиться даною проблематикою.

Структура роботи побудована за проблемно-хронологічним принципом, обумовлена метою і завданням дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел.

бандера політичний визвольний національний

1. Формування світогляду та початок діяльності А. Бандери

Бандера Степан Михайлович ( 1882 - 1941 ) - греко - католицький священик, культурно - громадський і політичний діяч, батько провідника ОУН - УПА Степана Бандери. Перед смертю написав « Мої особисті зізнання » ( кримінальна справа № 61112 ) - сповідь про себе, свою родину і суспільно - політичне життя в Західній Україні 1 - ї пол. XX ст.

Етимологію прізвища « Бандера » ( в багатьох мовах світу перекладається як провідник, прапороносець), дослідив та описав у статті « Бандера - це прапор » кандидат філологічних наук Микола Лесюк. За його доводами слово bandera потрапило до української мови в XV - XVI ст., що у багатьох сучасних європейських мовах має значення - « прапор ».

Походження роду Бандерів не з'ясовано, бо генеалогію за архівними записами в Йосифінській метриці можна прослідкувати тільки з 1785 року, де записано про Гриня Бандеру, що мешкав в Стрию й на Долішніх Ланах мав 6 моргів поля, вирощував жито, пшеницю, овес, косив сіножать [ 2, с. 11 ].

Народився 11 ( у деяких документах 12 ) грудня 1882 року в сім?ї міщан - рільників Михайла Бандери і Розалії - Євфрозини з дому Білецьких. Немовля охрестив о. Адам Каленюк. Кумами на хрестинах були Микола Сольман та Марія, дружина Улицького Івана. Мешкали вони в Стрию на дільниці,званій Ланами, володіли там полем і займалися рільництвом. У сім?ї було четверо дітей - два сини і дві дочки: Андрій, Климентина, Софія, Осип. Осип (1896 - 1981 ) здобув вищу освіту, був інженером, служив підхорунжим першого полку Українських Січових Стрільців, під час німецької окупації, був посадником міста Стрия, згодом з дружиною і дітьми емігрував до Америки, де й помер. Автор спогадів « Квіти й терня на дорозі мого життя . Квітучі береги ». Нью - Йорк . - 1976. - ч.16. [ 31, с. 13 ].

У родині Бандерів, що проживала у Стрию, патріотизм і побожність були основою виховання.

Яскравим прикладом служить життя Андрія Бандери. Закінчивши 1902 р. польську гімназію в Стрию, Андрій продовжив навчання на богословському факультеті Львівському університеті. Із запалом приступивши до навчання в університеті, молодий студент через свою допитливість додатково відвідував лекції з філософії, сільського господарства та кооперації. До того ж він був завзятим книголюбом. Зі студентських літ Андрій Бандера бере активну участь у суспільно-політичному житті Галичини. Він був членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка, ще в юному віці вступив до Національно-демократичної партії, писав статті до журналу « Молода Україна »

Після закінчення богословських студій одружився з Мирославою Глолзінською ( 1906 р. ), яка походила із старої священичої родини і була дочкою о. Володимира Глодзінського ( ? - 1913 ) й Катерини з родини Кушликів.

Отець Володимир був парохом села Завою, а з 1883 - в Старому Угринові. Завдяки його старанням парохія набула великого розквіту. Священик сам купив подвір?я, де розмістив Бережницьку школу, в якій учителював його син Олександр. Проводив о. Володимир значну культурно - освітню діяльність, не вдаючись до політики, щоб не загострювати відносини з владою і місцевими поляками та міщанами, шляхтою, які проживали у Бережниці. Дбав у першу чергу про патріотичне виховання своїх восьмеро дітей. Його дочки вийшли заміж: Катерина за о. Володимира Антоновича, Юлія за урядовця Чепіля, Мирослава - о. Андрія Бандеру, Любов за о. Івана Чарторийського в Кобиловолоках на Тернопільщині, Олена за о. Яцишина у Рип?янці [ 35, с. 48 ].

Син Антін закінчив теологію і Мирославі випала важка доля: Перша світова війна, українсько - польська збройна боротьба, польський окупаційний режим. ЇЇ чоловік Андрій, а згодом і діти, активно включились у суспільно - політичну діяльність. Мирослава Бандера стала справжньою хранителькою домашнього вогнища, зносила на своїх плечах всі удари долі. Про ці випробування Степан Бандера згодом згадував: « Від листопада 1918 року наше родинне життя стояло під знаком подій у будуванні українського державного життя та війни в обороні самостійности… »

Свідчень про освіту дружини немає, але у похоронній прощі над гробом блаженної памяті Мирослави отець Теодор Богачевський 25 квітня 1922 року звернувся до присутніх школярів з вдячністю, що вони прийшли вшанувати свою вчительку. Під час наступу польських військ у травні - вересні 1919 р. разом з дітьми проживала в с. Ягольниці ( біля Чорткова на Тернопільщині ) у своєї сестри Катерини, що вийшла заміж за о. В. Антоновича. Після повернення до Старого Угринова тяжко хворіла.

Всі, кому довелось знати Мирославу Бандеру, згадують її з великою теплотою. Колишня служниця Анастасія Прокопів розповідала, що вона була доброю і справедливою господинею. За словами нині вже покійного Петра Перегіняка, одного з старожилів села ( Бережниця ), пані Мирослава була безмірно люблячою матір?ю, всю себе присвятила дітям, їхньому вихованню. На все життя залишились спогади про матір Степана Бендери в душі Ігоря Белея, колишнього мешканця Калуша, а згодом громадянина Канади: « Часто ми з товаришами приїжджали в Угринів до Бандерів. Завжди нас радо зустрічала Мирослава. Вона виходила на подвір?я і радо запрошувала нас до будинку. Синів священика часто не було дома, як і самого о. Андрія, і ми подовгу розмовляли з панею Мирославою та її дочками… Це була надзвичайно щира і чуйна людина… » [ 11, с. 8 ].

22 квітня 1922 року Мирослава Бандера померла, новонароджене немовля також померло через кілька днів. Довгі роки за більшовицького режиму люди потай доглядали могилу матері Степана Бендери ( поряд поховані її батько о. Володимир Глодзінський, мати Катерина та маленька донечка Бандерів ). У кінці 80 - з років завдяки турботі сільського церковного комітету відновлено хрест, а 16 вересня 2007 року за сприянням районної влади встановлено пам'ятну стелу на могилі родини. Після одруження 1906 року, Андрія призначено помічником парохом в Бережницю Шляхетську ( тепер село Бережниця Калуського району) та в Угринів Старий ( так до 1940 - х називали с. Старий Угринів. Спочатку о. Андрій допомагав своєму тестеві Володимиру Глодзінському, після його смерті ( у 1913 р. ) став повноправним господарем у двох селах: Старий Угринів та Бержниця . Саме в той час у Старому Угринові відновлено після пожежі храм В'їзду Господнього в Єрусалим. ( див. дод. Г. ).

Сім?я Бандерів мешкала у резиденції, збудованій у 1890 - х роках ( за даними шематизму на 1914 рік, священикові належало 36 моргів орного поля, майже три морги городу, 20 моргів сінокосів, понад вісім моргів пасовища ). Селяни толокою допомагали священикові обробляти поле [ 27, с. 6 ].

Отець Андрій, маючи добре утримання тестя о. В. Глодзінського, зумів зібрати фахову бібліотеку богословської, історичної, економічної та класичної літератури, придбав видання наукового товариства ім. Шевченка, « Видавничої спілки », « Літературного вісника », передплачував періодику « Сільського господаря », газету « Діло ». З численної бібліотеки більшість книг пропало в часи австрійської та польсько - української війни. У домі о. А. Бандери часто збиралися активні учасники українського національного життя Галиччини: Павло Глодзінський - один з засновників « Маслосоюзу » і « Сільського господаря »; Іван Куровець ( 1863 - 1931) - політичний і громадський діяч, лікар, посол до галицького сейму, міністр здоров?я в уряді ЗУНР, засновник газети « Калуський листок », яка виходила з 1912 року; Ярослав Веселовський ( 1881 - 1917 ) - політичний і громадський діяч, журналіст, посол до Віденського парламенту, редактор видань « Просвіти », газети « Діло »; Михайло Гаврилко ( 05. 10.188.2 - 1920 ) - січовий стрілець, митець, культурно - громадський діяч, скульптор, різьб?яр, автор погруддя М. Шашкевича та проекту пам'ятника Т. Шевченка, активний діяч громадського життя періоду УНР, загинув вояком Сірожупанної дивізії; та інші [ 40, с. 97 ]. Священик Андрій займався суспільно - політичною діяльністю, проводив роз'яснювальну роботу серед селян у період виборів до австрійського парламенту та галицького сейму. Активно працював у Калуській філії « Сільського господаря » ( голова філії 1914 - 1916 рр. ), відстоював інтереси українських виробників сільськогосподарської продукції, врегульовуючи військові вимоги надмірних поставок товарів між польськими поміщиками і селянами. Налагоджував діяльність молочарень та кооперативів [ 32, с.16 ].

Весною 1917 р. до Калуша підійшла російська армія, велися двотижневі бої. Потерпіло багато сіл, але найбільше - горішня частина с. Новиці, де згоріло майже триста хат. Священик часто ходив пішки до Станіславівського староства ( відстань 24 км. ), щоб добути будівельні матеріали для погорільців.

Отже, о. А. Бандера ще з дитинства виховувався в дусі патріотизму і в любові до Бога. Він став не тільки добрим священиком для своїх односельчан і великим господарем, але і активним суспільно - політичним діячем, його домівка стала справжнім центром громадсько - культурного життя в Галиччині.

2. А. Бандера в контексті епохи в добу ЗУНР

Восени 1918 р. національно - визвольна боротьба охопила всю Австро - Угорську імперію, що призвело до її краху та виникнення на уламках імперії Габсбургської монархії самостійних національних держав. Цим історичним шансом не могли не скористатися галицькі українці, які 18 жовтня утворили Українську Національну Раду, створена, як Конституанта ( Конституційні Збори ) українського народу, що проживав на своїх етнографічних землях в Австро - Угорській імперії. В умовах глибокої державної кризи 18 - 19 жовтня 1918 р. у Львові відбулося представницьке зібрання українських послів до парламенту та крайових сеймів східної Галичини і Буковини, єпископату, делегатів українських партій, яке обрало Українську Національну Раду на чолі з адвокатом Євгеном Петрушевичем. До складу Української Національної Ради увійшли українські депутати обох палат Австрійської Державної Ради ( Парламенту і Палати Панів ), крайових сеймів Галичини і Буковини, по три представники українських політичних партій з цих земель. 19 жовтня 1918 р. УНРада прийняла постанову про утворення української держави на українських етнографічних землях Австро - Угорщини та закликала національні меншини цієї території уконституюватися і вислати своїх представників до УНРади пропорційно кількості населення. Того ж дня було створено три делегації УНРади: виконуючу ( тимчасовий уряд ) у Відні під головуванням Євгена Петрушевича ( уконституювалася 25 жовтня 1918р. ); делегацію для полагодження справ Галичини у Львові ( 27 жовтня 1918р., голова - Кость Левицький, заступник Іван Кивелюк ), буковинську - в Чернівцях ( голова Омелян Попович ) [ 25, с. 47 ].

Перебравши в свої руки основні державні установи Галичини, українці на початку листопаду 1918 р. розпочали формування системи виконавчої влади на національній основі. Керівниками повітової адміністрації стали новопризначені українські комісари, які мали бути затверджені УНРадою у Львові.

Очолили повітові комісаріати відомі в Галичині громадсько - політичні діячі, серед них: Лев Бачинський ( Станиславів ), Степан Витвицький ( Львів ), Сивирин Данилович ( Долина ), Теофіль Окуневський ( Городенка ).

У тісному контакті з Радою діяв Український генеральний військовий комітет під керівництвом Івана Рудницького, який розпочав роботу з підготовки збройного повстання проти Австрійської влади. Центральний військовий комітет у Львові розпочав організацію збройних сил для утвердження української державності. Проведена ним підготовча робота вступила в завершальну стадію 30 жовтня 1918 року, коли комітет очолив Дмитро Вітовський, - сотник Українських Січових Стрільців [ 36, с. 189 ].

Між тим, польські політики наполегливо готувалися відновити Річ Посполиту й узаконити свої права на Східну Галичину. Насамперед вони заручилися підтримкою США та країн Антанти. Для здійснення цих планів у Кракові створено Польську ліквідаційну комісію, яка мала 1 листопада прибути до Львова і за допомогою польських військових організацій захопити владу в краї. 31 жовтня полковник В. Сікорський у листі до Варшави повідомляв, що всі польські сили Східної Галичини перебувають у стадій вищої готовності.

Але події у Львові та й у всій Галичині 1 листопада розгорнулись не за польським сценарієм. Коли стало відомим про приїзд до Львова Польської ліквідаційної комісії, яка мала перебрати від австрійського намісника владу над цілим краєм й включити його до складу Польщі, УНРада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй усієї влади в Галичині та Буковині. Проте австрійський намісник Галичини генерал К. Гуйн відповів на цю вимогу національно - демократичних сил категоричною відмовою ( як з?ясувалось згодом, того ж дня генерал запевнив делегацію Польської військової організації, що найближчим часом передасть їм владу у краї ). 31 жовтня в Народному домі Кость Левицький зібрав на нараду членів Національної Ради та Військового комітету. Більшість із тих, хто вступав, запропонували чекати обіцяного Віднем маніфесту, але Національна Рада на чолі з її президентом Петрушевичем у Відні зайняла очікувальну позицію. Стрілецький командир Дмитро Вітовський від імені Військового комітету заявив: « Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра його візьмуть поляки ». Категоричність воєначальника переконала навіть найбільш поміркованих, що час вдатися до рішучих дій і взяти владу у Львові збройним шляхом [ 38, с. 210 ].

Активну участь у Листопадовому зриві активну участь брали селяни і молодь. У ніч на 1листопада 1918 року стрілецькі частини 15 - го полку крайової оборони очолювані сотником Д. Вітовським, раптово захопили і роззброїли польські загони. Українські військові підрозділи усунули австрійсько - польську адміністрацію у Львові й передали владу до рук УНРади. На Львівській ратуші замайорів синьо - жовтий прапор, що сповістив галичан про створення Української держави. Українські військові частини і підрозділи стали ядром повстання також у Станіславі, Калуші, Стрию, Снятині, Надвірній, Коломиї, Бродах, Збаражі, Бучачі - українці брали владу в свої руки. Так було здійснено Листопадовий зрив, яким розпочалася переможна хода Листопадової національно - демократичної революції на західно - українських землях [ 20. С. 4 ].

Богдан Лучаківський у статті « Калуш і Калущина в Листопадові дні 1918 року », пише, що в час листопадових подій у Львові, у Калуші, як і в інших повітах Галичини, був створений повітовий Народний Комітет, очолений адвокатом Миколою Желехівський. До комітету входили найбільш активні діячі Калуша і Калуського повіту. Це були міщани, вчителі, греко - католицькі священики: о. Павло Джулинський, начальник повітової торговельної спілки Осип Ткачук, робітник із солеварні Семен Захней, суддя Юліан Білинський, міщанин Добрянський, учитель Дометій Попович, отці - Наконечний з Рівні, Микола Янович з Хотиня, директор Підмихайлівської школи Гладзінський. Ця група ентузіастів створила український уряд [ 34, с. 140 ].

28 жовтня до складу Народного Комітету ввійшов і Андрій Бандера, слідкував за постачанням харчування до міста, зокрема робітникам фабрик та заводів, щоб не допустити до страйку. Треба було налагодити вчасне постачання продуктів, запобігти їх продажу за спекулятивними цінами поза межами повіту.

До Львова виїхав голова Калуського Комітету Микола Желехівський, що брав участь у Листопадовому зриві у Львові. Із проголошенням Західно - Української Народної Республіки з Львова роз?їхалися посланці по містах створювати провінційні військові осередки, щоб захопити владу. З 1 на 2 листопада почалася акція підготовки. Було дано наказ навколишнім селянам збиратися під Калушем, місцеві українці активізували свої дії. Організатори зриву зібралися біля півночі в кількості 20 осіб на жидівському цвинтарі. Серед них були два підстаршини УСС - Микола Лешій та Дмитро Максим?як, міщани Петро Цимбалістий, Семен Захней, Василь Нечай, Михайло Ланицький. Священик Бандера організував селянські військові відділи, які з 1 на 2 листопада роззброїли австрійську місцеву залогу ( 300 вояків ) [ 41, с. 68 ].

Осип Базюк, тодішній мешканець села Старий Угринів ( згодом переїхав до Франції ), який керував сільським осередком товариства « Луг », у своїх спогадах писав « …Причіпивши шаблю до боку, забрав селян, своїх парохіан із сіл Угринів і Бережниця Шляхетська, Калуського повіту, і вдосвіта ввійшов з ними до Калуша. Тут вони пороззброювали поліцію та австрійське військо, перейняли всю владу в свої руки. … Повернувшися до своєї парохії Угринова, о. Андрій почав організовувати повіт. По селах призначено українських війтів і всі вони були розпоряджені о. Бендери ». Селяни називали о. Бандеру « маршалом України » [ 25, с. 243 ].

В результаті П. Джулинський зайняв повітовий центр державної адміністрації Калуського староства. Йому допомагав в цьому гімназійний вчитель Дометій Попович. Інші учасники виступу заарештувили старосту Калуського повіту поляка Струсінського і відвезли його на станцію жандармерії. На вимогу о. П. Джулінського без опору здав свої уповноваження і підписав формально документ, у якому йшлося, що він передає свій уряд в руки української влади. Після того старосту було відпущено додому.

Кур?єри від українського Калуського уряду роз?їжджали на конях і повідомляли села, де були станиці державної жандемерії, які необхідно було негайно роззброювати. Це було селянами здійснено.

2 листопада1918 року, в суботу зранку до Калуша підійшли селяни навколишніх сіл, із своїми провідниками, священиками Андрієм Бандерою, Миколою Яковичем, Каролем та ін. Вулицями йшов радісний похід - у зразковому порядку із співами національних пісень, з усіх кінців надходили люди. Міщани разом з селянами шикувалися перед будинком староства [ 34, с. 142 ].

Тут розпочалося всенародне віче. Під звуки січових пісень і гомін церковних дзвонів, звернувся до народу від імені Української держави Осип Дудикевич. У своїй промові він говорив, що відбувається урочиста подія, коли український народ, замучений тяжкою неволею австрійсько - польських панів, скинув з себе кайдани неволі і може тепер будувати свою державність, вільно розвивати свою культуру, формувати збройні сили. Промова супроводжувалася бурхливими оплесками і вигуками « Слава Україні! », « Слава борцям за волю! ». Як згадує Андрій Бандера у « Моїх особистих зізнаннях »: - « Цей урочистий день нагадував Великдень, у Калуші дзвони дзвонили у всіх церквах, синьо - жовті прапори майоріли над ратушею, на будинках, народних гомонів, на очах в багатьох з радості стояли сльози, все веселилося, а деякі клякали і підіймали руки до неба , дякуючи Всевишньому, що воскресив знедолену Україну ».

« Перейняття до влади в Калуші і повіті відбувалося справно, спокійно, без насильства, без заболочення публічного спокою »,- писав про ці події Б. Лучаківський. Він описав, як у Калуші після 2 листопада 1918р. був сформований український уряд, негайно почали функціонувати всі урядові установи, якими користувалися українці. Головою повітової адміністрації було обрано о. Павла Джулинського, згодом Миколу Желехівського [ 34, с.147 ].

Староство було перейменовано Повітовий Державний Секретеріат, який очолив колишній урядовець староства, секретар Сторож. Керівниками повітового суду призначено суддю Юліана Білинського, скарбового суду - Мартинця, його заступником став Ортинський.

Робота військових команд у Калуші координувалася Централею ЗУНР. У військовому відношенні територію ЗУНР була поділена на три військові області: Львівську, Тернопільську, Станіславську. Кожна з цих областей ділилась 4 військові округи. Таким чином, вся територія ЗУНР була поділена на 12 військових округів. Одним з них був Стрийський округ, куди входило і місто Калуш [ 38, с.197 ].

Весною 1919 р. о. Бандера отримав повноваження Калуської філії « Сільського господаря » бути її представником у Національній Раді в Станіславові, опікувався земельною реформою, що передбачала наділення малоземельних селян, поміщицькими, церковними і монастирськими землями.

У1919 р. добровольці Калуша брали участь у формуванні Української Галицької Армії. Після відходу УГА з - під Львова в травні 1919 р., перед навалою польської армії, підсилених французькою армією генерала Галлера, до війська вступали старшини, підстаршини та юнаки. Деякі з них відправлялися боронити Львів. До складу УГА увійшли такі уродженці Калуша: підполковник Маркил Рожанківський, поручник, Олекса Черненко, чотар Степан Гладишовський, чотар Василь Коротовський, чотар Євстахій Левкович, підхорунжий Роман Бариш. Із колишніх січових стрільців зголосилися на військову службу Василь Дідошак, Іван Мандрик, Андрій Рубчак, Василь Гачак - разом за визволення України стали до зброї 15 вояків. В УГА польовим капеланом в 1 - й бригаді УССусів служив о. Михайло Кравчук із села Довга Войнилівська. В українському війську служили парох Микола Янович з с. Хотииня, о. Карло Ермі з с. Берлоги, ну і також Андрій Бандера [ 34, с. 149 ].

У час наступу польських військ, о. Андрій перевозить у травні 1919 р. свою сім?ю та майно двома возами перевозить до Ягольниці. Залишивши дружину з дітьми на опіку свого швагра отця Володимира Антоновича, отримує призначення від секретаріату військових справ бути духівником ( капеланом ) п'ятому полку третьої бригади другого корпусу Української Галицької Армії. Сповідаючи у Вінниці воїнів, хворих на тиф, сам заразився цією хворобою і ледве вижив, лікуючись зимою в Одесі. Видуживши, виїхав на Західний фронт під Чуднів. Після залучення УГА з більшовиками капелани були направлені до Києва, де отець Андрій з кількома іншими священиками проживав на приватній квартирі. Зайнявши Київ в травні 1920 р., поляки почали видавати галичанам перепустки для виїзду додому [ 18, с. 4 ]. Пройшовши трагічний і визвольний шлях Галицької Армії, влітку 1920 р. після невдалого для українців завершення національно-визвольних змагань о. Андрій Бандера повернувся додому до Старого Угринова, принісши потай захований під одягом капеланський синьо-жовтий прапор. Цей прапор у таємному місці зберігався до 1989 р., потім - у сільській церкві, а тепер - в експозиції музею Степана Бандери

Одного разу польська поліція спіймала о. Андрія ( він у цей переховувався у селян Бережниці та Угринова ) і заарештувала, але громади обох сіл своїми підписами заручились за нього, і священик вийшов на волю. Восени він зайняв місце пароха, але змушений протягом цілого року щосуботи з?являтися до поліції. Жителі Старого Угринова згадують, о. Андрій був добрим пастирем для своїх прихожан [ 32, с. 19 ].

Отже, Андрій Бандера відзначився не тільки як релігійний, але як і політичний діяч Галичини. Брав активну участь у Листопадовому зриві, у поваленні австрійської влади в м. Калуші, став одним з організаторів державного становлення ЗУНР у Калуському повіті, що дало змогу яскраво відтворити славну історію участі калушан у тогочасних визвольних змаганнях та розбудові української держави.

3. Діяльність А. Бандери у міжвоєнний період

Діяльність Андрія Бандери і його сина Степана ілюструє поділ українського громадсько - політичного руху міжвоєнного періоду на два умовні табори - « батьки » і « діти ». До першого належали представники старшого покоління, які реально оцінюючи ситуацію на світовій арені, намагалися працювати на благо українців і відстоювати їхні права легальним законним шляхом, до них відносився й Андрій Бандера. Його син, Степан Бандера належав до табору « дітей », які бачили вирішення проблеми української державності тільки військовим шляхом. У 1922 р. отця спіткали важкі терпіння й випробування: померла від туберкульозу горла 34-річна дружина, залишивши вісьмох дітей, а невдовзі померла ще немовлям наймолодша донька Мирослава. Отець Андрій залишився сам на сам з сімома дітьми: Мартою - Марією, Степаном, Олександром, Володимирою, Василем, Оксаною і Богданом, найстаршій дочці було 15, а наймолодшому синові Богдану - 2 роки. Проте, навіть будучи вдівцем, попри особисте горе, сумлінно виконував священичі обов'язки і залишився не тільки добрим пастирем, але стає у центрі громадсько - суспільного життя: відновлює читальні « Просвіти », споживачі кооперативи, товариство « Сільський господар » тощо.

У 1928 р. українські політичні сили, особливо УВО (Українська військова організація), почали активну підготовку до відзначення 10-ї річниці Листопадового зриву. З цієї нагоди було заплановано впорядкувати могили січових стрільців і воїнів УПА, створити символічні могили в кожному місті й селі, щоб ушануванням пам'яті полеглих Героїв оживити в народі національно-визвольну ідею. Активну участь у цій акції взяв і о. Андрій Бандера. Отож, як бачимо, він черговий раз долучається до нової хвилі визвольних змагань [ 26, с. ].

В ніч з 3 на 4 листопада на церковній брамі в селі Бережниця були розклеєні листівки - звернення про звільнення Галичини від поляків, ревний душпастир відправив молебень на могилі січових стрільців, були розклеєні листівки - звернення про звільнення Галичини від поляків. У палко виголошеній проповіді о. Андрій закликав вигнати поневолювачів [ 35, с. 126 ].

4 листопада 1928 року під час проведення панахиди на могилах полеглих в українсько - польській війні, священик А. Бандера промовляв, що поляки а українській землі є колонізаторами, говорив і про українських патріотів, яких мордують в польських в'язницях. Після закінчення відправи заспівав пісню на слова Івана Франка « Не пора, не пора, москалеві і ляхові служить », яку підхопило понад 300 присутніх односельчан, серед яких були члени УВО. Віче закінчилось сутичкою українців та поляків. 7 листопада проти о. Бандери, як головного винуватця цих подій, та його сина Степана було заведено кримінальну справу. В донесенні поліції записано, що вони є членами УВО, які проводять на теренах Калущини антипольську пропаганду, залучаючи членів « Сільського господаря », « Просвіти » та « Лугу » [ 9, с. 4 ].

13 листопада 1928 року повітова поліція провела численні обшуки в 35 населених пунктах. Особливо перевіряли керівників українських культурно - просвітницьких та господарсько - кооперативних товариств. У документах виписано найменування поселень, приналежність громадських будівель, прізвища та імена господарів ревізованих помешкань, вказані дієві громадські осередки повіту, а також житла осіб, з чиїх родин походять відомі громадські діячі та борці за незалежність України. Тільки у п'ятьох приміщеннях під час обшуку виявлено і описано компрометуючі знахідки. Наприклад, результати кількох обшуків, зазначених у протоколі під відповідними номерами: 1) Калуш - приміщення «Сільського господаря», помешкання Петра Миговича (безрезультатно); 2) Підгірки - помешкання Михайла Франка, Йосафата Смольського, приміщення кооперативу «Будучність» і читальні «Просвіти» (безрезультатно); 3) Верхня - помешкання Дмитра Філіповича (безрезультатно), Василя Гнатіва (знайдено 2 пари старих військових ножиць для перетинання дроту), Олекси Хом'яка (безрезультатно); 4) Гуменів - помешкання Олекси Шевчука (безрезультатно); 5) Негівці - помешкання Андрія Тимчишина (безрезультатно); 6) Войнилів - приміщення кооперативу «Поміч» і читальні «Просвіти», помешкання вчителя Івана Самотовки, священика Володимира Зарицького, Петронелії Поповичової, Яця Белея (безрезультатно); 7) Сьолок - помешкання Ілька Мухи (безрезультатно); 8) Середнє - помешкання Марка Федюшки, Михайла Рижика, Дмитра Мацьківа (безрезультатно); 9) Мошківці - помешкання Євгена Самойловича (безрезультатно); 24) Голинь - помешкання Федора Мазурика (знайдено 1 шаблю російську, 1 багнет австрійський, 1 меч), приміщення кооперативу «Сила» (знайдено 2 мечі австрійські), помешкання Михайла Бережницького, Юрка Гладенького, Василя Масловського (безрезультатно); 25) Тужилів - помешкання Івана Струтинського (знайдено 3 листівки «Сурми»), Василя Притули, Михайла Фітяка, приміщення читальні «Просвіти» (безрезультатно); 27) Бережниця Шляхоцька - помешкання Василя Даніва, Степана Мельничука, приміщення кооперативу та читальні «Просвіти» (безрезультатно). Найцікавішим є опис обшуку в домі о. Бандери, де в присутності постерункових Яна Боцаня і Яна Кензьора, начальника ґміни Миколи Небиловича з Угринова Старого в кімнаті Степана в печі було знайдено велику кількість антипольських листівок УВО, з яких прочитано частини тексту, заклеєно під скло і віддано як свідчення повітовому Суді. Поліція інкримінувала о. Андрію порушення громадського порядку та виступ проти існуючої влади й завела на нього кримінальну справу, яку все ж було закрито за недостатністю доказів аж у липні 1929 р. Під час слідства о. Андрій Бандера наголошував, що це не була якась політична акція, а молебень за полеглих борців за волю України [ 43, с. 26 ].

Подальші дослідження показали, що 3 листопада Степан Бандера прибув зі Львова з незнаною особою, яка була безпосередньо задіяна в розклеюванні листівок.

Арештовуючи Степана Бандеру, 20 грудня о 8 годині постерунковий Владислав Рухлевич з с. Новиці в присутності свідка Антонія Васютяка (заступник начальника староугринівської ґміни) провів повторний обшук в парохіальній резиденції, під час якого вилучено сімейну кореспонденцію і документи, про що повідомив повітовому суду комендант калуської поліції П. Санецький.

В одному з протоколів допиту, де йдеться про джерела доказів, записано, що 1 листопада у всіх церквах Калущини мали відбутися відправи за українцями полеглими в польсько-українській війні, але священик Бандера відправу в Бережниці відклав на 4 листопада. На сільський цвинтар прибули близько 300 членів товариства «Луг» з сусідніх сіл. Під час панахиди на могилі Миколи Суслика о. Андрій виголосив промову в якій сказав, що окупована поляками Галичина є невід'ємною частиною України, яка мусить відновити свою незалежність: « … Ми повинні … за всяку ціну не допустити колонізації землі української. Пам'ятаймо посвяту полеглих у боях за свободу України і тих, які в тюрмах томляться, страждають від ляхів». Маніфестація закінчилась розгортанням трьох українських прапорів, а четвертий прапор прикріплено до церковної брами [ 22, с. 35 ].

Період життя Бандерів 1929-1941 рр. мало досліджений. Переїзд сім'ї до Волі-Задеревацької в квітні 1933, а згодом до с. Тростянця (1935-1936 рр.) мусить бути відображений в церковних книгах. Весною 1997 р. у тростянецькій церкві знайдено сімейний архів Бандерів (більше сотні документів, світлин, листів). Є цікавий лист із повідомленням про судові рішення з приводу майна в с. Бережниці Шляхоцькій, яке перейшло Бандерам у спадок від Ґлодзінських, а також збереглась церковна господарська книга в якій о. Андрій записував використання коштів.

Вдруге заарештували пароха і його сина 1930 року в Калуші за організацію зустрічі митрополита А. Шептицького. Степан організував кінну « бандерію », в якій були й мешканці Бережниці, прорвав поліцейську заставу й з?явився до трибуни для привітання глави української Церкви. Нажаль архівних документів про цей арешт не знайдено [ 18, с. 5 ].

Час парохування о. Андрія Бандери в с Бережниця Шляхотська припав на період перебування західноукраїнських земель під владою Другої Речі Посполитої. Андрій Бандера писав у своїх зізнаннях про політику Речі Посполитої: « З опануванням Галичини поляками настав час посиленого натиску влади в цілі спольщення українського населення, а головне робітничого класу, тоді мусив я обмежитись тільки на свою парохію, а головну увагу звернути на задерження при обряді греко - католицькому, як знаку української нації, шляхту Бережниці Шляхетської » [ 43, с. 31 ].

У січні 1931 р. політичний конфлікт перейшов у релігійне протистояння, а в 1932 викликав ворожнечу. Тоді всі шляхтичі, за винятком 7 родин, прийняли латинський обряд ( близько 60 родин - 300, а може 400 душ ).

Причини конфлікту розкриває у своїй « Хроніці » о. Д. Березовський. Серед причин конфлікту були запровадження у церкві стояння під час освячення і Святого Причастя та скасування дзвоніння під час Літургії. Були й набагато глибші мотиви незгод. Хоч шляхти було в чотири рази менше за « хлопів » та ще за цісарської Австрії, а особливо за панської Польщі кожен шляхтич чи шляхтанка почували себе величнішими від « хлопа - українця », тому не бажали стояти в церкві поруч [ 31, с. 22 ].

« Хлопи » тиснулися на своїй половині церкви, не маючи права заходити на місце шляхтичів, хоч там було і багато вільного місця. Шляхтичі почували себе поляками. Вони обирали польських послів у сейм, парламент ( сенат ), обирали своїх війтів - поляків. Старожили села згадують, що родини шляхтичів ненавиділи українські звичаї, знімали і викидали вишивані рушники якими було прикрашено вівтарі та ікони, навіть чіпляли на хоругви стрічки польського прапора. Більшості селян це не подобалось, тому однієї неділі вони порушили неписане правило і стали до Служби Божої поруч із « ходачковою » шляхтою. Тому, спостерігаючи впродовж багатьох років станову нерівність у селі, о. Андрій заборонив поділ парафіян у церкві на шляхту та селян, незважаючи навіть на своє частково шляхетське коріння. Крім цього , о. Бандера 1932 р. ввів нововведення в церкві, зокрема т. зв. Стояння під час освячення і Святого причастя та скасував дзвоніння під час Святої Літургії. Останні обурились і заявили, що тут не обійшлося без намови о. Андрія. Під час цього інциденту виникла невеличка бійка.

Тож перехід шляхти відбувся не так з церковних, як з етнополітичних причин. Про це в квітні 1932 р. газета « Нова зоря » ( орган Української Християнської Організації; з 1930 р. орган Української Католицької Народної Партії - Української народної обнови ) повідомляла як про зародження конфронтації на обрядовому ґрунті між частиною прихожан парохом Андрієм Бандерою. В газеті « Мета » ( щотижневе видання Українського Католицького Союзу ) теж зображали о. Андрія як головного винуватця суперечки - начебто за намовою сина парох почав наближатись до « візантійства ». Схвалювала дії Андрія Бандери - галицька газета « Діло ».

У 20 - 30 рр. у Західній Україні йшла активна дискусія навколо « целібатної реформи » ( заборона одруження для священиків ), що активізувало християнсько - суспільний рух, який об'єднував греко - католицьке духовенство та частину світської інтелігенції. Станіаславська дієцезія стала пробним полем жеттездатності окцидетальної католицької ідеї тому, що основним ідеологом її поширення серед галицького кліру виступив єпископ Григорій Хомишин. Ті, що виступали проти реформи, вважали, що « целібатна реформа, введена згори, нехтує ломить права нашої Церкви, не лише вкорінені традиції, але й заперечує, нівелює увесь світогляд нашого народу… » ”. Г. Костельник виступив ініціатором заснування у 1928 р. Товариства Священиків “Єдність”, яке поборювало целібатний курс прихильників Г. Хомишина. На Калущині прихильників цього товариства згуртовував о. А. Бандера. Бережницька парохія, до якої входив Угринів Старий, у ті часи належала до Львівської архієпархії, але село було на території Станиславівського воєводства, де витіснялись “візантійські” обряди, тому й посилилось вороже ставлення до о. Андрія Бандери з боку правлячих кіл, що й стало причиною його переходу до Волі Задеревацької, а в Угринів 1 квітня 1933 року на парохію прибув неодружений священик Володимир Соломка [ 35, с. 128 ].

У Волі Задеревацькій родина Бандерів оселилася в резиденції для священиків і мешкала там до 1937 року, залишивши в пам'яті жителів села добрі спогади. Помешкання складалося з вітальні (її ще називали фортепіанною), спальні, великої кухні й невеличкої кухоньки, канцелярії та сіней між ними [16, с. 4 ].

На території садиби було багато господарських приміщень: стайня, стодола, пивниця та ін. Хату оточувала чимала земельна ділянка. У священика був тільки один слуга - фірман. Коли була робота в полі, допомагали сусіди. Господарську роботу виконували дочки о. Андрія, а найбільше праці лягало на руки найстаршої - Марти. Своїми силами порались біля худоби. Анна Іванів, яка мешкала по сусідству з Бандерами, а батько її був паламарем, згадує, що люди дуже любили сім'ю священика за простоту і щирість.

Із протоколу допиту провідника КЕ ОУН Степана Бандери: « Я був заарештований 14. О6. 1934, близько 6 - ої години ранку у Львові, в Українському академічному домі. Мій батько є греко - католицьким священиком у Волі Задеревацькій Долинського повіту. Окрім мене, є ще три брати і три сестри. Один із братів Олексндр, студіює суспільну економію, а інші двоє, Василь і Богдан, ходять до Стрийської гімназії. Одна з сестер Марта, закінчила 4 - й курс семінарії в Стрию і проживає в батька разом з сестрою Володимирою… » [ 5, с. 147 ].

Після арешту сина Степана в 1934 році (розслідування справи вбивства міністра Б. Пєрацького), отця Андрія переводять на біднішу парохію, в село Тростянець, тепер Долинського району, у Великий Піст, можливо, у передвеликодній тиждень. З Тростянця і Слободи-Долинської поїхали кілька фір у село Воля Задеревецька і звідти перевозили майно священика. Андрій Бандера був невисокого зросту, худорлявий. Зустрічаючись із селянами, любив постояти і поговорити. Часто наголошував: "Про Бандеру буде світ знати". Священик приходив до школи на уроки і вчив дітей релігії. Син священика Василь Бандера часто бував у читальні "Просвіти", де вчив хлопців та дівчат танцювати і співати. Зокрема, вчив танцювати танець "Аркан". За священика Андрія Бандери дівчата і хлопці почали співати гаївки біля церкви у Великодні свята. Цьому їх навчили дочки священика.

Отець Андрій Бандера часто заходив до селянських осель. Одного разу він прийшов до хати Михайла Гошовського, якого в селі знали як дуже хорошого столяра. Вони обидва сиділи і говорили, а Михайлові малі діти бавилися в хаті. Михайло запитав священика: "Чи буде Україна?" А. Бандера відповів: "Буде". Тоді Михайло знову запитує: "Коли буде? Чи будемо ми бачити?". Священик відповів: "Ми не будемо бачити". Михайло показав на своїх малих дітей і запитав: "А вони побачать?" На це о. А. Бандера відповів: "Може і побачать, а може і ні" [ 4, с 289 ].

Ще до початку Другої світової війни отець А. Бандера на проповідях кожного разу говорив приблизно так: "Велика буря збирається. Вона наробить багато лиха. Моліться".

Одного разу один з синів священика прийшов таємно у Тростянець. До батька в хату він не пішов, а заховався в кукурудзі. Через деякий час до нього прийшов батько. Син говорив, що батька жде небезпека і йому потрібно на деякий час заховатися. Андрій Бандера на це відповів так: "Ні синочку, я є пастир, а то моє стадо. Де будуть гинути мої вівці, там і я буду гинути". Часто на проповідях у церкві, звертаючись до парафіян, священик говорив: "Я ваш пастир, а ви мої вівці, я вас не покину". А наприкінці свого перебування в селі він сказав до людей на проповіді: « Вівці мої, вівці, прийдеться мені вас покинути » … [ 33, с. 382 ].

Коли Червона армія вступила на західноукраїнські землі, о. Андрій Бандера говорив, що нарешті весь український народ з'єднався в одній родині. Після так званого «золотого вересня» 1939 року, коли в Галичину прийшла радянська влада, почалось нищення УГКЦ. У школах заборонили проводити молитву, вивчати релігію, за священиками стежили і змушували переходити у російське православ'я. Для мешканців Західної України почались репресії і тортури. Зрозуміло, що отець Андрій, уся його родина, були під пильним оком більшовицьких агентів. Кілька разів українські підпільники організовували для священика і його дітей нелегальний переїзд за кордон, у Мюнхен, де у той час перебував Степан Бандера, проте о. Андрій відмовився від переїзду, мовляв: «Що буде моїй громаді, то буде зі мною. Не маю релігійного, духовного права, і не маю права, як патріот український, лишати громаду ». Отець Андрій не зміг у скрутний час залишити своїх парафіян без пастирської опіки. На прохання бодай дітей переправити, о. Андрій твердо заявив, що діти залишаться разом з ним. « Нехай діється Божа воля… Розлучити мене з ними можуть тільки наказ моєї церковної влади або насильство ворога, остаточно смерть!» слова отця Бандери стали для нього пророчими [ 6, с. 180 ].

22 травня, рівно за місяць до німецького нападу, тут проводилися звичні для вождя народів "бойові дії" - тривала депортація сімей репресованих та ще не пійманих підпільників. У селі Тростянець на Долинщині у хаті місцевого священика Андрія Бандери чекісти знайшли "нелегала", члена ОУН Стефанишина В., що переховувався тут від репресій радянської влади [ 31,с. 21 ].

Отця А. Бандеру і двох його доньок Марту й Оксану заарештували 22 травня 1941 р. у с. Тростянці, зробивши перед цим о 3-й годині ночі обшук, усіх повезли до Долини, але утримували в різних камерах. Незабаром перевели до Станіслава, завели кримінальну справу, допитували, вибивали зізнання. Мотив арешту - переховування члена ОУН Стефанишина В. Д., у якого при затриманні вилучили револьвер системи “наган” і п'ять бойових патронів. Також, як речові докази послужили 235 книжок і журналів, 17 світлин, 5 альбомів зі світлинами, 4 групові світлини, 179 поштових листівок-привітань із святами. До переліку книжок, журналів, які “уничтожены путем сожжения как особо вредные, конрреволюционные и националистические” увійшли видання “Історія України-Руси”, “Повесть временных лет”, “Крізь пустині Азії”, “Про бджільництво”, журнал “Нива”, “Науково-літературний вісник”, “Золоті дзвони” та інші [ 42, с. 26 ].

У цей день Тростянці був храмовий празник, свято перенесення мощів св. Миколая. В церкву прийшло багато людей. Священика не було. Деякі жінки тихо плакали. І тут несподівано для всіх церковний хор враз заспівав: "Амінь" - перші слова, які співає хор на початку Богослужіння. Почувши спів хору, люди враз на повний голос заплакали в церкві. Сільський дяк Михайло Андрусів і церковний хор продовжували співати пісні і молитви з Служби Божої, а слова, які повинен був співати священик, пропускали. Всі люди плакали. 30 серпня 1992 р. у Тростянці, біля церкви, відбулося урочисте відкриття пам'ятного хреста на честь о. Андрія Бандери, в якому брали участь сім священиків і була присутня дочка Володимира [ 33, с. 389].

На п'ятий день після арешту в Долині його з доньками розділили, батька через Станіславську в'язницю повезли до Києва у третє управління НКДБ УРСР за сумнозвісною адресою - Короленка, 33. Архівна справа НР - 7129 - П, 1882 р. народження зберігається в Управліні СБУ м. Києва і називає справжні мотиви звинувачень, якщо раніше за вину йому ставилось те, що він переховував у себе Стефанишина Д. В., то тепер поряд з цим стоїть друге звинувачення: “... являєтся отцом руководителя краковского центра ОУН Бандеры Степана Андреевича” [ 17, с. 5 ].

У київській в'язниці о. А. Бандеру почали інтенсивно допитувати 9 червня. Слідство доручили вести оперуповноваженому 3-го відділу УНКДБ молодшому лейтенантові держбезпеки Войцехівському. Протоколи допитів свідчать, що в стінах НКВД о. Андрій не зрікся ані своїх поглядів, ані дітей, твердив, що вважає їх життєву позицію правильною [ 15, с. 14 ].

Наступні допити велися і у дні, коли на західному кордоні колишнього СРСР йшла війна. Слідчий поспішав, 24 червня розпочав допит о 22 годині 25 хвилин, закінчив його пізно вночі, допити проводилися українською мовою, бо російської підслідний не знав. 25 червня о 10 год. продовжував мучити свою жертву. Питання ставив ставив різні, на одне із них - “Розкажіть про програму ОУН”, о. Андрій пояснив, що її члени борються за створення самостійної Української держави. І нічого поганого в цьому немає. Кожний народ має право на свою незалежність. Кращі його сини й доньки, найбільш свідома частина нації - інтелігенція - не визнають окупантів. На такий шлях стали і його діти. І він гордиться ними. Дивлячись смерті у вічі, не осуджує їх вчинків, не просить помилування, сам ні в чому не розкаюється, бо так чинять мужні люди і справжні патріоти. Отець Андрій і не намагався лукавити зі слідчими, бавитися в підпільника, він щиро зізнався, що вважає себе націоналістом за світоглядом [ 8, с. 3]. Нічого надзвичайно корисного для себе чекісти не почули і про дітей. Про те, що всі вони покинули домівку і поринули в націоналістичне підпілля, вони знали давно. Очевидно, найбільше цікавили контакти зі Степаном, який на той час очолював Революційний провід ОУН. Отець Андрій розповів, що останні вістки від сина отримав у серпні 1940 року. Тоді до нього прийшов зв'язковий, який передав священику хрестика, купленого Степаном у Римі. У Вічному місті провідник ОУН, за словами зв'язкового, мав зустрічатися з італійським міністром закордонних справ графом Чіано. Причиною такої зустрічі було те, що Степан Бандера не довіряє німцям як союзникам. Як виявилося згодом, його побоювання зовсім не були марними [ 42, с. 31 ].

Той же Войцехівський склав обвинувачувальний висновок, в якому йшлося про переховування нелегалу, наявність націоналістичної літератури, націоналістичні переконання підслідного. Головним звинуваченням священика, було те, що він « будучи батьком керівника закордонного проводу антирадянської націоналістичної організації ОУН Бандери Степана Андрійовича, підтримував з ним до останнього часу систематичний зв'язок ».

За погодження з начальником третього відділення капітаном держбезпеки Дроздецьким справу передано військовому прокуророві Київського військового округу. Затвердивши обвинувальний висновок 4 липня, помічник військового прокурора Лашевич передав справу військовому трибуналові. Допити були безконечними. З протоколів дізнаємося, що отець Андрій говорив про себе: « Офіційним членом ОУН я не є з релігійних мотивів. Погоджуюсь із принципом: «Кожна влада від Бога … Я є симпатиком українських націоналістів… » [ 22, с. 34 ].


Подобные документы

  • Проаналізовано правові засади та особливості розвитку українського національного руху в Галичині. Розгляд діяльності українських політичних партій та поширенні ідеї самостійності. Охарактеризовано основні напрямки суспільно-політичної думки того часу.

    статья [21,3 K], добавлен 11.09.2017

  • Початок княжого правління на Київській Русі та політичний устрій. Питання ідеологічного забезпечення князівської влади. Особливості суспільно-політичної думки періоду Ярослава Мудрого, а також розвиток суспільно-політичної думки після його смерті.

    реферат [39,4 K], добавлен 27.10.2008

  • С. Петлюра як символ збройної боротьби України за власну державність. Загальна характеристика політичної діяльності Петлюри, його історичне значення. Аналіз політичної діяльності та роль Володимира Винниченка в процесі українського державотворення.

    реферат [36,6 K], добавлен 03.01.2011

  • М. Драгоманов – "великий прапор з багатьма китицями ідей та думок". Загальна характеристика життєвого шляху, громадсько-політичної діяльності та творчості М. Драгоманова, аналіз його внеску в українське суспільне життя другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

    курсовая работа [55,2 K], добавлен 28.11.2010

  • Формування Міхновським нової суспільно-політичної ідеології, яка ставила за мету створення незалежної Української держави. Аналіз і особливості маловідомого конституційного проекту Української народної партії, що був розроблений на початку XX ст.

    контрольная работа [20,7 K], добавлен 20.02.2011

  • Причини, характер, рушійні сили визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Етапи національно-визвольної війни. Формування української державності в ході визвольної війни. Російсько-українська міждержавна угода 1654 р.: неоднозначність оцінок.

    курсовая работа [80,9 K], добавлен 27.03.2011

  • Процес боротьби українського народу за національну незалежність у 40-50-х роки ХХ століття. Рушійна сила цієї боротьби - Організація українських націоналістів, історичний розвиток якої автор прослідковує до 1956 року.

    статья [36,0 K], добавлен 15.07.2007

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.