Традиційні форми громадського дозвілля українських селян другої половини ХІХ – початку ХХ століття

Така робота була під силу тільки колективу і застосовувалася вона, як правило, в екстремальних ситуаціях, наприклад, у випадках, коли у когось згорить житло або тяжко захворів голова домогосподарства, а треба зорати чи зібрати врожай. У такому разі люди зверталися по допомогу до «миру». Вважалось, що у подібних випадках гріх було не допомогти, і односельці безкоштовно виконували спільну роботу чи то на користь громади, чи то окремої родини або окремого її члена. Деякі дослідники, наприклад Д. К. Зеленій, навіть вважають, що саме з таких колективних робіт у благодійних цілях і виникли пізніші толоки -- форми колективної взаємодопомоги при виконанні трудомістких робіт. Ймовірно, однак, що їх природа є набагато глибшою: вона виходить не лише з конкретних потреб у колективній праці, а є морально-етичною нормою людей. До того ж, толока нерідко використовувалась і як своєрідний спосіб зажити собі доброї репутації, так необхідної парубкам та дівчатам на виданні. Адже нерідко саме на толоці парубки обирали собі суджену, бо бачили, на що вона здатна у праці[12].

Колективна взаємодопомога, поширена серед багатьох народів, побутувала і в середовищі українців. Про це свідчить хоча б розмаїтість її форм. До речі, цей факт спростовує усталену думку про індивідуалізм українця, нібито замкненого в колі своїх домашніх інтересів. Навіть при тому, що український селянин вів відносно самостійне господарство, колективна взаємодопомога не була для нього рідкістю.

Звичаї колективної взаємодопомоги в Україні виявлялись у таких основних формах: толока[14], супряга[14], відробітки[14], супрядки[14].

Найбільш поширеною формою колективної взаємодопомоги в середовищі населення України була толока (у росіян -- поміч, толока; білорусів -- талака; болгар -- тлака; поляків -- тлука). Недаремно в народі казали: «Без толоки як без руки: ні хати не зробиш, ні сіна не скосиш». За своєю структурою вона являла собою складний звичай, який передбачав обряд запрошення, процес колективної праці, що поєднувався із розважальними елементами, церемонію пригощання, ритуал прощання та проведення розваг. Цієї усталеної структури толоки дотримувалися не повною мірою лише тоді, коли вона скликалася поміщиком: у цьому разі її називали в народі «прошеною». Люди, однак, розуміли, що «прошення» було зродні наказу, однією з різновидів панських повинностей. Запрошені на «прошену толоку» селяни, як правило, виконували сільськогосподарські роботи: орали землю, косили сіно або збирали врожай. Однак умовно вона вважалася добровільною, заохочувальна обов'язковим застіллям. У ранньому середньовіччі заведено було пригощати «медом і пивом», у пізніші часи -- горілкою[19].

Класична (тобто справді добровільна) толока за змістом була куди багатшою, органічно поєднуючи трудовий процес з розважальністю. Вона розпочиналася з запрошення, причому і в разі, коли вона скликалася окремим селянином, і коли рішення про її оганізацію приймалося громадою, сільчани йшли до неї добровільно. Селяни розуміли, що, беручи участь у толоці, вони забезпечували моральне право на власну толоку. Більше того, було прийнято приходити на толоку і без запрошень; найчастіше це практикувалося на молодіжних толоках, наприклад, при лущенні кукурудзи: дівчат зазвичай запрошували, а хлопці приходили самі.

«Одноденне товариство», як ще називали в Україні толоки, проходило весело: з жартами, піснями та забавами. Нерідко під час трудового процесу, коли було спекотно, обливалися водою; заради сміху вимазували один одного глиною при валькуванні хати; або вистілали дорогу стеблами кукурудзи (аби всі знали, що тут толока) при її лущенні в оселі однієї з дівчат.

Тривалість толоки була різною, але заведено завершувати увесь основний трудовий процес. Якщо обсяг робіт передбачався великим, господар частував «толокчан» сніданком (хлібом, салом, огірками). По закінченні роботи він влаштовував пригощання з музикою і горілкою, а далі вже самі толокчани влаштовували ігри, танці, іноді катання на конях. Селянська етика приписувала господарю толоки бути люб'язним до її учасників, навіть якщо чиясь робота йому і не подобалась; він сам і пригощав гостей, вважаючи за образу, коли хтось інший це робив би за нього. Звичай частування на толоці завжди визначався хлібосольством -- і не тільки тому, що це вважалося справою честі та обов'язком перед толокчанами, а й через те, що він вплітався в більш загальну традицію «дарування та віддарювання». Селянська психологія розуміла це так: як ти почастуєш, так і тебе частуватимуть[21].

Дещо іншу морально-трудову основу містила в собі супряга як одна з форм гуртової праці. Вона також будувалася на засадах сусідської взаємодопомоги, проте включала елементи договору, тобто економічні розрахунки. Переважно економічна основа виявлялась у поширених в XIX ст. в Україні звичаях оренди землі та найму робочої сили -- скіпщини, зажині та замолоті. І супряга, і скіпщина спиралися на трудові угоди, що укладалися між кількома сім'ями, або між родиною та заможним землевласником.

Супряга була однією з форм кооперування праці, яку не в змозі була зробити одна сім'я. Найчастіше вона практикувалася в південних районах України при розорюванні цілинних та перелогових земель. До міжсімейного об'єднання спонукала і необхідність потужного тягла для оранки: аби зорати важкі грунти, потрібно було не менше трьох пар волів і кількох погоничів.

Супряжна спілка об'єднувала в основному споріднені і, як правило, економічно рівноцінні сім'ї, полегшуючи тим самим умови неписаної угоди, її пункти передбачали, зокрема, рівну участь кожної сім'ї у корпорації: однакову кількість волів та реманенту, черговість виконання робіт, тотожність умов харчування людей та годування робочої худоби, ремонт реманенту. Харчування здійснювали або в складчину, або по черзі в хаті того, кому виконували роботу, також як і використання та ремонт реманенту. Якщо в супрязі брали участь сім'ї з різним економічним достатком, то домовлялися про відповідні умови розрахунку.

В основі супряги лежали передусім принципи рівного вкладу в колективну працю. Разом з тим великого значення надавалось і моральним підвалинам, котрі нерідко вносили істотні корективи в положення супряжної угоди. Основна їх спрямованість -- взаємодопомога при пріоритеті допомоги сім'ям, де не було годувальника або він був хворий. Практикувалася також першочерговість виконання робіт у тих супряжних сім'ях, яких спіткало якесь лихо, а також в разі смерті годувальника. Смерть годувальника, до речі, не ставала причиною відлучення сім'ї від супряги, бо моральні принципи взаємодопомоги цінувалися вище, аніж суто економічні[24].

У традиціях українського народу -- відзначати мир, мирне розв'язання спірних питань колективною трапезою. Ця традиція простежується з найдавніших часів, становлячи систему дохристиянських обрядів. Пізніше вона дещо трансформувалася у складчинне бенкетування -- пирування (від слова пиро -- жито, звідси й пиріг, частування пирогами), котре, за словами митрополита Іларіона, супроводжувалося питтям і піснями. Воно було звичайним у нашому стародавньому житті, проте завжди пов'язаним із культом і культовими обрядами. Як правило, колективні трапези присвячувалися окремим святам та святим, що відбилося у самій назві: Микільщина, Іллющина, Михайлівщина, Покровщина.

Історично склалося кілька типів колективних трапез: братчина (канун), свіча, престол, складка (зсипка), мольба і трапеза з обітниці[17].

З усіх названих тут колективних трапез чи не найдавнішими і не найсталішими (вони чітко простежувалися у XVII--XIX ст.) є трапеза з обітниці та мольба, бо саме вони містять архаїчні елементи жертвоприношення й навіть тотемізму. В їхній основі лежить звичай давати зарікання чи обітницю у разі хвороби -- індивідуальні, коли йдеться про біду окремої людини або родини, і колективні -- при загальній для громади біді. Обітниця завжди давалася з певною умовою: «Якщо все закінчиться добре і для того, аби закінчилося благополучно, обіцяємо зробити...» В пам'ять святого покровителя обіцялося принесення в жертву якоїсь тварини -- вона називалася «приреченою твариною»: «приречена тварина -- не животина», її спеціально відгодовували на кошти, пожертвувані усією громадою; м'ясо тварини йшло на громадське частування, що відбувалося біля каплички або у дворі володаря приреченої тварини. На місце трапези приносили з церкви ікони і здійснювали богослужіння з водосвяттям, після чого влаштовували застілля з пивом, а відтак -- хороводи та танці з піснями.

Близькими за змістом до трапез з обітниці були мольби. Єдине, чим вони відрізнялися, -- на них не приносилися в жертву тварини; їх заміняло пиво, зварене із зерна, зібраного серед мешканців села. Мольби також приурочувалися до певних свят, причому їх влаштовували до чотирьох разів на рік, вважаючи, що то богоугодна справа. Мольби та трапези з обітниці, незважаючи на всю архаїчність, широко побутували навіть наприкінці XIX ст.[8].

Зазнали випробування часом і такі громадські частування, як складка (складчина, зсипка). їх влаштовували дівчата п'ять разів на рік -- на Козьму та Дем'яна (1 листопада), за день до початку різдвяного посту, на другий день Різдва і двічі на масницю. Частування робилося у складчину, як і виготовлення пива. Трапези дівчата готують для себе і для парубків, хоча в деяких регіонах прийнято готувати три складчини: для дівчат і парубків, для дітей та для літніх людей.

Традиційний громадський бенкет по типу братчини, крім його класичного варіанта -- громадських зборів членів сільських громад (літніх чоловіків) для вшанування святого покровителя (його опис вже подано в попередньому розділі), мав і дещо інший характер -- звичаю колективного вшанування свого покровителя всією громадою, хоча його структура в принципі залишається класичною.

Основними елементами громадської трапези-братчини були: громадський молебень, присвячений святому покровителю, колективна трапеза, влаштована в складчину всією громадою, обряд свічі, молебень у полі з його скропленням, застілля після молебня, котрий ще називали кануном, -- він включав пиво, чай і обід.

Нерідко увесь звичай колективної трапези зі громадським молебнем називали кануном, а іноді й свічею. Це правомірно, але тільки стосовно пізнішого його побутування, коли він настільки трансформувався, що втратив ознаки окремих складових обрядів -- кануну та свічі. Власне, назви «братчина», «канун» та «свіча» вживалися у XVII--XVIII ст. як рівноцінні поняття. І більше того, вони іноді виступали як самостійні обряди поза генетичного зв'язку з іншими обрядами давнього звичаю колективних трапез[2].

Обряд мав значне побутування наприкінці XIX ст., наприклад, на Чернігівщині. Серед громадських розваг, інформував один із місцевих селян, в нашій місцевості варті уваги свічі. Це означає, що в селі, де немає церкви, виділяється один день, обраний для святкування в пам'ять того, хто шанується народом, наприклад, угодники Флор та Лавр. Напередодні свята збирається сходка, на якій вирішуються грошові та організаційні справи, необхідні для виконання звичаю. Громада встановлювала ціну на хліб та горілку і виділяла двох людей для збирання коштів на божу свічу, а ще одного -- «бращика» -- для збирання припасів на громадське пирування.

Громадський характер зберігали й інші колективні свята та ритуали. Серед них -- храмові свята (відомі ще під назвами свято та престол), близькі за характером до братчин, бо теж присвячувалися або вшануванню пам'яті покровителя, або даті освячення місцевої церкви. Коли церква мала декілька вівтарів, стільки ж справлялося і храмових свят. Також колективно вшановували померлих, влаштовуючи під час проведення проводів (гробків) спільні молебні[7].

Отже, індивідуальне життя людей у традиційному суспільстві хоч і мало можливість для самостійного прояву та ініціативи, проте було підпорядковане усталеним нормам, що відбивали передусім інтереси громади та інших громадських утворень. Громада виступала насамперед контролюючим органом за поведінкою своїх членів. Але не тільки. Вона була головним осередком збереження і передачі традиційних етичних уявлень та норм поведінки, що забезпечувалося за допомогою громадської думки. Адже використовуючи механізм громадської думки, громада сприяла формуванню необхідних норм поведінки людей. З одного боку, вона заохочувала тих, хто відзначався моральними якостями або особливими успіхами в праці чи громадській діяльності і хто мав неабиякий талант, а з іншого -- засуджувала порушників етичних норм.

Водночас громада (або цех, братство) була головним інструментом соціального життя мирян, грунтуючись на принципах колективної взаємодопомоги та колективних форм спілкування. Саме ці засади за скрутних соціально-економічних умов були найдієвішими, дозволяючи не тільки вижити, але й створити досконалу систему духовного єднання.

Висновки

Дана курсова робота присвячена розробці теми «Традиційні форми громадського дозвілля українських селян другої половини ХІХ - початку ХХ століття»

Для її детального розкриття було поставлене декілька завдань послідовно розкривши які ми прийшли до наступних висновків:

ь українське селянство виникло дуже давно і на протязі довго періоду виробило свою структуру функціонування, як в побутовій, господарський, соціальній та дозвіллєвій взаємодій між мешканцями села. Цей усталений порядок розвивався та на протязі довгого часу вдосконалювався сформувавши свою структуру безперебійного функціонування селян як єдиного цілого, певної загальної системи селян, які взаємодіяли один із одним - це спричинило виникнення сільської громади, як єдиного цілого організму на селі;

ь дозвілля селян як в громаді так і поза нею було досить різноманітним та розвивалося на протязі часу, виражалося у різних формах таких, як вечорниці, вулиця, ярмарки, церква, корчма та багатьох інших установах, зібрання селян різних вікових груп;

ь з глибини століть пісня донесла до нас пам'ять про людей, їх пристрасті, переживання і ідеали, вона зв'язує часи, радує і засмучує людські душі. Супроводжуючи народні життя, вона по-своєму відображає духовні шукання, етичні ідеали як українського народу, так і сусідніх держав та їх суспільств, показує життя народу в різні історичні періоди, розкриваючи їх з різних сторін та позицій. Народна пісня - літопис народного життя, хранитель духовних початків життя;

ь індивідуальне життя людей у традиційному суспільстві хоч і мало можливість для самостійного прояву та ініціативи, проте було підпорядковане усталеним нормам, що відбивали передусім інтереси громади та інших громадських утворень. Громада виступала насамперед контролюючим органом за поведінкою своїх членів. Але не тільки. Вона була головним осередком збереження і передачі традиційних етичних уявлень та норм поведінки, що забезпечувалося за допомогою громадської думки. Адже використовуючи механізм громадської думки, громада сприяла формуванню необхідних норм поведінки людей. З одного боку, вона заохочувала тих, хто відзначався моральними якостями або особливими успіхами в праці чи громадській діяльності і хто мав неабиякий талант, а з іншого -- засуджувала порушників етичних норм.

Список використаної літератури

1. Бабенко Н.Б. Дозвілля сім'ї : теоретичні та емпіричні аспекти / Н.Б. Бабенко. - К. : ДАКККіМ, 2001. - 157 с.

2. Безугла Р.І. Масова та популярна культура : до проблеми співвідношення понять / Р.І. Безугла // Культура і Сучасність. - 2011. - Вип. 1. - С. 87-90.

3. Бойко О.Д. Історія України/О.Д. Бойко - К., 1999.

4. Борисенко В.Й. Курс української історії. -К., 1998.

5. Бочелюк В.Й. Дозвіллєзнавство : навч. посібник/ Бочелюк В.Й. Бочелюк В.В. - К. : Центр навчальної літератури, 2006. - 208 с.

6. Історія України від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. - К., 1995.

7. Вовкун В.В. Масова культура та проблеми формування особистості: історико-культурологічний контекст / В.В. Вовкун // Культура і сучасність. - 2011. - Вип. 1. - С. 76-81.

8. Громыко М.М. Традиционные нормы поведения и формы общения русских крестьян XIX в. - М., 1986. В 10 т., 12 кн./ М.С. Грушевський.

9. Грушевський М.С. Історія України-Руси. -- Київ, 1994. -- Т. 5. -- С. 365-378;

10. Донченко Н.П. Мистецтво гри: навч. посібник / Н.П. Донченко. - К.: Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 1999 . - 176 с.

11. Этнография восточных славян. Очерки традиционной культуры. - М., 1987.

12. Зеленин Д. К. Восточно - славянская этнография. - М., 1991.

13. Карп П.М. Молодша муза /П.М.Карп. - М.: Сучасник, 1997.

14. Короткий тлумачний словник української мови / за ред. Д.Г. Гринчишника. - К. : Просвіта , 2004. - 605 с.

15. Кувеньова О.Ф. Громадський побут українського селянства. - К., 1966.

16. Культура і побут населення України: Навчальний посбіник / В.І. Наулко, Л.Ф. Артюх, В.Ф. Горленко та ін. - К., 1993.

17. Курочкін О.В. Громадський побут і звичаєвість/ О.В. Курочкін // Культура і побут населення України. - К., 1991.

18. Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. -- К., 1991. -- С. 268, 359.

19. Мухарський Д.О. Свято - моя професія / Д.О. Мухарський, І.Г. Коньякова. - К.: Київська Правда, 2009. - 244 с.

20. Семененко В.І., Радченко Л.О. Історія України. -Харків, 2000;

21. Стельмах Г. Ю. Історичний розвиток сільських поселень на Україні: Іст. - етногр. дослідження. - К., 1964.

22. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. - К., 1994.

23. Франко І. "Громада" і "задруга" серед українського народу в Галичині і на Буковині // Зібр. творів. -- Т. 44, кн. 1. -- С. 489; Тиводар М. П. Традиційні форми випасу худоби в Українських Карпатах другої половини XIX -- середини XX ст. // Народна творчість та етнографія. -- 1986. -- № 6. -- С.

24. Цимбалюк Н.М. Організація та методика культурно-дозвіллєвої діяльності : ч. 1. Теоретичні основи культурно-дозвіллєвої діяльності / Н.М. Цимбалюк. - К. : ДАКККіМ, 2000. - 145 с.

25. Цимбалюк Н.М. Соціологія дозвілля : навч. посібник / Н.М. Цимбалюк. - К. : ДАКККіМ, 2001. - 180 с.

Размещено на Allbest.ru