Зміни сільської поселенської структури в повсякденному житті українських селян у 1950-1960 роки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміни сільської поселенської структури в повсякденному житті українських селян у 1950 - 1960 роки

Лисак В. Ф.

Повсякденне життя сільського населення безпосередньо пов'язано з поселенською структурою. Вона виступає важливим елементом сільськогосподарського виробництва, впливає на результативність виробничої діяльності, від неї залежать тенденції соціальних змін. Населені пункти є територіальними осередками розміщення продуктивних сил, територіально-соціальним середовищем відтворення населення, трудових ресурсів, відновлення робочої сили. Від характеру розселення залежать умови економічної діяльності аграрного населення, працездатність, трудомісткість робіт, соціальні та екологічні функції. Зрештою, структура розселення впливає на спосіб життя, зростання добробуту сільської родини і, зазвичай, усього суспільства.

В історичній науці панує думка, що в 1950-1960 роках поступово втрачалося традиційне культурне ставлення селян до землі, зникали культурні коди. Це відбувалося внаслідок помилкового уявлення, що в основі культурних відносин людини із землею завжди була практика землеробства. Вважалося, що головним є налагодження агротехнічної дисципліни. Вочевидь такі форми, як радгоспи і колгоспи, не були ефективними в процесі відносин людина - земля, тому що була втрачена сама людина, тобто відтворюючий людський ресурс.

Важливою причиною втрати культурного коду стало вилучення матеріального носія коду відтворення - власність людини, куди входили і входять земля, результати праці, хата, господарство.

Метою цієї статті є вивчення повсякденного життя українських селян під час зміни сільської поселенської структури. Автор статті вважає доцільним проаналізувати державну політику щодо планових переселень з малоземельних регіонів України до багатоземельних, процес ліквідації хуторів, укрупнення колгоспів та будівництва гігантських штучних водосховищ та електростанцій на Дніпрі, охарактеризувати буденне життя селян під час цих масштабних акцій.

Об'єктом дослідження виступає українське селянство, а предметом - діяльність урядовців та керівників колгоспів в процесі змін структури розселення сільського населення та життєдіяльність суб'єктів переселення.

Історіографічна база вивчення проблеми включає в себе різнопланові праці. По-перше, присвячені характеристиці сільського господарства та українського села в цілому [1]. По-друге, це дослідження, у яких певна увага приділена зміні сільської поселенської структури [2]. Наукова вага вищеназваних досліджень є незаперечною, однак повсякденне життя українських селян не стало об'єктом окремого вивчення.

Джерельною базою вивчення проблеми є документи вищих органів влади щодо планових переселень, зселення хуторів, укрупнення колгоспів, будівництва гідроелектростанцій, постанови щодо пільг для переселенців, а також створення відповідних умов під час переселення. Певну цінність мають матеріали перевірок Міністерства державного контролю УРСР та засідань вищих партійних органів. Важливу роль для виконання поставлених завдань мають листи-скарги окремих сільських мешканців на порушення Уставу сільськогосподарської артілі і на скрутні, навіть жахливі умови життя селян в процесі змін сільської поселенської структури.

Політика планових переселень загалом була характерною для радянського повоєнного суспільства. Для цього приймалися відповідні нормативні документи, які повинні були регулювати і забезпечувати процес переселення. Наприкінці 40-х - початку 50-х років ХХ ст. були прийняті чергові рішення Ради Міністрів СРСР про пільги для переселенців. Відповідно до них переселенці звільнялися від усіх грошових податків та страхових платежів терміном на 2 роки після переселення, від недоплат минулих років (за поставками сільськогосподарських продуктів, грошовими податками, страховими платежами), надавалася відстрочка платежів заборгованості позики Сільгоспбанку з погашенням її з другого року після вселення, безкоштовна допомога доставки до місця вселення майна, лісоматеріалів або зрубів хат. Родинам переселенців при виїзді передбачалася грошова допомога без повернення: на голову родини 700 руб. і по 250 руб. на кожного члена родини. Кримським переселенцям - відповідно 800 і 300 руб. [3,41].

План переселення колгоспників та одноосібників на 1950 рік був затверджений у кількості 52500 родин [3,14]. На 1 вересня 1950 року до південних областей переїхало вже 24 тис. родин, що складало 45,7 % плану. На той час тільки 6,9 тис. родин були розміщені в окремих хатах, а решта - майже 80 % мешкали на приватних квартирах, відчуваючи щоденні труднощі на нових місцях поселення [3,23]. Будівництво хат для переселенців просувалося дуже повільно. З плану будівництва 34,6 тис. хат на 11 травня 1950 року в південних областях було виконано лише 0,6 %. З плану відновлення 26 тис. житлових будинків було виконано 0,4 % [3,15].

Однією з причин невирішеності житлової проблем була недостатня матеріально-технічна база колгоспів і нестача будівельних матеріалів.

Іншою причиною була невпорядкованість процесу доставки тих житлових будівель, які перевозилися на нові місця. За даними областей, на відселення було відправлено розібраних хат 9,3 тис. родинам, а на місцях вселення такі будинки отримали лише 2,9 тис. родин. Таким чином, понад 6 тис. селянських родин, які розраховували на будинки зі своїх областей, опинилися в скрутних житлових умовах, що вимагало від них додаткових матеріальних витрат [3,23].

Постановою Ради Міністрів України і ЦК КП(б)У від 15 серпня 1951 року № 2177 був встановлений план переселення кількістю 25 тис. родин, який було виконано на 90,8 %. У межах цієї акції було заплановано побудувати та відремонтувати 40 тис. житлових будинків [4,8].

Облвиконкоми та обкоми КП(б)У областей відселення були зобов'язані проводити відселення до південних областей України переважно цілими колгоспами або бригадами, члени яких виявили бажання переселятися. Фактично у 1951 році було проведено переселення 23 колгоспів та 4 бригад із загальною кількістю 7,7 тис. родин. З них більша частина припадала на Дрогобицьку область, звідки було переселено 20 колгоспів та 2 бригади (6,2 тис. родин) [4,10].

Крім переселення у межах України, планом передбачалося відселення до інших республік та районів Радянського Союзу. Всього із 7 областей - 8,2 тис. родин. Документи вказують, що українські селяни не дуже поспішали з таким пересуванням. У 1951 році за межі республіки було фактично відселено 5,5 тис родин, що складало 67,6 % плану[4,10].

Для виконання встановленого планом будівництва хат для переселенців у 1951 році уряд зобов'язав забезпечити області лісоматеріалами, необхідними для налагодження нормальних умов існування переселенців у колгоспах вселення. Однак постачання деревини в області вселення було виконано лише на 87 % в цілому, а по окремих областях навіть менше. Така ж ситуація була з іншими будівельними матеріалами - катастрофічно не вистачало черепиці. Для колгоспів вселення план постачання цього будматеріалу був виконаним тільки на 68,6 % [4,11].

До пунктів призначення українські селяни мали переїжджати із всією своєю родиною, а це не тільки дорослі, а й малі діти. У дорозі родинам доводилося бути декілька діб. Ешелони, якими селяни переїжджали на нові місця, були не укомплектовані медикаментами та медичним обладнанням. Не було вагонів-ізоляторів, супроводження медичними працівниками [4,79].

З метою забезпечення житловою площею якомога більшої кількості прибулих селили по дві родини в одну хату, яка не була на це розрахована. Звідси - скупченість, антисанітарні умови, бруд. Через відсутність господарчих будівель переселенці нерідко тримали дрібну худобу у квартирах. До того ж, деякі хати були побудовані з порушенням технічних та будівельних правил. Були такі випадки, коли житлові будинки виявлялися непридатними для житла. Стіни оселі руйнувалися, будинок осідав. Такі хати були побудовані без фундаменту та гідроізоляції, а стіни складені з розчину з малим вмістом соломи [4,136].

Характерним було поселення переселенців у колгоспних будинках при фермах. Причому в такому будинку в різних кімнатах мешкало декілька досить великих родин. Від партійних виконавців вимагали записувати до переселенських списків родини, у яких було не менше двох працездатних дорослих людей. А це означало, що в колгоспи вселення приїжджали в основному повноцінні родини, які нараховували щонайменше 5 - 6 членів. Є свідчення, що великі родини часто поселяли в кімнатах, які мали загальну площу шість метрів. Крім того, тут не було необхідних умов для проживання, відповідних приміщень для утримання власної худоби. З цих причин домашні тварини переселенців перебували в сараях разом з колгоспними, або досить часто утримувалися в сусідніх з переселенцями кімнатах [4,55].

Були випадки проживання родин переселенців у коморах колгоспних будинків, які теж не були пристосовані для житла. Правління колгоспів не поспішало надавати допомогу переселенцям у придбанні плодових та декоративних дерев, у результаті чого вулиці були невпорядковані, відсутні дерева та чагарник [4,60].

З планових 40 тис. хат на 1951 рік для переселенців побудовано, поновлено та відремонтовано - 20,6 тис - 51,6 % і були в стадії будівництва - 11,8 тис. хат [4,157]. Таким чином, плани щорічні будівництва житлових будинків для переселенців не виконувалися.

Такі умови призводили до того, що переселенці через деякий час виїжджали до інших або поверталися до рідних місць. На 1 січня 1952 року в областях вселення проживало 53,4 тис. родин переселенців, з яких окремими хатами і квартирами було забезпечено 42,9 тис. родин, або 80,2 %, у тому числі в колгоспах - 76,8 %родин [4,11]. З-поміж загальної кількості переселених коровами були забезпечені 40,8 тис. родин [4,12].

У результаті незадовільного господарчого улаштування переселенців, нестачі питної води в ряді колгоспів південних областей УРСР, за даними річних звітів переселенських відділів областей вселення, виїхало переселенців з наростаючим результатом на 1 січня 1950 року - 109 родин, на 1 січня 1951 року - 4,6 тис., на 1 січня 1952 року - 19,1 тис. [4,13].

Наступною особливістю південно-західних територій була значна кількість малих населених пунктів у сільській структурі розселення. Так звані хутори існували в Україні здавна. Це були сільські поселення до 50 жителів. З метою вдосконалення сільськогосподарського виробництва і покращення соціально-побутових умов на селі уряд з 1950-х років почав укрупнення колгоспів та зселення хуторів [5].

Хутори розташовувалися на території 16 областей України, причому більша їх частина припадала на західні області. У зв'язку з укрупненням колгоспів та ліквідацією хуторів передбачалося зселити понад 6 тис. малих сіл з кількістю дворів близько 0,5 млн, що складало 12% всієї кількості селянських дворів України [6,23]. На той час 70 тис. хуторів Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Тернопільської, Чернівецької та Ізмаїльської областей нараховували 131 тис. дворів, з них 64,5 тис. були одноосібними господарствами. Загалом на хуторах мешкало 532 тис. осіб [7,221]. На 10 жовтня 1950 року з хуторів було ліквідовано 12714 господарств колгоспників, а також господарств одноосібних селян та інших не членів колгоспів, що складало 40,5% до плану 1950 року [3,34]. На 1 січня 1955 року вісім західноукраїнських областей (Волинська, Дрогобицька, Рівненська, Львівська, Станіславська, Тернопільська, Чернівецька, Закарпатська) нараховували понад 80 тис. господарств на хуторах з кількістю до 10 дворів. У 1955 році фактично зселені були 4,5 тис. хуторів, з яких 111 - за межі областей, 4,1 тис. - до існуючих сіл, 87 - до нових сіл. Під час такої кампанії розбирали та перевозили до інших місць старі селянські оселі, господарчі споруди - все, що можна було перевезти [8,116].

Загалом це була досить масштабна і не завжди продумана, логічна акція. Для організації такого глобального для тодішнього села будівництва не було відповідних умов. Наприклад, в укрупнених колгоспах було тільки 148 черепичних підприємств, які виробляли лише 10 % потрібної черепиці. Необхідно було забезпечити виробництво цегли і черепиці, будівельних матеріалів, створити постійні будівельні бригади і навчити колгоспників будівельних професій [6,28].

Про умови проживання українських селяни під час ліквідації хуторів свідчать листи-скарги. У Ратнівському районі Волинської області були родини, які разом з похолоданням залишилися без даху взагалі, бо їх оселі були зруйновані й перевезені до сільради (села) і від них не залишилося й місця. Усе це було спалено мешканцями села на дрова. Люди, які залишилися без житла, мешкали в ямах: брудні, босі, голі, з ковтами на голові. Комісія, що працювала з приводу перевірки умов проживання колишніх хуторян, встановила, що за 2,5 роки після переселення повністю побудовано один будинок, а в інших зведені лише стіни, незначна частина яких мала покрівлі, а більшість зрубів руйнувалося. Були встановлені факти розкрадання лісоматеріалів від цих будинків[8,14].

На адресу Міністерства сільського господарства була спрямована ціла низка скарг від колгоспників - мешканців хуторів Рівненської області. Селяни писали, що місцеві керівники необґрунтовано планували зселення хутірських господарств колгоспників, що може призвести до значних непередбачених витрат, як для всього господарства, так і для окремих колгоспників, оскільки всі проживали на цій землі вже досить довго і витратили величезні кошти і зусилля на облаштування: будівництво хат, колодязів, підвалів, насадження дерев [8,57].

Документи про хід зселення хутірських господарств у колгоспні села в західних, Закарпатській і Кримській областях УРСР станом на 14 липня 1955 року повідомляють, що найбільша частина запланованих та зселених селянських господарств припадала на Волинську область. З 6 тис. господарств згідно з планом на 1 листопада 1955 року зселено 2055. Другою за масштабами ліквідації хуторів була Рівненська область - з 2 тис. запланованих до зселення господарств - виконано 1,3 тис. Усього по західних областях та Кримській області було заплановано на 1955 рік зселити близько 17 тис. дворів [8,80].

Мешканці багатьох малих сіл і хуторів категорично відмовлялися переселятися на центральні садиби колективних господарств і будь-що намагалися мігрувати до міст, на будівництво, створюючи тим самим у господарствах проблеми із забезпеченням робочою силою [9,101].

Наступ на нечисельні села здійснювався і в другій половині 1950-х років. У результаті антихутірських акцій протягом 1957 - 1959 років в Україні відбулося зменшення хуторів у 7 разів. Залишились тільки 8,4 тис. хутірських поселень, та і їхня кількість продовжувала зменшуватися [9,102].

Гігантською за своїми масштабами і наслідками для українських селян була політика укрупнення колгоспів. Перед початком цієї кампанії в Україні нараховувалося 33669 колгоспів, а на 1 жовтня 1950 року їх кількість скоротилася до 22361. У середньому після укрупнення на одне господарство припадало 2172 га землі, 360 селянських дворів, 506 працездатних [10,137]. Однак, це в середньому, а в цілому були області, особливо це східні регіони України, де на 3 - 4 тис га припадало 300 - 400 працездатних. Відстань між селом та бригадними угіддями 8 - 10 км для селян-колгоспників спричинила безліч труднощів, що цілком зрозуміло в умовах відсутності транспорту та нормальних шляхів сполучення [11,4].

Певне значення в зміні поселенської структури розселення сільських мешканців відігравало створення штучних морів та гідроелектростанцій на Дніпрі, під час яких було переміщено за підрахунками вчених близько 1 млн. осіб сільського населення. З метою забезпечення в сільському господарстві високих та стійких врожаїв, особливо у південних посушливих районах України та північних районах Криму, а також електроенергією, Рада Міністрів СРСР 20 вересня 1950 року прийняла Постанову, яка передбачала будівництво нової гідроенергетичної бази на р. Дніпро і зрошувальної системи для 1,5 млн га і обводнення 1,7 млн га земель [12,74].

У 1951 році було заплановано розпочати підготовчі роботи з будівництва Каховської гідроелектростанції. Територія майбутнього дна чаші Каховського водоймища була заселена здавна. Тут були розташовані села, колгоспні споруди, садиби колгоспників та колгоспні поля. Були складені плани переселення населення з зони затоплення водоймища Каховської ГЕС, будівництва на нових місцях житлових будинків, виробничо-господарських приміщень колгоспів, що підлягали переселенню. Були відведені земельні наділи для нових населених пунктів, присадибних ділянок для кожного двору колгоспника. Проведена робота з планування всіх населених пунктів, оцінка будівель колгоспів і колгоспників [10,64-65].

Майбутня чаша дна Каховського моря мала бути створена в районі Дніпропетровської, Херсонської та Запорізької областей. Найбільша кількість переселенців була запланована по Дніпропетровській області. Вона становила 5359 дворів колгоспників [13]. Цей проект передбачав переселення з зони затоплення, підтоплення, берегоруйнації, а також з території будівництва захисних споруд [10,64]. У зв'язку з подальшим берегообваленням і підтопленням у 1959-1961 роках було заплановано переселити ще 515 господарств [16,201]. Всього за період будівництва Каховської ГЕС з водоймищем, яке було найбільшим на той час в Україні, було перенесено понад 10 тис селянських дворів.

Нові села мали будуватися за новими проектами, складеними архітекторами і схваленими колгоспниками. Замість старих похилих хаток, побудованих здебільшого з саману і глини, планувалося, що всі колгоспники житимуть у добротних кам'яних будинках під черепичною або шиферною покрівлею. У більшості будинків буде по 2 - 3 кімнати. У кожній буде проведена електрика, радіо, вода. Вулиці в селах мали бути широкі, щоб можна було замостити тротуари, посадити дерева, квіти. У центрі нових сіл передбачалося спорудження культурно-освітніх та побутових закладів.

Однак, це були лише плани, а в повсякденному житті селяни- переселенці відчували побутові проблеми, виконували величезну кількість рутинної, незапланової роботи і витрачали надмірні зусилля та невиправдані кошти. У ряді випадків при будівництві порушувалися технічні та будівельні основи, наприклад використовувалося рване каміння твердих порід на глиняному розчині, фундаменти заглиблені від землі на 45 - 50 см, стіни складені з цегли з цементу, глини, піску, не встановленого дозування, що було причиною деформації стін і виникнення розколин [15,218]. Сільські мешканці скаржилися на необґрунтоване збільшення фінансових витрат при будівництві [15,217]. Не була заздалегідь вирішена проблема водопостачання. Відстань від нових селищ до джерел води складали подекуди 5 - 7 км. Звісно, що це викликало обурення і небажання переселенців переїжджати на нові місця [15,40].

На цьому перетворення природи і створення штучних морів не завершилося. Будівництво наступної Кременчуцької гідроелектростанції і відповідного водоймища розпочалося з 1954 року на території Полтавської, Черкаської та Кіровоградської областей, яке супроводжувалося переселенням понад 40 тис. селянських дворів. У 1956 році були підготовлені плани щодо будівництва чергового водосховища на Дніпрі. Це було Дніпродзержинське водоймище загальною площею 597 кв км, будівництво якого передбачало переміщення 13 тис. дворів колгоспників [18]. З 1960-х років розпочалися проектно-технологічні роботи з будівництва Київської та Канівської ГЕС [19,144]. розселення український сільський колгосп

Отже, у 1950 - 1960-х роках відбулися зміни в сільській поселенській структурі розселення. З карти України зникли тисячі історично існуючих малих населених пунктів, причому у 40 % випадків цей процес був пов'язаний із припиненням їх існування. У повоєнні 1945 - 1959 роки сільська поселенська структура скоротилася на 6 тис. одиниць, у 1960 -х роках - на 10 тис. сіл [19,154,160]. В Україні були створені великі села, збудовані за типовими проектами, схожими одне на одне, у яких втрачалася традиційна народна культура, архітектура, мальовничість сіл. Український сільський спосіб життя дуже швидко змінювався, викликавши низку проблем фінансового та морально-психологічного характеру, порушення родинних, сусідських, приятельських, виробничих відносин, психологічного дискомфорту. Селяни втрачали культуру ставлення до землі, більш-менш влаштований повсякденний побут. Це призводило до стихійних міграцій у міста, або взагалі з території України в інші радянські республіки.

Надалі слід звернути увагу на дослідження бюджетів родин селян- переселенців, рівень заробітної платні, умови праці в громадському та індивідуальному присадибному господарствах тощо.

Джерела та література

1. Історія українського селянства. Нариси в 2-х томах. - Т. 2. - К.: Наукова думка, 2006. - 653 с.;ЕвсеевЕ.Т. Проблемы отношения к труду на селе: уроки застойного периода на Украине. - Харьков: "Основа" при Харьковском гос. ун-те, 1991. - 157 с; Рибак І.В. Соціально-побутова інфраструктура українського села (1921 - 1991 рр.). - Кам'янець-Подільський, 2000. - 304 с; Талан Є.П. Колгоспи Української РСР в період завершального будівництва соціалізму (1951 - 1958 рр.). - К.: Наукова думка, 1966. - 160 с. та ін.

2. Романюк І.М. Українське село в 50-ті - першій половині 60-х рр.. ХХ століття. - Вінниця: Книга - Вега, 2005. - 256 с.; Тимченко С.М. Українське село: проблеми етносоціальних змін 1959 - 1989. - Запоріжжя: ЗДУ, 1995. - 195 с.

3. Центральний державний архів громадських організацій України (далі - ЦДАГО України). - Ф.1. - Оп.30. - Спр.2170. - 47 арк.

4. Центральний державний архів вищих органів влади України (далі -

5. ЦДАВО України). - Ф.539. - Оп.1. - Спр.3447. - Арк. 8-15.

6. Постановление ЦК ВКП (б) 30 мая 1950 г. Об укрупнении мелких колхозов и задачах партийных организаций в этом деле // Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам (1917 - 1967 гг.). - Т.3. - М.: Изд. полит. лит., 1968. - С.614- 616.

7. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.30. - Спр.2265. - Арк.20-34.

8. Завальнюк О.М., Рибак І.В. Новітня аграрна історія України. - Кам'янець- Подільський: Абетка-НОВА, 2004. - 288 с.

9. ЦДАВО України. - Ф.2. - Оп.9. - Спр.885. - Арк.116.

10. Романюк І.М. Українське село в 50-ті - першій половині 60-х рр. ХХ століття. - Вінниця: Книга - Вега, 2005. - 256 с.

11. ЦДАГО України. - Ф.1 - Оп.30. - Спр.2163. - 223 арк.

12. Там само. - Ф.1 - Оп.30. - Спр.2167. - 115 арк.

13. Там само. - Ф.Р-27 - Оп.18. - Спр.3198. - 212 арк.

14. Там само. - Ф.2. - Оп.8. - Т.4. - Спр.8893. - 165 арк.

15. Там само. - Ф.539. - Оп.1. - Спр.2151. - 167 арк.

16. Там само. - Ф.539 - Оп.1. - Спр.2152. - 227 арк.

17. Там само. - Ф.2. - Оп.9. - Спр.4462. - 251 арк.

18. Там само. - Ф.4487. - Оп.1. - Спр.3435. - 206 арк.

19. Лесенко О. Дніпродзержинська ГЕС будується // Сільське будівництво. - 1956. - № 7. - С.7-8.

20. Тимченко С.М. Українське село: проблеми етносоціальних змін 1959 - 1989. - Запоріжжя: ЗДУ, 1995. - 195 с.

21. Базові поняття у визначенні сутності підприємницької діяльності та якостей її суб'єкта

Размещено на Allbest.ru