Висвітлення сучасними українськими істориками історії підприємництва періоду НЕПу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Висвітлення сучасними українськими істориками історії підприємництва періоду НЕПу

Історична наука в незалежній Україні активно займається дослідженням соціально-економічних проблем функціонування приватного сектору народного господарства періоду НЕПу (1921-1929 рр.). Радянська історіографія висвітлювала його в контексті боротьби партійно-радянських і громадських організацій з буржуазними і дрібнобуржуазними елементами. В 1990-- 2010-х рр. науковий інтерес до історії нової економічної політики (НЕПу) зріс, що зумовлено пізнавальними і прагматичними сторонами реформування економічних відносин на початку 1920-х рр., пошуком повчальних уроків історії, історичних аналогій із сьогоденням.

На початку 1990-х рр. спостерігалися ознаки перехідного періоду для української історичної науки, специфіка якого полягала у збереженні старої системи теоретико-методологічних координат в оцінці ключових процесів і явищ історії становлення радянського суспільства, а з іншого боку - у формуванні нового напряму історичних досліджень, які вирізнялися його гострою критикою. Аналізуючи стан історичних досліджень в Україні, В. Головко [1] і Л. Таран [2] виокремили наявність кризи сучасної української історичної науки. Слід наголосити, що перша половина 1990-х рр., на відміну від другої, у розвитку історіографії історії НЕПу вирізнялася кількісною превагою історичних праць з проблем соціально-економічних відносин у 1920-х рр. над історіографічними. Першими науковими розвідками на початку ХХІ ст., в яких здійснено історіографічний аналіз нової економічної політики були праці В. Колесника, В. і Г Коцурів [3] та Л. Шаповал, яка здійснила порівняльний аналіз сучасної української та російської історіографій НЕПу [4]. Мета цієї статті, полягає в тому, щоб шляхом історіографічного аналізу виявити стан і рівень «непівської» проблематики в історичних дослідженнях науковців у незалежній Україні, з'ясовуючи їх концептуальні принципи, теоретико-методологічні підходи, проблемно-тематичні напрямки, серед яких - історія приватного підприємництва.

Економічні реформи в Україні, які тривають від початку 1990-х рр. до сьогодні спонукали істориків та економістів до вивчення не лише зарубіжного, а й власного історичного досвіду. Становлення історіографії з питань приватного підприємництва припало на початок 90-х рр. ХХ ст., віддзеркалювало динаміку економічного життя суспільства, свідчило про перегляд концептуальних і фактологічно-структурних підходів та оцінок радянської історичної науки. Новий напрям досліджень НЕПу мав еволюційний характер, котрий відрізнявся конструктивним аналізом надбань та упущень радянських вчених. Відсутність масового використання термінології «приватне підприємництво» в працях істориків 1990-1992 рр. не означала того, що ця проблематика не потрапила до кола наукових інтересів суспільствознавців. Вона набула пріоритетних ознак на першій конференції, присвяченій НЕПу, яка відбулася восени 1990 р. у Москві. Російська історіографія нової економічної політики, судячи з аналітичних праць, висловлювалася скептично до ринкової системи, яка була вражена «вірусом» командного управління економікою [5, 6]. Першими у російській історіографії НЕПу, хто використав термін «підприємництво» були С. Бєлов [6] і В. Касьяненко [7]. Термін «приватне підприємництво» виник у 1920-х рр., а предметом історичного дослідження став у 1990-х рр.

В українській історіографії проблема приватного підприємництва почала досліджуватися з середини 90-х рр. ХХ ст. Так, Л. Нізова розглядала кустарно- промислову кооперацію в контексті «малого бізнесу» [8; 9], а М. Олійник підготував тематичне дослідження про діяльність приватних виробництв в Україні 1921-1929 рр. [10]. Його монографія є першою в історіографії історії приватного підприємництва непівської доби. Перший розділ присвячено становленню та розвитку приватного підприємництва в УСРР «в періодзгортання нової економічної політики» [10, 22]. Автор зазначає, що головна мета НЕПу - «заспокоїти народні маси, в першу чергу селянство, вивести країну з глибокої соціально-економічної кризи і підвищити матеріальний добробут народу, а засобами її досягнення він вважає еквівалентний обмін між містом і селом, упровадження госпрозрахунку, тверда валюта, кредитно-банківську систему» [10, 24].

Загальнотеоретичні питання розвитку ринку і підприємництва в роки НЕПу порушували дослідники історії української економічної думки: Б. Лановик, З. Матисякевич, Р. Матейко [11], Е. Лортикян [12], Т. Дерев'янкін [13]. «Відродження приватної ініціативи пов'язувалося з поглибленням в економіці товарно-грошових відносин, відновленням приватного підприємництва, розвитком ринку» [14, 56]. Стверджуємо, що в середині 1990-х рр. в українській історіографії НЕПу розпочали розробку науково-історичної тематики приватного підприємництва 1920-х рр. Вивчення приватного підприємництва відбувалося за принципом вибору соціально-економічного пріоритету сучасного суспільного розвитку. Історики почали звертатися до непівської проблематики, оскільки бракувало ґрунтовних досліджень з питань «госпрозрахункових трестів» і синдикатів як атрибутів ринку [15; 16]. Пріоритети радянської історіографії (продуктивність соціалістичної промисловості, індустріалізація, шефство робітників над селом, трудові змагання) втратили сенс, а розробка нових напрямів «непівської» проблематики вимагала часу і відповідних історичних форм.

Українські історики намагалися показати регулятивні функції держави, систему управління промисловістю, роль і місце у «командних висотах» [12; 17; 18]. «Держава погодилася на денаціоналізацію дрібних промислових підприємств, - наголошував С. Кульчиць- кий, - щоб підготувати фундамент для великої державної промисловості, заспокоїти суспільство» [17, 156]. Вчений критикує принцип «комерційного розрахунку», запроваджуваний на державних підприємствах, котрий мав засвідчити становлення ринкової моделі. «Суперечливість госпрозрахунку полягала в тому, - зазначав він, - що держава не могла не турбуватися про долю підприємств у державній власності, навіть якщо вони господарювали вкрай погано. Тому налагодити їх ефективну роботу було неможливим. Ринок, в якому опинялися госпрозрахункові підприємства, був відрізаний від світового ринку монополією зовнішньої торгівлі і майже або цілком монополізований, тобто позбавлений конкуренції підприємств інших форм власності» [17, 164]. Водночас С. Кульчицький торкнувся галузево-територіальних трестів, історії запровадження «проценту з капіталу», проекту закону про банкрутство підприємств, ідеї Г. П'ятакова про реорганізацію Верховної Ради Народного Господарства (ВРНГ) та пристосування її «до умов ринку».

Функціонуванню промислових трестів у роки НЕПу присвячена монографія (докторська дисертація) В. Гринчуцького, яка є історико-економічним дослідженням [19]. Він виокремив три періоди розвитку трестованої промисловості: 1921-1923 рр. (ліквідація системи главкізму в управлінні промисловістю та організація трестів); 1923-1927 рр. (завершення відбудови промисловості, запровадження госпрозрахунку); 1927-1929 рр. (ліквідація непівських форм господарювання та управління промисловістю) [19]. Історичний аспект функціонування системи управління промисловістю в Україні постає в монографії Л. Новохать- ка, але він розглядає соціально-економічну й культурну ситуацію, що склалася наприкінці НЕПу [20].

Окремий розділ монографії О. Сушка про розвиток приватного підприємництва в промисловості започаткував новий напрям в історіографії нової економічної політики. Вчений дослідив організаційні форми функціонування приватної промисловості, кустарно-ремісничого підприємництва населення, показав соціальне становище робітників приватного сектору промисловості [21, 128-136]. Висвітлюється нормативно-правова база становлення дрібного підприємництва, особливості здійснення денаціоналізації промисловості, формування підприємств цензової промисловості, орендні відносини. Автором використана статистика, архівні джерела, які відтворюють історію виникнення дрібного бізнесу в Україні періоду НЕПу. До непманів учений зараховує власників цензових промислових підприємств. Їх налічувалося від 315 до 490 впродовж 1920-х рр. До категорії приватних підприємців зараховує кустарів, які становили дві третини загальної кількості приватних бізнесменів в УСРР. Основна галузь, де зосереджувався приватний бізнес, була харчова і борошномельна промисловість. Історик розглядає соціальне походження та національний склад промисловців, житлово-готельний бізнес, також звертає увагу на витоки концесійної справи [22, 48-56].

Особливості концесійної роботи початку нового економічного курсу більшовиків намагалися з'ясувати В. Трофимович та І. Каспрук, звертаючись до нормативно-правової бази заснування концесій, пошуку урядом Х. Раковського «оптимальних організаційних форм керівництва концесійною політикою» [23]. Вони виявили економічно-галузеві пріоритети запровадження концесій іноземними фірмами у металургійній, кам'яновугільній та харчовій промисловості. «До кожного конкретного випадку, - наголошували автори, - українська сторона підходила обережно, детально зважаючи на характер, умови концесійної угоди, а також враховуючи солідність, фінансову спроможність концесіонера» [23, 62]. Дослідники називають концесійну справу в Україні слабкою: хоча пропозицій було багато, але більшовицький уряд їх відхиляв. «Основною причиною зникнення з економічного поля концесій, як і решти атрибутів ринкової економіки (бірж, акціонерних товариств, орендних підприємств) було ідеологічне неприйняття та негативне ставлення до них з боку правлячих державно-політичних структур» [23, 63]. Крім ідеологічних чинників, заважали економічні (відсутність сталої грошової системи, банківської справи, державних гарантій).

Державне регулювання розвитку кустарно-ремісничого дрібнотоварного виробництва тривалий час досліджує Л. Нізова, яка впродовж 2000-2010 рр. опублікувала ряд наукових праць фактологічного спрямування і концептуальної однорідності. Вона показує державне регулювання кустарно-ремісничої промисловості в контексті становлення економіки тоталітарного типу, переслідування дрібної власності радянською державою, порушує проблему уникнення кустарів від оподаткування. Слушним є висновок дослідниці про те, що «спроби диктатури пролетаріату знищити інститут приватної власності в радянській державі не увінчалися успіхом» [24]. Конституційне скасування інституту приватної власності, на думку О. Сушка, стало на заваді повноцінному розвитку приватного підприємництва та самореалізації НЕПу [21, 76-85], а Т. Малєєва, за матеріалами архівних справ, дослідила кустарні заняття українського селянства у 19271929 рр., які були популярними в сільській місцевості на “зламі НЕПу”» [25]. економічний приватний господарство соціальний

Організація державної промисловості СРСР вибудовувалася на принципах підтримки державного сектору і меншовартісності інших секторів непівської економіки, особливо приватного, відповідаючи концепції державного соціалізму з його централізацією та бюрократизацією системи управління. Нова економічна політика змусила державну промисловість УСРР пристосовуватися до умов ринку, відбулося розмежування форм і функцій: почали виникати концесії, оренди, трести, акціонерні товариства, кооперативні об'єднання. Централізована планова економіка не виявляла зацікавлення у розвитку ринкових відносин, тому спостерігалося обмеження та витіснення приватних підприємств із ключових галузей народного господарства. Основні рішення з «індустріалізації» були ухвалені в 1925 р сталінським керівництвом, тому перспективи розвитку приватного промислового підприємництва були примарними. Друга половина 20-х рр. ХХ ст. супроводжувалася масовим скороченням суб'єктів приватного бізнесу. Підприємці «капіталістичного типу» мали 1% національного доходу. Основною фігурою приватного сектору був дрібний підприємець, життя якого не відрізнялося від решти населення [26, 129].

Незначний соціально-економічний вплив мали приватні підприємці в Україні, особливо в галузі промисловості. О. Сушко показав, що питома вага продукції приватних цензових підприємств у 1923-1924 рр. становила 8%, а наприкінці 1920-х рр. - понад 1% [22], тому розмови про реставрацію капіталізму були ідеологічним гаслом, а не реальною загрозою. На початку 1990-х рр. в українській історіографії панувала думка про «зростання капіталізму, «за рахунок дрібного виробництва» [23], а на початку ХХІ ст. цей стереотип було подолано дослідженнями О. Десятнікова [27], Ю. Волосника [28], С. Кульчицького [29], В. Лазаренка [30], В. Лантуха [31], О. Пиріг [32], Л. Нізової [33], М. Олійника [34].

Приватна торгівля вважалася візитною карткою функціонування НЕПу в Радянській державі. Історики активно досліджували її організаційні форми та економічні наслідки діяльності. В 1995 р. В. Лантух захистив докторську дисертацію з питань розвитку торгівлі в Україні 1921-1932 рр., виокремлюючи її державну, кооперативну і приватну форми, методи її державного регулювання [35]. Кандидатська дисертація І. Лантуха - «Формування інфраструктури ринку в УСРР у роки НЕПу» була захищена у 2001 р. [36]. Роль торгівлі у формуванні споживчого ринку висвітлено у дослідженні К. Лобач [37], а ринкові відносини в умовах НЕПу вивчали А. Диланян [38], О. Пиріг [39]. Остання розглядає приватну торгівлю, політику ціноутворення, конкуренцію як складові ринкового механізму господарювання у роки НЕПу [39]. Функціонування приватної торгівлі в Україні в роки НЕПу досліджує Я. Каташинська [40], Наукове зацікавлення формуванням приватних підприємців - непманів у 1920-х рр. виявляли О. Сушко [22], К. Лобач [41], Ю. Волосник, [42]. Розділ - «Формування соціального інституту приватної торгівлі» виокремлено в монографії О. Сушка, де висвітлено розвиток приватно-торгової структури, роль приватника у формуванні внутрішнього ринку, показано соціально-економічний тип «непмана-торга- ша» [22]. Особливості «керованого ринку», радянське законодавство про торгівлю, система товарно-грошових відносин, породили тип підприємця-пристосуван- ця (поставники, підрядчики, маклери, валютники, посередники, «віддушники», лихварі, контрабандисти, лжекооператори»), а не купця-господаря, сформували соціально полохливого поденщика-торгаша, зовсім

несхожого на дореволюційного власника торгових рядів і знаних торгових центрів [21, 127]. О. Сушко не ідеалізує фінансової потужності цього сектору економіки, а підкреслює особливу роль у формуванні споживчого ринку, ліквідація якого спричинила запровадження карткової системи.

Фінансово-банківську систему періоду НЕПу досліджували в Україні Ю. Волосник [42], Г Коцур і Пиріг [43]. Предметом дослідження Ю. Волосника фактично стала приватно-підприємницька діяльність на фінансовому ринку, хоча її автор здійснив «спробу дослідити процес зародження нової буржуазії України, виявити джерела її формування, соціальні параметри і належні економічні позиції, показати специфіку становлення цього шару в умовах НЕПу, через призму діяльності у сфері кредиту, на валютному і фондовому ринках, визначити місце і роль “нової буржуазії” в розвитку фінансового ринку, проаналізувати форми і методи регулювання приватно-підприємницької ініціативи, визначити вплив фінансової активності буржуазії на хід суспільно-економічних процесів у республіці» [42, 5]. Нова буржуазія сприймається ним як історична спільнота і соціальна група приватних підприємців. На нашу думку, помітна абсолютизація автором ролі «буржуазії» на фінансовому ринку «непівської доби», яка виявилася мізерною. Не мала вона вагомого впливу і на «кредитному ринку», тому що існувала державно-кооперативна система кредитування, а приватний сектор був дрібним і лихварсько-побутовим.

У 2000-2010-х рр. українська історіографія НЕПу поповнилася працями, предметом дослідження яких стали валютний ринок і функціонування кредитно-банківської системи, діяльність профспілок на приватних підприємствах [44-46]. Упродовж 2011-2015 рр. призупинено історичні дослідження в Україні інституту приватного підприємництва в той період та НЕПу в цілому.

Таким чином, підсумовуючи аналіз науково-історичної літератури з історії приватного підприємництва, можна констатувати формування нового напряму у сучасній українській історіографії нової економічної політики. Історична наука з'ясовує особливості формування приватного підприємництва у ключових галузях непівської економіки - торгівлі, промисловості, сільському господарстві, кредитно-банківській системі. Українські історики відстежують атрибути ринку - комерційний розрахунок, орендні відносини, трестування промисловості, товарне виробництво, фінансову справу, концесії. Застосовуючи принципи і методи пізнання соціальної історії, вони виокремлюють соціально-професійний тип приватних підприємців (непманів), вдаються до класифікації селянських господарств як приватних сільськогосподарських підприємств фермерського типу, розкривають елементи приватного бізнесу на фінансовому ринку, відносять кустарів до форм дрібного бізнесу. Малодосліджени- ми на сьогодні є концесії, функціонування профспілок на приватних підприємствах. Спеціальних історичних досліджень потребують організаційні форми приватного бізнесу в сільському господарстві, промисловості, торгівлі, готельно-комунальній галузі, дозвіллі. Нарешті, подолано в історіографії НЕПу концепцію висвітлення приватного капіталу з формаційно-класових оцінок, хоча концептуальні елементи залишаються у характеристиці «нової буржуазії».

Література

1. Головко В. Історіографія кризи історичної науки: український контекст. -- К., 2003.

2. Таран Л.В. Провідні тенденції світової історіографії в ХХ ст. та проблеми кризи сучасної української історичної науки // Укр. іст. журн. -- 1998. -- № 5.

3. Колесник В., Коцур В., Коцур Г. Історіографія нової економічної політики в Українській СРР. -- К., 2002.

4. Шаповал Л.І. Сучасна українська та російська історіографія нової економічної політики (1921--1929рр.): бібліограф.-довід. покажч. -- Полтава, 2011.

5. Советская товарная биржа: 20-е годы: Док. и мат. -- М, 1992.

6. Белов С.В. Проблемы функционирования частного капитала в период непа: к методологии вопроса : возможности социального подхода // Факторы становления социального облика молодого российского предпринимателя. -- Нижний Новгород, 1995.

7. Касьяненко В.И. НЭП и акционерное предпринимательство в СССР. -- М., 1991.

8. Нізова Л.В. Дрібна власність в Україні (на прикладі розвитку кустарно-ремісничого виробництва кінця ХІХ--ХХ ст.) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Зб. наук. пр. -- К., 2002. -- Вип. 6.

9. Нізова Л.В. Спроби конструкторів Радянської модернізації змінити соціально-економічну природу дрібних власників //Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Зб. наук. пр. -- К., 2003. -- Вип. 8.

10. Олійник М.М. Діяльність приватних виробництв України та створення і удосконалення системи соціального захисту працюючих на них в 1921--1929 рр. -- Х.,1998.

11. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Неп в Україні // Історія господарства: Україна і світ / За ред. Б. Ла- новика. -- К., 1995.

12. Лортикян Э.Л. История государственного и рыночного регулирования экономики Украины. -- Х., 1995.

13. Дерев'янкін Т. Післяжовтневі експерименти над вітчизняним ринковим господарством (1918--1928 рр.) // Економіка України. -- 2008. -- № 12.

14. Дослідження з історії економічної думки в Україні (кінець ХІХ-ХХ ст.). -- К., 1996.

15. Історія економічної думки України. -- К., 1993.

16. Сушко О.О. Становлення системи приватного підприємництва в промисловості України періоду непу (1921-- 1928) // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. -- 2003. -- № 2.

17. Кульчицький С.В. УСРР в добу нової економічної політики (1921--1928 рр.): спроба побудови концептуальних засад реальної історії. -- К., 1995.

18. Бабенко Л., Киридон А., Киридон П. Нова економічна політика в Україні: Навч. пос. -- Полтава, 1999.

19. Гринчуцький В.І. Промислові трести України в 1920-і рр. -- К., 1997.

20. Новохатько Л.М. Проблеми соціально-економічного і культурного розвитку України в контексті національної політики (20-30-і рр. ХХ століття ). -- К., 1998.

21. Сушко О.О. Особливості становлення та функціонування приватного підприємництва в Україні періоду НЕПу (1921--1928): історико-теоретичний аспект. -- К., 2003.

22. Сушко О.О. Непмани: соціально-історичний тип приватних підприємств в УСРР (1921--1929рр.). -- К., 2003.

23. Трофимович В.В., Каспрук І.І. Концесійна політика України в перші роки непу // Другий міжнародний конгрес україністів. -- Ч. ІІ: Історія. -- Л., 1991.

24. Нізова Л.В. Вплив податкових пільг 1924 року на розвиток добровільного промислового кооперування // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Зб. наук. прац. -- К., 2004. -- Вип. 10.

25. Малєєва Т.І. Кустарні заняття українського селянства у 1927--1929рр. (реконструкція за матеріалами архівних справ ) // Український селянин: Зб. наук. пр. -- Черкаси, 2004. -- Вип. 8.

26. Волосник Ю. Лихварська діяльність непманів України (1920--1930 рр.) //Історія України. -- К., 2001. -- Вип. 12.

Размещено на Allbest.ru