У 1864-70 рр. декан історичного факультету Московського університету, потім - ректор (1871-1874). Потім був директором Оружейної палати. Його учнем був Ключевський.

Вплив на нього мали Карамзін, Еверс, Гегель.

Соловйов був близький до державників, але сам державником не був.

Після закінчення університету університету у 1842 р. був учителем у графа Строганова, подорожував по Німеччині, Чехії, Бельгії. У 1845 р. Погодін звільнився з посади зав кафедри історії і на його місце прийняли Соловйова. Через це вони недолюблювали один одного.

Магістерська дисертація «Об отношении Новгорода к великим князьям»(1845)

Докторська - «История отношений между русскими князьями Рюрикова дома»

Розвинув родову теорію Еверса. Видає кілька програмних статей, різко негативно критикує режим Миколи І, кріпацтво. Вважає, що вирішення селянського питання - це першочергове завдання влади.

У 50-70-ті рр. пише праці з історіографії: «Писатели русской истории 18 в. ». Має кілька праць, присвячених Б. Хмельницькому.

Програмні стаття: «Исторические письма» (1858), говорить про актуальність вивчення історії. Завдання історії - давати відповіді на сучасні запити життя. Найактуальніші проблеми - про історичну роль дворянства; середнього класу(буржуазії); про долю сільського народонаселення; процес пролетаризації селянства. Для вирішення цих проблем потрібно зрозуміти закони суспільного розвитку. Ідеал - надкласова держава, яка об'єднує всіх громадян. Ідеалом вважав європейську людину, яка ставить інтереси громади вище своїх.

У 1876 р. пише статтю «Начала русской земли». Тут він викладав свої погляди історичного процесу: географічний (природа країни), етнографічний(характер племені, до якого належить народ), зовнішній(контакти з іншими народами).

1851 р. - читав цикл лекцій «Публичные чтения»(4 лекції) - на тему «Взгляд на историческое установление государственного правления в России до Петра Великого». В цих лекціях обґрунтовує тезу про те, що реформи Петра І були обумовлені попереднім історичним розвитком. Наголошує на прогресивності реформ Петра І, внаслідок реформ зросло народне самопізнання.

Праця з історіографії: «Писатели русской истории 18 в. ». Як ліберал, критикував кріпацтво, але скасування кріпосного права булло проведено непослідовно, що привело до падіння моралі.

1863 р. - написав велику статтю «История падения Польщи», яка базується на фактичному матеріалі з історії Польщі. Присвячена суспільній боротьбі у Речі Посполитій, розподілу Польщі. Ставить питання про причини падіння Польщі. Вважав, що були 2 основні фактори:

1. реформи в Європі.

2. польська шляхта ставила сої особисті інтереси вище суспільних.

Ідеал у цій статті - держава, яка здійснює політику на благо всіх суспільних станів.

«Публичные чтения о Петре Великом» у 1872 р. (з нагоди 200-річчя народження Петра). Зокрема, говорить:

- про закономірність історичного процесу

- про історію народу (нації): розвивався з нижчих форм до вищих

- роль вождів (герої для нього ті, хто розуміє потреби суспільства, очолює суспільство).

Епоха Петра - перехід від стародавньої історії до нової. Соловйов намагався розкрити умови переходу від стародавньої історії до нової. Росія здійснила цей перехід на 2 століття пізніше, ніж інші країни Європи (просто російський народ діяв на зовнішні обставини + зовнішні умови). Результат реформ:

- подолання однобокості господарського розвитку

- зростання просування до морів(зокрема, Балтійського).

Завдяки Петру Росія наблизилася до Європи економічно, культурно і політично. Ідеалізував Петра.

«Александр І. Политика. Дипломатия» (1877-78): признаючи внутр. закономірність історичного розвитку, каже, що революційні перевороти є протиприродними. Торкається східного питання - російсько-турецької війни 1826-28 рр. , політика Росії на Балканах носила суперечливий характер:

- Росія не хотіла конфліктувати з Туреччиною;

- Росія мала тут свої інтереси, зокрема, тут жило багато слов'ян.

12. О. Я. Єфименко та її концепція в історії України

Народилась в Архангельській губернії. У 1874 р. одружилась з Єфименком Петром. З 1879 р. по 1907 р. О. Я. працює в Харківському університеті. Присвятила багато праць історії України, історії Росії общини й української общини.

«История Украины и её народа». Має працю про турбаївську катастрофу, про Сковороду.

1907 р. на запрошення їде у Петербург, де працювала до 1917 р. (Безстужівські жіночі курси). Тут їй присвоїли доктора історії, а в Харкові - професора без захисту дисертації.

Мала 3 дочок і 2 синів (Тарас і Петро, займали посади в уряді України, другий був археологом).

У ніч з 17 на 18 грудня мати була вбитою бандою на хуторі.

Праці про Україну проникнуті демократизмом, тому в радянські часи не друкувались.

Державна - сила, або інша думка - зн7аряддя експлуатації. Вона признавала, що община руйнується. В її працях в перше подано історію Західно-Українських земель і Угорська Русь. Вважала, що русини - автохтони, що угорці, коли прийшли на Закарпаття, то застали тут слов'ян.

13. Повість Временних літ - пам'ятка історичної думки

Повість Временних літ - пам'ятка історичної думки періоду Київської Русі:

Повість Временних Літ - автор Нестор. Нестор користувався якимось попередніми літописами. В основу покладено літопис Аскольда 865-866 рр. знаємо існує дві редакції Лаврентіївська і Іпатіївська.

Шахматов вважав, що в основі лежить:

1. звід 1039 року;

2. звід 1073 року;

3. звід 1093 року;

4. редакція Нестора 1113 р;

5. редакція Сільвестра 1116 р;

6. звід 1118 р.

Перша дата яку вживає Нестор 852 рік (6360 рік). Під цією датою він записує, що Русь напала на Царград. Насправді це сталося у 860 році. Друга дата - 862 рік (6370 р. ) прикликання варягів: «Вигнали чудь словени, кривичі і весь варягів за море і не дали їм долини і стали самі управляти і не було в них правди, і воювати між собою вони почали, і сказали вони пошукаємо собі князя. Пішли вони за море до варягів. Покликали княжити варягів ними».

Існують гіпотези про джерела Нестора:

1. візантійські хронічки;

2. договори Русі з Візантією Х століття;

3. топоніми;

4. переказ про Андрія Первозванного;

5. «Сказание об обритении грамоты словенской».

14. Дожовтнева історіографічна література

Дожовтнева історіографічна література

Інтерес до історії історичної науки виникає у кінці 20-30 XIX ст. Причини були різні.

У цей період виникають школи:

скептична - Качановський.

Проблеми історії історичної науки порушувалися:

Федотов, Гастеєв, Зіновьєв, Микола Ів. Надєждін

Порушували такі проблеми:

1. Розглядали розвиток історичних знань як процес;

2. намагалися встановити етапи цього процесу;

3. намагалися зрозуміти вплив західноєвропейської філософії й історіографії на російську;

4. віддавали належне німецьким вченим Байєру, Шльоцеру і Міллеру, за те, що ті розробили методи наукової критики джерел і їх публікації.

Недоліки в їх поглядах - вони не виділяли історіографію в окрему галузь, а вважали її частиною літературознавства чи джерелознавства.

В 1837 р. Надєждін Микола Іванович опублікував «Об исторических трудах в России». У цій праці він визначав етапи розвитку історичної науки в Росії.

Виділив 3 етапи розвитку історичних знань в Росії:

І. «Период сказаний» (легенди, міфи)

ІІ. Літописний

ІІІ. з XVIII ст. - період «умственной жизни» і «период исторической критики»

Новий етап в історії історичної думки почався з XIX ст. :

Соловйов Сергій Михайлович(1820 - 1879) «Писатели русской истории XVIII в. »

Багато цікавого фактичного матеріалу про істориків XVIII ст. .

- професор Петербурзької духовної академії Коялович Михайло Йосипович - «История русского самосознания по историческим пам'ятникам и научным сочинениям». Казав, що історична наука почалася з появою праць Соловйова, Костомарова, тобто з сер. 19 ст. Пізнання минулого завжди є суб'єктивним.

- В. Ключевський (1841 - 1911): читав курс історіографії і джерелознавства. Свої лекції присвятив історіографії 18 ст.

До кінця 18 ст. не було узагальнюючих праць з історіографії, були тільки персоналії.

- Мілюков П. М. «Главные течения русской исторической мысли»(курс лекцій в Московському університеті).

- Бесстюжев-Рюмин К. «Биографии и характеристики» в 2-х томах - збірник статтей про істориків з 18 ст. і бібліографія праць про них.

- Г. В. Плеканов «История русской общественной мысли» (незавершена) з найдавніших часів до кінця 18 ст.

Курси історіографії в університетах читали:

1. у Москві - Ключевський

2. у Санкт-Петербурзі - Бесстюжев-Рюмин

3. у Варшаві - Дмитро Цветаєв

4. у Харкові - Д. Багалій

5. у Києві - Володимир Іконников (праця «Опыт русской историографии », в 2-х тт. . Кожен том складався з 2-х книг).

«Опыт русской историографии»: багато місця присвячено джерелознавству, публікації документів і історикам.

15. Історична думка в Україні в першій половині 18 ст.

Основні особливості періоду і розвитку історичної думки в Україні і Росії в першій половині 18 ст.

Основні особливості:

18 ст. - епоха розвитку кріпацтва «вшир» та «вглиб».

За Соловйовим, зароджуються елементи буржуазних відносин.

Зміцнення абсолютної монархії. Її основа - феодальний поміщик.

18 ст. - нова глава в російській історії.

Риси історичної науки:

1. зменшується вплив церковної ідеології

2. поступово громадянська або цивільна історія відділялася від церковної

3. розширення культурно-наукових зв'язків з іноземними науковцями

4. важливою віхою було відкриття Академії наук в 1725 р. (колосальна бібліотека, друкарня і кадри)

5. укази Петра І 1703, 1709 рр. збирати і присилати документи.

6. зростає інтерес до історичних народів Європи (давньоримський, давньогрецький)

7. актуальною стає проблема міжнародних відносин

8. автори історичних праць чіткіше усвідомлювали чи вбачали в історії вчительку життя

Ключевський: «Історія не вчителька, а наглядачка, яка «суворо карає за невивчений урок»».

9. поступова зміна середньовічного провіденціоналізму прагматизмом.

10. набирає права громадянська теорія «природного права»

11. світогляд істориків набуває раціоналістичного характеру

У першій чверті 18 ст. розробилися 2 основні проблеми, які диктувалися життям:

1. значення держави і роль монарха у житті країни

2. завдання й характер зовнішньої політики Росії і її міжнародне становище.

Ці проблеми реалізовувалися в 2-х видах праць:

1. великі узагальнюючі твори

2. невеликі за розміром, але з докладним описом якихось подій

Реформи Петра І позитивно впливали і на розвиток України, культурний розвиток. Через Росію Україна посилювала зв'язки з Європою. Історичні знання в Україні відображені в історичних повістях. Ширше почали залучатися до написання історичних праць архівні документи.

Іван Грозний перший замовив написати історію Росії - «Степенная книга».

Олексій Михайлович - «Записной указ»

Петро І вимагав писати про нові часи, але не «від царя Гороха».

1708 р - замовив Ф. Полікарповому. 1715 р - написав. Але Петру не сподобалось і не була надрукована. Все ж Полікарпов багато говорив про стародавні часи.

1715 - Олексій Мантієв (помер 1723р. ), секретар російського посольства в Швеції - «Ядро российской истории». Опубліковано в 1770 р. Міллером; праця ділилася на глави. Кожна книга присвячена певному періоду російської історії:

1 книга. про стародавні часи, про походження руського народу до приходу варягів. Цю ідею потім розвинув Ломоносов.

4 книга. «О отшибении ига татарского» 1480р.

«Самоначальство Иоанна IV» и «Обретение Америки».

5 книга. Смута.

7 книга. Обрання Михайла Романова

Автор говорить про доваряжський період, переплітається російська історія з всесвітньою.

Мантієв говорить, що абсолютизм - найкраща форма правляння.

Є елементи критики джерел. Пише, що імена князів походять від слова «слава».

Негативно ставиться до народних рухів. Праця популярна. Багато разів перевидавалася.

З'явилися праці Б. Куракіна - «История Петра»(близький родич Петра). Оправдовує внутрішню і зовнішню політику Петра. З'являється інтерес до особи у XVIII столітті.

Шафіров «Про Північну війну». Складалося з 3 питань і 3 відповідей:

1. які підстави мав розпочати війну Петро?

2. чому так довго тривала війна?

3. чи б'ються по-джентельменськи?

Публікує міжнародні договори, чим доводить відповіді на питання.

«Книга Марсова» і «Журнал ведення війни Північної» є все, що стосується Північної війни.

Друга чверть XVIII ст. - час становлення.

1. з'явилися нові проблеми:

- утворення давньоруської держави;

-походження словян;

- історія Русі доваряжського періоду;

-історія освіти.

2. публікація документів

3. зявляються праці з географії, статистики, торгівлі і ремесла.

4. початок дискусії з проблеми норманського питання. Сформувалися 2 напрями:

- національний(автохтонний)

-норманістський(перша пол. XVIII ст. )

16. Історичні погляди С. Ю. Десницькогоі Я. П. Козельського

Основна риса української історіографії цього періоду - праці носять компілятивний характер.

Кінець 17-18 століть набуває популярності бароко - стиль мислення перехідної доби. Концепція сарматизму занепадає. Зате розвивається різновид у формі козаризму.

Десницький Семен Юхимович (1740-1789 рр. )(російський юрист, політичний мислитель; вважається першим російським професором в Московському університеті, «патріархом» (засновником) російської юриспруденції. ) вчився у Троїце - Сергіївській лаврі, потім у Московському університеті. Посланий на 4 роки у Глазговський університет за держаний кошт (Англія). Юрист повернувся у Москву і читав римське право російською мовою. З 1783 р. Десницького обрали академіком Російської АН.

Десницький не залишив великих узагальнюючих праць, але залишив багато «слов і розсуждений».

На формування його поглядів зробили великий вплив західно-європейські просвітники. Прихильник монархії, але обмеженої сенатом. Для нього взірець: монарх, сенат із 600-800 чоловік (куди обиралися за принципом майнового цензу з усіх станів).

Вважав, що Росія повинна йти по шляху перетворення конституційної монархії. На його думку людство пройшло 4 етапи:

1. період простого звіроловства і збирання плодів природи;

2. період скотарства;

3. період землеробства;

4. состояние комерческое.

В основу клав суспільний поділ праці. Розглядає на фоні цих етапів процес утворення приватної власності і держави. На третьому етапі виникла приватна власність, найбільшого розвитку на була на 4 етапі.

Чотири стадії розвитку сім'ї. Вважає що найменше прав мала жінка на першому етапі, найбільше - на четвертому. Не признає матріархат. Вважає, що після появи нарівності система державного підкорення виникає:

1. в силу фізичної апереваги одних людей над іншими;

2. в силу того, що частина людей фізично слабкі;

3. у певної частини людей нагромаджується багатство.

Дотримується думки, що держави, які виникли внаслідок внутрішнього розвитку є міцними і вічними. Ті, що виникли штучно швидко розпадаються (Олександр Македонський).

Яків Павлович Козельський. Вища освіта, перекладач. Прихильник освіченого абсолютизму, такі ж погляди як у Десницького. (1729--1794) -- письменник, філософ-просвітитель, випускник Київської академії у 1750 р. , працював у Петербурзі, а з 1770 по1786 рр. -- в Україні як член Малоросійської колегії у м. Глухів. 1764 року виходять його перші друковані праці -- «Арифметичні пропозиції» та «Механічні пропозиції». 1788 р. видає «Розмову двох індійців Калана та Ібрагіма про людське пізнання». «Філософічні пропозиції…»

Я. Козельський зазначає, що сучасні йому вчені виділяють чотири основних форми державного правління: «

· 1. Демократичну, в якій весь народ, будучи в повному зібранні, встановлює нові та знищує некорисні закони, вирішує карні та інші важливі справи.

· 2. Аристократичну, в якій сенат управляє всіма вищеписаними справами.

· З. Монархічну, в якій один государ управляє народом на основі законів.

· 4. Деспотичну, в якій один же государ керує всіма справами по своїй волі».

18. Роль М. С. Грушевського у розробці історії України

Внесок Михайла Сергійовича Грушевського в розвиток історичної науки в Україні

М. С. Грушевський (1866-1934) - видатний український історик, археолог, соціолог, літературознавець, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч.

Історична концепція М. Грушевського ґрунтувалась на здобутках європейської науки, а її методологічні засади оригінально і своєрідно поєднували найновіші теорії історичного процесу, які знаменували перехід від класичної до модерністської парадигми у східноєвропейській історіографії.

Таким чином, історична концепція М. Грушевського ґрунтувалась на важливих здобутках наукової суспільної думки. Історичний процес учений трактував як еволюційний та поступовий. Об'єктом дослідження вченого є "народ-нація", який у своїй еволюції в конкретних природно-географічних умовах і у взаємодії з іншими народами створює частину матеріальної і духовної культури, що є елементом загальнолюдського поступу до торжества ідеалів гуманізму. Рушієм цього поступу є прагнення до подолання суперечностей, котрі постійно виникають у суспільстві між процесами соціальної диференціації та інтеграції. Вчений схилявся до розуміння закономірного розвитку історичного процесу, але цей розвиток інший, ніж у природному світі, бо більш складний і багатофакторний.

Методологічні погляди М. Грушевського формувалася під впливом декількох філософських систем - просвітництва, романтизму, позитивізму, неокантіанства та ін. Завдяки цьому учений зміг створити оригінальну теорію історичного процесу, що й досі привертає увагу дослідників своєю націленістю на всебічне вивчення соціальних явищ у їх історичному розвитку.

19. 29-ти томник Соловйова

Т. ч. , статті від 1845 до 1878 рр. - охопили великий період.

«История России с древнейших времен»(29 томів), 1851-79 рр. , незавершена

Хронологічні рамки - від найдавніших часів до 1774 р.

Як і Грушевський, залишив фундаментальні праці.

Концепції: історична місія Росії - «единая и неделимая Россия».

Структура:

- 1-12 томи: з найдавніших часів до Петра.

- 13-18 томи: Петро І

- 19-29 томи: від Петра до 1774.

І том «Истории России…» - 1851 р. , останній - після смерті.

Праця насичена великою кількістю фактичного матеріалу з масою текстів документів.

До 17 ст. - джерела опубліковані, 17-18 ст. - вперше ним використані архівні документи. Соловйов використовував матеріали з етнографії, мовознавства і т. д.

Піддавав досить глибокому аналізу документи. Використовував документи наступним чином: переказував, цитував, практично повністю використовував документ.

Працю пронизує ідея внутрішньої закономірності історичного процесу. З проблем російської історії він висловився двічі - в передмові до 1-го тому і на початку 13 тому. Він не надавав великого значення зовнішнім факторам і зокрема норманам і татарам.

На відміну від тодішньої офіційної історіографії, відмовляється від тези про одвічність самодержавства на Русі. Велику роль в історії Росії відводить кліматичним умовам і процесу колонізації країни, освоєнню нових земель. Через усю працю проводиться думка про степінь народного самопізнання та європеїзації.

У ІІІ томі знову говорить про історичні передумови реформ Петра І. Розрізняє 2 типи держав:

1. утворені неорганічно, в результаті завоювань(європейські держави)

2. в результаті внутрішнього зростання(Росія).

Менше говорить про роль князів. Весь історичний процес в Росії - це боротьба державних начал з родовими. Час вирішальної боротьби - 16 ст. (Іван Грозний). Розглядає правління Івана 4 на фоні правління його попередників. Вважав, що опричнина - це не лише воля царя, але і певного класу.

Називає 2 причини смути:

1. поганий стан моралі

2. розвиток козацтва.

Негативно оцінював козацтво і вважав козаків анти суспільним елементо. Скасування козацтва схвалює.

«Смута» закінчилася, на думку Соловйова, завдяки зусиллям земських людей. Час після смути - час підготовки реформ Петра І. вказує на такі фактори: розвиток торгівлі, промисловості, державного апарату, армії, культури, побуту.

Зміст реформ Петра бачить у повороті назад. Практично не бачить у реформах чогось негативного.

У 29-томнику реформи Петра І порівнює з Французькою революцією, а у «Публичных чтениях» - із західноєвропейським відродженням 15-16 ст. Правління Катерини І оцінює негативно. Мало уваги приділив сільським общинам.

Офіційні історіографи негативно оцінили перші томи. Л. Толстой теж негативно оцінив «Историю России…»

20. «Історія русів». Її місце в українській історіографії

«Історія русів». Її місце в українській історіографії:

Дискусії, щодо авторства і чому написаний О. Пріцак (1818-1824)перша чверть 19 ст. твір колективний характерний одного з патріотичних товариств (різний стиль, певна не послідовність)

До 1846р. ходив у списках, вважався напів історичний, напів літературний твір, вперше список знайшли в 1828р. , оригіналу немає. Вперше видав О. Бодянський в 1846р. Ввели автором ректора Києво-Могилянської академії Кониський. Погляди суперечливі, непослідовні особливо щодо селян. Хронологічні рамки - найдавніші часи до 1769р. Проблеми:

1. Автохтонність східних слов'ян

2. Їх зв'язки із західними слов'янами

3. Історії України під Литвою і Польщею

4. Визвольна війна, воз'єднання, роль Хмельницького

5. Соц. -ек. Процеси на Україні в 18 ст.

6. Історія України, як складова частина історії Росії

7. Мазепа- негатив

8. Історія козацтва - висока оцінка

9. Заклик до відновлення гетьманського устрою

10. Виступ проти Малоросійської колегії

21. Історія України і Росії в трактуванні В. О. Ключевського

Був учнем Соловйова. Закінчив Московський університет. Син священика. З 1879 р. до 1905 р. завідував кафедрою Російською історією Московського університету.

(Ключевський трактував історію Россійської імперії переважно в позитивному ключі, розглядаючи історію українського народу як складову частину історії Росії і державотворчих процесів в Россійській імперії (наприклад, виключно однобоко подаючи унію України з Московським царем у сер. XVII ст. ). Роботи Ключевського містять цікавий фактаж з історії і побуту росіян, який нерідко суперечить пануючим в сучасній історіографії стереотипам. Зокрема, вчений широко пропагував тезу про активну участь фіно-угорських народів (зокрема, мещери, мокшан та ерзян) в етногенезі росіян. Також в його роботах міститься цікаві погляди на відмінність світогляду у жителів Русі Південної (України) і Русі Північної (Московії), ще з часів Київської Русі. )

До Ключевського ніхто не опублікував свого курсу лекцій.

Ключевський з найдавніших часів до середини 19 ст. - 5 томів.

Магістерська дисертація - «роль монастирів в освоєнні російської Півночі». Але Іконніков випередив його і поміняв тему «Древнерусские жития святых, как исторические источники». Опрацював понад 5 тис. житій святих. Він довів, що у житіях святих багато недостовірного.

Докторська дисертація - «Боярская дума» (1882 р. ), де сформульовану концепцію російського історичного процесу, яку він розвинув в курсі Русской истории. У цій праці він висуває такі тези:

1. 10-11 ст. (Київська Русь) - основні заняття слов'ян цього періоду - торгівля. Місто - центр торгівлі. У місті сформувався промисловий клас, поряд сформувався служилий клас (князівська дружина). Органом цих 2-х класів були віче і рада при князі (Боярська дума). У процесі колонізації центр із Києва перемістився у Пн. -Сх. Русь. Тепер основним заняттям стає сільське господарство. Промисловість зникає. Князі стають вотчинниками. При московських князях утворюється новий клас - московське боярство. У 16 ст формується урядова аристократія. Боярська дума стає оплотом політичних вимог цієї аристократії.

У 17 ст. занепадає урядовий клас. Дума втрачає своє значення, у 18 ст. вона зникає.

Вважав, що держава є орган, який регулює відносини чи стосунки між землевласниками, селянами.

«Курс русской истории» (5 т. ). охоплює 86 лекцій з найдавніших часів до середини 19 ст. перші 4 лекції присвячені методології історії, плану курсу, визначення, що таке історія, роль географічного фактору. Ключевський тут визначив 3 основні сили які керують людським співжиттям:

1. Особистість людини;

2. Людське суспільство;

3. Природа країни.

Російську історію поділив на:

1. 8-13 ст. - Русь Дніпровська, міська, торгова;

2. 13-серидина 15 ст. Русь Верхньоволжська, удільно-князівська;

3. Сер. 15 - 20 рр. 17 ст. - Русь Велика, Московська, Царсько-боярська4

4. Сер. 17 - сер. 19 ст. - Великоросійський, імператорсько-дворянський, період кріпосного господарства і фабрично-заводського.

І. він не норманіст, але і норманіст. Поч. . 1-й період із 6 ст. , коли в районі Карпат існував військовий союз Сх. Слов'ян на чолі з князем дулібів. Союз розпався на племена, племена на роди, роди на дрібні двори або сімейне господарство. Провідною в цей період була торгівля. Міста торгові об'єднувалися в торговий округ. Це перша політична організація на Русі.

З появою варягів виникає 2-га політична організація. Спочатку вони були охоронцями, а потім і завойовниками.

Об'єднання варягів з торговим округом привело до утворення 3 політичних організацій - Великого князівства Руського.

ІІ. Причини занепаду:

1. Антагонізм імущих і неімущих;

2. Набіг половців.

Одна частина пішла на Захід (р-н Карпат), інша - на Пн. - Сх. (район Верхньої Волги).

Ключевський був монархістом.

Риси 2-го періоду: на зміну міської області Київ Русі прийшов князівський уділ. Характеризуючи московських князів він їх називав «бледными тенями киевских князей». Порівнює їх із сміливими хижаками. Не перебільшував негативного впливу татаро-монгол, зайняв середню позицію.

1. Вважає що до середини 15 ст. склалась великоруська народність;

2. Ця народність вела боротьбу за незалежність із зовнішніми ворогами;

3. Шукає ця народність свій політичний центр, щоб відновити державну єдність, яка була часів Київської Русі.

Ключевський багато уваги приділяє епосі Івана 4. Вважає, що опричнина, яку Соловйов виправдовував «плод черезчур пужливого воображения царя».

Характеризуючи Івана 4 Ключевський вживає вперше термін «культ личности царя».

Розглядає причини походження кріпацтва. Опрацювавши сотні «порядных записей» довів, що основна причина виникнення залежності є приватний добровільний договір. Отже, походження кріпацтва - селянська заборгованість.

Риси:

1. Воцаріння нової династії.

2. Територія Росії розширюється до меж російського народонаселення.

3. Занепадає роль боярства, зростає роль дворянства.

4. Закріпачення селян.

5. Зростання обробної промислової у житті країни.

Приділяє багато уваги вирішенню балтійського питання, багато пише про Петра. Засуджував кріпосне право.

У частині 45 і 46 лекцій описано Україну, Переяславську раду, її наслідки. У лекції 45 вживає тезу, що «Малоросія віддалася під захист московського царя». Козаків вважає справді відважними, безстрашними, але нездатними зорганізуватись. Вважає їх бродягами. Каже, що вони виникли у 15 ст.

Причини визвольної війни проти Польщі:

1. Економічний фактор;

2. Віра.

Позитивним у козацтві називає те, що вони оберігали кордони.

За Хмельницького каже, що він хотів лише налякати поляків, але не розривати з ними стосунки.

1968 р. вийшли «Дневники, письма, записки Ключевского».

22. Українські літописи к. 16-поч. 17ст

Самим великим літописно-хронографічним шедевром середньовічної Росії, можна сказати історичною енциклопедією 16ст. став так званий «Лицевой свод Ивана Грозного» який складається з 10-ти томів. Майже кожна сторінка цієї праці прикрашена мініатюрами, загальна кількість яких 16тис. Три перші тома присвячені всесвітній історії, а інші сім-російській. Майже цілих десять років з 1568 по 1576 рр. трудились над ними майстри царської книгописної майстерні при соборному храмі Покрова Богородиці в Олександрівській слободі. Особливістю зводу являються скорописні редакторські записи, які зроблені на полях останніх двох томів- Синодального літопису і Царської книги. Зміст томів описує одні і тіж події пов'язані з початком царювання Івана Грозного. Останнє дозволило історику Д. М. Альшицину запропонувати гіпотезу про приналежність записів самому царю. Не тільки сам звід, але і приписки особливо являються для нас важливим джерелом по істрії політичної боротьби в 16 столітті.

Що стосується 17 століття то в деякій степені літописання збереглось в Новгороді, Пскові, по монастирям, окремим церквам. В 17 столітті утверджуються історичні повісті, хронографи і степенні книги. Події Смути викликали підйом історичної думки і зявились велика кількість історичних праць, повістей. В них зберігся літописний спосіб викладу. Дяк Іван Тимофієв в своєму «Временнику» дав свого роду методичну основу цього: «предняя последи писать, последняя же напреди, ниже подробну». Сама рання з історичних повістей про Смуту - повість 1606 року в складі «Иного сказания» повністю зберегла літописну точність і хронологічну послідуваність викладу. Літописи - всенародна пам'ять про історичні події - в обмеженому стані ввійшли в склад повістей 17 ст. («Извет старца Варлаама», «Сказание о поставлении на патриаршество Филарета Никитича», повесть «О рождении князя Михаила Васильевича Скопина-Шуйского», «Сказание Авраамия Палицына», «История о первом Иове, патриархе московском» і багато інших). В другій чверті 17 ст. інтерес до літописання знову зріс. Багато праць історичного характеру доповнюються замітками літописного характеру. Виникають такі роботи, як, наприклад «Новий Летописец», свого роду розповідь, складений за одним прийомом. Втративши свій офіційний характер, літописання зберігається по областям, монастирям і все більше переходить в особисті руки. Місцева літописна література навіть переживає свого роду підйом, особливо в Новгороді Великому, Пскові і Тобольську. Переставши бути офіційними обласні літописання повертаються до старих, традиційних форм і в той же час в них проникає проста розмовна мова, фольклор, розповіді свідків. Новгородські і Псковські літописи цього часу стоять на стороні дрібного люду проти «володарів». Серед інших особливо виділяються Уваровський, Забелінський і Погодінський літописи. Розвиток міського літописання супроводжувалось появою нових літописних скріп торіїв(майстерень) як в Москві, так і Астрахані, Архангельську, Устюзі Великому, Вологді, Холмогорах, Ростові, Костромі, Нижньому Новгороді, Тамбові. Літописанням займались дворяни, монахи, церковні дячки, горожами, стрільці, козаки і навіть селяни.

23. К. Д. Кавелін. Державна школа

«Державна школа». К. Д. Кавелін:

Державна школа сформувалася у другій половині 19 ст. в основі історії розвитку Росії покладено розвиток самодержавства. Засновники Б. М. Чичерін, К. Кавелін. Теоретичною основою державників була реакційна сторона вчення Гегеля про державу (ідеалізація).

Відступили від положень Соловйова, від прогресивних висновків.

Основні положення:

1. Держава - рушійна сила Російської історії;

2. Причина цього - природно - географічний фактор;

3. Відмовились від ідеї внутрішньої закономірності розвитку Росії;

4. Заперечували єдність історії розвитку всіх народів. Протиставили історію Росії і Західної Європи;

5. Висунута ідея закріпачення і розкріпачення станів державою;

Держава в інтересах всіх закріпачена. Висунули тезу:

1. На заході панує начало права, в Росії - сила влади;

2. На Заході все виростає з низу, в Росії - все насаджується зверху;

3. Велику роль в історії Росії зовнішнього фактору: варяги, петровські перетворення.

Кавелін К. Д. (1818 - 1885 рр. ). історик, правознавець. Працював професором. Західник. Його діяльність два періоди:

1. До реформи 1862 р.

2. Після реформи 1862 р.

1855 року написав «Записку про звільнення селян», пропонував звільнити селян землею, а держава мала компенсувати поміщикам гроші за землю.

1862 рік опублікував «Дворянство и освобожление крестьян». Конституцію вважав передчасною.

1868 р. - «Краткий вигляд на русскую историю», «Мысли и заметки к русской истории».

Ідея державної школи в праці «Взгляд на юредически быт в древней России».

Кавелін запозичив у Гегеля ідею про вирішальну роль держави. Держава - вища форма суспільного життя, завершальний етап у історії Росії. Держава пройшла еволюцію:

1. Державні відносини;

2. Вотчинні відносини;

3. Державні;

Торкався проблеми общини, вона революціонізує. Община - основна майбутня держава. Праці Кавеліна зіграли позитивну роль, висновки суперечливі.

Основні риси властиві цьому поколінні:

їх діяльність розквітла після буржуазних реформ 70-80х роківснайяскравіше

несхвалювали крайньої реакції

разом з тим були противниками революційного руху

їх ідеал-правова держава

державі відводили домінуючу роль у супільстві

Проблеми які досліджували:

розвиток держ. влади

розвиток історії держ. установ

розвиток правових норм

розвиток та історія законодавства

Розробляли такі проблеми:

відношення між державою і народом у минулому

історію державних установ

діяльність місцевої адміністрації

історію станів, станового законодавства і стосунки між станами

24. Роль В. Б. Антоновича в розробці історії України

Роль В. Б. Антоновича у розвитку історичної думки в Україні

Антонович Володимир Боніфатійович (18 (30) січня 1834, Махнівка -- 21 березня 1908, Київ) -- український історик, археолог, етнограф, археограф, член-кореспондент Російської АН з 1901; професор Київського університету з 1878; належав до хлопоманів; співорганізатор Київської Громади.

Навчався у першій (Рішельєвській) і другій гімназіях м. Одеси (1845-1850). Закінчив медичний (1855 р. ) та історико-філологічний (1860 р. ) факультети Київського університету. Після закінчення останнього у 1861 працював учителем латинської мови в першій Київській гімназії, у 1862-1865 викладав історію в Київському кадетському корпусі. Одночасно з 1863 - секретар, а у 1864-1880 - гол. ред. "Тимчасової комісії для розгляду давніх актів" при канцелярії київського, волинського й подільського генерал-губернатора.

У 1861 році приєднався до так званих «хлопоманів». Один з організаторів Київської громади. З 1878 р. -- професор російської історії Київського університету, голова Історичного Товариства Нестора-літописця (з 1881 р. ), організатор археологічних з'їздів в Україні.

Помер Антонович 8 (21 березня) 1908 р. , похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка №7).

Антонович -- автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Зібрав, зредагував і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России», що стосуються історії Правобережної України 16--18 століть. Вступні статті Антоновича до цих томів присвячені

історії козацтва

селянства

шляхетства

міст і міщанства

церкви

Інші головні праці Антоновича:

«Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда» (1877-78);

«Киев, его судьба и значение с 14 по 16 ст. », (1882);

«Уманський сотник Іван Гонта» (1882);

«Монографии по истории Западной и Юго-Западной России» (1885).

За редакцією Антоновича вийшли також

«Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей» (1874);

«Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России» (1888);

«Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси» (1890--1896);

«Дневник Станислава Освенцима» (1643--1651) та інші.

Антоновичу належать історичні примітки до видання М. Драгоманова «Исторические песни малорусского народа» (1874--1875).

Найважливіші праці Антоновича з археології:

«Раскопки в земле древлян» (1893);

«Археологическая карта Киевской губернии» (1895);

«Археологическая карта Волынской губернии» (1902);

«Описание монет и медалей, хранящихся в нумизматическом музее Университета св. Владимира» (1896.

Матеріали досліджень про Шумськ і його околиці опубліковані у праці «Про місцезнаходження літописних міст Шумська і Пересопниці» (1901).

Сучасні перевидання

Антонович В. Б. Про Козацькі часи на Україні - К. : Дніпро, 1991. - 238 с.

25. Роль Д. І. Багалія в розвитку історичної науки в Україні

Багалій Дмитро Іванович (1857 - 1932)

Видатний український історик та громадський діяч, музеєзнавець, етнограф, перший віце-президент Української академії наук. Наукова спадщина пов'язана з історією Слобідської України.

Народився у м. Києві. Навчався на історичному відділі історико-філологічних факультетів Київського та Харківського університетів (1876 - 1880), працював викладачем у Харківському університеті (1883 - 1911), ректор Харківського університету (з 1911). У 1914 - 1917 рр. головував у Харківській міській думі. Член Української Академії наук, голова історико-філологічного відділу (1918); очолював Комісію для складання історико-географічного словника української мови, постійну археографічну комісію, єврейську історико-археографічну комісію, комісію УАН по складанню Біографічного словника діячів українського народу і української землі, головний редактор редакції видань історико-філологічного відділу АН УРСР (1919).

Займав посади декана Академії теоретичних знань у Харкові (1920), професора з історії України у Харківському інституті народної освіти (1921-1927). Стояв на чолі відкритої науково-дослідної кафедри історії України (1922). Керував Центральним архівним управлінням УРСР (1923-1924), Комісією для преміювання наукових праць при Укрнауці (1924-1927), Центральним бюро секції наукових працівників УРСР (1925-1932). Перший директор Науково-дослідного інституту Тараса Шевченка (1926-1932). Автор близько 350 наукових праць.

Д. Багалій - визнаний знавець історії Лівобережної України, дослідженню якої він присвятив 24 спеціальні роботи. Праці Багалія поклали початок систематичному науковому дослідженню історії Слобожанщини. Новаторський підхід - складання плану вивчення історії краю - передбачав дослідження тих питань, які майже не висвітлювалися його попередниками: заселення, соціально-економічний, культурний розвиток краю.

При написанні своєї фундаментальної праці “Історія Слобідської України” вчений провів широкі наукові пошуки в архівах та бібліотеках Петербурга, Москви, Києва, Харкова, Полтави. Офіційні урядові документи (книги переписувачів, межові книги, жалувані грамоти, накази воєводам, картографічні дані), козацько-старшинські літописи, записки сучасників та очевидців, фамільні записки, пам'ятки народної творчості (історичні пісні, сказання, билини) містили значний фактичний матеріал з історичної географії та соціально-економічної історії краю. Характерною особливістю робіт Багалія є використання пам'яток матеріальної культури, даних археології та етнографії.

Багалію належить пріоритет у вивченні соціальної складової процесу заселення краю. Найретельнішим чином вчений вивчив причини переселення вихідців з Правобережної та Лівобережної України на Слобожанщину, прослідив хронологію найбільших міграційних хвиль, детально зупиняючись на соціальному складі та майновому положенні переселенців, а також зображуючи картину боротьби слобожан проти татарських набігів.

Принципове значення має той факт, що Багалій акцентував увагу на ролі економіки, перш за все торгівлі, в історії Слобідської України, вважаючи її одним з основних факторів соціального, культурного розвитку краю. Окрім цього, саме Багалій вперше став вивчати розвиток духовної культури Слобожанщини.

Зокрема, Багалій присвятив близько 40 робіт історії Харківського університету, висвітлюючи проблему його виникнення, структуру та функціонування університетського самоуправління, адміністративні заходи щодо управління університетом, наводячи дані про бюджет закладу, склад викладачів та студентів, наукову діяльність професорів. Взагалі, Багалій відіграв значну роль у розвитку вищої освіти в Україні, очолюючи численні освітянські комітети та актуалізуючи проблеми викладання у вищій школі.

26. Історичні погляди Г. В. Плєханова

Георгій Валентинович Плєханов (1856-1918).

Періоди:

- 1875-1883 - народницький;

- 1883-1903 - марксистський;

- 1903-1918 - меншовицький.

Вивчав історію общини, селянства. 1876 р. змушений емігрувати. Познайомився з марксистською літературою. 1883 р. переходить на марксистські тенденції. Був у групі «Освобождение труда».

Пише ряд статей проти народників - «Социализм и политическая борьба», «Наші незгоди».

Він з недовірою ставиться до селян. Вважав, що це маса реакційна.

Незгоди почались після 1903 р. - Ленін і Плєханов - ідейні вороги. Плєханов казав, що Росія ще не готова до революції. Плєханов вважав, що класова б-ба повинна затухнути, бо це загрожує державі.

Плєханов - брошура «О войне». 5 квітня він пише статтю «Тезиси Леніна о том почему бред бывает интересным». Каже про передчасність заклику до революції, бо російська економіка не дозріла.

25 жовтня революційна перемога. 28 жовтня - «Откерытое письмо к петроградским рабочим».

Чому революція не може перемогти (Плэханов):

1. Високий рівень прогресивних сил;

2. Високий ступінь свідомості населення.

До середини 30-х рр. Плєханов вивчає більше ніж Ленін. Похований у Санкт-Петербурзі.

27. Проблеми історії Давньоруської держави в працях М. П. Павлова-Сільванського

Павлов - Сільванський (1869-1908 рр. ) - син флотського лікаря, закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького універу.

У 1895 р. здав іспит у Пітерський універ у Карєєва. Здав на 2 з питань історії російського феодалізму, з якого потім був професіоналом. Після цього читати у державних вузах йому було заборонено.

Сильний вплив європейських позитивістів і праці Соловйова, вплив зробили ідеї легального марксизму (Струве).

Праці:

- «Феодализм в древній Руси»;

- «Феодализм в удельной Руси» (незавершена).

Проводив думку про поступову зміну політичних форм від древньої общини до буржуазно-парламентарної республіки.

Вперше виділив феодалізм в окремий період. Цей феодалізм визначав характер Російської держави.

Виділяв три періоди в історії Російської держави6

1. Доісторичні часи (до 12 ст. ) - панування общинного ладу;

2. 13-перша пол. . 16 ст. - б-ба між общинним ладом і князівською боярською вотчиною. У цей період здійснюється перехід від удільного ладу до держави.

3. Перемога станової держави.

Його заслуга в 2-х речах:

- Признав феодалізм окремим періодом в історії Росії;

- Російський феодалізм не відрізнявся суттєво від зх. . -європ

Його помилка: обмежив феодалізм такими рамками - 12 - 1865 р. (введення опричнини).

Основні риси феодалізму:

- Країна поділилась на багато незалежних і напівзалежних володінь;

- Об'єднання цих володінь відбувалося договірними васальними зв'язками;

- Вважав, що при феодалізмі держава як така - відсутня. Не було поняття державного підданства;

- Відносини між людьми регулювалися не державними законами, а приватними договорами;

У питанні виникнення кріпацтва близький до Ключевського. Багато уваги приділяв общині. Вважав, що община не винятково російське явище, що община виникла чисто з потреб суспільства, а не держави, як казав Чичерін.

Довів, що протягом 17 ст. було б-ба між общиною і боярщиною. Поступово боярщина перемогла. Заперечив, що в давній Русі населення вело бродячий спосіб життя.

1898 р. «Государственные служилые люди» (про дворян). Тут говорив, що державні верхні стани тісно пов'язані інтересами із дворянством.

Його заслуга:

- Величезний фактичний матеріал, що стосується феодалізму;

- Тотожність російського розвитку із західно-європейським.

28. Історичні погляди М. І. Новікова

Новіков (1744-1818 рр. ) дворянин, вчився у гімназії в примосковському університеті. У «Московских ведомостяк» його прізвище у кращих списках гімназії. Через деякий час його виключили за лінивість і прогулювання. 1/3 друкованої продукції видавав Новіков.

1772 року видає «Опыт исторического словаря о российских писателях». Прихильник освіченого абсолютизму, вважав, що рушієм прогресу є освіта, наука, мораль. Мета написання «Опита…» понад 300 прізвищ від Нестора Літописця до діячів 18 ст. Виступає проти французів. У якійсь мірі ідеалізує абсолютну монархію. Висунув 8 правил публікації документів.

Микола Іванович Новіков (рос. Николай Иванович Новиков; 1744-1818) -- російський просвітитель, письменник, видавець.

ародився у дворянській родині. Навчився грамоти в сільського дяка, з 1755 по 1760 учився в гімназії при тільки що заснованому Московському університеті. З 1762 ніс солдатську з в Ізмайловському полку. В 1767-1768 працював у Комісії зі складання проекту нового «Укладення» як секретар.

Новиков видав понад 940 книг з різних галузей знань, зокрема «Скіфську історію» Лизлова, свої власні праці: «Досвід історичного словника про російських письменників» (Спб. , 1772), «Древня російська ідрографія» (Спб. , 1773), «Древня російська вівліофіка» (Спб. , 1773-1775; 1788-1791), а також, серед інших журналів, перший дитячий журнал у Російській імперії -- «Дитяче читання для серця й розуму».

В 1775 став масоном, притягнутий широкою релігійно-ідеологічною програмою, що розвивала християнське навчання про братерство й любов і спрямованої до морального вдосконалення. Після Великої французької революції 1789 року та повстання Є. І. Пугачова розмах суспільної діяльності Новікова, що продовжував «розливати світ освіти у своїй батьківщині» (В. Г. Бєлінський), викликав насторожену увагу до нього Катерини ІІ, що вважала Новікова «розумною й небезпечною людиною». 1792 року заарештований і без суду, за наказом імператриці, отримав 15 років заслання у Шліссельбурзькій фортеці. 1796 року був звільнений Павлом І, проте підірване здоров'я вже не дозволило діячеві повернутися до активної діяльності.

29. Концепція історії в працях М. М. Щербатова

Михайло Михайлович щербатов (1733-1790 рр. ).

Князі Щербатови вели свою родословність від Михайла Чернігівського. В Росії першим офіційним історіографом був Міллєр, другим - Щербатов. Його бібліотека за одними джерелами становить 15 тисяч, за іншими 50 тисяч. Катерина ІІ призначила його історіографом. 1768 р. Катерина ІІ доручила розібрати архів Петра І.

Представник аристократичної частини російського дворянства. Вважав, що монарх має радитися з аристократичним дворянством. Критикував Катерину ІІ за те, що вона не радилась.

Раціоналіст. Вважав, що держава виникла внаслідок розвитку людства, що держава, суспільство не може існувати без правил і закону. Існують 4 форми правління:

1. деспотична;

2. монархічна;

3. аристократична;

4. демократична.

Представник монархії, але із залученням дворянства. Має праці із статистики.

Праця «История о прежде бывших в России самозванцах» (1774). Виступає проти будь-яких соціальних рухів.

Основна праця «История Российская от древнейших времен» доведена до 1610 року; хоч мав намір довести до епохи Петра.

Структура:

1. передмова;

питання, що порушує:

Що рухає людством? (прогрес визначає успіхами людського розуму. Рівень освіти залежить від того, як ставиться цар господарства).

Залучив 20 літописів, окрім опублікованих документів. Велику увагу звертає на причинно наслідкові зв'язки;

Заснував принцип історизму. Зупиняється на характеристиці джерельної бази.

Перераховує 7 причин того, що документів дійшло мало:

1. пізня поява писемності;

2. недбале ставлення наших предків до своєї історі;

3. мало грамотних людей, а ті відомості, які повідомляли літописці часто недостойні;

4. різні стихійні лиха;

5. вимагає критичне ставлення до джерел, більше вірить руським джерелам ніж іноземним.

Структура роботи: (7 книг).

Періодизація щербатова:

Том 1-й - до смерті Ярослава Мудрого;

Том 2-й - від Ярослава Мудрого до татаро-монголів;

Том 3-й - до Дмитра Донського;

Том 4-й - до Івана Грозного;

Том 5-й - повністю Івану Грозному;

Том 6-й присвячений смутному часу.

Торкається й окремих проблем всесвітньої історії. Ділить діяльність Івана 4-го на два періоди:

1. до введення опричнини;

2. після введення опричнини.

Має кілька статей присвячених Петру І. приходить висновку, що реформам Петра Росія зблизилась з Європою на 200 років. Праця Щербатова зіграла позитивну роль в розвитку офіційної історіографії. Але Щербатов не бачив проблеми не знав літописної мови і зробив багато помилок.

30. Офіційно-охоронна історіографія в Росії

Іловайський Дмитро Іванович(1832-1920)

Закінчив Московський університет, спеціаліст з історії рос. Середньовічча.

Праці:

"История Рязанского княжества"

"Росискание о начале Руси"

Базувалися на новонайдених джерелах. В другій праці виступає проти норманської теорії. Є автором підручників для дітей. Є автором "Історії Росії" в 5 томах - "историографической" подававі не тільки фактичний матеріал, але і критичне ставлення. Багато в його працях інформації про родину Рюрокивічів.

Шільдер Миколай Карлович(1842-1902)

Військовий історик. Брав уасть у російсько-турецькій війні. Був директором бібліотеки ім. Салтикова. Опублікував праці з політичної, воєнної, дипломатичної історії Росії. Автор фундаментальних праць на величезному фактичному матеріалі. Був прихильником самодержавства.

Дубровін Миколай Федорович(1837-1904)

Академік-генерал, мав доступ до архівів. Автор багатотомних праць, висвітлював військову історію. Праця "Пугачов и його сообщеники" в якій вперше опублікував документи.

Татіщев Сергій(1846-1906)

Дипломат, історик, публіцист. Праці подібні до праць Дубровіна, зовнішня політика Росії. 1900 року праця "Род Татіщевих 1400-1900"

Його праці характеризуються:

цікавий фактичний матеріал

захоплююча літературна мова

31. Історія російського визвольного руху в трактуванні Семеновського

Василь Іванович Семевський (1848-1916)

Майбутній історик народився 24 грудня 1848 р. в небагатій дворянській родині в Полоцьку Вітебської губернії; рано залишився без батьків. Його старший брат (різниця становила 11 років) відомий історик, видавець журналу «Русская старина» Михайло Іванович Семевський доручив виховання молодшого брата педагогу і письменнику В. І. Водовозову. На формування морального обличчя В. І. Семевского Водовозов зробив глибокий вплив.

Майбутній історик отримав гарну освіту. Після закінчення 5 класів друга кадетського корпусу в Петербурзі в 1863 р. його перевели в першу петербурзьку гімназію, яку він закінчив у 1866 р. із золотою медаллю. На вибір вищого навчального закладу вплинуло захоплення позитивізмом, яке призвело Семевского в Медико-хірургічну академію. Там він прослухав лекції фізіолога І. М. Сеченова (Семевского тоді цікавили рефлекси головного мозку) і хіміка-органіка М. М. Зініна. Увібравши придбані в академії природно-наукові методологічні основи теорії пізнання, в 1870 р. Семевський перейшов на історико-філологічний факультет Петербурзького університету, де і збирався застосувати до історії отримані знання про психіці людини.

Рушійною силою історичного розвитку Семевський вважав «громадська самосвідомість», яке тільки і здатне оголити внутрішні соціальні безладу. Для поліпшення соціального устрою суспільство має впливати на владу, входити в зіткнення з нею. Думка передових громадських сил, за словами Семевского, «Починає працювати над питанням про необхідність створення нового суспільного ладу - і ось, рано чи пізно старий порядок руйнується під тиском загального невдоволення».